Софія

Частина перша

Гість

Лукаш пройшов ще кілька кроків, вдихнув гірчичний запах пороху, а вже потім відчинив двері. Чоловіки, всі троє, сиділи на стільцях в однаковій позі, наче так народилися, наче домовилися, що просто прийдуть рівно о такій-от годині, в такий-от час, прийдуть і сядуть. Вони нагадували дітей, або були як діти – креснуло у тім’я Лукаша, але нічому він не здивувався. Лише десь віддалено спіймав думку, що на нього чекає щось більше і несподіваніше, ніж троє пристрелених чоловіків у черевиках з крокодилячої шкіри, з обличчями єгипетських мумій. Дивлячись зовсім тупо на першого, із закинутою назад головою із зализаною у стилі шістдесятих зачіскою, з темною і ще теплою калюжею крові між широко розставленими ногами і ніжками стільця, розпачливо, швидше від спраги і похмілля, спеки і ще якихось зверхніх надокучливих обов’язків, Лукаш прокручував у голові: аби тільки сьогодні не спізнитися на виставу, купити квитки, а сину – клятущий ноутбук.

Зовсім несподівано пролетіла зеленою мухою думка, від якої у Лукаша перевернуло всі нутрощі. Він уп’явся поглядом у щось таке, від чого не міг відірватися, але видавалося, що оте, котре він бачив, ніколи, від самого народження, від самого створення не мало форми. Зіниці у нього звузилися, вкололи прямо-таки небо, що текло широким руслом синьої, з білими щербинами, порцеляни. «Софія…» – раз по раз видобував звуки язик, що терпнув і дерев’янів. «Точно, – крізь нудоту, туман і ще щось подумалося, – лише у неї були такі патли…» І далі, вже далі, він вийшов на східці, звиклий до пороху, і рівно нічого не згадував.

Узагалі-то Лукаш часто згадував. Сентиментальний від натури, він тільки те й робив, що згадував – день, рік, тиждень, лишаючи у своїй пам’яті дивовижні порухи і дивовижний світ щемкості, болю і радощів. Ніхто б його не запідозрив у садомазохізмі, садизмі і ще чомусь. Тим паче, що сам Лукаш уважав за потрібне триматися того, що його втішить, якщо, звісно, це не заважає життю навколишнього. Але зараз він вийшов прямо під синє небо і пішов, слухаючи, як шурхотять сосни у самих верхівках, у самому небі, де чистота дня – і нічого більше. Він ішов, і дорога виповзала з-під підошов жовтогарячою гадюкою. Він пройшовся повз порожній будинок, з такими ж великими вікнами, як і той, котрий він покинув; нарешті щось, саме «щось» змусило його зупинитися, і він сів на камінь, великий і теплий, хоча на вулиці не стояла пообідня пора. Так він просидів на тому камені не знати скільки, сумними собачими, як у спанієля, очима дивлячись на білі скалки сонця, що розбивалися об калюжу води. Він сидів, нічого не думав, лише тамував нудоту під ложечкою. Він переконував себе, несподівано віддаючись вирваним фразам: якщо час незмінний, то незмінна і людина; як статична одиниця, чи напросто як кимсь запрограмована іграшка… І тут його вирвало. Вирвало зеленою жовчю з кров’ю. Сморід міст, сіл, усього світу разом із загиблими континентами вилітав з його пельки зеленими стрічками блювотиння…

Її давно не було. Зовсім не було. Сморід міста: «Я ригаю під ноги, під себе, я сцяв під себе, я дрочив і не обтирав сперму з пальців… Я облип лепом людського безумства і не думав про очищення, бо гадав, що так потрібно… А потім прийшла думка, що ніхто мені цього не дозволить…» Несподівано, чого Лукаш боявся найбільше, більше, ніж нудоти і нежданих почуттів, стіна лісу скінчилася, наче розступилася… «Це був ще один сон», – в’яло повторював його мозок. Він блювонув ще раз, протяжно, довго, і після того настала тиша і заспокоєння, і коли він підвівся, то чомусь уже напевне знав, що нічого з того не повернеться. Але думка про те, що бачив Лукаш, що він розумів, була тільки тим відголосом, як-то б він зловив салатний, ніжного кольору притлумлений біль, що вітром ударився, розбився і розлетівся від стінок чужого серця… І все знову повторилося: жовта стрічка дороги, блювотиння і дикі спазми у шлунку та голові… Нарешті він звівся і дійсно, з подивом чи ні, побачив велетенську червону споруду. Це був рівний, як нарізаний на Різдво торт, елітарний будинок в елітарному районі. І Лукаш здихнув важко, як людина, що приймає належне і повертається туди, звідки прийшла. Нічого незвичного…

