Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Арідник побачив Лукина, заскреготав зубами аж іскри посипались тай задзвонив ланцюгами, наче бажав би порвати їх і кинутися на «гостя». Не знав Лукин сам, як, куди і коли вийіпов він із Арідникової печери. Славити Господа якось удалось вийти на Божий світ. Так, але не позад нього щось біжить, здоганяє. Чорне, невелике. Підскакує і котюжкою гавкає.

«Прийде, прийде час! Арідник порве ланцюги й вийде з печери. Зареве, що весь світ, почувши той рев, здригнеться. Гав! Гав! І буде мати цей наш батько Арідник, багато слуг. Слуг вірніших псів. Не він сам, а руками слуг, нищитиме всіх і вся. Усіх, хто не буде з його роду»…

Погавкало те чорне й щезло, наче б під землю провалилося. А Лукин пішов собі дальше. Пішов із чорними думками у голові. Не знав, чи вірити тому всьому, що щойно пережив. Чи був це якийсь поганий сон, чи правда це була?

Іде та думає, передумує ту зимову казку гір, що пережив і зазнав у печері. Так, зима в горах, це дійсна казка. Таких же зим, як у Карпатах, немає ніде.

* * *

О, гірські зими знає Лукин добре – знає і любить їх. їх дику красу і грозу. Але якось досі крив його Господь від зими в Чорногорі. її він не бачив зблизька, не переживав її жаху із її несамовитою силою. Аж раз – сам не знає що – занесло його зимою на Говерлю. Отут побачив і почув справжню Карпатську зиму. Чув від людей, що Чорногора не любить зимових гостей, але вірив у це і не вірив. Аж таки довелося загостити під Говерлю. Чорногора привітала його сніговою курявою, бурею, метелицею, світ перед ним закрила, очі засліпила, закрутила ним і завертіла, в стебелинку перемінила… Цього Лукина, що то своєю силою протиставився силі ведмедя. Не знав досі, що це таке чорногірський вітер та буря і яка в них несамовита сила. Буря в Чорногорі немає стриму, ні запори, тут же безлісні верхи й полонини, вітер може гуляти, куди захоче. В світи несе сніг, засипає ним усі видолинки й вертепи, намагається все замести й зарівняти. В таку зимову пору ні людині, ні звірині не втриматися на Чорногорі, ані не перейти її. А Лукин вірить у свою силу, вірить, що продістанеться на іншу сторону Чорногори й заховається перед її грозою в потойбічних непрохідних лісах. Не хоче вірити, що перед чорногірською зимою бурею ніщо не встоїться – не встоїться і він, Лукин. Буря звалить з ніг, присипле снігом, заморозить… Пропаде, загине. Найдуть замерзлого голодні вовки й пожеруть, навіть костей не лишать. Лише думка в голові Лукина працює ще. Бачить, наперед, що його не пустить буря, а завернути теж немає сил.

Знає, що там десь, може й не так далеко, ліс, але чи можна добитися до нього? А зрештою, чи знає він, куди вперед, а куди назад? Уся Чорногора, це один страшний крутіж, у якому легко задушитися. Буря не лише валить з ніг, але й дух запирає. Лукин наперед, а буря мече ним назад, все на одному місці крутить ним. До ліса, до ліса добитись йому. Але де той ліс? Це лиш у думці, бо в очах сніг, а в ухах свист і рев бурі. Разом із крутіжем бурі крутиться внсе й голова Лукина. Не знає, чи це виє чорногірська буря, чи заводять відьми-чарівниці, а чи повставали давні великани й заревли на всі гори. Лукинові заперло вже віддих, чує душиться. Але не подається, не здається бурі, держиться на ногах, не падає… О, яку ж силу має Чорногора! Нема другої сили, щоб могла рівнятись з нею! Це мабуть Говерля завела розмову з Піп-Іваном. Ніхто не сміє ту розмову переривати, ані її притишити… Який же тут Лукин маленький і слабенький! Але він таки на своїх ногах ще, хоч уже не вірить, що врятує своє молоде життя, – до ліса не дійде, не заховається в ньому перед лютою бурею. Чує повне ослаблення, тратить силу. Ще крок, ще два і він уже на землі. Пробує піднятися – не може. Лізе на колінах і руках – руки клякнуть, деревіють. Та все таки Лукин не думає тут, на Чорногорі, гинути, як мога, не здається сніговій бурі. Але не устати на ноги внсе не може. Ба й повзатись по снігу, на це теж нема вже сили. Лежить як колода дерева, ледви ще дише. А буря мете снігом й покриває його ним. Заплющує очі, але притомности не тратить. Костеніють ноги й руки, але серце ще б'ється і думки в голові не завмирають, працюють, одна другу підганяє. Але цього, що з ним діється, не розуміє вже й не знає, де він. Чи це буря над ним гуде, а чи орли крилами лопотять. Чи злі духи виють і крутять снігами, а може це мавки закрутилися в танці? Не свист і голосіння, не виття, ні, це Лісні над ним співають, до сну приколисують. А йому щораз тепліше, тай спати, ох, як хочеться. А Лісні й дальше співають йому – співають, як колись маленькому співали. Милий, ніжний, солодкий той спів.

