Повість про Ґендзі. Книга I

Коли після завершення обряду Ґендзі, переодягнений по-дорослому в покої для відпочинку, спустився у сад і виконав подячний танець, в усіх людей від зворушення забриніли сльози. А що вже казати про Імператора? Він ледве тримав себе в руках, зі смутком у душі згадуючи про минуле, що вже починало забуватися. «А чи не зашкодить його зовнішності нова зачіска й дорослий одяг у такому юному віці?» – турбувався Імператор, але, навпаки, хлопець став тепер прекраснішим.

Лівий міністр, відповідальний за проведення обряду повноліття, мав від принцеси крові, молодшої сестри Імператора, єдину дочку. На неї накинув оком принц Весняних покоїв,^[31] але міністр не спішив давати згоди, бо мріяв віддати її за Ґендзі. А коли запитав, як до цього ставиться Імператор, то із задоволенням почув від нього: «Ну що ж, оскільки зараз у хлопця немає опікуна, то час переходити до шлюбного обряду^[32]».

Коли Ґендзі зайшов у вітальню, де відбувалося святкове частування, то сів у ряд, як вимагали правила, за принцами крові. Міністр, сидячи поруч, спробував натякнути йому на свій намір віддати дочку за нього, але юний і сором’язливий хлопець не знав, що й відповісти.

Потім Найсі-но суке переказала міністрові веління Імператора з’явитися в його покоях, і той відразу послухався, а інша пані з його прислуги передала йому винагороду за участь у церемонії: як було заведено, просторе біле жіноче уцікі^[33] й повний набір жіночого одягу.

Простягаючи чашку з вином, Імператор запитав міністра про незмінність його наміру:

 
«Коли вузлом ти пов’язав
Волосся юнака
В день повноліття,
То поєднав навіки
Й долі молодят?»
 

 
«Його волосся
Міцно пов’язав
З бажанням,
Щоб назавжди зійшлись вони,
Поки шнурок не зблякне пурпуровий», —
 

відповів міністр і, спустившись з довгого мостика, виконав подячний танець.

Міністрові подарували коня з Лівої Імператорської конюшні й сокола з Канцелярії Імператорського двору. Принци крові і знатні вельможі, стоячи в ряд під сходами, отримали дорогі подарунки відповідно до своїх рангів.

Наїдки в кипарисових коробочках і фрукти у прив’язаних до гілок кошичках приготував той-таки Удайбен за велінням Імператора. Таць з рисовими колобками й китайських скриньок з подарунками для гостей було повно-повнісінько, набагато більше, ніж у день повноліття принца Весняних покоїв. Одним словом, панувала небачена щедрість.

Того вечора Імператор послав Ґендзі до садиби Лівого міністра. Там прийняли майбутнього зятя із щирою душею, пишно, за всіма звичаями. Рідню міністра від його незвичайної краси у такому юному віці переповнювала тривога: «А чи довговічна вона?» Сама наречена, Аої, набагато старша від судженого, почувалася вкрай ніяково.

Оскільки Лівий міністр користувався прихильністю Імператора, а його дружиною була сестра Імператора, тож посідав впевнене становище при ньому. А от Правий міністр, що як дідусь принца Весняних покоїв мав би правити в майбутньому державою, тепер, коли Лівий міністр привернув до себе Ґендзі, утратив свій вплив.

Лівий міністр мав багато дітей від різних жінок. Принцеса крові народила йому дуже вродливого сина, Куродо-но сьосьо,^[34] молодшого офіцера Імператорської охорони, якого Правий міністр хотів мати за зятя, віддавши за нього свою найулюбленішу Четверту дочку, хоча з його батьком часто не ладнав. Обидва, Ґендзі й той молодший офіцер, якими тесті однаково дорожили, були ідеальними побратимами.

Ґендзі не міг довго перебувати в домі Лівого міністра, бо Імператор часто викликав його до себе. В його душі жив тільки образ принцеси Фудзіцубо, що не мала рівних собі у світі. «От з такою я хотів би одружитися! Але, на жаль, іншої такої нема. Звісно, дочка міністра гарна й добре вихована, та душа до неї не лежить», – думав він і, зосередившись своїм юним серцем на цій єдиній пристрасті, відчував нестерпний біль.

