Read the book: «На кожум'яках»

Мiщанська комедiя на 5 дiй

Дiйовi особи

Сидiр Свиридович Рябко, київський мiщанин, має крамницю на Подолi.

Євдокiя Корнiївна, його жiнка.

Євфросина, їх дочка.

Горпина Корнiївна Скавчиха, сестра Євдокiї Корнiївни, перекупка, вдова; перепродує яблука.

Оленка, її дочка.

Свирид Iванович Гострохвостий, цилюрник

Варвара, Настя, Ольга – Євфросининi приятельки, панни.

Химка, Рябкова наймичка.

Педоря, Горпинина поденщиця.

Марта, Бублейниця.

Орина, Башмачниця.

Магдалина, Меронiя – печорськi мiщанки, були послушницями.

1-й  митрополичий бас.

2-й  митрополичий бас.

Берко й Волько, жиди, процентщики.

Мiщанки, шафери, мiщани та катеринщик.

Дiя дiється у Києвi, на Кожум’яках.

Гострохвостий та Євфросина трохи закидають по-руськiй.

ДIЯ ПЕРША

Свiтлиця Сидора Свиридовича Рябка з мiщанською обставою. Однi дверi – в кiмнату, другi – в пекарню. Дiя дiється в недiлю по обiдi.

ВИХIД 1

Євдокiя Корнiївна сама.

Євдокiя Корнiївна (сидить коло стола i позiхає). Сидоре Свиридовичу! Сидоре Свиридовичу! Чи ти оце й досi спиш? Вставай вже, бо швидко до церкви задзвонять на вечерню. Ходи сюди та посидь коло мене. Нудьга мене бере, Сидоре Свиридовичу! Чи ти чуєш?

Сидiр Свиридович (обзивається з кiмнати). Чи то ти мене кличеш, Явдоню? Ось зараз вийду, моя голубко, тiльки трохи прочумаюсь та потягнуся разiв зо два. Вже й скучила за мною! (Виходить з кiмнати i сiдає коло жiнки).

ВИХIД 2

Євдокiя Корнiївна i Сидiр Свиридович.

Євдокiя Корнiївна. Авжеж скучила.

Сидiр Свиридович. Бо давно пак бачились: як у горосi та й досi…

Євдокiя Корнiївна. Я тут сидiла, сидiла, вже все передумала, вже й богу молилась.

Сидiр Свиридович. Скучила, старенька, за мною, як голубка за голубом? Га? А ми таки, Явдоню, прожили вiк, як тi голуб’ята в парцi. Як я тебе не бачу, то й сум мене бере!

Євдокiя Корнiївна. Добрий сум! Пiшов собi в кiмнату та й хропе, аж кiмната дрижить, а я тут сама сиджу. Нема до кого й слова промовити.

Сидiр Свиридович. А чи пам’ятаєш, Явдоню, як я присватувався до тебе! Як тодi вертiвся коло тебе.

Євдокiя Корнiївна. Ще б пак не пам’ятала! На всi Кожум’яки не було тодi такого вертуна, як ти.

Сидiр Свиридович. А чи пам’ятаєш, як я тупцяв кругом тебе! Я до неї i звiдтiль, i звiдсiль, а вона тiльки було спiдню губу копилить.

Євдокiя Корнiївна. Що копилила, то копилила, бо знала навiщо. А правда, я тодi таки добре виварила тобi воду, аж чуб був мокрий.

Сидiр Свиридович. Ой ви, жiночки ви капоснi! До смертi згадуєте, як водили нас. Але таки довуркотався. Гулю, гулю, моя старесенька!

Євдокiя Корнiївна. Коли б ти тiльки не був трохи вередливий… я б з тобою зовсiм щасливо дожила вiку.

Сидiр Свиридович. Якби пак я взяв за тобою те придане, що обiцяв твiй покiйний батько, то, може б, i не був такий вередливий.

Євдокiя Корнiївна. I годi вже тобi згадувати.

Сидiр Свиридович. А якби, стара, оце було твоє придане, то наша дочка мала б тепер зайву сотеньку карбованчикiв собi на придане. А нашiй Євфросинi треба багато грошей: вони в нас не простi, вченi – не дурно ж вчились аж три мiсяцi в пансiонi.

Євдокiя Корнiївна. Авжеж! Що вже викохали доню, то викохали на всi Кожум’яки. Та вже, сказати правду, час би їй i замiж iти.

Сидiр Свиридович. Авжеж час. Але що ж то за доню ми викохали! На всi Кожум’яки!

Євдокiя Корнiївна. I на всю Глибочицю. Що сказати правду, коли нiкого нема в хатi, то наша Євфросина така гарна, як я колись була: в неї якраз такi карi очi, такi чорнi брови, як у мене. В неї ввесь хист мiй!

Сидiр Свиридович. Авжеж гарна: все гарне, тiльки в неї нiс такий… трохи нiби довгий чи гострий… трохи такий як у чорногуза. Ой, коли б не почула! (Оглядається).

Євдокiя Корнiївна. От i вигадуєш, старий, таке, що нi до бога, нi до людей. Який же в неї нiс?

Сидiр Свиридович. Такий достоту, як i в тебе! Як ми бралися, то я тебе дуже кохав, дуже кохав, але через твiй нiс, старенька, я загаявся з сватанням, може, на мiсяцiв зо три або й чотири. Тепер можна все сказати.

Євдокiя Корнiївна (сердиться). Оцього я вже не люблю! Оце вже ти вередуєш. Який же в мене нiс? Здається, такий, як i в усiх людей. Коли вже на правду пiшло, то й я признаюсь, що й твоя верхня губа тодi була не дуже тоненька: таки така, як нiмецька ковбаса. Признатись, i я довго думала, поки тебе полюбила.

Сидiр Свиридович. А все-таки полюбила! I я тебе полюбив, хоч твоїм носом хоч у дерево стукай.

Євдокiя Корнiївна.I що ти верзеш? От уже не люблю. (Одвертає лице).

Сидiр Свиридович. Коли правду сказати, то наша Євфросина не така гарна, як розумна. От уже що розумна, то розумна, ще й до того вчена. Куди вже, стара, нам з тобою рiвнятись до неї. Вже й не знаю, в кого вона вдалась розумом: в мене неабиякий розум, i в тебе не гурт було розуму й замолоду, а на старiсть i той, що був, не знаю, де дiвся.

