Через перевал

Вони танцювали красиво й гаряче, обоє були вродливі й натхненні, їхня енергія запалювала присутніх, проте ніхто не смів заважати витворному еротичному танцеві; пара танцювала довго й до знемоги, та врешті, взявшись за руки, танцюристи прожогом вибігли з бібліотечної кімнати.

До Северина повернувся добрий настрій: він із заздрістю провів поглядом буйну пару, яка боялася втратити бодай хвильку шаленства, яке чекало обох, напевне, в Корниловій каюті; йому згадалася дівчинка з м’ячиком, котрої жадав усе життя, й може, тому нинішній вечір здався враз прекрасним у своїй розмаїтості, і щезло з пам’яті прикре враження від вульґарного просторікування новеліста-деґраданта, в душі втишилася м’яким болем Данилова поезія – Майстра пройняло відчуття втіхи від того, що буйна радість молодого життя перемогла танок смерті.

Тарас помітив, як міняється настрій у старшого приятеля, взяв його за лікоть і спитав:

«Ну як? Тільки не бурчіть…»

Северин відказав, напускаючи на себе невдоволення, яке нестримно спливало з його душі й він ніби насильно його затримував:

«Та коли ви перестанете бавитися в мистецтво?»

«А хіба мистецтво – не гра?»

«Ні, то будівля, а ви скидаєте гамузом на купу будівельний матеріал і хочете, щоб у ту розвалюху хтось зайшов та ще й почувався там затишно».

«Ви підходите до межі, на якій вам швидко розвидниться, й тоді зрозумієте нарешті, Майстре, що архітектурні ансамблі тільки тоді цікаві, коли в них поєднуються різні стилі… Та вийдіть же хоч раз із своєї традиційної казарми!»

«Пріч від мене, Сатано! – хіба не так сказав Ісус спокусникові, коли той обіцяв Месії за гріх відступництва подарувати цілий світ?»

«Але Ісус таки відібрав у диявола той світ і нам його передав, бо він – прекрасний!»

Вийшли на палубу: теплохід вертав до румунського порту Констанца. Северин мовчав, і Тарас боявся порушити те нетривке порозуміння, яке щойно зайшло між ними.

«Ви й далі хочете в Ґренландію, Майстре?» – запитав згодом.

«Так. Тільки не для втечі, а щоб дізнатися, якою була людина на початку цивілізації, що ось нині завершується».

V

У Констанці учасникам круїзу дали цілий вільний день, ніхто не запрошував на екскурсії, тож Майстер Северин мав можливість знову усамітнитися; він довго блукав набережною, аж поки не зупинився перед пам’ятником Ові-дієві, що стояв над самою гаванню.

Перший в історії світових літератур письменник, який помер на вигнанні. Перший… А скільки їх можна нарахувати сьогодні – особливо українських!

Майстер стояв перед скульптурою й пильно вдивлявся в неї, немов хотів відчитати в скорботних рисах поетового обличчя душевну муку вигнанця, який все своє невільне життя, марно сподіваючись на милосердя цезаря, гірко усвідомлював, що доведеться йому померти серед диких ґетів, – він панічно боявся цього, а тому ламав свій хребет принизливими «Листами з Понту» до Авґуста, благаючи, щоб той вгамував гнів і дозволив йому повернутися в рідні пенати.

Ба ні: цезарі добиваються каяття від поетів для профанації ідей, ними ж проголошених, а не заради помилування навіть морально зламаних співців. Владці бояться їх і мертвих, бо ж вдячні нащадки ставлять своїм пророкам пам’ятники – й стоять вони набагато довше, ніж триває життя тирана й створена ним імперська система.

Але живим вороття таки немає: в журбі й очікуванні волі пружно нахилився вперед Овідій, немов намагався відірватися від землі й злетіти в небо. Даремно: автор несамовитих «Метаморфоз» не зміг здійснити чуда над собою й перемінився з туги не в птаха, навіть не у вовкулаку, який зміг би лісовими путівцями добратися до рідного краю, а в камінь, щоб не зрушитися з місця ніколи.

А за що? Та за те, що своїми «Метаморфозами» осмислив вічне життя не в усталених назавше формах, чим перелякав на смерть Авґуста, який вважав себе безсмертним, – чи ж не так само злякали Сталіна українські поети, прорікаючи вічність нації й тимчасовість створеного ним рабства?

