Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

Якось у 1987 р., у Франції, під час канікул ми з другом гуляли в далекому селі у Франш-Конте, сиділи ввечері в кафе і ділилися між собою різними дурничками українською мовою. До нас підходить якийсь селянин, вочевидь, пенсіонер, питає, чи ми українці, і починає жартувати… українською! Але його рідна українська мова була пересипана французькими висловами, виглядала незграбно, попри рідний акцент, який він зберіг. Очевидно, той чоловік свідомо відмовлявся говорити рідною мовою вже сорок років і багато чого з неї вже забув. Здогадавшись з його акценту й поведінки, що він був з Радянської України, а не з польської західної України, я запитав його про голод. Він раптом змовк і пішов від нас, навіть не попрощавшись і не заплативши за випите.

Одна жінка, родом з Києва, повідала мені, що ще багато років у Франції, після війни, їй здавалося, що за нею стежать, підслуховують, і вона боялася, що щось скаже у своїх нічних кошмарах.

Три роки потому вже в Шпикові, віддаленому селі українського Поділля, я наштовхнувся на це мовчання, що межувало з нечемністю, в останніх живих свідків. Я, перша тут людина з Заходу, ходив лабіринтами садків, городів, протоптаних стежок, з яких складається такий характерний, приємний своїм безладним порядком пейзаж сіл центральної України з їхніми хатами, розкиданим, немов великі гриби після дощу. З фотоапаратом на шиї я виглядав мальовничі хати з останніми бабусями «вічної» України, які могли б переказати мені якісь спогади. Марна справа… Щойно я заводив цю розмову, і мене зустрічало те саме мовчання або ж ухильні відповіді: «Навіщо це? Все вже скінчилося, ми тепер маємо все, що нам треба…».

У сусідній Шпиківці три бабусі вели балачки біля колодязя. Покрита хусткою голова, чиста українська мова без жодних тобі русизмів, чим не картина для Рєпіна. Цього разу, щоб мене не прийняли за сексота, я одразу викладаю карти: я франко-американець українського походження, хотів би поговорити з вами про тридцять третій рік і таке інше. Нічого не вдієш, і через п’ятдесят сім років ці жінки все ще боялися, що якась із них донесе на інших! За три хати звідти я підходжу до симпатичного дідуся на автобусній зупинці. Сердечна розмова двох нероб в очікуванні на радянську чортопхайку, що вічно запізнюється. Варто було торкнутися теми 33-го року, як він відвертається від мене і йде геть. Проте день мій видався не аж таким безрезультатним. На зворотному шляху я загубився на одній із цих бісових українських стежок, що ведуть тебе скрізь і нікуди, де ти не маєш жодних орієнтирів, бо церква (принаймні, те, що від неї лишилося), сільрада, школа ховаються за деревами, і натрапив на хату, яка наче зійшла з якоїсь поеми Тараса Шевченка: солом’яна стріха, побілені вапном стіни, тин… і неодмінна бабуся, що сидить перед хатою на призьбі. Зав’язується розмова. Жінка запрошує мене до хати: тут усе як годиться – маленькі сіни, драбина до горища, єдина велика кімната, ікони на стіні, широкі лавки під вікнами, які слугують і скринею, і ліжком, величезна піч, що займає всю ширину і править за камін і за плиту, умивальник, полицю, стіл, а, головне, збоку й зверху місце для двох людей, які взимку могли спати на ній у теплі. Я продовжую розмову, не торкаючись головного, але обережно підводжу стареньку до потрібних мені питань. Раптом, посеред якихось життєвих дрібничок вона каже мені: «Коли я була молода, тут стався страшенний голод. Сама я працювала на заводі неподалік звідси, мене годували на роботі, але я не мала права відносити щось додому. А тут у нас забрали все, всі наші запаси, все. Мій батько помер перший від голоду, ось тут, на лаві. Мати померла на печі, а моя сестра повісилася тут, у цій кімнаті. Я залишилася сама і так тут і жила весь час». Я не забув цю стару жінку, її хату і те, що вона розповіла, витягнувши це зі своєї пам’яті, яка мовчала шість десятиліть. Увечері я вклався в спальний мішок у такій самій хаті, що вже розвалювалася, бо була покинута ще з тих часів. Сон не йшов до мене, і я думав про померлих селян, для яких я був посмертним непроханим гостем. Того вечора мене охопили пекучі почуття. Кількома роками раніше я відчув подібну самоту, замислившись над великими людськими трагедіями Європи. Це було 1984 року у Польщі, в таборі Біркенау поблизу Аушвіца.

