Пригоди Шерлока Голмса

– Бачте, – зауважив Голмс, коли ми проходили перед будинком, – це весілля значно спрощує всю справу. Тепер світлина стає двосічною зброєю. Можливо, що Ірен так само не прагне, щоб фотографію побачив містер Ґодфрі Нортон, як не хочеться нашому клієнтові, щоб вона потрапила на очі його принцесі. Питання тепер у тому, де ми ту фотографію знайдемо.

– Справді, де?

– Не повірю, що Ірен носить її при собі. Світлина кабінетного формату занадто велика, тож її не сховати в одязі. Ірен знає, що король здатен заманити її кудись та обшукати. Дві такі спроби вже були. Отже, можемо бути впевнені, що з собою вона фотографію не носить.

– Тоді де ж вона її зберігає?

– У свого банкіра або в свого адвоката. Можливе й те, й інше, але сумніваюся і в тому, і в іншому. Жінки за своєю природою схильні до потаємності та люблять оточувати себе таємницями. Навіщо їй посвячувати в свій секрет когось іншого? Вона могла покластися на власне вміння зберігати речі, але навряд чи в неї була впевненість, що діловий чоловік, якщо вона довірить йому свою таємницю, зможе втриматися від політичного або якогось іншого впливу. Крім цього, згадайте, що вона вирішила пустити в хід фото найближчими днями. Для цього треба тримати його під рукою. Світлина має бути в її власному будинку.

– Але крадії двічі перевернули цей будинок.

– Дурниці! Вони не знали, як треба шукати.

– А як будете шукати ви?

– Я й не буду шукати.

– А як же інакше?

– Зроблю так, що Ірен покаже її мені сама.

– Вона відмовиться.

– У тому-то й річ, що не зможе… Але чую, що стукотять колеса. Це її карета. Тепер ретельно виконуйте мої вказівки.

У цю мить світло бічних ліхтарів карети з’явилося на закруті, ошатне маленьке ландо під’їхало до дверей Брайоні-лодж. Коли екіпаж зупинився, один із жебраків, котрий стояв на розі, кинувся відчиняти дверцята в надії заробити мідяк, але його відштовхнув інший нероба, котрий підбіг із тим же наміром. Виникла жорстока бійка. Олії у вогонь підлили обоє гвардійців, котрі стали на бік одного з волоцюг, і точильник, котрий із таким же запалом взявся захищати іншого. В одну мить леді, котра вийшла з екіпажа, опинилася в епіцентрі бійки, в якій люди дико лупцювали один одного кулаками та палицями. Голмс кинувся в натовп, щоб захистити леді. Але, пробившись до неї, він раптом зойкнув і впав на землю з обличчям, залитим кров’ю. Коли чоловік упав, солдати кинулися навтьоки в один бік, а безхатченки – в інший. Кілька перехожих, пристойніших на вигляд, котрі не брали участі в сутичці, підбігли, щоб захистити леді та надати допомогу пораненому. Ірен Адлер, буду, як і раніше, так її називати, вибігла сходами, але зупинилася на майданчику та стала споглядати на вулицю. Її чудова фігура виділялася на тлі освітленої вітальні.

– Бідний джентльмен дуже поранений? – спитала вона.

– Він помер, – відповіли кілька голосів.

– Ні, ні, він ще живий! – вигукнув хтось. – Але він помре раніше, ніж довезете його до лікарні.

– Оце сміливий чоловік! – сказала якась жінка. – Якщо б не він, вони відібрали б у леді і гаманець, і годинника. Їх тут ціла зграя, дуже небезпечна. Ого, він іще дихає!

– Йому не можна лежати на вулиці… Дозволите перенести його в будинок, леді?

– Звісно! Занесіть його у вітальню. Там зручний диван. Сюди, будь ласка!

Повільно й урочисто Голмса занесли в Брайоні-лодж і поклали у вітальні, між тим, як я все ще спостерігав за тим, що відбувалося, зі свого поста біля вікна. Лампи засвітили, але фіранки не були опущені, тож я міг бачити Голмса, котрий лежав на дивані. Не знаю, чи дорікало йому сумління за те, що він грав таку роль, я ж ні разу в житті не відчував глибшого сорому, ніж у ті хвилини, коли ця чарівна жінка, у змові проти якої я брав участь, доглядала з такою добротою та ласкою за пораненим. І все ж було б чорною невдячністю, якби я не виконав доручення Голмса. З важким серцем я дістав з-під мого плаща димову шашку. «Урешті-решт, – подумав я, – ми не завдаємо їй шкоди, лише заважаємо їй нашкодити іншій людині».

