Таємниця Великого Сканера

Розділ 1

Петрик шукав у столі диск. Як у будь-якого хлопчиська, у столі в нього був ідеальний порядок: у висувній шухляді лежало кілька викруток, п'ять старих, непотрібних дискет, які було шкода викинути, коробка сірників і складаний ножик. Крім того, у самім куточку притулилися два носовички, що їх він уже другий тиждень забував віддати мамі в прання, кілька зошитів, котрі викинути було зовсім не шкода, але ж не можна, та ще в'язка ключів… Словом, перераховувати все, що лежало в його столі, можна без кінця, однак те, чого він конче потребував саме зараз, ніяк не бажало знаходитися.

– Та що ж це таке! – роздратовано вигукнув він. – Я ж чудово пам'ятаю, як тиждень тому поклав його саме сюди!

Петько засунув шухляду, подумав і знову її висунув, ніби від цього руху в шухляді міг з'явитися той клятий диск. Диск не послухався й не виник.

Захоплений пошуками, Петько зовсім перестав звертати увагу на екран монітора, й тільки глухий стукіт по склу змусив його глянути. Те, що він там побачив, викликало сум'яття: на екрані намалювалося зображення Неймовірної Крутизни, Цілковито Відпадного Боса, Господаря та Владики Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень, пана Великого Процесора.

– Пане В-в-великий П-п-процесоре? – від хвилювання Петько навіть почав заникуватися.

– Саме він, друже Рикпете! – озвався той, крекчучи та протискаючись крізь екран монітора.

Великий Процесор нагадав Рикпету ті часи, коли він зі своїми друзями воював з однією вельми шкідливою особою. Особа та, крім усіх своїх недоліків, мала ще й дар геніального програміста. Поки її не розклали на цифру, вона завдала всім, зокрема й Великому Процесору, безліч клопотів. Ім'я Рикпет дала Петькові саме вона, як і решті його друзів. Дмитрик виявився Кадимом, Славко – Васлою, а Наталя – Шанатою. Було це минулого літа. По тому трапилося ще чимало всіляких пригод, однак імена так і приклеїлися до дітей. Ледь мова заходила про Заекрання, пригоди оживали в пам'яті, й діти називали одне одного тільки цими не зовсім звичайними іменами.

– Радий бачити вас у гостях! Щиро кажучи, оце кого не чекав… Приємний сюрприз, пане Великий Процесоре!

– Можливо… Можливо… – промовив гість, як здалося Петькові, трішки сумно і схвильовано.

– Щось сталося, пане Великий Процесоре?

– Сам не знаю, – Великий Процесор розвів руками, – слово честі, не став би тебе турбувати. Хотів звернутися до Сергійка, та в нього комп'ютер вимкнутий.

– Він поїхав на місяць до бабусі, в село. Сергійко ж завзятий рибалка, а там класне озеро, він розповідав! Він там навіть коропа спіймав одного разу.

– Добре, добре, про це іншим разом поговоримо. Я, безумовно, радий його успіхам у риболовлі, але в мене справа набагато серйозніша.

Рикпет насторожився: він знав, що Великий Процесор одного разу само особисто знищив інтерфейс, який пов'язував фізичний світ і Заекрання, і якщо він сам пішов на контакт, то справа, поза всякими сумнівами, дуже серйозна.

– Бачиш, Рикпете, в нашому світі, які у вашому, є космічний простір, планети, зірки й такі інші космічні штуки. Ти ж грав у «Подорож до планети Ц»?

– Звичайно! Дійшов до третього рівня. Складна ігра, скажу я вам…

– Про це пізніше. До речі, нічого там складного нема, та мова не про це. Два тижні тому я отримав звідтіля досить тривожне повідомлення, можна сказати, сигнал SOS. У листі було написано, що на планеті Ц з'явився таємничий вірус. Він не вбиває глюків, а ніби переформатовує, після чого вони стають зовсім іншими. Лист написаний плутано й незрозуміло: що за вірус, яке намагалися застосувати лікування, хто займався цією справою – про це ні слова. До речі, лист без підпису, бо не можна вважати підписом слова «Комітет усепланетного порятунку». Що за комітет? Хто його обирав чи призначав? Загалом, морок і туман…

– Дійсно, зрозумілого поки що мало, – підтвердив Рикпет.

