Місто

Як може увінчатися перемогою кривавий марш парвеню Шікльґрубера, який цинічно і на весь голос заявив, що перетворить світ у єдиний концтабір, де кожен, хто залишиться живим, займе точно визначене йому місце для рабської і бездумної праці на «юберменшів». Вулик! Цей зразок порядку сподобався Миронові… Та ні, не треба ображати бджіл. Шікльґрубер хоче зробити світ табором, про який мріяв Ніцше! Ще в минулому столітті. Що ж, усі філософські системи виникають задовго до своєї реалізації. Отож тоді, коли європейський міщанин почав розчаровуватися в революціях, від яких чекав створення протягом дня Царства Божого на землі, а воно не приходило, і він запродував свою душу золотому теляті, тоді, коли ті революції таки назрівали, а привид нового соціального ладу набирав конкретних рис, загрожуючи перемінити світ, німецький філософ, який знав хистку вдачу дрібного буржуа, висунув для нього ідею сильної людини, котра вийде з міщанського середовища і виведе міщанина із залежного животіння до влади. Ідея міцної особистості була не новою. Ібсенівський Бранд теж кидав максималістський клич: «Все або ніщо», ганьбив слабодухів, які міняли високі ідеали на косяк риби, глузував з гномів, що викрикували славу своїм предкам – голіафам. Ібсен навіть неволю схвалював, бо вона спонукує до боротьби за свободу. Подібні ідеї проповідував і Ніцше. Бранд проклинав тих, які хочуть убити в людині здатність страждати й ненавидіти, і Ніцше вважав, що страждання – це вища мета людей. В чому ж річ? А в тому, що Ібсен вивищував ідею сильної людини людинолюбством, прагненням витягнути слабших з духовної немочі, а Ніцше закликав фізично розправлятися із слабшими, пропонував визволяти суспільство від пороків засобом найтяжчого гріха – насильством. Ібсен закликав виховувати воїна, який виходить на арену із шпагою, Ніцше – ката з прив’язаною до пояса сокирою, якого покидьки, що виповзли з-під італійських мостів і з німецьких сутерин, взяли собі за ідеал. І сповзла філософія Ніцше від «Заратустри» до «Майн кампф», струсила з себе позлітку протиміщанської войовничості і стала символом віри моральних деґенератів. Сказав-бо Ґете: «Людський набрід нічого так не боїться, як розуму».

То чи ж має перспективу гарнізон карних злочинців, озброєних ідеологією людиноненависництва, покорити людство? Ніколи. Суспільство, в якому невігласи стали ватажками, самовільно присвоївши собі звання докторів, суспільство, якому заважає вільна творчість людей, а мистецтво загрожує його існуванню, суспільство, в котрому єдиною істиною визнається спосіб мислення правителя, де сила превалює над мислю, де засуджуються до кари смерті Ейнштейн і Манн, а твори Маркса і Гейне – до спалення на вогнищі, не є, власне, суспільством, а зграєю скажених псів, яка буде знищена людьми. Nihil nоvо: коли правителі Риму пройнялися ідеєю світового панування, Рим загинув.

«У такому розумінні історичного й сучасного – мій оптимізм. А оптимізм – це первісний людський інстинкт, наріжний камінь людського існування, і знищити його можна тільки разом з людиною… Шановний Страусе, а не подумав ти, що оптимізм може стати і злом – якщо людина, вірячи в добро, перестає за нього боротися?»

