Хлопчики Джо

Певний час тривала тиша, однак, коли Джо нарешті сіла за письмовий стіл, з наміром присвятити довгий день напруженій роботі, додому прийшов Роб, щоб повідомити їй, що в коледж приїжджає велика група членів Спілки молодих християн. З них двоє чи троє знайомі з нею і хочуть засвідчити їй свою повагу.

– Щоправда, збирається дощ, тож вони, швидше за все, не прийдуть. Однак тато вирішив, що краще тебе попередити, на той випадок, якщо все-таки вони зберуться зайти. Ти ж завжди погоджуєшся прийняти хлопчиків, хоч і виявила жорстокість серця до дівчаток, – сказав Роб, який чув від брата про відвідувачок з учительської семінарії.

– Хлопчики не схильні до бурхливих одкровень та почуттів, тож їх візит я зможу винести. Згадай, коли нещодавно була група дівчаток, одна з них упала мені на груди зі словами: «Душа моя, люби мене!». Мені дуже захотілося добряче її струснути, – сказала Джо, енергійно витираючи перо.

– Можеш бути впевнена, що ці молоді люди нічого подібного не зроблять, але вони, напевно, проситимуть автографи, тож тобі краще заздалегідь приготувати кілька десятків, – сказав Роб, викладаючи на стіл стопку поштового паперу. Він був гостинним юнаком і поділяв почуття тих, хто захоплювався його матір’ю.

– Дівчаток їм щодо цього все одно не перевершити. За той день, що я провела нещодавно в одному жіночому коледжі, мені довелося поставити свій підпис разів триста – впевнена, що не менше. Я залишила цілу гору карток та альбомів на моєму столі, коли їхала. Це просто якась хвороба, одна з найбезглуздіших і найнеприємніших, які коли-небудь вражали людство.

Проте пані Джо десь з десяток разів поставила підпис на аркушах поштового паперу, вбралася в чорну шовкову сукню й примирилася з майбутнім візитом, хоч, повертаючись до роботи, гаряче сподівалася, що дощ все-таки піде.

І він пішов. Відчуваючи себе в цілковитій безпеці, Джо наїжачила волосся, зняла білі манжети й поспішила закінчити розділ. Тридцять сторінок на день були нормою, встановленою нею для себе, тож вона завжди намагалася написати саме стільки до того, як стемніє. Джозі принесла з садка свіжих квітів і якраз займалася тим, що розставляла їх у вази, коли побачила кілька парасольок, які несподівано виринули з-за пагорба.

– Вони йдуть, тітонько! Я бачу, дядько поспішає через галявину їм назустріч, – крикнула вона з нижньої сходинки, дивлячись вгору на двері кабінету Джо.

– Пильнуй за ними й дай мені знати, коли вони будуть на алеї. Мені вистачить однієї хвилини, щоб привести себе в порядок і втекти вниз, – сказала Джо, квапливо водячи пером: випуск чергового номера журналу, в якому друкувалася її повість, не міг бути відстроченим навіть заради Спілки молодих християн у повному складі.

– Їх там не два і не три. Я бачу щонайменше чоловік п’ять чи шість, – крикнула «сестриця Анна», що стояла біля вхідних дверей. – О, ні! Цілий десяток, гадаю. Тітонько! Вони всі йдуть сюди! Що нам робити? – Джозі здригнулася від думки про майбутню зустріч з натовпом людей у чорному, що швидко наближався до будинку.

– Спаси й помилуй, та їх сотні! Біжи й принеси швидше корито до задніх дверей, щоб вони могли поставити в нього мокрі парасольки. Скажи їм, щоб пройшли з передпокою до вітальні, і залиш їх там, а їхні капелюхи склади на столі: на вішалці все не поміститься. Марно розкладати доріжки! О, мої бідні килими! – і Джо збігла вниз сходами, щоб підготуватися до навали, поки Джозі й покоївки металися будинком, перелякані жахливою кількістю брудних черевиків, які вже за хвилину мали стати на ґанок.

Гості наближалися – довга низка парасольок, а під ними – забризкані ноги й червоні обличчя, оскільки молоді люди встигли прогулятися містом, не вважаючи дощ перешкодою. Професор Баер зустрів їх біля воріт і вже закінчував невелику вітальну промову, коли на порозі з’явилася пані Джо і жестом запросила їх до будинку. Гості квапливо підіймалися сходами веранди, веселі, розпалені, жваві, знімаючи на ходу капелюхи, насилу згортаючи мокрі парасольки, коли надійшов наказ увійти в передпокій і скласти в корито їхню «збрую».

