Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

«Бачив? – каже знахор до Лукина. – Це були песиголовці! Ти їх хочеш покарати і знищити. На це треба тобі не лише відваги, але й сили та підготовки до бою з ними. Бій з ними буде нелегкий, а смертельний і кривавий. Це я тебе попереджаю так, а ти роби собі як думаєш і як знаєш. Скажу тобі ще одне: Песиголовці знають лише одну зброю – луки і гострі стріли. Та це ще нічого, але вони кусають і рвуть своїми кігтями, що їм попаде. Якщо підійдеш до них, то вони розшарпають тебе зубами й кігтями. Убий ведмедя, здери з нього шкуру і вбери на себе. Це тому, що по-перше, песиголовці бояться ведмедя, а по-друге, як вони почнуть тебе кусати, то крізь ведмежу шкіру не досягнуть твого тіла. Вони живляться сировиною, ватри не знають, однак зимою не мерзнуть, бо оброслі довгою і густою шерстю. В літі живляться різними ягодами і грибами, зимою ж – не-ведмежим м'ясом, бо ведмедів бояться, а вовчого м'яса теж не їдять, бо вовки і котюги їхні побратими. От це все, що я міг тобі сказати про песиголовців. Накінець сказку тобі ще найважніше – де є криївки-сховки, чи то гнізда-лігва песиголовців. Ти напевно знаєш про той потік, що поки допливе до більшої річки, продирається крізь скелі і каменюки, дуже шумить, гудить і реве? Знаєш?

«Знаю, – відповів Лукин. – Цей потік називається Грамітний!

«Так іди ж понад нього, аж дійдеш до самого джерела. Там знайдеш песиголовців. Так бувай здоров леґіню! Бачу, що ти маєш силу і відвагу. Йди на них, але ще раз кажу тобі, бій з песиголовцями не буде легкий. Хіба Той, що над нами, наш Господь Бог, допоможе тобі поконати їх. Отже з Богом мій леґіню!»

Лукин, розпращався щиро із знахором, пішов понад Путилівку, а там дальше вийшов на верхи. Далі стежками та плаями зійшов над Грамітний і понад нього подався до вказаного джерела. Дорога не була легка, бо чим далі і вище спинався Лукин понад потоком, тим тяжче було йти. Він не йшов, а радше продирався крізь лісову гущу й перескакував з скали на скалу, де ще мабуть і не ступила людська нога. Не раз і не два падав Лукин на мох і хворост, перештрикуючи гнилі колоди, а колоди чи каменюки були у своїй вологості дуже ковзькими. Кілька разів падав і у воду потока, якого тримався, як свого дороговказу. Часом мусів спинатися на скалу, що лежала впоперек потока. Треба було мати не лише силу, але й упертість та завзятість, щоб поборювати всі перешкоди і спинатися щораз вище.

Десь у половині дороги до джерела Грамітного, Лукин затримався. Мусів же забити ведмедя і надягнути на себе його шкуру. Зробити це, не було тяжко, бо ведмедів було тут багато. Невдовзі знайшов таки одного ведмедя в дебрах, вбив його, здер шкуру, а що сира шкура була затяжка то повісив її на кущі проти сонця щоб просушилась. Згодом, як шкура вже просохла і стала легшою, надягнув її на себе. Але йти далі, ставало дедалі тяжкувато, бо бурхливий потік наче-то сердився і лютував. Перед Лукином поставало наче з-під землі багато перешкод із скал-каменюків, з віковічних дерев-колод, що лягли впоперек русла потока. По них потік розбивав свої води, що аж пінилися і ставали білими, творячи вири й крутежі. Цей шумливо-дикий потік, здавалося, немов хотів затримати Лукина – перестерегти його перед дальшою і небезпечною мадрівкою. Та наш Лукин так завзявся на песиголовців, що жадна сила не могла стримати його від його пляну. Що раз задумав, те й мусить виконати.

Ось одного вечора прибув таки Лукин до джерела Грамітного – тут же було все таке дике та непрохідне, що годі було пролізти: гори, ліси та скелі, а вгорі ледво видно клаптик синього неба. Раптом почув він якісь голоси, подібні до гавкітні котюг та виття вовків… Так – думає собі Лукин, – тут напевно десь поблизу є криївка-лігво тих препоганих песиголовців. Підсунувшись нишком кількадесять метрів в сторону голосів, побачив їх. Песиголовці на перший вид, були такі жахливі й грізні, що Лукинові пішло морозом поза шкірою; а він ще й хоче звести з цією поганню смертельний бій… «Однак мушу таки звести цей бій – думає Лукин – Хай діється воля Божа. Але не зараз. Підожду до затрішнього дня та й сам трохи відпочину по тяжкій мандрівці. Ранком же вдарю на них, як будуть ще твердо спати передранішнім сном».