«…Вони обидва все життя провели у створених ними самими світах, які не мають жодного зв’язку з реальністю, – гасив обурення на товаришів Мирон, сидячи у своїй кімнаті. – Створили умисне, щоб відмежуватися від самих себе – боязливих, самолюбних, грішних, – і, озброївшись знаннями й гуманними ідеями, таврують тих, які не одягають масок або ж зривають їх з облич у відповідний час. Як я… В мене теж є належна ерудиція, я не гірше за них розумію штуку, я теж мав би чим заслонитися від своїх гріхів – вони у нас однакові. А навіщо? Навіщо ховатися тепер у естетські мудрування, у туманність науки: що це все вартує перед силою, яка нині вивільнилася з пут? Треба негайно брати час за горло, щоб він тебе не полишив знову у безсиллі; кому ти потрібний зі своєю літературою, мистецтвом, теоретичною наукою – немічний. Бери силу, звідки вона дається, а тоді зможеш її використати для своїх потреб і своїх ідей… Зірвіть маску благопристойності, як я, вона вже не потрібна. Але ж ні – один і далі обкладає себе формулами, які з наукою мають стільки спільного, як хімія з алхімією, і сподівається винайти таке, яке ніхто винайти не може, а другий і далі на кожний випадок життя цитує «Фауста», не задумуючись над тим, що поема Ґете застаріла ще за життя автора, бо писав він її так довго, що за той час змінилася суспільна свідомість – від розгубленості перед всесильністю природи до перемоги людської мислі над нею. І зі слів Фауста «Спинися, мить!» можна хіба що поблажливо посміятися, бо за час творення поеми відбулася французька революція з її піднесенням і занепадом, вийшов на світову арену і зійшов з неї Наполеон, а всіляку містику переміг своїми дослідженнями Кюв’є, котрий підготував наукову революцію Дарвіна… За життя поета застаріла поема, а ти цитуєш її нині, коли війна ламає світ!..

Ось вам, хлопці, віз і перевіз. Життя мчить, мов колісниця Феба, зігріває і спалює, світить і затьмарює, і толочить на гамуз мрійників, і минає тих, котрі встигли розступитись перед нею, і вивозить на вершину сильних сміливців, які зуміли вчепитися за її розвору. Бо ж мовив Заратустра: «Велике світило, до чого ти звелось би, якби не було в тебе тих, кому світиш?» Світиш для тих, хто зумів сісти на розвору колісниці, і немає на ній місця минулому, закутаному в леґенди, перекази, поеми й афоризми; з минулого можна взяти з собою в дорогу тільки те, що практично потрібне – як-от одяг і шмат сала з часником, а все інше треба залишити і заборонити йому переступити наш поріг. Мовив Заратустра: «Я люблю тих, хто дає людям майбутнє і позбавляє їх минулого». В минулому я був слабким, нічого не зумів створити для себе, а тому в мене його немає. Я поривався до висот, а не бачив розвори колісниці, за яку можна вчепитися, і мене били й виганяли із світлиць у свинарник. А тепер бачу силу, яка захопить мене з собою, – війну, і я увійду в неї з піднесеною головою, хай сила вирішить мою долю.

Мрійте. Шукайте вічного двигуна. Цитуйте Аристотеля, Ґете і Метерлінка. Декламуйте Шевченка і Франка. А я піду за силою… Та хіба ви самі не бачите: час так приквапив свій ритм, що для тієї вашої духовності просто немає нині місця, суспільний добір відкине вас разом з вашими утопічними мріями і наївними ідеалами; ми частка природи, де точиться безупинна боротьба за існування. Ви ж обидва шанувальники Дарвіна, то чому не визнаєте Ніцше, який поширив відкритий Дарвіном закон про природний добір на людство? Всюди перемагає сила: плаксії-романтики, які співали гімни минулому, стали непотрібними, а Ґете і Франко, котрим ви так ревно поклоняєтеся, співали хвалу сильним… Про що ми, власне, сперечаємось? Victor dat leges!⁵ Якщо сила стає достатньо великою, то вона сама собою стане правом. І з цим треба рахуватися, якщо хочеш жити. Адже не хто інший, а Дарвін породив ідею, що егоїзм є рушієм поступу, а винищення суперників не є злочином. Дарвін породив Ніцше. Чому ви одного ідеалізуєте, а другому проголошуєте анафему? Треба щось вирішувати, сидіти в цьому закуті більше не можна. Ми повинні діяти, бо час і доля обминуть нас!»

Мирон рвучко відчинив двері до Страусової кімнати і побачив за столом двох задуманих, ніби незнайомих людей, з якими, здається, ніколи й не зустрічався. Вони занурилися у свої світи, а час навально мчав і обминав їх; Мирон повернув голову в той бік, куди вони дивилися, і побачив, як сміливець з освітленим пожадливою цікавістю обличчям мчить на колісниці через простір у майбутнє, полишаючи в минулому мандрівника, який просить у свого божества поради, і філософа, зосередженого над розгорнутим сувоєм пергаменту, дрібно списаного незрозумілими письменами.