Крок за кроком передпокоєм пройшлися сімдесят п’ять пар черевиків, і незабаром сімдесят п’ять парасольок дружно постали в гостинному кориті, поки натовп їх власників заповнив весь перший поверх будинку. Сімдесят п’ять простягнутих рук були покірно потиснуті господинею – деякі з них були дуже мокрими, деякі дуже гарячими, і майже всі незадовго до цього тримали якісь трофеї, здобуті в походах цього дня.

Один поривчастий гість, роблячи компліменти, недбало помахував при цьому маленькою черепахою, інший був обтяжений зв’язкою паличок, зрізаних в різних пам’ятних місцях, і всі просили про якийсь сувенір на пам’ять про Пламфілд. Купа візитних карток таємничим чином з’явилася на столі, до неї додалася записка з проханням про автографи, і, попри дану вранці урочисту обіцянку, ніколи нікому не давати автографи, пані Джо підписала їх всім, поки її чоловік і сини розважали гостей.

Джозі втекла в задню вітальню, але там її все одно знайшли юнаки, які оглядали будинок, один з яких завдав їй смертельну образу, невинно запитавши, чи не вона пані Баер. Зустріч тривала недовго, і кінець її виявився кращим, ніж початок. Дощ припинився й чудова веселка засяяла над славними молодими людьми, коли вони, зупинившись на галявині перед будинком, дружно заспівали хором на прощання.

Ця арка надії з’явилася над юними головами як щасливе передвістя, немов Небеса всміхалися їхньому союзу й нагадували, що над сльотавою землею й дощовим небом, як і раніше, сяє для всіх благословенне сонце. Прозвучало трикратне «Ура!», і потім вони пішли, залишивши господарям приємні спогади про цей візит, щоб було веселіше відскрібати бруд з килимів лопатками й звільняти від води корито, до половини заповнене водою.

– Славні, чесні, працьовиті хлопці. Мені зовсім не шкода витрачених тридцяти хвилин, але я все-таки повинна закінчити розділ, тож не дозволяйте нікому турбувати мене до вечірнього чаю, – вкотре розпорядилася Джо, доручивши Мері замкнути вхідні двері, бо пан Баер і хлопчики пішли разом з гостями, а Джозі втекла додому, щоб розповісти матері, як весело було сьогодні в тітки Джо.

На годину в будинку запанував спокій, але потім знизу пролунав вхідний дзвоник, а незабаром в кабінет, хихикаючи, увійшла Мері й сказала:

– Там якась дивна леді запитує, чи можна їй зловити коника у вашому саду.

– Спіймати кого? – вигукнула Джо, гублячи перо й садячи пляму, бо більш дивного прохання й бути не могло.

– Коника, мем. Я сказала, що ви зайняті, й запитала, що їй потрібно, а вона каже: «У мене вже є коники з садів кількох знаменитостей, і я хочу додати до моєї колекції пламфілдського». Ви коли-небудь чули таке? – й Мері знову засміялася.

– Скажи їй, ласкаво просимо! Нехай виловить всіх, що там є. Я буду рада позбавитися від них. Вічно вони стрибають мені прямо в обличчя й скачуть по сукні, – навзаєм засміялася Джо.

Мері пішла, але лише для того, щоб за хвилину повернутися. Щоправда, їй була несила говорити від сміху, який розбирав її дедалі більше.

– Вона висловлює глибоку подяку, мем. І просить у вас ще якусь стару сукню або пару панчіх, щоб можна було використовувати ці ганчірки для килимка з недоносків знаменитостей, який вона зараз робить. Вона каже, що в неї є жилет Емерсона, штани пана Холмса і сукня пані Стоу. Справжня божевільна!

– Віддай їй мою стару червону шаль, тоді я виглядатиму досить ефектно серед великих людей у тій дивовижній постілці. Так, всі вони божевільні, ці мисливці за знаменитостями. Але сьогодні ми, схоже, маємо справу з безпечною божевільною. Вона не віднімає в мене часу й дає змогу від душі посміятися, – сказала Джо, повертаючись до роботи, після того, як кинула погляд у вікно на високу, худу особу в поруділій чорній сукні, що скакала галявиною за жаданою прудкою комахою.

