Iван Нечуй-Левицький
На кожум’яках
Мiщанська комедiя на 5 дiй
Дiйовi особи
Сидiр Свиридович Рябко
, київський мiщанин, має крамницю на Подолi.
Євдокiя Корнiївна
, його жiнка.
Євфросина
, їх дочка.
Горпина Корнiївна Скавчиха
, сестра Євдокiї Корнiївни, перекупка, вдова; перепродує яблука.
Оленка
, її дочка.
Свирид Iванович Гострохвостий
, цилюрник
Варвара, Настя, Ольга
– Євфросининi приятельки, панни.
Химка
, Рябкова наймичка.
Педоря
, Горпинина поденщиця.
Марта
, Бублейниця.
Орина
, Башмачниця.
Магдалина, Меронiя
– печорськi мiщанки, були послушницями.
1-й митрополичий бас.
2-й митрополичий бас.
Берко
й
Волько
, жиди, процентщики.
Мiщанки, шафери, мiщани та катеринщик.
Дiя дiється у Києвi, на Кожум’яках.
Гострохвостий та Євфросина трохи закидають по-руськiй.
ДIЯ ПЕРША
Свiтлиця Сидора Свиридовича Рябка з мiщанською обставою. Однi дверi – в кiмнату, другi – в пекарню. Дiя дiється в недiлю по обiдi.
ВИХIД 1
Євдокiя Корнiївна сама.
Євдокiя Корнiївна
(сидить коло стола i позiхає)
. Сидоре Свиридовичу! Сидоре Свиридовичу! Чи ти оце й досi спиш? Вставай вже, бо швидко до церкви задзвонять на вечерню. Ходи сюди та посидь коло мене. Нудьга мене бере, Сидоре Свиридовичу! Чи ти чуєш?
Сидiр Свиридович
(обзивається з кiмнати)
. Чи то ти мене кличеш, Явдоню? Ось зараз вийду, моя голубко, тiльки трохи прочумаюсь та потягнуся разiв зо два. Вже й скучила за мною!
(Виходить з кiмнати i сiдає коло жiнки).
ВИХIД 2
Євдокiя Корнiївна i Сидiр Свиридович.
Євдокiя Корнiївна
. Авжеж скучила.
Сидiр Свиридович
. Бо давно пак бачились: як у горосi та й досi…
Євдокiя Корнiївна
. Я тут сидiла, сидiла, вже все передумала, вже й богу молилась.
Сидiр Свиридович
. Скучила, старенька, за мною, як голубка за голубом? Га? А ми таки, Явдоню, прожили вiк, як тi голуб’ята в парцi. Як я тебе не бачу, то й сум мене бере!
Євдокiя Корнiївна
. Добрий сум! Пiшов собi в кiмнату та й хропе, аж кiмната дрижить, а я тут сама сиджу. Нема до кого й слова промовити.
Сидiр Свиридович
. А чи пам’ятаєш, Явдоню, як я присватувався до тебе! Як тодi вертiвся коло тебе.
Євдокiя Корнiївна
. Ще б пак не пам’ятала! На всi Кожум’яки не було тодi такого вертуна, як ти.
Сидiр Свиридович
. А чи пам’ятаєш, як я тупцяв кругом тебе! Я до неї i звiдтiль, i звiдсiль, а вона тiльки було спiдню губу копилить.
Євдокiя Корнiївна
. Що копилила, то копилила, бо знала навiщо. А правда, я тодi таки добре виварила тобi воду, аж чуб був мокрий.
Сидiр Свиридович
. Ой ви, жiночки ви капоснi! До смертi згадуєте, як водили нас. Але таки довуркотався. Гулю, гулю, моя старесенька!
Євдокiя Корнiївна
. Коли б ти тiльки не був трохи вередливий… я б з тобою зовсiм щасливо дожила вiку.
Сидiр Свиридович
. Якби пак я взяв за тобою те придане, що обiцяв твiй покiйний батько, то, може б, i не був такий вередливий.
Євдокiя Корнiївна
. I годi вже тобi згадувати.
Сидiр Свиридович
. А якби, стара, оце було твоє придане, то наша дочка мала б тепер зайву сотеньку карбованчикiв собi на придане. А нашiй Євфросинi треба багато грошей: вони в нас не простi, вченi – не дурно ж вчились аж три мiсяцi в пансiонi.