…Вивільнившись з Василининих обіймів, малий Василько прожогом вибіг надвір. Він зрозумів: мамина заборона виймати верші з-під кашиці – не просто її примха чи, як це не раз бувало, покара за непослух. Здавлений материн плач теж не був схожий на її схлипування і тихі зітхання, коли вона молилася чомусь не перед образами, а перед шлюбним портретом, звідки дивився на неї вирлоокий батько, – стишений її зойк означав щось зовсім інше, мабуть, те, що нині було названо війною, і це невідоме питання зайшло у хлоп’ячу свідомість разом з тремтінням маминих грудей, пальців, усього її тіла. Ніби злякавшись, що раптом збагне весь трагічний смисл цього слова, а тоді стане таким зажуреним, як усі дорослі в хаті, Василько вихопився з маминих рук: йому хотілося ще радості й свободи, йому страшно стало тієї неволі, яка прийде разом із зрозумінням слова «війна», – чей же на схилах Лисинки гудуть рої бджіл і джмелів над розквітлими травами, а горою, повище хати, біжить з Буковини схожа на хребтову смужку польової миші стежка, ген біжить аж до Писаного Каменя, що бовваніє олив’яною брилою на обрії під небом, а за ним стелиться гостинець до самого Міста.

Василько відчув, що майне лише мить – і материн плач відбере в нього не тільки кашицю і верші з пстругами, а й цю стежку, якою він разом з учителем Страусом повинен вийти, минаючи Писаний Камінь, на битий шлях, щоб, тримаючись за руку вчителя, йти з ним так довго, поки не стане дорослим, поки не пізнає того, що знає він. І Довбуш, і опришки, і козаки, і поважні гетьмани, і люті царі, і пророки-поети, і чародії-малярі – всі ті казкові постаті, які виринули з розповідей Страуса, стануть ближчими і зрозумілими, бо Василько буде вчитися у великій міській школі, в якій не дві класні кімнати, як у Білій Березі, а багато, мов чарунок на бджолиному щільнику, і у кожній свій учитель, а в одній наймудріший і найрідніший – Страус.

Василько не хотів цього втрачати, а тому втік від розтривожених людей, проте дрібку їхньої тривоги таки забрав з собою, і перемінилася вона в образ, зовсім не пов’язаний з нинішнім днем, бо нинішнє лихо ще не мало свого образу. Була це згадка про батькову смерть.

Донині Василькові пам’яталася смерть тата як сумне, проте урочисте свято. Ґазда Василь спав, як і кожної неділі після обіду, – тільки не на постелі, а на столі посередині кімнати, одягнений у святкову вберю. В хаті набилося стільки людей, що від їх дихання і зітхань загусло повітря, вони притиснули малого до маминого подолка, і він не міг бачити її обличчя, тільки чув, як на тім’ячко скапували гарячі краплі – це були сльози, і від них ставало Василькові тепло, вони тепер єднали його з мамою, і він, як ніколи досі, щемно відчував, що вона є в нього. Люди були поважні й добрі, кожен хотів погладити Василька по голівці, співав сумної сільський дяк, а потім тата винесли, і син ніколи більше його не бачив, зате мати стала добріша і люди ласкавіші, і хлопчина довго втішався тим, що він сирота. Сирітство його було терпко-солодким: ніхто з ровесників не зазнавав стільки ласки, як він, ровесників карали суворі тати за псоти – його ж не карав ніхто ніколи. Тільки тугою озивалося дитяче серце, коли натикався у повітці на поржавілий велосипед, якого в селі ніхто не мав; Василько тоді пригадував, як тато випроваджував ровера на Лисинку, і сорочка на його спині була мокра від поту, зате як потім гонористо з’їжджав він з гори – і сорочка надувалася, як свинячий капшук… Тугазакрадалася до його грудей, мов лисиця до курника, все частіше: коли заводив грамофон, якого теж у селі ніхто не мав, коли розгортав старі книжки, над якими тато схилявся вечорами при каганці; але приходила до хлопця й утішна гордість, коли хтось говорив при ньому, що ґазда Василь був найрозумнішим чоловіком у селі, і якби не та лиха біда, коли під Турнасом, на закруті Черемошу, зламалося дараби кермо і налізла талба на талбу, то був би ґазда Василь сільським війтом.

