Мія та її Еверести

У музиці тільки сім нот, і кожна важлива. Нота Mi (miraculum) може бути різною: вона є дієзною, є бемольною, але жоден музичний твір не може без неї. Мія – дівчинка-диво, дівчинка-Сонце, яке їй не набридає малювати усе своє життя. Мія – дівчинка-Світло. Вона з іншої планети. Ії домівка – Еверест, який щомиті різний: то схильовано визираючий з-під панамки, то впевнений захисник Міїних мрій. Вона щомиті долає свої Еверести і вірить у щось своє, особливе, те, що не зрушити, те, що веде у світ волошкових дощів та прозорих метеликів, які вигадують добрі оповідки…

Присвята дітям-аутистам, які живуть у своєму світі, сповненому протиріч, мовчання, та багато чого, що нам, дорослим ще доведеться розгадувати…

Її Еверест

Мія – шестрирічна дівчинка, що любить гранатовий сік дужче за персиковий, який любить її брат Критас. Мія – дівчинка-сонце, дівчинка Сонця. Вона аутистка, але вона незвичайна аутистка, вона велика фантазерка, і вона просто любить гранатовий сік дужче за персиковий…

Мія знає як зав'язувати шнурки, і це справжнє досягнення, адже Критас у свої 10 заправляє свої просто у кросівки. Мія – дівчинка дієва: вона малює Еверест. Щоразу у неі він виходить різний: то поза хмарами, то під добрячим шаром чорнозему, то замість голови у мальованого голубим кота. Щоразу Мія шукає той Еверест, і щоразу вона його знаходить. Бо вона – Сонце, а Сонцю легко знайти те, що десь ховається…

Критас схвильовано поспішає додому: у нього передчуття, що щось має статися. Думки спотикаються одна об одну, як кросівки наступають то на один шкурок, що вибився з ритму, то на другий, який літає туди-сюди, весело підстрибуючи та сміючись над білявим підлітком, який досі не навчився порядку. Критас не чує свого серця, він майже летить, не за правилами перетинаючи вулицю, збиваючи осіннє листя, яке нерухомо до нього грілося на осінньому сонці.

Мія малює Еверест. Вона не вміє говорити горлом, вона говорить гирлом. Мія – сонячна річка, що оповита спокоєм та терпким запахом в'ялелого листя, яке ще з тієї осені лишилося у спокійному закутку ріки на ім'я Мія.

Вона малює Еверест. Вона знає, що Еверест там, де вона зараз: у кутку, на шпалерах, які давно вже перетворилися на полотно для нього, єдиного, для Евересту…

– Як ти? Не голодна? Не холодно тобі? Рученята посиніли аж! Нащо взяла холодну воду?! Ну як так можна! Я ж просив не брати мої фарби! Чому взяла масло? Ну я ж просив! Акварель? Масло таки? Гарно виходить! Чому чорний? Сумуєш знов? А, тут і синій є… Гарно! А білий? Додаси білий? Неначе снігом, так? Дуже гарно! То ти як, не голодна? А капці де? А, ось один… А другий? Ти брала молоток? Цвяхи… Що ти де робила тим молотком? Так, я ще такого не бачив: нащо ти прибила до шафи капця? Щось нашкрябано тут… «Е… Ре…т». Що за «Ерет»? Це хто? Це що? Не розумію… Ти не голодна?? У мене ще урок гітари. Прийду за дві години. Ти ж нічого більше не учвериш тут, обіцяєш? Цьом, я не затримаюся!!

Мія розумним поглядом проводжає брата за двері і продовжує свою подорож. Вона малює Еверест. Свій Еверест. Сьогодні він такий: чорний, потім синій, потім біла цятка збоку. Він високий. Він низький. Він красномовний. Він німий. Він холодний. Він осяяний сонцем. Він прибитий до шафи капцем. Він невловимий. Він – перше слово, нашкрябане цвяхом. ЕВЕРЕСТ – то брат не уважно прочитав просто.

І ця вершина взята!