Шляхи долі

БЛАГОДІЙНИК

Одного вигляду фінансових халіфів сьогодення, які ходять туди-сюди по Багдаду-на-Метро й намагаються полегшити нужденність народу, було б достатньо, щоб великий ар-Рашид перетворився в могилі на Гаруна. А якщо й ні, то цього твердження точно б вистачило, бо ж справжній халіф був великим дотепником і вченим, отже, ненавидів каламбури.

Знайти вірний спосіб полегшити проблеми бідних є однією з найбільших проблем багатих. Але є одна річ, на якій сходяться всі професійні філантропи: ніколи не можна вручати їм гроші. Бідні славляться своєю темпераментністю; і коли вони отримують гроші, вони демонструють чітку тенденцію тратити їх на фаршировані оливки й мальовані пастеллю портрети, замість того, щоби в щось інвестувати.

І все ж, старий Гарун як жебрак мав деякі переваги. Він всюди водив за собою візира, Ґіафара (той поєднує функції шофера, держсекретаря і цілодобового банку) і старого дядька Месрура, ката, який носив кинджал. У такому оточенні виходи халіфа в світ не могли зазнати невдачі. Ви останнім часом не зауважували заголовків у газетах, «Що нам робити з екс-президентами?». А тепер уявіть, що містер Карнеґі міг найняти його та Джо Ґанса для допомоги з поширення безплатних бібліотек? Думаєте, хоч якомусь місту стало відваги йому відмовити? Команда халіфа поставила б дві бібліотеки там, де раніше була одна збірка творів Е.П. Роу¹.

Але, як я вже сказав, фінансові халіфи – неповноправні. Вони думають, що на землі нема горя, якому б гроші не зарадили; і вони повністю на них покладаються. Ар-Рашид допомагав чинитися правосуддю, винагороджуючи гідних і караючи тих, хто йому не припадав до душі. Він заснував конкурс оповідань. Щоразу, як він комусь допомагав, то завжди просив урятованого розповісти сумну історію свого життя. Якщо розповіді бракувало зв’язності, стилю чи духу, він наказував візирові видати йому благодійну допомогу у вигляді пари тисяч десятидоларових купюр Першого національного банку Босфору або підкидав йому неважку роботу Наглядача корму для цибулини в Імператорських садах. Якщо ж оповідка вдавалася майстерно, він просив Месрура, ката, відрубати йому голову. Чутки, що Гарун ар-Рашид ще живий і редагує журнал, який колись передплачувала ваша бабуся, залишаються непідтвердженими.

А тепер час для оповідання «Про мільйонера, недієвий прибуток і дітей з лісу».

Молодий Говард Пілкінс, мільйонер, отримав свої гроші орнітологічним шляхом. Він був добре знався на лелеках, чим вибив собі перший поверх резиденції своїх прямих предків, Броварні Пілкінс. Його мати була партнером компанії. Нарешті старий Пілкінс вмер від відмови печінки, а потім містер Пілкінс вмер від хвилювання за відмову в отриманні фургонів для доставки – і ось уже молодий Говард Пілкінс має чотири мільйони й добре дає собі з ними раду. Він був приємним, у міру зарозумілим юнаком, який беззастережно вірив, що гроші можуть купити все на світі. І Багдада-на-Метро довгий час потурав цій вірі.

Але врешті він втрапив у пастку; він відчув подих весни, і ось вже його серце опинилося в мишоловці, де замість сиру була Еліс фон дер Райслінг.

Фон дер Райслінги далі жили на тій маленькій площі, про яку так багато було сказано, і в якій так мало робилося. Сьогодні можна почути про підземний перехід містера Тілдена та про наземний перехід містера Ґулда, але на тому й закінчуються весь шум, який підіймає у світі площа Ґра-мерсі. Але колись все було інакше. Фон вед Райслігґи все ще там живуть, і вони отримали перший ключ від Парку Ґрамерсі.

