100 знаменитих людей України

Блохін Олег Володимирович

(народ. 1952 p.)

Видатний футболіст і тренер, кращий форвард київського «Динамо»; кращий футболіст Європи (1975р.). Бронзовий призер XX і XXI Олімпійських ігор (1972, 1976р.). Володар Кубка кубків (1975, 1986р.) і Суперкубка Європи (1986р.). Член символічного «Клубу Г. Федотова» (317 голів). Автор книг «Футбол на все життя», «Гол, який я не забив», «Право на гол», «Екзаменує футбол», «Життя без чернеток». Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, православним орденом Преподобного Нестора Літописця. Член Комітету з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму Верховної Ради України. Тренер національної збірної України з футболу (із 2003р.).

Мало знайдеться у світі людей, здатних привабити до телевізійного екрана і жінок, і чоловіків і не викликати при цьому незгоди між сторонами. Олег Блохін – зірка київського «Динамо» 1970—1980-х pp. – один із таких чародійників. Для слабкої статі він був просто чарівною і сильною людиною, для сильної – майже єдиною надією почути від спортивного коментатора заповітне слово «Гол!!!». А сам Олег Володимирович говорить про багато років напруженої праці, поразок і перемог: «Футбол – мої радість і горе. Футбол – моє життя, у якому я обстоюю своє право на гол. І щоразу жену від себе думку, що з цим рано чи пізно треба попрощатися…» Легендарний форвард не розлучається з футболом уже понад 40 років.

У родині Блохіних ніколи не говорили: «Не бігай, не стрибай, сиди тихо», – навпаки, заохочували до руху обох синів, старшого Миколу і молодшого, народженого 5 листопада 1952 p., Олега. Це не дивно, адже їхня мама Катерина Захарівна була багаторазовою чемпіонкою УРСР зі спринту, 68 разів била рекорди України, а батько Володимир Іванович, хоч і не досяг небувалих висот, але теж був прекрасним легкоатлетом і серйозно захоплювався футболом. І час був такий, що м'яч ганяли всі хлопчаки, мріючи коли-небудь зрівнятися славою з відомими майстрами. Олег теж ріс таким, і батьки зуміли вловити в ньому, як раніше в старшому Миколі (хімік за покликанням, він у студентські роки отримав розряд з легкої атлетики), спортивний характер. Мати за руку привела хлопчика до футбольної секції при факультеті фізичного виховання, і він цілих два тижні ходив на справжні тренування, поки тренер кудись не зник. Щоби блиск захоплення в очах Олега не згас, Володимир Іванович сам почав спускати з сина сім потів на обов'язкових ранкових розминках – готував до вступу до школи «Юного динамівця».

15 вересня 1962 р. Олег Блохін, склавши вступний іспит – технічні прийоми і гру в міні-футбол, – заповнив облікову картку і став офіційним членом товариства «Динамо». Треба сказати, що на іспиті він нічим особливо не вирізнився. Невисокий для свого віку, сором'язливий, кволий хлопчик потрапив у команду А. Леонідова лише завдяки надзвичайній швидкості реакції. Його довго прозивали «татковим синком» і «боягузом» – за те, що його батько був особисто знайомий із тренером, а хлопчик не втручався в бійку із сильнішими хлопцями. Олег не звертав на задерик уваги і тільки й знав, що тренуватися. Леонідов постійно чув його прохання: «Дозвольте залишитися попрацювати біля стіночки над технікою». Він міг подовгу відпрацьовувати удари, жонглювати м'ячем, а то, переборовши себе, кинутися в силову боротьбу із супротивниками. Результати не змусили себе чекати: голи, забиті в багатьох зустрічах, принесли першу путівку на міжнародні змагання. Поїздка до Франції, в Круа, на європейський турнір юнацьких команд у травні 1969 р. і завойоване тоді третє місце дуже запам'яталися дев'ятикласнику Олегові Блохіну. Там же і виявився його безкорисливий характер: тоді як члени збірної бігали по Парижу в пошуках модних светрів і джинсів, юний форвард усі кишенькові гроші витратив на сувеніри для однокласників. Ті знали його не лише як старанного учня і вірного друга, але і як людину, палко закохану у футбол, – часом нестриману, запальну, дуже вразливу, але завжди цілеспрямовану в досягненні поставленої мети. Усі ці риси в Блохіна збереглися й донині.