Євдокiя Корнiївна. То це вже я й дурна стала? Оцього я вже не знесу!

Сидiр Свиридович. Цить, цить, старенька! Я тiльки кажу, що Євфросина далеко розумнiша од тебе.

Євдокiя Корнiївна. Авжеж розумнiшої од неї нема на всi Кожум’яки i на всю Глибочицю; тiльки вона якась гостра, палка, як огонь.

Сидiр Свиридович. От уже твоя сестра Горпина, так так, що розум. Як пустить язика, то вiн у неї, як млинове колесо, тiльки дрррр… Меле разом i шеретує. А ти мнеш, мнеш тим язиком… Так ним м’яла, i як ми бралися.

Євдокiя Корнiївна. Що це з тобою сього-дня сталося! Та нащо ж ти мене брав, коли в мене i нiс, як у чорногуза, i язик, як колода, i розум десь дiвся?

Сидiр Свиридович. На те брав, що було треба… бо полюбив тебе, моя старенька.

Євдокiя Корнiївна. Як же ти мене полюбив, коли я була погана? Оце справдi штука!

Сидiр Свиридович. Та бач, стара, молодий хлопець часом неначе здурiє. I я, мабуть, тодi…

Євдокiя Корнiївна (встає). Оцього я вже не знесу! Це вже мене до слiз доводить! I така, i сяка, i носата, i мизата, i дурна, i без’язика. (Плаксиво). Ти забув, що я твоя жiнка?

Сидiр Свиридович. То я жартую! Та схаменись! Я вередую; ще не прочумався.

Євдокiя Корнiївна. Доки ти мене дражнитимеш, мов собаку!

Сидiр Свиридович. Цить, цить, голубочко! Їй-богу, я не хотiв того сказати. Якось само на язик лiзе. Що це таке зо мною? Пху на тебе, сатано!

Євдокiя Корнiївна. Постiй! Прийде сестра, то я пожалiюсь.

Сидiр Свиридович. Ой лишечко! Що хоч роби менi, тiльки не кажи Горпинi.

ВИХIД З

Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович i Горпина.

Горпина вбiгає в хату з порожнiм кошиком на руцi.

Горпина. Добривечiр вам у вашу хату! (Кидає до порога кошик i розлягається на стiльцi). Оце втомилась! Бiгала, бiгала, як той хорт за зайцями, доки не випродала усiх яблук; а це думаю: давай забiжу до Рябка та ковтну чарку горiлки.

Сидiр Свиридович. До якого Рябка? В мене був собака Рябко, та я давно прогнав його з двору, що так погано дражнили.

Горпина. Хiба ж вас не Рябком дражнили та й тепер дражнять на Кожум’яках? Куди ж пак! Запанiли нашi!

Сидiр Свиридович. А хоч би трохи й запанiли? Та й дочку ж маємо вчену: вчилась у пансiонi аж три мiсяцi. Треба вам якось краще нас величати.

Горпина. Чули ми вже цiєї, чули. Давай лиш, сестро, чарку горiлки або чаю, або чого-небудь, бо в мене пелька засохла од бiганини. Людям недiля, а менi все будень. Химко! Химко! роздимай там мерщiй самограй, чи самовар!

ВИХIД 4

Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович, Горпина й Химка.

Химка (виглядає з пекарнi в дверi). Зараз, зараз! Роздимала, роздимала хвартухом, так нiчого не помагає.

Горпина. Дми, про мене, хоч халявою, та давай швидше самовар. Чи є в твоїх хазяїнiв горiлка?

Химка. А хiба ж я лазила по хазяйських шахвах? В шинку, знаю добре, що є.

Горпина. То це сюди на стiл цiлий шинк.

Сидiр Свиридович. Ого-го! Ще й жида впрете сюди на стiл з шинком.

Химка. Цiй тiтцi все жарти. (Виходить).

ВИХIД 5

Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович i Горпина.

Горпина. Потривай, Химко, побалакаємо!

Сидiр Свиридович. Ой, не кричiть так здорово, Горпино Корнiївно!

Горпина. А хiба в мене горло куповане? Ба буду оце вуркотати, так як ви удвох! Чого це ти, Яв-дохо, надулась, наче той iндик перед смертю?

Сидiр Свиридович. Явдохо… Знайшла Явдоху! Скажiть iще Вiвде. Коли б iще дочка не навернулась.

Горпина. Євфросина таки мене не дуже любить, спасибi їй. Де ж пак: вона вчена, а Скавичиха яблука перепродує. Так що ж, що тiтка перекупка! Свiй хлiб їм, не крадений.

Євдокiя Корнiївна. Воно, бач, сестро, не те.

Горпина. Не те; а чоловiка скубеш за чуприну, як i я свого покiйного Скавику скубла. Ви своїй Євфросинi не дуже потурайте, бо вона з великого розуму та в голову заходить. Якби моя дочка Оленка так коверзувала, то я б їй, псяюсi, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона пам’ятала б до нових вiникiв.

Сидiр Свиридович. Ви, Горпино Корнiївно, що iнше.

Горпина. Я що iнше? А що ж я таке? Га? Хiба не знаємо, якi великi пани були Рябки? Авжеж старий Рябко, ваш батько, м’яв шкури i хлiб з того їв. Я торгую яблуками i хлiб з того їм, i нiкого не боюсь, i докажу на всi Кожум’яки, що нiкого не боюсь, навiть вашої великорозумної Євфросини. (Присiкується до Рябка i б’є кулак об кулак).

Сидiр Свиридович. Свят, свят, свят! Братська чудовна богородице! Заступи й помилуй. (Оступається й хреститься).

Горпина. Чого ви одхрещуєтесь од мене? В мене нема на головi чортячих рогiв.

Сидiр Свирйдович. А хто ж заглядав пiд ваш очiпок? А може, й є?

Горпина. А як я скину хустку та покажу?

Євдокiя Корнiївна. I годi, сестро, годi. Хiба ж ти не знаєш, що мiй старий вередує?