Голмс звівся на дивані, і я побачив, що він робить рух, як людина, котрій бракує повітря. Служниця кинулася до вікна та широко розчахнула його. Тієї ж миті Голмс підняв руку. За цим сигналом я закинув у покій шашку й вигукнув: «Пожежа!» Тільки-но це слово встигло злетіти з моїх вуст, як його підхопила вся юрба. Добре й кепсько одягнені джентльмени, конюхи та служниці – усі заволали в один голос: «Пожежа!» Густі хмари диму клубочилися в кімнаті та виривалися крізь відкрите вікно. Я бачив, як там, за вікном, метушаться люди. Через мить почувся голос Голмса, котрий запевняв, що це хибна тривога.

Проштовхуючись крізь натовп, я дістався до рогу вулиці. Через десять хвилин, на мою радість, мене наздогнав Голмс, узяв під лікоть, і ми покинули місце бурхливих подій. Якийсь час він ішов швидко й не зронив жодного слова, поки ми не завернули в одну з тихих вулиць, що ведуть на Еджвер-роуд.

– Ви дуже вправно це виконали, докторе, – похвалив Голмс. – Якнайкраще. Все гаразд.

– Дістали фотографію?

– Я знаю, де вона схована.

– А як ви дізналися?

– Ірен мені сама показала, як я й пророкував.

– Я все ж нічого не розумію.

– Я не роблю з цього якоїсь таємниці, – всміхнувся детектив. – Усе було дуже просто. Ви, мабуть, здогадалися, що всі ці люди на вулиці були моїми спільниками. Їх усіх найняв я.

– Про це я вже здогадався.

– У руці я мав трохи вологої червоної фарби. Коли почалася бійка, кинувся вперед, упав, притиснув руку до обличчя й устав закривавлений… Старий прийом.

– Це я також збагнув…

– Вони вносять мене в будинок. Ірен Адлер змушена прийняти мене, що ж їй залишається робити? Я потрапляю у вітальню, у ту саму кімнату, яка була в мене на підозрі. Фотографія десь поблизу, або у вітальні, або в спальні. Я твердо вирішив з’ясувати, де саме. Мене кладуть на диван, я прикидаюся, що мені бракує повітря. Вони змушені відчинити вікно, і ви отримуєте можливість зробити свою справу.

– А що від цього виграли ви?

– Дуже багато. Коли жінка думає, що в її будинку пожежа, інстинкт змушує її рятувати те, що їй найдорожче. Це найбільш домінуючий імпульс, і я не раз мав із нього користь. У дарлінґтонівському скандалі я застосував його, і в справі з арнсворським палацом також. Заміжня жінка рятує дитину, незаміжня – скриньку з коштовностями. Тепер мені ясно, що для нашої леді в будинку немає нічого дорожчого за те, що ми шукаємо. Вона кинулася рятувати саме це. Пожежну тривогу було бездоганно розіграно. Диму й лементу було досить, аби здригнулися навіть сталеві нерви. Ірен вчинила точно так, як я чекав. Світлина лежить у схованці, за висувною дошкою, якраз над мотузкою від дзвінка. Ірен в одну мить опинилася там, і я навіть побачив краєчок світлини, коли вона наполовину витягнула її. Коли ж я закричав, що це помилкова тривога, Ірен поклала фотографію назад, глянула мигцем на шашку, вибігла з кімнати, і після цього я її не бачив. Я піднявся і, вибачившись, вислизнув із оселі. Мені захотілося відразу дістати світлину, але в кімнату ввійшов кучер і став пильно наглядати за мною, тому мені мимоволі довелося відкласти свій грабунок до іншого разу. Зайва квапливість може згубити все.

– Ну, а що далі? – поцікавився я.

– Наші розшуки практично закінчилися. Завтра я піду до Ірен Адлер із королем і з вами, якщо забажаєте нас супроводжувати. Нас попросять зачекати у вітальні, але цілком можливо, що, вийшовши до нас, леді не знайде ні нас, ні фотографії. Можливо, що його величності буде приємно своїми власними руками дістати ту світлину.

– А коли ви підете туди?