– Так ото ж… Я обміркував цю справу й вирішив послати на планету експедицію. Треба було навіч побачити, що там відбувається. Експедицію очолив професор Сидиром. Надзвичайно розумний глюк! За своє життя він прочитав стільки книжок, переглянув стільки різних фільмів і вивчив таку кількість програм, що тобі, напевне, й не снилося. Допомагати йому в цій справі зголосилася Флоппі Ді, дівчина, теж досить освічена, розумна та енергійна.

Тут Великий Процесор замовк, сумно втупився в підлогу. Рикпет зрозумів, що тут і починається те, задля чого він звернувся по допомогу до фізичного світу.

– Ніколи собі не пробачу, – глухим голосом сказав гість, – що піддався на вмовляння Інформи та включив її до складу цієї експедиції. Як вона мене вмовила? Ніби гіпноз чи наслання яке… І я відпустив її на планету Ц! Старий дурило… І от скінчилися всі контрольні терміни зв'язку, а від них анічичирк. І я подумав: якщо там дійсно вірус, небезпечний для глюків, то скільки б я експедицій не посилав, усі вони приречені на провал, тому що будуть складатися з глюків, які не можуть протистояти цьому вірусові. Заходів для порятунку експедиції слід уживати якнайтерміновіших і найрішучіших. Адже йдеться не стільки про професора, його помічницю та мою дочку. Мова йде, по-перше, про безпеку всього Заекрання, адже поки що я не знаю, що це за вірус. Якщо ціла планета не змогла його здолати, то, виходить, він може загрожувати й усьому Заекранню! А по-друге, йдеться про спадкоємицю престолу. Хто його знає, чи не завівся там новий Макровір?^[1] Чи не захоче який-небудь тамтешній хазяїн захопити Інформу щоб знову мати повну й безконтрольну владу над Заекранням? І це лякає мене найбільше, бо для країни нема нічого страшнішого за правителя з необмеженою владою.

– Напевне… – замислено погодився Рикпет. – Ми таке з історії теж учили…

– От-от… У мене часу для роздумів нема, і я вирішив звернутися по допомогу до вас. У кожному разі, вірус для вас безпечний, бо ж ви – люди, істоти не віртуальні, а матеріальні, і вам не страшні ніякі віруси Заекрання. Коротше кажучи, Рикпете, мені потрібна допомога твоя і твоїх друзів.

– Звичайно, пане Великий Процесоре, які можуть бути розмови? Дайте мені зовсім небагато часу, я зависну на телефоні, довідаюся, хто тепер є в Києві. Посидьте поки що в мене, відпочиньте, почитайте що-небудь…

– Залюбки. Це що таке?

– Це? А-а-а… Це про пригоди Льохи Холмса і Мишка Ватсона… Прикольна книга. Детектив.

– Детектив? От і чудово. Люблю гарних детективів, вони фантазію розвивають.

Великий Процесор поринув у читання, а Рикпет підняв слухавку. Йому пощастило: всі його друзі, за винятком Сергійка, були вдома. Шанаті Рикпет подобався давно, й це почуття було взаємним. Тому вона нічого не запитувала, а тільки сказала, що прибуде якнайшвидше.

Бадьорим голосом відповів Кадим:

– Привіт, старий! Про що спік ебаут? Хто? Хто?! Великий Процесор? У тебе вдома? Мамо дорогенька… Вже біжу! Мчу кабанчиком! – і кинув слухавку.

Добре знаючи Кадима, Рикпет посміхнувся: уявив, як той у поспіху жбурнув слухавку, цілком можливо, навіть повз апарат, однією ногою потрапив у кросівок із першого разу, а другою – тільки з третього, одночасно застібав ґудзики на сорочці й надягав джинси. Він помилився тільки в одному: поспішаючи, Кадим узагалі зірвав телефон зі столу, і той глухо гупнувся на старенький килим. Кадим махнув рукою і вибіг у коридор.

– Це… Як його… Здоров! – привітався Васла. – Я… Тобто… Що, власне, сталось? Як його… Володар і Пан? Ах, Пан і Володар… Ага… – він замислився на кілька секунд і запитав: – А яка різниця? А… Ну, так… Ну, так… Титул такий… Зрозумів… Що ж тут не зрозуміти? Вірус, він і в Африці, значить, вірус… Ну… Без питань! Та біжу вже, біжу! – і перевальцем, ніби товстий гусак, потупцяв умиватися. Коли подзвонив Рик, Васла ще спав, бо ж сидів в Інтернеті допізна: скористався тим, що батьки покотили на дачу.

