Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

Біль і гнів^[1]

Частина п’ята

Дорого обійшлася німцям, що хазяйнували в Хоролівці, смерть старого йолопа Крюгера. Комендант поніс свій запущений ішіас і п’ятдесят років прямо на фронт: у тісні та вонючі солдатські окопи. Начальник гестапо теж потюпав слідом: розжалуваний у рядові. Навіть ляндсвірт не втримався на зігрітій посаді, хоч він, здається, не мав ніякого відношення до цієї сумної події. А найбільше, звісно, дісталося поліції, бо стрілочник, як відомо, завжди винен: німці розстріляли всю охорону, яка чергувала в той час, коли Івасюта втік із ув’язнення.

Гайдукові теж світила петелька або й куля межи очі, бо чия кадра уколошкала Крюгера? Поки його тягали на допит, перевівся нінащо: тільки губи, та очі, та ще жовна на випнутих вилицях.

Утратив сон, з ночі в ніч вертівся на ліжку, важко зітхав. І все більш ненавидів свою половиноньку: спала, хоч би тобі що! Над головою вішатимуть – очей не розплющить! Хіба візьме подушку та натягне на вухо, щоб не чутно було, як рипітиме шибениця…

Ну, та цій завжди собаче весілля! Не стане його, Гайдука, одразу ж знайде інші обійми…

Хвойда всесвітня!

Якось не витримав – стусонув коліном у спину.

Олька зойкнула, зірвалася з ліжка.

– Ти що?!

– Нічого… – Гайдука аж за горло здушило. Стримався, щоб не заїхати ще й кулаком. – Лягай досипай… Кор-рова…

Олька почухала спину, знову полізла в ліжко: тепла, розморена.

– Спи, доки мене не повісили! – докинув гірко Гайдук.

– Як не повісили, то вже не повісять, – озвалася позіхаючи Олька. Вмостилася, почмокала смачно і одразу ж заснула.

Гайдук на неї вже й дивитись не міг. Ображено сопучи, зсунувся з ліжка, взяв ковдру, подушку, пішов до канапи. Закурив, довго лежав, пропікаючи вогником темряву, блимав понуро. Скнів у безнадійних думках, ятрився образою на чорну німецьку невдячність, служив їм вірою і правдою, власного життя не жаліючи, а вони – чоботом у душу!..

За віщо?

Одне й утішало, що не посадили одразу ж за ґрати. Може, все ж урахують його бездоганне минуле, самовіддану службу, а особливо – дві медалі, що висять на мундирі: не за очі красиві їх одержав Гайдук, тричі ходив у самісіньке пекло, переповзав через кордон, ризикуючи щоразу нарватися на кулю прикордонника чи попастися чекістам до рук. І невідомо, що було б краще, бо тоді Гайдукові пригадали б усе: і банду і активістів повішених, і шпигунство на іноземну розвідку – залишав на той крайній випадок Гайдук ампулу з отрутою: в комірець, в самий кінчик, щоб, як до лиха, то одразу вхопити у зуби…

Повертався щоразу – мов з того світу…

А почалася війна – теж довелося перебрати гіркого. Знов по цей бік, у більшовицькому тилу, з приймачем і ракетницею: вишукував цілі для літаків. Недосипав, недоїдав, помирав од спраги і втоми, ризикував щохвилини, бо спіймали б – на місці й покінчили б; скільки разів вгризався у землю зубами, коли поруч, у темряві, тупотіли захекано й стривожені злі голоси боляче били у вуха: «Тут він!.. Тут!.. Пильніше шукайте!.. Звідси злетіла ракета!..»

Шукали. Проходили поряд, мало не топталися по ньому, а він лежав, уже й дихнути не сміючи, і, якби міг, то зупинив би і серце: боявся – почують. І потім, коли небезпека минала, довго не мав сили покласти «вальтер» за пазуху: пальці аж прикипали до руків’я розпеченого…

А тепер що: до стінки і – «фойєр»? По медалях, що самі й навішали?… Ні, медалі зірвуть, як зірвав колись хреста німецький полковник з німецького ж таки офіцерика. Помах руки – і людини не стало. Живий труп із білим, як крейда, обличчям. Покірна мішень для карабінів…

Ех, життя, будь ти неладне!..

Ранок стрічав, мов давнього ворога: не чекав нічого втішного від наступного дня. Зодягався, випивав склянку міцнющої кави, плентав у поліцію – чекати на черговий виклик до слідчого.

