Пригоди Шерлока Голмса

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2015 році

Переклад з англійської Євгена Тарнавського

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© Є. В. Тарнавський, переклад українською, 2021

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015

Скандал у Богемії

I

Для Шерлока Голмса вона завжди залишалася «Тією жінкою». Я ніколи не чув, щоб він називав її якимось іншим ім’ям. В очах детектива вона затьмарювала всіх представниць своєї статі. Не те, щоб він мав до Ірен Адлер якесь почуття, подібне на кохання. Усі почуття, особливо любов, були ненависні холодному, виваженому й на диво врівноваженому розуму детектива. Мені здається, що він був найдосконалішою машиною для аналізу та стеження, яку будь-коли бачив світ. Але в ролі закоханого Голмс виявився б не на своєму місці. Він завжди згадував про ніжні почуття не інакше, як із презирливою посмішкою, глузуючи. Ніжні почуття були в його очах чудовим об’єктом для спостереження, ідеальним засобом проникнення в людські справи й міркування. Але для досконалого мислителя допустити таке вторгнення почуття до свого витонченого й чудово налагодженого внутрішнього світу означало б внести туди сум’яття, яке звело б нанівець усі досягнення його думки. Піщинка, що втрапила в чутливий інструмент, або тріщина в одній із його могутніх лінз – ось чим було б кохання для такого чоловіка, як Голмс. І все ж для нього існувала одна жінка, і це була покійна Ірен Адлер, особа вельми сумнівної репутації.

Останнім часом я не часто бачився з Голмсом – мій шлюб віддалив нас. Мого особистого безхмарного щастя та суто родинних зацікавлень, які виникають у чоловіка, коли він уперше стає господарем власного домашнього вогнища, було досить, аби поглинути всю мою увагу. Тим часом Голмс, котрий ненавидів своєю богемною душею будь-який прояв світського життя, залишався жити в нашій квартирі на Бейкер-стрит, оточений стосами своїх старих книжок, чергуючи тижні захоплення кокаїном із нападами марнославства, дрімотний стан наркомана – із дикою енергією, властивою його натурі.

Як і раніше, він був глибоко захоплений розслідуванням злочинів. Детектив присвячував свої непересічні здібності та надзвичайний дар спостережливості пошукам ключів до з’ясування тих таємниць, які офіційна поліція визнала незбагненними. Час від часу до мене долинали якісь чутки про його справи: про те, що його викликали до Одеси у зв’язку з убивством Трепова, про те, що йому вдалося пролити світло на загадкову трагедію братів Аткінсонів у Трінкомалі, і, нарешті, про доручення голландського королівського дому, яке детектив виконав винятково тонко та вдало.

Однак крім такої інформації про його діяльність, яку я так само, як і всі читачі, черпав із газет, я мало знав про життя мого колишнього близького приятеля.

Якось уночі, це було 20 березня 1888 року, я повертався від пацієнта (оскільки тепер знову зайнявся приватною практикою), і мій шлях привів мене на Бейкер-стрит. Коли я проходив повз добре знайомі двері, які в моїй свідомості назавжди закарбувалися в спогадах про час мого сватання й з похмурими подіями «Етюду в багряних тонах», мене охопило гостре бажання знову побачити Голмса та дізнатися, над якими проблемами зараз працює його блискучий розум. Вікна в оселі світилися, і, поглянувши вгору, я побачив його високу, худорляву постать, яка двічі темним силуетом промайнула на опущеній фіранці. Він стрімко й нетерпляче міряв кроками кімнату, низько опустивши голову та заклавши за спину руки. Мені, котрий знав усі його настрої та звички, таке метання з кутка в куток і весь його зовнішній вигляд пояснювали багато. Детектив знову взявся до праці. Він скинув із себе навіяні наркотиками примарні мрії та розплутував нитки якоїсь нової загадки. Я подзвонив, і мене завели в кімнату, яка колись була частково й моєю.

Господар зустрів мене без проявів захоплення. Такі емоції він виказував дуже рідко, але, мені здається, був радий, що я прийшов. Майже без слів, детектив привітним жестом запросив мене сісти, підсунув до мене коробку сигар і вказав на погрібець, де зберігалося вино. Потім зупинився перед каміном та оглянув мене своїм особливим і проникливим поглядом.

– Родинне життя вам на користь, – зауважив він. – Гадаю, Ватсоне, що з того часу, як я вас зустрів, ви погладшали на сім із половиною фунтів.