– О восьмій годині ранку. Вона ще буде в ліжку, тож нам забезпечена повна свобода дій. До того ж треба діяти хутко, бо шлюб може повністю змінити її побут і звички. Я маю негайно надіслати телеграму королю.

Ми дійшли до Бейкер-стрит і зупинилися біля дверей нашого будинку. Голмс шукав у кишенях свій ключ, коли якийсь перехожий сказав:

– На добраніч, містере Шерлок Голмс!

На вулиці в цей час було кілька людей, але вітання, мабуть, походило від перехожого стрункого юнака в довгому плащі.

– Я десь уже чув цей голос, – промовив Голмс, оглядаючи бідно освітлену вулицю, – але не зрозумію, хто б це міг бути.

III

Цю ніч я спав на Бейкер-стрит. Ми сиділи вранці за кавою з грінками, коли в кімнату стрімко увійшов король Богемії.

– Ви справді добули фотографію? – вигукнув він, обіймаючи Шерлока Голмса за плечі та весело зазираючи йому в обличчя.

– Ще ні.

– Але ви сподіваєтесь її дістати?

– Сподіваюся.

– У такому разі, ходімо! Я згораю з нетерпіння.

– Нам потрібна карета.

– Мій екіпаж біля дверей.

– Це спрощує справу.

Ми зійшли вниз і знову попрямували до Брайоні-лодж.

– Ірен Адлер вийшла заміж, – зауважив Голмс.

– Заміж? Коли?

– Вчора.

– За кого?

– За англійського адвоката, його ім’я Нортон.

– Але вона, звісно, не кохає його?

– Сподіваюся, що кохає.

– Чому сподіваєтеся?

– Бо це позбавить вашу величність усіх майбутніх неприємностей. Якщо леді закохана у свого чоловіка, отже, вона байдужа до вашої величності, і тоді в неї немає підстав шкодити планам вашої величності.

– Так-так. І все ж… О, як я хотів би, щоб вона була достойна мене! Яка б із неї була королева!

Він занурився в похмуру мовчанку, яку не порушував, поки ми не виїхали на Серпантайн-авеню.

Двері вілли Брайоні-лодж були відчинені, і на сходах стояла літня жінка. Вона з якоюсь дивною іронією витріщалася на нас, поки ми виходили з екіпажа.

– Містер Шерлок Голмс? – спитала вона.

– Авжеж, це я, – відповів мій приятель, запитально й здивовано поглянувши на неї.

– Так і є! Моя господиня попередила мене, що ви, ймовірно, зайдете. Сьогодні вранці, о п’ятій п’ятнадцять, вона поїхала зі своїм чоловіком на континент із Черінґкросського вокзалу.

– Що?! – Шерлок Голмс відсахнувся назад, блідий від смутку та несподіванки. – Хочете сказати, що вона покинула Англію?

– Атож. Назавжди.

– А папери? – хрипко спитав король. – Усе втрачено!

– Поглянемо! – Голмс шпарко пройшов повз служницю й кинувся до вітальні.

Ми з королем подалися за ним. Усі меблі в кімнаті були безладно розкидані, полиці порожні, шухляди висунуті. Либонь, господиня поспіхом порпалася в них, перед тим, як накивати п’ятами.

Голмс кинувся до мотузки дзвінка, відсунув маленьку висувну планку і, встромивши у сховок руку, витягнув звідти світлину та листа. Це була фотографія Ірен Адлер у вечірній сукні, а на листі був напис: «Містеру Шерлоку Голмсу. Вручити, коли він прийде».

Мій приятель розірвав конверт, і ми всі троє взялися читати листа. Він був датований минулою ніччю, й ось що там було написано:

«Любий містере Шерлок Голмс, ви справді чудово все це розіграли. Спочатку я поставилася до вас із довірою. До пожежної тривоги в мене не було жодних підозр. Але потім, коли я збагнула, як видала себе, то не могла не задуматися. Уже кілька місяців, як мене попередили, що якщо король вирішить найняти посередника, то обов’язково звернеться до вас. Мені дали вашу адресу. І все ж ви змусили мене викрити те, що хотіли дізнатися. Незважаючи на мої підозри, я не хотіла думати погано про милого, доброго, старого священика… Але ви ж знаєте, що я теж акторка. Чоловічий костюм для мене – не новина. Я часто користуюся тією свободою, яку він дає. Я послала кучера Джона постежити за вами, а сама побігла нагору, одягла мій прогулянковий костюм, як я його називаю, і спустилася вниз, якраз коли ви вже йшли. Я подалася за вами до ваших дверей і переконалася, що мною справді цікавиться знаменитий Шерлок Голмс. Потім я доволі необережно побажала вам на добраніч і поїхала в Темпл, до чоловіка.

