Загадкова історія Бенджаміна Баттона

11.

У 1920 році в Роско народилося перше немовля. Проте під час святкування з цього приводу ніхто не згадав, що маленький неохайний хлопчисько, років десяти, той, що грається біля будинку з олов’яними солдатиками та дитячим цирком – дідусь новонародженого.

Усім, здавалося, подобалося це свіже, бадьоре обличчя, хоч і позначене ноткою незримої печалі, але для Роско Баттона його присутність була джерелом муки. Якби сказати про це мовою покоління Роско, то він описав би такі справи як «нераціональні».

Він вважав, що батько, відмовляючись вірити у своє «шістдесятиріччя», не поводиться так, як «чоловік стиглої крові», – Роско обожнював цей вираз, – а як хворобливий дикун. Звісно, коли він думав про такі матерії більше, аніж годину, то це доводило його до божевілля. Роско вірив, що енергійні люди довго залишаються молодими, проте все має свою межу, і тепер вона була порушена… порушена… порушена «нераціональним» чином. До цього висновку дійшов Роско.

Пройшло п’ять років, і маленький син Роско достатньо підріс, аби гратися з невеличким Бенджаміном під наглядом однієї няньки. Одного дня Роско віддав їх одночасно до дитячого садка, і Бенджамін зрозумів, що гра з маленькими смужками кольорового паперу, вироблення кошиків і ланцюжків та малювання загадкових прекрасних узорів – найзахопливіші заняття на світі. Якось він нечемно поводився, тому його поставили в куток, і він заплакав, проте зазвичай йому було весело у світлій, залитій сонцем кімнаті, в якій добра рука місіс Бейлі деколи торкалася його скуйовдженого волосся.

Через рік син Роско пішов у перший клас, а Бенджамін залишився в садочку. Він був надзвичайно щасливий. Інколи, коли інші малюки говорили про те, ким вони хочуть бути, як виростуть, похмура тінь перебігала по його лиці, і він своїм дитячим розумом усвідомлював, що є речі, про які він розказати вже не зможе.

Дні монотонно розчинялися. Уже третій рік він ходив у дитячий садок, та тепер Бенджамін був занадто малий, аби бавитися з паперовими смужками. Він плакав, бо інші хлопчики були більші за нього і він боявся їх. Вихователька щось йому говорила, та, хоча він і намагався щось зрозуміти, у нього не виходило.

Його забрали з дитячого садка. Нянька Нана, у своїй накрохмаленій сукні в смужку, стала центром його крихітного світу. Сонячними днями вони гуляли парком; Нана вказувала на велике сіре чудовисько й говорила: «Слон», а Бенджамін повторював це слово за нею, і, коли ввечері його готували до сну, він вголос повторював їй знову й знову: «Слон, слон, слон». Деколи Нана дозволяла йому пострибати на ліжку, і це було дуже весело, тому що, якщо залізти на нього з розмаху, воно тебе відкине, а якщо ти кажеш: «А» поки стрибаєш, то голос дуже цікаво вібрує.

Він любив брати велику тростину, що стояла біля вішалки з капелюхами, і бігати навколо, б’ючи крісла й столи й при цьому вигукуючи: «Бах-бах-бах». Коли приходили гості, старші дами сюсюкалися з ним, і це було йому приємно, а молоді намагалися поцілувати його, та він із нудьгою корився цьому. Коли довгий день закінчувався о п’ятій годині, він піднімався нагору з Наною та отримував порцію вівсянки чи іншої каші з ложечки.

У його дитячих снах не було бурхливих згадок; він не пам’ятав ані про мужні роки в коледжі, ані про вогненні роки спокус, коли він хвилював серця багатьох дівчат. Для нього існувала лише білосніжна, безпечна колиска, Нана, людина, що інколи приходила й дивилася на нього, та величезна оранжева кулька, на яку перед сном вказувала Нана й говорила: «Сонце». Коли воно заходило, він уже спокійно спав, і не було снів, не було жодних снів, які б його переслідували.