– На сім.

– Справді? Ні, ні, дещо більше. Трішки більше, запевняю вас. І знову практикуєте, як бачу. Ви мені не казали, що маєте намір впрягтись у роботу.

– А ви звідки знаєте?

– Бачу це, роблю висновки. Наприклад, звідки я знаю, що ви нещодавно промокли до нитки й що ваша покоївка надзвичайно байдужа й недбала?

– Любий Голмсе, – сказав я, – це вже занадто. Вас обов’язково спалили б на вогнищі, якби ви жили кілька століть тому. У четвер мені справді довелося побувати за містом, і я повернувся додому геть брудний, але ж я переодягнув костюм, тож від дощу не залишилося й сліду. Що стосується Мері-Джейн, то вона й справді нестерпна, і дружина вже попередила, що хоче її звільнити. І все ж я не розумію, як ви про це здогадалися.

Голмс тихо засміявся та потер свої довгі нервові руки.

– Простіше не буває! – сказав він. – Мої очі повідомляють мені, що з внутрішнього боку вашого лівого черевика, якраз там, куди падає світло, на шкірі видно шість майже паралельних подряпин. Вочевидь, подряпини зробив хтось, хто дуже недбало обтирав край підошви, щоб видалити засохлий бруд. Звідси я, як бачите, роблю подвійний висновок, що ви виходили в негоду й що у вас дуже поганий взірець лондонської служниці. А що стосується вашої практики, – якщо в мою кімнату входить джентльмен, від котрого тхне йодоформом, якщо в нього на вказівному пальці правої руки чорна пляма від азотної кислоти, а на циліндрі – гулька, яка вказує, куди він сховав свій стетоскоп, я маю бути повним кретином, аби не впізнати в ньому активного діяча лікарського світу.

Я не міг втриматися від сміху, слухаючи, з якою легкістю він пояснив мені шлях своїх висновків.

– Коли ви пояснюєте свої міркування, – зауважив я, – все здається сміховинно простим, я і сам без проблем міг би це збагнути. Але в кожному новому випадку я абсолютно приголомшений, поки ви не поясните мені хід ваших думок. Тим часом гадаю, що зір маю не гірший за ваш.

– Згоден, – відповів Голмс, закурюючи цигарку та розвалюючись у кріслі. – Ви дивитесь, але не спостерігаєте, а це – велика різниця. Наприклад, ви часто бачили сходи, що ведуть із передпокою в цю кімнату?

– Ще б пак.

– Наскільки часто?

– Ну, кількасот разів!

– Дуже добре. А скільки там сходинок?

– Скільки? Не звертав уваги.

– Отож-бо й воно, не звертали уваги. Однак бачили ж! У цьому вся суть. Ну, а я знаю, що сходинок – сімнадцять, бо я і бачив, і спостерігав. До речі, ви ж цікавитеся тими незначними проблемами, у вирішенні яких полягає моє ремесло, і навіть спромоглися описати два-три з моїх маленьких дослідів. Тому вас може, либонь, зацікавити ось цей лист.

Він перекинув мені аркуш товстого рожевого поштового паперу, що лежав на столі.

– Надійшло з останньою поштою, – повідомив детектив. – Прочитайте-но вголос.

Лист був без дати, без підпису й без адреси.

«Сьогодні ввечері, за чверть восьма, – йшлося в записці, – до Вас прийде джентльмен, котрий сподівається отримати у Вас консультацію в дуже вагомій справі. Послуги, надані Вами нещодавно одній із королівських родин Європи, показали, що Вам можна довіряти справи надзвичайної ваги. Такі відгуки про Вас ми звідусіль одержали. Будьте вдома в цей час і не подумайте нічого поганого, якщо Ваш відвідувач буде в масці».

– Це справді таємничо, – зауважив я. – Як гадаєте, що все це означає?

– У мене ж немає жодних даних. А висувати теорії, не маючи даних, небезпечно. Непомітно для себе людина починає підтасовувати факти, щоб підігнати їх до своєї теорії, замість того, щоб доводити її фактами. Але сама записка! Які можете зробити висновки з неї?

Я ретельно оглянув лист і папір, на якому його написали.

– Автор цього листа, мабуть, заможна людина, – зауважив я, намагаючись наслідувати прийоми свого приятеля. – Такий папір коштує не менш ніж півкрони за пачку. Дуже вже він міцний і щільний.

