Справжня історія Стародавнього світу

Війни між містами та об’єднання Месопотамії

1. Війни між шумерськими містами. Згодом міста виникли не лише в Шумері, а й на півночі Месопотамії, населеної племенами семітів. Мешканці семітських міст багато чому навчилися в сусідів, зокрема – запозичили в них клинопис. Вони вшановували тих самих богів, що й шумери, щоправда, називали їх інакше, адже й розмовляли іншою мовою.

Між месопотамськими державами часто спалахували війни, під час яких царі намагалися захопити у сусідів землю, рабів та інші багатства. Успішною війну вважали, якщо переможене місто визнавало над собою владу переможця і погоджувалося сплачувати данину. Однак зазвичай тривало це недовго, мешканці підкорених міст повставали і відновлювали самостійність. А іноді загарбники і завойовані мінялися місцями. Проте після кожної війни залишалися сотні й тисячі загиблих, сплюндровані поля, занедбані канали і дамби.

Шумерські вояки. Малюнок зі «стели коршунів» з Лагаша (Лувр)

З часом найсильнішим серед шумерських міст став Лагаш. Грабіжницькі війни розпалили жадібність місцевої знаті. Вона не соромилася визискувати не лише сусідів, а й мешканців своєї власної держави. З підданих збирали безліч податків – платити доводилося навіть за поховання. Доведені до відчаю містяни зрештою повстали і позбавили влади свого царя. Замість нього на чолі Лагаша став один із царських родичів на ім’я Уруїнімгіна.

Настанови Уруїнімгіни, записані для загального ознайомлення (Лувр)

Новий володар уславився тим, що започаткував чи не перші відомі нам реформи – тобто спроби облаштувати громадське життя на нових засадах. Скажімо, цар наказав, щоб судді не просто карали винних, а спочатку доводили їхню провину. Уруїнімгіна зменшив податки, повернув храмам майно, відібране попередніми володарями, дозволив боржникам не платити за грабіжницькими позичками і звільнив тих, хто потрапив у рабство за борги. Сам реформатор дуже пишався тим, що колишніх невільників «повернув до матерів». Шумерською цей вислів звучить як «амагі». Сучасними мовами його зазвичай перекладають як «свобода» – відтак Уруїнімгіну вважають першим, хто вжив це слово в історії людства.

Клинописне написання слова «амагі»

Щоправда, боротися зі зловживаннями новий володар наказав тим самим чиновникам, які їх припустилися. Не дивно, що ті не поспішали виконувати царські розпорядження. До того ж, Уруїнімгіна розпочав війну проти сусіднього міста Умма, але зазнав нищівної поразки. Вороги захопили Лагаш, розграбували та спалили його храми. Одну за одною цар Умми приєднав до своїх володінь й інші шумерські держави. Він навіть проголосив себе верховним жерцем усіх їхніх богів. Але здобута таким чином «небесна підтримка» не допомогла цареві у війні з володарем північного месопотамського міста Кіш, Саргоном Великим.

2. Держава Саргона Великого та його нащадків. За походженням Саргон був не шумером, а семітом. І не належав до царського роду. Його мати була жрицею, яким взагалі забороняли мати дітей. Тому вона народила сина таємно, поклала його до кошика і пустила за водою. Малюка врятував водонос, який виростив його і віддав у науку до царського садівника. Хлопець був здібним, бо дослужився до високої посади виночерпія, а коли цар Кіша загинув у війні з ворогами, сам проголосив себе володарем.

