Таємниця Великого Сканера

Розділ 3

Порадились і вирішили все-таки йти на базар. Те, що не подумали про гроші, справу, звичайно, ускладнювало. Але ще більшим ускладненням було незнання мови. Аналізатори поки що не працювали – не було чого аналізувати, зате мініатюрна відеокамера у вигляді значка, прикріплена до футболки Рикпета, фіксувала все, що діялося навколо, передавала зображення на човник, а звідтіля сигнал ішов на планетоліт. Мовчазність аборигенів просто збивала з пантелику. На базарі, звичайно, повинні бути розмови. Це ж базар! Усі новини завжди дізнаються саме на базарі. Залишилося вирішити, як знайти базар, не знаючи мови.

– Будемо просто йти та роздивлятися на всі боки, – запропонував Рикпет.

– Ні, – усміхнулася Шаната, – пропоную зробити інакше. Давайте подивимося, звідки глюки йдуть із сумками. Он бачиш? Бабуся пішла з сумкою, а з неї овочі стирчать?

Усі глянули в той бік, куди вказувала Шаната: протилежним боком вулиці йшла бабуся з важкою сумкою. Із сумки й справді стирчали овочі, які нагадували зелені стрілки цибулі.

– Звідки вона їх несе? З магазину чи з базару…

– Це… як його… Молодець, Шано…

Так, перебираючись від одного перехожого з покупками до іншого, дісталися до торговища. Тут і справді розмовляли. Не так багато як, наприклад, у фізичному світі або в Глюкландїї,^[3] але все-таки розмовляли. Мовні аналізатори почали ледь чутно попискувати, набираючи матеріал для аналізу. Учасники експедиції тинялися від однієї ятки до іншої, намагаючись затримуватися довше там, де точилися розмови. Вони вже навіть почали розуміти окремі слова: скільки, гроші, плати… Найчастіше повторювалося двоє слів. Один аналізатор переклав як «винен», друге ж, що звучало як «шняк», перекладу не піддавалося, аналізатор позначив його як назву грошової одиниці. Незабаром мовний аналізатор видав першу осмислену фразу:

– Ти мені винен три шняки.

Ця фраза повторювалася найчастіше, змінювалася лише кількість шняків, невеличких сріблястих монеток, які відразу після розмови переходили з рук до рук. Далі аналізатор переклав невеличкий діалог:

– Риба свіжа?

– Свіжа, слава Великому Сканеру.

– А де спіймана?

– Два шняки.

– Добре, – дві монетки перейшли з долоні покупця в долоню продавця.

– За островом, на ямі, триста кілокалорій на сто грамів.

– Беру оцю й он ту.

Продавець кинув дві рибини на ваги:

– Сім оболів вісім шняків.

Покупець дістав паперові гроші й монетки, продавець дав здачу.

Чим далі спостерігав Рикпет за глюками, котрі юрмилися на базарі, то більше переконувався: щось тут не те – глюки були якісь незвичайні. Ні, вони ходили, розмовляли, торгувались, як звичайні глюки, але робили це якось байдуже. Ніхто з них жодного разу не усміхнувся, не розсердився, один одному не допоміг, не пожартував… Складалося враження, що базаром рухалися ляльки з пап'є-маше, тільки ниточок, за які смикав би невидимий лялькар, не було видно. Головною темою для розмов були гроші: оболи й шняки. Дуже часто згадувався якийсь «його Дигітальна Величність», він же «Директор планети», він же «пан Великий Сканер». Мовні аналізатори й далі нашіптували у вуха нові й нові слова, і члени експедиції вже починали самі, без допомоги аналізаторів, розуміти, про що розмовляють цешеанці, а розмови в них були найзвичайнісінькі:

– Я сьогодні заробив на два оболи більше…

– Слава Великому Сканеру, мені вдалося купити рибу на тридцять калорій кращу й на сім шняків дешевшу…

– Я знайшов нову роботу, хвала Директорові планети, де платять на тридцять оболів більше, а їздити туди на п'ять кілометрів і вісімнадцять хвилин менше.

– А ми вчора нагапличилися… – тут аналізатор писнув, сигналізуючи про те, що не може перекласти це слово.

– А гаплик був гарний?