Більше ніхто не турбував Джо, поки не почало сутеніти. Мері знову прочинила двері й повідомила, що якийсь джентльмен бажає бачити пані Баер і не піде, поки вона не спуститься до нього.

– Йому доведеться піти. Я нікого не прийматиму більше. День і так видався жахливим, і я не допущу, щоб мене знову відривали, – відповіла змучена відвідувачами письменниця, зупиняючись посеред напруженого фіналу чергового розділу.

– Я сказала це йому, мем, але він зухвало увійшов прямо в будинок. Гадаю, це ще один божевільний, і, чесне слово, я його трохи боюся. Він такий великий, засмаглий і самовпевнений, хоч, зізнатися, дуже симпатичний, – додала Мері, з дурнуватою усмішкою: незнайомець, очевидно, сподобався їй, попри зухвалість.

– Весь день мені не давали писати, і я твердо вирішила попрацювати хоч ці останні пів години, щоб закінчити розділ. Скажи йому, хай іде, я не спущуся, – вигукнула Джо сердито.

Мері вийшла, а незабаром до її господині, яка мимоволі прислухалася, долинули спочатку приглушені звуки голосів, а потім переляканий крик Мері. Знаючи про манери репортерів, а також про те, що її покоївка – гарненька й боязка дівчина, пані Баер відкинула перо й кинулася на виручку. Спускаючись вниз з найвеличнішим виглядом, вона на мить зупинилася, щоб уважно подивитися на незваного гостя, почасти схожого на розбійника. Він, здавалося, намагався штурмом взяти сходовий марш, який Мері хоробро захищала.

– Хто ця людина й чому він наполягає на тому, щоб залишитися в будинку, після того, як я відмовилася з ним зустрітися? – запитала пані Баер таким голосом, що мав вселити в душу гостя побожний страх.

– Не знаю, мем. Він не представився, але каже, що ви пошкодуєте, якщо не побачите його, – сказала розчервоніла й обурена Мері, відступаючи з позицій, які захищала.

– А хіба ви не пошкодуєте, якщо я піду? – запитав незнайомець. Він підняв на розгнівану господиню будинку усміхнені чорні очі й сміливо попрямував до неї, простягнувши обидві руки й виблискуючи білозубою усмішкою, яка трохи ховалася за довгою чорною бородою.

Джо кинула на нього один уважний погляд, бо голос здався їй знайомим, а потім і зовсім здивувала Мері, обхопивши розбійника обома руками за шию та радісно вигукуючи:

– Мій любий хлопчику, звідки ти з’явився?

– З Каліфорнії, спеціально, щоб побачити вас, мамо Баер. Ну, так хіба ви не пошкодуєте, якщо я піду? – промовив Ден, сердечно цілуючи її.

– Подумати тільки! Я звеліла випровадити тебе з дому, після того як цілий рік мріяла про цю зустріч, – засміялася Джо й, узявши мандрівника за руку, попрямувала з ним до вітальні.

IV. Ден

Серед предків Дена, поза сумнівом, були індіанці. В усякому разі так думала Джо. Власне, не тільки тому, що він любив бурхливе, повне мандрів життя, а й через зовнішність, яка з роками ставала дедалі оригінальнішою. У свої двадцять п’ять це був дуже високий, м’язистий, з виразним смаглявим обличчям парубок, уважний погляд якого наголошував на вкрай загострених почуттях. Його манерам не вистачало витонченості, зате не бракувало енергії й готовності швидко відповісти словом на слово, ударом на удар.

Очі хлопця, як і раніше, горіли вогнем і дивилися вкрай пильно, наче життя тільки те й робило, що привчало його триматися насторожі. Показове бажання демонструвати міць і бадьорість зачаровувало тих, хто знав про небезпеки й радощі його повного пригод існування. Саме так виглядав він тепер, розмовляючи з «мамою Баер», яка ласкаво тримала у своїх долонях сильну смагляву руку Дена.