«Тому сучасні українські письменники, – думав Северин, – діти і внуки діячів нашого культурного відродження 20—30-х років, які гинули в кривавих застінках НКВС, в шахтах Колими й Воркути, конали на хрестах ганьби, задихаючись фізично неушкодженими, а значна їх частина врятувалася в екзилі, – мали визнати Овідія символом ностальгійного розпачу за батьківщиною, символом мужності й покаянних зламів – усіх прикмет, властивих вигнанцям, яким ми й досі не зуміли скласти належної ціни: їхнім терпінням і витримці в стані найчорнішої печалі».

Майстер стояв, вдивляючись в обличчя римського поета, і завважив ураз, як змінюється його образ й висвітлюються на граніті один за одним знайомі лики – це ж нині повертаються в Україну, в граніті, бронзі й фоліантах, поети, які вмирали на чужині й на своїй землі. Може, то зупинився на перепочинок, повертаючись додому, хтось із наших страждальців. І Євген Маланюк, Улас Самчук, Іван Багряний – провісники нинішньої переломної епохи… А може, це не вигнаний і не вбитий, а поставлений на коліна Павло Тичина, який своїми колаборантськими віршами вимолював, як і Овідій, пощади в тирана, й тиран подарував йому життя, бо потрібні йому були не лише трупи, а й скалічені співці, перемінені з ґеніїв у посміховиська, – і ніхто нині на своїх знаменах не запише жодного рядка зганьбленого поета. А записали б – і замайоріли б змережані високою поезією штандарти, якби тиран зробив із співця мученика, а не блазня!

І ще подумав Майстер: а що буде з Україною в майбутньому?

Чому ж будучність так чорно закрита перед людиною – може, то для примусу відшукати себе самого в невідомості або – для можливості самостійно застосовувати власний спосіб боротьби за свободу? Бо чи ж би я карався в непосильній праці весь свій вік, якби думав, що та свобода й без мене прийде – мовляв, хто я такий? А якби всі були впевнені, що й без них настане воля, то чи б настала? А ні… Мудрий Господь у мистецтві керування світом!

А все ж, чому із своїм богоданим розумом не можу передбачити, що відбудеться в моїй Україні, коли мене не стане? Це мучить, сердить, доводить до богохульства, та найгірше те, що – як душу витолочать сумніви – я, немов останній боягуз, полегшено зітхаю: адже мене колись не буде і я не бачитиму найстрашнішого – вимирання людства з причин немудрої людської діяльності… Чому Ти, о Господи, дав мені розум, любов, доброту, працьовитість, а позбавив дару провидіння: зробив Ти це для мого добра, а чи для свого спокою? Скажи мені хоч уві сні, заспокой мене, Боже!..

Северин кинув поглядом на море, що вихоплювалось із гавані та заток у безмежну далину й десь там зливалося з небом. Далеко, біля свого причалу, дрімав під ласкавим осіннім сонцем маленький, схожий на горіхову лушпайку, білий теплохід «Ренесанс», і подумалося Майстрові, що то виплив на три моря біблійний ковчег або ж міфічний корабель арґонавтів, з якого п’ятсот письменників спостерігають, як потоп заливає останню імперію, й вона занурюється в каламутні вири. Європейську еліту з тридцяти країн забрав цей ковчег на свій борт, щоб вона припливла в нову епоху й дала життя новітній культурі.

Гей, та чи це мудро вчинено? Зібрати докупи стільки мислячого люду й кинути під можливі бурі й шторми?.. Тільки краєчком зачепила пам’ять згадка про затонулий крейсер у Тихому океані – тоді, як Северин служив на Камчатці. Про те ніхто нікого не інформував, совєтчина все тримала в таємниці, а матроси шепталися, розказуючи один одному про страшну трагедію, й Северина морозила єдина думка: як довго жили моряки у тьмі кромішній на дні океану?

Відігнав згадку, не треба біди накликати… А втім, експеримент на «Ренесансі» доволі промовистий: письменники знову стали в перші шереги для боротьби – тепер за духовність людства – і, як завше, ризикують своїм життям…

«Пане Северине, – почув Майстер жіночий голос, – ви так задумалися… А я хочу нарешті запросити вас на кафемик».