– З останньої реклами, – мовець кивнув у бік великого рекламного щита. – Руки тремтять трішки, а так цілком… Спасибі Великому Сканеру, не забуває нас…

Рикпет мимоволі подивився навколо й побачив кілька великих рекламних щитів: «Дурій красиво! Супергаплик "Чорна троянда!"», «Супергаплик – це нове відчуття життя!», «Подаруй Супергаплик своїй дівчині та гапликніться разом!».

– Рику, жерти хочеться… – канючив Васла, який досхочу надивився на прилавки, завалені харчами.

– Я зараз, – по-змовницьки підморгнув Дроник, – один момент… Командире, йди за мною.

Він зайшов за торговельний намет і… зник, перетворився на блакитну непримітну хмаринку: Дроник перейшов у формат чистої цифри.

Дроник ріс звичайним сільським хлопчиськом до того часу, поки в нього не вдарила блискавка. Він пас корів і сховався від дощу під деревом, чого, звичайно, йому ніяк не слід було робити, бо ж блискавки найчастіше б'ють саме в такі самотні дерева. Але хлопчиськові пощастило: після удару блискавки він придбав дуже дивні здібності, зокрема й уміння переходити у формат чистої цифри, тобто перетворюватися на одинички й нулики, з яких складається будь-яке віртуальне тіло. Крім того, з цих одиничок і нуликів він міг перетворитися на що завгодно, а потім знову стати тим самим Дроником. Він міг стати невидимим, перемножити подумки будь-які числа, мав абсолютну пам'ять, словом, був зовсім незвичайним хлопчиськом, і Великий Процесор не дарма включив його до складу цієї небезпечної експедиції.

Блакитна хмаринка відразу погустішала й перетворилася на жовтавий папірець. Рикпет підняв його: це була купюра в десять оболів.

– Ха, – посміхнувся Рикпет, – ну, ти даєш…

На купюрі в овалі було намальоване чиєсь обличчя. Воно на мить прибрало вигляду Дроника, підморгнуло й тихо сказало:

– Нічого не вдієш, раз уже Васла так хоче їсти…

Рикпет тяжко зітхнув, але що ж він мав робити: дійсно, їсти хотілося, а грошей не було ані шняка… Він підійшов до друзів і показав гроші, Шаната з розумінням кивнула, а Васла ковтнув слину.

Уся компанія підійшла до торговельного намету, де продавався хліб. Рикпет привітно посміхнувся й мовив:

– Добридень! Будьте люб'язні…

* * *

– Флеш, ти був обережний? Перевірявся уважно?

– Здрастуй, Брейку. Ти про що? Ти ж знаєш, я завжди уважний і обережний. А в чому річ?

– Може, мені здалося, але, схоже, за тобою хвіст.

Брейк, невисокий, лисуватий, стрімкий у рухах, підкотився до вікна, немов кулька ртуті, й обережно визирнув із-за шторки.

– Іди сюди, – покликав він Флеша, – бачиш пана в сірому? На лаві сидить… Він прийшов сюди разом із тобою або за тобою, це як подивитися.

Флеш, високий, із могутніми плечима та рудою чуприною, рухався дивно легко й безгучно. Він підійшов до вікна й став на місце Брейка.

– Не знаю його…

– Перевірити б цього сірого, заражений він чи реаліт, тоді все стало б зрозуміло, – прошепотіла В'ю Соник.

«Зараженими» називали тих, кого вразив вірус. Вірус убивав у глюка всі почуття: фантазію, співчуття, смуток, любов, словом, від глюка начебто залишалася сама оболонка. І очі в них були, як у сонної риби: байдужі та малорухомі.

Брейк, Флеш і В'ю Соник входили до складу невеликої групи, яка намагалася знайти засіб проти вірусу. Великий Сканер не заохочував такої діяльності, з подібними групами боролися. Великий Сканер вважав, що самодіяльність у цьому питанні загрожує неабиякими ускладненнями, бо вірус міг мутувати й зробитися ще небезпечнішим. Тому групи виловлювали й кидали до в'язниці. Ніхто не бачив, щоб заарештовані члени Опору – так називали рух тих, хто намагався знайти ліки, – потім виходили на волю. Всі вони зникали невідомо куди. Ті, хто намагався з'ясувати їхню долю, рано чи пізно теж зникали.

