Через перевал

І реставруєш літери зникомі, Й життя своє відчитуєш назад: Немов у велетен ськім паліндромі, В абсурді віднаходиш певний лад.

Ігор Римарук

© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2021

© Н. Л. Бічуя, В. В. Ґабор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2021

© В. В. Ґабор, примітки, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

Частина перша
Море

I

Теплохід «Ренесанс» долав відстань від Стамбула до Ізміра. За кормою біліла роздерта навпіл шумовинна дорога, й Северинові, який стояв, спершись на борт, здавалося дивним, як та широка срібна смуга не стуляється й не зникає, нібито корабель розпорює носовим вістрям не воду, а схоплену холодом шкоринку магми, що он сталево вилискує під вечірнім небом, і тільки борозна, прокладена від корми до небокраю, нагадує, що десь там, у глибинах земного нутра, кипить, бурлить і вихоплюється на поверхню гарячими пухирями розпечена до білого лава.

Прокладена в безмежжі моря дорога заспокоювала Северина: роздратування після перемовки з московським письменником Борисом у конференц-залі теплохода пригасло, проте в душі осіла гіркота, спричинена поведінкою поетів, які перетворили літературну дискусію на шабаш, і він знову відчув нехіть до молодих колеґ, хоча дотепер завше намагався їх зрозуміти.

А вони, з любові до старшого побратима, в доволі фамільярний спосіб відібрали від нього справжнє прізвище – це сталося давно, й Северин уже встиг звикнути, що його називають то Старим, то Татусем, а от прізвисько «Майстер» узяв собі за псевдонім. Такий титул не вивищував його над іншими, але й не принижував: це тверде, цупке й красиве слово означало передовсім працьовитість і вміння – скільки ж то треба було колись ремісним партачам навчатися й трудитись, щоб витворити свій майстерштик і тим здобути право називатися Майстром! Працьовитості Северинові ніколи не бракувало, а вміння начебто само прийшло до нього, й він устиг досі видати друком не один свій майстерштик, за що втішався повагою серед колеґ і читачів.

Северинові не хотілося вертатись до душної конференц-зали, в якій розперезалися поети: поважне зібрання учасників круїзу продовжувалось тепер у здичавілому гаморі, який напевно не стихне до пізньої ночі. Так завершувалася подорож письменників, що мала романтичну назву «Зустріч між трьома морями напередодні Третього тисячоліття» і була організована Центром Світового Відродження, розміщеного в Салоніках. Мандрівка на теплоході «Ренесанс», в якій взяли участь п’ятсот представників європейської творчої еліти, підходила до кінця.

Небо темнішало і врешті всіялося зорями, море стало чорним, і тільки дорога, що розполовинила безмежний водний простір, ніяк не згасала – певне, планктонна живність так фосфоризує; світляна дорога перетинає гладінь і зникає в безконечності – а може, то відбивається у воді Чумацький Шлях, що он паралельно до морського мчить небосхилом, і немає йому краю, і морській дорозі теж кінця немає; а що таке – кінець, що за ним, як те ніщо називається, що ж то все-таки за мана – та безконечність, як її збагнути і чому хочеться її здолати і пропасти в ній? А може, то безсмертя? А що таке безсмертя – де ж йому кінець?

Ні, ні, подібні думки непосильні для людського мозку. Адже вони народжуються не в просторі і не в часі – то нематеріальна субстанція, яка не має вимірів, а все одно хочеться її збагнути: що ж то врешті-решт за категорія – оте безмежжя, чому воно заманює до себе, немов провалля самогубця?

Не міг собі пояснити, з якої причини цієї миті так болісно дійняли його думки про безмежність: чи то куций життєвий шлях зримо явив йому свою межу, чи то буття на нім утратило сенс: творча енергія вичерпалась, а з небуття прозирнула до нього темна влада вічності?

Майстер Северин уперше відчув страх перед тією владою, хоч добре усвідомлював: неминучості боятися марно. Проте щораз то дужче мучив його депресивний стан, й він сердився на себе, що резиґнація почала добиратися до нього саме тепер – після щойно виголошеної доповіді про подорож Андрія Первозваного до осердя першої цивілізації над Дніпром.