Минуле – як він вів своїх вояків штурмувати Сан-Хуан Хілл; як прожив перші роки після весілля, працюючи до літніх сутінків у втомливому місті заради юної Хільдегарди, яку кохав; як ще перед тим сидів до пізньої ночі, насолоджуючись сигарою разом зі своїм дідусем, у ветхо-похмурому будинку на Монро Стріт – усе те зникло з його пам’яті, подібно миттєвому сну та так, ніби цього й ніколи не було. Він не пам’ятав нічого.

Він навіть не знав, яким було молоко, яким його тільки-но нагодували, не помічав, як проходили дні, – існувала лише колисочка та така знайома присутність Нани. А потім він забув про все. Коли хотів їсти, то лише плакав – та й по всьому. Він ще дихав крізь ночі й дні, що топилися одне за одним, він налякано слухав м’які бурмотання й буркотіння, що лунали зверху, і слабким чуттям розрізняв запахи, світло та тіні.

Потім настала цілковита темрява. Біла колисочка й похмурі лиця, що висіли над ним, теплий, солодкий аромат молока – усе те назавжди розчинилося у вічності.

Коштовний камінь завбільшки з готель «Ріц»

1.

Джон Т. Енгер належав до сім’ї, яка була вже добре знаною протягом декількох поколінь у Гадесі – маленькому містечку, розташованому над річкою Міссісіпі. Батько Джона в гарячих дебатах рік за роком ставав чемпіоном серед аматорів-гравців у гольф; місіс Енгер із виразом «від коробок до ліжечок» славилася своїми політичними промовами; а молодий Джон Т. Енгер, якому тільки-но виповнилося шістнадцять, перетанцював усі останні нью-йоркські танці ще до того, як змінив короткі штани на брюки. І тепер він покидав рідний дім – ще й на тривалий час. Поклоніння перед освітою в Новій Англії отруювало всі провінційні містечка, щорічно забирало найрозумніших молодиків, а тепер заволоділо й батьками Джона. Їхній син повинен навчатися в школі святого Мідаса, поблизу Бостона, а Гадес – надто малий, аби виховувати їхнього любого й обдарованого сина.

Якщо ви коли-небудь були в Гадесі, то вам відомо, що назви найсучасніших підготовчих шкіл та коледжів нічого не значать для жителів містечка. Мешканці міста зовсім не знають про світ, в якому існують, хоч і роблять вигляд, ніби розуміються в моді, манерах та літературних смаках, та все це – викривлені чутки; і, якщо певний святковий захід у Гадесі вважається вишуканим, то для чиказької м’ясної принцеси він залишиться «можливо, трішечки пісним».

Джон Т. Енгер уже майже виїжджав із дому. Місіс Енгер, із властиво нестримною материнською чутливістю, до тріску наповнила його валізи лляними костюмами та електричними вентиляторами, а містер Енгер вручив синові азбестовий гаманець, що рвався від значної кількості грошей.

– Пам’ятай, тобі тут завжди раді, – сказав він. – Можеш не сумніватися, що родинне вогнище завжди горітиме для тебе.

– Я знаю, – хрипко відказав Джон.

– Не забувай – хто ти та звідки прийшов, – пишаючись, продовжував батько, – і ти не зможеш вчинити ніякої шкоди, бо ти – Енгер із Гадеса.

Тож юнак та старий чоловік потисли руки один одному, і Джон вийшов із дому, ледь стримуючи сльози. Через десять хвилин він перейшов межу міста й зупинився, аби востаннє глянути назад. Консервативне вікторіанське кредо над воротами здавалося йому вдивовижу привабливим. Його батько час від часу намагався змінити його на щось більш енергійне та жваве на кшталт: «У Гадесі – Твоє Майбутнє», чи простіше «Запрошуємо» та викарбувати надпис над зображенням сердечного рукостискання у світлі електричних ламп. Старе кредо, на думку містера Едгера, справляло депресивне враження, та зараз…

Тож перед тим, як рішуче повернути своє обличчя до мети, Джон кинув прощальний погляд, і в цей момент йому здалося, що проти неба вогні Гадеса – повні теплої та пристрасної краси.