До групи, крім Брейка, Флеша та В'ю Соник, входили ще десяток учених, яких розшукували по всьому материку та берегли, мов зіницю ока. З величезними труднощами діставали устаткування, необхідні препарати й хімікати. Якщо служба Загальної безпеки накривала лабораторію, це було справжньою трагедією, бо доводилося починати все наново. Найскладніше в роботі лабораторії було те, що дотепер не вдалося виявити самого вірусу, а також визначити, за яким принципом він обирає свою жертву. Спочатку його намагалися знайти в крові. Для цього довелося створити цілий банк крові, добути відповідні хімічні реактиви, мікроскопи, включаючи цифровий, і таке інше. Кілька місяців група намагалася виявити вірус, але марно. Потім хтось припустив, що він може бути тільки в одному з органів, наприклад, у мозку або печінці. Добувати зразки цих органів можна було тільки в лікарнях, а це теж виявилося не простим завданням. Серед лікарів слід було знайти реалітів, а серед реалітів – однодумців, бо реаліт на реаліта не схожий. Траплялося, що й реаліти повідомляли про роботу груп Опору службі Загальної безпеки Директора планети.

Ні Брейк, ані Флеш не знали, скільки таких підпільних лабораторій у країні, але те, що вони були й усі ретельно конспірувалися – це вони знали напевно. Відомості про зроблене в лабораторії Брейк раз на два місяці відсилав поштою на адресу, котру йому повідомляли так само – поштою. Адреси щоразу були нові та вказувалися в чергових листах, у яких приходили огляди робіт інших підпільних лабораторій. З усього цього було зрозуміло, що існує єдиний центр Опору, законспірований ще краще за лабораторії. Можливо, це навіть не центр, а лише один глюк, який усе тримає в своїх руках. Коли так, то це був геніальний глюк, адже керував він цими лабораторіями дуже грамотно, чудово узагальнював результати всіх досліджень і при цьому його жодного разу не запримітила служба Загальної безпеки Директора планети Великого Сканера.

Лабораторія Брейка займала чотирикімнатне помешкання. У двох кімнатах задля маскування жив Брейк. Інші відвели вченим. На квартирі вони всі разом ніколи не збиралися. Кожен із них де-небудь працював про людське око й заради заробітку коштів на харчі, а до лабораторії всі приходили вечорами, ранками, словом, коли мали вільний час. Злагоджена робота подібної підпільної лабораторії коштувала величезних зусиль, і от тепер під її вікнами помічено глюка, який дуже нагадував шпигуна міністерства Загальної безпеки. Було від чого переполохатися!

– Флеше, мерщій іди звідси.

– Куди?

– Та звідки я знаю! Веди цього пана куди-небудь подалі, хоч до чорта в зуби. Нехай подумає, що ти просто зайшов до знайомого. І не здумай показати, що ти впізнав у ньому шпика! Ти звичайний заражений, зрозумів?

– Зрозумів, що тут не розуміти… – невдоволено пробурчав Флеш. До цього він дві години ходив містом, вишукуючи необхідні хімікати для подальших дослідів, а тепер знову доводилося йти невідомо куди й невідомо на скільки, щоб вивести підозрілого типа з-під вікон лабораторії. Як тільки за Флешем ляснули двері, Брейк підскочив до вікна. Його побоювання підтвердилися. Тип у сірому почекав, поки Флеш відійде метрів на двадцять, ліниво підвівся з лави й рушив за ним.

«Так… Виходить, Флеша викрили! Він гарний товариш, але зв'язок із ним доведеться припинити! Якщо служба Загальної безпеки в нього вчепилася, то не випустить!»

Брейк розумів, що рано чи пізно лабораторію теж викриють, і, звичайно, мав план на такий випадок. Тепер усе вирішував час. Стукнули двері – це прийшла В'ю Соник, що виходила до магазину.

– В'ю, оце – терміново в поштову скриньку, – він тицьнув у руки В'ю Соник пачку підготовлених на такий випадок листів, де умовними фразами повідомлялося про небезпеку й нову адресу лабораторії.

Приміщення під нову лабораторію було обрано заздалегідь: приватний будиночок просто на перехресті людних вулиць – хто подумає, що підпільну лабораторію організували за два кроки від поліційного відділку, який підтримує порядок на міському базарі?