Ми ходили самі серед табірних бараків, і здавалося, що їх залишили напередодні… Свого часу мене глибоко вразив вигляд містечка-мученика Орадур-сюр-Глан: обвуглені стіни ніби кричали в німому містечку. Це було також в Ірландії, 1987 року, на краю ірландського півострова Акілл в глибині Коннемари, у селі-примарі Кіль, покинутому мешканцями під час голоду 1848 року.

Але повернімося до нашого початкового запитання: чому ця книжка? Чому в розпал літа 2006-го, коли мої французькі колеги їдуть на пляжі півдня Франції, я ходжу розбитими дорогами з висохлими баюрами бідного села Соболівка в центрі українського Поділля разом із літнім схвильованим батьком, довоєнною фотографією бабусі й моєю старшою сестрою, канадкою, що перетнула океан, щоб приземлитися в цьому геть не туристичному місці?

Ми не ставимо собі за мету пошук нашого коріння, про яке ми, втім, ніколи не забували. Ми повертаємось, і завжди знали, що це обов’язково станеться, до витоків сімейної, політичної, пам’яткової, національної та релігійної трагедії, свідками й нащадками якої ми є.

Написання цієї книжки є більше ніж свідченням, подібно до певних цілющих засобів вона не лише має дати змогу окремим свідкам зняти з себе напругу (одна жінка, яка свідчить у цій праці, сказала нам, що її молитви нарешті почуті, й вона може померти з миром), але також і допомогти нашій сім’ї назавжди розпрощатися з численними стражданнями й недомовками.

Я знав, що колись, рано чи пізно, я муситиму піти на пошуки родинної пам’яті, і це буде не легко. Роками «Криваві жнива» Роберта Конквеста і «Жовтий князь» Василя Барки стояли на моїх полицях, і я не наважувався відкрити їх.

Відкрити могилу цього голокосту, привезти батька в село його дитинства, розпитати свідків… А потім усе перевернулося. За якихось кілька місяців мій батько овдовів і переїхав ближче до мене, один із моїх дітей тяжко захворів і хирів, і Помаранчева революція вивела мене зі сплячки, в яку я заглибився, заспокоївшись після проголошення незалежності України 1991 року. Як забути той ранок грудневого понеділка 2004 року? Я не дуже уважно стежив за тодішніми виборами, впевнений, що центральна й східна Україна знову оберуть якогось колишнього радянського апаратника. Сьома година ранку, перші новини по радіо: «Фальсифіковані вибори в Україні… Люди масово збираються на площах великих міст… Ющенко, кандидат від помаранчевого руху, став жертвою спроби отруєння…». Я біжу до батька сповістити йому цю новину й подивитися разом із ним передачу англійського інформаційного телеканалу «Євроньюс» (чесність і актуальність інформації якого заслуговують на повагу): я можу бачити наживо, як Україна перегортає нову сторінку своєї історії! Центральним розділом у цій історії постає великий голод 1933 року.

Продовжимо нашу розповідь і послухаємо, що згадує моя бабуся простою мовою про цей період:

«Під час голоду ми жили в Соболівці, на Поділлі. Це було в тридцять другому й тридцять третьому році. Ми жили навпроти цукрового заводу, де працював мій чоловік, Дмитро. Коли почалася колективізація, комуністи хотіли примусити його працювати на них сексотом. Він відмовився, але зрозумів, що жити йому залишилося недовго. Ми отримували пайки з заводу, мої діти Віталій та Антоніна не голодували, але страждали від недоїдання і хворіли на рахіт. Я робила все, щоб вони не бачили тих жахів, що коїлися навколо. У ті часи ми мали корову. Ночами навколо блукали селяни в пошуках якоїсь їжі, ми їх чули, тому корову тримали в сарайчику за хатою. На дверях були набиті залізні прути, і ми замикали їх на замок, щоб корову не вкрали. Вночі мій чоловік і сусіди сторожили її зі зброєю. Я регулярно носила щось поїсти знайомим селянам, що потерпали від голоду^[14]. Це було жахливо, люди помирали з голоду. Були й випадки людожерства^[15]. Зникали кудись діти. Двоє сусідських діточок зникли, і їх, мабуть, таки з’їли. Коли мій син ішов у школу, а я не могла повести його, то я казала йому, щоб він ішов посеред дороги, не підходив близько до хат, бо його могли захопити зголоднілі страшидла. У сорок сьомому році знову стався голод. Я поїхала до родичів на західну Україну добути харчів. Радянська пропаганда писала про галичан, що то були кровожерливі націоналісти, які вбивали всіх радянських людей. Я знала, що то була чиста пропаганда, і їхня допомога дала нам змогу вижити. Після війни я була впевнена, що мій син помер у Німеччині. Можливо, так було б і краще, бо люди з НКВС розшукували його й розпитували, чи не отримувала я відомостей про нього через родичів із західної України. І лише через двадцять років я дізналася, що він живий, і ми отримали листа. Я побачила його знову в шістдесят дев’ятому році, тобто за двадцять сім років після того, як він пішов».

Мій батько продовжив:

«У той голод мені було сім років. Батько приносив нам якусь їжу зі свого заводу. Я пам’ятаю, особливо, що їв бурякову мелясу, а також іще й маленьку, ще зелену, картоплю, яку ми поїдали з лушпинням. Мати посилала мене інколи ‘‘купити’’ молока в сусідів, і платив я їм не грошима, а лушпинням. Часом варили суп із кропивою, і це звалося ‘‘зелений борщ’’. А якось ми їли горобців, яких мені пощастило вловити. Мій живіт був тоді роздутий, і стирчав, як пухир, між худющими ногами й руками. До нас заходили жінки попросити трішки меляси, яку батько приносив із заводу. Сусіди варили шкіру з черевиків, щоб приготувати з неї якийсь суп. Ідучи в школу я мусив прямувати серединою дороги й не наближатися до хат, бо знав, що в селі зникали діти. У школі ми підбирали крейду та їли її. Час минав, і учнів у класі меншало. На стінах висіли портрети Леніна й Сталіна в оточенні щасливих дітей із лозунгами типу ‘‘Спасибі нашому татусеві Сталіну за наше щасливе дитинство!’’ або ‘‘Жити стало краще, жити стало веселіше!’’. Авжеж, то було ще те життя! Я шкрябав нігтями по стінці хати і їв якусь крихку плісняву. Траплялося, що я непритомнів, несподівано і в будь-якому місці. З іншими хлопцями ми бігали красти яблука, налітали на дерево, як сарана, і поїдали їх якомога більше і якомога швидше. Якось я пішов украсти кавуна, це було небезпечно, бо на баштані була сторожа, і нас могли побити. Я бачив також довжелезні черги людей, що чекали під магазином день і ніч, підміняючи один одного. Я пам’ятаю, як непокоїлася моя мама через мій рахіт. Вночі ми чули, як зголоднілі селяни викопували заводські відходи – то були бурякові відпадки, якими робітники годували своїх свиней. Селяни викопували їх зі сміттєвих ям і їли просто там, на місці, серед ночі. Удень я бачив нещасних селян, що сиділи під стінами заводу. Вони жебрачили або продавали свої речі за який-небудь харч. Приходила міліція й проганяла їх звідти^[16]. Я нерідко ходив із матір’ю в сусіднє село. Мама приносила селянам щось поїсти. Їжу вона ховала під одягом, бо боялася, щоб по дорозі на неї не напали й не відібрали усе. Вона не хотіла, щоб я заходив у хати й бачив, як люди вмирають від голоду. Вона казала мені про це, і я знав, що відбувається навколо нас. Я чекав її на дорозі й боявся. Одного разу я зайшов до хати. У тих людей не було вже геть нічого, і вони стогнали. Я знав, що люди їдять чоловічину. Мати забороняла мені й сестричці гратися надворі. Я пам’ятаю ту зловісну й тривожну атмосферу, коли люди пошепки передавали один одному лихі новини, коли ночами хтось снував біля нашої хати, коли скрізь була непомітно присутня смерть. Тоді навколо села бігали великі зграї покинутих і здичавілих собак. Мати застерігала мене, щоб я не підходив близько до них, а як побачу, то щоб одразу втікав. Пізніше я дізнався, що вони пожирали трупи наших селян і витягали їх з їхніх халуп або з братських могил. Я часто думав про все це, і мене переслідували нічні кошмари.