– Найкраще означення – нетиповий, – зауважив Голмс. – І це не англійський папір. Погляньте на світло.

Я так і зробив, і побачив на папері водяні знаки: велике Е і маленьке g, відтак Р і велике G з маленьким t.

– Який висновок можете з цього зробити? – поцікавився Шерлок.

– Це без сумніву ім’я фабриканта або, швидше, його монограма.

– На жаль, ви помилилися! Велике G із маленьким t – це скорочення Gesellschaft, що німецькою означає «компанія». Це звичне скорочення, як наше С°. Р зазвичай означає Papier, папір. Розшифруємо тепер Е. Зазирнімо в іноземний географічний довідник…

Він хапнув із полиці важкий фоліант у коричневій палітурці.

– Eglow, Eglonitz… Ось знайшли: Egeria. Це місцина, де розмовляють німецькою, у Богемії, неподалік від Карлсбада. Місце смерті Валленштайна^[1], славетне численними скляними заводами та паперовими фабриками… Ха-ха, друже, який із цього зробите висновок?

Очі детектива блиснули тріумфом, і він випустив зі своєї люльки велику синю хмару.

– Папір виготовили в Богемії, – сказав я.

– Еге ж. А чоловік, який написав записку, – німець. Помічаєте дивно збудовані фрази: «Такі відгуки про вас ми звідусіль одержали»? Француз або росіянин не міг би так написати. Тільки німці так безцеремонно поводяться зі своїми дієсловами. Отже, залишається лише дізнатися, чого треба цьому німцеві, котрий пише на богемському папері й вважає за краще носити маску, аби не показувати свого обличчя… А ось і він сам, якщо не помиляюся. Він розвіє всі наші сумніви.

Ми почули різкий тупіт кінських копит і вереск коліс, що ковзнули вздовж найближчого узбіччя. Незабаром хтось із силою смикнув за дзвінок.

Голмс присвиснув.

– Судячи зі звуку, парний екіпаж… Атож, – продовжував він, визирнувши у вікно, – витончена маленька карета та пара рисаків… по сто п’ятдесят ґіней кожен. Так чи інакше, але це справа пахне грішми, Ватсоне.

– Гадаю, що мені краще піти, Голмсе?

– Ні, ні, залишайтесь! Що я буду робити без мого біографа? Справа обіцяє бути цікавою. Буде шкода, якщо ви пропустите її.

– Але ваш клієнт…

– Нічого особливого. Мені може знадобитися ваша допомога, і йому також… Ну, ось він і йде. Сідайте в це крісло, докторе, і будьте дуже уважні.

Повільні, важкі кроки, які ми чули на сходах і в коридорі, затихли перед самими нашими дверима. Потім пролунав гучний і вольовий стукіт.

– Заходьте! – запросив Голмс.

Увійшов чоловік на зріст не менше шести футів і шести дюймів^[2] і тілом, мов у Геркулеса. Він був одягнений розкішно, але цю розкіш визнали б в Англії вульгарною. Рукави та вилоги його двобортного плаща були облямовані важкими смужками каракулю. Темно-синій плащ, накинутий на плечі, був підбитий вогняно-червоним шовком і застебнутий на шиї пряжкою, оздобленою яскравим берилом. Чоботи, які сягали половини литок і були обшиті вгорі дорогим коричневим хутром, доповнювали те враження варварської пишності, яке спричиняв весь його вигляд. У руці гість тримав крислатого капелюха, а верхню частину його обличчя затуляла чорна маска, що опускалася нижче вилиць. Цю маску, схожу на забрало, він, вочевидь, тільки-но вдягнув, бо коли він увійшов, рука прибульця ще була піднята. Судячи з нижньої частини обличчя, це був чоловік незламної волі: товста випнута губа та довге пряме підборіддя свідчили про рішучість, що переходить у впертість.

– Ви отримали мою записку? – спитав він низьким, грубим голосом із помітним німецьким акцентом. – Я інформував вас, що прийду.

Гість поглядав то на одного з нас, то на другого, мабуть, не знаючи, до кого звернутися.

– Сідайте, будь ласка, – запропонував Голмс. – Це мій приятель і колега, доктор Ватсон. Він такий добрий, що іноді допомагає мені в моїй роботі. З ким маю честь розмовляти?