Северин читав лекцію українською, її перекладав англійською поліглот Анатолій; доповідь зацікавила слухачів, бо вона навспак повертала усталений погляд, якого ніхто досі не зважувався піддавати сумніву: первісний шлях між Гіпербореєю і Півднем проклали не варяги, які, мовляв, безперешкодно перетинали недержавні простори, заселені напівдикими номадами, а перший учень Христа Андрій Первозваний, він знав від ольвійських купців, що у верхів’ях Дніпра, між Россю та Ужем, процвітає держава Оріяна…

Доповідь викликала дискусію в залі, її розпочала знайома Северинові норвежка Гелена Краґ. Вона говорила російською, зрештою, перейшла на англійську, видно, ця мова давалася їй значно легше.

«Отже, наскільки я знаю, племена, які кочували від Ітіля до Гіпоніса, були не тільки бездержавними – вони не мали ні своїх богів, ні гімнів, ані знарядь праці – тільки луки, списи й кінські табуни, а вождів запрошували з Півночі, бо самі не вміли в себе порядкувати, золоті ж прикраси для своїх жон замовляли у греків…»

«Неправда це, шановна пані Гелено! – гаряче заперечив Северин. – Ті золоті прикраси та пекторалі, що ми їх нині знаходимо у скіфських могилах, – то робота оріянських майстрів: самородного золота греки не мали, зате його незліченно було в Оріяні – чей український гетьман Павло Полуботок, який поклав свій скарб у англійський банк, добував його не на дні моря, а в українській землі, яка колись називалася оріянською, і не греки оріянам, а оріяни грекам продавали оброблений золотий товар».

«Важко в це повірити… А чим доведете, що в тій, як ви кажете, Оріяні, існував аж такий високий рівень культури?»

«А хоч би тим, що далекі наші предки мали свою мову – санскрит, з якою споріднена нинішня українська, про що свідчать санскритські лексеми: буд – будити, від – відати, род – родити, а ще – грива, карк, карб, мара, пан; і письмо своє мали у вигляді рун, які досліджував наш учений Вагилевич, а теж російський академік Погодін… Мали оріяни своє верховне требище в Святошині, й знав Андрій Первозваний, що вони сповідують єдиного бога Рода, який був для них таким самим божеством, як для гебреїв Ягве, і визнавали вони божу триєдиність: ми й донині тричі благословляємо своїх дітей троєперстям, тричі цілуємося при зустрічі, тричі спльовуємо проти злих сил… Ішов Андрій землею, де панувала споконвічна монотеїстична цивілізація, з якої легко могла розповсюдитися Христова наука в землях примежних. І побачив апостол сприятливий хліборобський край, де ратаї обробляли поле, не знімаючи з-за спин луків та сагайдаків, і списами волів поганяли…»

«Свєжо прєданіє, но вєрітса с трудом! – вигукнув із залу стрижений під щіточку чоловік – був це московський письменник Борис, з яким Северинові доводилося вже дискутувати якось за обіднім столом. – Отож хочу спитати вас, шановний доповідачу: проти кого так ревно озброювалися оріяни в ті часи, коли їхні землі простягалися аж до Скандинавії, й були вони цілісним плем’ям?»

«Оріяна сягала лише до межі світів, – відказав Северин, – і пролягала та межа уздовж русла Десни: за нею, осторонь прокладеного Андрієм Первозваним шляху, жили дикі роші… І скажу вам: нащадки рошів, які свій родовід давно втратили, нині намагаються пройти супротивним до Андрієвого шляхом, який називають варязьким, і приєднатися до оріянської, а то й трипільської культури. Щоправда, до такої аґресії спричинилася таки Києво-руська держава, котра, як і кожне імперське утворення, мусило розпастися через жадобу чужих просторів, і стали північні племена тим шматком землі, яким руська імперія вдавилася. Але ж історія має властивість повторюватися, і в нинішньому випадку вона підтвердила закон неминучої загибелі метрополій: остання на світі імперія впала на наших очах, не стравивши української землі, що в сиву давнину називалася Оріяною і яку нащадки рошів протягом століть намагалися асимілювати…»

