Фінансист

12

До Едварда Мелії Батлера Ковпервуд звернувся майже два роки по тому, коли подумав, що він міг би досягти вельми впливового становища, якби йому доручили розповсюдити частину випущеної позики. Можливо, Батлер і сам зацікавиться придбанням пакета облігацій або ж просто допоможе йому, Френку, розмістити їх. На той час Батлер вже перейнявся щирою симпатією до Ковпервуда і в реєстрах останнього значився великим власником цінних паперів. Ковпервуду теж подобався цей міцний, поважний ірландець. Подобалася йому і вся історія сім’ї Батлера. Він познайомився з його дружиною, огрядною і флегматичною ірландкою. Вона була досить мила, терпіти не могла нічого показного і досі ще любила заходити на кухню і особисто керувати куховарством. Френк був уже знайомий і з синами Батлера – Оуеном і Келемом, і з дочками – Норою та Ейлін. Ейлін і була тією дівчиною, з якою він зіткнувся на сходах під час першого свого візиту до Батлера позаминулої зими.

Коли Ковпервуд увійшов до своєрідного кабінету-контори Батлера, там затишно палав камін. Наближалася весна, але вечори були ще холодні. Батлер запропонував гостеві зручніше влаштуватися в глибокому шкіряному кріслі біля вогню і приготувався його слухати.

– Еге, це не така проста штука! – вимовив він, коли Ковпервуд скінчив. – Ви ж краще за мене розбираєтеся в цих речах. Як вам відомо, я не фінансист, – і він посміхнувся, немов виправдовуючись.

– Я знаю лише те, що це питання впливу і протекцій, – продовжував Ковпервуд. – «Дрексел і Ко» та «Кук і Ко» мають зв’язки в Гаррісберзі. У них там є свої люди, які стоять на сторожі їхніх інтересів. З головним прокурором і скарбничим штату вони приятелюють. Якщо я запропоную свої послуги і навіть доведу, що можу взяти на себе розміщення позики, мені цю справу все’дно не доручать. Так бувало вже не раз. Я повинен заручитися підтримкою друзів, їх впливом. Адже ви знаєте, як влаштовуються такі справи.

– Вони влаштовуються досить легко, – сказав Батлер. – Коли знаєш напевно, до кого слід звернутися. Візьмемо, наприклад, Джиммі Олівера – він має бути більш-менш у курсі справи.

Джиммі Олівер був тоді окружним прокурором і час від часу давав Батлеру цінні поради. Завдяки щасливому збігу він перебував ще й у дружбі зі скарбничим штату.

– На яку ж частину позики ви замірилися?

– На п’ять мільйонів.

– П’ять мільйонів! Ого! – Батлер випростався у своєму кріслі. – Ви що, голубе? Адже це величезні гроші! Де ж ви розмістите таку кількість облігацій?

– Я подам заявку на п’ять мільйонів, – м’яко заспокоїв його Ковпервуд. – Отримати ж хочу лише мільйон. Але така заявка підніме мій престиж, а престиж теж котирується на ринку.

Батлер, полегшено зітхнувши, відкинувся на спинку крісла.

– П’ять мільйонів! Престиж! Отже, ви хочете лише мільйон? Ну, тоді інша річ! А думка, щиро кажучи, непогана. Таку суму ми, певно, зуміємо роздобути.

Він потер долонею підборіддя і втупився у вогонь.

Йдучи в цей вечір від Батлера, Ковпервуд не сумнівався, що той його не обдурить і пустить в хід усі свої зв’язки. Тому він анітрохи не здивувався і прекрасно зрозумів, що й до чого, коли кілька днів по тому його представили міському скарбничому Джуліану Боудену, який, у свою чергу, обіцяв познайомити його зі скарбничим штату Ван-Нострендом і подбати про те, щоб клопотання Ковпервуда було розглянуто.