Тепер, коли Ґендзі став дорослим, Імператор не пускав його за ширми, куди сам заходив. Під час музичних розваг той принц супроводжував її гру на кото співом своєї флейти, а її голосок, ледве чутний з-за ширми, солодко заспокоював йому душу. От, мабуть, тому життя в палаці його так вабило. Перебуваючи там поспіль днів п’ять-шість, він іноді повертався на один-два дні у дім міністра, однак той не осуджував його, зважаючи на його юність, і ставився до нього, як завжди, дбайливо.

Для молодої пари міністр добрав найкращу прислугу. Часто влаштовував приємні забави – одним словом, з усіх сил, як тільки міг, намагався догодити зятеві.

Покої Кіріцубо Імператор передав Ґендзі й залишив при ньому колишніх материних служниць. За його дорученням ремонтна служба й столярна майстерня до невпізнання перебудували материн будинок. У саду, який і раніше славився деревами й штучними пагорбами, розширили ставок так, що вся садиба засяяла своєю красою по-новому. «Якби-то я міг поселити тут особу, до якої тягнеться душа!» – думав юнак, зітхаючи.

Кажуть, начебто Блискучим назвав Ґендзі корейський віщун, вражений його вродою.

Дерево-мітла

Головні персонажі:

Ґендзі, – 17 років, син імператора Кіріцубо й наложниці Кіріцубо

То-но цюдзьо, – офіцер Імператорської охорони, син Лівого міністра, брат Аої

Аої, – дочка Лівого міністра, перша дружина Ґендзі

Лівий міністр, – тесть Ґендзі

Принц Хьобукьо, – брат принцеси Фудзіцубо, батько Асаґао

Кії-но камі, – намісник провінції Кії

Ійо-но суке, – батько Кії-но камі й чоловік Уцусемі

Коґімі, – молодший брат Уцусемі

Емон-но камі, – батько Коґімі й Уцусемі

Блискучий Ґендзі… Таке ім’я було величавим, але він сам своїми численними витівками, вартими осуду, зводив його нанівець, тож побоюючись, щоб чутки про його любовні пригоди як вітрогона не залишилися в пам’яті наступних поколінь, намагався їх приховати, бо нема нічого гіршого, як людські поговори. А втім, він поводився так стримано, що нічого особливого під час його зальотів не ставалося, тож Катано-но сьосьо^[35] посміявся б з нього.

Коли він ще був у чині цюдзьо^[36] на службі в Імператорській охороні, то рідко відвідував дім тестя, Лівого міністра. А тому в тій родині навіть підозрювали, чи він часом не захопився іншою невідомою особою. Насправді ж Ґендзі зовсім не був схильний до звичної в такому віці раптово-нерозсудливої закоханості, але мав звичку іноді, всупереч самому собі, віддатися пристрасті, що вимагала зусиль і, на жаль, призводила до невтішних наслідків.

Під час тривалих безпросвітних дощів, коли в палаці дотримувалися обряду очищення душі й тіла,^[37] Ґендзі перестав бувати у домі Лівого міністра, тож там непокоїлись і нарікали, але постійно присилали йому різноманітний найкращий одяг та інші дрібнички, а сини міністра відвідували його в палаці. З-поміж них Ґендзі найближче здружився з То-но цюдзьо, що народився від принцеси крові й був незмінним учасником усіх розваг частіше, ніж інші. Йому, зятеві Правого міністра, було нудно в домі тестя, хоча там йому догоджали, як могли, а він, невиправний гульвіса, шукав любовних насолод деінде. Запрошуючи Ґендзі до себе, в розкішно облаштовані покої батьківського дому, спільно, днями й ночами, проводячи з ним час за навчанням і розвагами й, ні в чому не відстаючи від нього, хлопець так з ним здружився, що без усяких церемоній звіряв йому свої сокровенні думки.

Одного вечора, коли від самого ранку нудно сіявся дощ, а в палаці було майже безлюдно, Ґендзі сидів біля світильника у своєму, як ніколи, тихому службовому приміщенні й переглядав книжки. То-но цюдзьо, його нерозлучний приятель, вийняв з шафки, що стояла поблизу, різнокольорові аркуші паперу й, видно, дуже захотів їх почитати.

