100 знаменитих людей України

Вакарчук Святослав Іванович

(народ. 1975 р.)

Відомий музикант, соліст гурту «Океан Ельзи». Радник президента В. А. Ющенка.

Святослав Іванович Вакарчук народився 14 травня 1975 р. у Львові. Його батько – Іван Олександрович Вакарчук, доктор фізико-математичних наук, професор, завідувач кафедри теоретичної фізики Львівського національного університету ім. І. Франка (нині – ректор цього університету), головний редактор «Журналу фізичних досліджень» та журналу «Світ фізики», президент Українського фізичного товариства. Мати Святослава свого часу займалася математикою, та потім облишила її, серйозно захопившись живописом.

З шести років (що тоді було рідкістю) Святослав пішов у школу, яку закінчив із срібною медаллю (мав одну четвірку з математики). Вважають, що яскраво вираженим лідером він тоді не був, але вплив на шкільне життя здійснював – готував стінгазети, брав участь у КВК, створенні шкільного театру, активно займався баскетболом.

Два роки Святослав навчався в музичній школі по класу скрипки, паралельно опановуючи гру на баяні. Із 13 років він слухав виключно «Beatles» – був справжнім бітломаном. Потім, коли йому було вже 15—16 років, почав віддавати перевагу іншій музиці: «Led Zeppelin», «Pink Floyd», «Doors», «Queen», «Rolling stones» та ін. В Україні тоді рок-музики практично не було, а те, що було, перебувало в підпіллі. З російського року Славко знав «Кіно» і більш нічого.

Як згадує Святослав, улюбленим з дитинства мультфільмом був знаменитий радянський «Ну, постривай!», улюбленими кумирами – батько, Джон Леннон, Джим Моррісон, Юрій Гагарін. У школі Славка був музичний гурт, який вони створили разом із однокласниками, але, як він зараз говорить, грали вони не дуже серйозно, дуже «по-дитячому».

Після закінчення школи Святослав поступив на фізичний факультет Львівського національного університету. Ідучи слідом за батьком, він спеціалізувався на кафедрі теоретичної фізики. Після закінчення університету Славко став аспірантом кафедри (1996—1999 pp.), працюючи над темою «Суперсиметрія електрона у магнітному полі». До речі, назва однієї з його публікацій у відомому журналі Phys. Lett.: «Supersymmetry of the Electron in a Three-Dimensional Magnetic Field» (спільно з В. М. Ткачуком). Як аспірант Святослав мав і викладацьку практику.

Теоретична фізика залишила слід і в музичній творчості Святослава: назва одного з альбомів гурту «Океан Ельзи» – «Суперсиметрія» (до речі, дехто вважає, що назва відомої пісні SUSY – це зовсім не ім'я дівчини, а абревіатура від «SUper-SYmmetry»).

В гурті його звуть Славик або Славко. Він полюбляє овочі та фрукти, темне пиво (з міцних напоїв – «Криваву Мері»), Едіт Піаф, Stone Roses, баскетбол, трасу Київ – Львів. Він у захваті від японської культури; улюблені автори – Юкіо Місіма і Харукі Муракамі.

Офіційна дата створення знаменитого гурту «Океан Ельзи», солістом або, як ще говорять, фронтменом якого є Святослав Вакарчук, – 12 жовтня 1994 p., коли тодішні учасники львівського гурту «Клан тиші» – гітарист Павло Гудимов, бас-гітарист Юрій Хусточка та барабанщик Денис Глинін – об'єдналися зі ще одним львів'янином, талановитим автором-виконавцем Славком Вакарчуком. Пізніше до гурту приєднався клавішник Дмитро Шуров. До речі, коли музиканти шукали назву для групи, то пропонували й «Спостереження шторму», й «Револьвер», але зупинилися на «Океані Ельзи».

Свої перші чотири записи гурт зробив на студії «Галвокс» у грудні 1994 р. У 1995 р. колектив перемагає в місцевому фестивалі «Червона Рута» у Львові. Наступні три роки «Океан Ельзи» набуває заслуженої популярності в рідному Львові й періодично виїздить до Європи – в Німеччину, Польщу та Францію.