Так воно почалося над цим низьким небом з крикливими річковими чайками, з рядами цегляних та панельних будинків. Зараз стіни піднімалися, як стіни китайської пагоди, наче вони стояли і вивищувалися тут вічність…

Мати тягала її до ванної. Знімала штани, перегинала через коліно і шмагала. Жінка з круглим миловидим обличчям, з очима, як яшмові камінчики на березі чогось такого, що може вигадати жінка, поховавши це під млосним поглядом перезрілої красуні. Спочатку маленька рудоволоса сучка опиралася, але далі час усе означив для неї як на краще. У матері – ніколи не скажеш – було багато книжок по психології, ліпосакції, дієті, йозі, буддизму і ніяких чоловіків у радіусі ста двадцяти кілометрів за межами столиці. Пізніше затягування у ванну, знімання штанів, коли вона, ця рудоволоса бестія, наче дивилася на когось іншого, через плече, уподобав вітчим, що несподівано і неждано з’явився у житті її матусі. Хто більше зрадів його появі у цьому великому, притрушеному віковічним пилом домі, лишиться непотрібною таємницею. У сорокадев’ятирічному віці мама задовольнялася малою потребою, готуючись зустріти пізній клімакс, старість, забуття, і її влаштовував англійський чай, Окуджава, Фройд і Юнг; але у світі немає спокою. Цього маман не врахувала. Вона піймала себе на тому, що задивляється на служницю, особливо вранці, коли та прибиралася біля вікна з рожевим осіннім заходом сонця, чистотою повітря, яке наповнювало маман спогадами і не лише.

Можливо, відтоді і почалися порки Софії. У цьому не було нічого виховального, але обидві жінки – і молода, і старша – це добре розуміли. Мама говорила: «Це така гра». І Софія приймала цю гру як свого роду вивернуту навзнак педагогіку. Проте дорога, котру вона, Софія, пізніше вибрала, навряд чи приваблювала її.

По суті своїй ця гра обмежувалася інцестом, чотирма стінами і ще чимось таким, що називається, навіть з огляду на дорослий диктат, терпкою хіттю. Узагалі дівчина навряд чи задумувалася над тим чи іншим вчинком. Просто їй було в кайф і нічого іншого – з дитячою безпосередністю вона вибрала собаку, а не кота. Вона нічого не розуміла, не бажала розуміти, не знала, що вона може розуміти, хоча світ перед нею відкривався не лише чотирма велетенськими кімнатами, оповитими зеленим мороком у золотавому серпанку. Софія мала гострий, практичний розум і класичної форми ніс, як у біломармурової грецької статуї. Це вона знала, це вона уточнювала, на превеликий подив своїх ровесників, що давно перейшли період статевого дозрівання. Але своєю поставою, красивими білими грудьми, прямою спиною, точеними, як з дерева, ногами вона, Софія, пишалася ще з дев’яти чи десяти років. Її дражнили за той же ніс, тому що в жодному разі він не повинен бути таким, а ще за її зріст: Софія тоді була найвищою в класі, а тому її прозивали дилдою. Сексуальне життя випало само собою.

Ти не знаєш часу кохання, як не знаєш і часу смерті. Воно, це кохання, приходило так часто, так незмінно, з періодичними передихами, наче саме життя відходило вбік, щоб, здавалося, посміятися над Сонькою. Підліткове життя гіпертрофоване цивілізацією, – так говорила мати, яка вважалася у своєму колі порядною жінкою. А якщо придивитися, так воно і було. Нічого непорядного на поверхню не викидало, а стосунки між нею і донькою, а потім іще вітчимом, нікого не обходили, хоча напевне цікавили. У неї, матері, свої принципи: невиправна віра у психоаналіз і – не повірите – у патріотизм і церкву Аделаджі, яку вона невдовзі покинула.