«Ну що ж, покажу тобі лише ті, які чогось варті. Бо є також нікудишні», – зважився Ґендзі.

«Саме ті, які ти вважаєш нікудишніми, я хотів би прочитати. Звичайних я, недостойний, переглянув чимало, коли сам обмінювався листами. Як на мене, найцікавішими є саме ті, що написані в мить роздратування або надвечір в очікуванні зустрічі», – настирливо наполягав То-но цюдзьо.

Звичайно, Ґендзі міг бути абсолютно спокійним, бо листи, якими понад усе дорожив, він зберігав не в цій убогій шафці, а заховав напевне подалі від чужих очей, тож не заперечував, коли приятель узявся переглядати решту. «О, які вони в тебе різні! – сказав То-но цюдзьо і почав допитуватися: – Цей від такої-то?… А от цей?…» Вражений тим, як товариш іноді вгадував авторку листа, а іноді сумнівався у своїх здогадах, відбуваючись небагатьма малозначущими словами, Ґендзі повернув листи у шафку.

«Мабуть, і ти назбирав їх силу-силенну, – сказав він. – От хотілося б на них поглянути! Тоді я з радістю відкрив би для тебе цю шафку».

«Навряд чи в мене знайдеться щось вартісне, – заперечив То-но цюдзьо. – Останнім часом я нарешті зрозумів, що немає на світі жінки без вад, яка була б у всьому самою досконалістю. Гадаю, є чимало жінок, начебто здатних на глибокі почуття, що вправно орудують пензликом, щоб написати листа, і вчасно дають доречну відповідь, але, правду кажучи, якщо шукати серед них досконалу, то жодна не витримає випробування. Як це не прикро, але більшість з них переоцінює свої здібності й принижує чужі. Буває й так, що дівчина, яка і вдень, і вночі перебуває під незмінною опікою батька й матері, що хочуть забезпечити їй гідне майбутнє, лише завдяки хвалебним чуткам про свої приховані чесноти збуджує зацікавлення до себе. Вона, молода, вродлива й простодушна, ще не обтяжена домашніми обов’язками, може дечого навчитися в людей і, природно, зосередившись на якомусь одному виді мистецтва – музиці чи поезії, – досягти високого рівня. Домашні, розводячись про неї, приховують її вади й всіляко прикрашають чесноти, але хіба можна безпідставно, наздогад, зневажливо питати: «Та невже це правда?». Однак, на жаль, коли зустрінешся з нею, щоб розвіяти такі сумніви, обов’язково розчаруєшся».

Вражений його обізнаністю, Ґендзі почувався ніяково – можливо, готувався доповнити почуте своїми висновками. Тож, усміхаючись, запитав:

«А взагалі бувають жінки без жодних обдарувань?»

«Звичайно, бувають, але кого вони можуть привабити? Жінок нікчемних, нічого не вартих, так само мало, як і тих, яких вважають бездоганними, вершиною досконалості. Дівчата, що за народженням належать до високого стану, батько-мати дбайливо доглядають і часто приховують від чужих очей їхні вади, тож, природно, вони справлятимуть якнайкраще враження. Дівчата у батьків середнього стану мають різні вдачі й нахили, а тому відрізнити їх одна від одної набагато легше. Що ж стосується дівчат низького походження, то про них не варто й згадувати», – відповів То-но цюдзьо з таким виглядом, ніби йому відкрито всі таємниці, а тому Ґендзі поцікавився:

«А як, по-твоєму, за якими ознаками треба відносити людей до одного з цих трьох станів? Адже буває так, що людина благородного походження розорюється, ранг має низький і зводиться на пси. І, навпаки, простолюдин піднімається до рівня вельможі, пишно обставляє свій дім дорогими меблями, обвішує прикрасами й усе турбується, щоб не відстати від інших багатіїв. Тож до якого стану їх обох можна зарахувати?»

І саме тоді для виконання обряду очищення душі й тіла до палацу прибули Сама-но камі, головний конюший лівих стаєнь, й Тосікібу-но дзьо з Церемоніального відомства. Оскільки обидва були добрячими гульвісами й вправними баляндрасниками, То-но цюдзьо, ніби давно чекаючи на них, залучив їх до суперечки про те, кого з жінок до якого стану треба зараховувати. І за розмовою сказали вони чимало такого, що стало для Ґендзі великою несподіванкою.