«О Саламіно, дорога! – Северин обняв Йоганну. – Як добре, що ви підійшли… Бо мене домучують не потрібні нікому роздуми, а позбутися їх не маю сил».

Йшли до центру міста мовчки. Позаду, над гаванню, залишився камінний Овідій, і розбурхані ним думки гасли в душі Северина – їм не було місця в присутності красуні з чужого, незнайомого краю, й ту межу між відчуженими світами не важилися переступати ні Майстер, ні Йоганна: обоє були несумісні в часі, що звів їх на кораблі з незмірно віддалених географічних широт.

Проте Йоганна спробувала здолати час, який їх розмежовував, – вона поставила Северинові тривіальне питання, завше гірке й образливе для нього:

«Ви з Росії?»

«Ні, я з України», – відповів, як міг, спокійно, і все ж терпко.

«Не чула про таку державу…»

«Вона дуже молода, їй всього кілька літ віку… А до проголошення своєї незалежності три з половиною століття перебувала під окупацією Росії. Та росіянами ми не були ніколи».

«Розумію… І мова ваша інша?»

Северин промовчав. Він міг би роз’яснити Саламіні, як історія помстилася Київській Русі-Україні, котра у свій час загарбала землі, де жили угро-фінські племена – мордва і чудь білоглаза, слов’янізувала їх за допомогою церковних книг, і той чужий народ, який став згодом спадкоємцем татарських ханів, відплатився русичам – захопив їхній край… Северин міг би розповісти Саламіні й про московську завойовницьку ідеологію, яку виплекали напівбожевільні блаженні… Майстер зумів би її переконати, що імперська ідеологія московитів не має нічого спільного з українською демократичною: на північній межі світів зустрілася кочівна орда з хліборобським народом, і ніколи не буде злагоди між цими етносами… І ще сказав би Майстер Саламіні й вельми для нього оптимістичне: зажерлива московська держава штовхає свій власний народ до катастрофи, постійно розпалюючи й гасячи пожежі у власній імперії кров’ю своїх громадян…

Проте нічого не сказав. Адже вони обоє – вихідці з вельми віддалених між собою світів, і порозумітися їм буде нелегко. Але ж і необхідно, якщо вже так сталося, що розділені товщею часу й простору діти різних цивілізацій зустрілися віч-на-віч на ковчезі «Ренесанс» – певне, в наближенні минулого з сучасним полягав весь сенс експерименту цього круїзу: прокладається зв’язок між епохами на переломі тисячоліть і долається вакуум, який з різних причин виник між мешканцями однієї планети.

«Ви спершу розкажіть про свій край, Саламіно, – промовив по хвилі Северин. – Здається він мені непорочно чистим, екзотичним, сповненим прикмет первісної цивілізації – наша мене до краю втомила».

«Не люблю терміну “цивілізація”, – відказала Йоганна. – Боюся його сутності, яка за своєю природою руйнівна».

«Опір новому – процес натуральний. Коли на зміну сільськогосподарській цивілізації приходила індустріальна, лудити ламали машини. Проте нічого не добилися: індустріалізація таки прийшла й запанувала в світі. А нині наступає новий час…»

«Й руйнує милі нашому серцю традиції: на очах вмирають фольклор, народний одяг, якого я демонстративно не скидаю, звичаї, вірування, і це породжує не тільки апатію серед людей, а й новітнє хамство».

«А що вдієте? – Майстер впіймав себе на тому, що говорить з голосу Тараса. Й це також закономірно: Тарас стосовно мене стоїть на такій самій світоглядній віддалі, як я – від Саламіни. – Куди втечете, чей не важитеся на самогубство. Мусите звикати до перемін у житті, як звикають батьки до становища приймаків у своїх рідних дітей: навіть якщо й конфліктують, то неминуче програють…. Ще донедавна в нас на знак протесту проти дезінтеґрації московської імперії ретрогради вивішували, де лиш могли, портрети Сталіна. Та врешті їх познімали…»

Йоганна квасно посміхнулася, капітулюючи перед арґументами Северина. Однак ще не здавалася.