У січні 1998 р. гурт підписав контракт із київською фірмою Nemo, після чого у повному складі перебрався зі Львова до Києва і на півроку засів у студії. Підсумком студійної роботи і ностальгії за рідним Львовом став дебютний альбом «Там, де нас нема», який був представлений публіці у вересні 1998 р. Молоді припав до душі романтичний гітарний пост-панк із текстами українською мовою і підспудно відчутним національним колоритом у музиці. Кліп на головну пісню значно підвищив інтерес до гурту.

Цього ж року «Океан Ельзи» здобув і три національні премії – «Дебют року», «Кращий альбом» і «Краща пісня». А 1999 р. альбом перевидала російська фірма «Extraphone». Кліп на композицію «Там, де нас нема» дістав премію французького каналу МСМ як «Краще закордонне відео». Цього ж року (а також 2000-го та 2001-го) на всеукраїнському конкурсі «Золота “Жар-птиця”» ОЕ (так прихильники стисло називають гурт) визнали найкращим поп-гуртом України.

Зросла популярність «Океану Ельзи» у СНД після появи на MTV кліпу «Сосни». 21 лютого 2000 р. одразу на двох лейблах – українському Nova Records і московському Real Records – вийшов другий альбом гурту – «Янанебібув» (назву пишуть саме так!), пісні з якого потрапили до російських фільмів «Любов та інші жахи» і «Брат-2» («Коли тебе нема», «Кавачай»).

Настільки ж пронизливо ліричний, як попередній, і, при цьому, більш міцний і різноманітний за звуком (в аранжуваннях деяких пісень була використана струнна група), альбом «Янанебібув» став помітною подією. Пісні «Янанебібув», «Той день», «Сосни» (яка увішла до цього альбому), «Етюд» (яку на концертах Вакарчук присвячував Земфірі) та інші композиції причаровували своєю підвищеною емоційністю, настроєм ніжності, суму і довічного пошуку, і, звичайно ж, проникливим мелодизмом, в якому все ще можна було вгадати вплив нашого рідного мелосу.

Навесні цього ж року до гурту приєднався клавішник Дмитро Шуров, із яким у травні «Океан Ельзи» підкорив п'ятнадцятитисячну аудиторію головного російського рок-фестивалю «Максідром». Публіку «Олімпійського» в Москві не збентежив навіть мовний бар'єр – настрій пісень «Океану» був ясний і без перекладу.

Після прориву в Росію пішли західні гастролі, у тому числі виступи в столиці рок-н-ролу – Лондоні. Всього через рік після виходу і теплого прийому «Янанебібув», у квітні 2001 р. «Океан Ельзи» випускає третій альбом – «Модель». Своєю назвою альбом зобов'язаний приспіву однієї з найбільш яскравих композицій альбому – «Коко Шанель», присвяченої не тільки видатній жінці-модельєру, а й певною мірою теперішньому стилісту гурту – Л. Фонарьовій. Вакарчук каже про «Модель» як про найбільш шлягерний, концептуальний і сильний за звуком альбом.

За словами Святослава, бажання бути різним, дивувати слухача не означає зміну внутрішнього змісту. «Океан Ельзи» залишається самим собою, продовжуючи йти вперед. І справжнім доказом цьому є вихід четвертого альбому гурту «Суперсиметрія» у лютому 2003 р. Вакарчук вважає, що цей альбом кращий за попередні. Тематично його скомпоновано в єдиний твір – кожна наступна пісня є продовженням попередньої. Пісні «Мене» і «Для тебе», а також «Віддам» та «Невидима сім'я» поєднані спеціальними музичними містками.

Святослав казав: «У “Суперсиметрії” ми зробили все, що хотіли. Гадаю, вона більш за все відповідає духу “Океану Ельзи”».

У жовтні 2003 р. журнал «Кореспондент» назвав Святослава одним із 35 найуспішніших молодих людей України.