– Ви, звичайно, знаєте, – сказав він Ковпервуду в присутності Батлера, бо в його будинку і відбувалася ця зустріч, – що банківський клан дуже могутній. Вам відомо, хто його очолює. Вони не бажають, щоб у справу з випуском позики встрявали сторонні. У мене була розмова з Теренсом Реліхеном, їхнім представником там, нагорі (він мав на увазі столицю штату Гаррісберг), який заявив, що вони не потерплять нічийого втручання в цю справу з позикою. Ви можете нажити собі чимало неприємностей тут, у Філадельфії, якщо досягнете свого, – це ж дуже могутні люди. А ви вже уявляєте собі, де розмістите позику?

– Так, уявляю, – відповів Ковпервуд.

– Ну що ж, як на мене, найкраще тепер – тримати язика за зубами. Подавайте заявку – і справу вирішено. Ван-Ностренд, за згодою губернатора, затвердить її. А з губернатором, я думаю, ми зуміємо домовитися. А коли ви доможетеся затвердження, з вами, ймовірно, захочуть серйозно поговорити. Та це вже буде ваш клопіт.

Ковпервуд посміхнувся своєю непроникною посмішкою. Скільки всяких ходів і виходів у цьому фінансовому світі! Цілий лабіринт підземних течій! Трохи прозорливості, трохи кмітливості, трохи удачі – час і випадок, – от що здебільшого вирішує справу. Взяти хоча б його самого: варто було йому відчути честолюбне бажання зробити кар’єру – лише бажання, нічого більше – і от у нього вже є зв’язок зі скарбничим штату і з губернатором. Вони будуть особисто розбирати його справу, бо він цього зажадав. Інші ділки, впливовіші за нього, мали точно таке ж право на частку в позиці, але вони не зуміли цим скористатися. Сміливість, ініціатива, підприємливість – як багато вони значать! (та ще везіння на додачу).

Вже дорогою Френк думав про те, як здивуються «Кук і Ко», «Дрексел і Ко», дізнавшись, що він став їхнім конкурентом. Удома він піднявся на другий поверх, в маленьку кімнату поруч зі спальнею, яку облаштував під кабінет – там стояли письмовий стіл, сейф і шкіряне крісло, – і почав перевіряти свої ресурси. Йому потрібно було багато чого обміркувати і зважити. Він знову переглянув список осіб, з якими вже домовився, і на чию підписку міг сміливо розраховувати. Проблема розміщення облігацій на мільйон доларів його не турбувала. За його розрахунками, він мав заробити два відсотки від загальної суми, тобто двадцять тисяч доларів. Якщо діло вигорить, він вирішив купити особняк на Джирард-авеню, неподалік від Батлерів, а можливо, ще краще – придбати ділянку і почати будуватися. Гроші на будівництво він роздобуде, заклавши ділянку і будинок. У батька справи йдуть досить непогано. Можливо, і він захоче будуватися поруч, тоді вони будуть жити пліч-о-пліч. Контора мала дати цього року (незалежно від операції з позикою) тисяч десять. Вкладення Френка в конку, що досягали суми в п’ятдесят тисяч доларів, приносили шість відсотків річних. Майно дружини, яке складалося з їхнього нинішнього будинку, облігацій державних позик і нерухомості в західній частині Філадельфії, становило ще сорок тисяч. Він був багатою людиною, але розраховував незабаром стати ще багатшим. Тепер треба лише діяти – розумно і холоднокровно. Якщо операція з позикою пройде успішно, він зможе повторити її, і навіть в більшому масштабі – адже це не останній випуск. Посидівши ще трохи, він загасив світло і пішов до дружини, яка вже спала. Няня з дітьми займала кімнату з іншого боку сходів.

– Ну от, Ліліан, – сказав він, коли вона прокинувшись повернулась до нього, – мені здається, що справа з позикою, про яку я тобі розповідав, тепер зрушилась. Один мільйон для розміщення я, імовірно, отримаю. Це принесе двадцять тисяч прибутку. Якщо все пройде успішно, ми вибудуємо собі будинок на Джирард-авеню. Згодом вона стане однією з найкращих вулиць. Коледж – прекрасне сусідство.

– Це буде чудово, Френку! – сказала вона і погладила його руку, коли він присів на край ліжка. Але в тоні її відчувався легкий сумнів.

