Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули

Рільництво

Господарсько-виробничі традиції на Гуцульщині були пов’язані більшою мірою з тваринницькою сферою занять, але у симбіозному поєднанні із рільництвом, що зумовило своєрідний спосіб життя місцевого населення. Польові плоди суттєво забезпечували щоденне буття горянина, насамперед в харчуванні (зернові культури, коренеплідні, городні тощо), суттєвому доповненні до одягу (конопляні, лляні тканини), приготування кормів для корів, овець, коней, вигодовуванні птиці, свиней тощо. Складний гірський рельєф і відповідні кліматичні умови спричинилися до окремих змін у технологічному процесі вирощування сільськогосподарських культур, стосовно сусідніх етнографічних груп, якими були бойки та подоляни. Одночасно якоюсь мірою відмінність у основних господарських заняттях викликала локальну своєрідність у обрядово-ритуальних дійствах сімейних та календарних традиціях.

Орні землі з давніх давен становили на території Гуцульщини незначну частину її земельних угідь. Навіть у кінці 20-х – на початку 30-х років XX ст. у Косівському повіті, наприклад, вони займали тільки 7,6, сіножаті – 17, пасовища і полонини – 36,6 % площі. У с. Криворівня цього повіту 437 господарств мали лише 94 га орної землі. У гірських гуцульських селах Надвірнянського повіту на одного мешканця припадало від 0,05 до 0,07 га ріллі.

Незначною кількістю орної землі володіли також селяни буковинської і закарпатської Гуцульщини. «Орного поля мало в Гуцульщині,– відзначив у кінці XIX ст. В. Шухевич, – а те, що є, не вистачило би на виживленє і десятої частини всієї тамошньої людности».[6, c. 36]

Багато гуцульських селянських господарств часто не мали ні плуга, ні стодоли для зберігання збіжжя.

У гірських долинах Гуцульщини переважають дерново-глеєві, дерново-лучні слабопідзолисті, бурі лучні, вище в горах – бурі лісові ґрунти, що містять 3,5 % гумусу і мають підвищену кислотність. Ці гористі маловрожайні землі, вологий клімат, дощове карпатське літо, ранні холодні зими були причиною того, що рільництво на Гуцульщині не набуло значного розвитку. Раціональному веденню землеробства тут заважала пересіченість місцевості і обумовлена цим роздрібленість земель. Гористий рельєф більшості орних земель ускладнював їх обробіток. Крім того, часті виливи річок замулювали селянські поля і городи.

На Гуцульщині застосовувались різні системи землеробства: вирубно-вогнева, з якої виділялось у процесі розвитку вирубно-польове господарство як перехідний етап до орного землеробства, а також у незначних розмірах – перелогова і плодозмінна, які виникли в умовах лісового ландшафту.

Тут навіть іще в XIX – на початку XX ст., як і в інших гірських районах Карпат, велось вирубно-вогневе господарство, яке сягає своїм корінням доби Київської Русі, а можливо, й глибше. Воно виникло на певній стадії суспільного розвитку як беззнарядевий спосіб вирощування зернових культур.

Вибравши вирубну ділянку («паленики», «паленища»), час випалювання її узгоджували із часом посіву навесні ярих чи восени озимих культур. На Гуцульщині випалювали «паленики» навесні, рідше – восени [1, арк. 3].

Паливний матеріал розкладали по всій ділянці, одразу підпалювали його в кількох місцях з одного боку – в напрямі вітру, у безвітряну погоду – з усіх боків одночасно. Випалювали в один захід – протягом дня, а іноді й цілої ночі, в залежності від розміру ділянки.

Посіяне в попіл зерно прикопували сапами, здійснюючи цим важливий агротехнічний захід – перемішували золу із землею, одночасно вводили в ґрунт органічне добриво і закривали зерно. Це можна вважати залишком системи мотичного обробітку землі.

Отже, в другій половині XIX – на початку XX ст. на Гуцульщині, як і на решті території Українських Карпат, іще побутувала вирубно-вогнева система землеробства. Будучи реліктом первіснообщинних виробничих відносин і агротехнічним анахронізмом у капіталістичну добу, її функціонування все ж таки було економічно доцільним у натуральних і напівнатуральних селянських господарствах горян.