«Хоч би як високо піднялася людина низького походження, все-таки оточення ставитиметься до неї упереджено, – почав Cама-но камі. – А буває так, що людина благородного роду, позбавлена засобів для існування, з плином часу втрачає довіру й повагу людей, але зберігає гордість навіть у злиднях. Їх обох я зарахував би до середнього стану. Якщо говорити про таких, як дзурьо, чиновників, зайнятих управлінням далеких провінцій, що за службою мають визначений статус, але все-таки між собою трохи різняться, то в наш час з їхнього середовища можна вибрати цілком пристойну дівчину середнього стану. Як на мене, приємне враження справляє не стільки скороспілий вельможа, як придворний четвертого рангу, що не став радником, але заслужив повагу серед людей і живе собі спокійно, втішаючись своєю родовитістю. В його домі панує достаток, а дочки живуть у розкошах і дістають бездоганне виховання. Можна навести чимало прикладів того, як вони, ставши на службу в палаці, досягають несподіваного щастя раніше за інших суперниць».

«Виходить, що все залежить від заможності батьків», – сказав, посміхаючись, Ґендзі.

«Так міг би сказати хтось інший, а не ти», – дорікнув То-но цюдзьо.

«Якщо зустрінеш дівчину, яка виросла в родовитій і шанованій усіма людьми сім’ї, але не вражає ні вродою, ні зразковою поведінкою, то мимоволі з прикрістю подумаєш: «Як же її виховували?» А от коли у схожій сім’ї дочка виросте в усьому бездоганною, то кожен уважатиме це зовсім природним і не здивується, ніби чимось незвичайним. А втім, не мені про них, сановитих, судити. Як на мене, особливу увагу привертає до себе несподівано вродлива, нікому невідома жінка, що живе самотньо в убогій оселі за ворітьми, обвитими хмелем. «Чому вона прирекла себе на таке відлюдництво?» – дивуєшся, і серце шалено тягнеться до неї. А хіба раптом не збудить зацікавлення інша особа, що живе з батьком, старим товстуном, та осоружним старшим братом й, оберігаючи свою гідність, в скромній задній кімнаті, як не дивно, досягає незвичайної витонченості в усьому, нехай навіть у незначному, до чого прикладає руку? І хоча, звичайно, вона навряд чи витримає порівняння з досконалими, без жодних вад, жінками, нею не можна нехтувати», – сказав Сама-но камі, глянувши на Тосікібу-но дзьо, і той, видно, здогадався, що натяк стосується його сестер, про які останнім часом точилися розмови, але промовчав.

«Що ж тут дивного, якщо навіть серед високого стану важко знайти ідеальну жінку?» – напевне, думав Ґендзі. У м’якому білому одязі з абияк накинутим носі,^[38] з розпущеним шнурком, він напівлежав, спершись на лавочку-підлокітник, і його обличчя, осяяне вогнем світильника, вражало невимовною красою. От якби він був жінкою! Такому не підійде до пари навіть найкраща з найкращих.

Юнаки й далі не переставали обговорювати різних жінок.

«Узагалі навіть з-поміж багатьох жінок, бездоганних у всьому, неможливо зупинити свій вибір на одній, яка стала б твоєю опорою в житті, – сказав Сама-но камі. – До речі, так само важко знайти чоловіка, який на службі в Його Величності міг би стати надійною підвалиною держави, бо рідко у кого є всі потрібні для цього здібності. Хоч би яким мудрим він був, ніколи не буває так, щоб один чоловік або двоє вправно порядкували державними справами. Вищим допомагають нижчі, нижчі підкоряються вищим – усе залагоджується завдяки взаємним домовленостям і пóступкам. Коли ж задумаєшся над вибором жінки, якій доведеться порядкувати в невеликій сім’ї, то виходить, що вона має поєднувати в собі безліч різних, потрібних якостей. Адже буває так, що жінка розуміється на чомусь одному, а на іншому – нітрохи, бо, як кажуть, у неї «…все не так…»,^[39] тож витерпіти її найчастіше несила. Річ зовсім не в тому, що нам до вподоби перебирати численних жінок задля власних любовних розваг. Ні, просто кожен щиро хоче знайти одну-єдину, яка могла б стати йому надійною опорою в житті. Зрештою, все одно доведеться зупинити на комусь свій вибір, тож хочеться відшукати жінку, яка припала б до душі, але не потребувала перевиховання й не мала невиправних вад.