Горпина. Скубла вас жiнка, та чортзна по-колишньому.

Сидiр Свиридович. Меле, меле, шеретує. (Приспiвує).

Горпина (приспiвує). Шеретує, обернеться й поцiлує. Таке лиш по чарцi! Чого це ти, Явдохо, напундючилась? Сидить, як та копиця в дощову годину на полi.

Євдокiя Корнiївна. Еге! тут як почав вигадувати на мене, що…

Сидiр Свиридович. Цить, цить, цить! (Затуляє рота Євдокiї Корнiївнi). Нiяк не вдержить свого язика! Ще й дочцi розкаже. Ой, якi ж слизькi язики у тих жiнок: в однiєї гострий як бритва, а у другої слиз-ький: так i лiзе сам з рота. (Показує).

Горпина. Та кажи-бо, що твiй чоловiк вигадував!

Сидiр Свиридович. Ой, цить, не кажи!

Горпина. Та кажи-бо, коли нагадала; не дратуйся. Кажи, бо вилаю.

Сидiр Свиридович. Не кажи, бо з хати втечу.

Євдокiя Корнiївна. Та то ми, сестро, оце радились, за кого б нам свою дочку вiддати замiж. Перебирали усi Кожум’яки, та й не знайшли нi одного панича дочцi до пари.

Горпина. Куди ж пак! Тисячi та сотнi нiколи в дiвках не посивiють. Не бiйся! Повиходять швиденько. От уже нам, бiдним, зовсiм друге дiло, хоч моя Оленка красуня не то що на всi Кожум’яки, а може, й на ввесь Київ.

Євдокiя Корнiївна. Та й наша Євфросина не то що на ввесь Київ, а може, й за Київ. А що вже розумна i вчена, як баришня, то нiгде правди дiти, хоч, може, матерi не приходиться своєї дочки хвалити.

Горпина. Тiльки дуже звикла верховодити, тим, бач, що великорозумна. Якби моя Оленка так верховодила в хатi, то я б їй патли обскубла.

Дзвонять до церкви.

Сидiр Свиридович. Чи це вже й до вечернi дзвонять? Пiду ж я поможу дяковi спiвати. (Встає).

Горпина. Вже таки й поможете дяковi. Сiдайте ж та лучче побалакаємо. Нехай там сам дяк курникає.

Євдокiя Корнiївна. Я оце все про свою дочку. Вже б, здається, i час замiж, та все якiсь недоладнi люди трапляються: то негарнi, то без грошей, хоч i гарнi, то не дуже розумнi. Зовсiм не до пари моїй Євфросинi.

Горпина. О, Євфросина таки вередлива. Недурно вона так дере носа передо мною, неначе я їй не тiтка.

Євдокiя Корнiївна. Тут, сестро, почав до нас ходити один молодий панич, та не скажу, як звуть.

Горпина. Про мене, не кажи. Менi не йти за його замiж.

Євдокiя Корнiївна. Гарний, хоч з лиця води напийся, ще й до того розумний. Як почне говорити з Євфросиною, та так говорить розумно, що я слухаю, слухаю i нiчогiсiнько не розберу. От уже вдався розумний, як наша Євфросина.

Сидiр Свиридович. Що вже розумний, то розумний, бо набрався розуму од розумних людей: вiн знається не тiльки з семiнарськими басами, але навiть з митрополичими.

Горпина. Та хто ж це такий? Та скажи-бо, сестро!

Євдокiя Корнiївна. Не скажу, нехай кортить.

Знов дзвонять до церкви.

Сидiр Свиридович. Ой, уже вдруге дзвонять! Їй-богу, втеряю вечерню. (Бере шапку i йде. Горпина його доганяє й тягне до стола).

Горпина. I годi вам, годi. От уже наспiваєте! Шипить, як старий гусак, а йому здається, що вiн спiває.

Євдокiя Корнiївна. Та не слухай, сестро! Ото в дяка добра табака, якась не проста, заморська, то вiн бiжить нюхнути з дякової табатирки.

Горпина. Знайшов добро. Сiдайте-бо та побалакаємо, та вип’ємо по чарцi. (Тягне його й садовить).

Сидiр Свиридович. Ото дав господь ручки! Аж мої кiстки трiщать.

Горпина. Химко!

Входить Химка.

ВИХIД 6

Тi самi й Химка.

Горпина. Побiжи, Химко, в церкву до дяка, нехай дяк дасть хазяїновi на один нюх табаки.

Химка. Чого? Табаки? Хiба ж я дурна, щоб за чортзна-чим бiгала, та ще й до церкви! Вже цi тiтка вигадають! (Виходить).

ВИХIД 7

Тi самi без Химки i Євфросина.

Євфросина (входить в свiтлицю. Побачивши Горпину, йде до неї i гордо вiтається). Добривечiр, тiтко! Це ви до нас в гостi?

Горпина. Авжеж бачите, небого! В гостi прийшла.

Євфросина. Ходила оце гуляти та купила щось задля вас, мамо.

Євдокiя Корнiївна. Що ж ти купила? Чи не черевики?

Горпина. Певно, купила матерi московську бурульку.

Євфросина. (розвiрчує папiр й виймає очiпок з червоними стрiчками). Ось що я вам, мамо, купила. (Хоче надiти матерi на голову; мати одхиляється).

Євдокiя Корнiївна. Що се ти, дочко! Схаменися! Чи годиться ж менi на старiсть убиратися в очiпок, та ще з червоними стрiчками?

Горпина. Авжеж! Воно якраз пристане до сивої коси.

Євфросина. Скиньте, мамо, оту мiщанську хустку з рiжками та вберiться в чепчик.

Євдокiя Корнiївна. Ходила з рiжками замолоду, ходитиму й на старостi лiт.

Євфросина. Ви бачите, мамо, що в нас почали бувати не простi люди. Їй-богу, вiзьму ножницi та постинаю тi капоснi рiжки вам i тiтцi.

Горпина. Отак пак! На здоров’ячко матерi. Рiжте, небого, матерi, а тiтки не зачiпайте.