Саргон Аккадський. Маска з кованої бронзи (Іракський музей)

Саргон створив постійне військо з п’яти тисяч вояків, і з його допомогою одне за одним почав захоплювати сусідні міста, знесилені війнами між собою. За кілька років він загарбав усю Північну Месопотамію, приєднав Шумер і, як розповідав сам, «обмив свою зброю» у водах Перської затоки. Захоплених у полон царів Саргон приніс у жертву богам, а замість них поставив на чолі міст своїх намісників. Себе Саргон проголосив «царем чотирьох сторін світу». Йому були підпорядковані усі храми Месопотамії, жерці отримували від царя великі пожертви й у відповідь славили володаря та його «небесну захисницю» – богиню Інанну, яку одноплемінники Саргона йменували Іштар. Сам цар жив у збудованому ним місті Аккад – столиці (тобто головному місті) держави. Державною він оголосив рідну йому семітську мову, яку тепер почали називати аккадською.

Аккадське царство за правління Саргона та Нарамсіна

Саргон був жорстоким правителем і за будь-яке невдоволення його владою карав смертю. Проте створене ним царство не було міцним. Не виправдалися і сподівання на допомогу жерців. Онук Саргона Нарамсін навіть проголосив себе богом – його і зображували як бога, в шоломі з рогами – але марно. Волелюбні шумери відмовлялися коритися його волі і за першої нагоди скидали його намісників. Цар уже не думав про завойовницькі походи, всі сили йшли на приборкання бунтівливих підданих. А кінець державі Саргона поклала навала войовничих кочових племен із півночі, які не лише розорили Месопотамію, а й вщент зруйнували Аккад – руїни цього міста не знайдені й досі.

«Переможна стела» царя Нарамсіна (Лувр)

)

3. Піднесення Ура. Деспотія. Шумери, щоправда, і владу кочовиків визнали тільки на словах. Призначений загарбниками намісник Лагаша на ім’я Гудеа поводив себе як самостійний володар, будував канали, храми та палаци. І поступово підпорядкував собі усю країну. А вже невдовзі шумери відкрито повстали проти панування кочовиків. Та вигнали зайд до їхньої батьківщини.

На чолі звільненої країни став цар Урнамму, який зробив своєю столицею місто Ур. Саме тому вчені називають засновану ним династію третьою династією Ура. Сучасники ж зазвичай іменували державу, створену Урнамму, «Царством Шумеру й Аккаду». Влада володарів Ура була необмеженою. Будь-яке царське розпорядження, яким би примхливим чи свавільним воно не здавалося, виконували без заперечень. Вважали, що майно підданих і навіть їхнє життя належить цареві. Такий державний устрій називають деспотією.

Урнамму. Бронзова статуетка (Колекція Чиказького університету)

Підвладні Урнамму міста були позбавлені будь-якої самостійності. Усі землі в межах «Царства Шумеру й Аккаду» були перетворені на державну власність. З селян створювали загони для виснажливої праці в державних маєтках, ремісників змушували працювати у царських майстернях, заборонили не лише продаж землі, а й будь-яку не підпорядковану державі торгівлю. Сотні чиновників віддавали накази робітникам, стежили за їхнім виконанням, карали за будь-який непослух. Тисячі писарів прискіпливо обраховували вирощене, виготовлене і зібране до скарбниці. До нашого часу збереглося більше ста тисяч глиняних табличок із господарськими звітами доби третьої династії Ура, але й це – лише мала частина записів, зроблених за тих часів. За допомогою «загального одержавлення» володарі сподівалися якнайкраще впорядкувати життя країни. Проте що більше ставало чиновників, то частіше вони використовували свої посади у власних інтересах, то дорожче ставало скарбниці їхнє утримання і то важче, зрештою, було керувати державою.

4. Закони Шульгі. Вже син і наступник Урнамму – цар Шульгі – змушений був не лише воювати з ворогами, а ще й боротися з посадовцями, які зловживали наданою ним владою. Для цього він створив першу в історії збірку законів (іноді, щоправда, їх називають законами Урнамму – адже спочатку вчені вважали, що видав їх батько Шульгі). Збірка складалася з 57  статей, які були викарбувані у камені, а потім переписані на глиняні таблички. Відтепер саме закони визначали, що є злочином і як саме треба за нього карати. Тож судді не могли більше виносити вироки на власний розсуд. Були запроваджені єдині міри ваги, об’єму і довжини – щоб царських підданих не ошукували на ринках.

