Font:Smaller АаLarger Aa
ХІ
«А годі лиш точити бали!
Се не в оранді, не в шинку! —
Гукне Харон. — Чого постали,
Мов до молочі на току?
Вам гульки, а мені робота —
Возити вас, брехак, до чорта,
Що зветься в пеклі Вельзевул.
Та вже ж мені й остобісіло
Дивитись на шкварчуще тіло
Та слухать крик ваш — калавур!»
ХІІ
«А нам, — Тарас озвався, — діду,
Не треба й пекла, як тут ждать
Від посніду та й до обіду,
А послі й спати так лягать,
Що хоч би чарочку маленьку
Горілки промочити пельку!
Никай, ходи сюди-туди
Та думай, як тебе пектимуть
Або вильми в казан укинуть,
Щоб знав, по чім тут ківш біди.
ХІІІ
Я про Танталові чув муки:
Немає й мук над них, мабуть…
Не оковити, а й сивухи
Готов тепер би сьорбонуть.
А ти, безбожний дідугане,
Пекельне твориво погане,
Мені до шиї причепив
Важке барило ланцюгами,
Що пахне любо горілками,
Яких я й зроду ще не пив».
ХІV
«Тобі ще байдуже, Тарасе, —
Озвавсь Микола. — Ні, капшук
Важкий повісь на серце, ласе
До золота: от мука з мук!
Бряжчать-дзвінять, а не даються
Хоч позирнути, як сміються
Червінці, мов дітва мала!
І серед мук страшенних аду
Я не забуду про відраду.
Як золото рука гребла…
ХV
Тантал? пяниця?… Ні, ти в жида
Спитай, нехай би жид сказав
Про муку, що він від обіда
Та й до обіда гроші дбав,
Та й не йому вони достались,
А на Землі тому зістались,
Хто голодом його морив
І, без горілки-оковити,
Письменним розумом кривити,
Так як тебе той хміль, учив.
ХVІ
Дак от же дідуган проклятий,
Мов і не бачить двох бідах:
Не хоче нас в каюк узяти…
Я б рад висіти на гаках
І мучитись, як мучивсь Байда.
Була б мені в тому відрада
Від споминок про любий скарб,
Що сорок літ я в нім кохався
І навіть правди відцурався
Та й збагатив двох ницих баб!»
ХVІІ
«Обидва ви, як бачу, дурні! —
Рече Харон. — Бо верзете
Давняшні приспівки бандурні.
Тут міркувати не про те,
Кому нудьга, кому відрада.
Байдужна тут людська досада,
Байдужні й радощі… Сідай! —
Гукне на Кулеша, бідаху,
Сімї козацьої невдаху. —
У пекло пливемо, не в рай!»
ХVІІI
У пекло… О! Да там же й душно,
Не так, мовляв, як в сіряках,
І певно, що і нудно, й скучно:
Не між людьми се на святках,
А між чортяками лихими
Та між брехаками дурними:
Бо не за що, як за брехню,
Той батько лжі ледащі душі
Хапає, мов кролі за вуші,
Та й ганить в гаспидську матню…
ХІХ
«Хароне, діду між дідами! —
Промовив зляканий Куліш. —
Ти в пеклі не над кріпаками,
А й над панами ще стоїш.
Ти в Вельзевула маєш ласку:
Не розлучай же нас, будь ласко!
Огляньсь на земляків моїх,
Щоб се козацтво недолуге
З нудьги не повмирали вдруге:
Вези нас в пекло всіх троїх!
ХХ
Хоч брехунів там, знаю, повно,
Та люде темні всі вони:
Тим у зневазі поголовно
У Вельзевула — сататни.
На нас же, певно, він ужалить:
Не в дігті нас прягти да смажить,
А, може, скаже, і в меду.
Ну, та хоч би й в смолі кипіти
Да втрьох у казані сидіти;
Дак ми й байдуже про біду»
ХХІ
«Ти, дурню, й сам того не знаєш, —
Загомонів старий дундук, —
Про що мені товчеш-благаєш! —
Та в нутрі й крутонув каюк. —
Не в моді ваша тут наука:
Однакова всім буде мука,
Чи хто письменний, чи дурний…
Сідай, кажу, в каюк, ледащо,
І не питай, про що і за що
Тут нидіють два брехуни!»
ХХІІ
Поліз бідаха мій у човна.
«Що маю там робити я,
Де, мов стара в куделі вовна,
Скудовчилась моя сімя?
На дурня дурень там сідає
І дурня дурнем поганяє:
Навіки там я пропаду! —
Так, мимрить сам собі бідаха,
Сімї козацької невдаха —
Не в хуторі, дак ув аду…
ХХІІІ
Уже ж доволі надивився
Я на безпутних земляків,
Доволі у книжках нагризся
З кагалом темних письмаків!
Тут я зустрів їх тільки двоє
І бачу, що вони обоє
Отверезіли від олжі.
Нехай би ми в котлі кипіли
Та в смак по правді гомоніли
Про ті посвячені ножі,
ХХІV
Про Криштофа, і Наливая,
Про Гостряницю-втікача,
Про Хмеля, як він сам втікає
З-під Берестечка від меча,
Як присягою й честю грає.
З султаном потай накладає,
З Виговським надить татарву
І, серцю хижому в одраду,
Задумує криваву зраду, —
В Москві Хмельниччину нову…»
ХХV
«А ви куда! а дзуськи! — крикне,
Немов опарений, Харон. —
Чи через вас і тут не втихне,
Де тихо дремле Ахерон?…
Геть з човна!»
Дивиться бідаха,
Сімї козацької невдаха —
Коли ж у каюці Тарас!
Він цупить за капшук Миколу
До себе, а Тарасу в полу
Рука Миколина впилась.
ХХVІ
Не дбаючи про дідугана,
Хоч він розсядься, хіп Куліш
Собі Миколу!… «Ні, омана!
Не знати, що в руці держиш,
Чи людське тіло, чи парину,
Що в теплу йде з землі годину,
Чи воду, чи легкий туман…
Ой горе! се ж мара з марою
Зустрілася! Се й над мною
Такий же скоївся обман!
ХХVІІ
І сам я на Землі покинув
Нікчемне тіло; дух самий,
Без огляду на домовину,
До світу полинув із тьми…»
Аж тут Харон як розмахнеться,
Зубами аж креснув, сміється —
І по голові бех стерном!
Бех по голові тій письменній,
Що дивувала мотлох тещі
Своїм безкостним язиком!
ХХVІІІ
Мов той гарбуз, що бють про свині,
Розпалась мудра голова;
І, мов з-під келепа із скрині,
Сипнула золота дітва, —
Із капшука дітва, що серце
Осіла, мов яке кубельце,
Та й загніздилась в нім повік…
Закрив Куліш рукою очі:
«Чи се мана, чи сон пророчий,
Що так і мій загине вік?»