Телефонний дзвінок іноді лунав одразу ж, як тільки переступав поріг кабінету, а бувало, апарат мовчав аж до вечора. І невідомо, коли було важче. Сидів, як прив’язаний, – хоч що робив, відчував отой телефон. Наче міну. Ось-ось візьме й вибухне. Ось-ось…

Порятунок прийшов, коли уже й не сподівався.

Представник гестапо з Полтави, якого всі німці в Хоролівці чекали, як смертної кари, виявився Гайдуковим знайомим. Та не просто знайомим – товаришем: в одній і тій же розвідшколі навчалися перед війною, поряд і спали, і їли. І в карцері якось разом сиділи, коли надумалися провідати місцевих дівчат.

Віллі Кофт не забув минулих Гайдукових послуг: як той підставляв не раз спину, виконуючи за себе й за нього важку та невдячну роботу. Мив у казармі підлогу. Чистив гальюн. Бігав на пошту за посилками від батьків Віллі, які за своїм улюбленим сином світу не бачили. І хоч вважалися обоє курсантами і були наче рівнею, однак Гайдук уже тоді добре затямив, хто з них слуга, а хто – пан. Тож належно себе й поводив.

Коли по закінченню школи його відразу ж послали на Радянський кордон – на диверсії й розвідку, а Віллі забрали в Берлін, Гайдук і це сприйняв як належне. Бо куди йому, безбатченкові, без роду й племені, рівнятися з арійцем, та до того ж ще й з аристократів: мав перед прізвищем приставочку «фон» – золотий отой ключик, що відчинятиме двері до найвищих посад у майбутньому.

Віллі й зараз уже обіймав солідну посаду і мав неабиякий чин: штурмбанфюрер СС. І якщо на Гайдукових грудях побрязкувало лише дві медалі, то Кофтів бездоганно пошитий мундир прикрашували не одна орденська стрічка, пришпилена з вишуканою недбалістю улюбленця долі.

За роки, відколи вони розлучилися, Віллі таки дещо змінився: ледь помітно посивів, трохи побрезкло обличчя, він ще більше посутулішав. Сидячи за столом під час наради, чіпко й строго дивився на присутніх, наче тепер уже вирішував, кого на фронт – у штрафбатальйон, а кого на шибеницю. Ось його світлі очі зупинилися на Гайдукові (Гайдук аж дух зачаїв, а в грудях поповз, поповз крижаний холодок), щось у них, у тих очах, ворухнулося, чи то тільки так здалося Гайдукові, бо Віллі одразу ж перевів погляд на опасистого німця, який сидів поруч. Німець засопів, мов йому забракло повітря, неспокійно засовався, червона шия, здавлена тугим комірцем, враз змокріла од поту, і Гайдук, переводячи дух, сам себе запитував, упізнав його Віллі чи ні, бо жоден м’яз не здригнувся на обличчі високого гостя. І невідомо, чого б він зараз дужче хотів: щоб Віллі його упізнав чи так і лишитися для нього чужою людиною. Бо чи не спитає з нього, як з давнього друга, особливо суворо й нещадно?

Тому навіть не пробував підійти до штурмбанфюрера під час перерви.

Віллі, однак, упізнав, а може, знав про Гайдука – ще перед поїздкою в Хоролівку: Гайдук уже виходив з гестапо, як його затримав черговий.

– Пане начальнику поліції, вас просять зайти у приймальню!

Гайдук аж здригнувся. Виду, однак, не подав: строго насуплений, піднявся на другий поверх, зайшов до приймальні.

Тут сиділо повнісінько німців, чекали на виклик. Секретар, як тільки уздрів Гайдука, підняв трубку, щось тихо сказав. Вислухав, поштиво кивнув головою.

– Зайдіть.

Штурмбанфюрер зустрів його на порозі. Розвів широко руками, приязно всміхнувся.

– A-а, старина!.. Що ж це ти не признаєш своїх друзів?.. Негоже, негоже.. – Обійняв за плечі, провів до невеликого столика, на якому стояло кілька пляшок. – Віскі?.. Коньяк?.. – Налив із пузатої пляшки, перший підніс плескатий келих: – За щасливе побачення!.. Прозіт!.. – Випив, посмакував, похвалив: – Гарний напій. Що-що, а пити ці французики вміли. – Наче французів уже й не існувало на світі.

Гайдук теж вихилив келих – обережно, наче отруту, і хоч ніяк не міг звикнути до іноземного трунку (тхнув він йому чомусь клопами), похвалив і собі. Обережно, щоб не розбити тендітну посудину, поставив келих на тацю. Сидів потім, скутий, напружений, все чекав, що Віллі от-от поцікавиться, як воно сталося, що він проґавив Івасюту. А Віллі наче забув, за чим, власне, й приїхав: поринув у спомини. Палив сигарету, розчулено мружився.