Мати для Софії ніколи не асоціювалася із сексом. У ті дні її цікавило кохання, хоча вона й не відала, що це таке, навіть мати, і та не знала точно. У цьому віці – вона запам’ятала і відзначила, що саме в цьому віці – точно, як удари вежового годинника, як удари серця, – вона знаходилася на межі трансу, в очікуванні, коли мати зникне за димовою, чорного кольору, шовковою занавіскою. Тоді вона перебиралася через цілий перевал речей, піаніно і ще щось до великої коричневої шафи. Вона роздягалася, вірніше, знімала лише трусики, лишаючись в одній маєчці з рожевими бегемотиками та чебурашками, розставляла ноги і подовгу роздивлялася між ними. Так тривало, поки через кілька років їй зробилося противно від виду своєї ж кицьки. Софія дивилася на себе, як у глибокий колодязь, повний чистої холодної води. Мати, під музику, розпачливу і тупу, шастала кімнатами, як завжди, в очікуванні чогось, і життя текло, як молоко, наповнене медом. Софія всмоктувала його усіма фібрами душі. Вона спостигала витягнутим собачим писком, гарним писком колі, на безкінечну вервечку маминих коханців, виводок вітчимів, що при слушній нагоді робили усілякі брутальності і влазили до неї у труси. Дарма, що груди у Софії ще не виросли, але кицька пахла карамеллю і поросла цупкеньким волоссячком. Але й це не могло вивести її із звичного, близького до каталепсії, стану. Любов, кохання, пристрасть свистіла в голові Софії кольоровими прекрасними протягами, хоча дим її дитинства, юності і молодості висів на плечах тонким сірим покривалом.

А у матері в одну годину тріснуло, наче китайська, майже небесна порцеляна, її злагоджене і безбідне життя. Ще після смерті батька у неї лишилися кошти і на внуків, з двома заводами, трьома фабриками і ще чимось… Для Софії це не мало ніякого значення. Проте мама ще була та штука: вона чомусь вирішила, що щось її чекає попереду. «Це в твої-то п’ятдесят», – муркала сонно Софія і зникала у темно-золотавих кімнатах мороку своєї юності. І навіть коли Софія говорила з кимось про свої проблеми, аби лише усвідомити їх, то нічого не змінювалося. На Карибах вона познайомилася з дівчиною, але окрім тертя колінок об колінки, кицьки об кицьку та передчасних місячних нічого особливого не трапилося. На Софію напав переляк у великому готелі з вітражем, на якому було зображено Розп’яття. Їй зробилося страшно і запекло під грудьми. А за мить килим під її ногами зробився мокрим. Посоромлена, вона кинулася тікати і зникла на три дні. Поліція Сполучених Штатів знайшла її в горах, непритомну і з покусаними губами, після чого в її житті настала тиша, яка співзвучно вписувалася у розклад її матусі… А тому, коли вона розводила перед дзеркалом малі губки, торкала ніжно пальцями рожевий, ще не посинілий клітор, неймовірні світи вибухали в її голові, наче спалах тисячі фотокамер: картинка за картинкою, думка за думкою, мрія за мрією. Так вона навчилася збуджуватися, контролювати збудження, але так і не знищила страх перед людьми. Що її тоді зупинило? Запах, банальний запах дешевих, на думку Соньки, парфумів. Банальність перетворилася на трагедію.

Слово «оргазм» її мама через забудькуватість не роз’яснила, а вечорами зачинялася у спальні з вихователькою, прибиральницею, кухаркою, і Сонька звіром, з мокрою проміжністю, дослухувалася до звуків за високими чорними дверима. Дійсно, ти не знаєш часу кохання, як і приходу смерті. Одного разу, коли на квітах видно ще тіні, під обідню пору з прохолодою серпня, з того кінця порожнього вузького коридору, ледь підсвіченого малиновим бра, вона почула крик, сухий і противний, з металевою запрограмованістю. Цей крик повторювався раз по раз; він звучав за довгими рядами дверей, ударив її, оглушив по барабанних перетинках, трусонув тіло, і саме його відображення немов відкинуло її, заставило лежати на широкому дивані довго, нудно і з розставленими ногами. Вона чекала на те, що трапиться якесь диво і хтось сюди зайде. Але ніхто нікуди не заходив. У матері люто зіпсувався характер: вона несподівано завмирала, здебільше ближче до полудня, наче муха в сиропі, сиротливо склавши руки на грудях, чи, наче білка, сиділа, підтиснувши ноги, і все зирила у вікно; і Софія чомусь з огидою визначала, як вона нині схожа на матір.