Буває, що чоловік, неспроможний порушити колишню обітницю, залишається жити з жінкою, яка йому зовсім не до душі. В людських очах він видається чесною людиною, а пов’язана з ним жінка вважається наділеною тонкими душевними рисами. Однак хоч скільки пар я бачив у житті, жодна з них не здавалася мені особливо бездоганною. Я вже не кажу про вас – вищого від вас немає нікого, тож яка жінка виявиться для вас гідною?

Молоді миловиді жінки думають лише про те, щоб жодна порошинка на них не впала. Як пишуть листа, щедро добирають слова, котрі, збігаючи стовпчиками вниз непомітно, наче пензлик ледь-ледь торкається паперу, змушують тривожитися і відчайдушно сподіватися: «От би глянути на неї зблизька!» Коли ж підступиш до неї настільки близько, що чуєш її голос, вона, вправно приховуючи свої вади, говорить якомога менше й так тихо, наче задихається. Заворожений її лагідною вдачею, зблизишся з нею, оточиш турботами, а вона виявиться вітрогонкою. Легковажність треба вважати щонайпершою жіночою вадою.

Якщо головним обов’язком жінки є турбота про чоловіка, то навіщо, здавалося б, їй зацікавлення мистецтвом, розуміння сумовитої краси мінливого світу й здатність показувати свою чутливість з будь-якого, навіть найменшого, приводу? Але хіба краще, якщо вона, немов проста служниця, повсякчас метушиться по дому із заклопотаним виразом обличчя і волоссям, закладеним за вуха, байдужа до враження, яке справляє на людей?

Чи особливо розповідатимеш чужій людині про те, що було на службі, які новини при дворі та у знайомих сім’ях, що сталося доброго чи поганого – словом, про все, що впало в очі та вуха? Ясна річ, хочеться поділитись думками з людиною близькою, здатною вислухати тебе й зрозуміти. А що робити чоловікові такої заклопотаної особи? Він то сміється сам до себе, то плаче, то, розсердившись, подумає: «А чи варто розповідати?» – і відвернеться, посміхнеться своїм думкам або потай зітхне, а дружина тільки розгублено дивиться на нього знизу вгору: «Та що це з ним?» Ну хіба не прикро?

А чому б не взяти дружину по-дитячому простодушну, лагідну і самому зайнятися її вихованням? З нею матимеш чимало клопоту, але почуватимеш, що твої зусилля не даремні. І справді, побачивши таку жінку поряд, на її вади подивишся крізь пальці, бо дуже мила. Але якщо доведеться залишити її на час саму, то наставляєш її, як годиться, однак навіть з найпростішими обов’язками вона не може дати собі ради, бо їй не вистачає розуміння чи то важливої справи, чи то якої-небудь дрібниці. Вкрай прикро від такої жіночої вади. І, навпаки, жінка, зазвичай сувора, неприваблива, може іноді висвітитися з кращого боку», – сказав усезнайка Сама-но камі, але, не дійшовши певного висновку, лише тяжко зітхнув.

«А тепер залишімо осторонь розмову про походження жінки та її зовнішність, – провадив він далі. – Якщо вона не прославилася упертим норовом, а розсудлива і спокійна, то врешті-решт можеш зупинити на ній свій вибір. І якщо, крім того, виявиш у дружини естетичний смак і сердечність, то радій і не старайся прискіпливо вишукувати в ній вади. Якщо в жінки лагідна, миролюбна вдача, то, природно, зовнішня витонченість додасться пізніше.

Бувають жінки, звабливі й боязкі, які хтозна-як терплять образи й прикидаються спокійними й наче безтурботними, а коли вже не можуть стримати накопиченого в серці гніву, вибухають потоком невимовно гірких слів або сумною піснею і, залишивши чоловікові докірливий подарунок на згадку, ховаються від людей в гірській глушині або на дикому морському узбережжі.