Ні, Лукин не завмирає, не замерзає, лише засипляє – солодкий сон огортає його. Аж, що це? Хтось не дає йому заснути. Щось лиже йому чоло й лице, а хтось другий бере його за плечі й підносить. Нічого цього не розуміє Лукин. А той «хтось» бере його на плечі й несе та тягне за собою, пробує пхати поперед себе, але Лукин паде. Він не може прийти до пам'яті – вона опустила його, як засипав. Так його безпам'ятного приволік той «хтось» над потік до колиби й поклав на лежанку. В колибі горіла велика ватра. Видно, той «хтось» жив тут із котюгою. Власник колиби налляв до кітлика води й всипав до неї якогось зілля, а коли воно заварилося, відчинив Лукинові рот і напоїв його тим гарячим виваром. Тоді почав терти Лукинові ноги й руки. Лукин був дальше без пам'яті. Колибник прикрив його двома вовчими шкірами й пересидів при ньому всю ніч. А все надслухував, чи дише й чи ще серце б'ється в ньому.

Рано понатирав Лукина мастями – передовсім ноги й руки, але зі сну не будив. Десь аж сполудня відчинив Лукин очі. Колибник дав йому знову пити теплого вивару й дав їсти сушених ягід і меду. Після цього Лукин знову заснув і спав до пізнього вечора.

Прокинувся з глибокого сну й повів очима по колибі. На її середині горіла велика ватра, а біля неї чоловік. Не старий ще, але весь зарослий – на голові буйна чуприна, борода довга, майже до колін, а очі у нього світяться як вночі у кота. При його ногах велика котюга. Такого чоловіка, як цей колибник, ще досі Лукин не бачив. Ростом не дуже високий, зате широкий у плечах, кремезний, сильний. Не скоро промовив він до Лукина, вдивлявся в нього, як би бажав прошити його наскрізь гострим зором. А потім заговорив… Грубим, глухим голосом, як би добував його з великої бочки.

«Пробуй, легше, встати на ноги». Лукин устав.

«Зроби кілька кроків. Так. А тепер сядь на ковбчик, що коло ватри». Лукин сів. Тепер він дав Лукинові спорий кусень прижареного м'яса.

«Харчуй! Певно здорово проголоднівся». Харчує Лукин «без принуки». Справді голодний як вовк. А колибник говорить: «Захотів, леґіне, перейти зимою Чорногору? Молодість-буйність. – «Гукну, крикну й уже Говерлю перештрикну»! А воно не так.

«Скажи, як захочеш – не захочеш то ні – хто ти, тай що тебе занесло в люту зиму в Чорногору? Шукав собі смерти, чи хотів поборотися з зимовою силою Говерлі»?

Лукин розповів коротко про себе… Він син Карпат, хоч молодий, але знає вже добре гори, а тепер, сам не знає, що занесло його в Чорногору, щоб побачити її зимову силу й грозу.

«Ну й побачив» – сказав колибник. «Як би не оця моя котюга, був би вже більше не то Чорногори, але взагалі світу не бачив. Вона, оця котюжка, врятувала тебе від смерти в Чорногорі».

А котюга весь час гляділа вірними, щирими очима на свого колибника, як би розуміла його мову. Колибник говорив дальше:

«Так, так леґіне, якби не ця котюга, був би ти пропав у Чорногорі, а я не бачив би тебе в моїй колибі й не говорив би до тебе».

Він розповів Лукинові все, як воно було. Тоді, як Лукин засипляв у Чорногорі вічним сном, як його найшла там котюга, та як заніс він і затягнув його в колибу, в якій спав дальше твердим мертвецьким сном і вкінці пробудився та ожив знову. Замовк колибник, попав у глибоку задуму. Мовчав і Лукин. Тиша була в колибі… Тишу перервав колибник. Він розповів Лукинові про себе.