Опису Еліс ф. д. Р. не буде. Просто уявіть свою Меґґі, Віру чи Беатріс, випряміть їй ніс, висвітліть шкіру, додайте рум’янцю, зробіть її вродливою і недосяжною – ось вам і швидка гравюра Еліс. Її родина володіла будинком із крихкої червоної цегли, кучером на ім’я Джозеф і конем, таким старим, що казали, ніби він непарнокопитний і замість копит у нього пальці. Перш ніж вивести його в люди, Джозеф намастив його сумішшю попелу й сажі. Саме родина Фон дер Райслінґів в 1696 році викупила в індіанського вождя територію між Бjвері, Іст-Рівер, Рівінґґтон-Стріт і статуєю Свободи за чверть галуна та пару яскраво-червоних портьєр, пошитих для гарлемської квартири. Я завжди захоплювався проникливістю і добрим смаком індіанців. Уся ця інформація має переконати вас, що Фон дер Райслінґи були тією збіднілою аристократичною родиною, які гордують людьми, що мають гроші. Ох, ну я не це мав на увазі; я хотів сказати, людьми, як мають тільки гроші.

Одного вечора Пілкінс пішов у червоний цегляний будинок на площі Ґрамерсі і, як він думав, зробив пропозицію Еліс ф. д. Р. Еліс, зі задертим носом і думками про його гроші, буквально розцінила це як пропозицію і її відхилила. Пілкінс, стягуючи всі свої ресурси, як вчинив би будь-який добрий генерал, зовсім не тонко натякнув на переваги, які давали його гроші. Це й поставило крапку. Леді стала настільки холодною, що сам Волтер Велман² зачекав би до весни, перш ніж відправлятися до неї на нартах.

Але Пілкінс і сам був не промах. Виявляється, не кожного мільйонера можна обманути щоразу, як часова куля на будівлі Western Union сигналізує полудень.

– Якщо колись, – сказав він Еліс ф. д. Р., – ти відчуєш, що захочеш переглянути свою відповідь – пришли мені таку троянду.

Пілкінс зухвало торкнувся троянди в її волоссі.

– Дуже добре, – сказала вона. – І якщо я її пришлю, ти з цього зрозумієш, що хтось із нас дізнався щось нове про силу грошей. Тебе, мій друже, розбестили. Ні, не думаю, що зможу вийти за тебе. Завтра я відправлю подарунки, які від тебе отримала.

– Подарунки! – здивовано сказав Пілкінс. – Я тобі в житті нічого не дарував. Хотів би я побачити портрет у повний зріст того чоловіка, від якого б ти прийняла подарунок. Ти ж мені ніколи не дозволяла присилати тобі ні квіти, ні цукерки, ні навіть мистецькі календарі.

– Ти забув, – сказала Еліс ф. д. Р. з легкою усмішкою. – То було давно, коли наші сім’ї жили по-сусідству. Тобі було сім, а я тягала за собою по тротуару ляльку. Ти приніс мені сірого плюшевого котика з очима-ґудзиками. У нього відкручувалася голова, а всередині були цукерки. Ти дав за нього п’ять центів – так ти мені сказав. Я вже не маю тих цукерок – у три роки я ще не була така свідома й з’їла їх. Але котик ще є. Я акуратно його запакую і завтра ж тобі відправлю.

Попри легкість розмови Еліс ф. д. Р., непохитність її рішення була явною і безсумнівною. Тому йому не залишалося нічого іншого, як покинути будинок із крихкої червоної цегли разом зі своїми ненависними мільйонами.

Дорогою назад Пілкінс пішов через Медісон-Сквер. Годинна стрілка наближалася до цифри вісім; повітря жалило холодом, але мороз ще не вдарив. Тьмяна площа здавалася великою, холодною кімнатою без даху, чотири стіни якої утворювали будинки, всіяні недостатньою кількістю ламп. На лавках тут і там сиділи бродяги.

Але раптом Пілкінс наштовхнувся на юнака, який відважно сидів без пальта, ніби втомився від літньої задухи, в одній білій сорочці, яка виділялася у світлі електричного ліхтаря. Поряд із ним сиділа дівчина, усміхнена, замріяна, щаслива. На плечах в неї було пальто, яке, очевидно, належалоюнакові, що кидав виклик холоду. Разом вони складали картину, яка нагадувала осучаснену версію казки про двох дітей, яких залишили в лісі, от тільки вільшанки ще не встигли з’явитися і вкрити їх листям.

Фінансові халіфи зі задоволенням дивляться на ситуації, в яких, на їхню думку, вони можуть якось зарадити, поки ви просто стоїте й чекаєте.

Пілкінс сів на лавку, за одне місце від юнака. Він обережно глянув і побачив (як вміють тільки чоловіки; жінки, на жаль, так не вміють) що вони представники одного соціального класу.