Незважаючи на свою гадану повільність, Васла прийшов до Рика першим, а той зовсім і не здивувався: Васла довго думав, ще довше говорив, але робив усе дивовижно вправно й розумно, тоді як надто швидкий Кадим найчастіше саме своєю поквапливістю гальмував справу. Усі по черзі віталися з несподіваним гостем, а Великий Процесор так зачитався пригодами Льохи Холмса та Мишка Ватсона, що не міг одразу відірватися від книжки і відклав її лише тоді, коли прийшов останній, Кадим.

– Йо-ма-йо! – вигукнув той з порогу. – Пане Великий Процесоре! Нічого собі… Здрастуйте! Страшенно радий вас бачити!

– Здрастуйте ще раз, дорогі мої друзі! Я розраховую на вашу допомогу.

І Господар Заекрання повторив друзям свою оповідь про планету Ц.

– Звичайно! Які можуть бути питання? Треба летіти негайно! Рику, в тебе проблем нема? – відразу заквапився Кадим.

– Питань немає. Треба – значить треба, – коротко сказала Шаната.

– Це… Як його… Словом, того… цього…

– Ясно, – з розумінням кивнув головою Великий Процесор, – іншого від вас я й не очікував. Я був упевнений, що ви не покинете друзів у халепі. Готові? Прошу за мною. І, будь ласка, не баріться. Вікно переходу вимагає значних витрат електрики.

Монітор укрився сріблястим туманом і замерехтів. У цей туман з кректанням і бурчанням на недосконалість техніки поліз повновідпадний бос Заекрання. За ним, легко й плавно, немовби юна щучка, пірнула в туман Шаната. Дуже схоже на Великого Процесора кректав Васла, пропихаючи свій, далеко не худорлявий тулубець крізь сімнад-цятидюймовий монітор.

– Ти це… як його… – пробурчав він уже крізь екран, – придбав би собі хоча б того… дев'ятнадцяти… цього… дюймовий. Я ж коли-небудь це… руки вивихну! Обидві відразу! Ой!

Це на нього налетів нетерплячий Кадим, який не дочекався, поки Васла покінчить зі своїми висновками, ковзнув у монітор з витягнутими вперед руками, наче пірнав у воду. Останнім в екран пірнув Рикпет, залишивши про всяк випадок на клавіатурі записку, щоб батьки не вимкнули випадково комп'ютер.

Великий Процесор уже сидів у своєму улюбленому кріслі з високою спинкою. За ним стояв усміхнений хлопчисько з обличчям у ластовинні.

– Дронику! – скрикнули всі троє.

Дроник приклав пальця до губів: тихше! Крісло легко котилося навколо великого круглого столу, заставленого комп'ютерами. Хлопчисько, не відстаючи, йшов за своїм паном. Великий Процесор перевірив, як виконуються всі програми, подекуди щось підправив і нарешті повернувся до гостей.

– Все йде нормально… Значить, так, любі мої, ви вирушаєте до сузір'я Зеленого Пса на планету Ц. Щоб уникнути неприємностей, вам потрібно трішки попрацювати на тренажері, а потім поїдемо на космодром. Дронику, приєднуйся до компанії. Давно не бачилися, га?

Дроник задоволено ляскав по плечах старих друзів, і його теж ляскали, усміхалися, щось пригадували. Усіх тішила така зустріч, бо й справді давно не бачилися.

Кадим розчаровано зітхнув: він був уже десь далеко, в неозорих космічних далечінях… А тут на тобі: тренажер! Слово ж бо яке нудне! А що може бути цікавого в тренуванні? Повторюй одне й те саме сто п'ятдесят разів…

Тренажером виявилася велика біла куля з грубими дверцятами. Великий Процесор завів туди всю компанію, розповів і показав, як усім користуватися, після чого пішов у своїх справах.

– Я! Я перший! – Кадим усівся в кріслі пілота, решта розмістилася поруч: Рикпет – у кріслі капітана, Шаната – штурмана, Васла – борт-інженера, Дроник – за радиста.

Кадим, до пуття ще не вивчивши, які де прилади розташовані, одразу поклав руки на пульт керування. Результат, як і слід було сподіватися, виявився сумним: планетоліт одразу вибухнув.