Безумовно, Вакарчук є відомим музикантом, автором багатьох пісень популярної рок-групи «Океан Ельзи», але обмежитися тільки музичною стороною життя Святослава, особливо зважаючи на політичні події 2004—2005 pp., просто неможливо.

Колись, ще 2003 р., на запитання про його ставлення до політики Святослав відповів, що музикант або будь-яка творча людина має бути аполітичним і згадувати про політику має тільки в екстрених ситуаціях, коли йде мова про громадянський обов'язок. Тоді ж він пояснював, що рекламувати якусь політичну партію чи захищати якісь політичні інтереси не буде, тому що він не політик.

Але життя в Україні розвивалося так, що залишитись осторонь бурхливих подій, із якими була пов'язана передвиборча президентська кампанія, стало просто неможливо.

Восени 2004 р. «Океан Ельзи» бере участь у концертах на підтримку В. Ющенка. У жовтневому інтерв'ю тижневику «Дзеркало тижня» Славко говорить: «Не сприймайте наш вибір як якусь тимчасову корисливу дію. Ми справді хочемо добра цій країні. Ми не закликаємо до революційних дій – ми закликаємо до вдумливих дій. Дивіться, слухайте, аналізуйте, вірте власному досвіду».

У листопаді 2004 р. Вакарчука було призначено радником кандидата в президенти В. А. Ющенка з питань молодіжної політики. Пізніше, у найбільш напружені дні «помаранчевої революції», він увійшов до складу Комітету національного порятунку.

Святослав пояснив своє рішення взяти більш активну участь у виборчій кампанії усвідомленням значення активної позиції творчої молоді у важливий для країни момент. «Я думаю, що мій голос і голос чесних людей важливий для країни», – підкреслював він.

Він також сказав про те, що вирішив зайняти таку активну позицію після того, як побачив, що перший тур виборів президента пройшов не так, як прийнято в цивілізованих країнах.

Вакарчук та «Океан Ельзи» були на Майдані разом зі співгромадянами, які більше не хотіли жити в атмосфері брехні, фальсифікацій, корупції. Пісня «Вставай» сприймалася на Майдані як гімн небайдужих до свого майбуття.

Навесні 2005 р. новообраний президент В. А. Ющенко призначив Святослава Вакарчука своїм радником (на громадських засадах).

У березні 2005 р. на церемонії UBN Award-2004, яка заснована журналом «Ukrainian Britain» (видається українською діаспорою, «Океану Ельзи» вручили звання «Кращого гурту року». Після цього Вакарчук провів зі студентами Києво-Могилянської академії бесіду-дискусію на тему «Майбутнє України: гуманітарний вимір», що викликала у студентів справжній потік ідей та жвавий відгук.

Свого часу присвячений 10-річчю групи концертний тур «Океану Ельзи» по Росії, що був запланований на кінець 2004 p., через події «помаранчевої революції» не відбувся. Але навесні 2005-го це вдалося надолужити. Попри те, що офіційна влада та ЗМІ до революційних подій в Україні ставилися дуже негативно, московські шанувальники гурту та особисто Славка дуже радо зустріли їх у квітні 2005 р. Не щодня поряд із Кремлем, на головному концертному майданчику Москви (в ДЦКЗ «Росія») співає радник президента України!.. Спочатку зала зустріла музикантів досить стримано, але потім сталося те, що мало статися: зал піднявся, розмахуючи помаранчевими шарфами, руками та мобільними телефонами і потім практично не сідав до кінця концерту. Через дві години Святослав кинув свій бубон у танц-партер, у залі ввімкнули світло: революція здійснилася!..

Обіцяний Вакарчуком концерт та спілкування з мешканцями Донецька у квітні 2005 р. показали, що музика та громадянська позиція талановитої й чесної людини дійсно може розтопити будь-який лід неправди, зруйнувати міф про непримиренний антагонізм сходу та заходу.

Вернадський Володимир Іванович

(народ. 1863 р. – пом. 1945 р.)