– Можете називати мене графом фон Краммом, богемським шляхтичем. Розумію, що цей джентльмен, ваш товариш, – людина, гідна довіри, і я можу присвятити його в надзвичайно важливу справу? Якщо це не так, я волів би розмовляти з вами наодинці.

Я піднявся, щоб піти, але Голмс схопив мене за руку та штовхнув назад у крісло:

– Спілкуєтесь або з нами обома, або ні з ким. У присутності цього джентльмена можете сказати все, що повідомили б мені віч-на-віч.

Граф стенув широкими плечима.

– У такому разі маю передусім узяти з вас обох слово, що справа, про яку я зараз розповім, залишиться в таємниці впродовж двох років. Через два роки це вже не матиме значення. Зараз можу, не перебільшуючи, сказати: уся ця історія настільки серйозна, що може відбитися на долі Європи.

– Слово честі, – видихнув Голмс.

– І моє.

– Даруйте мені цю маску, – продовжував дивний відвідувач. – Коронована особа, за дорученням котрої я дію, забажала, щоб посланець залишився для вас невідомим, і повинен зізнатися, що титул, яким себе назвав, не дуже точний.

– Це я помітив, – сухо зронив Голмс.

– Обставини дуже делікатні, і необхідно вжити всіх заходів, щоб через них не виник величезний скандал, який міг би дуже скомпрометувати одну з правлячих династій Європи. Простіше кажучи, справа пов’язана з домом Ормштейнів, королів Богемії.

– Я так і думав, – пробурмотів Голмс, зручніше розташовуючись у кріслі та заплющуючи очі.

Прибулець із явним здивуванням поглянув на байдужого чоловіка, котрий ледаче розлігся, і котрого йому, без сумніву, описали як найпроникливішого та найенергійнішого з усіх європейських детективів. Голмс повільно розплющив повіки й нетерпляче зиркнув на свого поважного клієнта.

– Якщо ваша величність буде ласкава посвятити нас у свою справу, – зауважив він, – мені легше буде вам щось порадити.

Відвідувач схопився з крісла й дуже збуджено заметушився кімнатою. Потім жестом відчаю зірвав із обличчя маску та жбурнув її на підлогу.

– Маєте рацію, – вигукнув він, – я король! Навіщо мені намагатися приховати це?

– Справді, навіщо? Ваша величність ще не почала говорити, як я вже знав, що переді мною Вільгельм Готтсрейх Сиґізмунд фон Ормштейн, великий князь Кассель-Фельштейнський і спадковий король Богемії.

– Але ви розумієте, – сказав наш дивний гість, котрий знову сів і потер рукою своє високе біле чоло, – ви розумієте, що я не звик особисто займатися такими справами! Однак питання настільки делікатне, що я не міг довірити його комусь із поліційних агентів, не ризикуючи опинитися в його владі. Я приїхав із Праги інкогніто зумисне для того, щоб звернутися до вас за порадою.

– Ну, то звертайтеся, – підбадьорив Голмс і знову склепив повіки.

– Якщо коротко, то факти такі: п’ять років тому, під час тривалого перебування у Варшаві, я познайомився зі скандально відомою авантюристкою Ірен Адлер. Це ім’я вам, мабуть, знайоме?

– Будьте люб’язні, докторе, погляньте в моїй картотеці, – буркнув Голмс, не розплющуючи очей.

Багато років тому він запровадив систему реєстрації різних фактів, що стосувалися людей і речей, тому важко було назвати особу або предмет, про яких він не міг би відразу отримати інформацію. У цьому випадку я знайшов біографію Ірен Адлер між біографіями єврейського рабина й одного начальника штабу, котрий написав дослідження про глибоководних риб.

– Покажіть-но, – попросив Голмс. – Гм! Народилася в Нью-Джерсі 1858 року. Контральто, гм… Ла Скала, так-так!.. Примадонна імператорської опери у Варшаві, ого! Покинула оперну сцену, ха! Живе в Лондоні… правильно! Ваша величність, наскільки я зрозумів, потрапила в тенета цієї молодої особи, писала їй компрометуючі листи й тепер хотіла б повернути їх назад.

– Саме так. Але звідки ви дізналися?

– Ви таємно одружилися з нею?

– Ні.

– Жодних документів чи свідоцтв?

– Немає.

– У такому разі, я вас не розумію, ваша величносте. Якщо ця молода жінка захоче використати листи для шантажу або з іншою метою, як вона доведе їхню автентичність?