Дальший розвиток землеробства на Гуцульщині, як і загалом в Українських Карпатах, відбувався шляхом витіснення вирубного господарства. Характерно, що на Гуцульщині в XIX – на початку XX ст. одночасно функціонувало і багатопільне господарство з елементами сівозміни, рідше – невпорядкованої системи землеробства.

Перелогова система землеробства виникла лише з впровадженням у гірському землеробстві орних знарядь – рала чи плуга. Її знали раніше селяни землеробсько-тваринницької зони і пізніше – тваринницько-землеробської. Дослідники вважають, що на Гуцульщині рало не було відоме, а дерев’яний плуг почали використовувати лише в кінці XVIII – на початку XIX ст. Це говорить про відсутність тут у давнину як орних знарядь, так і орних систем землеробства. До появи плуга та й довший час і при ньому, аж до початку XX ст., у бідних господарствах землю обробляли дерев’яною лопатою з обкованою залізом робочою частиною і сапами [8, c. 164].

Польові матеріали свідчать, що в XIX – на початку XX ст. в Українських Карпатах чистого польового перелогу майже не було. Рідко який господар залишав частину поля на тривале природне відновлення родючості.

Землеробські ділянки були невеликих розмірів і називались «городами» (від чого й походить місцева назва лопати «городник», «горонник»).

У XIX ст. тут мала місце багатопільна система і вирубно-вогневе землеробство. Сівозміни виглядали таким чином: перший рік – картопля («бараболя», «мандибурка»), другий – кукурудза, третій – знову картопля, четвертий – зернові («збіжжє»). Тут часто ріллі не давали відпочити під травою, а повторно пускали в сівообіг. У кінці XIX ст. в господарствах сільських багатіїв з'являються елементи плодозмінної системи землеробства, не допускається на одному місці висів культур однієї групи протягом кількох років підряд.

Своєрідні умови цієї території позначились і на використанні землеробської техніки, призначеної для обробітку ґрунту. Невеличкі шматки земель, трудність їх угноєння й обробітку в гірських умовах, а також нестача тяглової сили – коней і волів – були причиною того, що селяни часто замість того, щоб орати поле чи город плугом, обробляли їх мотикою («сапа», «джугас») [9, c. 156].

Люди похилого віку с. Іспас Путильського р-ну Чернівецької обл. пам'ятали ще дерев'яні мотики із залізною оковкою робочої частини [4, c. 63]. Такі самі мотики були у селах Задубрівка цієї ж області та Дениси (Київщина). Можливо, що ці мотики є модифікацією дерев'яної мотики, яка існувала одночасно (а може, й раніше) з кам'яними і кістяними, відомої на території України ще племенам трипільської культури (кінець IV–III тис. до н. е.).

На Гуцульщині, як і на іншій території Українських Карпат, побутували сапи з гранчастим обухом (званим також «вухом»), як і в сокири, полотном, подібним до трикутника, овальним лезом. Тут, як і в ряді районів Закарпаття, Житомирщини і Чернігівщини, робоча частина кріпилась до держака, як і в сокири, а сам держак мав назву «топорище» [3, арк. 12]. Виготовляли сапи місцеві ковалі і зайшлі ковалі – цигани, пізніше були й фабричні, звичайні і двозубі.

Знаряддя обробітку ґрунту:1 – дерев'яний плуг, 2 – модифікований плуг, 3 – борона, 4 – мотика, 5 – лопата

Для обробітку ґрунтів користувалися лопатою («рискаль», «городник», «горонник») – ще в кінці XIX ст. дерев’яною, із залізним робочим окуттям. У бідняцьких господарствах такими лопатами працювали ще до першої світової війни, хоча переважали в цей час уже фабричні залізні.

Лопатами, як правило, скопували город, садили за лопатою картоплю, інколи й кукурудзу (буковинська Гуцульщина), копали картоплю.

Як уже згадувалось, дерев’яним плугом із залізним лемешем і ножем почали користуватись на Гуцульщині лише на межі XVIII–XIX ст. Такі плуги побутували у незаможних селян аж до колективізації сільського господарства.

У другій половині XIX – 30-х роках XX ст. на території Гуцульщини з’являються плуги трьох різновидів: традиційні дерев’яні (їх називали «прості плуги») на колісному передку із залізним лемешем і череслом, традиційні модифіковані плуги і фабричні залізні плуги (кінець XIX – початок XX ст.) [3, арк. 12, 28, 39].