Видатний учений-енциклопедист, природознавець, мінералог, кристалограф, геолог, хімік, історик і організатор науки, філософ, громадський діяч. Засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, творець навчання про біосферу і її еволюцію в ноосферу. Академік (з 1912р.), почесний член російських і західноєвропейських АН і різних товариств. Засновник і перший президент Всеукраїнської АН, організатор і директор Радіологічного інституту, Біогеохімічної лабораторії. Лауреат Сталінської премії (1943р.), нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1943p.).

Автор понад 700 наукових праць і статей.

«Яка насолода “запитувати природу”, “випробувати її”! Який рій питань, думок, міркувань! Скільки причин для подиву, скільки відчуттів приємного при спробі осягнути своїм розумом, відтворити в собі ту роботу, яка тривала століття в нескінченних її галузях! І тут вона [людина] підводиться з пороху, із брудненьких тваринних стосунків… Тут вона розуміє, що зробила і що може зробити. Моя межа – пізнання всього можливого для людини тепер і відповідного його силам (і спеціально моїм) і часу. Я хочу, однак, збільшити хоч почасти запас відомостей, поліпшити хоч трохи стан людини». Ці слова з щоденника, гідні досвідченого філософа, належать 19-літньому Володимирові Вернадському. З юних років і до останніх днів життя він жив наукою, але не «зробився яким-небудь ученим пацюком», і діяльність найбільшого вченого XX ст. вплинула на світогляд багатьох людей. Академік О. Є. Ферсман так писав про свого вчителя і друга: «Десятиліттями, століттями будуть вивчатись і поглиблюватися його геніальні ідеї, а в працях його – відкриватися нові сторінки, які служать джерелом нових шукань; багатьом дослідникам доведеться навчатися його гострої, наполегливої, викарбуваної, завжди геніальної, але творчої думки, не легкої для розуміння; молодому ж поколінню він завжди буде вчителем у науці і яскравим зразком плідно прожитого життя».

Народився Володимир 12 березня 1863 р. у Петербурзі в ліберальній родині Івана Васильовича Вернадського, який після закінчення філософського факультету Київського університету став його професором. Переїхавши потім до Москви, а пізніше до Петербурга, Іван Васильович займався аналізом економічних проблем і виданням економічних журналів, викладав політекономію в Московському і Петербурзькому університетах. Володимир був сином від його другого шлюбу з Ганною Петрівною Константинович, дочкою українського поміщика, яка була в молодості хоровою співачкою і педагогом з вокалу. А загалом, родові корені Вернадських ведуть у середину XVII століття, коли литовський шляхтич Верна воював проти Польщі на боці Богдана Хмельницького; пізніше його нащадки осіли в Києві.

Дитинство Володимир провів у Петербурзі, а потім у Харкові, де вступив до гімназії, а влітку з родиною виїжджав до численних і гостинних полтавських родичів. На все життя він зберіг прихильність до мови, історії і культури рідного краю, спеціально ними займався й у «Замітках з історії України» зараховував себе до «рідного племені українського». Найближче сімейне оточення сформувало культуру і громадські погляди юного Володимира. Особливу згадку по собі залишив старший зведений брат Микола, син рано померлої від туберкульозу першої дружини батька, чудової російської публіцистки Шигаєвої. Улюбленець родини, надзвичайно обдарований юний художник і поет, він був першим учителем хлопчика в читанні й письмі, привів його до скарбниці світової культури.

Із 13 років Володимир почав вести докладний щоденник, який виявив несподівані сторони його особистості. Так, з раннього дитинства він був наділений дивними якостями, що лякали його самого. Поряд зі спадкоємним лунатизмом у ньому виявилася здатність уві сні й наяву вступати в контакт з образами дорогих йому людей, причому в яскравій галюцинаторній формі. Але «через страх» (його власне пояснення в пізніх щоденниках) Володимир рішуче затамував у собі такого роду «містичні» рецептори, свідомо закривши для себе цю сферу: «Я щось зупинив у своїй природі. Іноді шкодую, що погасив, а не розвинув цю здатність… Твердо і ясно усвідомлюю, що якась сторона бачення мною в моїй особистості зупинена». Проте витиснуті здібності поверталися до нього в екстремальних ситуаціях. А свідоме самообмеження, гранична дисциплінованість і цілеспрямованість стали основою всього його наукового й особистого життя.