Скільки ж це років минуло, як він із камрадом навчався в тій школі?.. Ах, які то були щасливі часи! Навіть карцер викликає зараз розчулення. Чи не так, любий друже?

Гайдук обережно притакував, хоч йому зараз було не до спогадів: здавалося, що Віллі в оцих мандрівках у минуле не зовсім щирий. Не для того ж приїхав він до Хоролівки, щоб побачитися з ним, з Гайдуком! І чим довше поринав у спогади Віллі, тим більша напруга наростала у Гайдукові.

Врешті й Віллі, здається, набридли ці спомини, погасив сигарету, скрушно зітхнув:

– Отак би погомоніти до ранку… Та, на жаль, ми собі не належимо: війна, друже, війна…

Гайдук напружився, у нього одразу ж спітніли долоні.

– З оберстом Крюгером доводилося зустрічатися?

– Так, – відповів похмуро Гайдук.

– Серйозний чоловік, – сказав задумливо Віллі. – Пригрозив, що у справі батька дійде аж до Берліна, якщо ми всіх не покараємо. Рицарський хрест – нічого не поробиш!.. – Обличчя Віллі стало зовсім заклопотане, він дивився на Гайдука так, наче казав: жаль мені тебе, старий друже, але що маю робити? Служба є служба… – Як ви того бандита не втримали?

Здається, й не слухав Гайдука, бо обірвав на півслові:

– А охорону розстріляли навіщо? Замітали сліди?

– То вже гестапо…

– Чому не допитали? – докопувався Віллі: він наче й не чув Гайдука. – Може, серед охорони були його спільники, що допомогли йому втекти?

– Я тут ні при чім… То гестапо.

– Йолопи!

Віллі рвучко звівся, роздратовано осмикнув кітель. Гайдук дивився па старого приятеля, дивився й думав, що зараз вирішується його доля. А може, вже й вирішена? Тільки Віллі незручно рубонути з плеча: як-не-як, а колись таки навчалися разом.

Віллі ж тим часом поліз до кишені, дістав портсигар. Золото так і сяйнуло Гайдукові в очі, бризнуло світлом дорогоцінне каміння. Віллі натиснув на кнопку – кришка одскочила і тихенька мелодія залунала в кімнаті. Срібні дзвоники вителенькували щось таке ніжне й розчулене, що Віллі аж очі замружив, слухаючи той передзвін.

Дослухавши музику, дістав сигарету, вгостив Гайдука. Поплескав по плечу, покивав головою:

– Не вішай носа, камраде! Дякуй долі, що на світі є Віллі, який не забуває старих друзів.

Знову сів поряд, спитав:

– Ти знаєш, що з тобою хотіли зробити?

– Догадуюсь, – гірко відповів Гайдук. – Розстріляти або й повісити…

Віллі ствердно хитнув головою.

– І тебе, друже, вже давно закопали б, аби не я…

– Дякую, Віллі! – В Гайдука аж сльози навернулися на очі, такий був зворушений.

– Пусте! – махнув недбало Віллі рукою. – Ми, старі вовки, повинні триматися один одного, бо інакше нас кожен баран затовче. – Віллі дуже любив проголошувати афоризми, Гайдук пам’ятав це по школі. – І я кинувся за тебе у бій. «Віллі, – сказав я собі, – якщо ти не врятуєш старого камрада, то яка ціна тобі після цього?» Я захищав тебе, як тільки міг. Та, на жаль, я теж не всесильний, – поморщився Віллі. – Дуже ж багато ви тут накоїли! Розбомблена станція, висаджено моста у повітря… Посеред міста, на центральній площі, повішено нещасного Крамера… А тепер із цим старим ослом… Це, звісно, найгірше… І то хай би стріляв якийсь комісар, збільшовичений фанатик, а то начальник сільської поліції! Кому ж тоді накажете вірити, якщо поліція починає нам стріляти у спини? І кого треба спитати найсуворіше за цю дику акцію?

Гайдук низько опускає голову. Відчуває майже фізично важкий тягар звинувачень. Якщо так суворо покарали начальника гестапо і коменданта, то що тоді вже говорити про нього!

– Так що тебе теж доведеться зняти з посади, камраде… Єдине, що я зміг для тебе зробити: врятувати од шибениці.