Євдокiя Корнiївна
. Авжеж! Що вже викохали доню, то викохали на всi Кожум’яки. Та вже, сказати правду, час би їй i замiж iти.
Сидiр Свиридович
. Авжеж час. Але що ж то за доню ми викохали! На всi Кожум’яки!
Євдокiя Корнiївна
. I на всю Глибочицю. Що сказати правду, коли нiкого нема в хатi, то наша Євфросина така гарна, як я колись була: в неї якраз такi карi очi, такi чорнi брови, як у мене. В неї ввесь хист мiй!
Сидiр Свиридович
. Авжеж гарна: все гарне, тiльки в неї нiс такий… трохи нiби довгий чи гострий… трохи такий як у чорногуза. Ой, коли б не почула!
(Оглядається).
Євдокiя Корнiївна
. От i вигадуєш, старий, таке, що нi до бога, нi до людей. Який же в неї нiс?
Сидiр Свиридович
. Такий достоту, як i в тебе! Як ми бралися, то я тебе дуже кохав, дуже кохав, але через твiй нiс, старенька, я загаявся з сватанням, може, на мiсяцiв зо три або й чотири. Тепер можна все сказати.
Євдокiя Корнiївна
(сердиться)
. Оцього я вже не люблю! Оце вже ти вередуєш. Який же в мене нiс? Здається, такий, як i в усiх людей. Коли вже на правду пiшло, то й я признаюсь, що й твоя верхня губа тодi була не дуже тоненька: таки така, як нiмецька ковбаса. Признатись, i я довго думала, поки тебе полюбила.
Сидiр Свиридович
. А все-таки полюбила! I я тебе полюбив, хоч твоїм носом хоч у дерево стукай.
Євдокiя Корнiївна
.I що ти верзеш? От уже не люблю.
(Одвертає лице).
Сидiр Свиридович
. Коли правду сказати, то наша Євфросина не така гарна, як розумна. От уже що розумна, то розумна, ще й до того вчена. Куди вже, стара, нам з тобою рiвнятись до неї. Вже й не знаю, в кого вона вдалась розумом: в мене неабиякий розум, i в тебе не гурт було розуму й замолоду, а на старiсть i той, що був, не знаю, де дiвся.
Євдокiя Корнiївна
. То це вже я й дурна стала? Оцього я вже не знесу!
Сидiр Свиридович
. Цить, цить, старенька! Я тiльки кажу, що Євфросина далеко розумнiша од тебе.
Євдокiя Корнiївна
. Авжеж розумнiшої од неї нема на всi Кожум’яки i на всю Глибочицю; тiльки вона якась гостра, палка, як огонь.
Сидiр Свиридович
. От уже твоя сестра Горпина, так так, що розум. Як пустить язика, то вiн у неї, як млинове колесо, тiльки дрррр… Меле разом i шеретує. А ти мнеш, мнеш тим язиком… Так ним м’яла, i як ми бралися.
Євдокiя Корнiївна
. Що це з тобою сього-дня сталося! Та нащо ж ти мене брав, коли в мене i нiс, як у чорногуза, i язик, як колода, i розум десь дiвся?
Сидiр Свиридович
. На те брав, що було треба… бо полюбив тебе, моя старенька.
Євдокiя Корнiївна
. Як же ти мене полюбив, коли я була погана? Оце справдi штука!
Сидiр Свиридович
. Та бач, стара, молодий хлопець часом неначе здурiє. I я, мабуть, тодi…
Євдокiя Корнiївна
(встає)
. Оцього я вже не знесу! Це вже мене до слiз доводить! I така, i сяка, i носата, i мизата, i дурна, i без’язика.
(Плаксиво).
Ти забув, що я твоя жiнка?
Сидiр Свиридович
. То я жартую! Та схаменись! Я вередую; ще не прочумався.
Євдокiя Корнiївна
. Доки ти мене дражнитимеш, мов собаку!
Сидiр Свиридович
. Цить, цить, голубочко! Їй-богу, я не хотiв того сказати. Якось само на язик лiзе. Що це таке зо мною? Пху на тебе, сатано!
Євдокiя Корнiївна
. Постiй! Прийде сестра, то я пожалiюсь.
Сидiр Свиридович
. Ой лишечко! Що хоч роби менi, тiльки не кажи Горпинi.