– Нам потрібно бути уважнішими до Батлера. Він дуже люб’язно зі мною обійшовся і, звісно, буде нам корисним і надалі. Він запрошував нас із тобою як-небудь зайти до них. Не слід нехтувати цим запрошенням. Будь привітнішою до його дружини. Він може при бажанні дуже багато для мене зробити. У нього, між іншим, дві дочки. Треба буде запросити їх до нас усією сім’єю.

– Ми влаштуємо для них обід! – з готовністю відгукнулася Ліліан. – Я на днях заїду до місіс Батлер і запропоную їй покататися зі мною.

Ліліан вже встигла дізнатися, що Батлери (принаймні молодше покоління) люблять показний шик, і вони дуже чутливі до розмов про своє походження, а гроші, за їхніми уявленнями, компенсують абсолютно всі недоліки.

– Старий Батлер – людина вельми респектабельна, – зауважив якось Ковпервуд. – Але місіс Батлер… Та й вона, власне, непогана, але надто вже простакувата. Утім, це жінка добра і щира.

Френк попрохав дружину бути люб’язнішою з Ейлін і Норою, оскільки батько і мати Батлери дуже пишаються своїми доньками.

Ліліан на той час було тридцять два роки, Френку – двадцять сім. Народження двох дітей і турботи про них певною мірою вплинули на її зовнішність. Вона втратила колишню звабливу витонченість і стала дещо сухорлявою. Обличчя її із запалими щоками нагадувало обличчя жінок з картин Россетті і Берн-Джонса^[11]. Здоров’я її було підірване доглядом за двома дітьми, а ознаки катару шлунка, що виникли останнім часом, забрали у неї багато сил. Нервова система її зазнала розладу, і часом вона страждала від нападів меланхолії. Ковпервуд все це помічав. Він намагався бути з нею, як і раніше, ласкавим і уважним, але, маючи розум утилітарний і практичний, не міг не розуміти, що рано чи пізно у нього на руках опиниться хвора дружина. Співчуття і прихильність, звичайно, добра річ, але пристрасть і потяг мають зберігатися, – надто гіркою буває ця втрата.

Отож Френк часто задивлявся на молодих життєрадісних дівчат, котрі випромінювали здоров’я. Зрозуміло, похвально, розсудливо і вигідно дотримуватися чеснот, згідно з правилами загальноприйнятого кодексу моралі, але якщо у тебе хвора дружина… Та й узагалі, хіба людина прикута до своєї дружини? Невже йому вже на жодну жінку й поглянути не можна? А що, коли до душі йому припаде інша? Френк у вільний час чимало розмірковував над подібними питаннями і дійшов висновку, що все це не так уже й страшно. Якщо не ризикуєш бути викритим – тоді все гаразд. Треба лише бути обачливим. Зараз, коли він сидів на краю ліжка дружини, ці думки знову заюрмилися в його голові, бо вдень він побачив Ейлін Батлер, як вона співала, акомпануючи собі на роялі, коли він проходив через вітальню. Ейлін була схожа на пташку в яскравому оперенні і дихала здоров’ям і радістю. Уособлення юності…

«Дивно влаштований світ…» – подумав Френк. Але ці думки він глибоко таїв у собі і нікому не збирався їх повіряти.