Невдовзі Пілкінс нахилився і заговорив до юнака, який усміхнено й чемно йому відповів. Від загальних тем розмова перейшла до причини їхнього смутку. Але Пілкінс проробив усе так делікатно і щиро, як справжній халіф. І коли дійшло до суті, юнак обернувся до нього з тією самою усмішкою і сказав м’яким голосом:

– Не хочу здатися невдячним, старий, – сказав він, звертаючись, як властиво молодим, трохи фамільярно, – але, бачте, я не можу нічого прийняти від незнайомця. Я знаю, ви нормальний, і я страшенно перед вами зобов’язаний, але не хочу ні в кого позичати. Бачите, я Маркус Клейтон – із тих Клейтонів, що з округу Роанокі, Вірджинія. Юна леді – міс Ева Бедфорд – думаю, ви чули про Бедфордів. Їй сімнадцять, і вона з тих Бедфордів, що з округу Бедфорд. Ми втекли з дому, щоб одружитися, і хотіли побачити Нью-Йорк. Приїхали сьогодні по обіді. На поромі хтось украв мій гаманець, а крім нього в мене залишилося три центи. Завтра я знайду роботу, і ми одружимося.

– Але, старий, – сказав Пілкінс впевненим, тихим тоном, – ви не можете тримати леді на такому холоді всю ніч. Щодо готелів…

– Я ж вам сказав, – сказав юнак, широко усміхаючись, – що маю всього лиш три центи. Крім того, навіть якби я мав тисячу, ми б мусили чекати тут до ранку. Ви ж, звичайно, розумієте. Дуже вам вдячний, але ваших грошей взяти не можу. Ми з міс Бедфорд багато часу проводимо надворі й трохи холоду не боїмося. Завтра знайду якусь роботу. Ми ще маємо торбинку печива й шоколаду, якось протримаємося.

– Послухайте, – виразно мовив мільйонер. – Мене звати Пілкінс, і мої статки становлять сім мільйонів доларів. У кишені якраз маю готівкою вісім чи дев’ять сотень. Вам не здається зайвою скромністю відмовлятися від мізерної суми, яка б, однак, могла забезпечити вам і вашій дамі комфорт на одну ніч?

– Не можу сказати, сер, що мені так здається, – сказав Клейтон з округу Роанокі. – Мене по-іншому виховали. Але я однаково вам дуже вдячний.

– Тоді ви змушуєте мене з вами попрощатися, – сказав мільйонер.

Двічі того дня його грішми знехтували простаки, для яких його долари були що сміття. Він ніколи не молився на купюру та монети, але завжди вірив у їхні безмежні купівельні сили.

Пілкінс поспіхом пішов геть, а тоді різко розвернувся і повернувся до лавки, де сиділа молода пара. Він зняв капелюха і заговорив. Дівчина подивилася на нього з тою самою спраглою цікавістю, з якою розглядала ліхтарі, скульптури й хмарочоси, які робили стару площу такою далекою від Бедфорда.

– Містере… е-е-е… Роанокі, – сказав Пілкінс, – я в такому захваті від вашої незале… вашого ідіотизму, що збираюся взивати до лицарської гідності. Здається, так ви на Півдні це називаєте, коли змушуєте даму сидіти на лавці холодної ночі тільки для того, щоб зберегти свою старомодну гордість. Отже, я маю друга – даму – яку я знаю все життя – яка живе за кілька кварталів звідси – з батьками, сестрами, тітками й такими іншими гарантіями. Я впевнений, що ця леді була б рада та щаслива прийняти в себе міс… е-е-е Бедфорд, тобто їй було б приємно бачити її гостею цього вечора. Не думайте, містере Роанокі, що ви могли б так сильно переступити через свої упередження?

Клейтон з Роанокі підвівся і простягнув руку.

– Старий, – сказав він, – міс Бежфорд буда рада прийти гостинність тієї дами, про яку ви говорите.

Він офіційно представив містера Пілкінса та міс Бедфорд. Дівчина подивилася на нього мило й спокійно. «Гарний видався вечір, містере Пілкінс – ви не думаєте?», – повільно проказала вона.

Пілкінс повів їх до будинку Фон дер Райслінґів із крихкої червоної цегли. Його картка привела здивовану Еліс вниз. Втікачів запросили у вітальню, а Пілкніс тим часом розповів усе Еліс у коридорі.

– Звичайно, я її прийму, – сказала Еліс. – Хіба дівчата з Півдня не мають бездоганного виховання? Звісно, вона залишиться тут. А ти подбаєш про містера Клейтона.