Ми вирішили, що, оскільки нас переслідує такий сильний супротивник, найкращим порятунком буде втеча. Й ось, прийшовши завтра, ви знайдете гніздо спорожнілим. Що стосується фотографії, то ваш клієнт може бути спокійний: я кохаю чоловіка, кращого за нього. А він кохає мене. Король може робити все, що йому заманеться, не остерігаючись завад із боку тієї, кому заподіяв стільки зла. Я збережу в себе світлину тільки заради моєї безпеки, заради того, щоб у мене залишилася зброя, яка захистить мене в майбутньому від будь-яких ворожих зазіхань короля. Натомість залишаю тут іншу світлину, яку йому, можливо, буде приємно зберегти у себе, і залишаюся, любий містере Шерлок Голмс, відданою вам Ірен Нортон, з дому – Адлер».

– Що за жінка, о, що за жінка! – вигукнув король Богемії, коли ми всі троє прочитали це послання. – Хіба я не казав вам, що вона спритна, розумна та заповзятлива? Хіба вона не була б чудовою королевою? Хіба не шкода, що вона мені не пара?

– Наскільки я пізнав цю леді, мені здається, що вона справді зовсім іншого рівня, ніж ваша величність, – холодно зауважив Голмс. – Шкодую, що не зміг довести справу вашої величності до вдалішого фіналу.

– Навпаки, любий сер! – вигукнув король. – Більшої удачі й бути не може. Я знаю, що її слово непорушне. Фотографія тепер така ж безпечна, ніби її спалили.

– Радий чути це від вашої величності.

– Я нескінченно зобов’язаний вам. Будь ласка, скажіть, як можу винагородити вас? Цей перстень…

Він зняв із пальця смарагдову каблучку й поклав її у долоню Голмсу.

– У вашої величності є щось цінніше для мене, – сказав Голмс.

– Вам варто лише назвати.

– Ця фотографія.

Король здивовано поглянув на детектива.

– Фотографія Ірен?! – вигукнув він. – Будь ласка, якщо вона вам потрібна.

– Дякую, ваша величносте. У такому випадку, ця справа завершена. Маю честь побажати вам усього найкращого.

Голмс уклонився і, не помічаючи руки, простягнутої йому королем, разом зі мною вирушив додому.

Ось і вся розповідь про те, як у королівстві Богемія мало не вибухнув дуже гучний скандал і як хитрі плани містера Шерлока Голмса зруйнувала мудра жінка. Голмс весь час насміхався над жіночим розумом, але останнім часом більше не чую його знущань. І коли він згадує Ірен Адлер або її фотографію, то завжди промовляє, як почесний титул: «Та жінка».

Спілка рудих

Це сталося восени минулого року. У Шерлока Голмса сидів якийсь літній джентльмен, дуже повний, вогняно-рудий. Я хотів було увійти, але побачив, що вони обоє захопилися бесідою, і поквапився забратися. Однак Голмс затягнув мене до кімнати та зачинив за мною двері.

– Ви прийшли дуже вчасно, мій любий Ватсоне, – привітався він.

– Я боявся вам завадити. Мені здалося, що ви маєте справу.

– Авжеж маю, і навіть дуже цікаву.

– Може, я краще зачекаю в сусідній кімнаті?

– Ні-ні… Містере Вілсон, – сказав детектив, звертаючись до товстуна, – цей джентльмен неодноразово люб’язно допомагав мені в багатьох найбільш вдалих розслідуваннях. Не сумніваюся, що й у вашій справі він буде мені дуже корисний.

Гладун підвівся з крісла та кивнув, а його маленькі оченята, що заплили жиром, допитливо оглянули мене.

– Сідайте сюди, на диван, – запропонував Голмс.

Він опустився в крісло і, як завжди у хвилини задуми, з’єднав подушечки пальців обох рук докупи.

– Я знаю, мій любий Ватсоне, – зазначив він, – що ви поділяєте мій потяг до всього незвичайного, усього, що порушує наше одноманітне буття. Якби ви не мали цього прагнення до незвичайних подій, то не нотували б мої скромні пригоди із таким ентузіазмом… До того ж маю щиро зауважити, що деякі з ваших оповідок дещо прикрашають мою діяльність.