– Дякую… Віллі… – Гайдука аж за горло здушило. Він щиро розчулений, він не знає, що й зробив би зараз для Віллі. В нього сльози навернулись на очі. І те не сховалось од Віллі.

– Ну, ну, куди це годиться! – Поплескав по плечу, всміхнувсь підбадьорливо. – Старий вовк – і такі сентименти!.. Ми ще послужимо фатерляндові й фюрерові, покажемо, на що здатні справжні розвідники!.. А зараз, камраде, тобі треба довести, що ти не такий уже безнадійний працівник… Що ми можемо покластися на тебе. Убивство Крюгера не означає, що ми відмовимося од маєтку. Навпаки! Ми зведемо маєток, незважаючи на всі перешкоди – аж пристукнув кулаком Віллі. – Це – справа нашого престижу, сам гебітскомісар запевнив оберста Крюгера, що він справить новосілля в цьому році. Так, у цьому році! І це не має бути звичайне господарство, а взірцевий маєток, перший у цьому краї. Ми доручили одному з кращих архітекторів спроектувати палац, з Берліна наказано, аби компенсувати гірку втрату, розширити володіння до чотирьохсот гектарів. Днями ж у Тарасівку (що за дикі назви у вашій країні) виїдуть землеміри, а незабаром прибуде наш інженер, який здійснюватиме нагляд за спорудженням палацу… І, основне, що стосується вже тебе: за все повністю відповідатимеш ти! Забезпечення робочою силою, суворе дотримання графіків, порядок і дисципліна – все це стосуватиметься твоєї діяльності. Запам’ятай: од того, наскільки ти з усім цим справишся, залежатиме подальша твоя кар’єра… Ото так, любий друже.

Знову дістав портсигар, закурив. Кинув недбало:

– Тобі ж доведеться й очолити місцеву поліцію. Профільтрувати як слід, підібрати надійних людей. І моли Бога, щоб більше такого не траплялося. Бо тоді я вже нічого не зможу для тебе зробити.

– Не станеться! – запевнив Гайдук.

– Будемо надіятись…

Віллі провів Гайдука до порога.

– Ми ще зустрінемось, – пообіцяв. – Нагляд за будівництвом покладено на мене. Не підведеш свого друга?

– Та я…

– Ну, ну… – поплескав по плечу. – До побачення, старий камраде!

Віллі пробув у Хоролівці два дні. І весь оцей час Гайдук не одходив од телефону: сподівався, що Віллі його покличе й скаже, що лишає в Хоролівці. Але Віллі не кликав, Віллі наче забув Гайдука – викреслив із пам’яті. Подзвонив лише під кінець. Наказав негайно виїжджати в Тарасівку, пильнувати будівництво палацу. «Сам приїду на відкриття! – гукнув бадьоро у трубку. – Ми ще вип’ємо з тобою, друзяко!..»

Ще тиждень не покидав Гайдук Хоролівки: здавав справи своєму наступникові. Це був низенький товстун, веселий та привітний з виду: все усміхався приязно, називав навіть колегою – прочув, певно, дещо про Віллі. Гайдук же одразу зненавидів його, як зненавидів би будь-кого, хто зайняв його місце, і вже сам швидше поквапився залишити Хоролівку.

Гайдук поїхав у Тарасівку з новим комендантом, який захотів подивитися майбутній маєток. Комендантові, мабуть, і досі стояло в очах убивство Крюгера: тепер за сотню метрів попереду мчали два мотоцикли з кулеметами, а позаду – повна машина солдатів. «Буде кому закопувати», – похмуро думав Гайдук. Хоч він не вірив, щоб хтось зважився зустріти їх пострілами, все ж кожного разу, коли проїжджали мимо торішніх стіжків, що чорніли перепрілою соломою, відчував неприємний холодок десь аж під ложечкою.

Комендант не поїхав у село – наказав одразу ж повертати на хутір.

Закинута, заросла донедавна дорога була знову вторована: Крюгер до загибелі щодня ганяв підводи з Хоролівки, і на широкому подвір’ї лежали гори акуратно складеної цегли, обтесані свіжі колоди, стояли височезні козли з товстою сосниною, і в ній, в тій соснині, зависла дворучна пилка: тут розпускали колоди на дошки. Пилка була не наша – німецька, бо інакше б дядьки, які пиляли, забрали б її з собою, і сокири, що стирчали в напівобтесаних колодах, теж були, мабуть, привезені ще Крюгером, і добрий десяток лопат, складених біля колодязя. На подвір’ї не було ні душі, комендант, копирснувши ногою жовту тирсу під козлами, спитав роздратовано, де подівся сторож, який мав усе це охороняти.