Запала в конференц-залі глуха мовчанка. Северинова відповідь спантеличила присутніх – усі зрозуміли, кого стосуються ці інвективи, й розвивати драстичну дискусію нікому не хотілось. Борис теж мовчав, не знаходячи арґументів для суперечки, та по хвилі ніби отямився, вигукнув:

«Асиміляція, шановний колеґо, – процес прогресивний, бо з якої б то причини інтеґрація стала нині такою популярною в Європі? Асиміляція зміцнює державні утворення!»

«А з ким ви збираєтеся асимілюватись? – запитав Северин. – Може, з китайцями – їх же набагато більше, ніж росіян».

Знову запала незручна мовчанка. Порушили її молоді поети: їм чужі були роздуми Северина, й не розуміли вони або ж не хотіли розуміти сенсу суперечки, й це пригнобило Майстра, чей він завжди спілкувався з молодими й розраховував на їхню підтримку.

Северин просто-таки розгубився: виступи поетів, спочатку несміливі, за мить переросли в гармидер, незлагодженість, крик, сум’яття, вони вибігали на середину конференц-зали, метушилися, перепиняючи один одного, вигукуючи кожен своє, й ніхто нікого не слухав; декламації мінялися співами, несамовите жестикулювання ставало схожим на ритуальні танці абориґенів, енергія молодих людей була справді негативною і виборсувалась з їхніх грудей, очей, ротів протестом невідомо проти кого; шабаш не вщухав, і ніхто розшалілих не вгамовував, – Северин довго не міг збагнути, що, власне, стало причиною такого розгардіяшу, аж поки не прийшло до нього усвідомлення, що вдаваній благопристойності, в яку юні самі себе зашнурували на цілий місяць, беззмістовній, з їхнього погляду, бовтанці на трьох морях прийшов кінець.

Терпець увірвався: прісна атмосфера позірного примирення між поколіннями перемінилася в гримучу суміш, в бунт проти моралізаторства, дидактики, премудрого філософування згрибілих стариганів і передовсім проти нього, Майстра Северина, який своєю доповіддю ніби намагався загнати їх у безпросвітне минуле, у давню хліборобську цивілізацію – а тим часом уже інша, індустріальна, наближається до свого кінця, й настає нова – інформаційна, інтернетна, комп’ютерна, космополітична, тож немає їм, молодим, діла до прадавніх шляхів, якими ступали їхні предки, їздили волами, де світили скіпками, обробляли землю сохою, мандрували то пішки, то на верблюдах і складали пісні про любов до річки, стежки, калини, ромашки. Ой, та спасибі вам, наші дорогі родителі, за те, що вивели нас з буколічного мрева на дорогу прогресу, а ми вже його самі, без вас, удосконалимо, розвинемо, тільки відступіться з вашою остогидлою політикою, заквашеною патріотизмом, дайте нам нарешті свободу!

Северинові хотілося вибігти із зали – й не тільки через спротив цьому хаосові, що розшалівся на подіумі, більше – через раптове відчуття чужості до нової реальності, яка увірвалася в традиційний плин буття його покоління, і трощить вона і ламає віковічні підвалини, освячені Богом; проте не міг зрушитися з місця, ніби та чужа сила прикувала до крісла й була дужчою за його звички, віру й переконання, а зрештою, вона й зацікавила Майстра: він вглядався в бедлам і поволі почав вбачати в ньому певний сенс. Конференц-зала начебто перетворилася на танцювальний майданчик, де пари раптом змінили розмірений ритм арґентинського танґо з наперед визначеними па, із записаними на нотному папері музичними тактами, від яких відступитися ніхто не мав права, – на шалений рок-н-рол, котрий у процесі танцювального руху сам витворює нові фігури й ритміку, й танцівники стають учнями одне в одного: партнер від партнера миттю переймає найменший порух і творить свій – несподіваний і новий.