– Зайва скромність, ваші пригоди завжди здавалися мені дуже цікавими, – заперечив я.

– Не далі, як учора, пригадую, що казав вам, що найсміливіша фантазія неспроможна уявити собі таких незвичайних і дивовижних випадків, які зустрічаються в буденному житті.

– Я тоді ж відповів вам, що дозволяю собі сумніватися в правильності вашої думки.

– Однак, докторе, вам доведеться визнати, що я маю рацію, бо інакше я б закидав вас стількома дивовижними фактами, що ви були б змушені погодитися зі мною. Ось хоча б історія, яку мені зараз розповів містер Джабез Вілсон. Обставини, в яких вона сталася, цілком пересічні та буденні, однак мені здається, що за все своє життя я не чув кращої історії… Будь ласка, містере Вілсон, повторіть свою розповідь. Прошу вас про це не лише тому, щоб мій приятель, доктор Ватсон, вислухав її від початку до кінця, але й для того, щоб мені самому не втратити навіть найменшої дрібниці. Звісно, коли мені починають розповідати про якийсь випадок, тисячі подібних історій виринають у моїй пам’яті. Але цього разу змушений визнати, що нічого схожого я ніколи не чув.

Гладкий клієнт із певною пихою випнув груди, витягнув із кишені плаща брудну, зім’яту газету та розклав її на своїх колінах. Поки він, витягнувши шию, пробігав очима стовпчики оголошень, я уважно розглядав його та намагався, наслідуючи манеру Шерлока, вгадати за одягом і зовнішнім виглядом, що це за людина.

На жаль, мої спостереження не дали майже ніяких результатів. Одразу можна було помітити, що наш відвідувач – звичайнісінький крамар, самовдоволений, товстий і повільний. Його штани були мішкуваті, сірі, у клітинку. Його не дуже охайний темний сюртук був розстебнутий, а на темній жилетці виднівся масивний мідний ланцюг, на якому замість брелока бовтався просвердлений наскрізь квадратний шматочок якогось металу. Заношений циліндр і вицвілий коричневий плащ зі зморщеним оксамитовим коміром лежали кинуті на кріслі. Коротко кажучи, скільки б я не вдивлявся в цього чоловіка, не зміг побачити нічого вартого уваги, крім вогняно-рудого волосся. Було ясно, що він вкрай здивований якоюсь неприємною подією.

Мої погляди не уникли проникливих очей Шерлока Голмса.

– Певна річ, будь-кому ясно, – усміхнувся він, – що наш гість колись займався фізичною працею, нюхає тютюн, що він франкмасон, який був у Китаї, і що впродовж останніх місяців йому доводилося багато писати. Крім цих очевидних фактів, я не міг більше нічого вгадати.

Містер Джабез Вілсон випростався в кріслі і, не відриваючи вказівного пальця від часопису, витріщився на мого приятеля.

– Яким чином, містере Голмс, ви змогли все це дізнатися? – поцікавився він. – Звідки знаєте, наприклад, що я займався фізичною працею? Я й справді почав свою кар’єру корабельним теслею.

– Ваші руки розповіли мені про це, мій любий сер. Ваша права рука більша за ліву. Ви працювали нею більше, тому м’язи на ній розвинені краще.

– А нюхання тютюну? А франкмасонство?

– Про франкмасонство здогадатися неважко, адже ви, всупереч суворому статуту свого ордену, носите шпильку для краватки із зображенням дуги та кола.

– Отакої! Я й забув про неї… Але як ви здогадалися, що мені доводилося багато писати?

– Про що ж іще можуть свідчити ваш лискучий правий рукав і витерта матерія на лівому рукаві біля ліктя!

– А Китай?

– Лише в Китаї могла бути витатуйована рибка, що прикрашає ваше праве зап’ястя. Я вивчав татуювання, і мені доводилося навіть писати про них наукові статті. Звичай фарбувати риб’ячу луску в ніжно-рожевий колір притаманний лише Китаю. Побачивши китайську монетку на ланцюжку вашого годинника, я остаточно переконався, що ви були в Піднебесній.

Містер Джабез Вілсон голосно зареготав.

– Он воно що! – сказав він. – Я спочатку подумав, що ви хтозна якими хитрими методами відгадуєте, а, виявляється, це так просто.