Як задумав, так і зробив. Почало щойно світати, а Лукин вже, одягнувшись у ведмежу шкуру і з довбнею в ціпкій правій руці та з ножем у лівій – кинувся одчайдушно на тих престрашних песиголовців. Чути було лише безнастанне гавкотіння і виття в цій смертельній метушні і суматосі. Лукин раз-по-раз гатить довбнею по песиголовцях та смертельно коле їх ножем. Песиголовці ж у свою чергу гавкають з переляку, кусають Лукина та рвуть ведмежу шкуру на ньому. А він їх безнастанно довбнею, довбнею та ножем! Він мусить їх побідити, мусить! Лукин про це знає, що раз-на-все мусить їх побороти – оцю песиголовську гидоту! Довгий був цей смертельний та кривавий бій. Було десь близько полудня, як усі мартві песиголовці лягли покотом.

Недалеко песиголовців повалився і Лукин на землю, смертельно змучений та окровавлений. Заснув неборака твердим сном. Прокинувся аж вечором. Назбирав нашвидко сухого дерева і хворосту, накидав на гидких песиголовців, що лежали покотом мертвими, запалив цей сушняк, щоб раз-на-все згоріли ці падлюки, – щоб у попіл перемінились. Потім убив сарнюка, облупив його, припік над ватрою та ще майже напів сирого з'їв. Був же голодний як вовк! Переночував коло ватри, а скоро насвіт ставало, прокинувся, помився в потоці і стрімкими горами та темними лісами подався геть він цього гидкого місця. Ішов та й радів цілою душею, що звільнив свої улюблені гори від песиголовської погані. Він же ж верховинець, який добре вмів боротися і перемагати – верховинець, якого тягне вглиб карпатських пралісів, тягнуть його духи нетрів та дебрів. Верховинці, люди свободи, діти волі, пов'язані зі свободою гір, полонин і лісів. Всі ненавидять рабство і неволю. Зжиті з Верховиною, цупко тримаються її, а вона держить їх аж до смерти у своїх тенетах.

* * *

Лукин, ідучи почерез нетри пралісу, дібрався аж на край полонини Дуконі. Він хоче знайти там знайомих верховинців. Ось уже перед ним і гордо-пишна, трависта Дуконя. Нараз заступає йому дорогу пречудесна з'ява – жінка неземської красоти – красуня, якої досі ніде не бачив і не стрічав. Білява, струнка та висока. Очі – небесна блакить, сяють, немов самоцвіт. Довге, розпущене по плечах волосся, а на голові віночок із синіх та жовтих чічок. Одяг на ній – зелений, а на лебединій шийці – червоні коралики, в правій рученці – китиця з свіжих полонинських квітів. Лукин на цей вид, наче остовпів. Вона привітала його усміхом сходячого сонця і промовила наче перлами посипала:

«Що, здивувався, зачудувався леґіне, вздрівши мене? Або може злякався? Ні, ні. Не дивуйся і не лякайся мене! Знай: я Господом сотворена й верховинцям подарована. Я найцінніша з гірських квіток – квітка. Я, я свобода, чи інакше – воля, скарб верховинців. Я царівна Карпат, а всі верховинці залюблені в мене, закохані в мою красу й силу, – я ж сильніша смерти. Залюблені в мене стають в моїй обороні й своє життя віддають за мене. Віддають життя ті, що Богом люблені й людьми цінені та шановані. Сила в мене велика, нікому й нічому рівнятися зі мною. Я маю багато щирих і вірних друзів по всіх Бескидах та й поза ними. Немало в мене також і лютих ворогів, які посягають по мою голову і по голови моїх друзів та надалі будуть також посягати. Однак поки існує світ я буду жити і не вони мене, а я їх поборю та поконаю. Тоді покладуть на мою голову не вінок з квітів, а золоту корону. Знаю тебе леґіне, знаю, що ти любиш мене. Давай же мені твою руку».