Тепер слід було швидко зібрати всі записи про роботу, основне устаткування та хімікати. Він глянув на предмет своєї гордості – цифровий мікроскоп: вивезти це все непомітно буде дуже складно, але іншого шляху нема. Завтра нишпорки Загальної безпеки почнуть перевіряти всі адреси, які засвітив Флеш, тягаючи за собою шпика, тому рахунок іде на години, а може, навіть і на хвилини. В'ю вже побігла на пошту відсилати листа, а Брейк кинувся пакувати все необхідне. Ще за годину в двері подзвонили. У Брейка похололо всередині: невже не встигли? Але це повернувся Флеш.

– Ну? – в один голос запитали в нього Брейк і Асус.

– Сірий десь відстав, я навіть не помітив, де…

– Це погано… Допомагай!

– Може, ти марно це все почав? Може, пронесе?

Брейк навіть не повернув голови в бік Флеша.

– Допомагай пакуватися, чорт забирай, а не викаблучуйся!

Ще за три години все необхідне, складене в невеличкі пакунки й коробки, зібрали в кутку. Вийшла чимала купа.

– На сьогодні все, – сказав Брейк, – можеш іти відпочивати, переїздити будемо завтра, після того, як зайде Ба.

Ка – друге, мале сонце. Коли воно сходило – починалася ніч, а з'являлося Ба – велике сонце, починався день.

– Удень?

– А ти хочеш тягатися з коробками вночі? Порожніми вулицями?

– Логічно, – погодився Флеш. – Тоді я пішов?

– Доброго відпочинку.

– Дякую.

Брейк, аби переконатися, що Флеш пішов, простежив за ним з вікна.

– Ти йому не довіряєш? – стурбовано спитала В'ю.

– Не в цьому річ. Він на гачку в шпиків, ось у чому проблема. Нам слід зробити величезну роботу, В'ю. За ніч усе це, – він показав на гору коробок і згортків, – має зникнути з квартири.

В'ю Соник тяжко зітхнула:

– Ти не робиш із мухи слона?

– Ні, В'ю, не роблю. Це елементарна обережність. Я зовсім не виключаю, що завтра вранці може бути пізно.

Розділ 4

Торговка глянула на друзів олов'яними очима, а потім кліпнула.

– А… А… Ви мене пограбувати хочете? – одразу було видно, що вона заражена таємничим вірусом. Незрозуміло чому вона обурилася, але й обурена говорила так, немов лила воду з пляшки: буль-буль-буль… Безбарвно, байдуже.

– Ви про що? – не зрозумів Рикпет. – Не хочу я вас грабувати! Я хочу купити хліба, – й простяг продавщиці десять оболів.

– Ай-яй-яй, – і далі тягла перекупка, – ви не знаєте, що найдорожчий товар – це ввічливість? Ви не знаєте, скільки коштує «Здрастуйте!» і «Будьте люб'язні!»? Та ви не тільки реаліти, ви ще й не наші реаліти? Ви звідки? Шпигуни?

Спритним рухом, таким, як кицька ловить лапою муху, вона вихопила з пальців у Рикпета гроші, другою рукою піднесла до рота свисток. Немов з-під землі вискочили двоє вдягнених у чорний однострій поліцейських.

– Чого свистіла? – безбарвним голосом запитав один.

Торговка тицьнула пальцем у бік Рикпета й друзів:

– Чужі реаліти! Вони сказали «Здрастуйте!» і «Будьте люб'язні!». І взагалі, мені здається, що вони шпигуни.

Поліцейські обвели друзів холодними риб'ячими поглядами. При слові «шпигуни» один вихопив з кобури пістолет, другий підкинув автомат.

– Випромінювачі… Магнітні випромінювачі… – промчало юрбою, котра миттю утворилася біля хлібної ятки.

– Вас заарештовано, – оголосив один з поліцейських, вочевидь, старший, – ідіть за нами.

Рикпет засмучено сплюнув на землю:

– От дурість яка…

– Реаліти… Реаліти… Шпигуни… – зашелестіло юрбою.

– Руки за спину та рушайте за мною! – Той, що був з автоматом, став позаду маленької колони, а той, що мав пістолет, сунув попереду, прокладаючи шлях крізь юрбу.