Цар Ура Шульгі. Гипсова статуетка (Колекція Чиказького університету)

Шульгі хвалився, що встановив у країні справедливий лад, за якого «сироті не доводиться просити у багатого, а вдовиці – у можновладця». Межі його царства були розширені до самого Середземного моря, а кораблі з Ура вирушали все далі на схід – до острова Дільмун (сучасного Бахрейну), країни Маган (теперішнього Оману) та загадкової Мелуххи (так шумери називали Індію). Зрештою царя – за прикладом Нарамсіна – проголосили богом.

Але насправді держава Шульгі лише здавалася квітучою і могутньою. Примус і пильний нагляд чиновників не робив шумерських селян і ремісників працелюбнішими. Адже усе вирощене і виготовлене ними одразу відбирали до царських сховищ. Не дивно, що за доби третьої династії Ура хліба, скажімо, збирали вдвічі менше, ніж за кілька століть до того. Посадовці теж більше дбали не про наповнення скарбниці, а про власне збагачення, незважаючи навіть на суворі царські накази і погрози. Піддані слухняно клялися у вірності володарям, але водночас лише чекали слушної нагоди, щоб звільнитися від влади безжальних визискувачів. Сусіди шумерів тільки й мріяли прибрати до своїх рук багатства, накопичені царями Ура.

«Тігріс» – реконструкція корабля шумерської доби, створена у XX ст.

Вже за правління синів Шульгі «Царство Шумеру й Аккаду» почало занепадати і втрачати загарбані землі, а зі смертю його онука третя династія Ура остаточно перервалася. Велика держава розсипалася на десятки самостійних міст, які ворогували між собою, як це було до завоювань Саргона.

Міста-держави Стародавньої Індії

1. Країна біля підніжжя Гімалаїв. Високо в небо здіймаються найвищі гори у світі – Гімалаї. З Гімалаїв до Індійського океану тече безліч річок. Найбільша з них – річка Інд. За її назвою і всю країну на південь від Гімалаїв здавна називали Індією, а її мешканців – індійцями.

Поруч із Індом у давнину текла ще одна велика річка – Сарасваті. Земля у долині цих двох річок була вкрита тонким, але надзвичайно родючим шаром мулу. Давні індійці встигали збирати кілька врожаїв на рік. Сіяли пшеницю, ячмінь, рис, вирощували також боби й іншу городину, фрукти. З солодкого соку особливої тростини індійці виготовляли цукор, з бавовника – легку і зручну тканину для одягу.

Долини Інду і Сарасваті в давнину

Розводили курей, кіз, овець, корів. У господарстві навчилися використовувати і слонів, які перевозили важкі вантажі. Поряд із кам’яними знаряддями праці використовували мідні й бронзові, з золота й срібла виготовляли насамперед прикраси. Найпоширенішими ремеслами були прядіння, ткацтво, різьблення та гончарство. Глиняний посуд індійці прикрашали яскравими візерунками.

Для зведення будинків використовували як невипалену, так і опалену цеглу. З неї ж будували міські мури і навіть морські причали.

2. Виникнення міст-держав. Близько 2600 року до нашої ери в долині Інду і Сарасваті виникли перші міста. Найвідомішими з них були Хараппа, Мохенджо-Даро та Ганверівала.

На пагорбі посеред міста зазвичай височіла оточена міцними мурами фортеця. У ній мешкали володарі міста або жерці. Принаймні у деяких фортецях збереглися залишки вогнищ, де, вочевидь, приносили жертви богам. Під час повеней або ж нападу ворогів за фортечними мурами могли сховатися й інші містяни, що за мирного часу жили у власних будинках. Ближче до фортеці селилися заможніші люди, здатні побудувати власним коштом дво- і навіть триповерхові будівлі. Далі – бідний люд у невеличких хатинках. Однак усі, незалежно від статків, користувалися водогоном і каналізацією. Та й самі міста будували за чітким планом, вулиці були прямими і широкими – так, щоб могли роз’їхатися два вози.