Змалку, коли я чув, як служниці читали вголос такі оповідання, то настільки засмучувався, що думав: «Яка це зворушлива історія!» – і навіть плакав. А тепер поведінка таких жінок видається мені легковажною і неприродною. Адже безглуздо раптом, собі ж самій на зло, покидати закоханого в тебе чоловіка, тікати і ховатися від нього, вдаючи, що не знаєш про його ставлення до тебе, бентежити його душу, а себе прирікати на тривале, як саме життя, випробування для того, щоб переконатися в його вірності. Бо, підбадьорена похвалою оточення – мовляв, які в неї глибокі почуття! – вона може навіть постригтися в монахині. Зважившись на такий крок, вона щиро вірить, що її серце зовсім очистилося і ніщо більше не прив’язує її до цього тлінного світу. Але ось хтось із давніх знайомих заходить провідати її зі словами: «О, як жаль… Як ви могли…» Коли вістка про зміну в її долі дійде до чоловіка, який ще не збайдужів до неї, то він розплачеться, про що їй негайно повідомить якась служниця або стара годувальниця: «Чоловік так щиро вас любить, а ви, така молода…» І ось вона сама з жахом обмацує волосся край чола, її охоплює безсилля, а обличчя спотворює нестримний плач. Хоч як вона намагається взяти себе в руки, але не може витримати – сльози все капають і капають, а каяття так її мучить, що, дивлячись на неї, Будда подумав би: «Ні, її душа зовсім не очистилась, а навпаки…» Справді, людина, що відмовилася від світу, але не звільнилася від суєтних помислів, напевне, потрапить на одну з поганих доріг набагато швидше, ніж та, що живе, загрузнувши в мирській метушні. Якщо подружжя скріплене досить міцними зв’язками, закладеними ще в минулому народженні, то чоловікові іноді вдається розшукати й повернути дружину перш, ніж вона прийме постриг, але й тоді хіба не будуть спогади про її вчинок причиною постійного взаємного невдоволення? Хіба не здається вам міцнішим і гідним похвали такий союз, коли подружжя переживають разом погане й добре, намагаються не помічати слабкостей одне одного і прощати мимовільні образи? А от у серцях цієї пари назавжди оселиться тривога, і навряд чи зможуть вони довіряти одне одному.

Так само нерозумно, коли дружина, обурена тим, що її чоловік випадково захопився іншою особою, відвертається від нього. Навіть якщо так сталося з чоловіком, краще не звертати на це уваги, а згадувати з ніжністю про те, якими сильними були його почуття на перших зустрічах, і не забувати, що такі непорозуміння ведуть до розриву стосунків.

Жінці завжди треба зберігати спокій. Якщо є привід для ревнощів, то краще про це натякнути, докори слід висловлювати ніби між іншим, без зайвої образи, тоді й чоловікова прихильність зміцніє. Бо здебільшого стан душі чоловіка цілком залежить від жінки, що живе поруч із ним. А втім, якщо дружина надасть йому повну свободу й не звертатиме на його поведінку ніякої уваги, то в його ставленні до неї, попри її довіру й ніжність, проглядатиме зневага. Справді, мало кому сподобається доля «неприв’язаного човника»,^[40] хіба ні?» – проказав Сама-но камі, й То-но цюдзьо кивнув у відповідь.

«Мабуть, дуже неприємно жінці підозрювати в ненадійності вродливого, любого її серцю чоловіка. Вона думає, що той виправиться, якщо вона, залишаючись вірною, дивитиметься крізь пальці на його вибрики, але, на жаль, і це не завжди допомагає. У всякому разі їй нічого кращого не залишається, як смиренно, всупереч усьому, терпіти», – сказав То-но цюдзьо, думаючи: «Саме так і робить моя молодша сестра…» Помітивши, що Ґендзі задрімав і відповідати не збирається, він невдоволено замовк. Тим часом Сама-но камі, в ролі знавця жіночих чеснот і вад, просторікував далі. А То-но цюдзьо приготувався слухати уважно до самого кінця його міркування.