– Де сторож, біс вас візьми?!

Гайдук міг би сказати, що він же теж оце щойно приїхав, як і пан комендант, однак не став сперечатися: знав, що хтось та має бути винен, а оскільки він був тут єдиним представником нової влади в Тарасівці, то й вина падала в першу чергу на нього. Тому він сказав, що змотається швиденько в село і вияснить, куди подівся сторож і чи був тут сторож взагалі.

– Давайте негайно! – аж тупнув ногою комендант: подвір’я, що не охоронялося, діяло на нього, мов червоне на бугая.

– Яволь! – приклацнув закаблуками Гайдук і поштиво спитав, чи може скористатися машиною. Бо звідси до села – три кілометри.

Одержавши дозвіл, пішов до машини.

– Шнель! Шнель! – заволав комендант, і той крик штовхнув Гайдука образливо в спину: все ще нe міг звикнутись із думкою, що він тепер всього-на-всього дорфполіцай – особа в очах комендантових зовсім уже нікчемна, йому аж щелепи звело від отого вигуку… «Ну, брешеш, не діждешся, щоб я тобі бігав!» – Гайдук так же повільно підійшов до машини, одчинив дверцята й буркнув:

– В село!

Їхав і думав, що як знайде сторожа – битиме. Гнатиме перед машиною, як скаженого пса. До самого хутора…

Зайшов до управи, сердито запитав із порога:

– Пане старосто! Де ви поділи сторожа, біс побери?!

Приходько, що сидів за столом (розбирався в якихось паперах), звівся Гайдукові назустріч, поштиво спитав:

– Сторожа? Якого, пане начальнику районової поліції?

Гайдук не став йому пояснювати, що він уже не начальник, але пояснив спокійніше:

– Того, що має бути на хуторі. – І додав: – Там – комендант. Вимагає негайно знайти сторожа… І вас кличе, до речі, – додав уже од себе, хоч комендант про старосту й не заїкався. Але йому було вигідно поставити під удар когось іншого, а не себе. Уже майже спокійно дивився на Приходька, який збирав зі столу папери.

– Поїхали? – Приходько замкнув шухлядку, надів картуз. Уже виходячи, кинув підліткові, що чергував коло «бандури»: – Хто питатиме, скажеш – на хуторі.

– Хто сторож? – поцікавився уже в машині Гайдук.

– Бородай.

– Де він живе?

– Та на виїзді… Якраз по дорозі…

Данько саме обідав: сидів за величезною мискою, непоквапом сьорбав борщ. Побачивши німця (Гайдук, який був у всьому німецькому, зайшов перший), він так і закляк, а жінка, яка діставала щось із печі, перелякано охнула.

– Обідаєш? – запитав лиховісно Гайдук: злість так і закипала в ньому. – Ану, марш до машини!

Данько й не ворухнувся. Розтулив тільки рота, випустив ложку. Ложка лунко стукнулася об дубову столину, і той звук наче вивів із трансу Данькову жінку – Килину:

– Та куди ж ви його забираєте?

Сльози так і бризнули з її очей, вона кинулася до чоловіка, заголосила:

– Та хазяїне ж мій дорогий, та куди ж вони тебе забирають?

Жінчин плач привів Данька до тями. Одвів її руки, спитав перелякано:

– Ви за мною?

– А то за яким іще паном!.. Ану ворушися швидше!.. Замовчи, ніхто твоє золото поки що не вішає! – Бо Килина вже тужила, як над покійником.

– Так би й сказали… А то кричать – у мене й душа отерпла… Килино, та годі тобі, подай-но краще ціпок.

Килина, все ще схлипуючи, пішла до печі, дістала ціпок оту величезну ломаку, що нею ще на початку війни зсадив Данько міліціонера з коня.

– Я ж оце щойно звідти прибіг – пообідати, – виправдовувався Данько. – А воно, бач, той… вже й поїсти не мона… Та не штовхайтесь у спину, я й так уже йду!

– Йди, йди! Ось комендант тебе нагодує!

Вийшли з хати. Попереду – Приходько. Данило слідом, а за ним уже – Гайдук і Килина. Килина, побачивши страшну чорну машину, якою тільки покійників возити, знову вдарила в голос, але Гайдук так цитькнув на неї, що вона одразу ж подавилася криком.

– Сідай до машини!

Данько позадкував-позадкував, наставив навпроти Гайдука ціпок:

– А я не сяду. Їдьте самі, а я навпростець.

– Не сядеш?! – Гайдук, звузивши очі, потягнувся до кобури.