Опалена цегла з Чанху-Даро (Королівський музей Онтаріо)

Руїни Мохенджо-Даро (сучасний вигляд)

Про державний устрій давньоіндійських міст ми знаємо дуже мало. Але навряд чи таке масштабне і водночас підпорядковане загальному плану будівництво було б можливим без міцної державної влади. Хто її здійснював – цар чи жерці – історики поки не з’ясували. Проте зрозуміло, що на утримання чиновників збирали чималі податки – у більшості міст знайдені величезні зерносховища. Деякі будинки були схожі на зали для засідань, тож можна припустити, що принаймні в деяких містах управління здійснювала рада старійшин або ж вона допомагала володарю у вирішенні певних важливих питань. Кожне місто панувало над сільською округою, і хоча жили селяни значно гірше за мешканців міст, саме з них збирали податки зерном та іншими продуктами, за рахунок яких існували міста-держави.

Бог і тварини. Зображення на печатці (Музей Чатрапаті Шиваджі Магараджа)

Більше про життя давніх індійців ми могли б дізнатися, якби вдалося прочитати їхню писемність. Проте вчені й досі зробити цього не можуть. Більшість написів знайдені на печатках, тому вони надто короткі. Тож наразі відомо лише, що складалася давньоіндійська писемність з понад 400 знаків, якими позначали як слова, так і окремі звуки.

3. Розквіт і загибель давньоіндійських міст. Найвищого розквіту давньоіндійські міста-держави досягли у 2300–2000 роках до нашої ери. Були вони об’єднані під владою єдиного володаря чи залишалися самостійними – ми достеменно не знаємо. Відомо лише, що торгували індійці не лише з сусідами, а й з віддаленими країнами, зокрема – з Месопотамією, куди вони привозили мідь, олово, золото, мушлі, перли, деревину і слонову кістку.

Проте розквіт давньоіндійських міст не був тривалим. Їхні мешканці, швидше за все, стали жертвами власної недбалості. Адже за кілька сторіч тонкий шар родючої землі в долині Інду та Сарасваті був виснажений. Навколишні ліси були знищені й уже не могли утримувати такої необхідної для землеробства води. Почастішали посухи, колись квітучі поля почали перетворюватися на пустелі. Сарасваті кілька разів змінювала своє річище і зрештою висохла. Справу завершив сильний землетрус.

Кістяки загиблих мешканців Мохенджо-Даро. Фото XX ст.

Давньоіндійські міста занепали. Поступово втративши владу над сільською округою, вони залишилися без засобів до існування і перетворилися на легку здобич для навколишніх первісних племен. Близько 1750 року до нашої ери мешканці міст були змушені залишити свої домівки.

Виникнення держави у Давньому Єгипті

1. Країна в долині Нілу. На африканському континенті перші держави виникли в Єгипті – країні, розташованій у нижній течії річки Ніл. Зазвичай тут спекотно цілий рік – і влітку, і взимку – та майже ніколи не буває дощів. Проте у червні, коли в Центральній Африці настає сезон дощів і починають танути сніги в горах, Ніл виходить із берегів. У листопаді вода спадає, залишаючи на березі товстий шар чорного родючого мулу. Саме тому єгиптяни йменували свою країну Кемет – «Чорна земля». Єгиптом цей край назвали греки, які саме так переінакшили вислів «твердиня бога Пта» – одного з найбільш шанованих давніми єгиптянами богів.