– Гадаю, Ватсоне, – звернувся до мене Голмс, – що я помилився, коли пояснив, яким чином дійшов до своїх висновків. Як ви знаєте, Omne ignotum pro magnifico^[4], і моїй скромній славі загрожує крах, якщо буду такий відвертий… Ви знайшли оголошення, містере Вілсон?

– Знайшов, – підтвердив той, тримаючи товстий червоний палець у центрі газетного стовпчика. – Ось воно. З цього все й почалося. Прочитайте самі, сер.

Я взяв газету й прочитав:

«Спілка рудих на виконання заповіту покійного Єзекії Гопкінса з Лебанона, Пенсільванія (США), відкриває нову вакансію для члена спілки. Пропонується платня чотири фунти стерлінґів на тиждень за суто номінальну роботу. Кожен рудий, не молодший двадцяти одного року, котрий перебуває при здоровому глузді та тверезій пам’яті, може виявитися придатним для цієї роботи. Звертатися особисто до Дункана Росса в понеділок, об одинадцятій годині, в офіс спілки на Фліт-стрит, Попс-корт, 7».

– Що, чорт забирай, це може означати? – вигукнув я, двічі прочитавши надзвичайне оголошення.

Голмс безгучно засміявся й увесь якось зіщулився в кріслі, а це слугувало безпомилковою ознакою, що він дуже задоволений.

– Чи не занадто пересічне оголошення, як гадаєте? – спитав він. – Ну, містере Вілсон, продовжуйте свою оповідку та розкажіть нам про себе, свій дім і про те, яку роль зіграло це оголошення у вашому житті. А ви, докторе, запишіть, будь ласка, що це за газета та її дату.

– «Морнінґ кронікл». 27 квітня 1890 року. Рівно два місяці тому.

– Дуже добре. Продовжуйте, містере Вілсон.

– Як я вам уже казав, містере Шерлок Голмс, – сказав Джабез Вілсон, витираючи лоб, – у мене є маленька позичкова каса на Кобурґ-сквер, неподалік від Сіті. Спочатку мої справи йшли не дуже добре, за останні два роки прибутків від неї вистачало хіба на те, щоб сяк-так заробляти на прожиття. Колись я мав двох помічників, але тепер залишився лише один; мені важко було б платити і йому, але він погодився працювати на півставки, щоб мати можливість вивчити мою справу.

– Є ім’я в цього невибагливого юнака? – поцікавився Шерлок Голмс.

– Вінсент Сполдінґ, і він уже не юнак. Важко сказати, скільки йому років. Кращого помічника мені не знайти. Я чудово розумію, що він цілком міг би обійтися й без мене та заробляти вдвічі більше. Але, врешті-решт, якщо він задоволений, навіщо ж я вселятиму йому думки, які завдадуть шкоди моїм інтересам?

– Справді, навіщо? Вам, бачу, дуже пощастило: маєте помічника, котрому платите набагато менше, ніж платять за таку ж роботу інші. Не часто зустрічаються такі безкорисливі службовці в наш час.

– О, у мого помічника є свої недоліки! – замахав руками містер Вілсон. – Я ніколи не зустрічав людину, котра б настільки пристрасно захоплювалася фотографією. Клацає апаратом, коли треба працювати, а потім пірнає в льох, як зайча в нору, і проявляє там свої пластинки. Це його головний недолік. Але в усьому іншому він хороший працівник.

– Сподіваюся, він і досі служить у вас?

– Атож, сер. Він і чотирнадцятирічне дівчисько, яка трохи куховарить і замітає підлогу. Більше нікого не маю, я вдівець, до того ж бездітний. Ми троє живемо дуже скромно, сер, підтримуємо вогонь у багатті та сплачуємо рахунки – ось і всі наші заслуги… Це оголошення вибило нас із рівноваги, – продовжував містер Вілсон. – Сьогодні виповнилося якраз вісім тижнів із того дня, коли Сполдінґ увійшов у мій офіс із цією газетою в руці та сказав:

«Хотів би я, містере Вілсон, аби Всевишній створив мене рудим».

«Чому?» – здивувався я.

«Тому, – пояснив він, – що відкрилася нова вакансія в Спілці рудих. Тому, хто її займе, вона дасть добре заробити. Там, схоже, більше вакансій, ніж кандидатів, і виконавці заповіту ламають собі голову, не знаючи, що робити з грішми. Якби моє волосся було здатне змінити свій колір, я неодмінно скористався б цією вигідною пропозицією».

