З другої хати гукала хазяйка:
– Усте, де ти там щезла!
Ага, ось воно й вилiзло шило з мiшка. Для першої стрiчi з панною Устею вiн їй дарує отсi квiтки. «Отсей бур’ян?» Ну, коли се бур’ян, то вiн забирає назад.
Але Устя уже вхопила квiти й побiгла з кiмнати.
Й на другий день листа не було. Кирило обуривсь. Свинство, мерзота! Вiн марнує дорогий час, а вони там сидять собi згорнувши руки. I се партiйна робота! Чорт знає що за порядки! Ходив по хатi великим та легким кроком, наче злiсть одривала його од землi, i дув на полумiнь злостi, щоб роздути в пожежу. А разом з тим, десь з глибини, сочились пiдземнi джерела i гасили вогонь. Ловив нещирiсть i чув знеохоту, що блукала у ньому, як тiнь бистроплинної хмарки. I се викликало у ньому гнiв. Треба пiти у город i розпитатись. Швидко зiбрався, вийшов на вулицю i… повернув в поле.
А як тiльки в розкритi очi вступило зелене, що котилось буйними хвилями лукiв та лiсу, як тiльки небо спустилось i нiжно торкнулось обличчя, немов пушинка, як тiльки в груди ввiллявсь золотий напiй повiтря, його сповила солодка втома, як у людини, що встала з смертельного ложа, i впало десь у безодню все, чим досi жив: спека роботи, вогонь небезпеки, чад кровi i боротьби… Так наче вiн тiльки вчора родився, в один день з молодою природою. I не мав сили, не хтiв спинитись над тим, що з ним робилось, струшував з себе всi думки й сумнiви, як гуси з крил воду, перепливши нарештi рiчку.
Брiв серед жита i дивився новими очима… нi, не новими, а тими, – що довго спали пiд вагою безвладних повiкiв, – дививсь, як скипало молоде жито синiм шумовинням колосся, як било хвилями у чорний лiс. А лiс кудись йшов. Йшли кудись сосни, ряди високих пнiв. На вершечках, жовтих, як ананаси, лежали чорнi корони, мов волохатi папахи. Здалека йшли, переходили рiчки, фiолетовi дороги, глибокi багна – й замазали ноги, бо до половини пнi були сiрi, як засохле болото. Йшли i щезали у сизiй млi.
Коли ж Кирило вступив у лiс, ноги сковзались у нього, як на паркетi, над головою химерно корчились гiлки – клубки жовтих гадюк, гойдались кошлатi вiти, наче фотелi, де спочивало сонце, а маленькi галузки, пучечки соснових гiлок стелились на небi, як дороге гаптування по блакитному шовку. I сонце горiло за ними, як за китайським екраном.
За лiсом дрiмали луки, наче стоячi води пiд матом ряски. По них блукали тiнi летючих хмар, наче хорти припадали, нюшили й щезали у резедових просторах.
Попадались маленькi озера, що грали лускою i трiпотiли, як срiбна риба, кинута з рiчки на надбережну траву. Або великi – з муром синього очерету, з бiлим обличчям водяних лiлiй, з багнистими берегами, чорними i блискучими, як мокрi спини гiпопотамiв, з теплим духом води i намулу.
I все було таке здорове, цiле, безжурне, i все спiвало хвалу безлюддю…
Кирило не питав вже хазяйку про лист. Але одного разу, як збирався виходить, вона сама подала йому листа.
Ага! Хiба се до нього? Ну, добре, добре… Взяв машинально i, не глянувши навiть, поклав у кишеню. Що вона каже? Приходив до нього i не застав? Се панна Устя склала той гарний букет? Що? Прохав зайти i конче сьогоднi? Ну, добре, добре… Чудеснi квiти, – i який смак має та панна Устя…
Тепер по цiлих днях лежав над берегом рiчки i дивився на небо. Його займали хмари – ся неспокiйна небесна люднiсть, за якою вiн стежив; вiчно жива, вiчно рухлива. Часом здiймались там бучi, народнi повстання. Мчали обуренi юрми, чорнi од гнiву, грiзнi, з риком, з громом рушниць, з вогнями бомб, з червоними прапорами. Точились небеснi вiйни, падали трупи, а їм толочили груди все новi лави. I невiдомо, хто перемiг.
Або знов було спокiйно – i люднiсть гуляла, як на бульварах. Радiсно й легко пливли веселi громади в бiлих та синiх серпанках, нiжнi дiвчата, пишнi жiнки, рожевi дiти, – i скрiзь було повно радощiв, смiху.
Часом з’являлись блiдi хмаринки, довгi, худi, прозорi, немов сухотники проходжались десь на курортi понад блакитним морем.
Або паслися вiвцi – цiлi отари бiлих ягнят, i як пастух – золоте сонце.
Кирило стежив творчi процеси, що вiдбувались на небi. Хтось невiдомий, великий майстер, лiпив з сiрої маси звiрiв, людей, птахiв, будинки, вежi, городи цiлi – i пускав їх на волю, щоб заселити небо. Але все те було сире, не встигало ствердiти i утрачало форму. Звiрi змiнялись у вежi, з людей виходили гори, з городiв – птахи; будинки приймали форму людей, а тi знов змiнялись у скелi, що оточали глибокi, повноводi озера. Валились розкiшнi храми, розтавали на альпах снiги, i з пишних троянд осипались рожевi платочки. А невiдомий вже шаленiв – творив драконiв, крилатих коней, грифiв та крокодилiв; але й тi жили тiльки хвилинку, щоб перетворитись у щось нове. Тодi, знемiгшись, в розпуцi, мiшав все разом у сiрий хаос i сам розпливався у сум.
Цiкавi теж були тiнi i їх життя. Кирило зорив за ними, як вони корчились попiд кущами, пнями дерев, пiд берегом рiчки, їм було боляче i невигiдно. I тiльки тодi, як сонце втомлялось i од вершечка слави спускалось униз, тiнi помалу i обережно простували скорченi члени, росли i лiзли все далi та далi. Надвечiр вони лягли вже у весь свiй зрiст, лягли по долинах без краю довгi чорнi тополi, тонкi крилатi вiтряки, шпилястi дзвiницi, димарi фабрик – весь город циклопiв, чорний, нiмий i ниций.