Школа святого Мідаса розташована недалечко від Бостона, на «роллс-ройсі» туди можна добратися за півгодини. Точної відстані не знає ніхто, бо хіба що Джон Т. Енгер прибув туди в такому авто. Школа святого Мідаса – найдорожча та найбільш привілейована підготовча школа для хлопців у цілому світі.

Перші два роки навчання для Джона пройшли успішно. Батьки всіх юнаків були «валютними королями», тож Джон проводив літні канікули на дорогих курортах. Поки всі хлопці, яких він відвідав, здавалися йому не схожими один на одного, то їхні батьки були всі однаковими, і своїм юнацьким розумом він намагався збагнути, у чому причина такої тотожності. Коли він розповідав їм про свою домівку, вони весело питали: «Там дуже спекотно?», тоді Джон натягав на обличчя ледь помітну копію усмішки й відповідав: «Авжеж, достатньо». Його відповіді були б щирішими, якби не кожен запитував про це, а ще разом із тим питанням чергувалося наступне: «Достатньо вам цієї спеки?», яке він ненавидів ще більше.

Посеред другого року навчання в класі Джона з’явився спокійний, привабливий хлопчик – Персі Вашингтон. Новоприбулий мав вишукані манери та хороший одяг, що було винятковим явищем навіть для школи святого Мідаса, та, проте, деякі невідомі причини тримали його осторонь від інших хлопців. Єдиним приятелем для нього став Джон Т. Енгер, та навіть із ним він був не цілком відкритим та уникав розмов про домівку та родину. Те, що він багатий, було зрозуміло й без слів, та окрім своїх гіпотез, Джон більше нічого не знав про товариша, тому, коли Персі запросив його провести літо в нього «На Заході», Енгер, очікуючи, що його допитливість буде щедро винагороджена, погодився без вагань.

Вперше, коли вони опинилися в потягу, Персі, зрештою, став балакучим. Одного дня, коли вони обідали у вагоні-ресторані й говорили про недосконалі характери хлопців зі школи, Персі раптом змінив свій тон й зробив різке зауваження:

– Мій батько, – сказав він, – найбагатша людина світу.

– Ого, – ввічливо вигукнув Джон. Він не міг вигадати жодної іншої відповіді на таке впевнене твердження. Він подумав, що добре було б сказати: «Це надзвичайно прекрасно», та фраза прозвучала б якось фальшиво, і тут із нього ледь не вилетіло: «Дійсно?», та він стримався, так як Персі міг неправильно його зрозуміти. А такі приголомшливі твердження навряд чи вимагали питань.

– Надміру, найбагатший, – повторив Персі.

– Я прочитав у «Світовому альманасі», – почав він, – що в Америці є один чоловік, рівень доходу за рік якого перевищує п’ять мільйонів, та чотири, що за рік мають більше, аніж три, та…

– Це майже дещиця, – губи Персі напівскривилися у зневазі. – Дешеві капіталісти, дрібна фінансова сушка, жалюгідні купці та кредитори. Мій батько зміг би купити їх за півціни, і ніхто б цього й не помітив.

– Та як йому вдається…

– Не реєструвати свій податок на прибуток? Та легко. Він його просто не сплачує. Зрештою, можливо, якийсь мізерний відсоток, що зовсім не відповідає його щорічному доходу.

– Він дійсно багата людина, – легко сказав Джон. – Я радий. Люблю заможних людей. Чим багатший, тим і кращий, – вираз пристрасної щирості з’явився на його похмурому обличчі. – Минулого Великодня я гостював у Шнліцер-Мерфі. У Віван Шнліцер-Мерфі є рубіни, завбільшки з куряче яйце, та сапфіри, схожі на кулі з внутрішніми вогнями…

– Я люблю коштовності, – жваво погодився Персі. – Звісно, я не хотів, аби в школі про це знали, проте в мене є власна колекція, котру я збирав замість марок.