– Та сідайте, Даньку, чого ви? – втрутився Приходько: Гайдук уже дістав пістолет. – Бачите, і я з вами їду.

– А чого вони так кричать? Ще і в спину штовхаються! – вже замалим не плакав Данько. – Не мона вже й пообідати, ге?

До машини, одначе, поліз.

– Та ку-ди-и ж те-ебе повезли-и-и?! – вдарив їм услід розпачливий голос Килини, вдарив і обірвався на ноті, тягучій та болісній. «Ото дурна баба! – поморщився Приходько, бо йому аж поза спиною сипонуло од того плачу. – Голосить, наче по мертвому…»

А вийшло, що не дуже й дурна: коли підкотили до подвір’я та вилізли з машини, комендант зовсім впав у шал. Червоне обличчя набрякло од гніву, очі побіліли. Бризкаючи слиною, налетів на Данька:

– Донерветер!.. Русіше швайне!..

Розмахнувся, ляснув щосили Данька по обличчі. Та краще був би й не бив: у Данька ж не щетина – щітка сталева. Комендант аж зойкнув, тіпаючи рукою.

– Ферфлюхтіге швайне!…

Ще щось кричав, плюючись довжелезними фразами, потім враз заспокоївся. Походив, походив перед ними трьома, що стояли навитяжку, ткнув у Бородая пальцем, заговорив уже ламаною російською мовою:

– Ти єст ошень ледачий скотіна! Ти зараз будеш покараний. Тебе будуть повєсіть!.. Льойтнант Грабке, виконуйте!

Кілька солдатів підбігло до Бородая, потягнули його до козлів. Там уже звисала з колоди акуратно припасована петля. Бородай мовчки опирався, босі ноги його аж заривалися в землю, в густий шпориш, він усе ще не одпускав ціпок, а солдати, розлючені, били його по голові, молотили по спині.

– Пане комендант!

– Що?! – Комендант так і крутнувсь до Приходька. – Ти теж захотів на шибеницю!

– Пане комендант, сторож не винен… Ви не допустите, щоб німецька влада покарала невинного!

– Невинний?! – закричав комендант. Так закричав, що аж солдати, які волокли Бородая, зупинилися. – Бандит цей не винний?!

– Так, пане комендант, сторож невинний. Сам пан Крюгер дозволив йому ходити на обід.

– Ти брешеш: Крюгер не міг це дозволити! – аж затупотів ногами комендант. І солдати, які досі стояли, вхопили наляканого Бородая, потягнули його під петлю.

– Спитайте все село. Все село вам підтвердить. – («А якби й справді німець заходився допитуватись? – журила потім Приходька Данилівна. – Ти думав, що казав?» Приходько на це тільки досадливо плечима здвигне: що про це й говорити!..) – Ви не допустите порушення німецької справедливості, пане комендант!

Солдати вже підтягнули Бородая під колоду, висаджували його на сторч поставлений пень. Бородай мукав, наче німий, крутив головою, вислизаючи з петлі, солдати молотили його кулаками. Видерли нарешті ціпок, заломили йому руки за спину, а лейтенант спритно накинув на шию петлю: очевидно, робив це не вперше. Зіскочив на землю, обернувся до коменданта, чекаючи сигналу.

– Пане комендант, ви не повісите невинного!

– А ви що скажете? – звернувся до Гайдука комендант: він уже став вагатися.

Гайдук дозволив собі здвигнути плечима: він сам щойно приїхав сюди, тому й знає не більше, ніж пан комендант. Може, й справді Крюгер дозволив сторожеві ходити на обід…

– Покійник не міг дати таке ідіотське розпорядження! – знову закричав комендант. – Пан Крюгер був чистокровним арійцем, а не якоюсь там російською свинею!

Гайдук знову здвигнув плечима: робіть як знаєте. І це ще більше розлютило коменданта.

– А ти?! – напустився він на Приходька. – Як ти стежиш за порядком? Тебе теж треба повісити!

Приходько мовчав. Відчував, що комендант кричить, бо вже не знає, що робити з Даньком. Вішати наче вже й ні за що, але й милувати, мабуть, не хотілося. Тож хай покричить, од крику ще ніхто не вмирав, хай собі викричиться, а ми мовчки постоїмо. І Приходько покірно стояв, усім своїм видом показуючи, що він поштиво слухає німця, хоч і не все розуміє: комендант то горлав по-російському, то переходив на німецьку, коли слів бракувало.

