XII
Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: «Ой, важко, Марусю! Ой, важко, Химо!», а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш – «що треба? чого хочете?» До матерi як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться… Де там в селi пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче – i їй наче любо вдивлятися, обмiркувати тут – i дивиться i слухає вона так, що нiби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було: «Отсе люди! Що той розум людський!»
Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.
– Боже мiй, Катрусю! – згадаю їй: – як колись – що ти за весела була!
– Була весела, – одкаже, – бо перше було жити легко у свiтi, як дурному з гори бiгти… Тут менi дещо нахватилося – зупинило мене… Спитала я тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе на муку – родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти – усе проходить, як дим, усе минає, як зiлина…
Почне було такечки говорити, тiльки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.
– Скажи менi, Катрусю, – питаю одного разу, слухаючи тiї мови її суворi, – чи ти вже не любиш?
Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всмiхнулася.
– Не бiйся, не бiйся, – каже, – я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю…
– Як? Вже забула?
– Ой, Химо, – промовляє, – як усе свiтове минає! I кохання, i радощi, i горе – як усе минає! Що було нам дороге, над душу, – бачимо, аж порошинка пильна!..
Змагається з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у людей.
– А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А де тi добрi?
– Мати ж наша? – кажу…
Перехопила мене:
– Мати, батько, родичi? Та свiй своєму поневолi вже брат! А нехай-но в одну рiч вкохаються та вдадуться, – побачиш тодi, якi добрi i яка правда!
– О, є у свiтi добрi люди, є правда! – говорить Маруся.
– Хiба у наших мислях iз тобою!
– А що се, Катре, – кажу, – се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на свiтi?
– Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна…
Непорушимо вимовила свої слова… Згадують такеньки давнього давна поховане i придлакане. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не визволить її i на хвилину з того льодуватого суму…
Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi… Батько теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось… Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його нiколи не бачила… Не постерегла того мати, i вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний… Якось Катря, дивлячись у вiконце, промовила:
– Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! – То як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i дививсь пильно та вважливе округи на небо!
Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько – дверима грюкнувши, Катря iздригнулася… Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла, поки довiдається, що Катря обудилася!
Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку – хвалилася, що добра.
– А справдi добра, – казала Катря.
– Добре, коли б i тобi таку, – говорить Пилипиха.
– Добре б i менi, – каже Катря.
На другий день рано батько iз двору поїхав, – у тиждень повернувся – аж у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Дає Катрi – яке понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала… Як вiн поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!
Чайченка ми не бачили анi старої його матерi. Часом було перечуєш через дiвчат, що зустрiли де, або так їх на iм’я згадають – тiльки ми й знали.
XIII
Чую, той менi каже: «Маруся з лиця спала», той мене питає: «чи Маруся нездужає?» Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в’яне, i хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози дрiбнi… I сама я бачу, що Маруся занепадає.
– Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? – кажу їй.
– Нi, – говорить, – менi нiчого, i я не журюся.
Катря бачить, слухає – i все їй байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею самi, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама – а тепереньки тiльки що ради не просить – жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, – та обертаючись до мене:
– А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!
– Отсе! – покрикну. – Що ти, Катре!.. Схаменись! Та вона знала, що вiн її не любить…
– Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла ще тодi… А потiм я вже не думала, забула усе…
– Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася… Вона ж тепер нiкуди не ходить… А може, кохає, та кого iншого…
– Його! Його! Се напевно. I давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам’ятаєш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись на весiлля, як ми питали в неї про його i як вона од нас втiкала, як не хотiла розказувати i як нiчого не розказала, – пам’ятаєш? А як мене питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам’ятаєш?
Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, – та й сама задумалася: може, воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очi ж мої усе бачили добре – де ж провидливiсть моя непомилешна? Де мiй розум бистрий?
Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.
Тiльки менi хвилиночка вiльна, – я зараз до Марусi побiгла, постукала у вiконце:
– Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!
Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:
– Марусе, ти кохаєш Чайченка?
Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. Її очi засяяли; личко спалахнуло рум’янцем, i каже менi:
– То що?
– Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала… I дуже ти його любиш? I давно вже?
– Я за його умерла б, – говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смiлим, – я для нього б у свiтi жити рада… а люблю я його давно, давно… завсiди люблю, як зазнаю.
– Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi… до iншої.
– Нехай здоров буде та щасливий iз тiєю, що покохає собi…
– А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?
– Хоч горе, – я вiд його усе прийму за добре.
– А мати ж твоя?
– Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.
– Та вона замiчає, що ти в’янеш, вона тим печалиться…
– Коли б же дiялось по моїй волi, коли б моя сила, то я б рум’янiла!
– Як же ти замiж пiдеш?