Соньці саме виповнилося п’ятнадцять, коли мама прикотила на «бентлі». Софія не спала цілу ніч. Близько четвертої вона встала, взяла ключку для гольфа і потовкла «бентлі» на металолом. У свої п’ятнадцять з половиною Софія була повний гламур. Рідко хто на тусні серед набагато старших знайомців та друзів не звертав на цю сучечку уваги і не говорив: «Опа-на!» У її матері щось усередині прямо-таки стрепенулося дохлою чи напівживою рибиною, вона відійшла од вікна, не змінюючи зачарованого виразу обличчя, витягуючи красиву, в намисті родимок, шию, зазирнула у Соньчині очі і нарешті побачила й прочитала в них те, чого очікувала даремно стільки років.

Але цим подіям, загнутим, як шматок сталевого дроту, передували інші. Десь за місяць вона прийшла й побачила чоловіка, справжнього, сильного чоловіка, і це він приволік її матері «бентлі». Це він трахав її маман, всовував у неї свою штуку. Вона відкрила рота, стояла і дивилася – з сумом, із заздрістю: стильний, високий, з триденною модною щетиною і вологим поглядом. Нарешті вона побачила свій шлях, повний кайфу, підсвідомо, чисто з жіночою інтуїцією. І вона пішла між стелажами, лягла на диван, розставила ноги і цинічно задрочила на здивованого й водночас зачарованого свого нового вітчима. Вона скрутила дудкою язика буддійському божеству, встала і, вихляючи задом, зникла у темно-золотистих кімнатах. Вона йшла з повним усвідомленням того, що подобається чоловікам, але з сумом констатувала, що не тим, котрі подобаються їй.

Так Софія зіткнулася із суто дорослими проблемами. Відтоді її пальчик намацував клітор, і вона влягалася на дивані, спостерігаючи великим теплим оком за напруженою спиною свого вітчима. Їй подобалося ходити зовсім голою кімнатами або сидіти й розглядати себе у дзеркалі, коли вітчим схилявся над комп’ютером або уважно гортав, з мокрим чолом, художній атлас. Так у її житті з’явилися секс і мистецтво. Вона не знала слова «кохання» й не хотіла знати; як непотрібне, як зубний біль, вона відкидала його, радше заперечувала ймовірне. Софія дорослішала разом із часом, що розливався у синьому просторі жовтими хвилями напалму і смерті. Одного дня вона зрозуміла, що він, вітчим, злиться, і тоді вона пішла на маленьку хитрість. Вона почала ходити повз нього, але в іншій кімнаті, відчиняючи перед цим двері; і ходила вона або зовсім роздягнена, або до половини. Але кожного разу вона проходила ще повз дзеркало – велике, красиве сріблясте дзеркало з маленькими тріщинками, що, як черв’ячки, розповзалися кутиками, зникаючи в коричневих щілинах рами з обтрушеними вензелями позолоти. І ось одного разу, таке тобі паскудне слово, вона побачила маленьку тріщинку біля свого червоного до неправдоподібного ротика й відразу зрозуміла, що це таке. Вік жінки короткий, хоча мати не роз’яснювала з цього приводу їй нічого…