– Подбаю? – задовено сказав Пілкінс. – О так, я про нього подбаю! Як мешканець Нью-Йорку, а тому й частковий власник його парків, я продовжу для нього гостинність Медісон-сквер цієї ночі. Нема сенсу з ним сперечатися. Він сидітиме на тій лавці до ранку. Хіба він не чудовий? Я радий, що ти наглянеш за леді, Еліс. Кажу тобі, на фоні тих заблукалих у лісі дітей мої… тобто, ем, на їхньому фоні Вол-стріт і Банк Англії виглядають залами ігрових автоматів.

Міс фон дер Райслінґ повела міс Бедфорд з Бедфорда до опочивалень нагорі. Коли вона спустилася, то поклала в руки Пілкінсу подовгувату картонну коробочку.

– Твій подарунок, – сказала вона, – який я тобі повертаю.

– О, так, я пам’ятаю, – сказав Пілкінс, зітхнувши, – плюшеве кошеня.

Він покинув Клейтона на парковій лаві й щиросердно потиснув йому руку.

– Коли матиму роботу, – сказав юнак, – я вас знайду. Ваша адреса є на візитці, так? Дякую. Що ж, добраніч. Я перед вами в боргу. Ні, дякую, я не курю. Добраніч.

У себе в кімнаті Пілкінс відкрив коробку й вийняв з неї смішного, вирячкуватого котика, колись набитого цукерками, якому тепер бракувало одного ока-ґудзика. Пілкінс із сумом на нього поглянув.

– Врешті-решт, – сказав він, – я не вірю, що одними грішми…

А тоді він скрикнув і пірнув рукою на дно коробки по щось, що служило для котика ложем – зім’яту, але пахучу, червону, багатообіцяючу троянду.

ЗАЧАРОВАНИЙ ПРОФІЛЬ

Халіфок є небагато. Жінки – Шагразади з народження, за схильністю, інстинктом і будовою голосових зв’язок. Тисяча і одна історія щоденно оповідується сотнями тисяч доньок візирів їхнім султанам. Але їм слід бути насторожі.

Тим не менш, я чув історію про жінку-халіфа. Це не зовсім історія штибу «Тисячі й однієї ночі», бо в ній йдеться про Попелюшку, яка розмахувала кухонним рушником в інший час і в іншій країні. Тому, якщо ми не проти дещо сплутати дати (що додає трохи східного відтінку), ми про-довжимо.

Є в Нью-Йорку старий-старий готель. Ви могли бачити гравюри з ним у журналах. Його збудували – дайте подумати – у ті часи, коли за Чотирнадцятою вулицею ще не було нічого, крім старої індіанської стежки на Бостон і офісу Гаммерштайна. Невдовзі старий готель знесуть. І коли міцні стіни розколють, а цегла з гуркотом полетить униз, натовпи мешканців зберуться зусібіч і плакатимуть над знищенням їхньої дорогої пам’ятки. Громадянська гордість – стильне почуття в Новому Багдаді; а найбільше й найгучніше від такого іконоборства плакатиме чоловік (сам із Індіани), чиї дорогоцінні спогади про старий готель обмежуються тим, як його виставили звідти, коли він прийшов на безплатний обід у 1873.

У цьому готелі завжди зупинялася місіс Меґґі Браун. Місіс Меґґі Браун була кістлявою жінкою шістдесяти років, у вицвілому чорному вбранні, яка завжди носила сумочку, зроблену, очевидно, зі шкіри тієї пратварини, яку ще сам Адам назвав алігатором. Вони завжди займала невеличку вітальню зі спальнею на горішньому поверсі за два долари в день. І завжди, поки вона була там, кожного дня до неї поспішали чоловіки зі загостреними обличчями, стривоженими, які не мали жодної вільної секунди. Бо, як розповідали, Меґґі Браун була третьою найбагатшою жінкою світу; а ці наполегливі чоловіки були найбагатшими міськими маклерами та бізнесменами, які в літньої пані з доісторичною сумочкою шукали дріб’язкових позик десь на п’ять мільйонів.