«А тепер подивімося, що відбувається в інших сферах. Візьмімо, наприклад, столярство. Деякі ремісники охоче виготовляють різноманітні речі з дерева так, як їм заманеться, однак такі вироби – це просто забавки, створені поза всякими правилами й канонами. Дивлячись навіть на найвигадливіші з них, подумаєш: «Справді, в цьому теж щось є…» – та й годі. Вони по-своєму привабливі як зразок осучаснення чогось уже відомого. Але якщо порівняєте їх з речами, по-справжньому прекрасними, виготовленими згідно з канонами, то відразу зрозумієте, чим відрізняється рука справжнього майстра від руки простого ремісника.

Або ще один приклад. Хоча в Імператорській художній майстерні є чимало малярів, на підставі їхніх ескізів одразу нелегко визначити серед них найобдарованішого. Деякі з них, даючи волю власній уяві, щоб налякати людей, малюють дивовижні речі: недосяжну людському зору гору Хорай,^[41] жахливу рибу серед розбурханого моря, лютих звірів Китайської землі, небачених людьми демонів, але їм байдуже, що в житті такого не буває.

А от коли треба зобразити звичайні гірські схили, водні потоки, звичні людські оселі на тлі милого серцю краєвиду – пологих гір, вкритих звивинами густого дикого лісу, або перенести на папір те, що міститься за близькою огорожею, згідно з канонами, то відразу стає ясно, чим справжній майстер відрізняється від посереднього ремісника.

Те саме стосується каліграфії. Якщо за пензлик візьметься людина, неглибоко обізнана з цим мистецтвом, то напише розмашисто якісь довгі лінії, підкреслено незрозумілі завитки, а от знавець, що строго дотримується канонів, начебто не створить чогось, що вирізняється зовнішнім блиском, але порівняйте його напис з попереднім зразком і легко зрозумієте, котрий з них вийшов з-під пензля справжнього майстра.

Щось подібне спостерігається і в інших видах мистецтва, навіть у найпростіших. А що вже казати про людське серце? Ніколи не варто довіряти почуттям, зумисне перебільшеним і виставленим напоказ. Ось послухайте, що сталося колись зі мною. Боюся тільки, що моя розповідь здасться вам трохи легковажною…» – сказав Сама-но камі, підсуваючись ближче до Ґендзі, від чого той прокинувся.

То-но цюдзьо сидів навпроти, підперши щоку рукою, і ніби довірливо слухав буддійську проповідь про марноту людського життя, хоча, як не дивно, саме в такий час люди відкривають одне одному свої душевні таємниці.

«Так от, колись давно, маючи ще досить низький ранг, я запізнався з однією жінкою. Її зовнішність була далека від досконалості, як у тих, про кого я вам щойно розповідав, і я, схильний в юності до безпутства, зовсім не думав зупиняти на ній остаточного вибору. Хоч я й тримався її, але, шукаючи кращої, частенько розважався деінде і тим самим збуджував у ній ревнощі, що мені нітрохи не подобалося. «Невже вона не може без цього? – дратувався я. – Якби вона була трохи поблажливішою до мене…» Отож, з одного боку, мене обтяжували її необґрунтовані підозри, а з іншого – я іноді їй співчував: «Та чого вона не покине такої нікчемної, як я, людини?» – і, природно, намагався бути розсудливішим.

Вирізнялася вона тим, що з усіх сил намагалася зробити навіть те, що було їй не до снаги, аби тільки мені догодити. Прагнучи приховати свої вади, ревно дбала про мене, ні в чому мені не перечила. Спочатку я вважав, що в неї владний, непоступливий характер, але виявилося, що вона лагідна й слухняна. Щоб зберегти мою прихильність, вона пильно дбала про свою зовнішність, а щоб не кинути на мене неславу, при зустрічі з незнайомою людиною поводилася вкрай сором’язливо – словом, була надзвичайно розважливою. І тільки одного я не міг витерпіти – її ревнощів.