Й налагоджувалася в залі певна гармонія: поети з різних країн, виступаючи, ніби продовжували думку один одного, хоч і не розуміли мови, – так народжувалася нова поезія, що відрізнялася від тієї, яка доступна була Северинові, приблизно так, як відрізняється від симфонічної музики джаз.

Та врешті втомила Майстра творчість молодих, в якій панував тільки ритм, – він вийшов із зали, подався палубою на бак і, спершись на борт, вдивлявся в безкінечність срібної дороги, що пропадала за кормою.

І згадався йому в цю мить романтичний і неймовірно трагічний випадок, який, зрештою, ніколи не зникав з пам’яті: трапилось це під час армійської служби на Кавказі – над Каспійським морем у Ленкорані.

Стояли на узбережжі в літніх таборах, солдатам дошкулювала зморна спека, а ще більше – нестерпна муштра; надія діждатися від озлоблених сержантів-фронтовиків, затриманих на службі понад термін, хоча б найменшої полегші, була марною – мусив Северин усе те витримати, бо мав світлу мрію вернутися колись додому й поновитися у Львівському університеті, з якого був виключений за неблагонадійність. А татарин Мансур стерпіти капральських знущань не міг: він напомпував камеру з колеса «студебекера», стягнув її на воду й сказав пошепки до Северина: «Прощавай, друже, може, я доберусь до Тебрізу в Ірані». На морі розгулявся бриж, хвилі горнулися від берега, начебто море хотіло вступитися з червоних пісків, – і понесли вони в безвісті плавця. Северин дивився, як маліє силует людини на камері, він не міг повірити, що Мансур насправді зважився на дезертирство, а хвилі відганяли камеру все далі й далі, й урешті чорна цятка зникла за білими гребінцями… Солдат опинився на волі.

Майстер вдивлявся в білу смугу, що протяла сталеву гладінь моря, й думав про свою майбутню свободу в безконечності… А вона ось тут: переступиш борт і здезертируєш з життя, яке стає чимраз більше несприйнятливим і незрозумілим…

Хтось діткнувся теплою долонею до його ліктя, Северин здригнувся й побачив, як із сутінку проступає, наближаючись до самих його очей, смагляве обличчя жінки з розкосими очима – й огорнула Майстра тиха радість: була то люба йому товаришка в круїзі – ескімоска Йоганна з Ґренландії.

«Ваша доповідь мене вельми зацікавила: перекладіть її англійською мовою… Я прийду нині за нею», – сказала Йоганна і зникла в темряві.

II

…Вересень огорнув Атени духотою, безмежне місто, схоже на кар’єри з велетенськими кубами брил, розпеченими спекою до білоти, безладно збігало з гірських схилів і тлумилось у низовині; будинки наповзали один на одного, кваплячись допасти до свіжості Пірейського порту, захаращеного щоглами кораблів, крізь які виднілася яскрава блакить Егейського моря, то тут то там позначеного окрайцями вапнисто-білих островів. У центрі міста вивищувався Акрополь, увінчаний величною колонадою Парфенону, а на зовсім непоштивій віддалі від житла Атени-Паллади, внизу, кипів брудний, пітний і крикливий атенський ринок – місто задихалося від жаріні й смогу, тільки на його околиці, на гірській межі, підвелася до самої слави небес гора Лікабет з храмом Святого Юрія на вершині й модерним готелем на призьбі південного схилу – тут було прохолодно, з гір струменіли потоки повітря, що пахли льодом, й зупиняли вони в підніжжі, зарослому диким помаранчевим гаєм, нестерпну спеку.

До готелю «Лікабет» з’їжджалися з країн балтійсько-чорноморського ареалу письменники; на них чекав у Піреї теплохід «Ренесанс», який за два-три дні мав вирушити до Одеси, щоб звідти повернутися назад – через румунську Констанцу, болгарську Варну, турецькі Стамбул та Ізмір, а потім знову перетяти Егейське море, добратися до Дельф і там урочисто прийняти «Дельфійську декларацію порозуміння».