– Мій почерк.

– Дурниці! Підробка.

– Мій особистий поштовий папір.

– Вкрали.

– Моя особиста печатка.

– Фальшивка.

– Моя світлина.

– Купили.

– Але ми сфотографовані разом!

– А ось це дуже погано! Ваша величність справді припустилася великої помилки.

– Я збожеволів від Ірен.

– Ви серйозно себе скомпрометували.

– Тоді я був усього лише принцом. Був молодий. Та мені й тепер лише тридцять.

– Світлину треба будь-що-будь повернути.

– Ми намагалися, але нам не вдалося.

– Ваша величність має погодитись на витрати: фотографію треба купити.

– Ірен не бажає її продавати.

– Тоді її треба вкрасти.

– Було зроблено п’ять спроб. Я двічі наймав злодіїв, і вони перевернули весь її будинок. Раз, коли вона подорожувала, ми навіть обшукали її багаж. Двічі заманювали в пастку. Але не досягли ніяких результатів.

– Жодних?

– Навіть дрібних.

– Нічого собі завдання! – засміявся Голмс.

– Але для мене це дуже серйозна справа! – із докором заперечив король.

– Авжеж, справді. А що вона має намір зробити зі світлиною?

– Згубити мене.

– Але яким чином?

– Я вирішив одружитися.

– Про це я чув.

– Із Клотільдою Лотман фон Саксен-Менінґен. Можливо, ви знаєте строгі принципи цієї сім’ї. Сама Клотільда – втілення чистоти. Найменша тінь сумніву щодо мого минулого призвела б до розриву.

– А Ірен Адлер?

– Погрожує, що надішле фото батькам моєї нареченої. І вона це неодмінно зробить! Ви її не знаєте. У неї залізна воля. Так-так, обличчя чарівної жінки, а душа жорстокого чоловіка. Вона ні перед чим не зупиниться, аби не дати мені одружитися з іншою.

– Ви впевнені, що вона ще не надіслала фотографію вашій нареченій?

– Однозначно.

– Чому?

– Вона сказала, що надішле фотографію в день моїх офіційних заручин. А це станеться найближчого понеділка.

– То маємо лише три дні! – позіхнув Голмс. – І це дуже приємно, бо зараз мені треба зайнятися деякими важливими справами. Ваша величність, звісно, залишиться наразі в Лондоні?

– Певна річ. Зможете знайти мене в готелі «Ленґем» під ім’ям графа фон Крамма.

– У такому разі, пришлю вам записку, повідомлю, як просувається справа.

– Дуже буду радий. Я так хвилююся!

– Ну, а як щодо грошей?

– Витрачайте, скільки вважатимете за потрібне. Маєте повну свободу дій.

– Повну?

– О, я готовий віддати за цю фотографію будь-яку з провінцій мого королівства!

– А на поточні витрати?

Король витягнув з-під плаща важкий шкіряний мішечок і поклав його на стіл.

– Тут триста фунтів золотом і сімсот асигнаціями, – повідомив він.

Голмс написав розписку на сторінці свого блокнота й вручив королю.

– Яка в міс адреса? – спитав він.

– Брайоні-лодж, Серпантайн-авеню, Сент-Джонсвуд.

Голмс занотував.

– І ще одне запитання, – сказав він. – Фотографія була кабінетного розміру?

– Атож, кабінетного.

– А тепер на добраніч, ваша величносте, сподіваюся, що скоро матимете хорошу звістку… Бувайте, Ватсоне, – додав він, коли колеса королівського екіпажа застукотіли по бруківці. – Будьте люб’язні зайти завтра о третій годині, я б хотів порадитися з вами з приводу цієї справи.

II

Рівно о третій годині я був на Бейкер-стрит, але Голмс ще не повернувся. Покоївка повідомила мені, що він вийшов із домівки ще по восьмій. Я всівся біля каміна з наміром дочекатися свого приятеля, скільки б не довелося чекати. Я дуже зацікавився його розслідуванням, хоча воно було позбавлене химерних і похмурих рис, притаманних тим двом злочинам, про які я розповів раніше. Але своєрідні особливості цього випадку та високе становище клієнта надавали справі незвичайного характеру. Якщо навіть не брати до уваги сам зміст дослідження, яке вів мій товариш, як вдало, з якою майстерністю він відразу ж опанував усією ситуацією, і яка сувора, незаперечна логіка була в його висновках! Я зі справжнім задоволенням стежив за швидкими, спритними прийомами, за допомогою яких Шерлок розгадував найзаплутаніші таємниці. Я настільки звик до його незмінних тріумфів, що навіть імовірність невдачі не вкладалася в моїй голові.