Євфросина. От уже кожум’яцька простота! Що ж то скажуть мої товаришки, що вчилися зо мною в мадами у пансiонi, як часом котра ненароком загляне до нас? (Тихо). Що то скаже вiн, як прийде та знов побачить на матерi отi рiжки? Вiн же смiявся з тих рiжкiв менi в вiчi!

Горпина. А дайте, небого, я приберуся в той очiпок хоч на час. (Надiває чепчик перед дзеркалом, вертить головою й пританцьовує). А що? Чи не панi ж з мене вийшла? Дивiться, Сидоре Свиридовичу, чи не пристали ж оцi червонястi стрiчки менi до лиця?

Сидiр Свиридович. Хоч сьогодня замiж, їй же богу, хоч сьогодня.

Горпина. А брови як чорнiють при цих капосних стрiчках. Бий тебе коцюба! На двадцять рокiв помолодшала. Тепер я неначе i кругом панi. Загляну хоч у вiкно, може, на мене задивиться який кожум’яцький прудивус. (Заглядає в вiкно). Ото шкода! Нiкогiсiнько нема на улицi, тiльки дурна телиця витрiщила на мене очi. Химко! Химко!

Входить Химка.

ВИХIД 8

Тi самi й Химка.

Горпина. Химко! Подивись ти на мене, чи гарно менi в цих стрiчках?

Химка. Авжеж гарно. (Тихо). Господи прости, як та потороча. (голосно). Вже, господи, що не вигадають оця тiтка, то все пiвтора людського. (Смiється). Нема часу дивитись.

Горпина. I цур йому! Нагрiшила повнiсiньку хату, хоч зараз iди до попа та й сповiдайся.

Химка виходить.

ВИХIД 9

Тi самi без Химки.

Сидiр Свиридович. Вам би, сестро, i справдi треба щодня сповiдатись.

Євфросина. Дайте лишень сюди чiпок, бо в вас руки в гнилих яблуках, щоб часом не помазали.

Горпина. В гнилих яблуках… Цiлували мої руки кращi уста, нiж тi, що вашi ручки будуть цiлувати.

Сидiр Свиридович. Меле, меле, шеретує! (Приспiвує).

Євфросина. Ой господи, яка кумпанiя! (Тихо). Що, як вiн навернеться в хату та побачить оцю всю кумедiю?

Горпина. Вже яка є кумпанiя, така й буде. Ви вже нас не перевчите. Пiдiть лишень, небого, в пекарню та подивiться, чи не закипiв самовар, та напiйте тiтку чаєм.

Євфросина. Авжеж, i з мiсця не рушу. Заходжусь оце бiгати до пекарнi!

Горпина. А я, бувши вашою матiр’ю, послала б вас до пекарнi, щоб ви халявою самовар роздували.

Євфросина. Пхе! Пхе! Ви, тiтко, чортзна-що верзете. Вчiть уже свою Оленку, а я й без вас доволi вчилась.

Горпина. Знаємо вашу науку! Вчились три недiлi, а набрались у мадами хванаберiї на тридцять добрих рокiв. Прощайте! (Виходить).

Сидiр Свиридович. Гур-гур-гур! Бери, Сидоре Свиридовичу, шапку та тiкай до церкви. Ой, хочеться нюхнути тiєї американської табаки! Коли б застати хоч на шапкобрання, щоб дяк не втiк з церкви. (Виходить).

ВИХIД 10

Євдокiя Корнiївна i Євфросина.

Євдокiя Корнiївна. Отже ж ти, серце, розсердила тiтку; ще й не прийде до нас в гостi.

Євфросина. Коли ж тiтка вже геть-то простий чоловiк.

Євдокiя Корнiївна. Та годi, годi, не сердься! (Йде i сiдає коло Євфросини).

Євфросина. Дайте, мамо, менi спокiй! (Одхиляє голову). Ще попсуєте менi на головi коафюру. (Оступається). Сьогодня забiжать до мене в гостi мої приятельки. Ви б, мамо, побiгли в пекарню та наготували, чого там треба.

Євдокiя Корнiївна. Та йду, йду! Чого ти сердишся! (Виходить до пекарнi).

ВИХIД 11

Євфросина, Настя, Ольга i Варвара.

Настя, Ольга i Варвара (входять в хату). Добривечiр, Євфросино! Чи жива, чи здорова?

Євфросина (плеще в долонi). От i баришнi йдуть! Доброго здоров’ячка! Насилу вас дiждалась. (Цiлується з усiма). Буде оце з ким хоч поговорити. Ще добре, що тiтку оце з хати виперла. Прийшла, накричала повну хату, засмердiла гнилими яблуками свiтлицю, ще й вилаяла мене на Всi. боки.

Настя, Ольга i Варвара. Ха-ха-ха!

Настя. Слава тобi, господи, що в мене таких тiток нема.

Ольга. В мене таких тiток нема, але зате моя мати зовсiм така, як твоя тiтка Горпина.

Настя. Чого це ти, Євфросино, так убралась, як на Великдень? Певно, когось ждеш у гостi? Га? Скажи-бо, скажи! Признайся.

Євфросина. Може, жду, а може, й нi. Там-то менi великiй клопiт. Хто схоче, прийде, а хто не схоче, то, про мене, як схоче.

Ольга. Це в тебе, Євфросино, нове плаття, та ще й шовкове.

ВИХIД 12

Тi самi та Євдокiя Корнiївна.

Євдокiя Корнiївна (з порога). Авжеж шовкове, та ще й дороге: по три карбованцi платила за аршин. (Входить). Здоровi були! (Цiлується зо всiма). А вашi матерi живi, здоровi?

Настя, Ольга, Варвара. Живi й здоровi i вам кланяються. А вас як бог милує?

Євдокiя Корнiївна. Та волочуся до котрого часу. Це ми справили Євфросинi одно шовкове плаття, а оце думаємо ще й друге справити, бо…

Євфросина. Годi вже, мамо, хвалитись. Вже й знайшли, чим хвалитись; неначе справдi яке диво шовкове плаття.

Євдокiя Корнiївна. Та ще оце ми купили Євфросинi новi золотi сережки та золотi… як-бо їх… каблучки на руки… їй-богу, забула. Ось покажи-бо, Євфросино! Там такi, так i сяють на всю хату.