Після переїзду родини до Петербурга Володимир закінчив гімназію 1881 р. і вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де під впливом видатного вченого В. В. Докучаева зайнявся мінералогією і кристалографією. Проте його інтереси не обмежувалися цими вузькими галузями науки. Вернадський серйозно займався ґрунтознавством, фізичною географією, мерзлотознавством, природними водами, біологією, історією розвитку наукової думки, філософією, історією та літературою. Для читання художньої і наукової літератури він вивчив усі слов'янські мови, а також англійську, французьку, німецьку і багато інших мов, що допомагало йому в спілкуванні з іноземними вченими під час численних наукових відряджень до Європи.

Не залишався Володимир осторонь і від громадського життя. 1883 р. він став одним із засновників Студентського науково-літературного товариства і керував його науковою радою. Теплі стосунки і схожість поглядів (за винятком терору) зв'язували його з одним із членів товариства Олександром Ульяновим. Але близькими друзями Вернадського на все життя стали брати Ольденбурги, Корнілов, Гревс, Шаховський, Ушинський, Краснов. А до створеної ними групи з вивчення народної літератури ввійшла і Наталя Єгорівна Старицька, яка 1886 р. стала його дружиною і дала йому щастя й ту підтримку, яких Володимир Іванович після смерті батька не відчував від матері та молодших сестер, Ольги і Катерини. Вони прожили разом понад півстоліття, виховали двох дітей – Георгія (1887 р. н.) і Ніну (1898 р. н.), а тисячі листів, написаних відданим подружжям, стали свідченнями їхніх не згаслих з роками почуттів і цілковитого взаєморозуміння.

Після закінчення університету 1885 р. Вернадський залишився при ньому працівником мінералогічного кабінету і провадив активну науково-дослідну роботу в галузі мінералогії, кристалографії і суміжних наук. Замах на життя царя й арешт О. Ульянова (1887 p.) ледь не обірвали успішно розпочату кар'єру вченого. Щоб уникнути його звільнення, Вільне економічне товариство відправило Володимира Івановича досліджувати поклади фосфоритів у Смоленській губернії. А навесні 1888 р. університет відрядив його на стажування до видатного фахівця в галузі кристалографії П. Грота до Мюнхена, а в Париж – до Л. Ле Шательє і Ф. Фуке. Протягом двох років молодий учений працював у різних наукових установах Німеччини, Австрії, Італії і Франції ідо того, чим цікавився, додав органічну та неорганічну хімію.

Відразу після повернення Вернадський був призначений керівником кафедри мінералогії фізико-математичного факультету Московського університету і разом з Докучаєвим займався ґрунтознавчими дослідженнями на Полтавщині. 1891 р. він уже приват-доцент, сім років по тому захищає докторську дисертацію «Явища ковзання кристалічної речовини» і стає професором мінералогії і кристалографії Московського університету. До цього періоду належать і його перші роботи з геохімії – нової науки, яку Вернадський розвинув із генетичної мінералогії, а також геологічні дослідження на Лівобережній Україні, у Польщі, на Уралі, у Криму. Лекції, великі наукові пошуки, робота над фундаментальними проблемами не віддалили вченого від громадського життя. Під час голоду 1895 р. він брав активну участь у кампанії зі збирання коштів для селян і був одним з організаторів і членів так званого «Притулкового братства». Протягом семи місяців разом із друзями й однодумцями Вернадський не покладаючи рук рятував селян від голодної смерті. У 90-х pp. він неодноразово обирався земським гласним Моршанського повіту Тамбовської губернії, де розташовувався сімейний маєток Вернадівка. Ця ж громадянська позиція змусила Володимира Івановича на знак протесту проти репресивної антистудентської політики Міністерства освіти і поліцейської сваволі піти у відставку разом з іншими професорами та викладачами, залишивши посаду помічника ректора.