– Я не пiду замiж.
– А мати стане силувати.
– Що ж? Важко менi буде.
– Та вже ж важко за нелюбого йти!
– Нi, я кажу – буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду…
– Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?
– Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.
– Та вiн не знає i не дбає, що ти його кохаєш!
– Нехай! Аби я його кохала.
– Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.
– Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде…
– Прощавай, Марусенько! – кажу їй.
– Бувай здорова!
Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.
А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат чарує? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася… Подумала, зiтхнула та й сказала: «Годi!» I годi.
– А що? – пита Катря в мене всмiхаючись, – чи ж я не вгадала?
– Твоя правда, – кажу. – Нещаслива дiвчина! Жалко менi її дуже! Гiрка їй доля судилася!
– Гiрко даремне кохати, – промовила Катря, – гiрко даремне дожидати, а ще гiрше не кохати й не дожидати!
З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що скаже Катря: «Нащо те кохання у свiтi?» А Маруся: «А коли серце кохає – як не кохати?» Катря собi: «Який прибиток з тих любощiв, – чи ж вартi?» Маруся: «Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого кохання…»
Часом Катря як посмiвається, часом нiби як завидно їй чогось стане…
Все вона свiтом нудить, все нi до чого у неї нема охоти, нi до чого жадоби.
– Катре! – кажу їй, – так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!
– Аби то! – вона менi, – аби день до вечора! Мати їй убрання хорошi та пишнi купує, – вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину – нехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом нудить.
Мати дуже тужила, та ще й страхалася – що буде з нею. Мене просить:
– Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!
Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, – спогляне на Катрю i мине…
Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею – я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й птаства не полохаємо…
XIV
Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той лiтнiй – i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами котить рiчка глибока – нi древа, нi квiту, нi щебетання…
– Катре! – кажу, – чого се ми тут прийшли?
– Ходiм у печери, – говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.
– Не ходи, Катре! – прошу, – вона йде.
Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у горну розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.
Катря йде усе далi та далi – вже душно менi:
– Вернiмось, Катре! – йде далi… Вже ми набрели те мiсце, де кам’яна постiль помостилася – крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв’я. У тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.
Катря стояла, дивилася i думала – невпокiйна, тривожна… Як iрвоне з себе коралi дорогi – геть одкинула – тiльки вони гур-гур – розкотилися! Я кинулася збирати:
– Що тобi таке, Катре? – А Катря впала коло кам’яної постелi на колiна, розливається слiзьми.
– Катре! – покрикну. – Що ти робиш?
А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..
Ледве я її вивела з тiї печери на свiт божий.
– Що тобi, Катре?
Вона як стала, як глянула – чи ж пiзнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла – заспокоєна та радiсна, та сама дивується…
– Химо! – каже до мене. – Я у черницi пiду. Я скаменiла – як стояла.
– Буде менi спокiй, – промовляє радiючи.
– В черницi! – кажу. – А мати ж? А батько?
– Ходiм додому, ходiм, – перехопила мене, – нехай вже мене виряджають!
I додому поспiшилася, а я за нею.
Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола говорячи. Катря їм вклонилася до нiг i просить:
– Тату, мамо! Я пiду в черницi, – я буду богу молитись.
Мати так руками й сплеснула. Батько устав.
– Катре! Катре! – покрикне мати.
– Я пiду у черницi, – промовляє Катря, – стану богу молитися.
– Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас думаєш покинути при нашiй старостi… – плаче мати…
– Я за вас буду бога просити, – каже Катря.
– Годi, дочко, годi! – мовить батько. – Я такого слова щоб бiльше не чув вiд тебе!
– То ви мене не пустите? – покрикне Катря. – Пустiть мене! Не губiть моєї душi!
– Я сказав: годi – то й годi! – знов мовить батько. – Я нiколи тебе на се не благословлю!
– Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя дитино? – вмовляє мати.
– Пустiть мене… не губiть моєї душi… Я пiду, пустiть мене!.. – слово одно Катрине.
З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже не йде – сидить у хатi – плаче.
Тиждень збiг.
Одного ранку прокинулися ми, – нема Катрi: де вона? Я кличу – не озивається, – я кинулася скрiзь шукати, шукає й мати – нiде нема, нiхто з сусiд не бачив.
– Десь пiшла проходитися, – кажемо, а самi вже не впевняємось, вже серце мре… Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч – не вертається. Яково то було матерi перетривати; яково їй було батьковi оповiстити, – а батька той день дома не було. Як почув вiн – бiленький став, зовсiм бiленький…
– Коли? -спитав.
– Вчора ранесенько, – прокинулися, вже її нема! Усе своє покинула, пiшла! – вбивається мати.