Євфросина (сердито). Ет, вигадали! Знайшли, чим хвалитись.

Настя, Ольга, Варвара. Ой, покажи! Покажи-бо, Євфросино, нехай ми подивимось. Покажи, серце!

Євфросина. Нехай перегодя. Мене не дуже кортить: я звикла до того. Iдiть, мамо, в пекарню та зготуйте нам закуску.

Євдокiя Корнiївна. Пiду, пiду! За всi голови. (Виходить).

ВИХІД 13

Євфросина, Настя, Ольга i Варвара..

Настя (лапає пальцями Євфросинине плаття). Яке ж гарне твоє плаття! Ото якби собi таке справити. Та яке широке та добряще! А як шелестить! А перейди, Євфросино, через хату.

Євфросина гордо переходить через хату i зумисне шелестить хвостом.

Варвара. Ой, як же шелестить! Шелесь-шелесь! Неначе листя на вiтрi. А який хвiст! Здається, увесь шелест на хвостi.

ВИХIД 14

Тi самi й Оленка.

Оленка (входить). Добривечiр! З недiлею будьте здоровi!

Всi. Доброго здоров’я! Спасибi, будь i ти здорова.

Оленка. Моя мати лягли спочивати та й кажуть: пiди до Євфросини та погуляй трошки. А я оце – й прийшла.

Євфросина. Сiдай, Оленко!

Оленка. Це в тебе, Євфросино нове плаття? Та яке гарне, як золото.

Євфросина. Мабуть; чи подобається тобi хоч трохи?

Оленка. Де вже пак не подобається! Менi такого й до смертi не носити. Ох! (Зiтхає).

Євфросина.А може, посватає хтось багатий, то й носитимеш.

Настя, Ольга, Варвара. Покажи-бо, Євфросинко, золотi сережки та браслети, покажи!

Євфросина. Та вже нiгде дiтись: треба показати. (Йде в кiмнату й виносить сережки й браслет).

Всi. Ой, гарнi ж! Аж блищать, аж горять! Так i сяють на всю хату.

ВИХIД 15

Тi самi й Євдокiя Корнiївна.

Євдокiя Корнiївна (вбiгає з пекарнi прожогом). Аж тридцять карбованцiв заплатила своїми руками! Надiнь, Євфросинко, то й я подивлюсь.

Євфросина. Таки не втерпiли, прибiгли: ще й Химку сюди приведiть. Пiдiть-бо, мамо, в пекарню, а то Химка там все перепалить та переварить.

Євдокiя Корнiївна. Пiду, пiду. (Виходить).

Євфросина надiває перед дзеркалом сережки й браслет.

Всi. Ой, як блищать! А повернись, Євфросинко!

Оленка. Яка ти стала гарна в сережках! Вдвоє покращала.

ВИХIД 16

Євфросина, Настя, Ольга, Варвара i Оленка.

Оленка. Дай менi, Євфросино, в руки браслет: ще зроду в руках не держала золота.

Євфросина. Ти, Оленко, як мала дитина. На, про мене, й подерж, та тiльки не впусти, бо ще й розiб’єш.

Оленка (бере браслет i примiряє на руку). Отже й до моєї руки пристає; їй-богу, пристає. I моя рука не дуже чорна для золота.

Варвара. Якби пак було, то й пристало б.

Оленка. Та горенько, що нема.

Євфросина. Та не держи-бо так близько коло рота: на золото не можна дихати, бо стемнiє. Дай лишень сюди! (Бере й надiває на руку).

Оленка. Ой, як же на тобi блищить золото! Неначе на образi.

Варвара. Як ти Євфросино, сьогодня розкiшно вбрала голову!

Оленка. Якi в тебе, Євфросино, стали тепер великi коси. Як ви були бiднiшi, то в мене були довшi коси, нiж у тебе, а як ви розбагатiли, то в тебе аж утроє бiльшi коси виросли.

Євфросина i всi три приятельки смiються.

Євфросина. От вже кожум’яцька простота! Чи вже ж ти думаєш, що у всiх панiв на головi свої коси?

Оленка. Невже ж чужi?

Ольга. А чом же не вбратись i в чужi коси, аби було гарно?

Оленка. А я все було дивуюсь, чого в тих багатих панiв такi здоровецькi косища, неначе в кожної куделя на головi або повiсмо конопель.

Євфросина. Купи, Оленко, й собi таке повiсмо та почепи на голову. Побачиш, як покращаєш.

Настя. Недурно ти, Євфросино, так сьогодня прибралась. Еге? Когось ждеш?

Євфросина. Може, кого й жду, та не скажу кого.

Настя. А я вгадаю, хоч ти й не скажеш.

Євфросина. Ба не вгадаєш!

Настя. Ба вгадаю.

Євфросина. Ба не вгадаєш.

Настя. Бодай я завтрiшнього дня не дiждала, коли не вгадаю.

Євфросина. Ану скажи, як починається його прозвище.

Настя. Го…

Євфросина. А далi?

Настя. Гострохво…

Євфросина. А далi?

Настя. Гострохво…

Євфросина. Попала пальцем в самiсiньке небо.

Настя. Знаю я його! Бiгає за баришнями як несамовитий.

ВИХIД 17

Тi самi й Свирид Iванович Гострохвостий.

Гострохвостий входить в шляпi, в рукавичках i з паличкою.

Шляпа на головi набакир. Вiн усе тре руки – показує рукавички.

Євфросина (тихо). Як б’ється моє серце! Боже мiй!

Гострохвостий (кланяється). Мiй найнижчий поклiн тому, хто в сьому дому, а поперед усього вам, Євфросино Сидоровно. (Подає Євфросинi руку). Хоч я не знаю, кого я тут бачу i з ким буду розмовляти, але в домi такої баришнi, як Євфросина Сидоровна, я сподiваюсь, що познакомлюсь не аби з ким. Рiкiмiндуйте мене, прошу вас. (Здiймає дуже помаленьку рукавички, щоб показати їх).

Євфросина. Се мої близькi приятельки i сусiди.

Настя. Менi здається, що ми таки не зовсiм незнакомi… Менi здається, що ми вже десь бачились.