Дерев’яний плуг складався з робочої половини – плуга та тяглової – передка («колісниця», «піша колісниця», тобто дерев’яна, без цвяхів). У такому плузі дерев’яними були: гряділь («гридиль», «герділь», «придоліп», «стріла»), дві ручки («чепиги», «чапиги», «чипиги», «ручиці»), полиця («поличка», «плита», «постіл»), підошва («підошва»), а чересло («ніж») і леміш («леміш», «постів», «постіл», «каптур», «черевик») – залізними. За конструктивними особливостями традиційний дерев’яний плуг на Гуцульщині відомий двох типів: з непорушною полицею і переставною полицею. Останній використовувався на Україні лише в гірських районах Карпат [4, c. 45].

У передку було два колеса: праве велике «борозняне» («блазне») і менше ліве («мале»), обкуті обручами («рифами»), а подекуди передки мали однакової величини колеса. Передок з’єднувався з плугом тяжем («ожевкою») – лозовим кільцем або ланцюгом. При запряганні волів або корів до передка чіпляли ще й війє («віє», «війце», «двіло»). Як і на інших територіях України, тут у XIX ст. орали кіньми або волами, а бідняки – часто коровами.

В кінці XIX ст. з розвитком капіталізму фабричні плуги прийшли на зміну традиційним дерев’яним. Модифіковані плуги, як і в сусідніх народів, мали удосконалені залізні лемеші і відвали, всі частини були залізними, крім чепіг і гряділя. Проте дослідники землеробства Гуцульщини навіть у 30-х роках XX ст. фіксували побутування традиційних дерев’яних плугів, якими користувались у бідняцьких селянських господарствах. Фабричні залізні плуги, як правило, мали заможні селяни.

До комплексу землеробських знарядь належала на Гуцульщині і борона. Її використовували для спушування ріллі («скородили», «шкородили») і закриття насіння після посіву. У с. Росішка Рахівського р-ну Закарпатської обл. борону називають «грапа». Під цією ж назвою вона відома і в сусідніх молдаван. Така борона зустрічається і в інших місцевостях Закарпаття і частково півдня України [4, c. 57].

Простіший тип такої борони відомий на Поліссі і в зоні Лісостепу, у росіян і білорусів.

В кінці XIX ст. побутували рамочні, переважно прямокутні борони з дерев’яними брусками («бильця», «сегрети») і зубками («чопики», «гвіздя»). У деяких селах Гуцульщини (с. Голови Верховинського р-ну) для рами використовували природно вигнуте дерево. В раму пропускали три дерев’яні планки («насадки»), до них прив’язували дерев’яні бруски («бильця»), в просвердлені отвори яких забивали зубки. До першої світової війни борони у цьому селі були ще з дерев’яними зубками, в інших селах такими боронами користувалися і в 30-х роках XX ст. Проте в цей час уже переважали борони з залізними ковальськими зубками. На початку XX ст. у господарствах сільських багатіїв з’являються повністю залізні фабричні борони. Проте переважна більшість горян користувалась аж до колективізації сільського господарства дерев’яними боронами із залізними зубками [9, c. 58].

Залежно від тягла до борони впрягали двох волів або одного коня. Скородили переважно кіньми.

Для спушування скиб, крім борони, яку селяни вживали на оброблюваних уже довгий час ділянках, застосовувались мотики («сапи»). Ними сікли («чухали») скиби на новині.

На Гуцульщині вирощували різні зернові культури: овес, яре та озиме жито, ячмінь, менше пшениці і кукурудзи (бо не всюди дозрівала) і зовсім мало гречки і проса. Найпоширенішим був овес. Документи королівських люстрацій Снятинського староства 1565 р. засвідчують, що в гуцульських селах Рибне, Здвижин (тепер Вижниця), Кути (тепер Старі Кути) вирощували у цей час із зернових найбільше вівса, який входив в оплату данини [5, c. 19].

Із технічних культур перевагу віддавали льону («лен») і коноплі («колопні»). Льону сіяли більше, ніж конопель.

Гуцули, як і бойки, велику увагу приділяли вирощуванню картоплі, яка була одним із важливих продуктів харчування. Наприклад, на буковинській Гуцульщині в середині XIX ст. вона займала більшу частину орного поля. Досить поширеними були капуста і біб. Вирощували також квасолю, огірки, горох, моркву, петрушку, цибулю, часник, буряк мак та ін. [3, арк. 1, 8, 10, 14].