Відсутність батька була для Василька завжди урочистою, бо в селі та в хаті жила добра пам’ять про нього, і хлопчик цим у глибині душі пишався, проте й печальною: не сидів батько на покуті за столом, як у інших родинах, не згинався з косою між косарями на сінокосах, не спав на ліжку біля матері, не було його поруч, аби подати Василькові руку, коли він сходив з крутого берега, і вболювалось йому те, чого його ровесникам вболітись не могло, – ущербленість. А тому тягнувся до Страуса, як до батька.

Сплакнула нині мама, і знову впекла в тім’я її сльоза; а тоді втік Василько від тривоги, та вона його наздогнала образом померлого батька, і звузився раптом світ біля нього, і віддалився за небокрай Писаний Камінь, за яким біжить гостинець, що має вивести його у світ широкий; змовкли бджолині рої над квітами, змерхнув погожий недільний день, і вже не уявлялася Василькові війна забавою з будяками – вона напевне така ж справжня, як батькова смерть, і батькова смерть перестала бути святковою, бо на його місці хлопчик уявив учителя Страуса.

Притьмом вернувся до хати. Та на порозі тривога миттю зникла: мати винесла з кухні полумисок з гарячим пахучим банушем⁶, поставила його на стіл, сама ж була святковою і гарною. Василько побачив, як ожили квартиранти, вони квапно всідалися за стіл, бо година була обідня. Мамина усмішка змела з їх облич зажуру, і вони стали такими, якими були завжди, – добрими і звичайними.

Василина казала:

– Не їли ще нічого, а вже полуднє. Обідайте, бо що робити… Таж ніхто не винен… Ой, ніхто тому не винен…

До підвалу гончарної школи, де сиділи заручники, доносився крізь прозурку храп вахмана; вже й обидва вошебиї, яких ґестапо підселило в камеру, щоб підслуховувати, перестали рахувати свій улов – стомилися й поснули; стих стогін скатованого на допиті підпільника Гарматія, спали на цементній долівці в’язні, притиснувшись у тісноті один до одного; тільки Стефурак і Страус сиділи, спершись спинами об стіну, і спитав пошепки режисер, коли учитель обірвав свою розповідь:

– І ви, вволю насперечавшись, залишилися на своїй благословенній Лисинці, мов ховрашки в норі: а може, обмине?

– Воно потім справді так і сталося, – відказав Страус. – Ми не знали спочатку, що робити, коли Біла Береза, не зайнята окупантом, залишилася в його тилу… Але в понеділок, на другий день війни, сказав Мирон перед сніданком, і ми з Романом стетеріли з подиву, бо в неділю у нас склалася вельми погана думка про нього; ми здивувалися і обидва присоромилися, що не сказали цього першими: «Снідаймо і збираймося. Не маємо права чекати, поки нас знайдуть на Лисинці, наш обов’язок зголоситися в сільську раду». Ми з Романом мовчки переглянулися – мовляв, ніколи не варто робити поквапних висновків: Мирон, як і кожен з нас, має свої вади, але він людина чесна і до того ж рішуча. Після сніданку ми подалися до села. Голова сільської ради був розгублений, він нічого до пуття не міг нам сказати, жодних розпоряджень з райцентру не отримав, порадив прийти за два-три дні. Третього дня, коли ми прийшли знову, канцелярія сільради була зачинена, а сторож приголомшив нас повідомленням, що влади в Білій Березі вже нема, що по буковинському тракту пішли румунські війська, а по покутському – німецькі; сюди ж, на це бездоріжжя, хто має час нині заходити, та й для чого? Я відчув, як щось упало в моїх грудях, буквально впало, мов камінь, – аж хляснуло, і витиснуло приглушений стогін: що ж тепер робити? Втікати на схід через пекло фронту, йти зголошуватись до окупаційних властей? Глянув на Романа – він втиснув голову між плечі, ніби хотів заховатися сам у себе, мов равлик у мушлю, і після довгої мовчанки проказав: «Треба було ще в неділю… до Міста… Щось там робилося напевне. Мобілізація, евакуація… Пропало все, і ми пропали…» Тільки Мирон був спокійний, в його очах світилися рішучість і надія чи то цікавість: струс видобував з цього лінивця й скептика незвідану енергію. Він промовив: «Нам треба перечекати. Ходімо на Лисинку».