Долина Нілу (вигляд з космосу)

Збір врожаю. Оранка. Розпис поховання жерця Нахта біля Фів

Для мешканців «Чорної землі» рік ділився на три частини. Перша – найдовша, це час розливу Нілу. Друга, яка починалася від листопада, – це час оранки і сівби. Третя – від березня до травня: час збирати врожай і готуватися до нового розливу, відновлювати старі канали і дамби та будувати нові. В Єгипті майже не трапляються раптові повені, і це полегшувало життя його мешканців. Проте праця єгипетських селян все одно була надзвичайно важкою.

У долині Нілу вирощували ячмінь, пшеницю, квасолю, часник, огірки, виноград, а також льон, з якого ткали тонке полотно. Північ країни, де Ніл розпадався на безліч проток і рукавів, утворюючи так звану дельту, славилася своїми пасовиськами. Розводили єгиптяни корів, овець, кіз, віслюків і навіть антилоп.

Зарості папірусу на березі Нілу

Долина Нілу багата на каміння. Це дозволяло єгиптянам будувати споруди не лише з цегли, а й з кам’яних брил. Не доводилося везти до Єгипту з далеких країв ані золото, ані мідь. Їх видобували поруч із долиною Нілу. Щоправда, в господарстві використовували не лише металеві, а й кам’яні знаряддя праці, зокрема – серпи з лезами із кременя. З місцевого очерету, який мав назву папірус, будували човни і навіть справжні кораблі. Щоб керувати човнами, використовували весла, вітрила і якорі з великих каменів. Винаходами самих єгиптян вважають кочети й стерно, себто корабельне кермо.

2. Від міст-держав – до єдиної Єгипетської держави. Міста в Єгипті виникли майже одночасно на півночі та півдні країни. Найбільшими з них були Нехен, Тін, Абідос, Буто. Кожне місто становило окрему державу на чолі з царем. Але водами Нілу вони змушені були користуватися спільно. А для того, щоб побудувати великі канали, здатні впоратися із щорічними розливами, зусиль мешканців навіть найбільшого міста було недостатньо. Доводилося гуртуватися. Поступово, крок за кроком вдалося об’єднати південь країни – тут виникла держава Верхнього Єгипту, володар якої носив царський вінець білого кольору. На півночі утворилося царство Нижнього Єгипту, вінець правителя якого був червоним.

Верхівка булави царя Скорпіона (Музей Ашмола)

Про верхньоєгипетських царів ми знаємо дещо більше. Першого, ім’я якого залишилося в історії, звали Скорпіон. Його наступники успішно воювали проти Нижнього Єгипту. А цар Міна 2920 року до нашої ери об’єднав два царства в одне. Він побудував першу столицю єдиної держави – місто Мемфіс. Міна і його нащадки носили подвійний, біло-червоний вінець. Царя об’єднаного Єгипту називають фараоном.

Сланцева стела фараона Нармера (Каїрський музей)

Влада фараона була необмеженою. Та й самого фараона вважали богом. Керував країною він, звісно, не сам. За загальний стан справ у державі відповідав головний міністр, якому підпорядковувалися міністри Верхнього і Нижнього Єгипту, скарбники і керівники інших відомств. Окремими містами керували намісники, найчастіше – нащадки колишніх царів, які поступилися своєю владою фараону. А вже їм підпорядковувалися численні чиновники, писарі, судді, стражники. Військом керував або сам фараон, або його син, який готувався стати фараоном.

3. Єгипетська писемність. Про історію Давнього Єгипту ми знаємо не лише з переказів, а й із численних документів і рукописів, що залишилися від тих давніх часів. Писемність єгиптяни винайшли дещо пізніше від шумерів, але цілком самостійно. Вони також спочатку позначали малюнками слова, а згодом певні склади і навіть окремі звуки. Знаки єгипетської писемності називають ієрогліфами, грецькою це слово означає «священні символи».