* * *

Його дєдя, заможний ґазда над Черемошем, мав двох синів, його і молодшого від нього, Леська. Мав дєдя з них велику потіху – славився ними більше, ніж своїм багатством. На леґінів виросли. Почав дєдя думати про їх женячку. Одного оженить і залишить на ґаздівстві при собі, а другий пристане до якоїсь ґаздівської дівки. Так думав дєдя. А воно сталось зовсім не так…

На другому ґруні, мав велику ґражду ґазда Танасій Черкалєк, а в нього була донька, Анничка. Як зазулька в лісі, як квіточка в лузі. Щоб усі гори здовж і впоперек перейшов, другої Аннички-красуньки не знайшов би. І от у цю Анничку влюбилися оба братчики, він і Лесько, а один за одного не знали. Анничка знала, та мовчала. Мабуть оба припали їй до вподоби й надумувалася, котрого з них взяти за мужа.

Анничка надумувалася, але лихо не надумувалося – ненадійно й несподівано прийшло – громом із ясного неба вдарило.

Весна прийшла і брала гори в свої обняття, голубила їх, пригортала до себе, горячу кров кохання вливала в серця леґінів. Плив понад гори місяць, зірки моргали й всміхалися до гір і людей.

«О, ніч це була, ніч! Не всиджу в хаті, піду на ґрунь, викличу з хати Анничку, поговорю з нею, спитаю, коли поберемося? Пішов. От я на ґруні, недалеко ґражди Черкалека – світло в хаті – не сплять ґазди, не спить напевно ще Анничка. Тихими кроками наближаюсь до хати. Але хто там, хто під хатою? Місячно ж, видно, як у днину. О, там Анничка, а з нею, хто, хто? Ніхто другий, лише мій братчик, Лесько. Одною рукою держить Анничку за руку, а другою обняв її поза шию. Так, там Анничка з Леськом. А я? Полум'ям горіло в моїм серці кохання до Аннички, тепер загорілася в ньому злість, ненависть до брата. Ні, ні, Леську, не буде Анничка твоєю! Не буде!

Вовком лютим кидаюсь на Леська, відриваю його від Аннички і з усієї сили мечу ним до грубого бука недалеко хати. Анничка закричала й утекла. Лесько на землі під буком, лежить, не встає. Наближаюсь до нього й підношу. З його голови цюрчить кров. Голова розбита – вдарив нею до твердого бука. Наслухую – серце ледве б'ється, віддих слабенький. Простогнав раз і другий. Боже, Лесько вже мертвий… Простогнав ще раз, витягнувся і віддав Богові душу… Що, зробив я? Я? Ні, це зробило кохання до Аннички й ненависть до того, хто хотів забрати її від мене!

Так, але ж я душогубець! Я братовбивець! Що ж мені тепер робити? Куди дітися? Волосся рву з голови, дзвоню зубами, як у пропасниці. Припадаю до мертвого Леська, цілую його. А тут, як би щось підірвало мене й каже бігти, втікати. А куди бігти, до кого втікати, не знаю. Не знаю, а біжу, землі під ногами не чую. Так біг до ранку, біг і дальше, не приставав, не припочивав.

Перед мною Анничка, за мною Лесько, а в грудях буря з блискавицями і громами.

Почав думати про смерть. Не живе братчик, не жити й мені. Так. Пошукаю собі смерти. Мушу вмерти! Бо для душегубця, братовбивця нема життя! Як же йому жити без душі й без серця? Душу мою забрав із собою братчик до гробу, серце залишив я там, де Анничка.

Шукав я смерти, хотів віддати своє життя покійному Леськові. Хотів утопитися, вода не приймала, хотів повіситися, курмей вривався, штрикав із високої гори-скали, не забився. Що не робив, що не діяв, смерти знайти не міг. Бог покарав мене життям. Буває – найбільша кара на цім світі, це не смерть, а – життя. Куди ходив я і блукав, не знаю, не пам'ятаю.

Блукав аж до осени, вкінці опинився тут, серед лісів, над потоком. Дальше не було вже куди йти. Тут побудував я цю колибчину і животію в ній. Як довго я тут, не знаю, затратив рахунок днів і років. Тай від коли тут, не бачив ще людей – ти перший, але й тебе не побачив би був, якби не оця котюга, що не знаю звідки приблукала й живе зо мною. От я розповів тобі про себе, але ти не мусиш цього переповідати другим. Що чув, заховай для себе».