Вибравшись стежкою на Лисинку, друзі довго стояли на самому її вершечку з тильного боку Василининої хати. Покійний ґазда, видно, над усе любив простір і волю, бо ж скільки праці мусив прикласти, щоб винести будівельний матеріал на піднебесну вершину, звідки довкруж видно застигле море гір, і вищої в околиці нема, хіба десь аж там, за Устеріками, ближче до Жаб’я, де починається Чорногора.

– Сьоме небо, – сказав Мирон і розглянувся довкола, мов генерал, який оцінює стратегічний пункт. – Сьоме небо, – повторив, мабуть, для того, щоб нове ймення Лисинки, яке вмістило в собі не лише поняття висоти, а й неприступності, прийнялось нині серед них – для спокою і безпечності.

Всюди панував синій спокій, що повис тремтливим мевом над ізворами – глибокими й недосяжними навіть для ока; стрімка з усіх боків Лисинка, вкрита руном стиглої трави, в самому низу оперезалася низьким смерековим лісом, мов частоколом, за яким біля східного пруга підніжжя голубів згин Черемошу, позначений тонкою рискою ледве видної звідси кашиці. На правому боці ріки звивалася жовта стрічка дороги з Путили на Чернівці, вона була безлюдною, і Страусові знову хотілося сказати «не може цього бути», та знав уже, що заклинати даремно, сталося невідворотне, а тому, шукаючи виходу з безнадійної ситуації бодай на сьогодні, окинув довкола гірську пустку, непрохідну й первісну, і, вимірявши оком глибину схилу Лисинки, повторив за Мироном, ніби погодився з його запевненням цілковитої для них безпеки:

– Справді, сьоме небо…

Тільки Роман мовчав, а конче потрібно було й від нього почути слово запоруки; товариші чекали, і він нарешті вимовив – зовсім недоречне, що могло означати його примирення з дійсністю або ж просто вдоволення гарною погодою:

– Приємно…

Але й цього стало досить, щоб друзі заспокоїлися й повірили, що їм зараз ніхто не загрожує в глухій гірській закутині, на стрімкій, мов твердиня, горі; а для повнішого спокою усім трьом додавалося ще й усвідомлення того, що їм – удівцеві Романові і нежонатим Богданові й Миронові – легше, ніж іншим. Можна тут перечекати. Треба перечекати…

Зайшли до хати. Василина зустріла їх допитливим поглядом, та ніхто нічого не сказав, і вона зрозуміла, що люди стали безсилі.

– Ми залишимось у вас, Василино, – сказав Мирон.

– Та залишайтеся, бо що робити, – відказала покірно Василина і глянула на Романа, який в цю мить не зводив з неї погляду. – Залишайтеся, – підтвердила впевненіше.

– Залишайтеся! – скрикнув радісно Василько, визираючи з-за маминої спини.

Страус підвів тремтячий кулак до підборіддя, другою рукою поправив окуляри і тихо проказав, стримуючи віддих:

– Але що будемо тут робити? Що?

– Грати у преферанс, – гірко відказав Роман.

– А в які гроші? – примружив очі Мирон, виклично дивлячись на товаришів. – Чи, може, в ґудзики?

– Як – у які гроші? – смикнулася голова в Романа, і він проймаючим поглядом простріляв зніяковілого вмить Мирона. – В наші.