Взяла Лукина за руку та й повела ген стежками й плаями, знаними тільки їй самій. Довго-довго водила його Бескидами.

Лукин, прощаючись з нею, запевнив її, що буде вірний їй аж до смерти. Буде повчати всіх верховинців любити й шанувати волю, як найбільший і найцінніший скарб.

Вістка, що Лукин знищив песиголовців, рознеслася вітром по всіх Карпатах. Сам же Лукин блукав дальше Бескидами та говорив сам зі собою про чар і красу своїх гір.

* * *

У своїх мандрівках Бескидами мав Лукин, як уже було сказано, деякі зустрічі, але найулюбленіші були зустрічі з старими верховинцями. Він дуже радо вислуховував їхнє повістування про старовіччину. Старі верховинці вміли гарно розповідати про те, що було і про те, що прийде. їхні розповіді бували дивні й цікаві, нераз ваніть несамовиті, що не все відповідали правді.

Оце зайшов якось раз Лукин до знахаря в Голошині та й почув від нього чудову казку про Чорногору:

«Був колись власником полонини під Говерлею богач-дука з Жаб'я, Федьо Шведюк. Він кожного року сам літував на тій полонині, мав богато бовгарів і вівчарів, а маржини й овець так багато, що й не знав їм рахунку.

Проминали так роки, а з ними і старівся Шведюк. Не зчувся він, як смерть загостила до нього й сказала:

«Чєс уже Шведюку залишити полонину і всі статки та достатки тай іти з цего світа на другий».

Бачив Шведюк ту смерть зблизька, чув її слова та її холодний подих. Покликав до себе своїх двох бовгарів і наказав їм поховати його тут же таки на його полониш та й вийти на Говерлю з трембітами і затрембітати на всі чотири сторони світу – дати знати всій Верховині, що не стало вже годного й славного ґазди жєбівського, Федя Шведюка. Закрив навіки свої очі Шведюк, а в них забрав із собою погляд своєї зеленої полонини й горду-пишну Говерлю над нею.

Щоб вволити волю свого ґазди-покійника, пішли бовгарі-трембітарі з трембітами на шпиль Говерлі. Ніч була вже, як вони станули на її верху. Вгорі над нею світив місяць, хоч і не був ще вповні. Бовгарі оперлися сильно ногами об ґрунт Говерлі, піднесли вгору трембіти і сумні звуки пронеслися по Бескиді – сповістили, що вже розпрощався зі світом і полониною ватаг Шведюк, вже не буде більше літувати та ватагувати. Місяць, почувши сумну вістку трембіти, пристанув над Говерлею та й засмутився. Потім злегенька спустився нижче щоби ще ліпше почути тужливу гру трембіт та так низько спустився, що бовгарі могли досягнути його своїми руками. Вони перестали грати і, не надумуючись, вчепились один за один ріжок, а другий за другий ріжок місяця, а він, стрепенувшись злегенька, почав підноситись з ними вгору, в небесні простори. Ніс їх, поки ніс, а там далі передав одній зірці, а ця другій, а друга – третій і так далі доти, доки над ранком опинилися трембітарі перед троном Господа Бога. Зложили Творцеві світу і Верховини низький поклін, впали на коліна і задули в свої трембіти, а один з них промовив:

«Господи Боже, наша гра, це вислів нашої вдяки Тобі за ту нашу гарну Верховину, що Ти її нам подарував».

По цих словах, заграли ще раз обидва на трембітах та так сильно, що по цілім небі пролунали звуки трембіт з відгомоном. Зараз позбігалися всі ангели Божі з небес і з великим зацікавленням слухали гри верховинських трембіт. Слухали й чудувалися, бо такої гри ще зроду не чули. Один верховинець відложив свою трембіту, вийняв з-за череса сопілку й заграв такої веселої, що й мертвий встав би з гробу. Не витримали ангели та й пішли в танець і затанцювали гуцулки-трісунки так, що аж святі заплескали в долоні. Верховинець заграв вдруге, але цим разом аркана, а за ним ще й круглєка. Він грає, а другий приспівує. Св. Юрій, опікун Верховини, пішов у присіди. Велика то була радість і втіха на небесах.