Непідробна любов бриніла в голосі хлопця, коли він заговорив:

– Забути старих друзів?! Хіба можу я забути єдине місце на землі, яке стало мені рідною домівкою? Я так поспішав сюди, щоб розповісти про удачу, яка випала на мою долю, що, як бачите, навіть не став витрачати час на чепуріння. Тож можете казати про мою ще більшу схожість на бізона, – Ден струснув кудлатою чорною головою, смикнув себе за бороду, а за мить у вітальні загримав його гучний сміх.

– Мені подобається твій вигляд, бо завжди приваблювали романтичні розбійники, а ти – наче один з них. Мері недавно служить у нас, тому її налякали твоя зовнішність і манери. Джозі тебе не впізнає, а от Тедді не сплутає свого Денні ні з ким! Всі скоро зберуться тут, щоб привітати тебе. А поки вони не прийшли, розкажи мені про себе більше. Ден, любий! Уже минуло майже два роки відтоді, як ти останній раз був тут! Справи пішли добре? – запитала пані Джо.

Вона з великим інтересом, немов справді була його матір’ю, вислухала докладну розповідь про життя в Каліфорнії та про несподіваний прибуток, який принесло йому вдале капіталовкладення.

– Чудово! Гроші, зрозуміло, для мене не головне, адже потребую зовсім небагато на витрати. Вважаю за краще заробляти в дорозі й не хочу обтяжувати себе турботами про великі статки. Але мені подобається те, як гроші несподівано прийшли до мене, і те, що я тепер можу їх витратити. Накопичувати немає сенсу: я не доживу до старості, коли вони знадобилися б мені… такі, як я, ніколи не доживають, – вів далі Ден, з виглядом людини, якій неприємні будь-які розмови про накопичення статків.

– Але, сину мій, якщо ти одружишся й матимеш власний будинок, на що я дуже сподіваюся, тобі буде потрібна якась сума, щоб охазяйнуватися. Тож вклади ці гроші в прибуткову справу. Не розкидайся ними, бо чорний день настає в житті кожного з нас, а для тебе залежати від когось фінансово було б занадто важко, – сказала пані Джо повчальним тоном, хоч їй було приємно, що жадоба збагачення не заволоділа душею одного з її улюблених хлопчиків.

Ден похитав головою й оглянув кімнату, немов вона вже здавалася йому занадто тісною й викликала бажання знову опинитися в оточенні дикої природи.

– Хто вийде заміж за такого, як я? Жінкам подобаються солідні, урівноважені чоловіки. Я таким ніколи не буду.

– Мій любий хлопчику, коли я була дівчиною, мені подобалися саме такі нерозважливо сміливі молоді люди. Все свіже й завзяте, вільне й романтичне завжди привертає увагу жінок. Тож не сумуй! Коли-небудь ти знайдеш свою пристань, задовольнятимешся короткими подорожами й привозитимеш додому багатий улов.

– Що б ви сказали, якби я одного разу приїхав до вас з нареченою-індіанкою? – запитав Ден, приховавши пустотливий вогник в очах, спрямованих на бюст Галатеї, що виблискувала в кутку білим мармуром.

– Якщо дівчина гідна, влаштувала б їй привітне приймання. А що, все йде до того? – і пані Джо подивилася йому в обличчя з цікавістю, яку виявляють до любовних історій навіть літературні дами.

– Поки ні. Я дуже зайнятий, щоб «бігати за спідницями», як каже Тедді. Як він, до речі? – запитав Ден, спритно змінюючи тему, немов його втомила розмова про почуття.

Пані Джо легко піддалася на його виверт і повела розповідь про таланти й чесноти своїх синів, аж поки вони самі не увірвалися до кімнати й накинулися на Дена, як два люблячих ведмедики. Свою радість від зустрічі хлопці проявляли на кшталт товариських змагань з боротьби, в яких обидва, зрозуміло, зазнали поразки: молодий мисливець швидко з ними впорався. Незабаром з’явився професор, і розмова тривала весь час, поки Мері готувала надзвичайно смачну вечерю, а потім запалювала свічки: інтуїція підказала їй, що то прибув особливо бажаний гість.

Після чаю Ден розмовляв з друзями, прогулюючись великими кімнатами, а іноді виходив у передпокій, щоб ковтнути більше свіжого повітря, якого його легені потребували значно більше, ніж у «цивілізованих» людей. Саме тоді він несподівано побачив на тлі темного дверного отвору знайому постать і завмер, не в змозі відірвати від неї очей. Бесс, висока й струнка, з німбом золотого волосся навколо голови, у білій шалі, кінці якої нагадували крила, котрі роздував, пролітаючи через передпокій, прохолодний вітерець, теж притишилася, не впізнаючи давнього товариша.