«Електроніка начебто інтелектуалізує людину, – сказала. – Але особисто я дурнішаю від усвідомлення, що машина мудріша за мене».

«Та водночас стаєте розумнішою: адже ті машини створили такі самі люди, як ви».

«То одиниці… А що сталося б з не посвяченими в новітню мудрість, коли б хтось із тих виняткових одиниць вимкнув універсальну вилку з розетки?»

«Марно хвилюєтеся: комп’ютерними секретами опановують нині учні молодших класів… Досягнення науки неминуче підвищуватиме рівень нашого розуму так само, як техніка – силу м’язів».

«І все ж мені жаль за живою суспільною пам’яттю, яка постійно освіжувалася, збагачувалась при передачі досвіду з покоління в покоління. Нині передають дискетки, й стають вони все більше й більше схожі на вилучені з обігу монети».

«Й вам не залишається нічого іншого, як шукати серед них монет високої золотої проби. Бо згідно з вашим мисленням, то й книги начебто нічого вже не варті – тільки фольклор».

«Я людина з епохи іншої, ніж ви, пане Северине, і серед вашої верстви почуваюся анахронізмом», – почув Майстер ті самі слова резиґнації, які не так давно мовив Тарасові.

І це також закономірність, подумав Северин. Сказав:

«Парадоксальним є те, що я, дискутуючи з вами, сам собі заперечую. Та досить мудрувати. Ось перед нами затишна кав’ярня: зайдемо, і я слухатиму тільки вас. Я теж хочу втекти від нової цивілізації, яка безцеремонно наступає мені на п’яти…»

Зайшли до кав’ярні, зайняли вільний столик. Северин пильно придивлявся до Саламіни, намагаючись збагнути таємницю її вроди – зовсім інакшої, ніж досі доводилося бачити, сприймати, любуватися й любити. Сувора мужність, вигартувана в заполярних широтах, приховувала ніжні риси її обличчя, що спокусливо проникали крізь засмаглість шкіри, різнотонну гру очних райдужок; кутики губів укроювалися в ніжні щоки й немовби стримували непокірну усмішку, рухливі брови раз у раз виринали з-під чорної гривки волосся – Саламіна розповідала про себе і про свій край, незримо наближаючись до співрозмовника, і він уловлював її подих, приймав теплоту погляду й розгадував таїну цієї чужої жінки, яка ставала для нього щораз приємнішою й ближчою.

«…Я з Ґренландії, як ви вже знаєте, пане Северине, – з найбільшого острова світу, холодну мертвість якого бачить тільки небо. Ніхто ще не здолав того незмірного простору, захаращеного горами й льодовиками, й ніхто досі не спитав Господа, кому й навіщо потрібен цей чужий світ без життя. А то й питати не треба: на зелених окрайцях землі, що облямовують пониззя острова, живуть люди, – які на сам лише вид скель, що нагадують застиглу в мент найвищого кипіння лаву, набирають сил для боротьби з суворою природою. А ті скелі й гори відбиваються в морі, продовжуючи свою вертикаль до безконечності – такої неосяжної, як і горизонталь океану. І тому ми величні й сильні на малих клаптиках живої землі, яка невпинно помножується у двох вимірах, немов у калейдоскопі.

Для нас Ґренландія – весь світ, а все, що поза нею, – то Космос, і ви мені з Космосу явилися, Северине… Я мешкаю в містечку Ґотхоб, біля підніжжя гори Ітіль, з якої видно тільки Бога та блідо-сині айсберги, що, розколюючись, оглушливо гримлять, а в перервах між льодовою канонадою долинає до нас шум прибоїв – то проривається з потойбіччя Божий голос, який застерігає і заспокоює, і привчає до тривання вічної війни між злими й добрими силами Природи.

Ви ніколи не бачили заповнених айсбергами фйордів? Звісно, не бачили – цих материків нефритового кольору: їхні плоскогір’я переломлюються проваллями, льодове громаддя утворює арки, під якими проходять кораблі, а по краях ґотичними шпилями стримлять піднебесні стовпи, як вектори пізнання висоти, як міра небесної безодні, що втягує в себе людський дух, і ми молимося до вишніх сил – заворожені небом.