Круїз, присвячений початкові Третього тисячоліття, мав ознаменувати порозуміння між європейською творчою елітою, примирення між письменницькими поколіннями, сповідниками різних ідеологій та представниками великих націй і національних меншин: незважаючи на певну ідеалізацію задуму, круїз все ж був цікавий і заманливий – особливо для літераторів, ще донедавна скованих імперськими путами й раптом – вивільнених.

Майстрові Северину спочатку й не вірилося, що вперше за всі світові подорожі, які він звершив у своєму житті, ніхто ним не опікується, не дихає в потилицю, не підслуховує й не погрожує – не знана досі воля щемно діткнулася свідомості й солодко огорнула душу.

Й може, через цей ще не звіданий стан моральної свободи Северин несподівано для себе самого гейби відчужився від своїх колеґ, з якими завжди перебував у товариських стосунках, – начебто враз дала про себе знати не відчутна досі вікова межа, а може, не так вікова, як світоглядна – Майстер раптом втямив, що він зовсім не знає ні естетичних, ні політичних переконань молодших товаришів: про таке ніколи не було між ними мови, про таке й не прийнято було говорити, щоб хтось бува не запідозрив у тобі вивідувача. І ось упали фальшиві маски, розшнурувалися гамівні сорочки обережності й страху, й люди постали наче голі, не захищені таємницями; їх треба було наново пізнавати й звикати до справжньої відвертості з ними, ініціювати нові стосунки, водночас розкривати себе самого, й це давалося Северинові дуже важко.

А тому він і не намагався знову зближуватися з колеґами: мешкав у окремому номері, на сніданки й вечері приходив до «шведського» столу сам, займаючи у кутку місце, нікуди разом з гурмою цікавих до всього молодиків не ходив – усі дні перед початком круїзу Северин залишався наодинці з собою. Щодня спинався на вершину Лікабету до храму Святого Юрія й дивився звідти на Вічне місто, наївно зіставляючи нові враження з почерпнутими раніше з книг… Десь там, із глибини гір, визирає божественний Олімп – звичайнісінька гора, не надто й висока, й це розчаровувало призвичаєного до леґенд любомудра, і Парнас, над яким колись літали на пегасах чарівниці-музи, просто таки пригноблював своїм буденним виглядом, навіть Парфенон здавався тепер звичайною храмовою будівлею, – і тільки гора Лікабет, що вивищувалась над мегаполісом, була насправді святково величною, й Северин, стоячи на вершині біля Святоюрського храму, відчував себе мізерним, вельми самотнім, і в душі парнасця зроджувалися глузи над своєю колись вигаданою винятковістю.

У ці дні до Майстра вперше діткнулася байдужість молодих колеґ: ніхто не запитував, чому він тиняється сам, як неприкаяний, поети не запрошували його до гурту, коли вечорами збиралися на бімбер у якомусь номері, і їхній галас лунав на весь готель; десь там незнайомі знайомилися, запивали дружбу, а Северин навіть не смів заглянути до них – лише молодий філософ Тарас, найближчий приятель, спитав якось його, чи бува не захворів, проте не надто настирливо допитувався, й це ще більше пригнітило Северина, якому все ж хотілося порозмовляти з товаришем…

Тарас залишив його самого, й Майстер боляче відчув, як віддаляється він від колишньої компанії в минуле, за незриму межу, звідки вийти в нинішній день буде щодалі важче, а може, він давно вже перебував за тією межею – в своєму світі.

У цю хвилину Северин достеменно втямив, що давно-таки існує в іншому суспільному вимірі й ніколи з нього не виходив, а його постійна присутність серед молодих – то лише намагання відтворити свою власну молодість, продовжити її. А тієї молодості давно вже немає: спосіб його мислення позначений тугим життєвим досвідом і виробленою впродовж життя власною традицією – він почував себе тепер приблизно так, як перезріла дівка, яка в церкві не може пристати до жодного гурту, бо серед зелепужних дівчат стояти їй уже негоже, а серед молодиць – не має права; між однолітками Майстер не зумів знайти приятелів – вони не розуміли його, примиреного з віком, чужого до нових віянь як у мистецтві, так і в повсякденних стосунках. Все ж Северин ловив новий світ, який утікав від нього, він чіплявся за його поли, щоб пізнати й зрозуміти – нині ж утямив, що зробити йому цього, певне, не вдасться: серед молодих виглядає смішно, мов той стариган, який, забувши про свої літа, залицяється до молодої панянки, – з цих причин проколювалася в Севериновій душі глуха нехіть до середовища, де все ще перебував, а водночас Майстер картав себе за відчуження від реальності, бо ж усвідомлював, що воно веде в небуття.