– Ден? Це ти? – запитала вона нарешті, наблизившись.

– Схоже на те… а я спочатку не впізнав тебе, Принцесо. Думав, марево, – поволі промовив Ден, дивлячись на неї з м’якою цікавістю впереміш з подивом.

– Так, я справді виросла, проте тебе ці роки змінили ще більше, – Бесс із задоволенням дивилася на його потужну постать, таку нетипову серед «пристойних» людей, що оточували її.

Перш ніж вона встигла закінчити фразу, в передпокій забігла Джозі й, забувши про недавно здобуту поважність своїх тринадцяти років, дозволила Дену підхопити її на руки й поцілувати, як дитину. Тільки поставивши її знову на ноги, він зазначив, що вона теж змінилася, й вигукнув із комічним відчаєм:

– Слухай-но! Так ти теж дорослішаєш! Що ж я робитиму, якщо не залишиться дітвори, з якою я міг би погратися? Ось і Тедді став схожий на жердину, і Бесс – юна леді, й навіть ти, моє Гірчичне Зернятко, носиш довгі сукні та напускаєш на себе поважного вигляду.

Дівчата засміялися, а Джозі почервоніла, дивлячись на високого чоловіка й усвідомлюючи, що занадто необачно стрибнула на шию старому знайомому. Дві молоденькі кузини були чарівними протилежностями – одна біла, точно лілія, інша яскрава й рум’яна, немов маленька дика трояндочка. І Ден із задоволенням кивнув, уважно дивлячись на них. Він бачив чимало гарненьких дівчат під час своїх мандрів, і його тішило, що дві його давні подружки перевершували їхню красу.

– Гей, ми всі хочемо брати участь у розмові, не відбирайте в нас Дена! – гукнула з вітальні пані Джо. – Ведіть-но його сюди й не зводьте з нього очей, а то він вислизне й відправиться в нову подорож на рік-другий, перш ніж ми встигнемо його гарненько роздивитися.

У супроводі двох чарівних конвоїрів Ден повернувся до вітальні й отримав наганяй від Джозі за те, що виріс раніше за всіх хлопчиків і вже виглядає як чоловік.

– Еміль твій одноліток, а всього лиш хлопчисько: танцює джигу й співає матроські пісні, як і раніше. Ти ж виглядаєш років на тридцять, такий високий, міцний і смаглявий, як злодій у п’єсі… О, мені спала на думку чудова ідея! Ти ідеально підходиш для ролі Арбаса в «Останніх днях Помпеї». Ми хочемо зробити виставу за цією повістю, з левом, гладіаторами, виверженням вулкана. Том і Тедді збираються сипати з мішків попіл на сцену й катати за лаштунками бочки з камінням. Нам дуже потрібен смаглявий чоловік на роль єгиптянина, а ти матимеш чудовий вигляд у червоно-білих шатах. Правда, тітонько Джо?

Цей потік слів змусив Дена прикрити вуха руками. Та перш ніж пані Баер встигла відповісти невгамовній небозі, увійшли пан Лоуренс разом із Мег і її дітьми. Слідом за ними з’явилися Том і Нен. Після загальних привітань і обіймів, всі розсілися, щоб послухати Дена.

Він розповідав про свої пригоди коротко, але виразно, про що свідчило захоплення й напружене очікування, які відбивалися на обличчях присутніх. Всі хлопчики відразу захотіли відправитися до Каліфорнії за статками, своєю чергою дівчата згорали від бажання якнайшвидше отримати цікаві подарунки, які він добирав для них під час подорожей. Старші тим часом від душі раділи, що їхній буйний хлопчик не накоїв дурниць і що його, очевидно, чекає хороше майбутнє.

– Поза сумнівом, ти захочеш повернутися до Каліфорнії, щоб повторити свій успіх, і я дуже сподіваюся, що тобі знову пощастить. Але біржові спекуляції – ризикована гра, можеш втратити все, що заробив, – завважив пан Лоуренс, який із задоволення вислухав розповідь Дена.