Виходячи з практики і багатовікового досвіду населення, тут виробили своєрідну народну агротехніку, яка охоплює різні заходи, спрямовані на одержання від землі якнайбільшого врожаю. Народною агротехнікою передбачалось передусім удобрення і угноєння ґрунтів, відновлення їх структури, ефективність обробітку, передпосівна обробка насіння, знання біологічних і економічних характеристик землеробських культур, технік сівби і садіння, правильного й якісного догляду за рослинами і плодами в процесі вегетації, своєчасне збирання та зберігання врожаю без втрат. Оскільки якість ґрунту в лісовому ландшафті, а особливо в гірській місцевості була низькою, то попіл як удобрення протягом тривалого часу відігравав тут важливу роль. У другій половині XIX ст. поряд з підживленням ґрунту попелом вживали гній, а сільські багатії – інколи й мінеральні добрива. Наприкінці XIX – на початку XX ст. селяни намагалися поліпшити родючість ґрунту і шляхом висівання спеціальних відновлюючих структуру ґрунту трав – конюшини, люпину та ін.

Поряд з удобренням важливу роль відігравала і техніка обробітку землі. Щоб добитись високих врожаїв у складних ґрунтово-кліматичних умовах, тут нарощували мілкий гумусний шар ріллі, постійно поліпшували структуру ґрунту. Це стало можливим з використанням плугів.

Оранку ріллі проводили навесні (ранню – під зернові і пізню – під просапні і технічні культури) і восени (зяблева оранка). Гуцули починали весняну оранку в кінці березня – на початку квітня. З початком оранки було пов’язано багато вірувань і магічних дій, спрямованих на її успішне проведення [1, арк. 5].

У поле виїжджали до сходу сонця. Плуг везли на поле на передку. Оранку проводили удвох: господар тримав «чепиги» плуга, а жінка вела за повід коня або волів чи корів.

У залежності від рельєфу поля, сівби тих чи інших культур, застосовували і відповідний спосіб оранки. Оскільки на Гуцульщині не було цільного поля, а лише невеликі ділянки, то кожна з них розорювалась одразу.

Ранню весняну оранку проводили винятково під злакові культури. Глибина оранки визначалась товщиною родючого шару, який не перевищував у Карпатах 15–20 см. Намагались орати якнайглибше, так, щоб не зачепити підзолистий шар («мертвицю»).

Технологія пізньої весняної оранки під просапні і технічні культури нічим не відрізнялася від ранньої весняної. Оранкою під картоплю завершувалася весняна оранка. Зяблеву оранку проводили лише восени, а на Бойківщині і влітку і восени.

Насіння зернових відбирали фактично вже під час обмолоту: зважали, щоб зерно було грубе («тучне») і зберігали його окремо в скрині. Передпосівної обробки насіння майже не проводили. Лише решетом очищали («підчинювали») зерно від насіння бур’янів. Інколи мочили біб, а також мак.

Кукурудзу на насіння зберігали на горищі («поді»), в качанах, сплетених у вінці, які лущили перед посівом.

Готували насіння картоплі, як і всюди в Українських Карпатах. Уже при копанні картоплі її сортували – велику відбирали для їжі, середню для садіння, дрібну для свиней. За два-три тижні до садіння картоплю виносили із місць зберігання у тепле місце – найчастіше у хату під ліжко – і після цього висаджували. Насіння городніх культур – капусти, буряка, моркви, петрушки, цибулі, часнику – вирощувала кожна господиня.

Ще задовго до початку весняних польових робіт кожен господар докладно знав, де і які сільськогосподарські культури буде сіяти чи садити. Високо в горах, де ґрунти були з меншим гумусним шаром і важче було їх підживлювати, висівали переважно овес – як найменш вибагливий до якості ґрунту і найбільш морозостійкий серед зернових. На кращих землях у долинах біля хат висаджували картоплю. Важливу роль у розміщенні землеробських культур відігравала також господарська традиція, зокрема строгий поділ орного поля на городи з багатопіллям.

Щодо строків сівби, то існувала рання і пізня весняна, а також осіння – залежно від біологічних характеристик культур на холодостійкість, тривалість вегетаційного періоду тощо. Гірські хлібороби правильно орієнтувались у біологічних і економічних характеристиках землеробських культур. У ранню весняну пору, коли ще земля як слід не прогрілася і було багато вологи, висівали вологолюбиві і невибагливі до якості ґрунту культури.