Хоча по кількох днях хотів Лукин йти геть з колиби, та колибник не пустив його від себе. Аж як перестало віяти вітрами і злегшав мороз, розпрощався Лукин із нещасним колибником – сказав, що не звик довго сидіти на одному місці – мусить іти. І пішов.

Колибник перестеріг його йти ще раз почерез Чорногору – вона не любить зимових гостей. Порадив йти далі потоком. Дійде до ріки Тиси, а там найде села й людей. Пішов Лукин.

Пішов і поніс із собою ще одну казку гір – казку верховинського кохання, казку життя і смерти. Не довго йшов і не далеко зайшов. Зима і не думала лекшати. Карпатська зима, заворожена чарами білої краси, грізна, але прекрасна. Все завалене снігами, скуте морозами – все в руках казкової зими.

Іде Лукин, його ноги западають у глибокий сніг, а вітер знову дме, мете снігом йому в очі. Лукин уперед, а вітер завертає його назад. Мусить борикатися з ним, – боротьба нелегка. Але в Лукина є нова сила. її протиставляє верховинній бурі та йде все дальше, все вперед, куди несуть ноги. Але ж це зима, блукати горами днями й ночами неможливо.Треба найти якесь пристановище, де би дозимувати. Шукав довго, аж найшов невеличку печеру над потоком. Тут перезимує – сказав собі й осів у печері. Не легко було перебути в ній довгу зиму. Днями самота, тиша і відлюддя. Лише ночами оживав трохи зимовий світ гір. Навідувались до Лукина голодні вовки, забігали гонені вовками сарни, гавкали під печерою лисиці, чути було в лісах голоси звірів і крик нічних птахів. А вже найгірше, так це, що ночами навідували його всякі духи й не давали спокійно спати. Були добрі, але більшість з них були злі духи. Прогнати їх від себе не було легко. Вже багато легше було позбутися вовків. Кількох вбити, а решту прогнати.

Велику силу духа й багато завзяття й витривалости треба було мати, щоби на відлюдді перебувати зиму в лісовій пущі. На щастя сила і витривалість були в Лукина. Діждався передвесняного часу, залишив печеру і пішов дальше блукати горами-лісами.

Блукав, – а блукаючи, мав багато різних пригод, в більшості не дуже то милих, а то й прямо жахливих. Кінчилася зима, але ведмідь не вилазив ще зі своєї «ґаври». Йде Лукин темними пралісами, заходить у гущавину. Нараз не счувся, як опинився у якійсь ямі. А та яма, не яма, а ґавра «вуйка». От попав у гості до вуйка. Вуйко заснув у ґаврі на початку зими і спав дальше, щоб прокинутися з приходом весни. Сон вуйка перервав Лукин. Щастя, що це був час перед весною, коли вуйко, не ївши довгий час, був ослаблений і не мав великої сили.

А все ж таки прокинувся, ухопив Лукина за ноги і Лукин вже у лапах вуйка. Знає, що попастись ведмедеві в лапи, це смерть, не вирватися з них живим. Але ведмідь цей ослаблений, тай не попав на слабого – Лукин не втратив сили в печері. Вуйко випускає з лап Лукинові ноги й бере його попід пахи, але хоча вже Лукин має вільні руки. Дусить ними шию вуйка, здавлює так, що той не може вже видати з себе духу. Давить вуйко Лукинові ребра, аж тріщать, але Лукин теж; давить вуйка за горло. Йде смертельний змаг між ними. Пригадав собі Лукин про ніж за чересом. Лівою рукою душить вуйка дальше, а правою блискавкою витягає ніж зза череса і ним коле в саме серце вуйка, раз, другий і ще раз. Захарчав вуйко і випустив Лукина з лап. Лукин переміг ведмедя. Довго відпочивав після змагу. Видряпався із ґаври, не йшов далеко. Розложив ватру і заснув при ній.

* * *

Чув Лукин про вовкулаків і упирів, але в своїх мадрівках ще не стрічався з ними. Так, але не казки «гоп», як не перескочив! Таке сталось із Лукином. А сталось воно у Чорногорі, як заночував був при ватрі над одним озером. Була певно вже північ. Прокинувся Лукин нагло зі сну, як би хтось збудив його. Глянув і великий ляк обняв його – дало йому «пуду». Над ним якесь страшилище – пів чоловіка, пів вовка – термосить Лукина за плече.