Гострохвостий. Може, може… В мене так багацько знакомих баришень по всьому Києву, що й на два вози не забереш. Може, я й забувся. Рiкiмiндуюсь вам: Свирид Iванович Гострохвостий. (Тихо). З цiєю не варт би й знакомитись, як я придивився при свiтлi: нiс, як цибуля, а очi, як у сови. (До Ольги й Варвари). Рiкiмiндуюсь i вам. Свирид Iванович Гострохвостий. (Побачивши Оленку, питає в Євфросини). А це ж хто такий?

Євфросина. Та це моя родичка… живе тут недалечке з матiр’ю; торгують яблуками. Вбогi люди.

Гострохвостий. (придивляється до Оленки. Тихо). Яка ж вона гарна оця кожум’яцька мiщаночка! Такої й на Хрещатику, i в Липках чорта з два знайдеш. (До Євфросини голосно). Прошу вас, порiкiмiндуйте мене своїй родичцi. Для вас, Євфросино Сидоровно, я готовий познакомитись з вашими родичами, хоч би i в десятому колiнi, хоч би вони й яблуками та медяниками торгували.

Євфросина (тихо), Ат… простенька собi дiвчина… Зовсiм не нам рiвня.

Гострохвостий. (до Оленки). Свирид Iванович Гострохвостий з своєю особою! (Подає Оленцi руку; Оленка не бере й соромиться). Не соромтесь-бо, подайте менi свою бiлу ручку.

Оленка одвертає лице i ледве простягає йому руку.

Будьте ж смiливiшi!

Оленка. От i знайшли бiлу руку. Нема моїм рукам од чого бiлiти.

Гострохвостий. То купiть рукавички.

Оленка. Я зроду не носила рукавичок. Далася я вам на смiх!

Євфросина i приятельки осмiхаються.

Гострохвостий. (тихо). Яка ж гарна ця мiщаночка! Якi в неї очки, брiвки, як шнурочки, щiчки, як палянички. Якби довiдатись, хоч де вона живе.

Оленка. Як вас чудно прозивають.

Гострохвостий. Може, й чудно. Всяково буває. Буває й чуднiше.

ВИХIД 18

Тi самi й Євдокiя Корнiївна.

Євдокiя Корнiївна (виходить з пекарнi). Добривечiр вам, Свириде Йвановичу! Оце я почула ваш голос, та й не видержала: прийшла послухати вас, хоч у мене дiла, аж голова бiла. Сiдайте, будьте ласкавi, i я хоч на час сяду та послухаю вас. Оце шкода, що нема мого старого. Вiн вас усе згадує. От би наслухався. (Сiдає). Ото моя Євфросина та й мiй старий все кажуть, що нема в свiтi нiчого кращого й луччого, як розумнi i вченi люди.

Гострохвостий. Авжеж так; що правда, то правда. Як чоловiк пiдiйметься розумом вгору аж вище од лаврської дзвiницi та гляне звiдтiль на людей, то люди здаються такi маленькi, такi маленькi, як пацюки. А вже вашi Кожум’яки здаються звiдтiля смердячим болотом, в котрому повивертали боки проти сонця товстi свинi.

Євфросина. О, що правда, то правда! Як я вийшла з пансiону, то менi здається, що я стою на Щекавицi або на Андрiївськiй горi та все дивлюсь на людей зверху.

Євдокiя Корнiївна. Ото скажiть! Страх, та й годi! Ото шкода, що нема мого старого; от наслухався б.

ВИХIД 19

Тi самi й Сидiр Свиридович.

Сидiр Свиридович (виходить). Е! Та се в мене гостi! Добривечiр вам! Спасибi, спасибi, що мене не забуваєте.

Гостi. Доброго здоров’я, Сидоре Свиридовичу!

Сидiр Свиридович. Та ще й ви, Свириде Йвановичу, в мене в гостях. (Цiлується з Гострохвостим). Оце шкода, що я загаявся з дяком. Але ж у дяка табака! Що за табака! (Нюхає пучки). Ще й досi пучка пахне. Сiдайте ж, гостi, в мене та й не просiть сiсти, бо я оце втомився. (Сiдає; Всi сiдають).

Євфросина. Мамо, чи швидко в нас буде готова вечеря? Час би давати що-небудь на закуску.

Євдокiя Корнiївна. Зараз, зараз, моє серце! Що за розумну дочку маю! (Виходить).

Сидiр Свиридович. Скажiть же нам, Свириде Йвановичу, що-небудь розумне. Ви ж там ведете кумпанiю з ученими людьми на тих розумних кутках нашого Києва. Скажiть ви менi, чи не чули ви там од вчених людей, чого-то тепер на свiтi стала така дорожнеча?

Євфросина. А тим усе дороге, що тепер люди стали багато їсти. Наша Химка як почне лупити, то за один раз укладе в копи з борщем цiлий хлiб. Якби пак усi вчились в пансiонi та їли так, як наша мадам їла i як нас годувала – всього по кришечцi, щоб тiльки язичком лизнути, тодi було б усе дешево.

Сидiр Свиридович. Та як же його грiшним людям одним духом жити, коли не наїстись або й не випити гаразд.

Гострохвостий. Одно те, як кажуть Євфросина Сидоровна, а друге те, що людей стало на свiтi дуже багато. Тепер хоч би й нашого брата цилюрника так розплодилось, що й не потовпишся. Якби половина людей вимерла, то знов би на свiтi все подешевшало.

Сидiр Свиридович. Чи вже ж? Стара! Де це вона пiшла! Кинь там своє куховарство та йди слухати!

Євфросина здiймає руки i знов надiва браслет; грається ним i показує Гострохвостому.

Гострохвостий. (тихо). Чи не багата ж оця Євфросина! Грається золотом, неначе я бритвами. (Голосно). Що то добре бути вченим! Я вчених людей i вас, Євфросино Сидоровно, ставлю без мiри високо. (Тихо). Євфросина, одна Євфросина достойна бути моєю жiнкою; Євфросина, а бiльше нiхто! Але ж ота Оленка! Що за цяця, що за краса! То ж квiтка, а не дiвчина! Коли б з нею хоч побалакати на самотi, хоч зблизька надивитись на тi пишнi очi! Треба її десь пiдстерегти. Але сватати буду Євфросину. Старий i стара держатимуть руку за мною. Напустив я їм в вiчi туману.