Стенографісткою і друкаркою готелю «Акрополіс» (ой! Я видав його назву!) була міс Іда Бейтс. Вона була пережитком Давньої Греції. В її зовнішності не було жодної вади. Якийсь старожил так про неї висловився: «Любити її було гуманітарною освітою». Що ж, навіть дивитися на чорне волосся й елегантні білі блузки міс Бейтс прирівнювалося до повного заочного курсу в країні. Інколи вона друкувала для мене тексти й відмовлялася брати гроші наперед, тому з часом почала ставитися до мене як до когось на кшталт друга й протеже. Вона була незмінно добродушною; навіть комівояжери ніколи не наважувалися переступити межу доброї поведінки в її присутності. Усі сили Акрополя, від власника, який мешкав у Відні, до головного швейцара, який вже шістнадцять років був прикутий до ліжка, будь-якої миті стали б на її захист.

Одного дня я проходив повз друкарське святилище міс Бейтс і побачив на її місці об’єкт із чорним волоссям – поза сумнівом, це була людина – який тарабанив вказівними пальцями по клавішах. Думаючи про мінливість буття, я пішов далі. Наступного дня я поїхав у двотижневу відпустку. Повернувшись, я проходив через фойє «Акрополісу» і побачив, як в добрі старі часи, міс Бейтс, ще більше грецьку, добру й більш бездоганну, ніж раніше, яка тієї миті закривала друкарську машинку. Настав час закриття; але вона запросила мене посидіти кілька хвилин на кріслі для диктування. Міс Бейтс пояснила свою відсутність і повернення в Акрополіс таким чи подібним чином:

– Ну що, чоловіче, як пишеться?

– Як завжди, – сказав я. – Приблизно так само, як друкується.

– Шкода, – сказала вона. – Друк – головне в оповіданні. Ви за мною скучили, чи не так?

– Ніхто, – сказав я, – кого я знав, не розбирається так, як ви, у крапках з комою, готельних гостях і шпильках для волосся. Але вас не було. Я бачив на днях упаковку м’ятних цукерок на вашому місці.

– Я збиралася вам про це розповісти, – сказала міс Бейтс, – якби ви мене не перебили.

– Ви, звісно, знаєте про Меґґі Браун, яка тут зупиняється. Так от, у неї статків на сорок мільйонів доларів. Вона живе в Джерсі, де винаймає квартиру за десять доларів. У неї завжди при собі більше готівки, ніж у півдесятка кандидатів на пост віце-президента. Не знаю, чи носить вона гроші в панчосі, але знаю, що вона користується неабиякою популярністю в тій частині міста, де поклоняються золотому телятку.

Десь два тижні тому місіс Браун зупиняється біля дверей і підслуховує мене хвилин з десять. Я тут сиджу боком до неї, друкую копії пропозиції щодо копальні міді для чесного старого з Тонопи. Але я завжди бачу все довкола себе. Коли в мене багато роботи, я все бачу через свої гребінці; а ще я можу залишити один ґудзик розстібнутим і дивитися, що відбувається позаду мене. Я не озиралася, бо заробляю від вісімнадцяти до двадцяти доларів на тиждень, і мене цього не треба.

Того вечора, у кінці робочого дня, вона присилає по мене. Я думала, мені треба буде набирати векселі заклади й угоди тисячі на дві слів, і надіялася на десять центів чайових. Що ж, чоловіче, мене здивували. Стара Меґґ Браун перетворилася на людину.

– Дитинко, – каже вона, – ти найгарніше створіння, яке я тільки бачила у своєму житті. Я хочу, щоб ти кинула роботу й переїхала жити до мене. У мене немає родини дітей, – каже вона, – крім чоловіка та сина чи двох, а я з ними не спілкуюся. Вони тільки тратять гроші жінки, яка тяжко працює. Хочу, щоб ти стала мені донькою. Кажуть, що я скупа, а газети пишуть брéхні, що я сама собі готую і перу. Брéхні! – продовжує вона. – Я віддаю білизну в прання – крім хустинок, панчіх, нижніх спідниць і комірців, ну таких інших дрібниць. Я маю сорок мільйонів доларів готівкою, акціями й облігаціями, такими самими обіговими, як, скажімо, «Стендард Ойл» на церковному ярмарку. Я самотня стара жінка, і мені потрібне товариство. Ти – найгарніша людська істота, яку мені доводилося бачити, – каже вона. – Переїдеш до мене? Я їм покажу, можу я тратити гроші чи ні, – каже вона.