Обидва наші верховинці перебули там деякий час, а потім попросили Господа Бога, щоб дозволив їм повернутися знову в свою улюблену, зелену Верховину. За дозволом Господа взяла їх знова одна зірка, передала другій, а ця третій, а ця знову місяцеві, що заніс їх назад на Говерлю. Стали обидва на шпилі і дякуючи місяцеві та зіркам за їх услугу, заграли на трембітах. Про свій же побут в небесах не оповідали нікому. Однак один з них, приятель знахоря в Голошині, зустрівшись з ним у святоіванівську ніч у Чорногорі, розповів йому це, а знахор – Лукинові. І так постала ще одна чарівна казка Верховини – казка завороженого карпатського світу.

* * *

Наслухався Лукин не мало про св. Юрія, небесного лицаря, опікуна й захисника Верховини та верховинців. Чув, що були такі, які бачили того святого, але їх не було богато. Бажав і Лукин з цілого серця побачити св. Юрія. Але, чи побачить? Чи доступить тої ласки?

Один старий ватаг на полонині Ґаджині, що простяглася під Чорногорою, сказав раз Лукинові, що св. Юрій появляється з початком місяця травня на Говерлі тоді, коли то верховинці святкують його свято й виганяють маржинку на полонини – в день «полонинського ходу». З великою нетерпиливістю вичікував Лукин тієї днини. Нарешті таки діждався її… Разом зі сходом сонця був уже на Говерлі. Станув на її шпилі і жде…

З глибин гір піднялось сонце – встало з нічного сну й зарум'янило білу хмарку над Говерлею. Вп'ялив Лукин свої очі в ту хмарку. Пливе та хмарка по небі і затримується над Говерлею. Побачив Лукин у ній узброєного лицаря на білому коні. Лицар і його кінь блищать в золоті. Лицар в одній руці тримає спис, а в другій – золотий ріг. Знизилась хмарка над Говерлю, а з неї зійшов кінь на землю і з коня зіскочив лицар…

«Боже! Та це ж св. Юрій – подумав Лукин – той лицар-воїн, якого з-давна я прагнув побачити!»

Св. Юрій станув на верху Говерлі, приложив золотий ріг до рота і заграв у нього. По всіх Карпатах понісся голос рога. Знає добре Лукин, що означає ця гра в ріг. Нею сповіщає св. Юрій Верховину та її мешканців, що минула вже довга і люта зима, а їй на зміну прийшла радісна й зелена весна. Журчать потоки, співають пташки, зозуля кує, цвітуть на лугах квіточки, всміхається до людей золоте сонечко, полонини вкриваються зеленими травами і овечок та вівчарів з сопілками очікують.

Весна, весна всюди! «Полонинський хід».

О, який же щасливий Лукин, що Господь дозволив йому побачити зблизька найбільшого «свєтого Верховини». Ось що розповідав Лукин про свою зустріч із св. Юрієм на Говерлі:

«Наколи св. Юрій зіскочив з коня, я впав перед ним на коліна й зложив руки наче до молитви, а святий взяв мене за плече й підвів на ноги. Я хотів взяти коня за повід і притримати його, але він дав знак рукою, щоби залишити коня. Наколи він закінчив гру в ріг, звернувся до мене і спитав:

«Знаєш леґіню, хто я?»

«Знаю. Ти є св. Юрій» – відповів я.

«Правду сказав єси. Так, я св. Юрій, опікун вашої Верховини. Хотів ти побачити мене? Хотів?»

«О, ще й як хотів! Дуже, дуже хотів побачити тебе!»

«Ну й побачив. Так воно буває: треба дуже сильно хотіти, а тоді те хотіння перейде в дійсність. Так то і з тобою леґіню, – бажав і побачив того, кому Господь, який сотворив Верховину, віддав її в опіку. Побачив того, хто понад усе любить Бога й оцю Верховину з її верховинцями. Любить і бажає, щоб всі верховинці любили Творця гір і свою Верховину та щоби вони обороняли її від лютих ворогів так, як я її обороняв від лютого й ненажерливого змія-смока.

Знай це і перекажи іншим, що лише щира й гаряча любов до Бога та любов до рідної, Богом даної вам землі дасть силу й відвагу та готовість станути в її обороні. Лише любов до свого і своїх буде породжувати велику ненависть до ворога і до всего, що вороже. Все те, що ти почув від мене, затям собі й ніколи цього не забудь. А з цим і бувай здоров леґіне!»