Завiса падає.

ДIЯ ДРУГА

По обидва боки сцени гори: Кисилiвка i Старогородська. На Кисилiвцi сидить подольський хор шевцiв, на другiй горi сидять старогородськi шевцi i спiвають.

Вечiр. Мiсяць високо на небi.

ВИХIД 1

Подольський i старогородський хор мiщан.

Подольський хор (спiває).

 
Не щебечи, соловейку,
На зорi раненько.
Не щебечи, малесенький,
Пiд вiкном близенько.
 

Старогородський хор (хоче перекричати i починає на половинi куплета, як перший хор ще не скiнчує).

 
Твоя пiсня дуже гарна,
Ти гарно спiваєш;
Ти щасливо спарувався,
Ще й гнiздечко маєш.
 

Подольський хор (ще голоснiше, аж дереться).

 
А я бiдний, безталанний,
Без пари, без хати!
Не досталось менi в свiтi
Весело спiвати.
 

Старогородський хор (ще голоснiше).

 
Менi пугач знадобився;
Стогне, не спiває…
Нехай стогне, нехай стогне
I смерть возвiщає.
 

голос з 1-го хору. А в нас баси кращi; а в вас баси, як побитi горшки.

голос з 2-го хору. Брешете! В нас кращi баси!

голос з 1-го хору. Брешiть самi, старогородськi шевцi. В нас на Подолi у коров кращi баси, нiж у вас.

голос з 2-го хору. Брешете, як ми шевцi! Мiж нами нема нi однiсiнького шевця. Ви самi шевцi!

голос з 1-го хору. У вас баси, як старi циганськi решета. У флоровських черниць багато кращi баси, нiж у вас!

голос з 2-го хору. У нас корови спiвають такими басами, як ви, кожум’яцькi шевцi.

голос з 1-го хору. Бий їх, старогородських шевцiв! (Кидають грудками. З другого хору кидаються так само). Бий їх, щоб i не наближались до нас. (Збiгають з гори i нападають. Б’ються i пхаються. 2-й хор розбiгається). Ганяй їх! Бий їх! От такого перцю дали! Будуть вони пам’ятати нас до нових вiникiв.

голос з 1-го хору. Повтiкали старогородськi шевцi, мабуть, до чорта в зуби. Коли б тобi один. Неначе чортяка похапала. А ще казали, що в їх баси кращi. Та в нас баси такi, що i в семiнарiї таких не знайдеш!

2-й голос. А який тепер хор найкращий? Чи семiнарський, чи братський, чи бурсацький?

3-й голос. Я кажу семiнарський.

4-й голос. А я кажу бурсацький.

1-й голос. А я кажу братський.

5-й голос. А я кажу архiєрейський.

2-й голос. А я кажу митрополичий.

3-й голос. Ба семiнарський.

1-й голос. Ба братський.

3-й голос. Ба брешеш.

1-й голос. Ба не брешу.

3-й голос. Ба брешеш-бо.

1-й голос. Та бреши сам. Хто бреше, тому легше. А хто не йме вiри, тому в спинi дiри!

3-й голос. В семiнарськiм хорi сам Тарас як попре горою: го-го-го! (Показує голосом). А Кирило! як ревне низом (показує)… гурр! го! го! го! Або Орест як суне октавою (пускає октаву)… рррр… гурррр! аж хори дрижать.

1-й швець. А вгадайте, хто найрозумнiший в Києвi: чи семiнарист, чи академiст, чи унiверситант?

2-й швець. Я кажу семiнарист.

1-й швець. Я кажу академiст.

3-й швець. А я кажу унiверситант.

Всi до 3-го шевця. О, цей тягне за старогородськими шевцями! Бий його!

3-й швець. Ба справдi унiверситант.

1-й швець. Я кажу академiст.

2-й швець. Ба нi; найрозумнiший семiнарист: семiнариста нiхто на словах не переможе. I баси найкращi в семiнарiї.

1-й швець. Семiнарист то бурсак.

2-й швець. Ба брешеш! Семiнарист найрозумнiший.

1-й швець. Ось тобi за те! (Дає стусана).

2-й швець. Ось тобi здачi!

4-й швець. А хто мiж нашими найрозумнiший?

Всi. Гострохвостий! Гострохвостий! Про це нiчого й голову ламати. Свирид Iванович Гострохвостий! Вiн знається з семiнарськими i митрополичими басами. Вiн найрозумнiший на всi. Кожум’яки, бо так набрався розуму, що як начне говорити, то нiхто нiчого не второпає.

Гострохвостий виходить i проходжується на сценi.

Всi (до його). Свириде Йвановичу! Свириде Йвановичу! А хто найрозумнiший: чи семiнарист, чи академiст, чи унiверситант?

ВИХIД 2

Тi самi i Гострохвостий.

Гострохвостий (авторитетно). Ви й того не тямите? Авжеж семiнарист, бо в семiнаристiв найкращi баси. Та що з такими дурнями, як ви, й говорити!

4-й швець. Яка ж у вас, Свириде Йвановичу, чудова жилетка, якi рябi штани! Як зветься ця матерiя?

Гострохвостий. Жилетка з физiчеської матерiї, а штани з матерiї моральної.

3-й хлопець. Яка гарна матерiя! Ряба-ряба, як зозуля. Як менi хазяїн дасть грошi, то собi пошию физiчеський сiртук.

4-й хлопець. А я б собi пошив такi самi моральнi штани, як у Свирида Йвановича.

3-й хлопець. Один Гострохвостий скаже, де найлуччi баси.

Всi. Свириде Йвановичу! Свириде Йвановичу! Ось ходiть до нас: про щось маємо вас спитати.

Гострохвостий. Питайте, то й скажемо.

Всi. У якому хорi тепер найкращi баси?

1-й швець. Еге у братському?

Гострохвостий. Може, у братському, а може, й нi.

3-й швець. А правда, тепер у семiнарському найкращi баси?

Гострохвостий. В братському тепер баси заснадiли, а в михайловському неначе галушками подавились. Найдужчi баси в семiнарiї. Там один Орест стане за десять братських басiв.