Я пам’ятаю ‘‘Торгсин’’ – державні крамниці, де селяни, яким не було що їсти, здавали свої коштовності за трішки хліба. Мати часто говорила про них. В надії ще хоч скількись пожити люди несли туди свої каблучки, релігійні й військові медалі, найзаможніші – зубні протези, ікони… Потім люди грабували могили, знімали з трупів каблучки й видирали золоті зуби. Мої батьки говорили про це і непокоїлися про наші сімейні поховання. Тоді якось увечері я пішов подивитися на кладовище, але не пішов далі першої могили, яка й справді була розрита. Надгробна плита була відсунута, дерев’яна труна розбита, і було видно труп. Я злякався й побіг звідти. Одного дня вчителька в школі попросила нас написати, чи наші батьки багаті, бідні чи середняки. Я не усвідомлював нашу нужду, а оскільки бачив ще нещасніших людей та інших, не таких бідних, то написав у карточці, що ми ‘‘середняки’’. Увечері до нас прибігла, нажахана, наша вчителька і дала мені заповнити іншу картку. Вона записала всіх своїх учнів як із бідних родин. Можливо, так вона врятувала нам життя…

У той період померла одна моя менша сестричка. Мені казали, що через тиф, але в ті часи то вважалося офіційною причиною дитячої смертності. Але оскільки було заборонено про це говорити, навіть і багато років потому, я ніколи не знав справжньої причини її смерті. Коли ми дітьми чули, як іде поїзд, то казали, що він їде в Росію, і кричали слідом за ним: ‘‘чух-чух-чух, жито-пшениця, жито-пшениця’’, і гуділи, як паровоз: ‘‘ту-ту-у-у-у-все-заберууу’’. Наспівували й таку частівку:

 
Нема хліба, нема сала,
Все совєцька власть забрала;
Пузо голе, лапті в клітку —
Виполняєм п’ятилітку!
 

Мій батько знав, що рано чи пізно його заарештують, і тоді ми переїхали на північ України, поблизу російського кордону. Але 1937 року його заарештували як ‘‘ворога народу’’ за облудним доносом ‘‘трійки’’ (двоє свідків і один агент, який виголошує вирок). По нього приїхали двоє на машині. Я тоді був не вдома, а десь гуляв. Вони спитали в моєї маленької сестрички, що гралася біля хати, чи вдома батько. Вона відповіла, що вдома. Коли я прийшов, мати плакала. Я не зміг попрощатися зі своїм татом. А сестра ще довго потім винуватила себе. Але я все ще чекаю на прощання, яке в мене так і не відбулося. Батька відвезли до в’язниці в Чернігів, де його вбили пострілом у голову, як тисячі інших того року. Два місяці мати носила у в’язницю посилки для батька, але охоронці потім забирали все собі. Як і тисячі інших людей, вона писала Прокуророві СРСР Вишинському, тому, хто керував усіма цими вбивствами. Нарешті, один з охоронців зглянувся над нею і сказав, що батько помер, і їй уже нема чого ходити туди. Тіла страчених у тюрмі в’язнів закопували в полі неподалік. Потім це поле зорали й засіяли пшеницею. Не один раз я питав себе, дивлячись на свій окраєць хліба, чи пшениця, з якої його випекли, була не з того поля…