Було близько четвертої години, коли двері відчинилися й до кімнати зайшов захмелілий грум^[3] – із бакенбардами, розпатланий, із буряковим обличчям, одягнений бідно та вульгарно. Хоча я звик до дивної здатності свого приятеля змінювати свій імідж, однак мені довелося тричі придивитися, перш ніж я переконався, що це справді Голмс. Кивнувши мені на ходу, він зник у своїй спальні, звідки з’явився за п’ять хвилин у темному костюмі, коректний, як і завжди. Засунувши руки в кишені, він простягнув ноги до палаючого каміна та кілька хвилин весело реготав.

– Чудово! – вигукнув він, потім закашлявся й знову розреготався, та так, що наприкінці аж знесилів і в повній знемозі відкинувся на спинку крісла.

– У чому річ?

– Смішно, неймовірно смішно! Упевнений, що ви ніколи не вгадаєте, як я провів цей ранок і що я врешті-решт зробив.

– Не можу собі навіть уявити. Вважаю, що ви спостерігали за звичками або, можливо, за будинком міс Ірен Адлер.

– Еге ж, але наслідки були доволі незвичайні… Однак розповім усе, як воно було. На початку дев’ятої я вийшов із дому, перевтілившись у безробітного грума. Існує дивовижна симпатія, така собі співдружність між усіма, хто має справу з кіньми. Станьте грумом, і ви дізнаєтеся все, що треба. Я швидко знайшов Брайоні-лодж. Це крихітна шикарна двоповерхова вілла, вона виходить на вулицю, позаду неї розташовується сад. Масивний замок на садовій хвіртці. Із правого боку велика вітальня, добре обставлена, з високими вікнами, майже до підлоги, і з безглуздими англійськими віконними шпінгалетами, які могла б відчинити навіть дитина. За будинком нічого особливого, крім того, що до вікна галереї можна дістатися з даху каретного хліву. Я обійшов цей хлів із усіх боків і розглянув його дуже уважно, але нічого цікавого не помітив. Потім пішов вулицею й побачив, як я й очікував, у провулку, що примикає до стіни саду, стайню. Я допоміг конюхам чистити коней та отримав за це два пенси, склянку віскі, два пакети тютюну й удосталь інформації про міс Адлер, а також про інших місцевих жителів. Останні мене анітрохи не цікавили, але я був змушений вислухати їхні біографії.

– А що ви дізналися про Ірен Адлер? – поцікавився я.

– О, вона запаморочила голови всім чоловікам у цій частині міста. Вона – найчарівніша істота з усіх, хто носить жіночий капелюшок на цій планеті. Так кажуть в один голос усі серпантайнські конюхи. Живе тихо, виступає іноді на концертах, щодня о п’ятій годині дня виїжджає на прогулянку й рівно о сьомій повертається додому. Рідко виїжджає в інший час, крім тих випадків, коли співає. Лише один чоловік навідує її – тільки один, зате дуже часто. Брюнет, красень, бездоганно одягається, буває у неї щодня, інколи й двічі на день. Його ім’я – містер Ґодфрі Нортон із Темплу. Бачите, як вигідно увійти в довіру до кучерів! Вони його возили додому від серпантайнських стаєнь разів двадцять і все про нього знають. Вислухавши те, що вони мені довірили, я знову пішов туди, та неподалік від Брайоні-лодж став обмірковувати подальші дії.

Цей Ґодфрі Нортон, вочевидь, відіграє істотну роль в усій справі. Він юрист. Це звучить зловісно. Що їх пов’язує і яка причина його частих відвідин? Хто вона: його клієнтка? Приятелька? Коханка? Якщо вона його клієнтка, то, ймовірно, саме йому віддала на зберігання ту світлину. Якщо ж коханка, то навряд чи. Від вирішення цього питання залежить, продовжувати мені роботу в Брайоні-лодж чи звернути увагу на помешкання того джентльмена в Темплі. Це питання дуже делікатне й розширює поле моїх розшуків… Боюся, Ватсоне, що надокучаю вам цими подробицями, але, щоб ви зрозуміли всю ситуацію, маю відкрити вам свої дрібні труднощі.