– Мені цілком вистачило мого першого досвіду – в усякому разі, поки. Надто вже все це нагадує азартну гру… Хвилювання, збудження – ось чим мене приваблює біржа, проте цього мені не потрібно. Хочу побути фермером на Заході. Фермерство на великій ділянці – це чудово. Відчуваю, що скучив за наполегливою фізичною працею після тривалого байдикування. Я почну, а потім ви зможете посилати мені своїх «чорних овечок», щоб населити ними мою ферму. Я вже пробував розводити овець в Австралії, та й про «чорних овечок» мені дещо відомо – не з чуток.

Ден весело засміявся, і колишній зосереджений вираз зник з його обличчя. Проте ті, хто знав його краще за інших, здогадалися, що він отримав якийсь серйозний урок у Сан-Франциско і не хоче більше ризикувати.

– Прекрасна ідея, Дене! – вигукнула пані Джо, яку потішило його бажання десь міцно осісти й допомогти іншим. – Ми завжди знатимемо, де ти, зможемо приїхати, щоб побачитися, нас не розділятиме пів світу. Я пришлю тобі в гості мого Теда. Він такий невгамовний. Поїздка принесла б йому величезну користь. З тобою він буде в безпеці, поки не витратить надлишок енергії й не навчиться здоровій і корисній справі.

– Запевняю, що буду, як слухняний хлопчик, копати й сапати, тільки б мені дали шанс побувати на Заході. Хоч фраза «рудники Сперанца» звучить, мабуть, привабливіше, – сказав Тедді, роздивляючись зразки руди, привезені Деном для професора.

– Ти закладеш нове містечко, Дене, а ми, щойно будемо готові до масового переїзду, дружно знімемося з насиджених місць і поселимося там. Тобі досить скоро знадобиться газета, а мені куди більше до душі відкрити власне видання, ніж гарувати на інших, як я це роблю зараз, – завважив Демі, який горів бажанням відзначитися у сфері журналістики.

– Ми легко могли б заснувати там новий коледж. У міцних і здорових уродженців Заходу величезна тяга до знань, а природна кмітливість дає їм змогу швидко зрозуміти користь освіти, – додав нестаріючий пан Марч, вже побачивши пророчим оком появу на широких просторах дикого Заходу безліч нових навчальних закладів, точних копій коледжу Лоуренса.

– Іди цим шляхом, Дене. План чудовий, і ми підтримаємо тебе. Я сам не проти вкласти тисячу-другу в кілька прерій з ковбоями, – сказав пан Лорі, завжди готовий підтримати хлопчиків в їхніх самостійних починаннях як підбадьорливими словами, так і відкритим гаманцем.

– Навіть невеликі гроші дають людині певну впевненість у собі, а вкладення їх у покупку землі допомагає перейти до осілого способу життя… на якийсь час, щонайменше. Мені хотілося б подивитися, на що я здатний, проте вирішив порадитися з вами, перш ніж прийняти рішення. Не знаю, чи буде це заняття задовольняти мене впродовж багатьох років, але я завжди зможу кинути, коли набридне, – відгукнувся Ден. Він був зворушений живим інтересом друзів до його планів.

– Я знаю, нікому моя заввага не сподобається. Проте відчуваю: коли перед людиною відкривався цілий світ, одна ферма видасться йому страшенно маленькою й нудною, – промовила Джозі, яка явно віддавала перевагу романтиці бродячого життя. Його прихильники приносила їй не тільки захопливі розповіді, а й красиві речі.

– А мистецтво? Чи є воно там, на Заході? – запитала Бесс, думаючи про те, який чудовий малюнок пером вийшов би, якби можна було зобразити Дена в цю хвилину, коли він розслаблено стояв і невимушено розмовляв, відвернувшись від світла.

– Там кругом незаймана природа, люба, і це ще краще. Бо повсюди чудові тварини й дивовижні пейзажі, яких ніколи не бачили в Європі. Ти все це зможеш намалювати. Навіть прозаїчні гарбузи там пречудові. А тобі, Джозі, одна з таких гарбузин стане в пригоді, коли гратимеш Попелюшку у власному театрі, який відкриєш у Денсвіллі, – засміявся пан Лорі, який не хотів, щоб у Дена виникли сумніви щодо його вибору.