Операція з позикою мала досить цікаві наслідки: Френк виручив свої двадцять тисяч (навіть трохи більше) і до того ж привернув до себе увагу фінансового світу Філадельфії і штату Пенсильванія. Але розповсюджувати позику йому так і не довелося. У нього відбулася зустріч із скарбником штату в конторі одного знаменитого філадельфійського юриста, де скарбник зазвичай займався справами під час своїх наїздів до Філадельфії. Він був дуже люб’язний з Ковпервудом (нічого іншого йому й не лишалося) і пояснив, як у Гаррісберзі влаштовуються такі справи. Коштами для передвиборних кампаній забезпечують великі фінансисти. У тих є свої ставленики в палаті і в сенаті штату. Губернатор і скарбник, звісно, вільні у своїх діях, але їм доводиться пам’ятати про існування таких речей, як престиж, дружба, громадський вплив і політичне честолюбство. Значні ділки нерідко утворюють таємну корпорацію – факт, зрозуміло, не зовсім законний. Проте, з іншого боку, вони, як-не-як, є офіційними поручителями при випуску великих позик. Штат змушений підтримувати з ними добрі стосунки, особливо в такий час, як нині. Оскільки містер Ковпервуд має прекрасні можливості для розміщення облігацій на один мільйон (здається, саме на таку суму він претендує) – його прохання слід задовольнити. Але Ван-Ностренд хоче зробити йому іншу пропозицію. Чи не погодиться Ковпервуд (якщо цього забажає група фінансистів, що реалізує позику) після затвердження його заявки поступитися їм за відому компенсацію (що дорівнює тому прибутку, на який він розраховував) своєю часткою в розміщенні позики? Таке бажання деяких фінансистів. Опиратися їм було б небезпечно. Вони аж ніяк не заперечують проти заявки на п’ять мільйонів, яка повинна підняти престиж Ковпервуда. Нехай навіть вважається, що він розмістив один мільйон, – вони і проти цього нічого не мають. Але вони хочуть взяти на себе неподільно реалізацію всіх двадцяти трьох мільйонів доларів одним кушем – так буде солідніше. При цьому зовсім не обов’язково галасувати про те, що Ковпервуд відмовився від участі в поширенні позики. Вони згодні, щоб він зібрав лаври, які очікували б на нього, якби він завершив розпочату справу. Проблема лише в тім, що це може стати поганим прикладом. Знайдуться й інші охочі піти його слідами. Але якщо у вузьких фінансових колах з приватних джерел поширяться чутки, що на нього чинився тиск, і він, отримавши відступні, відмовився від участі в розміщенні позики, то в майбутньому це утримає інших від подібного кроку. Якщо ж Ковпервуд не погодиться на запропоновані йому умови, йому можуть заподіяти всіляких неприємностей. Наприклад, вимагати погашення його онкольних позик. У багатьох банках з ним надалі будуть менш ввічливі. Його клієнтуру можуть так чи інакше відтрутити.

Ковпервуд зрозумів. І… погодився. Поставити на коліна стількох сильних світу цього – лише це вже дечого варте! Отже, про нього почули, зрозуміли, що він за птах. Дуже добре, чудово! Він візьме свої двадцять тисяч доларів (чи близько того) і ретирується. Скарбник теж був вдоволений. Це дозволяло йому вийти з вельми делікатної ситуації.

– Я радий, що побачився з вами, – сказав він, – радий, що ми взагалі зустрілися. Коли я знову буду в цих краях, я зазирну до вас, і ми разом поснідаємо.

Скарбник відчув, що має справу з людиною, яка дасть йому можливість підробити. У Ковпервуда був дивовижно проникливий погляд, а його обличчя свідчило про жвавий і гнучкий розум. Повернувшись до себе, він розповів про молодого фінансиста губернатору і деяким знайомим ділкам.

Розподіл позики для реалізації було нарешті затверджено. Після секретних переговорів з очільниками фірми «Дрексел і Ко» Ковпервуд отримав від них двадцять тисяч доларів і передав їм своє право на участь у цій справі. Тепер в його конторі час від часу стали з’являтися нові обличчя – серед них Ван-Ностренд і вже згаданий нами Теренс Реліхен, представник іншої політичної групи в Гаррісберзі. Одного разу за сніданком в ресторані Френка познайомили з губернатором. Його ім’я стали згадувати в газетах, він швидко ріс в очах суспільства.

Френк разом з молодим Елсвортом негайно взявся до розробки проекту свого нового будинку. Буде споруджене щось виняткове, заявив він дружині. Тепер їм доведеться влаштовувати великі прийоми. Фронт-стрит для них уже занадто тиха вулиця. Френк дав оголошення про продаж старого будинку, порадився з батьком і з’ясував, що й той не проти переїхати. Успіх сина добре позначився і на кар’єрі батька. Директори банку що не день були з ним привітніші.

