Екатерина Шукшина

Что хочет жить долго, должно служить. Что хочет господствовать, живёт недолго.

Ведь один из высших принципов нашей духовной жизни – это как раз стирание индивидуальности, как можно более

все с пассивной готовностью принимают ту степень уважения, которую ты уверенно выказываешь самому себе.

«Я молодий, мені двадцять років, але в житті я бачив тільки відчай, смерть, жах та поєднання безглуздої легковажності з неймовірними муками. Я бачу, що хтось нацьковує народ на народ, і люди вбивають – мовчки, слухняно, по-дурному, не розуміючи, що роблять, і не відчуваючи ніякої провини. Я бачу, що найкращі уми людства винаходять зброю і слова, аби це тривало й далі, та ще й у найвигадливіших формах. І разом зі мною це бачать усі люди мого віку, тут і за кордоном, в усьому світі, зі мною це переживає все моє покоління…. Довгі роки ми робили тільки одне – убивали, це стало нашою першою професією у житті. Усе, що ми знаємо про життя, зводиться до одного – до смерті. Що ж буде потім? І що ж буде з нами?»

Почему слова о любви, воспоминания о любви, воспоминания об утраченной любви, обещание любви, конец любви, отсутствие любви, жгучая, жгучая потребность любви, потребность любить выливаются в такую бездну насилия?

Что до будущего, оно стало слишком неопределенным и напрочь отменяло само себя, превратив в идиотизм любое намерение, какое я мог бы иметь, любую любовь, какую я мог бы питать, любую книгу, какую я мог бы хотеть написать. Паралич времени, как я понял, охватил одновременно дома и тела, обездвижил ноги, руки, пальцы и существование.

когда сердце еще колотилось после внезапной волны страха, оказалось нелегко попасть