Я вийшла заміж за данця й живу в яскраво пофарбованому чепурному будинку, а народилася в ескімоському селищі Уманак – в хатині, викладеній із дерну, й провела чи не все своє дитинство у мисливських шатрах із оленячих шкур. Мій батько був каюром – умів правити собаками, і його поважали за це почесне й важке уміння; я змалку знала, як знаходити чаїні яйця на скелях, як ловити з каяка лосося, вміла готувати смачну страву з вівсяної каші й тюленячого м’яса й заправляти олійні лампи під час полярної ночі… Для вас наше життя може здаватися романтикою, а для нас – то тяжка праця, холод і голод: я ще дівчиськом обморожувала обличчя й руки, вичікуючи годинами на льоду, поки з’явиться тюлень. Тому ґренландці вірять переважно у злі сили: в злобних тролів, ерігуметів, що живуть серед льодовиків і є напівлюдьми – напівсобаками, в тарнаргуків-чарівників; добрих сил у нас обмаль, і тому ми запобігаємо перед злими, задобрюємо їх ворожбою, підкуповуємо пожертвами, а присутність християнського Бога відчуваємо лише тоді, коли читаємо Євангеліє або німіємо перед красою ґренландської землі.

Правічна ескімоська релігія – це туга за сонцем, яке нас скупо огріває лише пів року. Ми молимося до нього, кличемо, улещуємо словами… Для нас важливо знати, що воно існує, і ми радіємо, коли бачимо на небі хоча б його відблиски. А ось вам притча… Зморила старого мисливця нестерпна туга за сонцем, він подався каяком на південний острів і, очікуючи з’яви небесного світила, заснув. А коли прокинувся, червоне кружало піднялося над обрієм і засліпило його. І він помер з утіхи…

Тепер ви вже здогадалися, Северине, про що моя поезія?»

Кельнер подав гарячу каву й два келихи з коньяком, Йоганна обтулила долонями філіжанку й тут же опустила руки, зніяковівши.

«Це звичка північних людей – гріти руки за кожної нагоди», – посміхнулася.

Северин накрив своєю великою долонею її дрібну кисть.

«Я грітиму вас…»

«О, я згодна! – Вона нахилилася через столик до Северина й прошепотіла: – У нас любов вільніша, ніж у європейців: те, що у вас називається зрадою, ми вважаємо свободою. Первіснообщинна мораль, і я не думаю, що це погано… Ескімос, наприклад, за люльку може позичити сусідові свою дружину…»

«А потім?»

«А потім – як було й дотоді… Ви знаєте, напевне, що Рокуел Кент жив із Саламіною, а коли до нього приїхала з Америки дружина, коханка вернулася до свого чоловіка…»

«Усе так просто, – проказав Северин. – І жодних тобі моральних кодексів».

«Ми надто близькі до природи, Северине. В цьому наша перевага над вами і наше щастя».

«Я хотів би хоч трохи пожити в Ґренландії. Відпочити від європейських умовностей, фальшу, штучности, шаблону…»

«Приїжджайте, я зустріну вас… І не полишу, поки не повернетеся додому».

«А чи конче треба повертатися? Я ж самотній».

«Усі чужинці вертаються від нас до своїх предківських вогнищ».

«Але чому?»

«Найпотужнішою силою людини є її приналежність до чогось більшого за неї саму. Й через те… Я сподобала собі вас з першого погляду, але в Європі не залишилася б нізащо».

«Чому ви так легко признаєтеся в коханні?»

«Бо воно сильніше за бонтон».

«Люба ви моя… Ви в дитинстві бавилися м’ячиком?»

«Не розумію, яке це може мати для вас значення… Ні, не бавилася, для таких розваг ескімоси не мають часу. Зате в нас діти забавляються прикрашанням моржових бивнів…»

По короткій мовчанці Северин похопився:

«А чи не пора нам на теплохід?»

«Я чула, що нині не будемо відчалювати: десь там у морях заштормило. Однак “Арґо” вже на нас чекає… Пора, адже Язон уже зустрів Медею, правда?» – всміхнулася.

«Зустрів… Але Язон невірний, а Медея мстива».

«Не бійтеся, наші жінки не вміють мстити. Люблять, поки любиться… Й дозволяють чоловікам кохати їх і покидати».

«Вільний ваш край, і я заздрю вам».