– І діаманти, – енергійно продовжував Джон. – У Шнліцер-Мерфі є такі великі діаманти, як волоські горіхи.

– Це – дріб’язок, – Персі нахилився вперед й знизив голос до шепоту. – Абсолютно ніщо. Мій батько володіє діамантом більшим, аніж готель Ріц.

2.

Сонце Монтани лежало поміж двох гір, як гігантський набряк, темні артерії якого отруювали небо. На неосяжній піднебесній відстані причаїлося містечко Фіш – маленьке, понуре та давним-давно забуте. Люди казали, що в цьому містечку жило дванадцятеро темних й загадкових душ, яких породила на світ якась таємна всюдисуща сила. Вони вже давно стали окремою расою, ці дванадцятеро в містечку Фіш, і, як деякі види, що були зачаті несвідомою природою, були нею ж і вкинуті у світ для боротьби та вимирання.

З-під фіолетового набряку, там, на горизонті, ланцюгом підкрадалися дванадцятеро рухливих вогнів, що позбавили землю пустки, і дванадцятеро душ Фіша зібралися в ніші залізничної станції, як марево, аби глянути на семигодинний трансконтинентальний експрес із Чикаго. Приблизно шість разів на рік трансконтинентальний експрес, ніби за невідомим наказом, зупинявся біля містечка Фіш, і тоді з потяга вилізав силует чи два, вміщався на візок, що з’являвся з сутінок й від’їжджав у бік жилавого заходу. Спостереження за цим безглуздим й абсурдним явищем для духів Фіша перетворилося на ритуальну дію. Дивитися – і більш нічого; жодна жива думка не змушувала їх дивуватися чи роздумувати над релігійністю цих містичних відвідувань. Та духи Фіша були по той бік релігії, – навіть найсміливіші та найбільш неприборкані доктрини християнства не змогли закріпитися на голій скелі, – тут не було жертовника, священика чи жертви; лише кожного разу, о сьомій – тихі зібрання в ніші залізничної станції, братство, що піднімало вгору молитву туги, блідого здивування.

Червневого надвечір’я Великий Провідник, якому поклонялися жителі містечка, – жителі, які не мислили свого життя без вибору небесного наставника, – постановив, що о сьомій годині в містечку Фіш цей потяг скине людський (чи не людський) вантаж. Пройшло дві хвилини по сьомій, і Персі Вашингтон та Джон Т. Енгер висадилися з вагона, швидко пройшли повз зачаровані, широко розкриті гарячкові очі дванадцятьох душ Фіша, залізли у візок, що, очевидно, з’явився нізвідки, і поїхали геть.

Через півгодини, коли сутінки згорнулися в темряву, мовчазний негр, що правив віжками, гукнув незрозумілому силуету, що рухався попереду. У відповідь на крик ця тінь направила на них блискучий диск, що вдивлявся на них отруйним поглядом бездонної ночі. Вони під’їжджали ближче, і Джон швидко зрозумів, що це – заднє світло величезного автомобіля, найбільшого та найчарівнішого за всі автомобілі, які він коли-небудь бачив. Корпус його з блискучого металу – багатший, аніж нікель й світліший, ніж срібло, втулка коліс – оббита мерехтливими зеленими й жовтими геометричними фігурами. Джон не наважився розгадати, чи це було скло, чи коштовні камені.

Два негри, одягнені в блискучі лівреї, які можна було побачити лише на картинах королівської процесії в Лондоні, виструнчились біля автомобіля й привітали двох юнаків, котрі висадилися з візка, незрозумілою мовою, яку гість не зрозумів би, та яка, здавалося, є відокремленою гілкою південноафриканського діалекту.

– Заходь, – сказав Персі своєму другу, коли їхні валізи закинули на чорний дах лімузину. – Вибач, що тобі довелося їхати в цьому візку, проте, сам знаєш, це авто не мають бачити пасажири потяга чи нещасні жителі-селюки Фіша.