Після закінчення школи Олег був уже гравцем дублюючого складу «Динамо». Паралельно з постійними зборами і тренуваннями він заочно навчався в Київському державному інституті фізичної культури. У «дублі» Блохін пробув три сезони. Звичайно, він дуже хотів потрапити до основного складу, але сам розумів, що рано – багато футбольних елементів виявилися не закріпленими, – і Олег випрацьовував техніку під керівництвом заслуженого тренера України М. Комана, увесь час розмірковуючи, кого ж із непереможних форвардів – А. Бишовця, А. Пузача, В. Онищенка чи В. Хмельницького – зможе замінити. У листопаді 1971 р. Блохін, уже повноправний гравець «Динамо», відстояв своє право бути членом збірної СРСР на XX Олімпійських іграх і влітку 1972 р. разом із командою став бронзовим призером. Це був початок «ери Блохіна», яка незабаром стала наводити жах на захисників і воротарів усього світу. Але не все у його злеті було так просто, як може видатися. Спочатку молодому нападникові здавалося, що досвідчені партнери мало й погано взаємодіють із ним, не приймають у командну гру. Він увесь час намагався «захопити» м'яч і створити голеву ситуацію, покладаючись лише на свою високу швидкість. Але коли пройшов страх виявитися непотрібним, уся команда, включаючи і тренерів, зрозуміла, що Блохін перевершив майже всіх, і почала сама «грати на нього».

Щоб перелічити всі перемоги і поразки Олега Блохіна, треба було б написати кілька книг (що й зробив у різні роки сам футболіст). Йому належать усі особисті рекорди в радянському футболі: за збірну СРСР він провів 112 матчів і забив 47 м'ячів, зіграв у чемпіонатах СРСР 432 рази і забив 211 голів. У п'ятьох сезонах Олег очолював список бомбардирів першості країни, 15 разів називався в трійках кращих гравців сезону (причому 13 – під першим номером), став семиразовим чемпіоном СРСР, у різний час тричі був капітаном своєї команди, двічі входив до збірної команди Міжнародної федерації футболу (ФІФА).

Олег Володимирович мав славу футболіста, який визначає командну гру. Він упевнено взаємодіяв із усіма партнерами, маневрував по фронту атаки, рішуче вступав у боротьбу при втраті м'яча, ставав організатором багатьох комбінацій. Протягом майже двадцяти років Блохін зберігав прекрасну форму, відмовляючи собі в усіх задоволеннях і по праву вважався універсальним форвардом. Микита Симонян вважав, що Блохін мав би на своєму рахунку більше забитих м'ячів, якби завжди грав на вістрі атаки. І коли одного разу великий бомбардир сказав про це Олегу, той погодився, але водночас і заперечив, мотивуючи тим, що «збіднив би свою гру».

Переїзди, тренування, ігри за «Динамо» і збірну країни – каторжна праця, на особисте життя часу практично не залишалося. Навіть після одруження 1980 р. з Іриною Дерюгіною життя прославленого футболіста лише віддалено нагадувало сімейне.

Прощання Блохіна з київським «Динамо» відбулося 1987 р. З початком перебудови багатьох спортсменів почали запрошувати за кордон. Виїхав і Блохін. Протягом року він виступав за австрійську команду «Форвертс». Уболівальники побачили останній матч свого кумира в Києві 28 червня 1989 p.: грали збірна ветеранів СРСР і збірна зірок світового футболу.