Ну а мати пожирала велетенську кількість гамбургерів та йогуртів і нестямно, закинувши кобилицею голову, била пальцями по клавішах фортепіано. Про Софію вже ніхто не турбувався. І спочатку її це займало, як займає людину несподівана воля: ти вириваєшся у світ через ледь прочинене вікно. Вітчим – до цього вогонь і пристрасть – якось потух і відійшов од неї: зараз солодке, бренькання на фортепіано і таке інше. Збоку це виглядало справжнім безумством, а власне воно так і було, інакшого нормальній людині не приходило в голову. Софії це подобалося: вона виставляла свого рожевого задка, висовувала скрученого язичка і кривлялася у пустку кімнат. Але він усе бачив: той невловимий для чужого ока зв’язок її з матір’ю. Він знав, куди й до кого йшов. Попріч негодящу інтуїцію, він мав тисячі років досвіду вирослих на цих вулицях, у цій канаві, що нині пишно величається Хрещатиком; і всупереч розумовим здібностям, він мав неабияку сексуальну силу, та ще й витонченість. Навіть після довгих злучок з її матір’ю він годинами просиджував у ванній і мастурбував. Її мати ходила кімнатою гола, відчиняла вікно за вікном, впускаючи шум великого і смердючого міста до цієї оселі, заселеної напівпривидами її свідомості, її виховання, полишеного чоловіків, з приторним солодким, до тарганячого, запахом прислуги. Потім вітчим став прочиняти двері, і вона бачила його велетенського червоного черв’яка, що тремтів, а потім вивергав біле молоко сперми. І вона знала, що то сперма, але ніяк її свідомість із цим не погоджувалася, як і не погоджувалася сміливість зробити крок уперед і вдіяти щось таке, що просто не вкладалося у голові.

Це відбулося тоді, коли ніхто не чекав: осінь цокотіла жовтим листям, ще було далеко до бабиного літа, ще стояло глобальне потепління, про яке щось знала Софія, а компашка – вітчим і маман – нічого не знала. Баржі спочатку плиском красиво лежали на воді, а потім висіли у вакуумі передвечір’я, поволі зариваючись носами в туман кольору індиго. У нього довгі музикальні пальці, і коли він не думав та забувався, – масний погляд задоволеного підлітка, який щойно мастурбував, а зараз музикує на фортепіано. Спочатку він говорив, потім замовк. Музика висіла кришталевими підвісками у передвечірньому повітрі, а потім мати несподівано потягнула її за вухо, і все тут почалося. Її заставили роздягнутися і за те ж таки вухо повели кімнатами до ванної. Він ішов назирці і тримав у руках шкіряного паска. У ванній воно тим і закінчилося: мати перегнула її через коліно, шмагала якоюсь гумовою штукою по задниці, досить боляче, а він стояв і дивився, ляскаючи паском, натягуючи й опускаючи удвічі складеного. На цьому все й скінчилося. Сонька рюмсала, забившись у куток, а він трахав маман у всі дірки, а у неї, Соньки, мокро було не тільки під носом, а й між ногами. Але ніхто нікому ні в чому не зізнався. На ранок їй притягли скутера, але вона сказала, що хоче більше: спортивну машину. І під вечір у неї було червоне спортивне BMW, коли їй іще не виповнилося й шістнадцяти років. До цього вона нікому ще не давала, хоча не переставала думати про це: про набухлу чоловічу плоть, про ту втіху, яка має перевищити її підліткові сни, її лежання на диванчику під сінню золотавого косоокого Будди.

Її чоло накрило холодними крапельками поту, війнуло чимось, і вона бачила лише його міцні, наче вирізані з ебоніту чи червоного дерева, ноги. А потім прийшла і відбилася на протилежній стіні жовтим іклом ілюзія того, що повинно було давно статися. Вона брала в рота його тремтячий, з фіолетовим відливом, прутень – досить вправно, підтримуючи яйця рукою, і це її збуджувало, і це не було просто підлітковою цікавістю. Одним оком вона спостерігала за матір’ю, що жерла йогурти, чіпси і бабахкала по фортепіано. А потім вони опинилися разом у ліжку. І вона зрозуміла, що її водило всі ці роки темними кімнатами. Але тоді були спогади – злі, а вони тому злі, що вони, ті спогади, швидше фантазія й не більше. Це як біль від вирваного зуба – болить порожнє місце. І зараз щось таке невимовне, чарівне, таке-от, що забороняли, а вона прийшла і взяла його… ні, вона сама заставила дати те, що їй не належало й ніколи, за всіма правилами життя, не має бути її. І от, коли вона прокинулася, вона ясно, з дитячим тремтінням вдихаючи свіжу прохолоду бурштинового ранку з венозною краплею сонця на вікні, зрозуміла й відчула: світ належить їй, саме їй, а не комусь іншому у цьому велетенському будинку. І отак вона проспала три дні й три ночі, доки не з’явився справді він…