Папірус із записом «казок фараона Хеопса» (Єгипетський музей в Берліні)

На відміну від мешканців Месопотамії, для записів єгиптяни використовували не глину, а спеціальний матеріал, зроблений з папірусу. Для цього стебла розрізали на смужки, які потім склеювали навхрест і певний час тримали під гнітом. Виходили гладкі аркуші, на яких можна було писати й малювати чорнилами. Аркуші згодом склеювали у сувої, які зберігали у згорнутому вигляді. І матеріал, і окремий сувій також називали папірусом – від цього слова походить і українське слово «папір».

3. Про що розповідають папіруси. Завдяки папірусам, що збереглися до нашого часу, ми знаємо, як жили, чим займалися і навіть як харчувалися давні єгиптяни. Хліб пекли з ячменю – за формою він нагадував корж, або млинець. Із борошна готували також юшку, а із зерен варили п’янкий напій – пиво. Їли рибу і городину. Ласувати фруктами, м’ясом та вином могли собі дозволити тільки заможні люди.

Єгиптяни з вантажем. Дерев’яні фігурки з поховання Мекетра біля Фів (Метрополітен-музей)

 

Чиновники і багатії відрізнялися й за одягом – у них він закривав груди і плечі. Пересічні чоловіки носили лише пов’язки на стегнах. Жінки ходили у легких сукнях на широких лямках, а під час роботи – в коротких спідницях. Голови часто голили, натомість надягали перуки – вони були як жіночими, так і чоловічими.

Будинки зводили з невипаленої цегли. У містах будівлі часто мали два, а іноді й три поверхи. Житло незаможного єгиптянина найчастіше, щоправда, обмежувалося однією кімнаткою в такому домі. Використовували й дахи, що зазвичай були пласкими. Там, де це було можливо, житло прикрашали квітами. Воду брали з колодязів, у деяких містах існувала каналізація. Меблів було дуже мало, спали переважно на рогожках, одяг зберігали у скринях.

Модель будинку, знайдена у Дейр ель-Бахрі (Каїрський музей)

Ремісники обмінювалися своїми виробами або ж вимінювали їх на хліб, рибу чи городину в селян, які приходили до міста. Вартість товару якщо й визначали, то мірами зерна або ж шматками міді. Проте зазвичай обмін був безпосереднім – скажімо, бика могли обміняти на три сукні, десять мішків зерна і коштовне каміння для намиста.

Більшу частину життя єгиптянин проводив у родинному колі, тож до сім’ї у суспільстві ставилися з великою пошаною. Чоловіків часто зображували поруч із дружинами, щоб підкреслити, що в їхніх родинах панували злагода і спокій. Закони вимагали, щоб до жінок ставилися з повагою, за ними визнавали право на частину родинного майна, жінки могли відстоювати свої інтереси в суді. Проте влада чоловіка у родині була беззаперечною, йому забороняли лише «надто сильно» бити дружину.

Сановник Мерир і його дружина. Скульптура (Каїрський музей)

Дітей давні єгиптяни надзвичайно любили. До трьох років малюк майже не розлучався з мамою, яка носила його з собою в особливій сумці, навіть коли працювала по господарству. Але й згодом, коли діти виростали, вони були разом із батьками всюди, де це було можливо – на пасовиську, в майстерні, іноді навіть на полюванні. Звісно, як і будь-які діти, маленькі єгиптяни знаходили час і для гри – до нашого часу збереглися стародавні іграшки. Малеча бігала майже голою – хіба що в намисті або з гребінцем у волоссі. Коли хлопчик або дівчинка досягали юнацького віку, вони урочисто отримували «дорослий одяг» і починали навчання. Дівчат вчили веденню хатнього господарства. Хлопці опановували ремесло або іншу справу, якою займався батько. Деякі з юнаків відвідували школу, де їх вчили читати і рахувати. Здібних учнів згодом могли взяти й на державну службу – навіть якщо їхні батьки були незаможними.

Єгипетська дерев’яна іграшка (Британський музей)