Наступного року голова правління банку Кугель збирався вийти у відставку. Старому Ковпервудові, завдяки блискучій фінансовій операції, проведеній його сином, а також багаторічній службі, пророкували цю посаду. Френк робив великі позики в його банку, а отже, був і значним вкладником. Дуже позитивно оцінювався і його діловий зв’язок з Едвардом Батлером. Френк постачав очільникам банку відомості, яких без нього вони не могли б здобути. Міський скарбник і скарбничий штату стали цікавитися цим банком. Ковпервуду-старшому вже ввижався двадцятитисячний оклад голови правління, і цим він значною мірою був зобов’язаний своєму синові. Стосунки між обома родинами тепер були такі, що кращого годі й бажати. Анна (їй уже виповнився двадцять один рік), Едвард і Джозеф часто проводили вечори в будинку брата. Ліліан майже щодня відвідувала його матір. Ковпервуди жваво обмінювалися сімейними новинами, і нарешті вирішено було будуватися поруч. Ковпервуд-старший купив ділянку в п’ятдесят футів поруч з тридцятифутовою ділянкою сина, і вони разом почали будівництво двох красивих і зручних будинків, які повинні були з’єднатися між собою галереєю – так званою перголою, відкритою влітку і заскленою взимку.

Для облицювання фасаду було обрано зелений граніт, дуже поширений у Філадельфії, але містер Елсворт обіцяв надати цьому каменеві особливо приємний вигляд для ока. Ковпервуд-старший вирішив, що може дозволити собі витратити на будівництво сімдесят п’ять тисяч доларів (його статки вже оцінювалися у двісті п’ятдесят тисяч), а Френк збирався ризикнути п’ятдесятьма тисячами, одержавши цю суму під заставу. У той же час він мав намір перевести свою контору в окрему будівлю, на тій же Третій вулиці, але південніше. Йому стало відомо, що там продається будинок з фасадом у двадцять п’ять футів завдовжки (правда, старий). Але якщо облицювати його темним каменем, то він набуде досить значного вигляду. В уяві Френка вже вималювалася красива будівля з величезним дзеркальним вікном, крізь яке видно дерев’яну обшивку внутрішніх стін, а на дверях або збоку від них бронзова табличка: «Ковпервуд і Ко». Ще туманно, але вже, як рожева хмаринка на горизонті, постало перед ним його майбутнє. Він буде багатий, дуже-дуже багатий!

13

Поки Ковпервуд неухильно просувався вперед шляхом життєвих успіхів, велика війна проти повсталого Півдня наближалася до кінця. Був жовтень 1864 року. Взяття Мобіла і «Битва у лісових хащах»^[12] ще не зітерлися з пам’яті. Грант стояв уже на підступах до Пітерсберга, а доблесний генерал південців Лі робив останні блискучі і безнадійні спроби врятувати становище, використовуючи всі свої здібності стратега і вояка. Іноді, наприклад, в ту млосно довгу пору, коли вся країна чекала падіння Віксберга або переможного наступу армії, що стояла на річці Потомак, а Лі між тим вдерся до Пенсильванії, акції стрімко знижувалися в ціні і ринок зазнавав занепаду. У такі хвилини Ковпервуд закликав на допомогу всю свою спритність; йому доводилося щомиті бути напоготові, щоби все нажите ним не пішло з вітром через якісь непередбачувані і згубні звістки.

Особисте його ставлення до війни (незалежно від його патріотичних почуттів, які вимагали збереження цілісності Союзу^[13]) зводилося до думки, що це руйнівна і вельми дорога затія. Він не був зрештою такий далекий від національної гордості, щоб не усвідомлювати, що Сполученими Штатами, які тепер розкинулися від Атлантичного океану до Тихого і від снігів Канади до Мексиканської затоки, не можна не дорожити. Народившись у 1837 році, Ковпервуд був свідком того, як країна домагалася територіальної цілісності (якщо не брати до уваги Аляску). У дні його юності США збагатилися купленою у іспанців Флоридою; Мексика, після несправедливої війни, поступилася в 1848 році Техасом і територіями на захід від нього. Залагодилися, нарешті, прикордонні суперечки між Англією і Сполученими Штатами на далекому північному заході. Людина з широкими поглядами на соціальні та фінансові питання не могла не розуміти всього значення цих фактів. У всякому разі, вони вселяли Ковпервуду усвідомлення необмежених комерційних можливостей, що причаїлися в такій великій державі. Він не належав до розряду фінансових авантюристів або прожектерів, котрі вбачали джерела безмежної наживи в кожному недослідженому струмку, в кожній п’яді прерій; але вже самі обшири країни свідчили про гігантські можливості, які, як сподівався Френк, можна буде захистити від будь-яких зазіхань. Територія, що простягається від океану до океану, таїла в собі потенційні багатства, які були б утрачені, якби Південні штати від’єдналися від Північних.