ВИХIД З
Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович i Горпина.
Горпина вбiгає в хату з порожнiм кошиком на руцi.
Горпина
. Добривечiр вам у вашу хату!
(Кидає до порога кошик i розлягається на стiльцi).
Оце втомилась! Бiгала, бiгала, як той хорт за зайцями, доки не випродала усiх яблук; а це думаю: давай забiжу до Рябка та ковтну чарку горiлки.
Сидiр Свиридович
. До якого Рябка? В мене був собака Рябко, та я давно прогнав його з двору, що так погано дражнили.
Горпина
. Хiба ж вас не Рябком дражнили та й тепер дражнять на Кожум’яках? Куди ж пак! Запанiли нашi!
Сидiр Свиридович
. А хоч би трохи й запанiли? Та й дочку ж маємо вчену: вчилась у пансiонi аж три мiсяцi. Треба вам якось краще нас величати.
Горпина
. Чули ми вже цiєї, чули. Давай лиш, сестро, чарку горiлки або чаю, або чого-небудь, бо в мене пелька засохла од бiганини. Людям недiля, а менi все будень. Химко! Химко! роздимай там мерщiй самограй, чи самовар!
ВИХIД 4
Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович, Горпина й Химка.
Химка
(виглядає з пекарнi в дверi)
. Зараз, зараз! Роздимала, роздимала хвартухом, так нiчого не помагає.
Горпина
. Дми, про мене, хоч халявою, та давай швидше самовар. Чи є в твоїх хазяїнiв горiлка?
Химка
. А хiба ж я лазила по хазяйських шахвах? В шинку, знаю добре, що є.
Горпина
. То це сюди на стiл цiлий шинк.
Сидiр Свиридович
. Ого-го! Ще й жида впрете сюди на стiл з шинком.
Химка
. Цiй тiтцi все жарти.
(Виходить).
ВИХIД 5
Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович i Горпина.
Горпина
. Потривай, Химко, побалакаємо!
Сидiр Свиридович
. Ой, не кричiть так здорово, Горпино Корнiївно!
Горпина
. А хiба в мене горло куповане? Ба буду оце вуркотати, так як ви удвох! Чого це ти, Яв-дохо, надулась, наче той iндик перед смертю?
Сидiр Свиридович
. Явдохо… Знайшла Явдоху! Скажiть iще Вiвде. Коли б iще дочка не навернулась.
Горпина
. Євфросина таки мене не дуже любить, спасибi їй. Де ж пак: вона вчена, а Скавичиха яблука перепродує. Так що ж, що тiтка перекупка! Свiй хлiб їм, не крадений.
Євдокiя Корнiївна
. Воно, бач, сестро, не те.
Горпина
. Не те; а чоловiка скубеш за чуприну, як i я свого покiйного Скавику скубла. Ви своїй Євфросинi не дуже потурайте, бо вона з великого розуму та в голову заходить. Якби моя дочка Оленка так коверзувала, то я б їй, псяюсi, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона пам’ятала б до нових вiникiв.
Сидiр Свиридович
. Ви, Горпино Корнiївно, що iнше.
Горпина
. Я що iнше? А що ж я таке? Га? Хiба не знаємо, якi великi пани були Рябки? Авжеж старий Рябко, ваш батько, м’яв шкури i хлiб з того їв. Я торгую яблуками i хлiб з того їм, i нiкого не боюсь, i докажу на всi Кожум’яки, що нiкого не боюсь, навiть вашої великорозумної Євфросини.
(Присiкується до Рябка i б’є кулак об кулак).
Сидiр Свиридович
. Свят, свят, свят! Братська чудовна богородице! Заступи й помилуй.
(Оступається й хреститься).
Горпина
. Чого ви одхрещуєтесь од мене? В мене нема на головi чортячих рогiв.
Сидiр Свирйдович
. А хто ж заглядав пiд ваш очiпок? А може, й є?
Горпина
. А як я скину хустку та покажу?
Євдокiя Корнiївна
. I годi, сестро, годi. Хiба ж ти не знаєш, що мiй старий вередує?
Горпина
. Скубла вас жiнка, та чортзна по-колишньому.
Сидiр Свиридович
. Меле, меле, шеретує.
(Приспiвує).