– І що б Ви тут, чоловіче, зробили? Звичайно, я вхопилася за нагоду. І, чесно кажучи, стара Меґґі почала мені подобатися. Не тільки через сорок мільйонів і те, що вона могла для мене зробити. Я теж у світі почувалася самотньою. Всім потрібний хтось, кому можна розказати про біль у лівому плечі і те, як швидко тріскаються лакові туфлі. А про таке з чоловіками в готелях не поговориш – вони тільки такого слушного випадку й чекають.

Тому я кинула роботу в готелі й поїхала з місіс Браун. Вона мною явно захопилася. Бувало, дивилася на мене по півгодини, як я сиджу, читаю чи гортаю журнал.

Одного разу я їй кажу: «Місіс Браун, я вам нагадую якогось померлого родича чи, може, друга дитинства? Я зауважила, що ви регулярно проводите наді мною ретельну оптичну інспекцію». «У тебе лице», – каже вона, «точно як в моєї дорогої подруги – найкращої подруги. Але ти мені й сама по собі подобаєшся, дитинко», – каже вона.

І що ви, чоловіче, думаєте вона зробила? Накрила мене хвилею подарунків завбільшки з хвилю на Коні-Айленді. Повела до кравчині, дала їй гроші й сказала мене вбрати з голови до ніг. Мадам замкнула двері й пустила на мене всіх працівників.

Знаєте, куди ми поїхали далі? Ні, спробуйте ще раз вгадати – правильно – готель «Бонтон». У нашому розпорядженні були шестикімнатні апартаменти; коштували сто доларів на день. Я бачила рахунок. Я починала любити стареньку.

А тоді, чоловіче, почали присилати плаття – ох, я й не намагатимуся вам пояснити, ви й так не зрозумієте. Словом, я почала називати її тіткою Меґґі. Ви звичайно, читали про Попелюшку. Що ж, її розповідь про принца, який надягнув на неї крихітну туфельку, блякне поряд із моєю.

А тоді тітка Меґґі каже, що влаштує у Бонтоні бенкет для мого виходу у світ, та такий, на який з’їдуться всі давні датські родини з П’ятої Авеню з приставкою «Ван» у прізвищах.

– Але, тітко Меґґі, я вже виходила в світ, – кажу я. – Але можу дебютувати знову. Але знаєте, – кажу я, – це один із найрозкішніших готелів у місті. І знаєте – перепрошую – важко зібрати товариство знатних людей разом, якщо раніше такого не робив.

– Цим, дитинко, не переймайся, – каже тітка Меґґі. – Я не розсилаю запрошення – я роздаю накази. Я зберу тут п’ятдесят гостей, яких зібрати разом міг би ще хіба король Едвард чи Вільям Треверс Жером. Будуть, звісно, чоловіки, і всі вони або винні мені гроші, або мають намір мені заборгувати. Дружини деяких не прийдуть, але багато прийдуть.

– Ну, шкода, що вас не було на тому бенкеті. Столи сервірували золотом і кришталем. Крім нас із тіткою Меґґ було ще сорок чоловіків і вісім дам. У ній годі було впізнати третю найбагатшу жінку світу. Вона надягла чорну шовкову сукню розшиту такою кількістю бісеру, що коли вона проходила повз, здавалося, що пройшов дощ із градом.

А моя сукня! Кажу вам, чоловіче, слів не вистачить описати. Ручної роботи мереживо – хоч воно й небагато прикривало – за триста доларів. Я бачила квитанцію. Усі чоловіки там були або лисі, або сиві, і без кінця сипали дотепами про відсотки, Браян і врожай бавовни.

Зліва від мене стояло щось схоже на банкіра, а справа – молодий чоловік, який сказав, що він газетний художник. Він єдиний… ну про це я й хотіла вам розказати.

Після вечері ми з місіс Браун піднялися в апартаменти. Треба було протискатися крізь натовпи репортерів у коридорах. Ось один із плодів грошей. Скажіть, ви чули про газетного художника на ім’я Летроп – високий такий, з гарними очима, приємний у розмові? Ні, не пам’ятаю, з якої він газети. Ну нехай.

Коли ми піднялися нагору, місіс Браун телефонує і просить рахунок. Його принесли, на шістсот доларів. Я сама бачила. Тітка Меґґі зімліла. Я витягла її на диван і розстібнула бісерний витвір.

– Дитино, – каже вона, коли повернулася до тями, – що це було? Подорожчання оренди чи податок на прибуток?

– Тільки вечеря, – кажу я. – Нема чого хвилюватися – як крапля в морі. Сядьте й заспокойтеся – ну, виселять у крайньому разі.