«Це напевно вовкулака» – подумав Лукин. – Бачив вже у горах усяку погань і нехарь, але такого «страшилища» ще не зустрічав. Зірвався на ноги звільнив плече з лап вовкулаки, тай за свою довбню. Б'є нею вовкулаку по голові, але він знову Лукина за плече бере – щастя, що за ліве. Лукин може держати довбню правою рукою і бити нею страшне «опудало». А воно не подається, держить дальше Лукина за плече. Ба намагається вхопити його ще за праве плече. Що буде тоді з Лукином? Лукин добрався останніх сил, напружив всі м'язи. Вдалося йому вирватись з поганих рук вовкулаки. Щастя, що той не покалічив його гострими зубищами. Втікає від вовкулаки, біжить, що має сили в ногах. А вовкулака за ним – ось-ось досягне його. Лукин шубовсть у озеро, може так врятується від страшилища, хоч і не знає, чи той не скочить за ним у воду. Але ні, вовкулака пристанув на березі озера, не збирається скакати в воду. Мабуть не вміє плавати, боїться води. Постояв, потупцював на березі якийсь час, завив, заревів і пішов геть. Від його реву, здавалося, здригнулася уся Чорногора.

Мокрий, як курка на дощі, виліз Лукин із озера – труситься з холоду. Йде в противну сторону, куди подався вовкулака. Не дай Бог стрінути його ще раз! Відійшов далеко від озера. Розложив велику ватру, гріється при ній, сушить мокрий одяг. При ватрі пересидів до ранньої днини. Уснути не міг – увесь час перед собою бачив жеснгого вокулаку. Так, але пізніше зустрівся ненадійно з іншою потворою – з упиром. Про упирів чув Лукин, як був у палаці Лісового Царя.

Іде Лукин попід ліс. Аж тут вискакує з ліса страшилище – ні звір, ні чоловік. Не знати, що і чим порослий, шерстю чи волоссям? З пащі висолоплений червоний язик, очі палають вогнем. Лукин знає, чув, що упирі постають з людей. Упир ще й за життя упиром, зовсім схожий на чоловіка, лише, що в нього червоніше обличчя, ніж у других людей. У справжнього упира перемінюється чоловік щойно по смерті. Бувають і упириці, ще жєсніші від упирів. Упирі, чи упириці не страшні й не небезпечні, поки живуть між людьми. Тільки часом зникають кудись, ідуть в ліси, де сходяться із щезниками – дідьками і відьмами та відьмаками. їх душі не належать їм – душі свої віддали щезникам-дияво-лам уже за життя, та про це ніхто з людей не знає.

Умре упир, чи упириця, поховають їх, як і других людей, а вони потім вилазять із гробів і ходять ночами по горах, часом відвідують свояків, заходять до їх хат. Уже й по смерті сходяться, як за життя зі щезниками і відьмами. На людей наводять жах. Такого упира зустрінув Лукин під лісом, як попередньо вовкулаку над озером. Ляк зібрав його. Має зі собою пістолі і ніж, але знає, що ними нічого не вдіє потворі. А упир щораз наближається до Лукина. Лукин розгубився, затрусився, не знає, що діяти? Втікати? Але ж його ноги, як би прикуті до землі. Не поворушить ними. Стоїть, жде, що робитиме упир. Упир уже біля нього. Обходить його довкола, нюхтить, обнюхує Лукина. Лукин немов перемінений у стовп, стоїть, не ворухнеться.

Упир підоймається вгору, лиже Лукина червоним язиком, від чого Лукинові йде мороз поза шкіру. Але не рухається, стовпом стоїть, наче завмер. І добре, розумно зробив. А то могло би погано бути, якщо б пробував зводити двобій з упиром. Упир грізніший від вовкулаки. Задиратися з ним дуже «варівко»-небезпечно. Упир, обнюхавши Лукина й облизавши його, відійшов у ліс, не видавши із себе голосу й не ушкодив нічим Лукина.

Мабуть ті погані пригоди причепилися Лукина і переслідували його, бо мав він ще пригоду із водяником. Сам не знав, як вирвався з рук отого водяного «жєснека». Трапилося це одної місячної ночі. Брив почерез Черемош, добрив але на середину ріки, аж тут ловить його щось за ноги й повалюе у воду в місці, де була найглибша вода у Черемоші.

«Що це за біда? – питає себе Лукин. Чує добре, що щось держить його за ноги. Напевно це водяник, про якого розповідали йому Лісні і Мавки. Починає борикатися з тим водяником – мусить вирвати з його рук свої ноги! Тяжко у воді дихати, в роті повно води. Але він, най буде, що буде, не дасться водяникові. Так, але ж на допомогу водяній марі спішать потопельники-топільники. Це, як зачував, дарабники, керманичі дараб, що потопилися в Черемоші.