…Засумувала Лисинка на негоду. Спочатку зависла над нею вогка хмаринка, що звідкись заблукала на чисте небо й мусила опуститися долу від власного тягаря, вона повинна була перемінитися в росу і щезнути в гущі достиглих трав, та необачно зачепилася за Василинин оборіг і вже вивільнитися з його рогатки не могла, впала на подвір’я й несподівано почала набухати, клубочитись, куритися, мов злежане сіно, що затлілося від власного тепла; дими окутали вершок гори і її схили, а потім сповзли на Білу Березу, вкрили її безнадійною мокротою, відокремивши від великого світу і село, і гору, на якій, мов на безлюдному острові після корабельної катастрофи, залишилося троє товаришів – загублених, розгублених, неприкаяних.

Непогодь створила для них ще більшу безпеку: Василинина хата, яка досі виднілася всьому світові неприступним бастіоном, та все ж виднілася, заховалась тепер від злого ока, втонула в тумані; гарматний гул, що почав було долунювати із східних долів, не пробивався більше крізь повсть мряки, – а може, віддалився фронт. З ілюзорного почуття безпеки зроджувалося зовсім інше почуття – непроглядної безвиході.

Карти лежали колодою на підвіконні, до них ніхто не торкався, ніби та коротка й багатозначна суперечка між Мироном і Романом – в які гроші грати – наклала на преферанс табу; канікули скінчилися, почалося перебування в добровільній облозі, і до друзів добиралася підступна сварливиця – нудьга.

Сльота була тепла, аж парна, і Роман перебрався разом із своїми паперами на оборіг; Мирон дістав із-за сволока Біблію; Василько розібрав батьків велосипед, чистив і змазував оливою деталі: він постановив навчитися на ньому їздити, як тільки розпогодиться; Василина, слава Богу, мала що робити – треба ж доглядати корову і порося, годувати трьох «люфтників», які не знати коли виберуться; вона, боронь Боже, і в думці не мала позбуватися їх у цю тяжку годину, лише іноді, заглянувши трохи вперед, терпла від думки: що вони усі тут їстимуть, коли затягнеться війна, та втішала себе гадкою, що тривати вона довго не буде, все повернеться на круги своя – до осені далеко.

Тільки Страус не знаходив собі конкретного діла. Він щоденно вдивлявся в зображення на кахлях: фігури набирали щораз то життєвішого змісту й вигляду, проте і вони набридали, бо односторонній діалог з ними швидко втомлював; тоді Страус споглядав павучка-пацифіста, який незворушно чатував на своєму плетиві, сподіваючись, що в його сіті попадеться колись таки пожива; Страус більше не полохав павучка і сумно-іронічно порівнював тепер з ним себе, бо й справді багато стало подібного в їх способах існування – при малій надії вижити в теплі, а ще меншій – якщо б вийти на світ у негоду… Коли й це набридало, він робив обхід: вилазив драбиною до Романа на оборіг, відтак заходив до Мирона в його кімнату або ж до Василька в повітку. Учительська звичка спонукувала викладати свої думки, хоча й усвідомлював, що класичні науки тепер найменш потрібні.

Василько, як тільки Страус заходив до повітки, миттю відкладав деталі велосипеда; він їх почистив, а зібрати не міг, і чекав, поки злізе з оборога вуйко Роман, який доведе до ладу розібрану машинерію, бо ж усе вміє робити, що б його там мама не попросила: косу поклепати, граблі направити, тачки полагодити; а вчитель умів тільки розповідати, тому Василько, забачивши його, відкладав на бік велосипедні деталі і просив, усідаючись на порозі повітки:

– Розкажіть, учителю, про щось дуже давнє. Про таке, чого ніхто не знає.