Техніка сівби зернових культур була однаковою в усіх етнографічних групах українців Карпат. Сіяли зернові вручну, здебільшого з бесагів, тайстри, а також з дійниці, цебра, коновки, з мішка. Сівач, набравши в жменю зерно, розсівав його під кожен крок ноги. Легке зерно (овес, жито, ячмінь) розсівав «у три жмені», одну – справа, другу – перед собою, третю – зліва, а важке (пшениця) – «у дві жмені», справа перед собою і зліва. Сіяли впродовж скиб, а по боронованій ріллі – впоперек схилу. Після посіву зерно закривали бороною.

Зернобобові культури (біб, горох, квасолю) садили переважно за сапою.

Впоравшись із садінням бобу і сівбою вівса, приступали до висівання ярого жита, пшениці, ячменю, проса, гречки. Яре жито сіяли на картоплинні, а також на зяблевій оранці, проведеній на стерні або цілині, на весняних «палениках». Воно вимагало більше тепла і кращого ґрунту. Тому під яре жито угноювали землю, за винятком картоплиння. Пшениці на Гуцульщині сіяли дуже мало і лише в тих селах, де були широкі річкові долини і більш родючі ґрунти. Для неї виділяли найкращу ділянку орного поля («картоплянки», «цілини») і добре угноювали її. Найпізніше із зернових культур висівали ячмінь. У травні сіяли і садили просапні, технічні, зернобобові і городні культури. Із просапних найбільше вирощували кукурудзи (буковинська частина Гуцульщини, Косівський і Надвірнянський райони). Садили її в ямки по два-три зерна, висіяне зерно заскороджували, після чого «довбенками» (дощечка розміром 15–20 см з держаком) прибивали.

Для садіння картоплі виділяли найбільш удобрені ділянки поля, передусім освоєні землі. На них садили картоплю два-три роки або садили її після жита чи бобових.

Гуцули садили картоплю, як правило, за лопатою або мотикою, а бойки – за мотикою і плугом. Зорану землю залишали на два-три дні, щоб угрілася. Лопатою викопували ямки. Ряди робили знизу вверх. У викопану ямку хтось із дітей або господиня клали картоплю, яку присипали землею з наступної ямки. Старші віком гуцули розповідали, що в кінці XIX ст. ще дехто з селян вирощував картоплю в хаті у горщиках, на невеликих грядках. Садінням картоплі завершували весняні польові роботи. Із зернобобових культур останніми висаджували горох і квасолю «пішу» (стелилася по землі) або «тичну» (вилася по тичці).

На добре підготовлених грядках господиня сіяла мак, петрушку, столові буряки, кріп тощо, після чого граблями заглиблювала в ґрунт. Кожна із цих культур, крім капусти, яку культивували більше інших, мала свою грядку.

Агрофізична форма догляду за сільськогосподарськими культурами передбачала білякореневе спушування ґрунту з одночасним підсіканням сапою бур’янів та прополюванням. Другим етапом догляду за картоплею було її підгортання, яке проводили з обох боків рядка.

Просапували також городні культури і кукурудзу. Посаджену кукурудзу за мотикою просапували один раз, а посіяну – двічі. Перший раз проріджували («ретезували»), другий – спушували. У с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну за другим разом «підгрібали» землю навколо стебла, добиваючись цим зміцнення опірності його вітрам і збільшення площі прийому підживлення.

Прополювали всі стеблоростучі, городні і навіть просапні культури. Городину і льон пололи двічі, стручкові і коноплі – один раз. Із ділянок колоскових виривали тільки бур’яни. Це була винятково жіноча робота.

Поля і городи, які прилягали до лісу, охороняли від диких звірів, кабанів, ведмедів, городину – від домашньої птиці. Проти птахів встановлювали на городі пугала («опуди») – хрест із патиків, на який надівали подертий одяг [8, с. 166–167].

Збирання врожаю було однією з найважливіших хліборобських праць. Селяни уважно стежили за спілістю зерна. Збір зернових тут, як і на решті території Українських Карпат, проводили в серпні і відповідно до їх дозрівання. Першим жали озиме жито, останніми – яре жито і овес.