– Так не піде! – заявив Рикпет. – Щойно через твоє невміння ми всі героїчно загинули. Може, нам і поставлять пам'ятник, але від цього легше нікому не буде.

Довелося Кадиму, та й решті, добряче попотіти, вивчаючи прилади, призначення всіх кнопок і перемикачів; на це витратили кілька годин, і лише по тому командир дозволив другу спробу. Цього разу все пройшло набагато ліпше: планетоліт навіть набрав першу космічну швидкість, але вийти на орбіту все одно не вдалося.

– Ти це… як його… двічі вже перетворив нас на тих… Ну… що з крильми! На янголів… От… Може, того… Досить? – не витерпів Васла.

– Нічого-нічого, – Шаната підбадьорила Кадима, який був уже похнюпив носа, – ми спробуємо ще разок.

Усе нормально вийшло тільки з четвертої спроби. Кадим злетів бездоганно, вийшов на орбіту, зробив два витки навколо планети, поки Шаната розраховувала курс на сузір'я Зеленого Пса, і в потрібний момент увімкнув маршрутний двигун. На дошці приладів спалахнула зелена лампа, яка показувала, що все зроблено правильно.

– Нормальний хід, – задоволено сказав командир, – давай іще разок!

Він удовольнився тільки тоді, коли Кадим п'ять разів поспіль злетів без жодних зауважень. Відчинилися двері, й до тренажера ввійшов Великий Процесор.

– Ну, як тут у вас?

– Все нормально, – доповів Рикпет, – ми готові.

– Точно? Обов'язки розподілили? Добре. Не забувайте, планетольотів у мене всього три. На кожному по два човники, на яких ви можете сісти на планету. Планетоліт повинен залишатися на орбіті. Ц – планета велика, й сила тяжіння там чимала. Якщо ви будете злітати з планети – може не вистачити пального на зворотний шлях. І, крім того, якщо на планеті й справді завівся такий вірус, то краще човник відвідування назад не везти, залиште його там, на орбіті, а скафандри ретельно продезинфікуйте. Бракувало ще тільки, щоб цю гидоту сюди притягти. Ваше головне завдання – знайти експедицію. Знайти й повернути її сюди. Завдання другого плану: спробувати довідатися, що ж за вірус такий там завівся? І як із ним можна боротися? У цьому довіряйте місцевому населенню. Я думаю, вони не сидять там склавши руки, щось роблять, раз прохають допомоги! Але головне: знайти й повернути експедицію. Це найважливіше! Все зрозуміло?

– Так, пане Великий Процесоре: головне – знайти експедицію.

– Чудово. Тоді в дорогу. Я намагатимуся не випускати вас із поля зору, у всякому разі, поки мої засоби контролю будуть ефективними. Планета Ц все-таки дуже й дуже далеко. Планетоліт домчить вас туди швидко, бо він піде в підпросторі й швидкість його в багато разів перевищить швидкість світла.

– А хіба таке можливо? – поцікавилася Шаната. – Ми вчили…

– Не забувай, Шанато, ти – в Заекранні, а не у фізичному світі. У нас тут свої закони.

– Ой, забула зовсім…

– Мені здається, я все вам сказав. А тепер – на космодром.

Біля тренажера стояв курсор, знайома всім машина миттєвого пересування Заекранням. Не встиг Кадим навіть почухатися, а Васла сказати своє знамените «це… як його…», як вони опинилися біля підніжжя планетольота. Він був такий величезний, що спочатку всі розгубилися, особливо Кадим, якому належало вести це громаддя. Навколо пускового столу метушилися десятки глюків.

– Нічого собі, – пробурмотів новоявлений пілот.

– Не слабо! – погодився Рикпет.

– Це… як його… – на більше Васлі забракло слів.

Тільки Шаната мовчки похитала головою: вона раптом злякалася. На тренажері не було такого відчуття реальності, а тут… Таке громаддя!

– Тепер зрозуміло, чому нас ганяли на тренажері. Якщо ми таку штуку гахнемо, то половину Заекрання спалимо! – сказав Рикпет Кадиму. – Так що дивися, не нароби помилок!