Торговка розгладила новеньку купюру в десять оболів.

– Ай! – раптом вигукнула купюра тоненьким голосом, зображення в овалі захихотіло й сказало: – Яка ж ти бридка! Васла так хотів їсти!

Щелепа в торговки відвалилася, очі закліпали так, що від швидкого руху вій зробився протяг.

– Це що таке? Що таке, я вас запитую?

Купюра випала з її онімілих рук, полетіла на підлогу, де була підхоплена легким вітерцем і віднесена за ріг намету. Там вона негайно перетворилася на Дроника, й коли перекупка забігла за ріг у надії підняти гроші, то нічого там не виявила, крім самовпевненого хлопчиська, який глузливо дивився на неї.

– Ти? Ти поцупив мої гроші?! – закричала торговка. Це виглядало дуже дивно: кричати вона кричала, але обличчя в неї було нерухоме, а очі холодні, мов у замороженого судака. Кричала вона, мабуть, не тільки тому, що легені потребували вправ, але й тому, що їй, як торговці, потрібно було кілька разів на день покричати, інакше яка б вона була торговка? А крім того, вона щойно втратила так вдало видурені гроші.

– Це ви мені? – незворушно, мов по-справжньому заражений, поцікавився Дроник.

– Тобі, паршивцю! Вивертай кишені!

– Та в мене їх узагалі нема! – Дроник провів руками по штанях, де справді не було видно навіть ознак кишень, сплюнув, шморгнув носом і з незалежно піднятою головою рушив туди, куди хвилиною раніше повели його друзів. Тим часом юрбу не зацікавили вигуки торговки і глюки почали поступово розходитися.

– Бомбістів упіймали! Вісім бомб при них знайшли…

– Не бомбістів, а шпигунів…

– Не вісім, а дванадцять! Магнітні бомби… Такий жах!

– Винюхували секрети Великого Сканера, негідники…

– Але наш Директор планети не такий простий…

Чутки розходилися базаром, ніби кола від кинутого у воду каменя, обростаючи дедалі новими подробицями. Рикпет у цих чутках поступово перетворився на звіроподібного циклопа, Васла – на велетня, а Шаната – на прекрасну жорстоку вбивцю, ватажка зграї шпигунів-терористів-бомбістів і половина базару на власні очі бачила, як вона їла сире, криваве м'ясо свинського звіра хрю.

– І рвала, рвала зубами, просто ноги відкушувала!

– Ага, а зуби! Немов ікла шаблезубого собаки…

Дроник наздогнав друзів і пішов іншою стороною вулиці, всім своїм виглядом демонструючи, що поспішає у власних термінових справах і ніякі шпигуни чи бомбісти його нітрохи не обходять.

Дільниця розташовувалась у сірому двоповерховому будинку. Навколо, на маленьких смугастих стовпчиках стояли датчики магнітного захисту. Перехожі боязко обминали ці стовпчики: одного дотику до магнітного променя було достатньо, щоб просто зникнути.

– Давай, давай! – підганяв Рикпета й компанію поліцейський з автоматом, тицяючи кожному по черзі стволом у спину.

– Це… як його… – Васла спробував протестувати, за що одразу отримав прикладом по плечах. Шаната тільки голосно зітхнула.

* * *

Дроник від безсилля скрипів зубами, але зробити нічого не міг. Біля входу в дільницю поліцейські зупинилися, хтось із середини вимкнув захист, бранців заштовхали всередину, й усе стихло, тільки датчики знову замиготіли блакитними вогниками. Дроник обійшов ділянку навколо. Мабуть, будинок пильно охоронявся, бо його відразу ж погукали:

– Агов, ти чого тут швендяєш? У буцегарню захотів?

У буцегарню, звичайно, не хотілося, тож Дроник відійшов, але погляду з вхідних дверей не зводив. Минуло не так багато часу, як раптом двері відчинилися. З них вийшла вся трійця: попереду Рикпет, слідом – струнка Шаната. Замикав процесію Васла, який при ході перевалювався, мов качка.

– Ура… – прошепотів Дроник. – Випустили! Живі й здорові!

Він почекав, поки трійця заверне за ріг, і підскочив до друзів.

– Ой, як здорово! Ну, що там було? Чому вас так довго тримали?