Серпи були спочатку ковальські, а пізніше – фабричні, з зубцями («назублені»). Серпи ковальської роботи – гладкі, їх клепали на бабці, як коси. Коли стиралися зубці у фабричних серпах, то ними жали кукурудзу. Лише заможні селяни косили овес косою із спеціальним пристосуванням – лучком («вилкою»).

Женці («жнільниці») приступали до роботи дуже рано. Першим починав жати господар або господиня. Схоплені долонею і зжаті одним махом серпа стебла («лучка», «жмуток») клали на землю («на політ»), потім зв’язували у снопи перевеслом, скрученим із цих же стебел, і складали у копи, а через два-три дні снопи складали у «кладні» (45–20 снопів). Завершували «кладню» снопом, покладеним поверх інших колоссям донизу, щоб інші не мокли. Так снопи стояли, поки добре просохнуть. Потім везли їх додому, складали у криті обороги або на «подену» (підвищення з каміння, покрите товстим шаром гілок і соломи, що служило основою оборога). Обороги зверху накривали соломою.

Складали снопи також у копи («клані») по 30 снопів і півкопи – 15 снопів на кіл, забитий у землю. У с. Верхній Березів (Косівщина) снопи клали без кілля в полукіпки, навхрест, на закарпатській Гуцульщині – у чотири ряди, а на низ – заломлений колоссям вверх сніп («столец»). Зверху накривали полукіпок (30 снопів) «шапкою» (сніп колоссям униз). Тут також складали снопи у «попики» (сніп уверх колоссям). На Гуцульщині було поширене складання снопів без кілля у «дідики» (8—10 снопів) і «купки» (15 снопів). Цей спосіб укладання снопів без кілля характерний і для інших районів України [9, c. 59].

Після завершення жнив жінки збирали у вересні врожай овочів. Картоплю копали («драли») сапами у вересні всією сім'єю. Тут же на сонці просушували її і сортували.

Льон і коноплю вибирали жінки руками («тягли із землі»), в’язали їх у невеликі горстки і складали в стіжки, щоб швидше просихали і щоб дозрівало насіння. Тоді молотили або товкли на подвір’ї праниками або довбенками на камені, рідше «місили» ногами в сінях [1, арк. 11].

Особливо відповідальною працею на Гуцульщині була заготівля в літній час сіна для худоби на зимовий період на «царинках» або на сіножатях біля хати, полі далеко від села і на полонинах, призначених на сіно. Траву косили чоловіки косами. Були два різновиди кісся – ліщинового, рідше ясеневого («кіся», «кісе», «кіссє») з однією ручкою (давніше) або пізніше – з двома. Такі кісся побутували на Бойківщині, ними користувались сербо-хорвати, болгари, литовці та інші прибалтійські народи [10, c. 196]. Сягало воно під плече косаря і було найменшим в Українських Карпатах. Косу з’єднували з кіссям за допомогою металевого кільця («обручка», «перстінь») і притискували виступ («нагупец», «нагупенчак») на п’ятці коси клином («плішка», «пасклин»). Для міцнішого кріплення коси з кіссям інколи вживали друге металеве кільце («заківка», «перстень») з отвором, в який заходив виступ на вусі коси. Косу гострили каменем («брус», «брусок») і вирівнювали, коли защербиться, залізним прутом («носак», «гусак»). Клепали косу молотком на залізній «бабці», раніше тупій, а пізніше гострій, забитій у дерев’яну основу («бабчир»), загострену внизу. Приладдя для гостріння коси косарі носили в дерев’яній, а пізніше бляшаній «кушці».

Косили траву на гірських луках один раз на рік у першій половині вересня, а сіножаті біля хат, а також на угноєній землі – двічі на рік.

Скошену траву («поліг») сушили у покосах («валах», «валках»), під час затяжних дощів – на 2—3-метрових зрубаних і спеціально оброблених яличках, смереках, а біля хати – на стояках, збитих горизонтально із жердин [1, c. 170].

Просохле в копицях сіно зносили на «носилках» (двох жердинах) до стогу («стояння на зиму») або складали в невеликі низькі копиці. При складанні сіна в стіг забивали в землю «остреву» і перев’язували її сіном. Подавав сіно чоловік вилами, а жінка трамбувала його на стозі [1, c. 54].

Складали сіно поблизу господарських будівель на спеціально відгородженій для цього площі («стежірах»). Всередині загороди було два або три обороги – з чотирьох вбитих у землю колів («оборожина»).