«Тішуся вашим визнанням. Але ходімо, бо таки пора».

Йшли до причалу мовчки.

«Ви мене поцілуєте?» – запитала Йоганна, коли ступали на трап.

«Я тебе зацілую, Саламіно…»

«Коли сама прийду до вас?»

«Я буду ждати…»

VI

На морях штормило справді, метеорологічні зведення були невтішні, проте циклон шаленів далеко – десь над Егейським морем, а на Чорному панував штиль, і «Ренесанс» вночі полишив Констанцу.

Другого дня перед обідом прибули до Варни – лише на кілька годин, щоб оглянути унікальний печерний Аладжа-монастир; Майстер Северин тут уже бував – дуже давно, тоді він уперше зміг вирватися за межі імперії. Мав тоді ще чорне до блиску волосся і – жодної зморшки на чолі; а чи впізнала б його нині, сивого й статечного, болгарка Софія, чи він упізнав би її – напевне, дуже поважну жінку? Та чи потрібно впізнавати? То тільки у співжитті подружжя не помічають старості, а як лише відірвуться одне від одного на час – і прокладається між колишніми коханцями нездоланна межа.

А якою була б сьогодні дівчинка з м’ячиком? Може, то й добре, що не зустрів її у зрілому віці, і являється вона йому молодою, ніби час для неї нічого не важить, й Северин, вічно закоханий у її переміни, сам не спостерігає за своїм віком; а певне, старості й немає, поки її відганяє присутність вічно живої жіночої молодості…

Куди ж поділася Саламіна? Вже другий день Северинові не вдається її зустріти; що могло трапитися: дійняло її розчарування після побачення в Констанці, або ж це банальна жіноча гра – відтягувати жадану мить, щоб вона була потім солодшою? Майстра проймало втішне відчуття: та невже він ще раз закохався – може, й востаннє?

На обід прийшов зарання, сподіваючись, що й Саламіна зайде до ресторану, й він попросить її сісти поруч. Сталих місць за столиками учасники круїзу не мали й у такий спосіб швидше зазнайомлювалися; теплохід заходив у лійку Босфору, вже проступили крізь імлу щогли мінаретів над сірими банями стамбульських мечетей – мандрівники швидко всідалися за столиками, щоб встигнути вийти на палубу ще до того, як корабель пришвартується в Золотому Розі; Саламіни не було, й до Северина підсіли Анатолій і норвежка Гелена, одне вільне місце залишилося, і його зайняв чоловік зі шпакуватим, стриженим під щіточку волоссям – він поглянув на сусідів проникливим, аж гейби викличним поглядом і назвався:

«Баріс із Маскви-матушкі… С госпожой Гелєной ми давно знакоми, а ви, как мне кажется, мілиє хохли із нєзалєжной Украіни. Угадал?»

«Не зовсім, – спокійно відказав Анатолій. – Ми все-таки українці й воліли б, аби ви так визначали нашу національність, якщо вже вирішили з нами познайомитись».

Борис був розв’язний, надміру безтурботний, він заливався кондовою поволзькою говіркою:

«Але ж бо ви амбітні, дорогі земляки!.. Та певно, певно, щирі українці! А от я зовсім безболісно реаґую, коли мене хтось та й обізве кацапом. Самоіронія властива лише справді незалежним людям… До речі, я не зовсім добре розумію вашу мову, чи не могли б ви перейти на престижнішу?»

«Вперше чую, що мови є престижні й непрестижні, – теж спокійно мовив Северин. – Але якщо ви так вважаєте, то можемо скористатися англійською…»

«М-да-а… Ну ладно, говоріть по-своєму… А мене останнім часом вельми цікавить ось яке питання: що вам дала незалежність, адже вашому народові зараз важче живеться, ніж при совєтах».

«Незалежність нам дала незалежність, ви здатні це зрозуміти?» – вже почав кипіти Северин.

Анатолій торкнувся долонею плеча колеґи й заговорив тихим безбарвним голосом:

«Пані Гелена вважає мене націоналістом, пригадуєте, пані Краґ, нашу дискусію в “Таверні під Акрополем”? То скажіть тепер, що дала норвежцям незалежність від шведів?»