Водночас проблема звільнення негрів не здавалася Ковпервуду суттєвою. Він з дитинства спостерігав за представниками цієї раси, помічав їхні переваги й вади, які вважав вродженими, і гадав, що саме цим обумовлена їхня доля.

Так, наприклад, він зовсім не був упевнений, що неграм може бути відведена більша роль, ніж та, яку вони відігравали. Принаймні, на них очікує ще довга і важка боротьба, результатів якої не дізнаються найближчі покоління. У нього не було особливих заперечень проти теорії, яка вимагала для них свободи. Але він не бачив і причин, завдяки яким жителі Півдня мали би всіма силами протистояти зазіханням на їх надбання і економічний лад. Дуже шкода, звісно, що в деяких випадках з чорними невільниками обходяться кепсько. Він вважав, що це питання слід переглянути, але не бачив ніяких серйозних етичних підстав для тієї боротьби, яку вели покровителі чорношкірих. Він усвідомлював, що становище величезної більшості чорношкірих чоловіків і жінок мало чим відрізняється від становища рабів, попри те, що їх нібито захищає конституція країни. Адже існувало духовне рабство, рабство слабких духом і слабких тілом. Ковпервуд зі щирою цікавістю стежив за виступами Самнера, Гаррісона, Філіпса і Бічера^[14], але ніколи не вважав цю проблему життєво важливою для себе. Він не мав охоти бути солдатом або командувати солдатами і не мав полемічного дару; за самим складом свого розуму він не належав до любителів дискусій навіть у галузі фінансів. Його цікавило лише те, що могло виявитися вигідним для нього, і вигоді були присвячені всі його помисли. Братовбивча війна на його батьківщині не могла принести йому користі. На його думку, вона лише заважала країні зміцніти в торговому і фінансовому відношенні, і він сподівався на швидкий кінець цієї війни. Він не вдавався до гірких нарікань на високі військові податки, хоча знав, що для багатьох це важке випробування. Розповіді про смерть і нещастя дуже зачіпали його, але, на жаль, людське життя таке мінливе, і не в його змозі що-небудь змінити в ньому! Так ішов він своїм шляхом, день у день спостерігаючи за приходом і відходом військових загонів, на кожному кроці зустрічаючи купки брудних, схудлих, обірваних і напівхворих людей, які поверталися з поля битви або з лазаретів; йому залишалося лише жаліти їх. Ця війна була не для нього. Він не брав у ній участі і знав лише, що буде дуже радий її закінченню – не як патріот, а як фінансист. Вона була руйнівною, трагічною, нещасливою.

Дні минали. За цей час відбулися вибори до місцевих органів влади і змінилися міський скарбник, податковий уповноважений і мер. Але Едвард Мелія Батлер, мабуть, все ще мав колишній вплив. Між Батлерами і Ковпервудами встановилася тісна дружба. Місіс Батлер була дуже прихильна до Ліліан, хоча вони сповідували різну віру. Обидві жінки разом каталися в екіпажі, разом ходили по магазинах; правда, місіс Ковпервуд ставилася до своєї старшої приятельки дещо критично і трохи соромилася її простацької мови, ірландського акценту і вульгарних смаків (наче сама вона не походила з такої ж плебейської родини). Але, з іншого боку, вона визнавала, що ця жінка дуже добра і сердечна. Живучи у великому достатку, вона любила робити людям приємне, задаровувала і пестила Ліліан і її дітей.

«Дивіться ж, неодмінно приходьте пообідати з нами!» (Батлери досягли вже того рівня добробуту, коли було прийнято обідати пізно.) Або: «Ви повинні покататися зі мною завтра!»

«Ейлін, дай їй Боже здоров’я, славна дівчина!» Або: «Нора, бідолаха, нині щось нездужає».