Він відчинив двері й увійшов, розправляючи плечі, як люди, які щось несли на горбу або їх тримала нелюдська напруга. Це був її брат. Але вона поки що цього не знала. У прольоті всіх кімнат, у коридорі, у танцюючій пилюці Софія побачила високого хлопця у шортах кавового кольору, зеленій майці, з повними ногами і чистими, як весняне небо, очима. Човгаючи сандалями, вивертаючи майже світлого шоколаду засмаги, видавалося, він принюхувався, коли йшов кімнатами у світлотінях, у грі пилюки, у зеленому мороці. В його очах було швидше здивування, ніж переляк. До цього Софія чудувалася лише птахами. А зараз, зовсім несподівано, вона нахилила голову, зігнула свою тонку шию і, розчепіривши пальці, затулила обличчя й сказала: «Що це таке?» Сказала сама до себе, й ніхто б цього не почув, аби не якась дитяча акцентуація у вимові, у рухах, і ще щось таке, що розлютило матір. І вона хряснула кришталевою варенницею об підлогу. Тоді ж гість і прокинувся, як сомнамбула приходить до яви від легенького поштовху чи удару. Він розвернувся усім тілом в амбразурі дверей, а вона, і мати, й вітчим побачили його дужу статуру в запітнілій амальгамі дзеркала; він розвернувся і показав стовідсоткову білозубу усмішку. Мати сказала: «Я… я… я… на кухню…» Дорогою повернулася, через плече: «Я на вас усіх там чекаю… запросіть, будь ласка, брата».

Софія не віднімала рук від обличчя, доки вітчим не поклав свою важку, з ґулями на пальцях, руку їй на тім’я. Це могло означати що завгодно: перестань, я тебе люблю, я тебе хочу. Але вона продовжувала так сидіти, доволі артистично, відчуваючи, як солодко смокче під грудьми. Нарешті, як йому видалося, вона пробралася крізь ліс, крізь завали думок, почуттів і сказала: «Дай мені грошей. Я хочу їсти…» Вітчим недовго роздумував, сунув їй зеленого папірця, а вона, не дивлячись, отак тримаючись за обличчя своїми довгими пальцями, вискочила на вулицю.

Напевне, варто зазначити, що півроку як вони переїхали в інший район – з новими будинками, з новими маркетами, з новими сусідами. Район срібним крилом підгинав кілька зелених островів, чорнильно-синю воду, що відбивала у собі хмари, перламутр літа і червоні гостроверхі дашки багатоповерхових дач. Один перехожий подивився на неї, і вона перелякалася. Софія зовсім не знала, як чоловіки мають дивитися на жінку. Коли вони так дивилися, то вона лякалася. І зараз вона відчула пильний, навіть колючий погляд. Але нині зачарованість брала її теплими моцаками, лоскотала ніздрі незвичними запахами й таке інше.

Вона вискочила у перший-ліпший магазин, завалилася покупками, задихнулася від запахів, а потім закурила сигарету і сидячи дивилася на білий двадцятишестиповерховий будинок, де у верхів’ї разом з туманом крутилися птахи; і все висіло у нерухомому повітрі, так, наче очікувало на неї, на її голос, на її вроду. Вона зачудовано повернула голову, дивлячись на чорних птахів над білим куполом. І все у неї стискалося… І от зараз, під теплий вітер, під вечір, що помаранчево розтоплювався у повітрі, вона вискочила і підняла свій погляд на цей будинок, начебто святиня якась. Але того захоплення, що було раніше, не приходило. Стояла осінь, кінець її, але тепло ніжне й чисте: сусальним золотом горіли верхівки будинків, дерев, а крила птахів гнали тихе повітря, повне запахів, таких, які можна почути тільки від пташиного пір’я. І вона здивувалася і вирішила пройтися гамірною красивою вулицею, що нагадувала велетенську гудронову стрілу.