Ідея одразу захопила Джозі, яка марила театром, а після того, як їй пообіцяли всі трагічні ролі на ще не побудованій сцені, перейнялася глибоким інтересом до проєкту й благала Дена почати його експеримент одразу.

Бесс також визнала, що їй було б корисно помалювати з натури, а дика природа посприяє поліпшенню її смаку, якому загрожує стати сентиментальним, якщо її погляд завжди зупинятиметься лише на витонченому й красивому.

– Лікарську практику в новому селищі пропоную залишити за мною, – сказала Нен. – Я закінчу навчання на той час, коли ти закладеш нове містечко…

– Ден не допустить появи в ньому жінки до сорока років. Йому не подобаються молоді й гарненькі, – роздратовано вставив Том, який оскаженів від ревнощів, бо прочитав у погляді Дена захоплення сміливою й рішучою Нен.

– Мене це не стосується. Медики – виняток з будь-якого правила. У Денсвіллі буде мало хвороб, оскільки всі вестимуть активний, здоровий спосіб життя. До того ж туди поїде тільки енергійна, міцна молодь. Але нещасні випадки траплятимуться досить часто. Тут і дика худоба, і швидка їзда верхи, й сутички з індіанцями, та й загалом люди на Заході байдужі до небезпеки. Це саме те, що мені потрібно. Я хочу зайнятися переломами кісток. Хірургія – це дуже цікаво, а тут у мене мало подібної практики, – мрійливо сказала Нен, яка горіла бажанням якнайшвидше вивісити табличку із зазначенням годин прийняття й узятися за справу.

– Я візьму тебе до себе, лікарю, й буду радий мати на Заході такий славний приклад того, на що здатні ми, жителі східних штатів. Вчися, старайся. Пришлю за тобою, тільки-но в мене з’явиться будиночок, щоб тебе прихистити. Зніму скальпи з кількох червоношкірих або переламаю кістки десятку ковбоїв заради того, щоб ти могла мати бажану практику, – засміявся Ден, захоплений енергією Нен, що виділяли її серед інших дівчаток.

– Дякую, друже. Приїду обов’язково. Можна мені помацати твою руку? Чудові біцепси! Нумо, хлопчики, дивіться сюди: ось що я називаю прекрасними м’язами.

І Нен прочитала коротку лекцію з анатомії, використовуючи м’язисту руку Дена як наочний посібник. Том не слухав, а пішов до алькова в протилежному кінці зали і звідти сердито дивився у вікно на зірки, помахуючи власною правою рукою з такою жвавістю, немов збирався збити когось з ніг.

– Зроби Тома гробарем у Денсвіллі, він із задоволенням ховатиме пацієнтів Нен, яких вона заморить. Дивіться, як йому личить похмурий вираз, характерний для представників цієї професії. Не забудь про нього, Дене, – сказав Тедді, залучаючи загальну увагу до охопленого смутком закоханого.

Проте Том ніколи довго не ображався й після кількох хвилин самоти вийшов до товаришів із веселою пропозицією:

– Слухайте, ми зобов’яжемо великі міста висилати в Денсвілль усіх, кому тільки трапиться захворіти на жовту лихоманку, віспу або холеру! Тоді Нен буде щаслива, а її фатальні помилки не матимуть великого значення там, де її пацієнтами стануть головним чином емігранти й засуджені злочинці.

– Я порадив би тобі, Дене, влаштуватися біля Джексонвілля або якого-небудь іншого міста, щоб ти міг отримувати задоволення від спілкування з культурними людьми. Там є клуб любителів Платона й чимало людей, що мають живий інтерес до філософії. Все, що приходить зі східних штатів, отримує тепле прийняття, і нові підприємства, поза сумнівом, процвітатимуть на такий гостинній землі, – м’яко подав свою пропозицію пан Марч, який сидів трохи віддалік, серед старших гостей, із задоволенням прислухаючись до жвавої розмови.

Думка про те, що Ден може зайнятися вивченням Платона, була кумедною, проте ніхто, крім пустотливого Тедді, не засміявся. Своєю чергою Ден поспішив поділитися з друзями іншим своїм планом, що зародився в його голові.