Зайшов до «шведської» їдальні повечеряти, і треба ж було, щоб у цю хвилину його розчарувань і депресії вкотився до зали земляк Теодор, товстий, немов угодований кабанчик, бевзь із заплилими ласими очима; він никав біля заставлених наїдками столиків, принюхувався й вимацував пальцями найапетитніші курячі ніжки, пундики, цукати, накладав їх на тацю, та, видно, йому було все ще того всього мало.

Северин споглядав його з обридженням: він терпіти не міг цього літературного нувориша, який вправлявся у всіх жанрах: писав віршики, новелетки, публіцистику й одно-актівки, присвячував свої творіння найактуальнішим проблемам часу, завжди догоджав сильним світу цього, за що отримував від усіх влад посади, премії та звання; без нього не обходилася жодна конференція, презентація, іменини, похорон, ювілей; за совдепії був членом обкому партії, а нині – депутатом обласної ради; на зібраннях водно брав слово й щоразу говорив одне і те саме, відповідно моделюючи свій виступ до заданої теми, а вилущити з його промов хоча б єдину цікаву думку ніхто не зумів би; мав Теодор напохваті латинську приказку, вірш або афоризм, які часто вставляв у бесіду не до речі; виступаючи, він весь час дякував представникам влади за їхнє чуйне ставлення до письменників, не забуваючи при тому кинути каменем у колишніх керівників, які нашкодити йому вже не могли; Теодор героїчно брав на себе місію ініціатора культурних заходів, але аж тоді, коли ті заходи були вже кимось підготовані, – запрошено Теодора теж на «Зустріч між трьома морями», і тут він, як виявилось, не пас задніх – ось же притьмом дізнався про те, чого Северин ще не знав: уздрівши Майстра, який сидів за столиком у кутку їдальні, підбіг, поставив перед Северином вивершену тацю й патетично задекламував:

 
                            In tabernis quando sumus,
                            Nescimus, quia est humus…^[1]
 

«He знаю так добре латини, як ти, – нетерпляче перебив Северин Теодорову орацію. – Що ти хотів мені сказати?»

«Вечеряємо в “Таверні під Акрополем!” Усі вже виходять, я доганяю, а Тарас чекає на вас у номері… Кваптеся, пане Майстре, не наїдайтеся: запрошують поляки і скандинави!»

«Ну а тобі, звичайно, не зашкодить злегка перекусити перед бенкетом», – Северин показав на тацю.

«Це ж на дорогу, завтра вирушаємо… Дорога, дорога нас в дальніє далі зовйот! Чей аж три моря проскородимо, і хто знає, як там буде з харчами…»

«Ти завжди був завбачливий».

Й Северин щиро засміявся, дивлячись на запопадливого бельбаса. «А певне, й такі на світі потрібні, – подумав, – тим більше – в літературі. Сказав же Франко, що література – не парк, а ліс, в якому живе всіляка рослинність: від кедрів, дубів, ясенів аж до неїстівних грибів і навіть порхавок…»

Майстер відчув, як до нього повертається добрий настрій. У передчутті спілкування з цікавим товариством він почав вивільнятися з тенет відчуження й самотності; цієї миті навіть Теодор став для нього майже приємним – чей приніс добру вість. Бельбас зник з їдальні разом з тацею, мовби його тут і не було; Северин підвівся й поквапився в Тарасів номер.