Нас виселили з нашої хати й помістили в якусь клуню за містом. Я роками спав на чотирьох старих стільцях замість ліжка і вкривався старим пальтечком. Я бачив, як виселяли сусідню сім’ю, коли арештували їхнього батька. Комуністи викинули на вулицю меблі, речі, матір і дітей у сльозах. Ніхто не міг нам допомогти, бо ми стали ‘‘ворогами народу’’. Матері радили подати на розлучення або взяти своє дівоче прізвище, а воно в неї було польське, тож це ніяк їй би не допомогло. Радили навіть одружитися з кимось знову. Вона завжди відмовлялася, і потім їй довелося дуже тяжко працювати, виконувати чоловічу роботу, як от вантажити й розвантажувати мішки… Ми з сестричкою часто чули поза спиною насмішки або й слова співчуття. Неподалік від нас стояли російські поселення, які облаштувалися тут у голод. У школі російські діти ображали нас, зневажали нас за те, що ми українці та ще й діти ‘‘зрадника’’ їхньої радянської вітчизни. Вони оббирали маленьких українців на дорозі, що проходила селом. У школі вони поводилися не так нахабно, але це був мій перший контакт з політикою русифікації. У школі зникали вчителі історії та європейської літератури. Раптом вони не подавали ознак життя в прямому й переносному значенні слова. Запитань краще було не ставити. Але всі знали, що їх було заарештовано й знищено. У шкільній програмі звеличували ‘‘великого російського брата’’. Потрібно було підносити Петра I (його називали Великим), який переміг українського козацького гетьмана Мазепу (так званого зрадника). Катерина (названа Великою) була благодійницею українців після того, як знищила вільне козацтво нашого народу й запровадила кріпацтво. Поважалися тільки ті особистості з нашої історії, хто віддався під владу Росії. Інші не сьогодні-завтра ставали буржуазними зрадниками, бо більше любили вільну Україну, ніж доброту ‘‘царів усієї Росії’’. Я мусив вивчати напам’ять вірші, що прославляли Павлика Морозова, юного російського піонера, що виказав своїх батьків і який мав бути для нас усіх нашим духовним товаришем. Після уроків я мусив, як призначений бути юним безбожником, ходити по хатах і переконувати людей, що Бога немає. Новими богами Совєтів були ‘‘бабця мавпа’’ і ‘‘бабуся Природа’’. У першій же хаті українська бабуся лагідно порадила мені кинути ці дурниці. Я не наполягав, бо, правду кажучи, не був сам надто впевнений. Та система була настільки деспотичною, що я часом замислювався, чи мій батько, може, й справді щось затівав проти режиму, справді був ‘‘ворогом народу’’. Вдома про політику розмов ніколи ніхто не вів: люди боялися виселення. Мати працювала десь, де я й не знав. Вона страшенно боялася проспати вранці, щоб її не заарештували як ворога народу під приводом саботажу на робочому місці. Будильник довго навіював на нас страх.

У 1939 році, з початком війни, неподалік від нас зупинялися потяги, забиті польськими полоненими, яких росіяни вивозили на схід. Оскільки ми розмовляли польською, то ми з мамою підходили до них. Полонені були обірвані й голодні, вони пропонували нам свої каблучки за хліб. Потім, у червні 1941-го, настала черга радянських швидко втікати: наступав Вермахт. Я не бачив тоді ні проявів радості, ні горя. Ніщо не може бути гіршим за те, що пережили ми, думали ми всі. Від німецької бомби загорілася хата сусідів. Після пожежі нам запропонували забрати звідти деякі речі. У того освіченого сусіда було повно заборонених книжок, і в тому числі твори Вальтера Скотта і Марка Твена, перекладені українською (до Сталіна). Я буквально ковтав їх, і в ті лихі часи мріяв про Америку. Двоє співробітників НКВС, росіяни^[17], Х. і В., які донесли на мого батька, розшукували мою матір, щоб убити її, бо боялися, що вона викаже їх німцям. Моя мама була жінка освічена і ще надто ‘‘західна’’ для них. Але жінка одного з них попередила нас, і ми сховалися. На них упала німецька бомба і вбила їх. На нашій дорозі були тепер величезні колони радянських полонених, що йшли без кінця в хмарах пилу, грязі й убозтва. Німці не ненавиділи нас так, як комуністи, вони терпимо ставилися до відкриття церков, і їм було байдуже до селян, які змогли тепер піти з колгоспів. Вони трималися більше на відстані й брехали менше, ніж більшовики, вони ігнорували нас, але будь-які дії опору жорстоко каралися: публічні повішання, розстріли або виселення. Я не бачив заарештованих і вбитих євреїв, і тільки в Німеччині я дізнався про ту сумну долю, яку їм там готували.