До цього часу вона відвідувала коледж, бутики й кілька ресторанів, де обідала мама, вітчим і сестра, яку вона бачила за все її трирічне існування всього декілька разів. І от вона пройшла повз кілька будинків, радіючи своїй нахабності, сміливості, й нові почуття роздули її ніздрі. Софія зайшла у прокурене приміщення, і її знудило. Цей дешевий генделик, гадючник у народі, викликав у неї більше захоплення, ніж новеньке BMW, більш ніж усе на світі. Темні, налиті червоним обличчя, перекинуті в столи, з тупими скалками очей – ось це напевне справжнє, а може, й не справжнє, проте це дуже цікаво. Вона взяла горілки, але не випила, а так і стояла з пластиковим стаканчиком, наче звірятко, призвичаюючись до чужих запахів.

На неї звернули увагу: висока, з довгими ногами, з гарним обличчям і ще красивішим тілом. Чоловіки попідводили обличчя і продовжували тримати хвилини три, начебто хтось невидимий смиконув їх за чуби, а потім різко опустили. А Софія продовжувала радісно витріщатися, виставивши з-під куцої спідниці гарні ноги, блискаючи сіро-зеленим оком на купи тіл із задушливими, але чарівними запахами. Нарешті вона знайшла вільне місце й випила. Два ковтки. Пекучий спирт, перемішаний з водою, білим дивом ударив їй у голову, обпік горлянку. Софія навіть присіла з несподіванки. Хвиля відкотилася. За вікнами пішов сніг. Білий, як той будинок з чорними птахами у самій верхотурі. Вона дивилася на сніг, пила пекучу горілку маленькими ковтками. Вона знала одне: краще сидіти в затишку тут, але щоб не повертатися додому. Ні, напевне, інше: краще так затишно тут сидіти і знати, що можна повернутися додому під теплу ковдру.

Ось так вона швидко навчилася розуміти різницю між багатством і злиднями. При тому, що відчай ти ніяк не обираєш. Квітка фантазії, котра до цього спала, несподівано почала розпускати свої отруйні пелюстки. Софія важко й збудливо дихала. Далі фіолетовий морок наповз їй на очі… Її повело убік, і Софія незграбно махнула рукою у повітрі, зачепивши кілька стаканчиків. Вона чула лише голоси, її нудило, а гірка слина підбігала під горлянку. Як вона виблювала, дівчина не пам’ятала. Прочунялася від того, що їй холодно в спину і щось неприємне, наче протяг, дме їй в обличчя. Софія прикрила обличчя рукою, розчепіривши пальці. Вона рахувала чорних, з відливом кольору індиго, птахів, що беззвучно повзали по білій стіні висотного будинку, і розуміла, що там десь її дім. Вона втішалася тим затишком, що її зустріне: широкі груди вітчима, пахуче його тіло і всяке таке – японський чай, а потім ресторан «Суші». Зачарованість пригодою зникала, як тихі міражі на європейському ландшафті. Вона прибрала руку і побачила свої порвані трусики поруч, разом із спідницею, і зрозуміла, що сама вона лежить на чорних слизьких матах. Двоє пацанів у вульгарних светрах і не праних давно джинсах, смердючі від оселедців, з пропащим запахом усього їхнього життя, стояли і либилися. Софія відчула збудження, але раціональна злість виринула й уп’ялася зубами в дійсність. Софія розставила ноги і так, наче її трахали все життя, виголосила:

– Хто перший, га?

– Ти чо, блядь, сука, мелеш, – сказав спокійно один, з кучерявим волоссям, прищавим обличчям і водянистим, ухильним вовчим поглядом. – Скажи спасіба, що ми тебе витягли з-під того гадючника…

Кучерявий закурив. Вона відчула спокій, дивлячись на його відсторонене обличчя, й чомусь подумала, що такі ніколи не дорослішають. Чому вона так подумала, вона не знала, але нудотний жах в’їдався у кишки. І скоряючись невидимому, що стискало її груди, низ живота, вона глянула догори – на сніг, що сипав у діру вентилятора, – і легка суміш почуттів, запахів і багато чого ще пролетіла над її красивим і ніжним чолом. Вона відкрила щось для себе, зрозуміле лише їй одній, і це додавало впевненості, наповнюючи залози сексом і страхом, – так вирішила Софія. Вона звірятком витягнула шию, понюхала, вібруючи струнким довгим тілом, смачно чхнула ніздрями, сором’язливо прикриваючи половину обличчя. І знову відхилилася назад: різко, впевнено і кокетливо.