«А що це за Спілка рудих?» – зацікавився я.

Бачите, містере Голмс, я зазвичай сиджу вдома, й оскільки мені не доводиться бігати за клієнтами, бо вони самі приходять до мене, то іноді я цілими тижнями не виходжу надвір. Ось чому мало знаю про те, що відбувається у світі, і завжди радий почути щось новеньке…

«Невже ви ніколи не чули про Спілку рудих?» – широко вирячив очі Сполдінґ.

«Ніколи».

«Це дуже дивно, адже ви один із тих, що має право зайняти вакансію».

«А багато можна заробити?» – перепитав я.

«Близько двохсот фунтів стерлінґів на рік максимум, але робота дрібна й до того ж така, що не заважає людині займатися якоюсь іншою справою».

«Розкажіть мені все, що знаєте про цю спілку», – попросив я.

«Як ви самі бачите, – розповідав Сполдінґ, показуючи мені оголошення, – у Спілці рудих є вакансія, а ось і адреса, за якою можна звернутися за довідкою, якщо захочете дізнатися всі подробиці. Наскільки я знаю, цю спілку заснував американський мільйонер Єз Гопкінс, великий дивак. Він сам був вогняно-рудий і співчував усім рудим на світі. Вмираючи, залишив після себе гору грошей і заповів використати їх для полегшення долі тих, у кого волосся яскраво-рудого кольору. Мені казали, що цим щасливцям платять чудову платню, а роботи не вимагають від них майже ніякої».

«Але ж рудих мільйони, – сказав я, – і кожен буде прагнути зайняти це вакантне місце».

«Не так багато, як вам здається, – заперечив він. – Оголошення, як бачите, стосується лише лондонців, причому тільки дорослих. Цей американець народився в Лондоні, прожив тут свою юність і хотів зробити щасливим своє рідне місто. Крім цього, наскільки я чув, у Спілку рудих не має сенсу звертатися тим, у кого волосся світло-руде або темно-руде, – там потрібні люди з волоссям яскравого, сліпучого, вогняно-рудого кольору. Якщо хочете скористатися цією пропозицією, містере Вілсон, доведеться піти до офісу Спілки рудих. Але чи варто вам відволікатися від ваших головних справ заради кількасот фунтів?..»

Як ви самі можете бачити, джентльмени, у мене справжнє яскраво-руде волосся вогняно-червоного відтінку, і мені здавалося, що, якщо справа дійде до змагання рудих, у мене, мабуть, таки буде шанс зайняти вакансію, що звільнилася. Вінсент Сполдінґ як людина, котра добре розуміється на таких справах, міг би мені добряче прислужитися, тому я звелів зачинити віконниці на весь день і попросив його супроводжувати мене до приміщення спілки. Він дуже зрадів, що сьогодні йому не доведеться працювати, і, замкнувши офіс, ми подалися за адресою, вказаною в оголошенні.

Я побачив видовище, містере Голмс, яке мені більше ніколи не доведеться спостерігати! З півночі, із півдня, зі сходу та заходу всі люди, у волоссі котрих був хоча б найменший відтінок рудого кольору, кинулися в Сіті. Вся Фліт-стрит була заповнена рудими, а Попс-корт нагадував візок гендляра, котрий торгує апельсинами. Ніколи не думав, що в Англії є стільки рудих. Тут були всі відтінки рудої барви: солом’яний, лимонний, помаранчевий, цегляний, відтінок ірландських сеттерів, жовчі, глини; але, як і зазначав Сполдінґ, голів живого, яскравого, вогняного кольору було дуже небагато. Однак, побачивши таку юрбу, я впав у відчай. Сполдінґ не розгубився. Не знаю, як це йому вдалося, але він штовхався й просувався так завзято, що зумів провести мене крізь натовп, і ми опинилися на сходах, що ведуть у приміщення. Сходами рухався подвійний людський потік: одні підіймалися, сповнені приємних надій, інші ж спускалися в зневірі. Ми протиснулися вперед і незабаром опинилися всередині…

– Надзвичайно цікава з вами трапилася історія! – зауважив Голмс, коли його клієнт замовк, щоб освіжити свою пам’ять дрібкою тютюну. – Будь ласка, продовжуйте.