– Чорт забери! Яка краля! – вигукнув Джон, побачивши інтер’єр автомобіля.

Оббивка складалася з численних, витончених гобеленів, затканих шовком, зшитих коштовностями та прикрасами, що слугували фоном для золотої парчі. Двоє крісел, в які блаженно осіли хлопці, були покриті тканиною, що нагадувала оксамит, проте здавалася пошитою з незліченних кольорових кінчиків пір’я страуса.

– Яка ж бо краля! – захоплено вигукнув Джон ще раз.

– Та ну! – розсміявся Персі. – Це старий мотлох, що використовується як фургон.

Вони вже спокійно плинули серед темряви до розвалини між двох гір.

– Ми будемо на місці через півтори години, – сказав Персі, глянувши на годинника, – Мушу тебе запевнити, що раніше ти ніколи не бачив такого, та й навряд чи побачиш.

Якби авто якоюсь мірою могло би бути показником того, що Джон побачить, то він, звісно, приготувався б до таких приголомшливих оглядин. Наївна набожність, в якій жили жителі Гадеса, вимагала гарячого поклоніння й поваги до багатств, що було одним із параграфів до їхньої віри. Якби Джон відчув щось інше замість сліпої покори перед золотим ідолом, то його батьки відвернулися б від нього, звинувачуючи його в жахливому богохульстві.

Вони вже дісталися западини між двох гір і, в’їхавши сюди, відчули, що дорога стає більш кам’янистою.

– Якби сюди заглянув місяць, ти б побачив, що ми зараз – у глибокій ущелині, – сказав Персі, намагаючись пильно розгледіти краєвиди. Він промовив декілька слів у мікрофон, і лакей одразу ж включив прожектор; величезний промінь прокотився пагорбами. – Бачиш, тут лише камені. Звичайне авто розлетілося б на шматки за якихось півгодини. Справді, тут можна їхати лише в танку, якщо не знаєш дороги. Відчуваєш, зараз ми піднімаємося.

Шлях дійсно круто йшов догори, і через декілька хвилин, коли авто піднялося на вершину, хлопці вхопили блідий проблиск місяця, що тільки-но виріс на горизонті. Раптом автомобіль зупинився, і з темряви з’явилося декілька фігур – знову темношкірі раби. Двох юнаків ще раз привітали тим малозрозумілим діалектом; потім негри взялися до роботи навколо лімузина, і в одну хвилину чотири величезних канати, що звисали згори, зачепили гачками втулки яскраво прикрашених коліс. Після гучного «Хея-ях!» Джон відчув, що машина поволі піднімається з землі все вище, – вздовж найвищих скель з обох боків, – і вище допоки перед ним не відкрилася звивиста освітлена місяцем долина, яка цілковито відрізнялася від щойно побачених громіздких скель. Тільки з одного боку перед ними ще була скеля, та раптом усі вони щезли.

Було очевидно, що їх перенесли через надзвичайно гігантський кам’яний клинок, що перекривав ущелину. Через хвилину вони вже опускалися вниз і врешті з легким стуком приземлилися на рівну поверхню.

– Найгірше – позаду, – сказав Персі, притуляючись до скла. – Залишилося всього-на-всього п’ять миль, і цей дворядний брусок до самого кінця – наша дорога. Наші володіння. Тут закінчуються Сполучені Штати, як каже батько.

– Ми в Канаді?

– Ні. Ми в центрі Монтанських скель. Та зараз ти перебуваєш на тих п’яти квадратних милях, які ще ніколи не були виміряні.

– Чому ж так? Вони забули про них?