– Та я із заплющеними очима! Ти що…

– Це… як його…

Швидкісний ліфт за лічені секунди доставив їх у кабіну. Там усе було точнісінько так само, як і в тренажері, тільки довелося надягати скафандри. Як пояснив Великий Процесор, старт і спуск здійснюються тільки в скафандрах – задля безпеки екіпажу. Важко хряпнули дверцята, які відрізали команду від зовнішнього світу. В кабіні запала цілковита тиша. Пролунав змінений динаміком голос Великого Процесора: «Готовність одна хвилина», – і відразу механічний голос почав відраховувати секунди: «Ключ на старт… Запалювання… Є…»

У кабіні почалася вібрація, почулося глухе рокотання, що швидко переросло в оглушливе ревіння.

– Є відрив від столу! Пішов, рідний…

Перевантаження втисло екіпаж у крісла. Немилосердно трусило кілька хвилин, а потім раптом настали повні тиша і спокій.

– Вітаю вас, ви на орбіті! Кадиме, ти чудово впорався. Молодець!

Усі полегшено зітхнули, а Шаната навіть усміхнулася. Рикпету здалося, що Кадим від гордощів груди випнув колесом, тільки під скафандром це було не дуже помітно. Тепер усі взялися скидати скафандри, але ніхто не подумав, що це доведеться робити в невагомості! Коли про це доповіли Великому Процесору, той ляснув себе по лобі так, що це почули навіть у навушниках на орбіті.

– Увімкніть режим штучної гравітації! Велика червона кнопка ліворуч, поряд із кріслом бортінженера!

– Це… як його… ага! Знайшов!

За секунду все владналося. Скафандри прибрали в спеціальний відсік, Шаната сіла за бортовий комп'ютер, і дуже швидко курс до сузір'я Зеленого Пса було розраховано, перевірено в Центрі керування польотом і введено в комп'ютер, який відповідав за режим пересування в підпросторі. Усі зайняли свої місця, і Кадим за наказом командира ввімкнув маршовий двигун.

Розділ 2

Спочатку начебто нічого й не сталося, тільки штовхнуло несильно, й зірки на екранах розмазалися, як це іноді показують у фантастичних фільмах. Шанату трішки занудило, й вона скривилася. Перевантаження не було, всі спокійно сиділи в своїх кріслах, Васла навіть длубався в носі, а потім голосно чхнув, від чого Кадим здригнувся.

– Не чхай під руку! – неголосно сказав він, уважно дивлячись на покази приладів. Нарешті вони відчули, що їх легко втисло в крісла.

– Приїхали, – сказала Шаната.

– Так швидко? – зачудувався Кадим. Йому було шкода розставатися з кріслом пілота.

– Підпростір – це клас! – посміхнувся Дроник. – Джик – і на місці!

– Виходь на навколопланетну орбіту, подивимося, куди краще човника саджати.

Кадим кивнув, а Шаната відразу навантажила свій комп'ютер новим розрахунком. Планетоліт, здавалося, завис нерухомо над планетою, хоча насправді просто обертався разом із нею на однаковій швидкості.

– Додай трішки, – попросив Рикпет, – так ми нічого не побачимо.

Кадим на кілька секунд увімкнув планетарний двигун, швидкість збільшилася, і вони почали обліт планети Ц. Побачили тільки один величезний материк і безкраїй, дуже гарний з космосу блакитний океан. Кривий ріг материка, що тягся майже до полюса, відтинала гряда гір. З висоти орбіти білі хмари, підсвічені двома сонцями, були просто чудові.

– У них, напевне, дуже коротка ніч, – припустив Рикпет, – два сонця!

– Це… як його… А спати коли?

– Вони на ніч темні пов'язки на очі надягають! – засміявся Кадим.

– А, може, в них узагалі ночі нема! І не сплять вони зовсім, – висловила свою думку штурман експедиції, – у них, швидше за все, інакше, ніж у нас. Причина єдина – це інша планета!

– Красиво все-таки… – мрійливо промовив Дроник, – Кнопу^[2] б сюди, щоб теж помилувалася…

– Це справи не стосується, у всякому разі, поки що, – припинив балаканину командир. – Сідати будемо поруч із великим містом.

З орбіти було видно, що місто, розташоване на березі океану, величезне. На материку була безліч інших міст, але набагато менших.

– Це… як його… Напевно, це столиця… Цей Родосим…

– Сидиром, – поправив Рикпет.

– Ага, ну цей… Професор… Він, напевно, теж десь біля столиці сідав.

– Радар засік на орбіті об'єкт, – доповів Кадим.

– Зближуйся, – скомандував Рикпет.