– Я уважно стежу за вашим викладом, – запевнив я.

– Я все ще зважував подумки цю справу, коли до Брайоні-лодж під’їхав витончений екіпаж і з нього вистрибнув якийсь джентльмен, дуже гарний, вусатий, смаглявий, із орлиним носом. Либонь, це і був той багатій, про котрого я чув. Мабуть, він дуже поспішав і був вкрай схвильований. Наказавши візникові чекати, він пробіг повз покоївку, яка відчинила йому двері, з виглядом людини, що почувається в цій оселі господарем.

Я пробув там десь із півгодини й бачив крізь вікно вітальні, як він міряє кроками кімнату, збуджено розповідає про щось і розмахує руками. Її я не бачив. Але ось він вийшов на вулицю, ще більше схвильований. Підійшовши до екіпажа, він дістав із кишені золотий годинник і заклопотано зиркнув на нього. «Женіть, як вихор! – гукнув він візникові. – Спочатку до “Ґросса та Генке” на Ріджент-стрит, а потім до церкви Святої Моніки на Еджвер-роуд. Півґінеї, якщо доїдете за двадцять хвилин!»

Вони помчали, а я роздумував, чи не податися мені за ними, аж раптом до будинку під’їхало чарівне маленьке ландо. Плащ на кучері був напіврозчахнутий, вузол краватки стирчав під самим вухом, а ремені упряжі вискочили з пряжок. Кучер заледве встиг зупинити коней, як Ірен випурхнула з дверей вілли та скочила в ландо. Я бачив її лише одну мить, але й цього було досить: дуже мила жіночка з таким обличчям, в яке чоловіки закохуються до безтями. «Церква Святої Моніки, Джоне! – гукнула вона. – Півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!»

Це був випадок, якого не можна було впустити, Ватсоне. Я вже почав зважувати, що краще: бігти за нею слідом чи причепитися до задку ландо, аж раптом на вулиці з’явився кеб. Кучер двічі зиркнув на такого непоказного клієнта, але я заплигнув раніше, ніж він устиг щось заперечити. «Церква Святої Моніки, – звелів я, – і півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!» Була за двадцять п’ять хвилин дванадцята, і, звісно, неважко було здогадатися, в чому річ.

Мій кеб мчав стрілою. Не думаю, щоб колись я їхав швидше, але екіпаж і ландо зі змиленими кіньми вже стояли біля входу до церкви. Я розрахувався з кучером і вибіг сходами. У церкві не було ні душі, крім тих, за ким я стежив, і священика, котрий, мабуть, звертався до них із якимись докорами. Усі троє стояли перед вівтарем. Я вирішив прогулятися поруч, як випадковий відвідувач, котрий ненароком зайшов до церкви. Раптом, на мій подив, ті троє обернулися до мене, і Ґодфрі Нортон щодуху кинувся в мій бік.

«Слава богу! – закричав він. – Ви саме той, хто нам потрібен. Ходімо! Ходімо!»

«У чому справа?» – спитав я.

«Ходіть, ходіть, добрий чоловіче, всього три хвилини!»

Мене мало не силою потягнули до вівтаря, і, ще не встигнувши отямитись, я бурмотів відповіді, які мені шепотіли у вухо, присягався в тому, чого зовсім не знав, і взагалі допомагав шлюбу міс Ірен Адлер із містером Ґодфрі Нортоном.

Усе це сталося в одну мить, і ось джентльмен дякує мені з одного боку, леді – з іншого, а священик так і сяє посмішкою. Це було найбезглуздіше становище, в якому я будь-коли побував. Спогад про нього й змусив мене зараз зареготати. Мабуть, їм забракло якихось формальностей, і священик навідріз відмовився здійснити шлюбну церемонію, якщо не буде свідка. Моя вдала поява в церкві позбавила нареченого необхідності бігти на вулицю в пошуках першого-ліпшого. Наречена дала мені соверен, і я маю намір носити цю монету на ланцюжку для годинника як пам’ять про свою пригоду.

– Справа набула доволі несподіваних обертів, – зауважив я. – Що ж буде далі?