І хоча Олег Володимирович вважає, що «гроші можна втратити, любов мільйонів – ніколи», фінансовий стан спортивної родини Блохіна – Дерюгіної, у якій підростала дочка, абсолютно не відповідав рівню зіркової пари. Легендарний форвард переїхав на Кіпр, аби забезпечити пристойне життя своїм двом Іринам. Рік він грав там за «Аріс», але незабаром остаточно повісив бутси на цвях і сам почав «навчати забивати голи» інших футболістів – став тренером у Греції. Протягом двох з половиною років він очолював «Олімпіакос», потім ПАОК й «Іонікос». І хоча на посаду тренера, як і в західне життя, він прийшов «сирим», але керовані ним команди швидко почали посідати непогані позиції. Зокрема, «Іонікос» у турнірній таблиці з останнього місця піднявся на шосте і став володарем Кубка Греції.

Кілька років Блохін розривався між родиною і роботою, дуже скучаючи за дочкою, яка й так фактично росла без батька, що постійно був у роз'їздах. Урешті-решт, як розповідала Дерюгіна, шлюб перетворився на «нудний телефонний роман» і розпався. 2000 р. Олег Володимирович одружився вдруге. Анжела Блохіна молодша за чоловіка на 16 років, і зараз вони виховують двох маленьких дівчат – Ганну і Катерину, названу на честь знаменитої бабусі, яка, мріючи про онука, називає сина «бракоробом». Трирічну Анюту батько жартома називає «Бен Ладеном» – занадто яскраво виявився в дочці бурхливий сімейний характер – і говорить, що дочки змушують його не покладати рук і «думати про те, що прожито не вже 50, а лише 50».

Але незважаючи на сімейне щастя, Олег Володимирович продовжує «жити в літаках». Розставшись із тренерською посадою, він залишив родину в благополучній Греції, а сам повернувся на батьківщину і вже протягом двох скликань є депутатом Верховної Ради і членом Комітету з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму в Україні. Але Блохін не любить засиджуватися в кабінетах. Він активно бере участь у благодійних акціях, успішно співпрацює в різних програмах із православною церквою, координує роботу створеного ще 1994 р. благодійного фонду ім. Блохіна, що підтримує ветеранів спорту, і Кубка його ж імені.

За громадськими справами на улюблений футбол часу у форварда-тренера-політика практично не залишається, його замінюють теніс і плавання. Але 27 вересня 2002 p., випереджаючи свій ювілей, Олег Володимирович зробив сюрприз усім уболівальникам і просто людям, які не забули футболіста. Відбувся благодійний матч, у якому брали участь його друзі як із команд колишнього СРСР, так і зі світових збірних. За кожну команду він зіграв по тайму, як і раніше показуючи вищий клас форварда.

Кілька разів Олег Володимирович вів переговори з українськими клубами, що запрошували його працювати тренером, але щоразу щось не складалося, звідкись бралися чутки, що Блохін «дорого коштує». А сам титулований нападник вважав би себе просто щасливим, якби випала можливість тренувати київське «Динамо» – збірну, до якої він прикипів усім серцем. І в тих, хто прагне досягнення мети, бажання обов'язково збуваються: з вересня 2003 р. Олега Володимировича призначено старшим тренером національної збірної України з футболу.

Боровиковський Володимир Лукич

Справжнє ім'я – Боровик Володимир Лукич (народ. 1757 р. – пом. 1825 р.)

Видатний художник-сентименталіст, майстер портретного жанру, іконописець. Академік живопису (1795р.), радник Петербурзької академії художеств (1802р.).

Світський живопис, який утвердився на початку XVIII ст., вивів на провідне місце серед інших жанрів парадний та інтимний портрет. Серед блискучих майстрів, які розвинули цей жанр (Нікітін, Матвеев, Аргунов, Антропов, Рокотов, Левицький), не останнє місце посідає талановитий і своєрідний художник В. Л. Боровиковський. Він уніс у портретне мистецтво уважне ставлення до світу людських почуттів та елегійний настрій, настільки характерні для сентименталізму, що розквітав.