Кадим на мить запустив планетарний двигун, додав планетольотові необхідної для зближення швидкості. Вже за півгодини стало зрозуміло, що це точнісінько такий самий планетоліт.

– Перша експедиція! – впевнено сказав Рикпет. – Запитай їх по радіо.

В автоматичному режимі прийшла відповідь: планетоліт порожній.

– Та-а-ак… – протяг Рикпет. – Давайте промацаємо материк. Може, човник відгукнеться. Там же повинен бути радіомаяк, хіба ні?

Човник дійсно відгукнувся. Він був у горах, кілометрів за двадцять від столиці.

– Отам і сідатимемо, – командир тицьнув пальцем у миготливу точку на екрані монітора, – тільки такого нехлюйства ми не допустимо.

– Це ти про що? – поцікавилася Шаната.

– Хіба можна планетоліт залишати без нагляду?

– Тобто? – Кадим відчув у цих словах якийсь підступ.

– На планетольоті обов'язково повинен хтось залишитися.

– Це… як його… а хто?

– Пілот, – вагомо рубонув Рикпет.

– Що? – схопився Кадим. – Як це пілот?! Чому це пілот?! Ледь що-одразу Кадим! Тая… Ти ж розумієш! Без мене ж!.. Краще Дроник нехай! Він же віртуальний, а там вірус!

– Ти тут не льодяники їсти залишаєшся, – спокійно відповів йому Рикпет, – ти прикриваєш наш тил, і ще невідомо, як усе там, унизу, обернеться! Може, тобі всіх нас витягати з планети доведеться, адже ніхто не знає, що там за вірус такий? Може, він і на людей діє, а не тільки на глюків? Залишаєшся ти, й не сперечайся! І службу свою нестимеш бездоганно – від цього, можливо, доля всього Заекрання залежить, зрозумів? Розкудкудахкався тут… А ти в чисту цифру переходити вмієш? Отож! Нам на Ц його хохмочки можуть ой як знадобитися!

Рикпет розійшовся не на жарт, і Кадим вважав за ліпше поступитися.

– На наступному витку відвалюємо. Пілотувати човник буду сам. Шанато, прорахуй курс і час, щоб ми сіли поряд…

– Слухаюся, командире! – пробурмотів ображений Кадим.

– Слухаюся, командире, – відповіла Шаната високим і чистим голосом: Рикпет її здивував. Уперше вона бачила його дуже владним, таким, що не терпить заперечень. Вона зізналася собі, що таким він їй сподобався ще більше. Адже у хвилини прийняття відповідальних рішень командир і має бути суворим і жорстким.

– Без питань, – пробурмотів Дроник, задоволений тим, що його не залишили на планетольоті.

Рикпет із Васлою і Дроником пройшли планетольотом до відсіку, звідки можна було перейти до космічного човника, науковою мовою – посадкового модуля. Утрьох вони взялися перевіряти готовність човника до відльоту. Усе було в повному порядку. За кілька хвилин до них приєдналася Шаната, яка вставила в бортовий комп'ютер флешку й перекачала розрахунок траєкторії посадки, зроблений на бортовому комп'ютері планетольота. До старту човника залишалося півгодини.

– Надягти скафандри, – скомандував Рикпет.

– Це… як його… Навіщо? У них же не того… Незручно!

Шаната рішення командира не коментувала, Васла ще трохи побурчав і теж підкорився. За десять хвилин до старту всі троє сіли в крісла й пристебнулися пасками: на човнику системи штучної гравітації не було й можна було не тільки набити собі ґуль під час польоту, але й накоїти лиха, ненавмисно в що-небудь в'їхавши головою чи ногами.

– Час, – сказала Шаната, – готовність п'ять секунд… чотири… три…

Рикпет поклав пальці на клавіатуру пульта керування.

– Дві… одна… старт!

Човник сіпнувся.

– Це… як його… відчалили…

Рикпет, не відриваючись, дивився на прилади. Програмою було передбачено потрібне для посадки, розумна електроніка все робила сама. Рикпет сказав, що він пілотуватиме човник, але трохи перебільшив свою роль: човником керував бортовий комп'ютер, а Рикпет лише контролював його.

Тим часом човник відірвався від планетольота й завис. Планета, що летіла в чорній безодні космосу, була невимовно гарна. Блакить океану підкреслювалася білими хмарами. Єдиний материк, який займав величезну площу, був схожий на дивовижну рибу, що її голова впиралася в Північний полюс, а ріг, що нагадував хвіст дивовижної риби, – у Південний. Столиця розташовувалася недалеко від гір і темніла плямою на тлі зелених лісів.