Однак Ейлін – з її капризами, завзятістю, вимогою уваги до себе і марнославством – дратувала, а часом навіть обурювала місіс Ковпервуд. Дівчині виповнилось уже вісімнадцять, і в усій її зовнішності відчувалася якась підступна спокусливість. Манери у неї були зухвалі, часом вона любила пустувати і, незважаючи на своє монастирське виховання, повставала проти найменшого пригнічення її свободи. Але при цьому в блакитних очах Ейлін світився м’який вогник, який свідчив про чуйне і добре серце.

Батьки Ейлін свого часу обрали для неї церкву Св. Тимофія і монастирську школу в Джермантауні, щоб дочка отримала, як вони висловлювалися, «добру католицьку освіту». Ейлін познайомилася там з католицькими догматами і обрядами, але нічого в них не тямила. Зате в її уяві глибоко закарбувався храм з його вікнами, що тьмяно поблискували, високий білий вівтар, а по обидва боки від нього – статуї св. Йосипа і діви Марії в блакитних, всипаних золотими зірками шатах, з німбами навколо голів і скіпетром у руках. Храм узагалі (а будь-який католицький храм тим більше) радує око і заспокоює душу. Вівтар під час меси залитий світлом п’ятдесяти або й більше свічок. Він здається ще більш величним і прекрасним завдяки багатому мереживному обладунку священиків і служок. Прекрасні вишивки і яскраве забарвлення риз, ораря і нарукавників подобалися дівчині і полонили її уяву. Слід сказати, що у неї завжди був потяг до пишності, до яскравих фарб і «любов до любові». Ейлін змалку відчувала себе жінкою. Вона ніколи не прагнула вникати в суть речей, не цікавилася точними знаннями. Такі майже всі чуттєві люди. Вони ніжаться в променях сонця, упиваються барвами, розкішшю, зовнішньою пишнотою і далі цього не йдуть. Точність уявлень потрібна душам войовничим, владним, і в них вона перероджується в прагнення до користолюбства. Владна чуттєвість, що цілком оволодіває людиною, не властива ні активним, ні педантичним натурам.

Сказане вище необхідно пояснити стосовно Ейлін. Несправедливо було б стверджувати, що в той час вона вже була явно чуттєвою натурою. Все це ще дрімало в ній. Зерно не скоро дає урожай. Сповідальня, напівтемрява в суботні вечори, коли церква освітлювалася лише кількома лампадами, промови патера, єпитимія, яку він накладає для відпущення гріхів, нашіптування через заґратоване віконце – усе це хвилювало її. Гріхів за собою вона не вбачала. Пекло, що очікує грішників, не лякало Ейлін. Докорами сумління вона не переймалася. Діди й баби, які шкутильгали до церкви і, бурмочучи слова молитви, перебирали чотки, для неї мало чим відрізнялися від фігур у своєрідному оточенні дерев’яних ідолів, покликаних підкреслювати святість хреста. Їй подобалося, особливо у віці чотирнадцяти-п’ятнадцяти років, сповідатися, прислухаючись до голосу духівника, котрий всі свої настанови починав словами: «Так от, улюблена дитино моя…» Один старенький патер-француз, який сповідав вихованок монастирського пансіону, своєю добротою і м’якістю особливо зворушував Ейлін. Його благословення звучало щиро, щиріше, ніж її молитви, які вона читала квапливо і неуважно. Пізніше її уявою заволодів молодий патер церкви Св. Тимофія – отець Давид, рум’яний здоровань із завитком чорного волосся на лобі, який не без хизування носив свій пастирський головний убір. По неділях він проходив між лавами, рішучими, величними помахами руки кроплячи паству святою водою. Він вислуховував сповідь, і Ейлін любила іноді пошепки повіряти йому свої «гріховні» помисли, що спадали їй на думку, намагаючись при цьому вгадати, що думає про неї духівник. Як би вона того не бажала, вона не могла бачити в ньому представника божественної влади. Він був занадто молодий, надто звичайний. І в її манері із захватом розповідати про себе, а потім сумирно, з видом розкаяної грішниці, прямувати до виходу, було щось підступне, завзяте і дражливе. У школі Св. Агати вона вважалася «важкою» вихованкою, бо, як незабаром помітили добрі сестри, була занадто життєрадісна, надто сповнена енергії, щоб підкорятися чужій волі.