Батько конi запрiг свiжi й поїхав зараз. Два днi його iде було – на третiй повернувся наче з-пiд землi.
– Нема? – питає мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.
– Нема, – одказав.
Ще шукали, ще питали – не чутно нiде, нiде нема її, як у воду впала.
– Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? – раз у раз говорить мати. – Може, тепер у великiй пригодi, може…
Батько нiчого свого не каже…
Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспокоїться, нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов оживляли; усякi її пригоди й бiди оплакували, то знов надiю складали, що бог їй у всьому допоможе i на добре виведе.
Говоримо, було, iз мамою та згадуємо, – батько слухає, – бровою не здвигне… Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i наплачуться.
Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.
Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподiвання. Прочуємо, що десь там, в повiтi, бачили дiвчину, нiкому не знайому – батько їде питати – об’їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено – їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято – їде батько її побачити. Певностi дожидаємо – плачемо; дознаємось, що не вона – дякуємо, радi – i знов плачемо та сумуємо, що її слiд запав.
Коли кличуть одного ранку батька й матiр до священика. Мати й налякалася, i зрадiла, i заплакала.
– А пощо то? – пита того дяка, що за нами прийшов. – Коли знаєте, скажiть нам, голубчику!
– Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, – одкаже дяк.
Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, – i голiвка його була така малесечка, як зернятко.
Приходять батько й мати до священика, вiн їм каже:
– Дитина ваша жива.
– Господи боже мiй добрий!
Розказує тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителiв має заможних, то нехай родителi оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такiм убожествi, що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували їй щомога; а ще нехай родителi не заборонять їй спасенiя, бо се тяжкий грiх їм буде, i нехай присилають дочцi своє благословенiє. «Молимося боговi, – пишуть, – а вас просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та вчинки».
– Пишiть дочцi благословенiє, – каже священик, – не спортеся, не вiдмагайтесь – все рiвно її не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.
– Не вернеться вже? – пита мати та плаче. – Нiколи вже не можна?
– Авжеж, – одказує священик: – пишiть благословенiє.
– Хай же її бог благословить, мою дитину! – промовила мати, – хай бог її благословить!
А батько стоїть – не говорить.
– То й добре, – хвалить священик, поглядаючи на батька, – я так i напишу, що батько й мати благословляють…
– Нi, – озвавсь тодi батько, – за мене, за батька, не пишiть, батюшка; я не благословлю.
– Як же? Та се грiх тобi великий! – страхає священик. Батько знов нiчого не говорить.
– Годi, годi вже! – вмовляє священик. Батько усе нiчого не говорить.
– Напишу, що батько й мати благословляють.
– Нi, батюшка, батько не благословить нiколи – се напишiть, коли хочете, – правда буде. Щасливо!
Уклонився та й додому побравсь.
Мати не просить, не озивається – тiльки плаче та тужить.
– Що ж се таке? – говорить священик до матерi. – Чи ж так рiдну дитину покинете на вбожество, як сироту?
Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, – зiбрала мати грошi, зараз однесла священиковi, щоб переслав Катрi.
– Це добре, – каже священик, – колись, може, вiн i поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила…
А тут люди прочули, iдуть – радiють – до нас: «Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив».
Мати до усiх озивається то жалем своїм, слiзьми, то словом, – батько нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: «Ваша дочка». – «В мене нема дочки», – одмовив. «Ваша дочка черниця». – «В мене нема дочки», – знов одмовив.
Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матiр за ласку i за грошi i просить, щоб її не забували.
– Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? – се мати питалася. А священик каже:
– Авжеж!
А дяк:
– Хто се знати може? Вона там, а ми тут.
Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивiє; на високому чолi морщина у всю довжину лягла, глибока та понура.
XV
По усiх тих випадках та бiдах мати якось стрiнулася iз Чайчихою: заплакали обидвi та з того часу почали знов одна до ‘днiї ходити та вкупi горювати. Частiш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зiйдуться, згадають давнє – й смутують. Прийде i Пилипиха… Була i в неї своя журба та нiколи вона не жалiлася i зроду не плакала. Отсе, як бачу її, прийде було, сяде вище усiх, поглядає, наче судить судом, i розказує:
– Моя Маруся в’яне. Нiчого їй не мило. Вбирається не глядячи, що бере на себе. Мiж дiвчата не йде; за гуляння байдуже їй… Тепер сватає Похиленко – «не хочу!..» А як ти, кажу, не хочеш доброхiть, то я тебе силою вiддам. «Оддайте, та ви менi, мамо, свiт зав’яжете, – i менi, i йому. Не буде у нас в хатi нi любовi, нi ласки… Я його не знаю i не кохаю, i не буду… Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубковi свiт зав’язати!»