Комп'ютер чітко ввів човник в атмосферу. Це був найважливіший момент: незначна помилка могла призвести до того, що човник, мов плаский камінь, який стрибає по воді млинчиком, відскочить від щільних шарів атмосфери, або навпаки, згорить у ній без сліду, як згорають метеорити над Землею темними серпневими ночами. За бортом човника забушував вогненний вихор, далі ввімкнулися двигуни гальмування, й нарешті експедиція підлетіла зовсім близько до поверхні планети Ц. Рикпет узяв керування на себе, перевів човник у пілотований режим і описав широке коло навколо місця посадки: він шукав човника першої експедиції.

– Ось він! – скрикнула Шаната, яка перша побачила сріблястий хрестик, притулений до самого підніжжя гори.

Рикпет повернув штурвал і м'яко посадив машину. Васла кинувся до дверей.

– Куди? Дверей не відчиняти!

– Це… як його… Ти чого?

– Не поспішай, Васло, тобі це не личить. Це Кадим у нас найпоквапливіший. Зараз ми зробимо аналіз атмосфери, а вже потім… Дронику, ти теж поки що не виходь. Краще бути обережним…

– Та що мені зробиться?

– Ти не пам'ятаєш, що казав про небезпеку вірусу твій пан? – обрубав його репліку Рикпет.

Шаната сіла за комп'ютер, і за кілька хвилин на екрані висвітилася інформація про склад атмосфери в порівнянні з земною. Шаната вивчила дані й труснула головою:

– Цілком можна обходитися без скафандрів.

– А цей… як його… вірус? – Васла вже не поспішав, а виявляв свою звичайну ґрунтовність у всьому та обачність.

Рикпет почухав потилицю:

– Не будемо ж ми серед місцевих жителів ходити в скафандрах. Сподіватимемося, що до нас цей вірус не пристане. Він же віртуальний, зрештою!

Зняли скафандри й одразу відчули значну полегкість: все-таки вони були важкі й дуже сковували рухи. Безгучно відчинився люк шлюзу, й Васла разом із командиром увійшли до невеличкого приміщення. Вхідний люк зачинився, і відразу відчинився той, що вів назовні. Першим вистрибнув на поверхню Рикпет. Постояв секунду, потім спробував пройтися, навіть підстрибнув разів зо два: сила тяжіння не відрізнялася від земної.

– Добре! – уперше після посадки усміхнувся він. – Шано, ти мене чуєш?

Шана залишилася на човнику й бачила зараз Рика на екрані монітора.

– Так, командире. Чую добре.

– Васло, стрибай. Ходімо, оглянемо сусіда.

Рик точно посадив свій човник метрів за п'ятдесят від човника першої експедиції. Він був так само сріблястий, у чорних плямах кіптяви. Вхідний люк було зачинено.

– Шано, спробуй зв'язатися з човником і відчинити люк.

– Уже намагаюся, Рику.

Шана застукала клавішами комп'ютера. Човник відповів. Комп'ютери зв'язалися один з одним, і люк сусіда відчинився. Рик і Васла уважно оглянули внутрішні приміщення, але огляд нічого не дав. Тоді Рик сів за комп'ютер і серед безлічі файлів знайшов щоденник експедиції. Останній запис був такий:

«9.50. Сіли нормально. Ідемо в місто. Іншого способу отримати інформацію про вірус нема».

Запис мало що давав: пішли до міста! Усі бачили під час польоту, який величезний цей мегаполіс! Спробуй, знайди серед мільйонів і мільйонів жителів трьох глюків! Мабуть, тільки тепер Рик зрозумів, яке складне завдання він узяв на себе! Пішли в місто… Нічого собі!

– Шано, зв'язок із Кадимом є?

– Зараз спробую… Кадиме, ти чуєш мене? Агов, Кадиме!

– Так, чую! Як ви там, Шано? Знайшли човника?

– Привіт, Кадиме!

– Привіт, командире!

– Добре, ти не дмися, – сказав Рикпет, тому що у голосі Кадима ще й досі чулася образа. – Повідом Великому Процесору, що човник ми знайшли, він порожній. Останній запис у бортовому журналі повідомляє, що експедиція пішла до міста.

– Ясно, командире.