На нього глянули олов'яні очі Рика.

– Тобі чого треба?

Дроник сторопів. Сумніватися не доводилося: перед ним був Рикпет, але… І разом з тим не Рикпет…

– Відвали, дурню! – безбарвним голосом промовив Рик, відсунув Дроника рукою і пройшов повз нього. Слідом за ним, не звертаючи жодної уваги на друга, пройшли Шаната з Васлою. У всіх були такі ж байдужі погляди, як і в командира.

– Вірус! – зойкнув Дроник. – Вони підхопили вірус! А може, їх заразили? Навмисно заразили? А може, я помилився? Може, здалося?

Він поквапився за друзями, наздогнав їх на перехресті двох вулиць і спробував зупинити Шанату:

– Агов, Шано… Послухай, Шаночко… Та зажди хвилинку! – він узяв дівчину за руку.

Шаната висмикнула руку й закричала:

– Поліція! Поліція, до мене чіпляється хуліган!

Одразу з'явився поліцейський, немовби очікував за рогом сусіднього будинку.

– Де тут хуліган?

Дроник випустив руку й під сюрчання поліцейського свистка, що підстьобнув його, перестрибнув парканчик біля якогось приватного будинку та миттю перейшов у формат чистої цифри. На подвір'я ввалилися троє поліцейських:

– Де він? Де хуліган? Він не міг далеко втекти… Шукайте його тут! Клацнув замок, і на ґанок вийшов невисокий кремезний глюк.

Він суворо оглянув подвір'я і не дуже люб'язно сказав поліцейським:

– Хто заважає відпочивати службовцеві Великого Сканера?

У вусі глюка блиснула, відбиваючи вечірнє сонце, сережка, й поліцейські одразу зробилися сумирними:

– Та ні… Хто ж заважає! Ми бачили, як сюди забрався хуліган, от і вирішили подивитися! Ми вже йдемо… Мабуть, здалося!

– Ну-ну… – пробурчав господар і роздратовано ляснув дверима.

Дроник не дуже боявся поліцейських: у форматі чистої цифри знайти його було практично неможливо, але йому стало цікаво, що ж це за глюк такий і до чого тут сережка? Він просотався крізь замкову шпарину в дім. У кімнаті, поєднаній з передпокоєм і кухнею, нічого незвичайного не було, зате вдвох інших!.. Щільно зсунуті столи, заставлені приладами й устаткуванням, троє в білих халатах, схилені над мікроскопами, навіть комп'ютер був утиснутий у цей невеликий простір.

«Оце так! – подумав Дроник. – Певна річ, усе це робиться потай».

Той самий, із сережкою у вусі, зайшов до кімнати й заспокоїв схвильованих мешканців:

– Усе гаразд! Троє дурнуватих поліцейських заблукали випадково.

– Точно? Ти нічого не переплутав? – засумнівався хтось.

– Ні. Вони урядової кліпси так налякалися, що одразу змились! І тут Дроник зважився. Він виник просто з нічого посеред кімнати.

– Здрастуйте…

Запала мертва тиша.

– Це хто? – напруженим голосом запитав один із тих, що були в білих халатах.

– Не знаю, – розгублено відповів Брейк, бо це був саме він.

– Дострибалися! – кинув інший.

– Хай вам грець! – закричав третій, вихопив із-за пояса блискучий пістолет і навів його на Дроника.

– Перестань, ідіоте! Півбудинку рознесеш!

– Та заждіть ви, – Дроник не злякався, а швидше розсердився, що його не розуміють, – я не думаю, що я ваш ворог.

З першого погляду йому стало зрозуміло, що ці глюки вірусом не заражені, а раз так, то можна спробувати встановити з ними контакт.

– Прошу вас, – він спокійно подивився на того, хто тримав у руці магнітний випромінювач, – давайте поговоримо. Я розповім вам, хто я і звідки, а далі ви вже будете вирішувати, що зі мною робити. У всякому разі, ми не вороги, я вас запевняю.

Не так слова, як тон, яким вони були сказані, заспокоїли й господаря, і тих, хто працював у кімнаті.

– Гаразд, – погодився Брейк, – розповідай.