Атени – місто заплутане: з Лікабету до Акрополя, здавалось, рукою подати, а от коли Северин з Тарасом зійшли вниз і не стало видно колонади Парфенону, вчепився їх блуд: вузькі й криві вулички то вперед провадили, то назад завертали, а крамниці вздовж них – усі однакові, й панувало повсюдно несусвітне сум’яття, хоча вже й западало надвечір’я; зустрічні перехожі англійської мови не розуміли, й допитатися до «Таверни під Акрополем» було важко, то пішли приятелі навмання, поки не допали до жовтих стін Святої гори, й аж там побачили довге, схоже на сільську стодолу приміщення з тьмаво освітленими віконцями й рядом прочинених дверей, з яких тягло розпареним запахом вина та спецій. З таверни долинав приглушений гамір.

Поки Северин з Тарасом добиралися, бенкет у таверні вже розпочався: товариство було збуджене, всі говорили нараз, вино розливалося в пугарі і по дубових столах, піраміди імбирних і цинамонових коржиків швидко танули на полумисках, проте гостей більше цікавили напої, яких тут було вдосталь: кельнери ставили на столи все нові й нові обплетені лозою бутлі, письменницький люд забавлявся, сиґаретний дим плив попід стелею й струменів крізь вікна. Тарас з Северином знайшли своїх хлопців, які стояли колом у глибині зали і, як завше, завзято дискутували.

Саме в цей момент їх атакувала молода особа з екстраваґантною зовнішністю: зодягнута була в ситцеву сукенку, застібнуту тільки на середній ґудзик, нижня розпорка сягала рожевих з білою коронкою трусиків, а крізь декольте випорскували не захищені бюстґальтером груди; вона з повним пугарем вина кружляла довкола гурту українців, намагаючись протиснутися всередину кола, і, відгортаючи з чола спітніле руде волосся, перекрикувала дискутантів:

«Nazywam się Elita Pre, jestem pisarką erotyczną, і niech sobie panowie ukraińce na karb to wezmą: ja nie dopuszczę, žeby my się jeszcze raz klócili…»^[2]

Дівчина вимацувала очима для себе жертву й, помітивши нарешті Корнила – критика-культуриста з біцепсами, немов м’ячі, протиснулася до нього, припала йому до грудей і заговорила хрипко й пристрасно:

«Chcesz mie pan? Żadnych problemów, chоć i tutaj!»^[3]

Поміж скандинавами, які трималися осторонь, походжав богемний юнак у джинсах з латками, нашитими сировими нитками на колінах і задниці, що, певне, мало визначати його цілковиту байдужість до матеріальних благ; волосся в нього було вифарбуване в червоний колір і заплетене в косички, що стирчали на всі боки, немов промені. Він називав себе поетом-деґрадантом і вголос англійською лихословив, роблячи при цьому на заквацьованому обличчі міну, яка мала відбивати безнадійний трагізм людського буття.

Северин з добродушною цікавістю приглядався до цих ориґіналів і думав про свободу, яка дає можливість і паяцувати: а й справді, література – ліс, і в ньому проростає розмаїте зело; а може, ці диваки серед усіх тут присутніх найталановитіші, й шведські та норвезькі неприступні метри – та й наші мудреці, що ось ведуть давно розпочату дискусію – до них і не вмилися; Северина діткнуло відчуття вдоволення, що йому вдалося виборсатися із трясовини самотності й прилучитися до людського розмаїття.

Корнило делікатно вивільнився з Елітиних обіймів, посадив її в крісло, й дівчина тут же задрімала, відкинувши голову на спинку крісла, – була вона гарна, зваблива, й Северинові жаль стало, що вино вилучило її з товариства, й не доведеться нині з нею тверезо порозмовляти.

Скандинави сиділи за окремим столом, в міру пили й притишено бесідували, не звертаючи уваги на український гурт, до якого вслід за Елітою прилучилися польські письменники.