«Я поки що послухаю, – відказала Гелена. – Хочу з’ясувати для себе самої свої власні переконання. Можливо, нині вони зазнають змін…»

Кельнер приніс перші страви, Борис швидко вимітав тарілку – йому хотілося розмовляти.

«Про норвежців поки що помовчимо, – сказав, витираючи серветкою уста. – У них сама лише література й музика засвідчили про готовність нації до незалежності: Кнут Гамсун, Тар’єй Весос, Едвард Ґріґ… Яко критик, я цікавився вашим красним письменством – і кого надибав серед українських літературних героїв: бандита Чіпку, розбійника Довбуша, деґенерата варнака, п’яного хама козака Голоту!»

«Ми могли б поговорити і про найвищий рівень нашого мистецтва, – відклав ложку Северин. – Але якщо ви вже приземлились до наших негативних персонажів, то подумайте: хіба кращі за них мордерця невинних жінок Раскольніков чи батьковбивця Смердяков? Будьте ж об’єктивні!»

«Ого! – аж підхопився з місця Борис. – Ви надто високо замахнулися – не досягнете, не досягнете! Згадайте з-поміж своїх письменників хоча б одного, рівного Достоєвському!»

«Рівності не буває навіть у стаді, шановний Борисе, – відказав Северин. – А між письменниками вона тим більше неможлива, оскільки кожен – самодостатня індивідуальність… Що ж, великих серед своїх я міг би, звичайно, не одного назвати, та ви їх добре знаєте. І всі вони у нас корінні. Ваші ж – кооптовані, і то дуже часто з українського середовища. Подякуйте нам за Чехова, Гоголя, Рєпіна, Короленка… І за Льва Толстого, онука українського гетьмана – теж».

«Ще не вистачало, аби вони писали свої твори малоросійщиною!» – вигукнув Борис.

«І писали б… Ви читали Ключевського? Думаю, що так… А він, між іншим, ось що сказав: «Якби Київ не зруйнували татари, то офіційною мовою держави була б не суміш церковнослов’янської та фінської мов, а староукраїнська, і Пушкін писав би цією мовою».

«Какая нєсуразіца, – прошипів Борис. – Да за такіє висказиванія раньше… Вот ми і дожілісь!»

«А таки дочекались, – проказав Анатолій, різко відсунувши тарілку. – Ми дочекались».

Теплохід уже швартувався до пірса, гуркотів, ударяючись у бетон, пасажири вмить покинули столики, вихопились на палубу: над Золотим Рогом височіла мечеть Сулейманіє, а за нею – така ж велична Айя-Софія та інші храми; у небо вистрелювало безліч мінаретів, і це справляло неповторне враження: мусульмани не згірше за християн зуміли наблизитись до Бога.

Борис квапно полишив незгідливих співрозмовників – утік від них, немов ошпарений; Анатолій, малий і звинний, уже встиг пробратися на ніс корабля, щоб ніхто йому не заважав споглядати Стамбул; на бічній палубі стояли, пригорнувшись одне до одного, нерозлучні Корнило й Еліта, вони були зайняті собою, й столиця Туреччини їх мало цікавила; мариніст пан Єжи уважно, зі знанням справи, спостерігав, як швартується корабель; у натовпі гасав, перебігаючи з корми на ют і з юта на корму загадковий ориґінал з червоним волоссям і з косичками, що стирчали навсібіч, мов промені, й виголошував вірші нікому не зрозумілою мовою – може, есперанто; Гелена взяла під руку Северина й сказала:

«Я хочу побути з вами».

«З приємністю», – не зовсім доладно відгукнувся Майстер, розглядаючись, чи не побачить де Саламіни, – її на палубі не було, куди могла подітися; червоноголовий поет і далі не вгавав, на бігу декламуючи тільки йому зрозумілу поезію.

«Що це за тип?» – спитав Северин.

«Ніхто не знає», – відказала Гелена.

«Може, це наше майбутнє?» – пожартував Майстер.

«Хто знає… Нині всього можна сподіватися».

Теодор вибіг сходинками на капітанський місток і, певне, уявляючи себе командиром корабля, вигукував, цілячись у небо вказівним пальцем: «Mens sana in corpore sano!»^[7]

«Наш керівник, – сказала Гелена, – запропонував екскурсію в Айя-Софію і в султанські палаци. А ви куди?»