Сказав це, скочив на коня, піднявся вгору і зник в хмарі, що нависла над шпилем Говерлі та немов чекала на нього. Був ось тут, здається, і раптом не стало його! Вже нема коло мене небесного лицаря – св. Юрія, Я ж сам і посьогодні не мозку сказати і не знаю, був я справді на Говерлі, бачив св. Юрія і говорив з ним, чи ні? Однак воно було так, як я оце оповідаю, а може була це лише казка занесена і нашептана вітром з Говерлі. Не знаю дотепер і не можу певно сказати. Може це й був привид. Бо Чорногора враз із Говерлею, це частина великого, бескидського світу, що все оповитий таємничістю і завороженістю. Все тут заворожене – Верховина і самі верховинці. Заворожений був і я, Лукин – син Карпат».

Як би там воно не було того весняного ранку на верху Гомерлі, але Лукин не забуде цього до самої смерти…

Потім зайшов він до стаї на найближчій полонині та чемно привітався з ватагом, бовгарями і вівчарями. У стаї було сьогодні багато запопадливої роботи, бо ґазда-ватаг щойно викочувався зі всякими запасами на полонину, але ватра вже горіла перед стаею. Щойно вечером міг Лукин розговоритись з ватагом та його слугами, а про свою зустріч зі св. Юрієм не згадував. Хотів ватаг, щоби Лукин залишився в нього хоч на кілька днів, але він сказав, що весна, яку приніс у гори св. Юрій, тягне його на верхи та на дальші полонини і він мусить іти. Було б гріхом сидіти на однім місці, коли соняшна, чічками закосичена весна загостила в гори Бескиду. Попрощав ватага й пішов зеленими верхами та полонинами, пішов темними лісами, понад бистрими потоками.

Ходив, блукав, аж нарешті опинився на полонині Шкорушнім. Раптом – що за привид? Та невже ж це знов св. Юрій на своєму коні? Повагом ступає кінь, своїми копитами ледве торкається землі. Видно не спішиться його їздцеві, а йому також ні. Святий Юрій розглядається на всі сторони та посміхається, але Лукина не бачить. Лукин же тихцем слідом за святим йде. Куди св. Юрій – туди й Лукин. Перед св. Юрієм зацвітають вмить чічки і стеляться немов пухнистий ліжник під копита срібногривого коня, а за ним чарівна музика й співи. Все грає і співає – св. Юрія і його весну вітає. Назустріч святому виходять всі звірі, а між ними йде повагом «вуйко» – ведмідь. Он станув під лісом на дві задні лапи та й киває своєю косматою головою, ніби кланяється і муркоче щось, весною радіє. Там далі вітають святого Лісні, Мавки і Лісовики – співають та танцюють. Танцює собі й Чугайстер. Вийшов із своєї палати також Цар Лісів і кланяється св. Юрієві. Виходять назустріч святому також верховинці зі своїх курниць і колиб та навколішки стають перед ним.

Усе, що тільки живе, зустрічає святого співами й танцями, радіє його весною. Але чи справді все? Ні! Погане й люте гаддя та всяка інша нехар заховалася в нетрах і дебрах – не до них же св. Юрій приїхав з весною. До пізнього вечора ходив Лукин горами за св. Юрієм. Так скінчилася Божа днинка. Зарозкевилися гори заходячим сонцем, що сховалось десь за Чорногорами, а на небі появилася біла хмарка і спустилася на землю. Кінь піднявся з св. Юрієм вгору і сховався в тій хмарці.

* * *

Лукин приляг під старою ялицею та задумав переспати нічку під нею. Але заснути не було легко. Весь час стояло перед його очима те, що він пережив і бачив вдень. Десь аж перед ранком таки заснув, а чи лише задрімав. А як сонечко мало сходити і було ще досить зимнувато в цю весняну ніч, почув Лукин, що його щось гріє – зробилося тепло. Розплющив очі і, ох, лишенько! побачив коло себе» вуйка». Цей собі простягнувся вигідно на всю довжину, притулився до Лукина та й хропе. Лукин задеревів і не знає на милість Бога, що має робити. Лежати тихо далі, а чи вставати? Прокинувся зі сну й ведмідь, спокійними очима вдивляється в Лукина і муркоче щось немов кіт на печі. Чи ж бува часом це не той сам «вуйко», що глядів з-під ліса на св. Юрія? Бизівно, той сам! Встає наш «вуйко» та повагом йде в ліс, а Лукина залишає в спокою. Поки Лукин рішився спати ще, а чи вставати вже, дивиться, вертає знову з ліса ведмідь, але не з порожніми руками. Він несе два великі кусні м'яса. їсть сам один кусень, а другий дає Лукинові, киває головою, та муркоче щось, наче б припрошував його їсти. Ну, а Лукин, що буде те й буде! – їсть. Встав Лукин, обтіпався з моху та йде в полонину, а за ним не відстає і «його вуйко». Видно сподобав собі Лукина. Не диво ж, оба сини Карпат і уродженці гір та лісів – пізнали один одного. Десь аж на третій полонині розпрощалися обидва та й пішли кожний в свою путь. «Вуйко» в ліс, а Лукин покинув полонину і зійшов над потік та подався вглиб лісу.

