Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного

ОДИНАДЦЯТИЙ

 
А Іоанн Ялмужник до смерті почав
Собі гріб готувати, але не кінчав,
Аби про смерть частіше йому поминали,
Коли б: «Чи гріб завершив?» – всечасно питали.
Так архієпископи святії чинили,
Котрі, нам неподібно, ні в чім не грішили,
А прецінь аби сильно про смерть пам’ятали,
Такі ото побудки собі учиняли.
А інші, що у скитах єгиптських ховались,
В печерах, з них до світу врядь-годи являлись,
Гріхи свої в тих трунах сльозами зливали,
Щодня своєї смерті в криївках чекали.
Це, чоловіче, маєш тут приклади многії,
Тож вибирай, которі для тебе пригожії.
 

Іван Козарин

ДВАНАДЦЯТИЙ

 
Олександр Великий, аби вдарувати
Мудреця, що завгодно казав вибирати.
Попросив той філософ про глейт, щоб од смерті
Вберегтись, коли схоче, казав він, притерти.
Відповів Олександер: «Собі б це я радше
Отой глейт написав був – не можна одначе!»
Він сказав: «Хто вродився, той мусить померти,
Ще ніхто проти смерті не здужав опертись,
Проти неї-бо ліків нема, оборони,
Із царів може здерти яснії корони.
Хоч яка б охорона царя точила,
Хоч яка стрільна зброя його сторожила, —
Та візьме з-поміж варти, як ляже поспати,
Про кончину так мало у сні вміють дбати.
Я не можу тож глейту такого подати,
Щоб загибель од себе здолав одігнати,
Бо і я лютій смерті скоритися мушу,
Хоча цар я великий – візьме з мене душу!»
Відказав той філософ: «Хоча і смертельний,
Та чому ти до влади такий невситенний?
Чом бажаєш під себе підбити всі панства,
Щоб не вибився жоден з-під твого підданства;
Так живеш, мов ніколи не маєш умерти,
Всі багатства земнії бажаєш пожерти;
Чом же славу порожню у світі шукаєш
І, що маєш умерти, чому забуваєш?»
Добру відповідь дав мудрагель, хоч поганин,
Дотикає і вам це також, християни.
Біг життя – коротенький, потрібно пізнать,
І збирати лакітки у світі не дбать!
 

Іван Пельчицький

ТРИНАДЦЯТИЙ

 
хто хотів би найповніш діло описати
Конашевича Петра й світові подати,
В грецького поета той мусів би Гомера
Зичить розуму або ще у Демостена.
Мужніх воїнів вони подвиги з’явити
Знали як, ті ж у віках залишились жити.
З ними розумом себе нам не порівняти,
Ми в науці праць таких не бажали мати.
Та хоч ритм у нас простий, музу все ж прикличем,
Славу мужа і його діло возвеличим.
Про народження Петра варто розказати,
Як дорогу до наук став він прокладати.
У Перемишльських краях виріс, у Підгір’ї,
В церкви східної його виховали вірі.
Він пішов до Острога для наук поштивих,
Що там квітли, як ніде, за благочестивих
Тих князів, которі там мудрість покохали
І майно, і кошт на ті школи віддавали.
Щоби юні о наук схильності набрали
І для рідної землі корисні ставали.
Хай фундація б ота, Боже, в нас не зникла,
Славу нашу підняла б, як чинити звикла!
Конашевич в Острозі досить літ поживши
І науки у письмі в нашому заживши,
Здібність у душі відкрив сильну до звитяжства,
В Запорозьке він пішов славнеє лицарство.
І отам немало теж поміж них живучи,
Діла лицарського скрізь пильно стережучи,
Досягнув, що військо те в гетьмани обрало,
Мужньо з ним воно татар, турків розбивало,
Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу —
Цісар туркський там зазнав немалого страху!
Чотирнадцять тисяч він ворога розбив,
Одні каторги палив, іншії топив.
Із неволі християн безліч увільняв,
За що з воїнством його Бог благословляв.
За найбільшую собі має нагороду
Славний лицар, як коли вирве на свободу
Земляків своїх – гріхи вчинком покутує,
А умре, напевне, він – в небо помандрує.
Дізнавав не однократ турчин препоганий
Його мужність і прудкий у бою татарин,
Зна Мултянськая земля, відає волошин,
Їх-бо гетьман той не раз лицарсько полошив.
І інфляндчик скуштував його війська сили,
Як їх рицарі оті, мов траву, косили.
І північний буде край також пам’ятати
Довго лицарство його, бо їм дався знати!
Там звитяжство немале він з’являв ідучи,
Городи й міста у них міцнії псуючи.
Мавши спритність, защораз він у те втрапляв,
Що і ворога збивав, шкоду оминав.
А як місто у війні християнське брав,
Непорушено церкви залишать казав.
Гляньте, той гетьман який був благочестивий,
У звитяжстві пам’ятав про свій стан учтивий.
Що чуже, ніколи він того не хапав,
Із Замойського у цім приклад завжди брав.
Той гетьман був воякам також заказав,
Щоб мултянськії церкви жоден не чіпав.
Ні, Замойських у житті часто не зустріти,
Щоб і військом, і пером добре міг рядити.
Як умер, пізнали ми випадки погані:
Війни домові або із чужинцем брані.
Від гетьманів, уважай, панство все залежить,
Добрий пан його звиша, а лихий – бентежить.
Та до гетьмана свого мову повертаю,
Конашевича Петра, в ньому відзначаю
Віру з мужністю тверду, у якій статечно
Він прожив, її стеріг дбало і сердечно.
Завше пана короля з військом він просив,
Щоб святую віру той нам огородив,
Обіцяючи йому охітніш служити,
Як релігію король зволить оградити.
Це з-за того почалась домова війна,
У державі короля множиться вона.
Як за віру умирать йде християнин,
То не дасться привести до лихих новин.
 

Євтихій Самуйлович