Для Вернадського 1911 р. був ювілейним – 25-річчя наукової, педагогічної діяльності, а також сімейного життя. Учні підготували і випустили збірник своїх статей із присвятою вчителю, а палеонтолог Міссуна назвала на його честь відкриту нею діатомову водорість. На той час син Георгій, історик за освітою, готувався стати професором історії. І того ж року Вернадський переїхав до Петербурга, де незабаром був обраний академіком і завідувачем мінералогічного відділення Геологічного музею. Йому доводилося постійно курсувати у справах між Петербургом і Москвою, але незважаючи на громадську завантаженість, щорічно в спеціальних журналах з'являлося по 10—15 його статей. Різноманітними були і маршрути наукових відряджень Вернадського: Скандинавія, Франція, Ірландія, Англія, Італія, Греція. А для студентів він організовував мінералогічні екскурсії на Урал.

Усвідомивши значення радіоактивних речовин як джерела енергії і засобу створення нових хімічних елементів, Вернадський активно взявся за практичну роботу з картування родовищ радіоактивних мінералів і збору зразків. Володимира Івановича вважають творцем радіогеології як самостійного наукового напряму. Проблемами радіоактивності він займався з 1908 р. Уже в червні 1911 р. ним була організована перша експедиція за радієм. Відкриття радіоактивних руд у Фергані, пошуки їх на Уралі й у Забайкаллі дозволили створити власну сировинну базу. Зібрані у Ферганській долині зразки досліджували в лабораторії, і з мінералу тюямуніту вперше був отриманий російський радій. 1909 р. зусиллями Вернадського було засновано Радієву комісію, у січні 1912 р. почала працювати перша в Росії радіохімічна лабораторія. Перша світова війна виявила необхідність створення сучасної мінерало-сировинної бази. 1915 р. за ініціативою Вернадського була створена й очолена ним Комісія з вивчення природних продуктивних сил Росії (КППС), що пропрацювала до 1930 р. Вона об'єднала найвидатніших учених із 16 інститутів: геологів, хіміків і економістів. Уперше було відкрито боксити (Тихвинське родовище), дано оцінку залізним рудам Уралу, досліджено фосфорити Центральної Росії тощо.

Ще з 1912 р. Вернадські на літо приїздили в Україну, де придбали небагато землі в Шишаках під Полтавою і на високому лівому березі р. Псел побудували двоповерховий будинок. Саме тут із обрисів біогеохімії виник новий біосферний світогляд. Найістотніша корекція наукової картини світу, де донині не було місця життю, явилася вченому як осяяння влітку 1917 р., у природничій лабораторії в Шишаках. Власне, усе його вчення про живу речовину, біосферу, нові, впроваджені ним поняття-терміни, такі, як «всюдність» життя, тиск життя, його швидкість і згущення, були ним розроблені цього літа.

Дивно, як у цій низці наукових пошуків Володимир Іванович знаходив час активно брати участь у громадському житті Росії: входив до Земського і Конституційно-демократичного рухів, був одним із організаторів ліберальної партії конституційних демократів (кадетів) і беззмінним членом її Центрального комітету. У квітні 1906 р. він був запрошений до Державної ради від академічної курії (вийшов із Ради після розпуску Думи в липні 1906 p., знову ввійшов до її складу 1907 p.). 1907 p. працював у редакції кадетської газети «Новь». Свою діяльність у Державній раді відновив 1915 p., і останнім його актом стала телеграма царю в Ставку з пропозицією зректися престолу. Вернадський також очолював учений комітет при Міністерстві землеробства, Комісію з підготовки реформи вищої школи, а восени 1917 р. ввійшов до складу Тимчасового уряду як товариш міністра народної освіти, яким був його друг С. Ф. Ольденбург. На цій посаді він порушував питання про створення Академій наук Грузії, України і Сибіру.

Жовтневу революцію Володимир Іванович рішуче не сприйняв, оскільки вважав, що «соціалізм неминуче є ворогом свободи, культури, духу, науки», і «завжди боявся, що соціалізм дасть дисципліну казарми». Після приходу до влади більшовиків залишатися в Петрограді стало небезпечно, і Академія наук задовольнила його прохання про відрядження в південні райони країни через стан здоров'я (туберкульоз). Вернадський переїхав в Україну для продовження роботи з живою речовиною.