Горпина
(приспiвує)
. Шеретує, обернеться й поцiлує. Таке лиш по чарцi! Чого це ти, Явдохо, напундючилась? Сидить, як та копиця в дощову годину на полi.
Євдокiя Корнiївна
. Еге! тут як почав вигадувати на мене, що…
Сидiр Свиридович
. Цить, цить, цить!
(Затуляє рота Євдокiї Корнiївнi).
Нiяк не вдержить свого язика! Ще й дочцi розкаже. Ой, якi ж слизькi язики у тих жiнок: в однiєї гострий як бритва, а у другої слиз-ький: так i лiзе сам з рота.
(Показує).
Горпина
. Та кажи-бо, що твiй чоловiк вигадував!
Сидiр Свиридович
. Ой, цить, не кажи!
Горпина
. Та кажи-бо, коли нагадала; не дратуйся. Кажи, бо вилаю.
Сидiр Свиридович
. Не кажи, бо з хати втечу.
Євдокiя Корнiївна
. Та то ми, сестро, оце радились, за кого б нам свою дочку вiддати замiж. Перебирали усi Кожум’яки, та й не знайшли нi одного панича дочцi до пари.
Горпина
. Куди ж пак! Тисячi та сотнi нiколи в дiвках не посивiють. Не бiйся! Повиходять швиденько. От уже нам, бiдним, зовсiм друге дiло, хоч моя Оленка красуня не то що на всi Кожум’яки, а може, й на ввесь Київ.
Євдокiя Корнiївна
. Та й наша Євфросина не то що на ввесь Київ, а може, й за Київ. А що вже розумна i вчена, як баришня, то нiгде правди дiти, хоч, може, матерi не приходиться своєї дочки хвалити.
Горпина
. Тiльки дуже звикла верховодити, тим, бач, що великорозумна. Якби моя Оленка так верховодила в хатi, то я б їй патли обскубла.
Дзвонять до церкви.
Сидiр Свиридович
. Чи це вже й до вечернi дзвонять? Пiду ж я поможу дяковi спiвати.
(Встає).
Горпина
. Вже таки й поможете дяковi. Сiдайте ж та лучче побалакаємо. Нехай там сам дяк курникає.
Євдокiя Корнiївна
. Я оце все про свою дочку. Вже б, здається, i час замiж, та все якiсь недоладнi люди трапляються: то негарнi, то без грошей, хоч i гарнi, то не дуже розумнi. Зовсiм не до пари моїй Євфросинi.
Горпина
. О, Євфросина таки вередлива. Недурно вона так дере носа передо мною, неначе я їй не тiтка.
Євдокiя Корнiївна
. Тут, сестро, почав до нас ходити один молодий панич, та не скажу, як звуть.
Горпина
. Про мене, не кажи. Менi не йти за його замiж.
Євдокiя Корнiївна
. Гарний, хоч з лиця води напийся, ще й до того розумний. Як почне говорити з Євфросиною, та так говорить розумно, що я слухаю, слухаю i нiчогiсiнько не розберу. От уже вдався розумний, як наша Євфросина.
Сидiр Свиридович
. Що вже розумний, то розумний, бо набрався розуму од розумних людей: вiн знається не тiльки з семiнарськими басами, але навiть з митрополичими.
Горпина
. Та хто ж це такий? Та скажи-бо, сестро!
Євдокiя Корнiївна
. Не скажу, нехай кортить.
Знов дзвонять до церкви.
Сидiр Свиридович
. Ой, уже вдруге дзвонять! Їй-богу, втеряю вечерню. (
Бере шапку i йде. Горпина його доганяє й тягне до стола).
Горпина
. I годi вам, годi. От уже наспiваєте! Шипить, як старий гусак, а йому здається, що вiн спiває.
Євдокiя Корнiївна
. Та не слухай, сестро! Ото в дяка добра табака, якась не проста, заморська, то вiн бiжить нюхнути з дякової табатирки.
Горпина
. Знайшов добро. Сiдайте-бо та побалакаємо, та вип’ємо по чарцi.
(Тягне його й садовить).
Сидiр Свиридович
. Ото дав господь ручки! Аж мої кiстки трiщать.
Горпина
. Химко!
Входить Химка.
ВИХIД 6
Тi самi й Химка.
Горпина
. Побiжи, Химко, в церкву до дяка, нехай дяк дасть хазяїновi на один нюх табаки.
Химка
. Чого? Таба