– Я це… – почав Дроник зовсім як Васла. – Я не з вашої планети…

– Тобто ти хочеш сказати, що не з планети Ц, а з іншої, зовсім з іншої планети? – перепитав один із білохалатних.

– Чи чули ви що-небудь про Великого Процесора?

– Про кого Великого? – Брейк недовірливо схилив голову до плеча й примружив око. – На нашій планеті є тільки один Великий – Його Дигітальна Величність, Директор планети пан Великий Сканер.

– Не знаєте Великого Процесора, Володаря та Пана Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень?

Усі перезирнулися й здивовано знизали плечима.

– Це ім'я нам ні про що не говорить, – відповів за всіх Брейк.

– Великий Процесор командує всім цим, – Дроник невиразно обвів руками коло.

– І нашою планетою? – недовірливо перепитав Брейк.

– І вашою планетою, – впевнено підтвердив Дроник.

– Ха! Брешеш ти все, хлопче, – гмикнув один із учених, – як це він може командувати всіма, якщо ми його навіть не знаємо? От Брейка знаємо, і йому підкоряємось, виходить, він нами командує, а твого Великого Процесора ми не знаємо!

– Це нічого не значить.

– Ось тобі й маєш! – здивувався Брейк. – Як можна підкорятися тому, кого не знаєш?

– Що ви знаєте про закон Всесвітнього тяжіння? – несподівано запитав Дроник.

– Усесвітнього тяжіння? – розгублено перепитав Брейк. – Ви чули що-небудь про такий закон? – звернувся він до друзів.

Ті похитали головами.

– Директор планети такого закону начебто ще не видавав…

Дроник узяв зі столу перше, що трапилося під руку, – це був грубий зошит.

– Проте це не заважає йому справно працювати, – і розняв пальці.

Зошит голосно ляпнув об підлогу, Брейк і всі його друзі здригнулися.

– Добре, припустимо, є такий Процесор… – почав Брейк.

– Великий Процесор, – виправив його Дроник.

– Гаразд, – погодився Брейк і наблизився до прибульця, – що з того? Ти тут до чого?

– А до того! Це він мене послав сюди. І не тільки мене, і ось чому…

І Дроник коротко розповів, хто він, звідки й чому тут з'явився.

– І от, вийшли вони з поліційної ділянки зовсім іншими, – розповідав він про своїх друзів, – ми ж розраховували, що для людей із фізичного світу вірус не страшний, а виявилося, що помилялися…

– Проклятий вірус! Проклятий Великий Сканер, котрий не хоче з ним боротися по-справжньому! – вигукнув Брейк.

– А чому не хоче? – поцікавився Дроник.

– Та як же чому? – у свою чергу здивувався Брейк. – Зараженими куди простіше керувати, ніж реалітами! Зараженим усе по барабану! Вони не люблять, але й не ненавидять! Вони погано працюють, але й нічого не вимагають! До того ж навіть при поганій роботі в країні ніхто голодний не ходить! Вони знають тільки Великого Сканера й готові за нього вмерти тому, що й не живуть зовсім! Тому, що вони не хочуть кращого: у них на це ні фантазії, ні бажання не вистачає! Їм би тільки нагапличитися, а на решту начхати. Сканеру цей вірус як подарунок, а ти дивуєшся, чому він не хоче з ним боротися…

Дроник згадав рекламу на вулицях.

– А що таке гаплик?

– Та гидота така, схожа на глину. Коли жуєш, то приємно, й настрій кращає, а коли Ба зійде, то почуваєшся так, немов тебе цілу ніч кийками молотили.

– Навіщо ж тоді його жувати?

– У тім-то й річ! Від виробництва й торгівлі гапликом Сканер отримує величезні прибутки, тому всі розмови про шкідливість гаплика невигідні для Сканера, а значить – злочинні. А те, що він дуже шкідливий для здоров'я, можеш не сумніватися! А тут іще цей вірус!

Учені в білих халатах під час усієї Брейкової оповіді кивали головами: правда, все правда…

– Я не здивуюся, – провадив тим часом Брейк, – якщо в дільниці їх спеціально заразили цією гидотою!

– Дуже схоже на правду, – погодився Дроник.

– Ти все добре сказав, – Брейк посміхнувся, – але нічого не довів. Слова, це, розумієш, тільки слова…

– Нема питань! – сказав Дроник і зник.