Що ж, кажу, i ти хочеш у черницi? I ти мене думаєш при моїй старостi покинути? «Нi, мамо. Поки вас господь на свiтi держить, я вас нiколи не покину»…
– Може, кого любить та боїться признатись, – говорить мати, – може, якого сироту вбогого покохала.
– Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? – «Нiхто мене з ума, з розуму не зводить».
Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про долю та про безталання свiтове почнуть, а зведуть усе на дiток своїх…
– А що, Марусе, голубко, – було кажу їй, – що се у свiтi робиться?
Вона осмiхнеться менi.
– Як ти живеш, Марусе? – питаю. -Чи усе любиш так само?
– Так само, – одкаже.
– Може, вiн хутко ожениться – його мати усе плаче: оженись та оженись… хвалилася, що обiщавсь: оженюся…
– Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!
Такеньки було i розмовляє зо мною, часом спiває, ласкава та ввiчлива.
Чайченко знов мiж нашу челядь уявився… Такий самий хороший, може, ще кращий… бо як хороший та любий поболiє або потерпить, мiцнiй до його дурне серце прилягає… Знов вiн до всiх привiтний, знов зо всiма говорить i знов нiкого не кохає… Удова його люблена тодi вже звiнчалася з якимсь шинкарем.
Маруся бачить його… Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на очi – хто б пiзнав, що кохає його! Тiльки рум’янiти стала, як став вiн бувати…
– Отсе ти рум’янiєш, – кажу.
– А мати усе говорить, що занепадаю. Пiду – нехай побачить мене рум’яну.
– А чого все ти смутная?
– Невесело, Химо.
– Ти усе їм печалишся, – а чого? Йому у свiтi не гiрш, як iншим, живеться!
– Йому не добре! – вимовить i на лицi побiлiє.
Якось розмовляли та радилися у нас в хатi Пилипиха, Чайчиха й мати, – коли Чайчиха й каже вдовi:
– Дуже менi ваша дочка Маруся мила: коли б менi таку невiсточку господь послав!
А Пилипиха каже:
– В’яне моя Маруся!
– Та їй, здається, трохи получчало: буде здорова!
– Не кажiть – получчало: вона в’яне!
– Мiй Якiв – добрий парубок, – знов Чайчиха говорить, – я таки йому од господа сподiваюся долi. Тепер вмовляю його: сину мiй, одружися! – «Добре, моя мати, – одкаже, – одружуся, чи не виясниться менi з хорошою людиною!» Нащо ж менi кращої питати йому, як ваша дочка? Кажiть менi, голубочко, кажiть менi до вас старости слати!
– Моя Маруся не схоче, – я силувати не хочу.
– Та хоч поспитайте її, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кiмнати чуємо з Марусею. I чуємо, як Пилипиха вимовила: «Добре, я поспитаю!» Як вийшла до садка i кличе Марусю.
Маруся тодi устала од шитва свого, йде… Я її за руку:
– Марусе! От диво!
– Яке диво, Химо?
Увiйшла у хату.
– Марусе! – пита її мати, – чи ти пiдеш за Чайченка за Якова?
– Пiду, – одмовила.
Пилипиха аж руки зняла угору, – здивувалася. Чайчиха радiє так, боже мiй добрий! Усiх обнiмає, цiлує, плаче та дякує. I мати вiтає, добрить, а смутнiш їй, мабуть, стало, – мабуть, згадалося…
– Се ти менi коришся, дочко, чи по своїй любовi за його йдеш? – пита Пилипиха.
– По своїй любовi, мамо.
– Давно се ти його любиш?
– Як його знаю, мамо.
Бiльш Пилипиха дочки не питала, тiльки промовила:
– Я не бороню тобi, дочко!
Почали умовлятися та почали радитись… почалося за вiно, за весiлля…
Заручили їх. Гуляло багато людей на заручинах. Вiн був до неї привiтний, як до iнших, трохи смутний, недбалий… Вона була спокiйна та ясна…
Став вiн до неї ходити щовечора.. Iде до неї – не спiшиться; прощається з нею – не забариться…
– Марусе! – говорю. – Отсе ти за його замiж iдеш – чи ж тобi не приходить на думку, що бере вiн тебе не по великiй любовi-коханню?
– Знаю, – каже, – що вiн мене не кохає; се я давно i добре знаю, – та вiн мене i не цурається. Вiн до мене приходить, говорить… Я його розважатиму, я йому догоджатиму, – веселiш йому у хатi буде зо мною, як тепер самiтному.
– Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!
– По чому менi трудно буде? Чого каятись? Я нiколи не думаю, трудно чи важко менi буде: як буде, так i буде; я перетриваю: я роблю, як менi моє серце чує, що лучче…