Страус сідав поруч з Васильком, клав хлопчині руку на плече і починав. Він мав тих розповідей повен міх, дарував їх малому, не шкодуючи… Втеча князя Ігоря з половецького полону на рідну землю, над яку нічого дорожчого в світі немає; пригоди Тіля Уленшпігеля, котрий носив на грудях мішечок з попелом спаленого на кострищі батька, а той попіл стукав у серце хлопця і кликав до помсти; смерть франкського лицаря Роланда у битві з маврами, почесна смерть за батьківщину; мужність Івана Гонти, який навіть не скривився, коли польські шляхтичі здирали з нього пасмами шкіру, – все це багатство ставало набутком Василька, і ним він матиме право розпоряджатися при першій нагоді. Такі нагоди в людей були завжди, і буде їх в майбутньому немало. Але чому люди завжди воюють і чомусь мусять бути завжди готові до помсти, до смерті, до мук, до туги за батьківщиною? А тому, що без цих жертовностей, без готовності до них людство стало би стадом, людина повинна себе вигартувати у тяжких випробуваннях, тоді вона уподібниться криці, а без них стане схожою на клоччя; то невже й сьогоднішня війна потрібна? Так, вона потрібна, бо має бути знищене нарешті зло, бо до бою стало чоловіцтво із звірством. Чи було вже таке? – Було – страшне ординське іго, інквізиція… Проте якими б жорстокими не були в колишньому ті злі сили, все ж вони, Васильку, мали якесь виправдання – хоча б релігійне, хоча б тому, що йшли від низької свідомості; а нинішнє зло потворне тим, що воно виникло з найвищого рівня цивілізації і стало злом во ім’я зла. Мені в цю мить згадався страшний орден, середньовічний прообраз фашизму, який наводив на людей жах ще в XI столітті в Сельджуцькій державі – орден асасинів. Його ватажком був не темний бандит, не головоріз, а людина, яка знала філософію, математику, астрономію, – перс Хасан Саббах. Він кинув кістку надії на легку поживу людям без батьківщини, карним злочинцям, убивцям, покидькам, жебракам; Хасан Саббах вряди-годи давав їм поживитись і цим виховав у них сліпий послух, мовляв, у майбутньому вам дасться більше, а за це йдіть на смерть за шейха, убивайте, грабуйте, ґвалтуйте – в ім’я зла. Асасини оволоділи всіма оборонними замками в Сельджуцькій державі, вони заклали по всіх містах катівні, султани й хани стали перед ними безсилі. Хасан Саббах пив з ханами вино й провадив учені розмови, а бандити тим часом убивали поодинці, і великий шейх довго насолоджувався владою, яка не мала іншої мети, крім сіяння страху. Орден розпався сам, коли маґістр-шейх скинув нарешті з себе вуаль благородства й почав улаштовувати прилюдні тортури у фортеці на горі Аламут біля Каспію… Зло стало настільки оголеним, що люди, схильні до потаємних злочинів, не сміли їх чинити відверто… Чи ж може довго існувати новітній, фашистський орден, який з самого початку свого виникнення не визнавав вуалей, маґістр якого розпочав свою кар’єру з убивства коханки Гелі Раубал і створення концтабору в Дахау? Цей орден загине швидше, ніж асасини…

Василько пильно слухав, хоч і не все зрозумів, та втямив він одне: як і колись, із злом сьогодні повинен боротися кожен. Він не хотів, щоб Страус пішов воювати, але ж як може не піти, коли дорослий? Спитав боязко:

– А ви підете на війну?

Страус здригнувся від логіки Василькового питання. Він підтягнув комір піджака до вух, мов від дощу, хоч з неба вже й не мрячило, підвівся і пішов зсутулений. Біля оборогу зупинився й промовив до себе самого:

– Якби ж то я знав, куди йти…

Страус поволі піднімався щаблями драбини на оборіг, і серед глухої тиші, яка мов вата окутала гору, і крізь неї, туманну й вогку, не пробивався жоден звук із зовнішнього світу, він почув сухий шерхіт, наче хтось м’яв або рвав на шматки папір. Сполоханий тривожною догадкою, Страус швидко вибрався наверх і побачив, як Роман у шаленстві й незрозумілому відчаї, що скоробив болісною гримасою його обличчя, шматує свій заповітний зошит, з яким не розлучався півжиття. Пом’яті листки, списані не зрозумілими для Страуса формулами, валялися довкола Романа на покривалі й на сіні – Заставний нищив плід своєї довголітньої праці й себе самого.

– Що ти робиш, божевільний?! – скрикнув Страус; він підповзав на колінах ближче до Романа, визбирував по дорозі клапті паперу. – Неврастенік! Слабодух! Та якщо нині не вийшло, то завтра ще є день…

Роман у відчаї прошепотів:

– Якби ж то не виходило, Богдане… Я знайшов… Кілька хвилин тому мої розрахунки показали… Тричі перевірив і зрозумів: я знаю, як подолати швидкість звуку. Знаю!