Громадили («гребли») сіно саморобними дерев’яними граблями. Ліщинове граблище («держак», «держало», «держино», «держівно») мало природну розвилку («розкіл»), або його кінець розколювали, вправляли в середню частину валка і зв'язували. Валок і зубки виготовляли переважно з ясеня [1, арк. 8, 12].

При обмолоті та збиранні зернових, заготівлі сіна користувались дерев’яними вилами. Для сіна і соломи брали вила з 2–3 рогами, для снопів – переважно дворогі з ліщинової гілляки. Дерев’яні вила на 4 роги застосовувались для сіна. В кінці XIX – на початку XX ст. ці роботи вже виконували залізними вилами.

Основним знаряддям молотьби на Гуцульщині, як і на іншій території України, а також більшості народів Європи, був ціп, що мав таку саму конструкцію, як і скрізь на Україні,– складався з круглого грабового або букового бича («билень», «ціпень») і ліщинового, рідше смерекового держака («ручник», «ціпилно», «ціпивно»). Бич і держак мали у верхніх кінцях шкіряні капиці («вугол», «угловень», «уголово»), що з’єднувались між собою ув’яззю із шкіри («ременем», «ремінником», «остушкою»). Капиця на держаку поверталась, а на бичі – ні.

Обмолочене зерно обчищали від полови і сміття жолобоподібною липовою, рідше вербовою лопатою з малою або великою ручкою («віялка», «віячка», «віяшка»). Нею підкидали на протяг або проти вітру у стодолі, на тоці чи в сінях зерно з половою або кидали його проти вітру, і полова відвіювалась. Інколи провіювали зерно від полови на вітрі. Набране в корито або цебер сипали зверху на розстелене рядно або просто на тік чи в інше корито і цебер.

У 20—30-х роках XX ст. заможні селяни почали користуватись для віяння зернових саморобними або фабричними віялками, так званими млинками.

В домашніх умовах зерно на Гуцульщині, як і на всій території України, розмелювали на ручному млині («жорнах»). Конструкція жорен на Гуцульщині була подібною до тих, що побутували в центральних областях України. На досліджуваній території переважав відкритий тип жорен. Складався він з двох каменів: майже наполовину оголеного верхнього («поверхник») – рухомого і нижнього відшліфованого («спідник») – нерухомого, з’єднаних по вертикалі металевим стержнем (веретеном). Основою таких жорен служив дерев’яний станок («колода»), з видовбаним круглим отвором для нижнього каменя. Верхній камінь обертався на «обичайці» за допомогою ручки («погонича»), вставленої в отвір («каганець») на краю верхнього каменя і з’єднаної з діркою перекладини («кросен»), вставленої у колоду. Зерно для помолу засипали в отвір («горницю»), що знаходився посередині верхнього каменя. Борошно висипалось через бічний отвір («мучник») у підставлене корито [8, с. 146]. Розмелювали зерно на муку і в млинах.

Зерно подрібнювали на крупу або очищали його від лушпиння на ножній ступі («ніжна ступа»), рідко – на ручній. Виготовляли ножну ступу з горизонтально поставленої колоди – основи з видовбаним отвором («ємою»), званим ще «ступа», «ступка», дно якого покривали бляхою («капою»). До колоди прибивали два дерев’яні бруси («підвалини»), які трималися на ніжках («лабках») і були з'єднані «попругою». Посередині підвалин був пристрій («ручник»), за який трималися руками під час товчення зерна. Між «підвалинами» обертався бігун («вал») з «клюпачем» (довгий, товстий дерев’яний брус), на кінці якого знаходилась «клюпа» (що товкла зерно), покрита зісподу «залізним постолом». Подібні ножні та ручні ступи побутували також у східних та західних слов’ян і народів Прибалтики.

__________________________

1. Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 253.

2. Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 251. Зош. 1.

3. Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 256. Зош. 1.

4. Горленко В. Ф., Бойко. І Д., Куницький О. С. Народна землеробська техніка українців. Київ, 1971.

5. Жерела до історії України-Руси. Львів, 1895. Т. 1.

6. Історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область. 1971.

7. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 1. С. 36.

8. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 2. С. 164.

9. Falkowski J. Północno-wschodnie pogranicze Huculszczyzny. S. 56.

10. Moszyński К. Kultura ludowa słowian. Cz. 1. S. 196.