Над потоком стрінув Лукин старого Лісовика. Цей взяв Лукина за руку і повів під скалу. Лукин побачив там якогось чоловіка. От не знати тільки чи він спить, а чи мертвий? Лісовик» се запевнив Лукина, що цей чоловік не мертвий, а лише спить, твердим як камінь, сном. Звідкіль він і чого зайшов аж сюди, не знає. От зайшов сюди, ліг і заснув. Та так твердо спав, що навіть не чув гри на розі св. Юрія, не встав і не вийшов назустріч весні. За кару буде тут спати аж до другої весни…

«А що буде з ним, як прийде зима? Не замерзне? – спитав Лукин.

«О, ні! Не замерзне! – відказав Лісовик. – Буде спати під снігом, як під ліжником».

Випровадив Лісовик Лукина на верхи. Там побачив Лукин стару, повалену на землю, ялицю, а під нею лежав мертвий чоловік.

«Це була в горах найстарша ялиця, – сказав Лісовик. – Під неї сходилися колись всі верховинці в святоіванівську ніч. Аж оце недавно зайшов сюди цей чолов'яга і зачав рубати топором ялицю. Зарубав її до половини, а тоді бризнула з ялиці кров в його очі і осліпила його. Він упав і зразу звіялася буря, повалила на землю підрубану ялицю та привалила собою рубача. От, знай – твердий є закон карпатських гір. Життя дає життя, а смерть сіє смерть!»

Пішов собі Лісовик в свій ліс, а Лукин на верхи кичери та на полонини. Пішов туди, куди манила його чародійна весна. З верхів і полонин заманила його і над Черемош, на зелений, заквітчаний луг, де цвіла біленьким цвітом калина, а його запах рознісся по цілім лузі.

О, Боже святий! Батьку нашої природи! – на лузі, недалеко калини, побачив Лукин ще одне гірське чудо-диво, ще одну казку Карпат. Дивиться і не надивиться. Чудується та й своїм очам і вухам не вірить. Ось там стоять дві сестрички-красуні. Але ж і красуні які, ще досі таких не стрічав ніде і не бачив. В обох рум'яні та біленькі мов молоко личка. В одної на голові віночок з зеленого барвінку, розпущені біляві та довгі коси, а в руці китичка весняних квітів. Сорочка біленька, вишита, аж до ніг сягає, а постільці на ногах срібні, очі ж – голубі самоцвіти! Друга чорнявка з чорними очима, як з блистячими перлами, а головка закосичена білим, калиновим цвітом. На ногах золоті постільці. З очей обох красунь так і сяє блиском, радістю та веселістю. Вони побралися за руки і тримаються по-сестриному.

Лукин наче остовпів та й питає себе:

«Хто ж це може бути? Хто це, оці дві сестрички з неземською красою?»

Аж знова ненадійно з'явився коло нього Лісовик. Стоїть і сміється до нього:

«Не знаєш Лукине, хто це такі, ці дві красуні? Га? Не знаєш? То я тобі скажу. Ота білявочка, це наша верховинська Співаночка, а чорнявочка – Гуляночка. Дві нерозлучні сестрички, немов близнюки. Стій та дивися, що буде дальше».

Дивиться Лукин, а з ліса виходять три Лісовики. Один із скрипочкою, другий з цимбалами, а третій з флоєрою. Заграли музиканти, заспівала білявочка, а чорнявочка пішла в танець. Повиходили з ліса Лісовики, Лісні і Мавки, заспівали та заграли всі гори з своїми лісами і потоками. Пішло в танець все, що разом з весною ожило. Ціла Верховина співає, грає та танцює! Заспівала Чорногора з Говерлею, завторував їм Піп-Іван, заграв П'єтрос у флоєру. Затанцював Піп-Іван з Говерлею коломийки, а також всі верхи з кичерами. Співали та танцювали так, що аж гуло по Верховині. Співають весняними шумами ліси-праліси, грають гірські бистрі потоки. Якже ж не піти в танець також і полонинам? Пішов в танець Чівчин з Лудовою, Шкорушний з Явористою, Кедровитий зі Скупою.