Володимир народився 24 липня 1757 р. у містечку Миргороді на Полтавщині. Його батько, Лука Боровик, належав до місцевої козачої старшини, володів будинком і двома невеликими ділянками землі. Наслідуючи традицію, четверо його синів служили в Миргородському полку. Але Володимир у чині поручика пішов у відставку і присвятив себе живопису. Батько, який писав ікони для сільських церков, навчив іконопису всіх дітей. У місцевій художній артілі Боровики мали славу майстрів. Ікона «Богоматір із Христом» і образ «Цар Давид», виконані в традиції українського козацького бароко, свідчать, що 28-річний Володимир добре засвоїв прийоми релігійного живопису. А на першому своєму напівремісничому портреті «Полковник Руденко», що нагадує давню парсуну, він зобразив кремезного козака в жупані зі старанно виписаним обличчям. По цій роботі ніяк не можна було вгадати, що Боровик буквально через кілька років набуде визнання як видатний художник-портретист.

Долю Володимира Лукича докорінно змінили дві алегорії, виконані для прикраси кременчуцького палацу. До цієї роботи його залучив друг, поет В. В. Капніст, висланий за сміливі твори з Петербурга на рідну Україну. Як предводитель дворянства Миргородського повіту, а потім Київської губернії, він складав проекти «потьомкінських сіл» для урочистих зустрічей Катерини II. Картини Боровика сподобались імператриці й потішили її самолюбство. На одній із них вона була зображена Мінервою, оточеною мудрецями Давньої Греції, а на іншій був зображений Петро І у вигляді плугатаря, а сама Катерина II – сіячем. Царська похвала відкрила Володимирові дорогу до Петербурга, куди він і вирушив разом із Капністом у вересні 1788 р.

До Академії художеств 30-літній живописець-початківець вступити не міг, хоча і надав своєму простонародному прізвищу дворянського звучання. Він брав приватні уроки в прославленого земляка Д. Г. Левицького і австрійського портретиста І. Б. Лампи. Від учителів Боровиковський перейняв блискучу техніку, легкість письма, композиційну майстерність і вміння підлестити тому, чий портрет писав. У гуртку відомого архітектора, поета і музиканта М. О. Львова, у будинку якого прожив десять років, Боровиковський опинився серед видатних діячів художньої Росії: Державша, Баженова, Хемніцера, Хераскова. У перші роки перебування в Петербурзі Володимир Лукич в основному продовжував займатися іконописом. Він створив 37 ікон для Борисоглібського собору в Торжку і 8 – для Іосифського собору в Могильові.

Поступово художник перейнявся ідеями символізму. Ця нова течія була співзвучна з його спокійною, елегійно налаштованою натурою. На простий спосіб життя Володимира Лукича не вплинули ні слава, ні гроші, він був цілком захоплений мистецтвом, і його швидко зростаючу майстерність оцінили замовники. На 1790 р. він став одним із найвідоміших художників-портретис-тів, 1795 р. здобув звання академіка, а сім років по тому став радником Академії художеств.

Блискучими зразками віртуозного володіння пензлем і всіма способами парадного зображення у творчості Боровиковського стали портрети Г. Р. Державша (1795 p., 1811 р.). У них художник утілив енергійного державного мужа, сенатора, члена Російської академії і прославленого поета – людини, захопленої громадськими справами, просвітительськими ідеалами і творчістю. Живописець писав видатного сина Росії з великою повагою і прихильністю. Парадні портрети Д. П. Трощинського (між 1793—1796 pp.; 1819 p.) були немов наочними ілюстраціями до слів сучасників про те, що статс-секретар імператриці завжди «видавався старішим» за свій вік і «мав вигляд трохи похмурий, друзям був друг, а ворогам – ворог». Доля людини, яка служила писарем у Миргородському полку і стала міністром і членом Державної ради, її нелегкий характер, похмура наполегливість і горде усвідомлення великого чиновника, який досяг високого становища своїм розумом і волею, яскраво читається у створених образах. Але напружено-урочиста поза другого портрета і прекрасно виписане обличчя не приховують розчарування в житті й образи. Можливо, ці риси Боровиковський зумів помітити лише завдяки багаторічному знайомству й дружбі зі своїм земляком Трощинським, який протягом багатьох років був меценатом художника.