Але ви знаєте, що зробила тітка Меґґі? Перелякалася. Виштовхала мене з «Бонтона» о дев’ятій ранку. Ми перебралися в мебльовані кімнати на нижньому Вест-Сайді. Вона винайняла кімнату, де вода була на поверх нижче, а світло – на поверх вище. У кімнаті не було нічого, крім розкішних суконь на тисячу п’ятсот доларів і одна газова плита.

У тітки Меґґі стався приступ скупості. Всім, напевно, треба хоч раз у житті погуляти. Чоловік тратиться на віскі, а жінці паморочиться в голові від суконь. Але коли маєш сорок мільйонів – хотіла б я змалювати картину – говорячи про малювання, ви ніколи не зустрічали газетного художника Летропа, високого такого – ох, я вже питала, правда? Він був дуже милим зі мною на тій вечері. Такий приємний голос. Він, напевно, думав, що я успадкую всі статки тітки Меґґі.

Отже, містере, трьох днів на новому господарстві мені вистачило сповна. Тітка Меґґі стала ще більш люблячою. Вона мене з очей не спускала. Але ось що я хочу вам сказати. Вона була скупердяйкою з Скупердяйвілля, округ Скупердяйський. Вона встановила ліміт – сімдесят п’ять центів на день. Ми самі готували в тій кімнаті. І от вже я, зі сукнями на тисячу доларів, чарую над газовою плитою з одним пальником.

Як я вже казала. На третій день я втекла з клітки. Я більше не могла варити рагу з нирки за п’ятнадцять центів у мереживній сукні за сто п’ятдесят доларів. Тому я витягла найдешевше плаття з тих, що купила мені місіс Браун – я в ньому й зараз – непогано, як на сімдесят п’ять доларів, еге? Решту одягу я залишила у своєї сестри, у Брукліні.

– Місіс Браун, тітко Меґґі, – кажу я їй, – я збираюся трохи розім’яти ноги, залишаючи це помешкання так далеко позаду, як тільки можливо. Гроші для мене не головне, – кажу я, – але є речі, яких я не потерплю. Я могла б стерпіти монстра, про якого колись читала, що вбиває то льодом, то полум’ям. Але боягуза я не потерплю, – кажу я. Кажуть, ви маєте сорок мільйонів доларів – що ж, менше їх не стане. А ви мені тільки починали подобатися, – кажу я.

Тут колишня тітка Меґґі розридалася. Запропонувала мені перебратися в дорогу кімнату з плитою на два пальники та водою з крана.

– Я стільки грошей потратила, дитино, – каже вона. – Треба тепер трохи економити. Ти – найгарніше створіння з усіх, які я бачила, – каже вона, – і не хочу, щоб ти мене покинула.

– Але ж ви мене бачите тут, перед собою? Я пішла просто в «Акрополіс» і попросилася назад на роботу, і мене взяли. Як, ви кажете, вам пишеться? Я знаю, ви відстаєте, бо я вам не друкувала. Ви ілюструєте свої твори? О, до речі, не знаєте газетного художника – о, замовкніть! Знаю, я вже питала. Цікаво, у якій він працює газеті. Смішно подумати, але я чомусь вирішила, що він думає не про гроші, які я мала отримати від старої Меґґі Браун. Якби ж я знала якихось редакторів газет…

Від входу почулися кроки. Іда Бейтс побачила, хто там, через свій боковий гребінець. Я зауважив, як вона, ця статуя, зашарілася, – диво. Яке бачив тільки я і Пігмаліон.

– Ви мені пробачите, – сказала вона мені – чарівна прохачка. – Це… це містер Летроп. Цікаво, чи то дійсно не через гроші… цікаво, чи він все-таки…

Звичайно, мене запросили на весілля. Після церемонії я відтягнув Летрора вбік.

– Ви художник, – сказав я, – і не зрозуміли, чому Меґґі Браун прониклася такою симпатією до міс Бейтс? Давайте я вам покажу.

Наречена була в простій білій сукні, так само прекрасно драпірованій, як у давніх греків. Я зірвав кілька листків із декоративних вінків у малій вітальні, зробив із них вінок і поклав на блискуче каштанове волосся міс Бейтс, а тоді попросив повернутися до чоловіка профілем.

– Їй-богу! – сказав він. – Та Іда ж просто копія голови леді на срібній монеті!