У травні 1918 р. при гетьмані П. Скоропадському він почав роботу з організації Всеукраїнської академії наук. Незважаючи на думку М. Грушевського і деяких його колег, що академія, яка створюється росіянами, не забезпечить суто національного українського характеру її діяльності, Вернадський 27 листопада 1919 р. провів перші загальні збори академіків. На його бік стали такі видатні вчені, як С. Тимошенко, А. Кримський, М. Петров, Д. Баталій, М. Кащенко, і Вернадський був одностайно обраний президентом Академії. Він був упевнений, що «справа зростання української культури є не тільки справою українців, але й росіян, що історичним фактом є спільне співжиття й участь українців у створенні російської культури за останні два сторіччя… І я так вірю в майбутнє української культури й української мови!.. З плином часу в цих рамках, не ворожих російській культурі, українська мова й українська культура зростуть…». У той же час Вернадський не вірив у те, що незалежність українському народу можуть принести німецькі, австрійські чи інші іноземні багнети: «Враження від української влади знову ті ж самі – безсилля і бездарність… Вони відіграють сумну роль маріонеток, які привели у свою країну іноземців-поневолювачів».

Займався Володимир Іванович і формуванням академічної бібліотеки (нині – Центральна наукова бібліотека ім. В. Вернадського HAH України), намагаючись у хаосі, що почався, і калейдоскопічній зміні влади врятувати коштовні колекції книг і рукописів. І навіть після переходу влади до більшовиків у лютому 1919 р. він намагався налагодити роботу Академії. Наприкінці серпня Київ зайняли війська генерала Денікіна, який і чути нічого не хотів про щось українське, і Академія була закрита. Але коли до міста підійшла Червона Армія, Вернадський виїхав до Ростова, а потім перебрався в Крим. Він був запрошений на посаду професора мінералогії Таврійського університету в Сімферополі, де читав курс геохімії, а у вересні 1920 р. став його ректором. Вернадський зустрічався з П. Врангелем і просив його про сприяння університету. Незважаючи на убогість коштів, учений намагався налагодити мінералогічні і геохімічні дослідження. Володимир Іванович збирався емігрувати до Великої Британії, однак залишився за наполегливим проханням викладачів.

Швидше за все, Вернадський усе-таки виїхав би до Лондона, якби не зліг із висипним тифом, що ледь не забрав його життя. Цікавим є запис у щоденнику, зроблений Володимиром Івановичем у цей час. У ньому вчений розповідає про дивний стан, пережитий ним у напівмаренні, коли він «відчув у собі демона Сократа», сповнився усвідомленням справді епохального значення свого вчення, і більше того, як у фільмі, перед ним пройшли його можлива майбутня і головна справа життя – організація Інституту живої речовини. Йому навіть було дане знання граничного терміну земного буття.

З приходом більшовиків у Крим у січні 1921 р. Вернадський був звільнений з університету і мало не став жертвою червоного терору. Завдяки своєму учню М. Семашку, який став наркомом охорони здоров'я, Вернадський разом із родиною Ольденбурга окремим вагоном, причепленим до санітарного потяга, був відправлений до Петрограда. Але уникнути лиха не вдалося. У липні вчений був арештований чекістами у так званій «справі Таганцева». Приниження, бруд, переповнена камера й обвинувачення в шпигунстві. На подив охоронців, Вернадського було звільнено. Трохи пізніше з'ясувалося, що Карпинський і Ольденбург відправили телеграми Леніну і Луначарському. Семашко і помічник Леніна Кузьмін розпорядилися звільнити Вернадського з ув'язнення. Не чекаючи нових неприємностей, Володимир Іванович разом із дочкою вирушив на біостанцію поблизу Мурманська. Повернувся він до Петербурга восени і зайнявся разом з В. Хлопіним організацією Радіологічного інституту при Наркоматі освіти, очолив Комісію з історії науки, філософії і техніки, свою радіохімічну лабораторію і КППС, а також обійняв посаду завідувача метеоритного відділу Мінералогічного музею. Він завжди цікавився проблемами космосу. Наприкінці 1930-х pp. учений очолював Комітет з метеоритів і космічного пилу, і йому вдалося організувати експедицію Кулика в Сибір, на місце Тунгуського метеорита, що впав 1908 р.