«Пропав я! Стану теж топільником» подумав Лукин. «Алеж ні, не дамся отим водяним страшилам»!

Щастя, що він уміє добре плавати, навчили колись Мавки. Водяник держить його дальше за ноги, а топільники намагаються вхопити його за руки. Лукин бачить, не вирве ніг із рук водяника, тож тягне його з цілої сили за собою з глибини на плитке, топільникам не дає взяти своїх рук – відмахується від них, відбивається. Щоби тільки дістатися на плитку, але бистру воду… Тоді дасть собі раду із водяником і його помічниками, топільниками. Ще, ще трохи зусиль і боротьби й Лукин опинився на бистрині. Там надійна оборона, каміння. Ось-ось він на мілині, а тут каміння велике й мале. Летить каміння у голову водяника та його помічників. Камінь за камінем, то великий, то малий. Водяна мара починає кричати. Мабуть з болю. Лукин, хоч це ніч, але на його щастя місячна, цільно влучає камінням у їх голови. Вже водяник звільнив Лукинові ноги. Лукин вже на ногах, хоч їх підривають бистрі хвилі Черемоша, він стоїть просто, не подається їм. Ще, ще трохи натуги, Лукин уже близько берега ріки – ось він вже вискакує з води.

Ох, який же він утомлений! Ледве держиться на ногах. Але не стоїть над рікою, ні, він іде геть від неї і від водяної мари та нехарі.

* * *

Пішов у ліс, що за Черемошем, цілісінький мокрий та протряхлий. А тут не може викресати ватри, губка замокла. Без ватри пересидів, трясучись, аж до ранку. Буде тямити зустріч із водяником і топільниками…

Мав Лукин ще одну пригоду, може найжахливішу. Пригоду з – мертв'яком. її не забуде до смерти. А трапилося воно так:

Іде Лукин полониною, Лудовою. Наближається вечір. Он на небі вже появилася зірка, за нею друга і третя. Вже і місяць вийшов на небо. Лукин поспішає в сторону ліса. Там розкладе ватру і заночує при ній. Заходить на край ліса. Там невеличка поляна, а на ній щось, якби могилка-гріб, але без хреста. Дивно, звідки ця могилка взялася? Певне, сама не «виросла», мабуть хтось її усипав. Та це не дуже цікавить Лукина.

Розложив ватру і присів коло неї. Похарчував, що мав, приляг і вснув. Переспав пів ночі. Нараз почув жахом проймаючий голос. Прокинувся, схопився на ноги. Протер заспані очі, глянув і злякався, чудом задивувався… Могилка, якби кимось розкопана, біля неї «страшєк». Кости прикриті білою сорочкою. Знає Лукин – це мертв'як, що вийшов з гробу на світ. Північ – це його пора-час. Закалатав мертв'як кістками й закричав ще раз і ще раз. А потім засвистав. Здавалося, що від того свисту листя з дерев поспадає. Хвилина… Чує Лукин тупіт кінських копит. Біжить кінь… Прибіг, заіржав на весь ліс і станув при мертв'яку. Мертв'як ловить коня за гриву й уже на ньому. Кричить: «Марічко! Марічко! Поніс кінь мертв'яка на Лудову… Не знав Лукин, що йому робити, втікати з поганого місця, чи ждати, що воно далі буде? Цікаво… Ждав і діждався. Прибіг кінь із мертв'яком-кістяком. Мертв'як зіскочив із нього й зник у могильці. Могилка закрилася, кінь заіржав і зник, побіг на полонину.

Лукин залишив ватру і пішов геть, шукати другого місця, де міг би дожидати ранку. Про сон і не думав, знав, що до ранку вже не засне. Щойно по кількох роках дізнався, хто той мертв'як і звідки він узявся на Лудовій, на лісній поляні. Ото в одному селі за Черемошем, жив дуже «здуфальний» леґінь, завадіяка – забіяка. Всі сторонили від нього. За щобудь рубав барткою голови. Аж зарубав одного леґіня, що посмілився, залицятися до його дівчини-нареченої. Але вбитий мав брата, а той заприсягся вбити забіяку. Лиш його одного боявся забіяка-вбивець. Знав добре, що прийдеться йому заплатити своїм життям за смерть леґіня. Тому то сів на коня і втік у ліс. Загнався на полонину Лудову. Пустив коня на полонину пастися, а сам, найшовши поляну в лісі, ляг під деревом і заснув. Насунула з Чорногори темна хмара, а з неї посипалися блискавиці, ударили громи. Леґінь зірвався зі сну. А тут грім у нього. Вдарив і вбив. А як опинився потім у могилці-гробі, того ніхто не міг ні пояснити, ні сказати. Певно найшов його хтось вбитого під деревом і поховав на поляні. Кінь леґіня залишився на Лудовій – і не дається нікому зловити. Полонина велика, має куди втікати від людей і ведмедів. Так було воно з мертв'яком, який нагнав Лукинові багато страху.

