Куліш у пеклі

ХІІ

 
Забється в мовчазну хатину,
Що стала рака в пустирі,
І, як чернець лиху годину
Осміює в монастирі,
Так він кепкує із недолі,
Самітникуючи на волі,
І годі вже старовину
Козацьку й панську ворушити,
Що не давала людям жити
Через безрозумну войну.
 

ХІІІ

 
Там степові йому не снились
Кабашниці та шинкарки,
Що їх обачністю хвалились
Колись нетяги-козаки, —
Ні батько збреханий козацький,
Що юртовав наш люд простацький,
Присягами дурив ляхву,
З її сліпим вельможним панством,
І хана з хижим азіатством
І церкволюбницю Москву.
 

ХІV

 
Ані його по духу кревні,
Печені хутко докторці,
Защитники катюги ревні,
Цвірінькуваті горобці, —
Ті, що до книжників лестились
І книгогризами зробились
Да й стали наших поучать,
Що наша шмальцьробна буда
І будники були з-між люда
Такі, що вміли будовать,
 

ХV

 
Се єсть будинки майструвати,
Церкви та замки, — люд буйний,
А не послід, що відметати
Його звик геть від себе свій, —
Що по полях ратаювати,
А по містах крамарювати
Не вмів, не здужав, не хотів,
А ждав козацької руїни
І з кочової України,
Як шершень в пасіку, летів.
 

ХVІ

 
Не снились там і книгогризи
Панькові посеред левад,
Що, повбиравшись в пишні ризи,
Сповняли брехунами ад…
Все, що чинили, що писали,
Про що кагалом розмовляли,
У його Лета пойняла
І всі книжки несамовиті,
Половою мішки набиті,
В запомин-море понесла.
 

ХVІІ

 
Як же та Мors, мовляв, морснула
Його косою, мов на жарт,
Душа від тіла полинула,
Байдужна, хто їй кум чи сват,
Чи ворог клятий, чи друзяка,
Без сорома в очу собака,
Що, знай, крутив-махав хвостом,
Поки вхопив не по заслузі
Не псу належне, не котюзі
І втік з нетрудженим шматком.
 

ХVІІІ

 
Байдужен їй і Каменецький,
Природний єзуїт-земляк,
Підлиза-прасол кролевецький,
Душею ласий потурнак;
І тульський писар, що з ним гризся,
Покіль пройдисвітом зробився
І став з підбрехача панком,
Тоді мов браттє обнялися,
Мов чорт із бісом понялися
Або хан з Хмелем-козаком.
 

ХІХ

 
І вовк… ні, се була вовчиця,
А тільки прозвано вовчком…
І не вовчиця, а лисиця
З єхидним ницим язиком…
Тихесенько, як тінь, ступала,
Хвостом слід вовчий замітала
І кралася не до курей,
А до сердець прихильно-щирих,
До розумів святих-правдивих,
Губила між людьми людей.
 

ХХ

 
І той, що за роботу брався,
Над прислівями працював,
А потім із дітей знущався,
Калюжею письменство звав,
Бо «грузнуть у літературі»,
Не підклоняються цензурі
І люблять правду над брехнею,
Той, що не бачить і не чує,
Як бідна дітвора бідує,
Зробив із себе сам свиню.
 

ХХІ

 
І «Каїн» — брат, що материзну
У вбогих сестер зажирав,
І, зневажаючи отчизну,
Із рідного гнізда їх гнав, —
Що, мов у байці обізяна,
Знай, колоддє важке качала,
Сидів та нидів над письмом
І мотлоху надбав без глузду,
Тим часом жінка без загнузду
Пообкрадала свекрів дом.
 

ХХІІ

 
Байдужні й ті, що рідну мову
Занедбують, найкрашу з мов,
Народолюбності основу,
І пристають до ворогів, —
Ті, що язик від бога даний
І духом творчим осіяний,
Зробили змалку «мовчазним»,
Людей же, що свій край любили,
Немов стратенців осудили
Судом драконовим, чужим.
 

ХХІІІ

 
І ті, кому він в генерали
Драбину лізти підставляв, —
Кого цурались, мов не знали,
Як розум власний не сягав, —
В кого на панській високості,
Мов у якого Jego Morsi,
Крутилась вітром голова, —
Кому святих Камен родина,
І Древня Русь, і Україна —
Одні безрозумні слова…
 

ХХІV

 
Русь Древня — корінь і начало
Всього, чим дишем, живемо,
Що в нас величного постало,
На чім у вірі стоїмо;
А наша рідна Україна —
Під сонцем праведним єдина
Колиска мови, що ні грек,
Ні римлянин, ні римський кревний,
Поляк, слуга латини ревний,
Ні москалюга, що ізрек
 

ХХV

 
Нам заповідь на всю вселенну —
Забути, кинути її,
Криничину живу, священну,
Укриту в серця глибині —
Ніхто з них не співав над нею,
Колискою життя сією,
Того чудовного котка,
Що вже й за Кия Киянина
Робив родину й сімянина
І з князя в нас, і з простака.
 

ХХVІ

 
Відступники Землі Святої,
Що Святославів, Ігорів,
Владимерів на тім устої
Словянства чесного, Дніпрі,
Зродила нам і згодувала,
І слави світом осіяла,
Вхопились осліп за чини,
І так, як предки їх з ляхвою,
Вони з новою татарвою
Полізли гурмом у пани.
 

ХХVІІ

 
Куліш тим часом всю природу
До себе на підмогу звав
І «духа правого» свободу
Вселенським духом покріпляв,
А все друковане гультяйство,
Тарасовство да Костомарство,
В безчесні брехні повернув,
Князів, царів премудрих славив,
Русь над Козащину поставив,
Всіх до єдиності горнув…
 

ХХVІІІ

 
Русь Древня! довго ти стояла
Архистратигом християн,
Аж поза Сурожжю ганяла
Козаків, Кобяків, поган…
Русь Древня… о! велике слово,
Свободи всіх словян осново!
Тебе не вкраде в нас Москва,
Так як украла нашу мову
Та й викроїла з неї нову,
Тим робом, що й Литва й Ляхва.
 

ХХІХ

 
Була вона колись єдина,
Була «свята» єдинством Русь;
Та з неї стала Україна,
Як пан ляхом перевернувсь,
Козак же, пана в лики взявши
І татарві його продавши,
Сам, як схотів, так панував,
Допанувавшися ж до злиднів,
Умом, як єзуїт, зєхиднів,
Єхидно й під Москву втікав.