– Ні, – сказав, всміхаючись, Персі, – вони намагалися зробити це тричі. Першого разу дід підкупив цілий департамент штату, який займався такими вимірами; наступного – для нього підробили офіційні карти Сполучених Штатів, що дозволило відстрочити термін виміру на п’ятнадцять років. Останній раз був найважчий. Батько влаштував так, що їхні компаси потрапили в сильне штучно створене магнітне поле. За його замовленням був виготовлений комплект вимірювальних інструментів із мізерно невловимим дефектом, а це давало змогу нашій території залишатися недоступною; зрештою, ці інструменти замінили на справжні, ті, якими проводилося вимірювання. Окрім цього, довелося змінити напрям річкової течії та збудувати на її берегах копію містечка, яке всі бачать й думають, що це – місто, розташоване далі десятьма милями вздовж долини. Батька лякає лише одна річ, – завершував він, – річ, яку можна використати для того, аби нас віднайти.

– І що це?

Персі прошепотів:

– Аероплани, – видихнув він. Ми володіємо численною протиавіаційною зброєю, і дотепер у нас виходило справлятися з проблемою, хоча бували й смертельні випадки, є чимало ув’язнених. Не те щоб це нас із батьком хвилювало, знаєш, але таке засмучує маму та дівчат, тим більше, залишається ймовірність того, що одного разу ми з цим не впораємося.

Уривки й шматки ввічливих шиншилових хмар у небесному сяйві ковзали по зеленому місяці, немов перламутрові шовки, що вилискують перед обличчям татарського хана. Джону здавалося, що зараз – день, і що над ним у повітрі плавають юнаки, заливаючи його релігійними брошурами та медичними патентованими циркулярами, із їхнім посланням до зневірених, ув’язнених скелями, селищ. Йому здавалося, що юнаки виглядають крізь хмари й вдивляються, вдивляються в те, що там далі, що це за в’язниця, в яку посадять Джона. А що буде потім? Чи будуть вони приречені для приземлення якимось підступним пристроєм, чи будуть мучитися патентованими брошурами й циркулярами аж до судного дня, чи, можливо, якщо втечуть із пастки, то раптовий клубок диму й різкий вибух пошматованих небес скинуть їх, знесилених, до землі, що змусить впасти у відчай маму й сестер Персі. Джон струснув головою, і примара пустого сміху тихо виплила з-під його напіврозкритих губ. Який розпач там прихований? І яке доброчесне спаплюження чинить химерний король Крез? Що це за жахлива й золота містерія?

Шиншилові хмари пропливали повз. Ніч у Монтані була такою світлою, як день. Цегляна дорога легко тулилася до величезних шин, що продовжували мерехтіти, як сяйво місячного озера. На хвильку вони опинилися в темряві соснового гаю, що манив прохолодою та свіжо-гострим ароматом, потім вони опинилися на широкій алеї, що переходила в галявину, і вигук захоплення, що вирвався з уст Джона, одночасно пролунав разом із лаконічним виразом «Ми вже вдома» Персі.

Освітлений вогнями зірок, витончений замок здіймався над берегами озера, перламутровим сяєвом мармуру досягав середини прилеглої гори, а потім – розчинявся в траві, ідеальній симетрії, напівпрозорій жіночій слабкості й густій темряві соснового бору. Численні вежі, чіткі узори похилих парапетів, вирізьблене диво безконечних жовтих вікон у формі овалу, семикутника й трикутника золотого світла, тремтлива ніжність перехресних площин із блискучих зірок й голубих тіней – завібрували одним музичним акордом всередині Джона. На верхівці однієї із веж, найвищої, наймасивнішої, якийсь механізм зовнішнього світла створював ефект мінливого казкового королівства – і Джон зі захопленням дивився вгору, а звідти, у пишноті рококо, випиналися звуки слабких млявих скрипок, яких раніше він ніколи ще не чув. За мить автомобіль зупинився перед високими мармуровими сходами, навколо яких нічне повітря втягувало духмяні аромати квіток. На верхньому майданчику безшумно розкрилися масивні двері, бурштинове світло залило темряву, вимальовуючи витончений силует, і жінка з високо підібраним волоссям вийшла назустріч, простягаючи до них руки.