Вернадський, обраний за свій внесок у науку професором Паризького університету (як, утім, і багатьох інших), прийняв його запрошення і на початку літа 1922 р. виїхав разом з дружиною і дочкою через Прагу (де залишилася вчитися дочка) до Парижа. Він читав лекції з геохімії і радіогеології в Сорбонні, випустив французькою мовою книгу «Геохімія» (в перекладі книга вийшла 1927 р. під назвою «Нариси геохімії»). Володимир Іванович працював у лабораторії М. Склодовської-Кюрі, а одержавши ґрант від фонду Розенталя, підготував звіт «Жива речовина в біосфері» і статтю «Автотрофність людства».

І хоча Вернадському пропонували залишитися у Франції, 1926 р. він повернувся до Ленінграда через наполегливу вимогу свого учня О. Ферсмана і президента Академії наук С. Ольденбурга, спонукуваний почуттям обов'язку «перекинути міст між старою російською культурою і пореволюційною». Володимир Іванович був переконаний, як і багато інших учених, які пішли на компроміс із радянською владою, у швидкому краху більшовиків і вважав своїм обов'язком зберегти те, що ще залишалося від вітчизняної науки і культури після більшовицького погрому. Наприкінці 1926 р. вийшла у світ його праця «Біосфера», і, слідом за цим, Вернадський заглибився у створення нової науки – науки про живу речовину, яку назвав біогеохімією. При КППСі він організував відділ живої речовини, а потім Біогеохімічну лабораторію (БІОГЕЛ) (1928 p.).

Проти біогеохімії з'являються розгромні статті. У Малій Радянській Енциклопедії, яка вийшла 1934 р., про Вернадського писалося: «За своїм світоглядом – прихильник ідеалістичної філософії. У наукових працях проводить ідеї “нейтралізму” науки, виступає на захист релігії, містики, предковічності життя і “живої матерії” і ряду віталістичних і антиматеріалістичних концепцій, заперечуючи матеріалістичну діалектику». Багато хто, бачачи Вернадського на волі, дивувались: як він уцілів у роки репресій? Ученого рятував колосальний практичний і теоретичний досвід у геології (у тому числі радіогеології), а надра – це валюта й оборона. І навіть у ті трагічні часи в нього знаходилися заступники. Гоніння Вернадський сприймав як «насильство над людською особистістю», «винятковий моральний і розумовий гніт». Він намагався, наскільки можливо, матеріально і морально допомагати засланим, виявляв велику особисту сміливість, протестуючи і клопочучи за них перед можновладцями.

Вернадський часто виїздив за кордон – до Німеччини, Чехословаччини, Франції, Англії й інших країн, читав лекції і працював у наукових центрах. Скрізь його приймали з повагою. Учення про біосферу мало хто розумів у повному обсязі, але багато хто відчував його перспективність. Починаючи з 1930 р. виїзди за кордон вимагали подолання все більших перешкод, однак відмовити вченому зі світовим ім'ям було неможливо. І, напевно, цей «кочовий» спосіб життя допоміг йому вижити. Останній раз він виїхав за кордон 1936 р. на лікування. Цей час Вернадський використовував для роботи над книгою «Наукова думка як планетне явище» (видана лише 1977 p.), у якій, прийнявши ідеї Е. Леруа, він упритул підійшов до створення вчення про ноосферу як логічного продовження генетичної мінералогії, біогеохімії, радіогеології, навчання про біосферу. Вчений вважав, що біосфера під впливом наукових досягнень і діяльності людини поступово переходить у новий стан – сферу розуму, або ноосферу. Останнім дослідженням ученого стала робота «Кілька слів про ноосферу» (1944 р.).