У 1942 році мені було шістнадцять років, німці тоді складали списки людей для відправки на примусові роботи в Німеччину. Мені довелося їхати. Мати проводила мене на залізницю, але я не знав тоді, що ще двадцять сім років не бачитимуся з нею, а сама вона не знатиме, живий я чи мертвий. Нас перевозили у вагонах для худоби, але німці над нами не знущалися. Там були росіяни, українці з Галичини й поляки. Я завжди почувався ближчим до галичан і поляків, ніж до моїх радянських земляків – росіян чи навіть українців. Коли я опинився в Німеччині, в Рурі, я відчув шок. Це було ще до масивних бомбардувань Німеччини, і все тут було велике, чисте, багате, продумане. У магазинах було повно речей, яких я ніколи не бачив і навіть не уявляв у нашому нужденному комуністичному світі. Але все це було не для мене. Німці майже всі ходили в формі й вивішували на вікнах нацистські прапори. Ми, робітники зі Сходу, мали носити знак “OST” на куртці, і цей знак невдовзі, в міру того як руйнувалася Німеччина, мав стати знаком рабства. Ми жили в бараках і працювали на десятках заводів. Ми могли виходити на вулицю, але завжди з тим знаком OST на животі й без грошей. Німці були байдужі до нашої долі, без злості й без доброти. Спілкуватися з ними близько могло бути небезпечним. Я знав поляка, якого оскопили за те, що він зустрічався з німкенею. Нещасний показував нам, що в нього лишилося від його органа, і плакав. Але інколи на роботі я чув, як деякі німці казали щось співчутливе про мій вік, зріст і мій рахіт. ’’Вони присилають нам пацанів!’’, почув я якось у себе за спиною. Але наше становище було не найгіршим. Одного дня нас кудись повезли, і ми проїжджали повз місце, яке можна було назвати табором для радянських полонених: величезне поле, скелети в обірваній на лахміття формі та колючий дріт. Ніяких бараків. Ці люди жили, спали й мерли просто неба, влітку й узимку.