У «Портреті Боровського» (1799 р.) живописець зобразив іще бравого генерал-майора в парадній формі з усіма регаліями. Але ні рішучий поворот голови, ні заслужені нагороди, ні хоробрість, написана на обличчі, не приховують від глядача невеликий розум і обмеженість героя суворовських часів. А от психологічний образ опального перського володаря Муртази-Кулі-Хана (1796 p.), який звик приховувати свої почуття, художник ніби й не намагався розкрити, поставивши перед собою суто живописні завдання. Тільки поєднання смутку й пихатості оживляє його екзотичний вигляд. Барвистість і вишуканість колірної гами додають величній позі принца урочистості й монументальності. А розкішний східний одяг – атлас, сап'ян, хутро й коштовності – перетворює портрет Муртази-Кулі-Хана на один із кращих зразків парадного портрета в російському мистецтві.

Виконуючи замовлений портрет О. Б. Куракіна – найближчого сподвижника імператора Павла І, Боровиковський згадав слова свого вчителя Д. Левицького: «Нам доводиться портретувати не лише тих, кого ми поважаємо, хто припав нам до серця. От вам моя порада: звертайтеся до принципу натюрморту. Предмети багато чого можуть розповісти про тих, кому вони належать…» І художник віртуозно і яскраво перетворює образ вельможі на сяючий коштовностями й атрибутами влади і звань «натюрморт».

Поряд із портретами знатних дворян Боровиковський виконував і численні замовлення царської родини. Серед кращих – «Портрет Павла І» (1800 р.), картина-портрет «Катерина II на прогулянці в Царськосельському парку» (середина 1790-х pp.) і портрет великого князя Костянтина Павловича, за який йому було присвоєно звання академіка.

І саме тоді, коли його творчість була повною мірою оцінена двором, 37-річний художник, замість того щоб зосередитися на парадних зображеннях, захопився портретною мініатюрою. Як найбільш гармонійний жанр вона давала можливість передати почуття. Саме в ній, на думку Боровиковського, втілювалися поняття любові і пам'яті – основа основ будь-якого мистецтва. Особливим ліризмом й інтимністю пройнятий «Портрет В. В. Капніста». На невеликих овальних парних портретах зображений Державін зі своєю першою дружиною, дворові дівчата Львова – Лізонька і Дашенька, – і подружжя Львових. Тонко виписані мініатюри зберігали всі риси портретованих до найменших деталей.

Але вершинами мистецтва Боровиковського стали жіночі камерні портрети, у які він уклав усю свою нерозтрачену ніжність. Художник немов милується юністю, оспівує красу і створює для сентиментально-сумних образів особливу манеру письма: м'які переливи приглушених тонів, мальовничу гладкість, «фарфоровість», перламутровість. У незабутніх жіночих портретах, написаних у 1790—1800 pp., утілилася гармонія м'якої і ліричної натури самого художника (портрети Філіппової, Скобєєвої, Арсеньєвої). Сентиментальним і ліричним є здвоєний портрет сестер Гагаріних, об'єднаних загальним настроєм «ніжної мрійності» і любов'ю до музики. Витончені пози, живі очі, ніжні овали юних облич, тонкі переливи сріблясто-сірих, фіолетово-рожевих і блакитних тонів, привітна природа – все говорить про те, що ці славні дівчата можуть жити тільки у світі, повному щирості, незлобивості й доброти.