Заспівав із Співаночкою і Лукин та пішов у танець з Гуляночкою. Співає і танцює аж дух запирає. Ось там виліз із гущавини «жєсний» Чугайстер – той вічний карпатський танцюрист. Співає на все горло і танцює так, що аж земля під ним дрожить. Рад-не-рад, мусів Лукин з ним також потанцювати та ледве вирвався з його рук. Тоді кинувся Чугайстер до Лісних і Мавок, але вони повтікали від нього в ліси. Забралися в ліси й Лісовики, а з ними й музиканти. На лузі лишилися лише дві красуні – Співаночка й Гуляночка – та й Лукин з ними. Хотів також піти геть, але не міг і кроку ступити, так був заворожений обома красунями. А вони все сміються до нього та підморгують своїми веселими оченятами.

Пізніше почув Лукин таке від тих красунь: Занесли їх сюди у Карпати ті перші верховинці, що то перед віками зайшли були в гори, здобули їх і заселили. З далеких країн мандрували сюди, густо-часто трупами стелили свій шлях, трупами ворожими і своїми. Важка й небезпечна була їх мандрівка. Не одне, що зі собою забрали, загубили по дорозі. Не одне загарбали в них вороги. Але Співаночку та Гуляночку таки аж сюди в гори занесли. За пазухами їх у стужу гріли, на дні серця ховали їх від лютих ворогів та як тільки могли боронили їх, щоби ненарушеними занести сюди в Карпати. Тут же їх сокотили немов цінний скарб і з покоління в покоління передавали. Сестрички Співаночка і Гуляночка, щирі та вірні своїм верховинцям, ввесь час тримаються їх, як добрі діти батьків.

«Я – каже Співаночка, – не залишаю верховинців ніколи. Співаю їм від колиски до гробової дошки. В хвилини веселости – веселюся з ними, в смутку ж – потішаю їх і розганяю тугу. Не опускаю їх в горю, слабим сил додаю, впавших підношу, хворих оздоровляю, заплаканим сльози втираю, воїнів до бою з ворогом загріваю. Ніжна я та тендітна, але велику силу маю».

«А я, – каже Гуляночка, – я ввесь час з верховинцями перебуваю: на весіллях, на храмах, на толоках, по селах і на полонинах та при кожній нагоді з молодими і з старими. Вмію старих відмолоджувати і в танець їх брати. Не менша в мене сила, як у моєї сестрички, Співаночки».

«Треба тобі, леґіню, ще й те знати – додала Гуляночка, – що обі ми все молоді та безсмертні, не старіємося і не вмираємо. Таку ласку маємо від самого Бога. Без нас обох не могли б жити верховинці».

Співаночка додала ще від себе:

«Ти ж бачив леґіню, як то часто Аннички та Марічки горами ходять і співають:

 
Співаночки-Гуляночки, де я вас подію?
В полонинці на царинці, там я вас посію!
 

І так сіють, щоби їх леґіні збирали і за кресані клали». Не минула хвилинка, як вони обі зникли з очей Лукина. Знову ж не знав Лукин, чи це була з'ява, привид, а чи дійсність? Постояв ще троха на лужку та й пішов на верхи. Пішов, як ті Аннички та Марічки, сіяти полонинами і царинками співаночки та гуляночки. Та просив і благав Господа Бога, щоби вони росли і не в'янули та не всихали навіть під час зимових морозів і сніговій. З весною в руках, зі співаночками-гуляночками в серцю – блукав Лукин горами так довго, аж діждався літа з соняшною, золотою короною на голові. В цей час часто чув Лукин спів косарів:

 
«Ми в луг підем всі з косами…»
 

* * *

Якось раз ненадійно стрінув Лукин ще одне чудо – ніколи невидану жінку. Ні стару, ні молоду – не гарну та й не погану. Вся в сіренькій одежині, з довгими розпущеними косами, зі срібними кораликами на шиї; з лагідним і милим усміхом на приблідлих устах. Йде вона назустріч Лукинові, ступає малими, в золотих постільцях, ніжками, ледве землі ними дотикає. Підходить до Лукина і вітає його усміхом:

«Здоров був, леґіне! – каже з-тиха. – Не знаєш ти мене, не стрічав мене у своїх мандрівках. Не чув ти також і мого голосу – він тихий і нечутний. Моє ім'я Тишина – «порекла» не маю. Я Тишина «невидимка». Карпатська заворожена Тишина. Самі Карпати зродили мене і в Карпатах ввесь час живу. Вони мене потребують. Тяжке карпатське життя, було би без мене ще тяжче.