Накричавшись уволю, комендант іще трохи попирхав, потім тукнув лейтенантові притягнути того йолопа назад. І Данько, який, певне, так і не зрозумів, що він щойно був на волосинці од смерті і врятувавсь лише чудом, знову опирався щосили, зариваючись ногами в землю.

– Він є ненормальний? – поцікавився сердито комендант.

– Та трохи, пробачайте, є… Без десятої клепки…

– Клепка?.. Що то є – клепка?

Гайдук пояснив по-німецькому.

– Я, я, – сказав комендант. – Всі ви без десятої клепки… Я вставлю вам клепку! – перейшов він на крик. Це був, мабуть, останній вибух, останній, ще не розтрачений заряд, бо одразу заговорив спокійніше: – Ви є позбавлені німецький дисциплін – І вже до Бородая, який стояв перед ним зігнутий у спині, бо солдати ще заламували йому руки: – Ти заслуговуєш бути повішеним, але з пошани до покійного пана Крюгера я тебе цього разу помилую… Однак ти провинився, а жодна провина не повинна лишатися непокараною. Так, так, непокараною… Тому я присуджую тобі двадцять і п’ять шомполів… Зо, зо, фюнф унд цванціг… Льойтнант Грабке, виконуйте!

Лейтенант козирнув, кинув коротку команду солдатам. Поки одні повалили Данька на траву (він знову опирався щосили, і Приходько мало не крикнув: «Та лягай, чоловіче, лягай!» – боявся, що комендант розгнівається – і тоді вже ніщо не врятує Данька), поки солдати валяли Данька, стягали із нього штани та задирали сорочку, двоє інших принесли од машини по шомполові. Потім один із солдатів сів Данькові на голову, а другий на ноги. Данько вигнув оголену спину, гострий, як у худющої шкапи, хребет напнув сіру шкіру, і вона аж посиніла. Комендант махнув рукавичкою, скомандував голосно:

– Починайте!

Солдати із шомполами ступили крок уперед, і екзекуція почалася.

– Айн!.. Цвай!.. Драй!.. – голосно рахував комендант, помахуючи в такт рукавичкою. – Фір!.. Фюнф!..

Од першого ж удару шкіра на Данькові спині тріснула, густо чвиркнула кров. Данько голосно скрикнув, смикнувся щосили, солдати, які сиділи на ньому, вчепилися в плечі й ноги. Занудливий клубок підкотив під горло Приходькові, навіть Гайдук здригнувся, шомполи хвиськали й хвиськали, мов у машині. Бородай щоразу болісно скрикував, а комендант аж ногою притупував, рахуючи голосно удари.

– Фір унд цванціг… Фюнф унд цванціг!.. – І з неприхованим жалем: – Ґ’енуґ!

Захекані солдати опустили шомполи, і з шомполів одразу ж почала скапувати кров. Ті, що сиділи на Данькові, звелися, стали обчищати мундири: бризкало аж на них. Данько ж все ще лежав непорушний, лише посічена, геть закривавлена спина дрібно тремтіла.

– Підведіть його! – наказав комендант.

Солдати підхопили Данька, одірвали од землі. Сорочка опустилася донизу, закриваючи спину, штани ж упали на землю, і Данькова голизна засвітила комендантові в очі.

– Одягнися! – бридливо гукнув комендант.

Данько й не поворухнувся: довгі руки його обламано повисли вздовж тулуба, набрякле обличчя спотворилось болем, кров’ю налиті очі дивились безтямно. Він зараз навряд чи що й розумів.

– Одягніть цього йолопа! – заволав комендант, мов заведений, і солдати взялися натягати на Данька штани.

Коли Данько був споряджений, комендант знов заспокоївся. Засунув правицю за ремінь, обличчя його стало поважне й урочисте, мов на молитві.

– Надіюся, ти добре засвоїв науку. Німецький закон строгий, але справедливий. Ми суворо караємо ледарів і заохочуємо кожного, хто чесно працює на велику Німеччину… А тепер можеш іти…

Він уже майже приязно дивився на Бородая, який удостоївся німецької науки.

– Ну, йди вже, йди, – додав нетерпляче, бо сторож, здається, й не думав рушати з місця.

І тут досі застигле обличчя Данькове заворушилося. Він повів очима праворуч, повів ліворуч, хрипко спитав:

– А де мій ціпок?

– Вас іст дас – цьїпок? – запитав комендант.

Гайдук пояснив.

– О-о, цьїпок!.. Дерев’яний гвинтівка!.. Ти є хороший сторож, якщо не забув про гвинтівка!.. Льойтнант Грабке! Дайте йому цьїпок й одвезіть на машині додому! До його добрий матка. Я одпускаю його сьогодні додому… Німецький закон строгий, але справедливий. Зо, зо: справделивий і строгий!