– Мамо, – сказав Персі, – познайомся. Це мій друг, Джон Енгер із Гадеса.

Після цього Джон згадував ту першу ніч з її приголомшливими, численними кольорами, швидкими чуттєвими враженнями, музикою ніжних голосів, сповнених любові, із її бентежною мовою, мерехтінням та тінями, із тими рухами й обличчями. Там був світловолосий чоловік, що стояв і пив напій із криштального наперстка на золотому стеблі, напій, що переливався яскравіше, аніж барви веселки. Там була дівчина з квітковим обличчям, одягнена, як Титанія – із вплетеними у волосся смарагдами. Там була кімната, де стіни з суцільного, м’якого золота піддавалися силі його рук, і була кімната, схожа до уявлень Платона про таємну в’язницю: стеля, підлога, стіни – усе було оздоблене міцною товщиною алмазів, камінням різної товщини та форми, так що освічена високими фіолетовими лампами по кутках кімната сліпила очі білим блиском, який зрівняється лише з сяйвом, яке існує за межами людського бажання та мрій.

Юнаки бродили лабіринтами цих кімнат. Інколи підлога під їхніми ногами спалахувала діамантовими узорами, підсвіченими знизу, що варварськи суперечили одне одному, і відтінками пастельно-ніжними, і відтінками білосніжної цнотливості, або ж витонченими й заплутаними кольорами мозаїки, яку вивезли з мечеті Адріатичного моря. Інколи під товстим шаром кришталю шалено кружляла смарагдова чи голуба вода, наповнена кольоровими рибками й широкими веселковими водоростями. Потім вони ступали по хутрі різноманітної текстури чи коридорами кольору блідої слонової кістки, безперервно, нібито підлога була вирізана з гігантського бивня часів вимерлих динозаврів до зародження людства.

Раптом – туманний перехід, і вони опинилися в їдальні, де кожна тарілка складаласяз з двох майже непомітних шарів твердого алмазу, між яких загадковим чином був вставлений смарагд – вирізаний шматочок зеленого повітря. Музика, простора й ненав’язлива, лилася далекими коридорами – крісло, на якому сидів Джон, крилате й підступно вигнуте для його спини, здавалося, поглинуло й перемогло його, як тільки той випив першу склянку портвейну. Він намагався сонно відповідати на питання, що ставили йому, та м’ятежна розкіш, що вхопила його тіло, підсилювала відчуття сонливості: коштовності, тканини, вина, метали – розпливалися перед очима солодким туманом…

– Так, – відповідав він, намагаючись бути ввічливим, – там дійсно достатньо спекотно.

Він спромігся додати до відповіді примарну усмішку; потім, без жодного руху опору, здавалося, виплив геть, залишаючи холодний десерт, як рожеву мрію… Його здолав сон.

Коли він прокинувся, то знав, що пройшло декілька годин. Він був у величезній кімнаті, стіни якої – вироблені з чорного дерева, тьмяне освітлення було надто слабким і надто невловимим, аби називатися світлом. Молодий господар стояв біля нього.

– Ти заснув одразу ж за вечерею, – сказав Персі. – Я теж ледь не заснув – це неначе подарунок розкоші після важкого року навчання. Прислуга переодягла й помила тебе, поки ти спав.

– Це ліжко, чи хмари? – зітхнув Джон. – Персі, Персі, перед тим, як ти підеш, я б хотів вибачитися.

– За що?

– За те, що сумнівався, коли ти сказав, що володієш таким величезним алмазом, як готель «Ріц».

Персі посміхнувся.

– Я так і знав, що ти мені не повіриш. Це гора, ти розумієш?

– Яка гора?

– Гора, на якій здіймається замок. Гора як така не надто велика. Та, якщо не рахувати приблизно п’ятнадцяти метрів дерену й гравію, то нижче – суцільний алмаз. Один суцільний камінь об’ємом кубічної милі без жодної тріщини. Ти мене слухаєш? Скажи щось…

Та Джон Т. Енгер знову заснув.