Бачив Лукин багато Карпатських чудовищ, але не бачив ще ні одної відьми, хоч чув, що їх не мало в наших горах і лісах. Аж прийшов час, що не лише побачив відьму, але й стрінувся з нею зовсім близько. До всіх зустрічей Лукина з поганню, заставляла його мандрівка горами, лісами і полянами. Перед вечером опинився раз над Черемошем у лузі. Холодний вітрець потягає, пахощі зілля і квітів розносить. Черемош хвилями грає, на небо вийшов срібний місяць, купається у воді Черемоша, миє своє лице, сам собі, як у дзеркалі, приглядається в плесі Черемоша. Зірки моргають, мигають-миготять, по одній відриваються від неба й у ліси падуть. Ніч чарами гори засіває.

Рай зійшов у гори із неба. Рай і в душі Лукина. Слухає нічну казку Бескиду. Довго не міг заснути. Вже досить пізненько було, коли вснув твердим сном після цілоденного блукання. Вже зорі почали гаснути й місяць зблід, з-за Синиць показалися перші проміння сонця, а Лукин спить дальше – спить і солодкі сни снить. Сниться йому, що над ним дівчина, чи молодичка нахилилася і в його сонні очі зазирає. Прокинувся… О, ні, це не сон, біля нього таки справді молодичка, пізнати по завою голови хутскою. Протирає очі, сам собі не вірить… Молодичка. Але ж яка красна! Як перші проміння сходячого соця! Краща від його втопленої Лісної. Що це не сонна мара повірив, коли красуня заговорила до нього. Не то заговорила, а защебетала.

«Бідненький – біданка, леґінчик. Ось, де найшов постіль… Під смерекою, на догіднім листячку, овіяний холодком від води Черемоша й холодною росою зрошений. Бідненький, чому не зайшов до мене на нічліг? Моя хата он там близенько. Була би нагодувала, огріла й приспала. Але й так добре, що найшла тебе тут. Раненько встала я, взяла в руки кошіль і пішла на цей острів-луг, щоб назбирати зілля… Назбиране до схід сонця зілля помічне на всі болі і хвороби. Видиш, у мене вже повний кошіль зілля. Збираючи його, найшла тебе на лузі. Ходи, ходи зі мною до моєї, хати, я сама, ні чоловіка, ні дітей у мене. Чоловік утопився у Черемоши в часі великої повені. Не думай багато – ходи зі мною. Ти мені дужи си сподобав. Узріла тебе і зразу полюбила. Побудеш троха в мене й полюбиш ти мене. Напевно полюбиш! – Бере Лукина за руку й веде до своєї хати. «Ходи, ходи, не думай багато. Я буду твоя, а ти будеш мій»…

Іде Лукин, куди провадить молодичка. Приворжила вона його до себе. Хоч би не хотів, мусить іти за нею. Вона ж «щебече» дальше, каже, що бачила його нераз у своїх снах і вірила, що зійдеться з ним. Тепер її сни сповнилися – зійшлися разом обоє.

Завела Лукина в хату, посадила на лавиці, говорить дальше, а Лукин мовчить, увесь час глядить у великі, чорні очі молодички – не може відірвати очей від красуні. А вона метнулася сюди-туди й «харчунок» уже на столі.

Лукинові не хочеться їсти, він сам-несвій, не знає, що діється з ним… Попав у ще одну казку чарівних гір, утопив себе у глибоких очах молодички. Одне лише знає: не вирватися вже йому з її білих рук… І так воно сталося. Молодичка омотала, оснувала його, як павук муху… Забув свою колишню Лісну, забув Рахівську молодицю. Як віск на сонці, так Лукин топився в гарячих обіймах молодички.

Сам не знає, як проминуло йому літо з молодичкою. Та й не знати, що було би з ним, як би не сталося те, що сталося.