– Ну, і хто перший? – Софія навіть здивувалася, а потім відчула, як приском пішла шкіра по спині, ноги самі собою розсунулися, і вона нічого не бачила й не чула, лише так, наче збоку, білими клавішами зубів, світиться її рот, і вона… так, саме вона… сміється, й нічого більше. Очі її підкочувалися під лоба, і вона спіймала на льоту те, що називається оргазмом, а перелякані пацани кинулися тікати в діру у стіні, звідки дмухав холодний вітер і куди заміталися голоси з усього світу. Їй зробилося спустошливо й нудно водночас. Байдуже й противно. Самотність, як післяалкогольна депресія, навалилася, і вона затулила руками очі. І далі зробилося темно, приємно і волого, наче десь лежиш у глибокій теплій нірці…

Небо розляглося білим оксамитом над нею, зовсім низько. Воно якось чудернацько повзло і повзло по її зіницях, і нарешті Софія зрозуміла, що вона – на чужих руках. А потім вона почула, ухопила ніздрями запах. На свіжому й тугому вітрі, що пах нестерпно свінгом, автомобільним смогом і парфумом від дужих пліч. Вона підвела голову, але побачила лише круте підборіддя, різко окреслену вилицю. І цей запах. Знайомий запах з дитинства. Так пахнув її дім, якого зараз не було, але вона туди повернеться. А ще гаряча хвиля тепла і приск по шкірі, від самого низу, ухопив живіт, ухопив усі литки, підняв соски на грудях. Вона легенько поворухнулася.

– Ну, слава тобі Господи, – почула вона голос, підвела ще раз голову і цього разу наткнулася на засмагле обличчя, руді вуса, лисину і сірі очі з жорстокою скалкою у зіницях. Принаймні їй так хотілося бачити цю трагедію, що насувалася на неї. І Софія заплющила очі, дозволяючи рукам і обличчю нести її далі. Але за хвилину вона лупнула своїми зіницями і тільки зараз по-справжньому відчула холод, і що падає сніг, а земля чорна. Несподівано, як подув вітру, як сонце на чорному асфальті, коли воно стоїть чисто у стакані дворів сусальним золотом. Софія спробувала було брикнутися, але від грудей, від дужих рук ішов той запах, чарівний запах, котрий хотілося нахилитися і випити до останнього. Так вона думала.

Її гойдало на хвилях, у теплому напівмороці, і крізь забрало вій вона бачила чорну землю і сніг, майже синій, зовсім невагомий, що висів у повітрі, а потім падав на цю землю, вигорілу землю, і бездарно танув. Вона тихо покликала щось чи когось, і гойдання зупинилося, вона на якусь хвилину перестала існувати; і до неї, разом з криками синьо-чорних птахів над двадцятишестиповерховим будинком, над майданчиком для гелікоптерів, починала доходити серйозність ситуації і те, що сама вона приймає все надто серйозно і надає якогось тремтливого, майже прозорого змісту.

Птахи із теплим невидимим повітрям облизували білі стіни будинку. Вони падали тихо, наче шматки кіптяви, наче запізнілі думки, де не було почуттів, а лише жорсткий і таємний зміст. Софія мліла і думала, що в разі чого ніхто її довго не кинеться; навіть коли вона заволає, ніхто не підійде, бо щось інше, сильніше за її почуття, володіло нею і цими дужими руками. Хтось наче розлив чорнило, темне синє чорнило небом, і воно важко опускалося, рвучись об верхівки будинків, що горіли проти сонця, і вона почала думати щось віддалене, поки не відчинилися дверцята й вона не втопилася в запашній шкірі авта. І вона переконала себе, що хоче спати, і нічого її не замінить, і нічого вона не знає, і Софія сама обімліла від таких радісних думок, що їй дала ілюзія свободи. І вона розуміла цю свободу так, як належно, як має бути, а не як кишенькову, що дозволяє тобі помастурбувати на людях або засмоктати сивовусого діда в безколірні губи, крикнувши: «Я тебе хочу!». Ось так десь летіло в її безкінечному білому просторі. І чорні птахи повзли білою стіною – донизу-догори, донизу-догори. На цьому можна було й закінчити. Такою її знайшов і побачив Лукаш.