– Ми теж підемо в місто. Будемо на зв'язку. Як ретранслятор використаємо човник. Передавач буде в мене. Раз на добу зв'язуємося обов'язково.

– Зрозумів. Я виходжу із зони радіодосяжності, зв'язок закінчую.

– Зрозумів, кінець зв'язку.

Рик і Васла повернулися, Шана зачинила люк.

– Ідемо в місто? – запитав у командира Дроник.

– Ідемо, – підтвердив Рик, – тільки ось не уявляю, куди йти і з чого починати.

– Це… як його… це зрозуміло!

– Що зрозуміло? – запитав Рик.

– Із чого починати, того… зрозуміло!

– То з чого ж? – поцікавилася Шана.

– Зі сніданку! Їсти хочеться… – Васла закотив очі до стелі. – Якщо не слона, то слоненя точно зараз зжував би.

Шана з Дроником посміхнулись, а Рик кивнув:

– Ну, припустімо, на відсутність апетиту ти ніколи не скаржився. Якби тобі дали волю, то на Землі й слонів би, напевне, не лишилося. Але зараз маєш рацію: їсти хочеться. Про цю справу зовсім забули.

– А ми в човник нічого їстівного й не брали, – розгублено сказала Шаната.

– Стоп! Ану, відчини сусіда…

– Навіщо?

– Це… як його… може, у них є що-небудь пожувати? – припустив Васла.

Сусідський човник обнишпорили ретельно: нічого їстівного в ньому не виявилося.

– Тепер зрозуміло… – почав Рик.

– Що зрозуміло? – запитала Шаната.

– Як ти думаєш, їм їсти не хотілося? Ось де їхні сліди шукати треба! Там, де можна підкріпитися!

– Це… логіка того… залізна! – погодився Васла.

– Що стосується принцеси й Флоппі Ді, то ті до їжі не дуже, а пан Сидиром… Той попоїсти любить, хоч і професор! – висловив свою думку Дроник.

Шаната замислено кивнула: це хоч і маленький, але шанс.

– Тому, – підбив підсумок Рикпет, – ідемо в бік міста, а де дорогою побачимо магазини або трактири, чи як це все називається, там намагатимемося щось дізнатися. Налаштуйте мовні аналізатори. Спочатку тільки слухаємо, нікому жодних запитань. Утім, аборигени й так нас не зрозуміють.

Мовні аналізатори, мініатюрні прилади, які, накопичуючи інформацію про нову мову, забезпечували синхронний переклад і навчання власників інших мов, були в кожного.

– Усі готові? Тоді в дорогу!

Рикпет востаннє оглянув човник, дистанційним пультом замкнув люк, а сам пульт, попередньо запечатаний у поліетиленовий пакет, закопав неподалік, під кущиком, усіяним дрібними квітами. Шлях попереду був далекий, кілометрів із двадцять, та ще й натщесерце… Але іншої ради не було, доводилося терпіти.

Першого аборигена зустріли кілометрів за п'ятнадцять, коли вже зовсім вийшли з гір. Абориген пройшов повз утомлених і запилюжених членів експедиції і навіть не кинув на них зацікавленого погляду. Та й погляд у нього був якийсь ненормальний: нерухомий, мов у ляльки чи манекена. Нецікавим виявився перший житель планети Ц, якого вони зустріли! Вони теж не могли зав'язати розмови, бо не знали жодного слова незнайомої мови. Кілометрів через два зустріли ще одного глюка, потім іще, й усі вони проходили байдуже. Нарешті вийшли на околицю міста. Тут глюків було багато, і мандрівники загубилися в юрбі.

– Я знаю, куди треба піти, – раптом сказала Шаната.

Зустрічний перехожий почув звуки її голосу й кинув на неї зацікавлений погляд. Це вже було досягнення: хоч хтось звернув на них увагу!

– Треба знайти базар. Не можуть же вони на базарі мовчати!

– Правильно, – погодився Рикпет.

– Це… як його… А їсти коли?

– Потерпи. На базарі що-небудь купимо… – і Рикпет розгублено замовк.

– Гроші! – зрозуміла Шаната.

– У нас немає ні цента! – зойкнув Дроник.

– Ви це… Проблеми з грішми? – запитав Васла.

– Ні, з грішми проблем нема, проблеми через їхню відсутність! – сумно посміхнувся Рикпет.

І без того складна справа ускладнилася ще більше.