– Ну, я зрозумів, що мої плани опинилися під серйозною загрозою. Схоже було на те, що молодята збираються негайно відбути, і я повинен був діяти швидко й енергійно. Однак біля дверей церкви вони розлучилися: він поїхав у Темпл, а вона – до себе додому. «Маю намір проїхатися парком, як завжди, о п’ятій годині», – повідомила вона, прощаючись. Більше я нічого не чув. Вони роз’їхалися в різні боки, а я повернувся, щоб вдатися до своїх приготувань.

– У чому вони полягають?

– Трохи холодного м’яса й гальба пива, – відповів Голмс, смикаючи дзвіночок. – Я був дуже заклопотаний і зовсім забув про їжу. Ймовірно, сьогодні ввечері в мене буде ще більше клопотів. До речі, докторе, мені знадобиться ваша допомога.

– Буду дуже радий.

– Ви не боїтеся порушувати закон?

– Анітрохи.

– І небезпека арешту вас не лякає?

– Заради доброї справи готовий і на це.

– О, тоді все чудово!

– У такому разі, я до ваших послуг.

– Був упевнений, що можу на вас розраховувати.

– Але що ви задумали?

– Коли міс Тернер принесе вечерю, усе вам поясню… А тепер, – сказав він, жадібно накидаючись на скромну їжу, приготовану економкою, – маю під час трапези обміркувати з вами всю справу, бо часу в мене залишилося мало. Зараз майже п’ята година. Через дві маємо бути на місці. Міс Ірен, або точніше, місіс, повертається зі своєї прогулянки о сьомій годині. Мусимо прибути в Брайоні-лодж, щоб зустріти її.

– Що ж далі?

– А це я вже сам. Я підготував те, що має статися. Наполягаю лише на одному: що б не трапилося, не втручайтеся. Зрозуміли?

– Я маю бути нейтральним?

– Саме так. І не робити нічого. Ймовірно, станеться невеличка прикрість. Не втручайтеся. Закінчиться тим, що мене віднесуть в оселю. Через чотири чи п’ять хвилин відчинять вікно вітальні. Вам треба стати ближче до цього відчиненого вікна.

– Гаразд.

– Маєте спостерігати за мною, бо я на вас покладаюся.

– Домовилися.

– І коли я підійму руку, ось так, киньте в кімнату те, що я вам для цього дам, і водночас кричіть: «Пожежа!» Ви все зрозуміли?

– Аякже.

– Тут немає нічого небезпечного, – сказав детектив, виймаючи з кишені згорток у формі сигари. – Це звичайна димова шашка, обладнана з обох кінців капсулем, щоб спалахнути сама собою. Уся ваша робота зводиться до цього. Коли будете кричати «Пожежа!», ваш крик підхопить купа людей, після чого зможете дійти до кінця вулиці, а я наздожену вас за десять хвилин. Сподіваюся, усе просто?

– Я маю займати нейтральну позицію, підійти ближче до вікна, спостерігати за вами й за вашим сигналом кинути у вікно цей предмет, потім здійняти ґвалт про пожежу й очікувати вас на розі вулиці.

– Дуже добре.

– Можете на мене розраховувати.

– Ну, і чудово. Мабуть, мені час уже братися готувати нову роль, яку доведеться сьогодні зіграти.

Він зник у спальні й через кілька хвилин з’явився у вигляді люб’язного, простакуватого священика. Його крислатий чорний капелюх, мішкуваті штани, білий комірець, приваблива усмішка та загальний вираз доброзичливої цікавості були бездоганні. Річ не лише в тім, що Голмс переодягнув костюм. Вираз його обличчя, манери, сама душа, здавалося, змінювалися при кожній новій ролі, яку йому доводилося грати. Сцена втратила в його особі геніального актора, а наука – тонкого мислителя, коли він став фахівцем із розслідування злочинів.

Ми вийшли з дому чверть на сьому, і до призначеного часу залишалося десять хвилин, коли опинилися на Серпантайн-авеню. Уже сутеніло, на вулиці тільки-но засвітилися ліхтарі, і ми прогулювалися повз Брайоні-лодж, чекаючи повернення його мешканців. Будинок був якраз такий, яким я собі його й уявляв за коротким описом Шерлока Голмса, але місцевість виявилася далеко не такою безлюдною, як очікував. Навпаки: ця маленька, тиха вулиця на околиці міста буквально кишіла народом. На одному розі курили та сміялися якісь волоцюги, тут також був точильник зі своїм колесом, два гвардійці фліртували з нянькою, і кілька гарно одягнених юнаків ходили туди-сюди зі сигарами в роті.