– Ця міс Батлер, – сказала одного разу абатиса сестрі Семпронії, безпосередній наставниці Ейлін, – дуже жвава дівчина. Ви зазнаєте з нею чимало клопоту, якщо не виявите досить такту. Як на мене, вам треба піти на дрібні поступки. Так ви, напевно, більшого від неї доможетеся.

Відтоді сестра Семпронія намагалася вгадувати бажання Ейлін, а часом навіть їм потурала. Але і це не завжди вдавалося черниці – дівчина була сповнена усвідомлення батьківського багатства і своєї переваги над іншими. Щоправда, іноді у неї раптом виникало бажання з’їздити додому, або ж вона просила у сестри-наставниці дозволу поносити її чотки з великих намистин з хрестом з чорного дерева і срібною фігуркою Христа – в пансіоні це вважалося великою пошаною. Подібні переваги, а також інші: дозвіл прогулюватися в суботу ввечері монастирськими землями, рвати скільки завгодно квітів, мати кілька зайвих суконь, носити прикраси – пропонувалися їй у винагороду, аби вона тихо поводилася в класі, тихо ходила і тихо розмовляла (наскільки це було в її змозі!), не забиралася в дортуар до інших дівчат після того, як гасили світло і, раптово перейнявшись ніжністю до тієї чи іншої сестри-виховательки, не душила її в обіймах. Ейлін любила музику і дуже хотіла займатися живописом, хоча ніяких здібностей до живопису у неї не було. Книги, здебільшого романи, теж цікавили її, але дістати їх було ніде. Все інше – граматику, правопис, рукоділля, закон Божий і загальну історію – вона ненавиділа. Правила доброго тону – це, мабуть, ще було цікаво. Їй подобалися химерні реверанси, яких її вчили, і вона часто думала про те, як буде вітати гостей, повернувшись до рідної домівки.

Коли Ейлін тільки вступила в життя, всі тонкі відмінності у становищі окремих верств місцевої громади почали її хвилювати; вона прагнула, аби батько побудував гарний особняк, на зразок тих, які вона бачила у інших, і відкрив їй дорогу в суспільство. Бажання це не збулося, і тоді всі її помисли звернулися до коштовностей, верхових коней, екіпажів і, звісно, на вбрання – все, що вона могла мати натомість. Будинок, у якому вони жили, не дозволяв влаштовувати великі прийоми, і Ейлін вже у вісімнадцять років спізнала муки враженого самолюбства. Вона жадала іншого життя! Але як їй було здійснити свої мрії?

Кімната Ейлін, повна модних одяганок, красивих дрібничок, коштовностей (прикрашатись якими їй випадало лише зрідка), черевичків, панчіх, білизни і мережив, могла б бути зразком для вивчення слабкостей нетерплячої і гордовитої натури. Ейлін знала всі марки парфумів і косметики (хоча остання їй була зовсім непотрібна) і щедро скуповувала те й інше. Акуратність не була її прикметною рисою, а показну розкіш вона дуже любила. Пишне нагромадження портьєр, фіранок, дрібничок і картин в її кімнаті погано поєднувалося з усім іншим оздобленням будинку.

Ейлін завжди викликала у Ковпервуда уявлення про незагнуздану норовливу конячку. Він нерідко зустрічав її, коли вона ходила з матір’ю по магазинах або ж каталася з батьком, і його незмінно смішив і тішив знуждений тон, яким вона розмовляла з ним.

– О Господи! Як нудно жити на світі! – говорила вона, тоді як насправді кожна мить життя для неї була сповнена трепетної радості. Ковпервуд точно охарактеризував її духовну сутність: дівчина, в якій життя б’є ключем, романтична, захоплена думками про кохання і про все, що несе в собі любов. Коли він дивився на неї, йому здавалося, що він бачить цілковиту досконалість, яку могла б створити природа, якби спробувала створити щось фізично ідеальне. У нього промайнула думка, що незабаром якийсь щасливчик одружиться з нею і забере її з собою. Але той, кому вона дістанеться, змушений буде утримувати її обожнюванням, тонкими лестощами і неослабною увагою.