– Я, втім, не зовсім впевнений, що досягну успіху, займаючись фермерством. До того ж мене тягне до моїх старих друзів, індіанців Монтани. Вони миролюбне плем’я й відчайдушно потребують допомоги. Сотні померли від голоду, бо вони не отримують від уряду допомоги, яка належить їм за законом. Тим часом їхні сусіди, плем’я сіу, дуже войовничі, в них тридцять тисяч воїнів, тому уряд боїться їх і потурає всьому, чого вони зажадають. Ганьба! Чорт би забрав всіх цих чиновників! – Ден різко замовк, тільки-но лайка зірвалася з язика, але очі, як і раніше, блищали, й він квапливо повів далі: – Саме так! Я не вибачатимуся за те, що сказав. Якби в мене були гроші, коли я жив серед них, то віддав би до останнього цента цим бідолахам, яких обманом позбавили землі й загнали туди, де нічого не росте. Чесні посередники в такій ситуації могли б зробити багато. Гадаю, мені слід повернутися й допомогти цим людям. Я знаю їхню мову, вони мені подобаються. Нині маю кілька тисяч доларів, тож чи варто витрачати їх на своє влаштування й радіти життю, коли вони страждають. Що ви про це думаєте?

Ден, розчервонілий і схвильований від власної гарячої промови, виглядав в цю хвилину дуже мужнім та енергійним. Він прямо глянув у обличчя друзів, і всі вони відчули співчуття до скривджених.

– Зроби саме так! – вигукнула пані Джо, надихаючись. Чуже нещастя викликало у неї набагато більше інтересу й співчуття, ніж будь-яка удача.

– Зроби так! – луною повторив Тедді, аплодуючи, немов це була вистава. – Візьми мене в помічники! Я страшенно хочу поїхати туди, пожити серед цих славних хлопців і пополювати.

– Розкажи нам більше, щоб ми могли зрозуміти, чого вартує ця справа, – сказав пан Лоуренс, потай вирішивши заселити в майбутньому свої поки ще не куплені прерії індіанцями Монтани й водночас збільшити суму пожертвувань благодійному товариству, що посилає місіонерів до цих скривджених владою людей.

Ден одразу почав розповідати про все, що бачив у штатах Північної і Південної Дакоти, про племена північного заходу й про те, як їх ображають, про терпіння й сміливість індіанців, немов вони були його братами.

– Вони називали мене Ден Вогняна Хмара, бо краще моєї гвинтівки їм бачити не доводилося. А Чорний Яструб, мій вірний друг, не раз рятував мені життя й навчив всього, що знає сам. Вони зараз у біді, тож я хотів би віддячити їм.

Захопившись промовою Дена, присутні немов втратили інтерес до Денсвілля. Проте обачний пан Баер припустив, що один чесний посередник серед безлічі корисливих не зможе змінити ситуацію. Хоч така спроба й має ознаки благородства. Тож краще всебічно обміркувати майбутні дії, спробувати заручитися підтримкою авторитетних осіб у відповідних урядових колах і всебічно обстежити місцевість, а відтак ухвалити остаточне рішення.

– Добре, я так і зроблю. Нині збираюся з’їздити в Канзас і подивитися, що там можна зробити. Якось зустрів у Фриско одного хлопця – він добре відгукувався про ті місця. Скрізь так багато треба зробити, що я навіть не знаю, з чого почати. Іноді мені здається, що краще б у мене не було ніяких грошей, – насупившись, промовив Ден, відчуваючи ті самі труднощі, що й усі добрі душі, коли вони охоплені прагненням допомогти у великій справі всесвітньої благодійності.

– Я готовий зберігати твої заощадження доти, поки твоє рішення не набуде остаточності. Бо хлопчина ти гарячий і можеш віддати все першому зустрічному жебракові, який зуміє тебе розжалобити. Я пущу їх в оборот, а поверну тоді, коли вони знадобляться для справи, згоден? – запитав пан Лорі, який встиг навчитися розсудливості за роки, що минули з часів його власної марнотратної юності.

– Дякую, сер. Тішуся, що позбудуся їх на якийсь час. А якщо зі мною щось трапиться, збережіть всю суму, щоб допомогти якомусь іншому волоцюзі, як ви допомогли мені. Це мій заповіт, і ви всі свідки. Тепер мені полегшало на душі, – і, передавши пану Лорі пояс, в якому він носив свої скромні статки, Ден розгорнув плечі, немов скинув з них вантаж турбот.