У 1943 році, а особливо 1944-го, становище для німців погіршилося. Англійці масовано бомбардували міста й заводи, посилювався нестаток, і німці ставали дедалі агресивнішими. Робота була дуже тяжка, робочий день тягнувся без кінця, харчування мізерне… На заводах постійно ставалися аварії з людьми й каліцтва. Якось я дізнався, що неподалік від нашого заводу працюють українки з мого містечка Буринь, і там була також і моя тітка Гелена. Одного вечора я побачився з нею і збирався втекти кудись удвох. Але якийсь німець з заводу впізнав мене і вказав на мене групі з гітлер›югенду, що проходила поруч. Я побіг вулицями міста, але мене швидко наздогнали, і четверо жандармів повели мене в місцевий відділок, а далі в гестапо. Я пам’ятаю, як я йшов, оточений чотирма поліцаями, на нас дивилися німці, і я чув, як хтось сказав: ’’Вони вже дітей хапають?’’. Відповіддю на мої виправдання були два ляпаси просто в обличчя, і ось я в камері, абсолютно один, у старих штанах, двох різних калошах, зі знаком OST на обдертій куртці. За кілька днів, що тягнулися в нескінченній тривозі й страху бути розстріляним, жандарми відвезли мене в концтабірну команду неподалік від Кельна. Я одразу побачив, що мені доведеться виживати в зовсім іншому середовищі… Колючий дріт, голодні, скелетоподібні в’язні, смугасті манатки на багатьох із них, сторожові вежі, ряди бараків, плац, побої й капо, крадіжки, крики й горлання всіма мовами, невідступний голод і втома, що повільно, але напевно знищують вас. Переповнений людьми барак, нари з дерев’яних дощок одні над одними. Капо, що будить вас уранці криком і свистом, б’ючи кийком на всі боки, щоб бігом вигнати всіх із бараку. Тими «капо» були німці – в’язні з трикутним зеленим знаком кримінальників. Там були й інші в’язні, але їх усі стереглися, бо вони ховали на собі ножі й були люті, як звірі. Крадіжки… Спати треба було зі своїм мішком під головою, ніколи не залишати його, навіть у нужнику, а ще берегти, як реліквію, саморобну гостру ложку, бо вона була конче необхідним предметом для виживання. Голод… невідступний, гострий, безмежний. Про нього говорять, і він сниться. Мені снилася кімната, де був тільки хліб – скрізь, на підлозі, на стінах і на стелі! Ранкова порція хліба, яку ріжуть тонкими скибками, повільно жують; скибка, на край якої кладуть горошинку маргарину, коли раптом таке ставалося, і яку гризеш, не відриваючи від неї очей, щоб продовжити цей щасливий момент! Увечері суп, де плавають кілька шматків ріпи, які ти пожадливо ковтаєш, вишкрябуєш миску до блиску та ще й вилизуєш, як геть ненормальний. Голод ніколи вас не залишає, ви ніколи не можете наїстися. На хліб мазали навіть машинне мастило, виготовлене з подохлих тварин. Там був запас мастила, але воно регулярно тануло. Одного дня німці помітили, що рівень мастила падає чимраз нижче. Вони вдалися до каральних заходів: відтепер буде заборонено їсти машинне мастило під страхом розстрілу. У день відпочинку займаються вичісуванням вошей. Всі роздягаються догола, щоб розчавлювати цю нечисть нігтями, а воші й на мить не припиняють гризти вас поміж ніг та роїтися в одязі. Одного разу німці вивели нас під охороною на роботи за межами табору. Усіх нас помістили в один барак і заборонили виходити… хоча там не було нужника. Очевидно, відсутність туалетів пояснювалася їхнім міркуванням, що ні в кого не виникне природне бажання облегшитися або попроситися надвір. На роботі це бажання також не передбачалося їхніми правилами. Це може видатися чимсь незначним у нормальному суспільстві культурних людей. Тільки не там. Ця фізіологічна потреба стає джерелом постійних мук, коли люди вдаються до ризикованих спроб облегшитися, не припиняючи працювати, коли намагаються випорожнити кишківник уночі в бараку через кватирку один по одному, кожної миті боячись ударів кийком від охорони.

Що далі тривала війна, і світлішим ставав наш суп, більше тирси додавалося в борошно, з якого випікали наш хліб. На роздачі треба було якось вгадувати правильне місце, намагатися отримати в миску повного черпака та ще й з густішим і не таким світлим супом. Інколи в’язні заводили розмови про кухню. Розповідали з усілякими подробицями про сімейні застілля та кулінарні традиції своєї країни. А ми, тобто я й український товариш, ніколи не говорили про кухню. Бо про що ми могли б розповісти? Про голод тридцять третього року? Про наше постійне недоїдання? Я ніколи не бачив ні шоколаду, ні бананів, ні апельсинів… Розповідати їм про голод? Мені б ніхто не повірив. Серед нас могли навіть бути й комуністи. Мені не потрібна була зайва халепа. А потім якось я побачив себе у випадково знайденому дзеркальці: хирна шия курчати, здичавілі й запалі очі, відразливий лик смерті…

Двічі до мене виявили милосердя. Першого разу якась німкеня потай поклала бутерброд на дорозі, якою я йшов поза табором, і здалеку вказала мені на нього пальцем. Другого разу то був німецький суп, який французькі військовополонені не бажали їсти, коли отримували посилки від Червоного Хреста. Їхні бараки стояли неподалік нашого місця роботи, і ми чекали, коли вони поїдять, потім заходили, випивали їхній суп, злизували крихти зі столу. Вони ніколи й нічого нам не пропонували, але й ніколи не виганяли. Ми з ними були дві різні породи: вони мали офіційний статус, національність, форму; а ми були лише недолюдами, і наша національність вміщувалася на клапті ганчірки. Було й інше страждання: неможливість усамітнитися, десь присісти, щоб можна було думати, як людська істота, а не як собака, який весь час боїться, що його поб’ють. Траплялося, що я ховався в нужнику, щоб поплакати якусь хвильку над своєю долею.