Оце одного вечора намовила його молодичка випити горнятко вивару з якогось зілля. Не дуже то похочував. пити той вивар, але молодичка так солодко приговорювала й вивар медом осолодила, що таки випив. Випив і заснув твердим сном на лавиці під вікном. Приснилося йому щось «жєсне», погане. Прокинувся з камінного сну. Глянув у вікно. А звідтам морозом повіяло на нього – там було те, що чув нераз про відьом. На подвір'ю відьми заводять свої відьомські «данці» і хороводи. Між ними й його молодичка. Не хоче вірити цьому. Поглянув на постіль, молодички нема. Глядить ще раз крізь вікно на подвір'я. Так, там молодичка! Пізнає її по зеленій хустці на голові, хоч вона зовсім не подібна до тамтої його молодички. Знає Лукин у чиї руки попав, хто його приворожив до себе. – Відьма! Що ж діяти йому тепер? Утікати геть! Виходить на затильні двері, біжить до Черемошу, бриде на другий беріг.

«Слава Богу» – думає, – утік від відьми… Але це була передчасна радість. Оце хтось, чи щось, штрикає йому на плечі.

«Не втечеш, не втечеш!» – Кричить. Пізнає Лукин по голосі – це ж його красуня – відьма!

Не руками, а залізними обручами здавлює Лукина за шию.

«Не вирвешся, не вирвешся з моїх рук!» – верещить. – «їде» відьма на плечах Лукина. Попадає Лукин у лють, намагається звергти відьму зі себе. Та, де там! Чує, що в нього нема давньої сили – відьма забрала її з нього. Але ні, не дасться відьмі! Добуває останніх сил. Завертає з відьмою над Черемош, відриває її руки-кліщі від себе й мече її в Черемош, там, де найглибше плесо. Думав, відчепився, позбувся відьми, а воно зовсім не так. Забув, що колись чув – відьми не топляться і в найглибшій воді, завжди випливають на верх. «Перекицнулася» в воді Лукинова красуня-відьма тай уже на березі. Лукин утікає, вона за ним, кричить, репетує:

«Не втечеш, не втечеш. Мій ти, був і будеш!»

І вже близько Лукина, ось – ось виштрикне знову йому на плечі. Лукин чує її горячий віддих, бачить, хустка спала їй з голови, волосся розкуйдовжене, чорні очі вилізли наверх, скрегоче зубами, вимахує руками. Не хотів би Лукин ще раз нести її на своїх плечах.

«Що буде, що буде»? – питає себе в думках Лукин. А відьма дотикає уже його плечей руками… Пропаде він… Аж раптом вибігає з корчів – Чугайстер. Лукин пізнав його. Чугайстер ухопив відьму в свої костисті руки. Не легко вирватися з них. Держить відьму в руках і кричить на Лукина:

«Втікай, втікай! Біжи, що сили в твоїх ногах!»

Послухав Лукин Чугайстра, біжить усе дальше й дальше від Черемошу. Оглядається, Чугайстер взяв відьму в танець. Може затанцює її на смерть?…

* * *

Вийшов Лукин на Кренту. Куди йому йти дальше? Куди? О, гірський світ великий, а ноги в нього міцні, куди загадає, туди понесуть. Занесли його над Пробійну, до печери діда. Довгенько йшов туди й був там саме перед вечором. Розложив у печері ватру, в ній усе так, як було за життя діда, тільки хрести на обох могилках похилилися вже. Треба буде поставити нові. Заснув таки зараз із вечора. Печеру освітив місяць, був якраз у повні. Горами несеться шепотом казка Карпатської ночі. Лише гуркіт і клекіт води Пробійної перебиває часом її. Пробійна не лише клекотить, грімко журчить, але й грає. Своєю нічною музикою вколисує Лукина – приграє і приспівує йому. Шумлять, грають і співають шумом довколишні, правічні ліси. А Лукин спить. Спав, аж почув крик ґотура – дикого півня. Пробудився і подумав, що це певне північ. Вийшов із печери на двір. Боже, скільки ж тут краси, чарів і див! Місяць заглядає у найменшу щілину, все на землі сріблить. Стань, дивися, чудуйся та слави Господа за його ласку й доброту. Але, але, що там? Протирає очі, глядить на лужок над Перебійною, не знає, що там діється, не вірить своїм очам. Може це дальший сон, може нічна мара, а може місячний привид? Там, там, у лужку, двоє людей проходжується. Люди, чи людські тіні? Там леґінь і дівчина, бачить їх добре. На леґіневі закосичена кресаня, а в дівчини довгі коси, а в них різнобарвні квіточки. Одне до одного пригортається, поглядами очей пестять себе й голублять.