І ось тоді я подумав: «Вона, напевне, боїться мене втратити. А що, як я її налякаю, щоб провчити? Може, вона одумається і перестане докучати мені своїми скаргами? Покажу їй, що втомився від її підозр і готовий розійтися з нею. Якщо вона справді небайдужа до мене, то це буде для неї добрим уроком». Так вирішивши, я став удавати, що зовсім збайдужів до неї, а коли вона, як зазвичай, обурилась, то я сказав їй таке: «Якщо в жінки сварлива вдача, то навіть найміцніша обітниця не витримає і розлучення стане неминучим. Якщо ви готові припинити наші зустрічі, то й далі докоряйте мені своїми підозрами. Але якщо збираєтесь у майбутньому йти зі мною одним шляхом, то вам доведеться терпіти, а коли подолаєте свою погану звичку, то я вас ще більше покохаю. А коли я виб’юсь у люди й трохи стану на ноги, у вас не буде суперниць». Я промовляв піднесено, задоволений своїм розумним повчанням, але як тільки я замовк, вона, посміхнувшись, відповіла: «Якби треба було перетерпіти ваше багато в чому непривабливе, принизливе становище, щоб дочекатися, коли виб’єтеся в люди, то я не хвилювалася б. Але з важким тягарем на серці марно сподіватися, що врешті-решт таки настане час, коли ви позбудетеся поганої звички, я не спроможна, а тому, мабуть, нам краще розлучитися».

Її ревниві слова мене розлютили, і я наговорив її чимало неприємного, а вона, не стримавши себе, схопила мене за руку й укусила палець. Я став несамовито кричати: «Ой, як же я покажусь між людьми, якщо ви покалічили мене? Мій ранг і так низький, тож яким чином я піднімусь догори? Мабуть, не залишиться нічого іншого, як постригтися в монахи чи що? – Потім грізно вигукнув: – Ну що ж, віднині між нами всьому кінець!» – і, зігнувши пальця, наостанок вимовив:

 
«Коли на пальцях порахую
Все, що було між нами,
Чи можу я сказати,
Що тільки цим
Ви скривдили мене?
 

Ні, не треба ревнувати».

Почувши мої слова, вона все-таки заплакала й відповіла:

 
«Таємно у душі
І я вела рахунок кривд,
Але невже настав той час,
Щоб ми навіки
Руки розняли?…»
 

Хоч ми й обмінялися різкими словами, насправді я не мав наміру поривати з цією жінкою остаточно, але довгий час віддавався скороминущим утіхам на стороні й навіть не писав до неї. Та одного разу, пізно увечері, коли сіявся не то дощ, не то сніг, а люди після репетиції Надзвичайного свята Камо^[42] розходилися по домівках, я подумав і раптом зрозумів, що мені нікуди йти, крім як до неї. Ночувати самому в палаці було б неприємно, а від самої думки про зустріч з якою-небудь пихатою особою я здригався, а тому, бажаючи дізнатися, як живе й що думає та жінка, струшуючи з себе сніг, урешті-решт попрямував до неї. Дорогою ніяковів, покусуючи нігті, але все-таки вирішив: «Хай буде, що буде, може, в такий вечір вона забуде про свій колишній гнів?» І от я побачив, як світильник під стіною освітлює кімнату слабким світлом, теплий домашній одяг гріється на високій підставці, всі завіси підняті, ніби вона сподівалася мого приходу саме сьогоднішньої ночі. «Я так і знав!» – самовпевнено подумав я, але, на жаль, самої жінки вдома не застав. Мене зустріли тільки служниці, від яких я довідався, що їхня господиня ще ввечері поїхала до батьків.

З того дня, як ми розійшлися, вона, на жаль, замкнулася вдома, не присилала мені ні любовних віршів, ні листів хоч з якимсь натяком, тож я, пригнічений цим, подумав, що, може, вона бурхливо ревнувала навмисне, щоб остаточно зі мною розірвати стосунки. Щоправда, я не мав жодних доказів цього і поки мучився сумнівами, згадав про одяг, який вона залишила мені, пошитий вправніше, ніж колись, з майже ідеальними відтінками барв і кроєм, а тому відразу збагнув, що покинута жінка постійно думала про мене.

«Мабуть, все-таки вона не готова зі мною остаточно розлучитися», – подумав я і спробував то сяк, то так відновити наші стосунки. Жінка не відверталася від мене, не ховалася, щоб я розпачливо її шукав, а сміливо заявляла: «Я не збираюсь, як досі, більше терпіти. Знову зустрічатимусь з вами, якщо виправитесь і станете розсудливішим». Однак, вважаючи, що вона все ж колись передумає, я нічого не обіцяв і далі не полишав думки, щоб її провчити. Жінка тужила, плакала і зрештою померла. Тільки тоді я зрозумів, що так жартувати не можна.