Пан Єжи, середнього віку мужчина, який представився мариністом, запрошував українських приятелів до столу – був він, видно, керівником своєї групи й господарем бенкету. Розлив у пугарі вино з бутля і виголосив тост: «П’ю за вас, дорогі сусіди, й скажу при цьому сакраментальне: без незалежної України нема незалежної Польщі!»; вдячні гості заплескали, й підвівся київський критик Корнило, щоб відповісти полякам своїм тостом, та його вже ніхто не слухав – дискусія спалахнула з потроєною енергією, адже недарма пилося: говорив політолог Микола, інтелектуал, який не терпів заперечень і часто в розпалі суперечок вдавався до простацьких каламбурів, проте був таки добре ерудований, і витримувати з ним розмову міг хіба що філософ Тарас, який тут же встряг у дискусію.

«Що, що ти сказав, Тарасе: екзистенцію нації визначає її відвічний розум? А що таке – розум? Адже він даний людині лише для того, щоб вона кожної миті переконувалася у власному безсиллі: Божої істини ніхто ніколи не може досягти, й тому потуги розуму марні».

«Це песимізм пре з тебе, Миколо…»

«А що таке, по-твоєму, оптимізм?»

«Усвідомлення факту, що ти сьогодні знаєш більше, ніж учора, а завтра знатимеш більше, ніж сьогодні».

«Ну і втелющився ти із своєю антиномією, як сливка в гівно: постійно усвідомлювати свою неспроможність пізнати абсолютну істину – це те саме, що гратися в цюцюбабки або цілуватися в протигазах. Та невже в подібних забавах закладена екзистенція нації?»

«То не забава, а процес, який називається прогресом – так визрівають цивілізації, так становиться кожна нація».

«А коли ж той процес завершується, де його кінець?»

«Кінець – це Бог, який є одночасно початком, а народ – бігун на коротких дистанціях між початком і кінцем, і оновлюється він у своїй вічності безперервною зміною тимчасових поколінь».

«І тебе влаштовує такий марафончик?»

«А в ньому весь сенс існування, Миколо».

«Ну, це справа твого філософського бачення і смаку…»

Політолог недбало розвів руками й замовк. Розмова перекинулася на протилежний бік стола: мариніст Єжи пильно прислухався до суперечки між Миколою й Тарасом, схиливши набік голову й переводячи погляд з одного на другого, немовби зважував, хто з них має рацію, й коли суперечка обірвалася, він вимовив тихо і з притиском:

«Витаєте в небесах, дорогі колеґи, й ні про що конкретне не говорите, а я волію стояти на реальній платформі. Що таке розум, ніхто не може визначити до тих пір, поки ця абстракція не втілиться у мислену матерію, і аж тоді можна пізнати його вагу і вартість. А та матерія – то передовсім література, хлопці, і в ній ви щоразу виставляєте напоказ свою інтелектуальну потугу або неміч…»

«А в нас ще нема такої матерії, щоб стала виміром національного інтелекту, – промовив завжди категоричний Корнило. – У нас нема літератури!»

«Навіщо повторюватися за Лессінґом і Франком – і ще так претензійно? – скривився Северин. – Скажи щось своє».

«І один і другий, – мовив із зверхнім спокоєм Корнило, – видали цю феноменальну сентенцію на переломі епох, і вона розбудила до життя цілі когорти письменників – в Німеччині і в нас».

«Отже, була-таки ця література, якщо її хтось розбудив».

«Так, але нині настає нова ера, тож мусить народитися й нове мистецтво – на рівні європейських партитур!»

«Влучно, дуже влучно сказано, – прошамкав Теодор з напханим імбирними коржиками ротом. – Ad maiorem Dei gloriam!^[4]»

Дискутанти не звернули уваги на премудру репліку Теодора. Корнило продовжував розвивати свою думку:

«Таж не можемо й не маємо права, пане Майстре, залишатися й далі на рівні ваших галицьких екзерцисів про вбогих дівок, що йдуть заміж, а багаті все лише плачуть, ніби між багацькими дівками не знайшлося досі хоча б однієї з чорними бровами… Скажете – фольклор? А західняцька література – то ж суцільний фольклор: сама тільки опришківська тема переповнила по вінця вашу літературну скарбницю. І все – втішання бідністю, і все – ґлорифікація доморощених марксистів, що закликають грабувати награбоване: експропріюй експропріаторів!»