Для прекрасних жіночих образів Боровиковський створив певний стиль портрета: поясне зображення, заглиблена в задуму фігура, яка спирається рукою на яку-небудь підставку, а тлом для млосного вигину тіла в легкому світлому, немов невагомому, одязі є тихий пейзаж. Досконала гармонія барв і образів. Проте які індивідуальні риси його героїнь і як дивно гарна кожна! А вишукано-витончений портрет Марії Іванівни Лопухіної (1797 р.) викликав навіть поетичний відгук. Я. Полонський сентиментально сумує про швидкоплинність життя, любов і щастя і схиляється перед майстерністю художника, який зумів навічно втілити на полотні свою мрію про красу і гармонію людини, оповивши легким сумом привабливий образ:

 
Но красоту ее Боровиковский спас,
Так часть души ее от нас не улетела,
И будет этот взгляд и эта прелесть тела
К ней равнодушное потомство привлекать,
Уча его любить, страдать, прощать, молчать.
 

Нікого не залишає байдужим начебто висічене з мармуру обличчя, виточена шия і цей погляд, повний «привабливого суму». Ніжна трепетна дівчина тихо сумує на тлі світлих беріз у блакитнуватій імлі. Розмиті контури, плавні лінії, найтонші нюанси кольору, перламутрові переливи світлотіней створюють повний ліричної чарівності вигляд Лопухіної – найвищий зразок сентименталізму в мистецтві.

На 1810 р. у творчості Боровиковського намітився поворот до романтичного напряму («Портрет Долгорукої»). Але в душі самотнього художника давно оселилися втома і байдужість. Він тужив за батьківщиною, з радістю відкривав свій будинок землякам, які приїхали до Петербурга, і надавав їм посильну допомогу. Відлюдьок, який не любить шуму і суєти, Боровиковський не викладав в Академії і не створив своєї школи малювання. Хоча відомо, що в нього завжди жили троє-п'ятеро учнів. В одному з листів до рідних в Україну він писав, що вся родина його – це куховарка й учні. Пензлю одного з них, І. В. Бугаєвського-Благодарного, належить портрет Володимира Лукича, а О. Г. Венеціанов, майбутній «батько побутового живопису», написав першу біографію свого вчителя.

Володимирові Лукичу сумно жилося в розриві між своїми мріями, уявою і справді сумною дійсністю. Щасливий художник постійно перебував у духовному й інтелектуальному пошуку. Він мучився від несправедливості, яку бачив у суспільстві. Співець краси прирік себе на добровільне відлюдництво, що набуло з роками хворобливого характеру. Завжди схильний до релігійності, він знову звернувся до іконопису. Володимир Лукич писав образи для іконостасів церкви Смоленського цвинтаря і Казанського собору, ікони для Покровської церкви в Романівці (Чернігівська губ.). Він часто працював безкоштовно, а майже всі гроші, які одержував від замовників, і весь пенсіон від академії віддавав бідним.

Філософсько-релігійні шукання привели Боровиковського спочатку в масонську ложу «Умираючий сфінкс». А в 1819р., піддавшись містицизму і сектантству, він вступив до «Духовного союзу» О. Ф. Татаринової. Але й тут на нього чекало гірке розчарування: відсутність щирості, показуха, негласне прагнення до влади. Нечисленні замовлені портрети того часу виконані сухо і прозаїчно жорстко, їхні барви поблякли. Немов щось надломилося в людині: утрачав віру з випивками і покаяннями. Лише батьківські гусла, під тихий перебір яких художник співав українські пісні, іноді оживляли його. 6 квітня 1825 р. В. Л. Боровиковський помер і був похований на Смоленському цвинтарі, для церкви якого так і не встиг написати всі задумані образи. Пішов із життя витончений поет сентиментального образу жінки, але найвизначніші зразки його майстерності відкрили шлях для творчих досягнень художників романтизму.