Я звичайно проживаю в глибинах карпатських пралісів там, де не доходять жадні голоси й не перешкоджають моєму спокоєві. Часом виходжу із моєго сховку на світ і це роблю тоді, коли мене світ потребує. Сам же знаєш, що життя в Карпатах, це вічна й безнастанна боротьба. Отож в таких випадках мушу і я зводити боротьбу з усім тим, що мені противне й вороже. Раз я його, а другий раз. воно мене перемагає. Такий уже тут закон гір: переможений уступає місце переможцеві. Те все діється до якогось часу. Бо ж усе тут чергується.

Ні на весні, ні влітку, немає для мене спокою ні місця тут в горах. Весною все тут грає та співає; гримлять потоки, шумлять ліси, співають верховинці, блеють овечки та порикує маржина. Влітку ж полонини лунають різними голосами, б'ють громи, гудуть-ревуть збуреними водами ріки й потоки, по селах та царинах дзвенять коси. В такі часи мушу пересиджувати в глибині ліса. Не виходжу з нього і так вичікую осени. Опустіють полонини, а тоді як справжня Тишина, панею проходжуюся по них. Згодом знов настає час чорногірських вітрів осінніх. Вони немилосердно проганяють мене з полонинських верхів. Мушу тоді знов іти в ліси. Не дуже то радо, поступаюся я тим вітрогонам. Верховинці кажуть про цей час: «це передзимова тиша».

Щойно перед самим приходом зими, я виходжу знову на гори. «Тиша аж у вухах дзвонить». Усе тихне тоді, наче до землі прилягає і надслуховує. Починає падати сніг. Тихими, білими сніжними платками вкриваються гори, полонини, ліси й села. Ні звуку, ні шелесту. Тоді я паную і ніщо не заколочує моєї тиші. Так тягнеться якийсь час, аж поки знову заговорить Чорногора. Заговорить бурею, вихром зареве, застогне і засвище. Грізна та дика ота зимова буря в горах – безжалісна й безпощадна. Перед нею мушу я втікати в дебри й нетри. Як ущухне та вихора, тоді я знова виходжу з укритку й заливаю гори зимовою тишею. Ані вітерець не дихне, все глухне, мовкне, каменіє, завмирає. Я, Тишина, беру гори в свої руки, а мені на допомогу приходить сивоусий дід Мороз. Тихнуть тоді і всі гірські села. Люблять мене, цю зимову Тишину, всі гори, ліси й верховинці, а я їх – також люблю. Хоч сама я тиха Тишина, але люблю гірські бурі, сніговії, повені-плови, вихори й громи, люблю боротьбу з ними. Знаю добре: сумне і невеселе життя було б в наших горах, коли б у них була панею лише я. Тоді мертвеччина залила б наші гори і людей. Потрібні тут на переміну також і бурі.

Буває, що я дуже часто заходжу на цвинтарі та відвідую покійників. Знаю, вони дуже люблять мене. Заходжу також і до живих. Заходжу тоді до них, коли їхні душі буряться, а в їх грудях бушує неспокій. Заходжу та втихомирюю їх. Бо й не даром люди кажуть таку приповідку: «Святий спокою – гаразд з тобою», а спокою не було б, якщо не було б мене – Тишини. Лише я одна, Тишина, поєдную їх з Богом, лише у тиші зносяться їх душі до Господа. Лише у тиші можуть вони заносити свої щирі молитви до Всевишнього. Нестерпне і докучливе було б без мене буйне життя, бурхливе та неспокійне.

Ось так говорила гірська Тишина з Лукином. Потім повела його за руку в незнані і таємні місця гір. Побачив там Лукин пишну палату, що була збудована з срібних цеголок та обведена золотою огорожею. Вікна палати були з діяманту, а покрівля – зоряна.