Так Данько Бородай сподобився ще раз прокататися в німецькій машині.

Комендант же ще довго варив воду з Приходька й Гайдука, читав довжелезну нотацію: як треба привчати тубільне населення до німецького порядку. Під кінець навіть Приходькові стало зводити щелепи – так хотілося позіхнути, а Гайдук, той і зовсім насупився. Та й де ж не супитись, слухаючи протягом години, що цегла є цегла і нею слід викладати стіни, а не пхати до рота, що німецькою пилкою треба пиляти дерево, а не залізо, а німецькими сокирами цюкати по тій он колоді, а не себе по коліні. Комендант, напевно, був ще й учителем, і то не просто вчителем, а занудою-вчителем, який щиро вірить у те, що всі учні – кретини і їм треба розжовувати найпримітивніші істини, ще й класти до рота.

Під кінець комендант сказав, що смерть Крюгера нічого не міняє. Навпаки: завтра ж мобілізувати всіх працездатних, від тринадцяти до сімдесяти років включно, на будівництво. Він, комендант, запевнив представника із Полтави, що палац буде збудовано ще в цьому році, отже, так воно й буде. І кожного, хто здумає саботувати чи ухилятися од трудової повинності, чекатиме зашморг або, на кращий випадок, екзекуція шомполами.

– Так – шомполами! – повторив комендант: обличчя його було урочисте й строге. І хай пан староста запам’ятає: він власною головою відповідатиме за кожного, хто ухилиться од трудової повинності. – Ви теж! – звернувся до Гайдука вже по-німецькому. «Яволь!» – приклацнув Гайдук закаблуками, але вираз його обличчя комендантові, мабуть, не сподобався, бо він одразу ж почервонів і заволав: – Глядіть: ви вже втратили посаду, щоб не довелося ще втратити й голову! Я й пальцем не поворухну, щоб вас врятувати! Ви розбестили поліцаїв, перетворили їх на бандитів!.. – У Гайдука аж губи поблідли од образи, але він мовчав, тільки з кожною образою все більше кам’янів лицем. Васильович же з подивом дивився на коменданта: він уперше стрічав людину, яка так легко зривалася на крик. – Я буду приїжджати щотижня! – розорявся між тим комендант. – І якщо пролунає хоч один постріл, ви обоє будете негайно повішені на он тій колоді!.. Ви чуєте?! – Бо в Гайдука вже був зовсім відсутній погляд. «Яволь», – знову буркнув Гайдук, і комендант врешті представив його Приходькові:

– Це єст новий начальник поліції дорф Тарасьївка. Він єст відповідайт за будівництво й порядок, і ви йому помагайт! Зо, зо, помагайт!..

Комендант помовчав, мабуть, пригадуючи, чи не забув ще чогось сказати. Так і не надумавшись, хитнув головою:

– Все! Ауфвідерзеєн, панове!

Коли вже сідав до машини, лейтенант запитав, що робити з петлею: лишати чи забрати з собою?

Комендант якийсь час роздумував: йому, мабуть, було жалко знімати так добре припасований мотуз.

– Зніміть! – врешті вирішив він. – То є німецьке майно.

І лейтенант побіг до козлів. Спритно видерся на колоду, розв’язав мотузок. Акуратно згорнув, обдмухавши налиплу тирсу, поклав у рожевий пакет. «Скількох же він перевішав!» – наче про живу істоту, подумав про той мотузок Приходько. І весь оцей двір, з колодами, козлами, цеглою, всі оці німці, від коменданта аж до солдатів, які вже сиділи в машині з металевими горшками на головах, застиглі, мов статуї, на живих істот і не подібні, всі оці машини, що прикотили неждані й поїдуть небиті, стали такі йому ненависні, що аж забракло у грудях повітря. «Та хто ви такі, щоб вирішувати, як нам жити і що нам робити? Хто вас кликав, хто вас просив?.. По якому праву ви взялися нас вчити?..» Закривавлена, дугою вигнута спина Данькова з ошматтями шкіри гойднулася перед очима, заслала і коменданта, що саме сідав до машини, і Гайдука, який щось казав на прощання, і лейтенанта з отим рожевим пакетом, до грудей ніжно притуленим. «І як жить після цього?.. Як жити?..» Він аж застогнав, бо не бачив просвітку, – волів бути зараз Бородаєм, з його обдертою спиною, ким завгодно – тільки не старостою!