– Не розумію, – Страус термосив Романа за плече. – То чому ж не радієш?

– З чого? – скрикнув Роман. – З того, що завтра або післязавтра виповзе на наше Сьоме Небо окупант, забере мої папери, а в додачу й мене як консультанта, і примусить допомагати удосконалювати його зброю? З цього я повинен радіти? Віддай мені мої записки… Усе пропало, все пропало!

– Заспокойся, – присів біля Романа Страус. – Не будь Кассандрою… І куди раптом поділася твоя філософія про перемогу зла самовідданою працею, про всезагальну доцільність всього, що дає життя?.. Ти ж любив розповідати про муравлів-рабів, які в полоні стають міцнішими від розлінивленого завойовника і згодом опановують муравлищем…

– Яка бридня! – похитав Роман головою. – Всезагальна доцільність? Чума, фашизм, концтабори, винищення євреїв? Повернення в рабство слов’ян – теж доцільне? Хай поволі опановують муравлищем, так? Злочинна це ідея, перемагають мечем. А коли його не маєш і ти не можеш боротися – знищ себе, щоб бува не стати шкідливим!

Роман замовк, ліг горілиць, заклавши руки під голову, мов косар після праці. Словесний вибух, який не міг спалахнути на самоті й облегшити стан депресії, тепер заспокоїв його, і закралася у Страуса думка, що Роман хоче оправдати себе на всяк випадок. Думка ця була блюзнірською, бо в порядності Романа він ніколи не сумнівався, а все-таки скорботний спокій ліг на обличчя друга, наче маска, і Страус повів рукою по своєму, немовби пробував: а яка ж у нього? Подумав, що парсуна філософа на кахлі могла б служити йому маскою – власне, не маскою, а образом оптиміста, який вірить у перемогу людської краси над потворністю. Бо оптимізм – природний стан людини, а песимізм виставляють напоказ капітулянти, щоб уникнути відповідальності, обумовити за собою право на неробство і виправдати своє лінивство або ж відступництво.

Страус склав Романові папери за пронумерованими сторінками і подав йому, промовивши винувато:

– Я погано про тебе подумав у цю мить, Романе. Але щоб такого, як я подумав, не трапилося з тобою, послухай для науки притчу… Бідний чоловік ніс важкий хрест і все благав Бога, щоб замінив його легшим. Урешті Господь почув просьби і послав до чоловіка ангела. «Ходи зі мною, – сказав ангел і повів бідняка до місця, де лежали хрести різної величини й ваги. – Кидай свій хрест на купу і шукай собі кращого». Зрадів чоловік, бо було з чого вибирати. Він довго примірював, зважував, жоден йому не підходив, та врешті таки вибрав і поніс. Посміхнувся ангел йому вслід, бо вибраний хрест був той самий, якого бідний чоловік хотів позбутися… Візьми, Романе, свої папери і неси свій хрест до кінця. Ніхто тобі його не накидав, ти сам собі вибрав і нікуди від нього не дінешся. Нашому сидінню на Сьомому Небі скоріше чи пізніше настане край, і ми підемо звідси з тим, що в нас є. Кожен своєю дорогою і кожен з особистою відповідальністю за обрану дорогу. А на істерику нині ніхто не має права.

Страус зліз драбиною вниз. Романів відчай спонукував шукати виходу із становища. Бачив багато ходів, як на шаховій дошці, а необхідно було вибрати один найдоцільніший – щоб не впасти…

Пішов до Мирона. Треба порадитися: він рішучіший за них обох.

Мирон лежав на ліжку й читав Біблію. Він читав її порціями, щоб вистачило надовше, і дійшов уже до Нового завіту. Коли рипнули двері, опустив руку з книгою і святенницьким тоном проповідника проказав напам’ять вірш із листа апостола Павла до корінфян:

– «І слово моє і проповідь не в переконливих словах людської мудрості, а в доказі сили. Щоб була віра ваша не в мудрості людській, а в силі Божій…»

– Хоч зараз на амвон, – перебив Страус, у його голосі чулося роздратування. – А може, ти розминувся з фахом, краще пішов би був на теологію.