– Там не було нічого, крім пари дерев’яних крісел і простого соснового столу, за яким сидів маленький чоловічок, ще рудіший за мене. Він перекидався кількома словами з кожним із кандидатів, коли вони підходили до столу, і в кожному знаходив якийсь недолік. Мабуть, зайняти цю вакансію було не так уже й легко. Проте, коли ми за чергою підійшли до столу, маленький чоловічок зустрів мене набагато привітніше, ніж інших кандидатів, і, як тільки ми увійшли, замкнув двері, щоб поговорити з нами без сторонніх.

«Це містер Джабез Вілсон, – вказав мій помічник. – Він хотів би зайняти вакансію в спілці».

«І він цілком гідний того, щоб її зайняти, – втішився чоловічок. – Давно мені не траплялося бачити таку бездоганну чуприну!»

Він відступив на крок, схилив голову набік і дивився на моє волосся так довго, що я аж зніяковів. Потім раптом кинувся вперед, схопив мою руку й почав мене гаряче вітати.

«Було б несправедливо з мого боку зволікати, – видихнув він. – Однак, сподіваюся, ви пробачите мені, якщо я вдамся до певних запобіжних заходів». Він вчепився в моє волосся обома руками й смикнув так, що я аж завив від болю.

«У вас на очах сльози, – сказав незнайомець і відпустив мене. – Отже, все гаразд. Вибачте, але нам доводиться бути обережними, бо нас двічі дурили за допомогою перук і один раз – за допомогою фарби. Я міг би розповісти вам про такі нечесні витівки, що ви би втратили довіру до людства».

Він підійшов до вікна й щодуху гукнув, що вакансія вже зайнята. Стогін розчарування долинув знизу, юрба розповзлася в різні боки, і незабаром в усій цій місцині не залишилося жодного рудого, крім мене та того, хто мене наймав.

«Моє ім’я містер Дункан Росс, – назвався він, – я також отримую пенсію з того фонду, який залишив нам наш щирий добродій. Ви одружені, містере Вілсон? Маєте сім’ю?»

Я відповів, що бездітний удівець. На його обличчі з’явився вираз скорботи.

«Боже милий! – похмуро зронив він. – Та це ж дуже серйозна завада! Як прикро, що ви неодружені! Фонд був створений для збільшення популяції рудих, а не лише для підтримки їхнього життя. Яке нещастя, що ви виявилися нежонатим!»

При цих словах моє обличчя витягнулося, містере Голмс, бо я почав остерігатися, що мене не візьмуть. Але господар поміркував і заявив, що все обійдеться:

«Заради когось іншого ми не стали б порушувати правила, але людині з таким волоссям можна піти назустріч. Коли можете приступити до виконання ваших нових обов’язків?»

«Це трохи важко, адже я зайнятий в іншій справі», – замислився я.

«Не турбуйтеся про це, містере Вілсон! – заспокоїв мене Вінсент Сполдінґ. – З тією роботою я впораюся й без вас».

«Скільки часу я буду зайнятий?» – поцікавився я.

«З десятої до другої».

У позичкових касах головна робота відбувається після обіду, містере Голмс, особливо по четвергах і п’ятницях, напередодні зарплати, тож я вирішив, що непогано буде заробити дещицю й у ранкові години. До того ж я знав, що мій помічник – людина надійна та цілком може виконати мою роботу, якщо доведеться.

«Такий графік мене влаштовує, – погодився я. – А скільки ви платите?»

«Чотири фунти на тиждень».

«А в чому полягає робота?».

«Робота суто номінальна».

«Що ви називаєте суто номінальною роботою?»

«Весь призначений для роботи час вам доведеться перебувати в нашому офісі або принаймні в будівлі, де він розміщується. Якщо ви хоча б раз відлучитесь у робочий час, то втратите цю посаду назавжди. Заповіт особливо наполягає на точному виконанні цього пункту. Вважатиметься, що ви не виконали наших вимог, якщо хоча б раз покинете офіс у визначений час».

«Якщо йдеться всього про чотири години на добу, мені, звісно, й на гадку не спаде кудись відлучатися», – запевнив я.

«Це дуже важливо, – наполягав містер Дункан Росс. – Потім жодних вибачень навіть слухати не станемо. Ніякі хвороби чи справи не зможуть стати виправданням. Ви маєте перебувати в приміщенні, а інакше втратите роботу».