Особистість кожного в’язня була зведена до шматка ганчірки, що він носив його на собі: “P” для поляків, “OST” для радянських, трикутник певного кольору для тієї чи іншої нації, шестикутна зірка для євреїв, яких у таборі було вже не дуже багато. Євреї й радянські полонені в польських таборах піддавалися селекції, гинули в газових камерах і спалювалися в крематоріях, але в нашій команді цього не було. Зима видалася суворою. І хоча я натягав на себе мішок з-під цементу замість спідньої сорочки, я мало не підхопив запалення легенів. Але я б ні за що на світі не пішов би в лазарет, бо, як казали мені давні в’язні, звідти часто виносили вперед ногами.

Одного зимового вечора нас змусили пройти перед в’язнем, який спробував утекти. Він був голий, і на нього повісили табличку з написом про його провину. Його залишили прив’язаним на всю ніч. Він стогнав. На ранок він замерз. Щоб захиститися від холоду, я вдягав під сорочку порожні мішки з-під цементу. За кілька місяців я не пам’ятаю, щоб хоч раз був під душем, але я пам’ятаю довгі години вичісування вошей у бараці, як мене обстригли, роздягали догола і спалювали мій одяг задля дезінфекції, а потім видали мені смугасту куртку в’язня. Вночі клопи вилізали на стелю і падали звідти на наші поснулі тіла, щоб ссати нашу кров. У нашому блоці було багато різних національностей зі східної Європи, а також і російські солдати. Я їх остерігався і більше тримався компанії поляків чи українців. Якось увечері росіяни наскочили на одного з них, бо він щось украв. Вони вкрили його якимсь рядном, щоб заглушити крики, і били його до смерті всім, що потрапляло під руку.

Двічі мене бив німецький капо. Мене поставили розвантажувати мішки з цементом, вочевидь важчі за мене самого разом із моєю сумкою й ложкою. Я беруся за тачку… Руки витягуються, але вона від землі не відривається. Ця робота мене доконає, бо вже після першої зміни я матиму грижу або впаду від знесилення, краще вже бути побитим. Я все кинув, тевтонський бульдог накинувся на мене з криком: посипалися удари держаком від лопати, ногами, кулаками… Але одразу після побиття мене поставили на іншу, менш виснажливу роботу. Іншого разу ми працювали за територією табору. В огорожі була дірка просто над землею, але крізь неї можна було вилізти на інший бік і подивитись хоча б мить на те, що залишалося від цивілізації в нацистській Німеччині, яку нівечили бомбардування. Ми з товаришем перелізаємо назад, і на тобі! Капо підстерігав нас, і знову почався вальс Штрауса! Він бив нас по черзі, і якщо один підіймався й хотів бігти, він кидався на нього і вкладав на землю ударами кийка.

Третій раз мало не став для мене останнім. На моє щастя, директор заводу був доброю людиною і врятував мене від того садиста, а мене відправив збирати полуницю в його садку і не заборонив їсти її… Але той капо тримав мене на прицілі, чекаючи лише слушної нагоди. За якийсь час після того він вилаяв мене за щось, що не мало б жодного сенсу в житті вільної людини. Я показав йому непристойний жест, і ось уже ця тевтонська свинюка з криком біжить по свого кийка, щоб розправитися зі мною. В’язні припиняють роботу – надто щасливі, що знайшли привід для відпочинку та потішитися видовищем. Але один чоловік застеріг мене, сказав, що капо мене вб’є, і краще мені тікати, але так, щоб не залишитися із ним сам на сам. Тоді я побіг цехами заводу, а той германський бовдур біг за мною. Це мене й урятувало. Директор заводу зупинив його і привселюдно вичитав йому чисто нацистську мораль: ’’Що ти робиш? Тобі не соромно? Ти, німець, виставляєш на посміх наш народ, ганяючись за якимсь остарбайтером!’’. Як я потім дізнався, той директор не був нацистом.