«Я хочу оглянути могили Сулеймана Пишного і Роксолани. Ви чули що-небудь про неї?»

«Звичайно… Це унікальна в історії мусульманського світу жінка. Ви, напевне, багато чого знаєте про Роксолану…»

«Я вам розповім, якщо поїдете зі мною».

«Поїду».

…Вулиці Стамбула тісні й з обох боків захаращені ятками та крамницями; «Ікарус» з екскурсантами ледве протискається між стінами будинків – уже проминули Айя-Софію, Ат-мейдан – славний колись стамбульський іподром, ринок Бедестан; балакучий гід, умостившись на високому передньому крісельці, безупину вихваляє благословенну й неповторну у своїй красі столицю світу.

«Він сказав – столиця світу – чи мені причулося?» – запитала Гелена в Северина.

«Так, так, – підтвердив екскурсовод, зачувши її питання. – Стамбул – столиця держави на трьох континентах і над п’ятьма морями».

«Ось бачите, пані Гелено, – нахилився Северин до сусідки, – що таке націоналізм у вашому розумінні слова: шовінізм, загарбницька захланність, імперська ментальність».

Хтось кинув питання:

«Як ви ставитеся до курдів?»

Гід смикнувся, ніби вжалений, відказав з притиском:

«Домовимось, що будемо говорити тільки про людей!»

Запала в автобусі гнітюча тиша, письменники не знали, як зреаґувати на таке блюзнірство – вийти з автобуса на знак протесту чи збойкотувати гіда; не змовляючись, вибрали друге, хтось затягнув пісню, і екскурсовод більше не озивався; Северин сказав до Гелени:

«Ви чули, і пояснювати вам уже не треба, яка різниця між націоналізмом і шовінізмом…»

«Схожі інвективи я чую нині вдруге. Але чому в незмірно віддалених кутках планети можуть люди так однаково мислити: Борис і цей гід?»

«Імперії спороджують у людях стереотип свідомості, який не допускає ані найменшого поруху інакомислення і не дає права поневоленим народам хоча б мріяти про такий цілковито нормальний стан етносу, як самостійність. Ви ж чули, з яким єхидством вимовляв Борис слово «нєзалєжность». Колишній завойовник ненавидить мене тільки за те, що я опинився на свободі – яке, мовляв, ти маєш право бути вільним?.. А хіба ви подібного не зазнали від шведів?»

«Не такою мірою, не такою…» – похитала головою Гелена.

«Що ж, Швеція, незважаючи на свою завойовницьку політику, не зуміла стати імперією… А тут, бачите, ностальгія за державою, яка колись розповзлася аж на три континенти! А на півночі недобитий Третій Рим з його божевільною жагою світової займанщини і єдиною метою – здобути владу над народами, взяти їх у рабство… Ви знаєте, в часи російської окупації були навіть такі випадки, коли москаль начебто співчував мені, поневоленому українцеві, попліскував по плечу, мовляв, «всьо ето кагда-нібудь образуєтса», але жоден з них і думки не допускав, що Україна може відділитися від Росії. Нині ж нехіть москаля переросла у ранґ ненависті до вільного українця… За всі роки нашої незалежності я не зустрів жодного росіянина, який привітав би мене зі свободою…»

«Але ж нинішня їхня ненависть не має вже жодного сенсу…»

«Як і ненависть цього турка до курдів. А Росія… Вона неспроможна навіть найдемократичнішими гаслами заглушити свою імперську ментальність. Туга за грабіжницькою сваволею, немов короста, свербітиме їй доти, доки залишатиметься підлеглим Москві хоча б один народ».

«І ви вірите, що всі народи світу стануть колись незалежні?»

«Стануть! Хіба не бачите: як не скаженіють імперіалісти, а таки воюють за свободу курди, звільняються чеченці – від росіян, абхази від грузинів. Хто може нині зупинити марш поневолених народів до волі?»

Гелена уважно слухала, однак видно було, що вона не в усьому погоджується з Северином.

«А чи наша планета витримає таку кількість державних утворень?» – спитала.

«Молоді держави будуть інтеґруватися, але на засадах рівноправності. Ви ж не хочете воювати зі Швецією, але й повертатися до колишньої унії з нею не бажаєте».