3-й голос. Ага! А що! Чи не моя правда вийшла? Там один Тарас як ревне. Недавно вiн був у гостях в мого хазяїна i так спiвав, що наш хазяїн трохи не здурiв, аж на стiну лiз.

Гострохвостий. А все-таки найкращий тепер бас у мiщанському хорi. У Йоньки Шелихвiста така басюра, що нi одна бочка з ним не справиться.

Всi до 3-го хлопця. А ба, й ти вбрехався, а ба, вбрехався! А що!

Голоси з гори. Свириде Йвановичу! А йдiть до нас спiвати.

Гострохвостий. Куди ж пак! Так i полечу оце на гору людям на смiх! Не знав, з ким заходити у патьохи! Отут треба постояти, пiдождати, чи не побачу Оленки. Сюдою дiвчата ходять по воду, сюди виходять пiсень послухати. Коли б вдалося хоч натiшитись до заручин з Євфросиною, бо як заручуся, то тодi годi тобi, Свириде Йвановичу, до дiвчат липнути! Євфросина, здається, вхопить мене в свої пазури; але ж тi пазури в золотi! А тут доконче треба поправити свої дiла, бо лусне цилюрня незабаром. Старого Рябка струсну, то так i посипляться карбованцi. Тодi я позакидаю свої бритви iк чортовому батьковi через голову в Днiпро та й буду купцем. Але ж Оленка, серце моє, любка моя! Коли б хоч углядiти, хоч подивитись! (Ходить взад i вперед).

Хор (спiває).

 
Вийду на поле, гляну на море,
Сама ж я бачу, що менi горе;
Сама ж я бачу, чого я плачу…
А ще милого хоч раз побачу.
Буду стояти на цiм каменi,
А чи не вийде милий до мене;
Буду терпiти велику муку,
А чи не скаже: дай менi руку!
 

ВИХIД 3

Свирид Iванович Гострохвостий i Оленка.

Через сцену переходять дiвчата з вiдрами; деякi зостаються й слухають хор, балакаючи.

З гори сходять кiлька хлопцiв i пристають до їх. Оленка виходить з вiдрами i стає.

Оленка. Як гарно спiвають хлопцi! Стану та послухаю хоч на часок. За тими яблуками, за тiєю бiганиною нема менi цiлiсiнький день просвiтку. Може, й Гострохвостий там сидить на горi та спiває? Боже мiй милий! Нащо ж я його полюбила, коли я знаю, що вiн на мене й не гляне, й слова до мене не промовить!

Гострохвостий (вглядiвши Оленку). Вона йде з вiдрами! Вона! (Пiдходить). Добривечiр вам, Оленко! (Скидає шляпу, кланяється i подає руку).

Оленка (засоромившись). Доброго здоров’я! (Подає йому руку). Ой, не давiть так здорово! Ой, як ви мене злякали, що я й нестямилась! (Важко дише. Тихо). Боже мiй! Серце моє трохи не вискочить з грудей.

Гострохвостий. Може, ви втомились, несучи вiдра? Дайте, я вам трошки пiднесу. (Хоче взяти вiдра).

Оленка. Що це ви? Чи то можна, щоб ви несли вiдра?

Гострохвостий. Нiчого; тут нiхто не бачить. Для вас я готовий не тiльки що вiдра нести, для вас я перенiс би усю криницю до вашої хати.

Оленка (спокiйно). Не треба менi вашої помочi. Донесу й сама, як здужатиму…

Гострохвостий. Для вас, для вас я готовий цiле Днiпро перенести у вашу хату.

Оленка. Перенесiть для своєї Євфросини. Таких помагачiв менi не треба. (Одходить з вiдрами).

Гострохвостий (доганяє й бере її за руку), Коли б ви знали…

Оленка. Я нiчого не знаю. (Одпихає його руку). Йдiть собi до своєї Євфросини або до тих баришень, що були в гостях у Євфросини, а мене, бiдної, не зачiпайте.

Гострохвостий. Тi всi баришнi не вартi однiєї вашої брови. Ви найкраща панна на всi Кожум’яки. Вам нема тут рiвнi на цiлий Київ.

Оленка. Яка я панна! От Євфросина, то панна: вона убирається в шовковi сукнi; їй мати купила золотi сережки; в неї на головi пiвпуда кiс. Ото так панна! Ви з мене смiєтесь. Йдiть собi до Євфросини.

Гострохвостий. Коли б ви знали, якi ви гарнi, яке у вас гарне личко, якi очки (заглядає), то ви б не говорили того. Правда, вам нiхто не казав в вiчi, що ви гарнi?

Оленка. Може, ваша й правда, але ви будете сватати Євфросину.

Гострохвостий. I хто вам наговорив оце? Божусь вам i присягаюсь перед братською чудовною богородицею, що се все брехня. Бодай я покалiчився i навiть зарiзався своїми ж бритвами, коли цьому правда. Я вас, Оленко моя дорога, люблю i бiльше нiкого не буду любити!

Оленка (тихо). Боже мiй! А що, як вiн правду каже? Я аж умлiваю. (голосно). Не так ви увивались коло Євфросини, не так ви говорили до неї, щоб я вам пойняла вiри. Ви зо мною говорите просто, а з Євфросиною говорили по-вченому, бо ви її любите.

Гострохвостий. Але ж божуся вам, присягаюсь! Нехай мене святий хрест поб’є, нехай мене покарає братська богородиця! Ще не вiрите?

Оленка мовчить i задумується.

Нехай мене оця сира земля поглине! Бодай я втопився в канавi, в оцiм болотi! Ще не вiрите?

Оленка думає.

Нехай мене кожум’яцькi собаки загризуть! Щоб я до своєї хати не дiйшов, щоб моя цилюрня згорiла цiєї ночi, коли я брешу, коли я вас не люблю! Ще не вiрите?

Оленка (тихо до себе). Боже мiй, який вiн гарний! Я ще зроду не бачила нiкого такого гарного, одколи бiгаю з кошиком по Києву. Серце моє, серце моє бiдне! Не вдержишся ти в грудях.

Гострохвостий. Ще не вiрите?

Оленка. Я рада б вiрити, та ви дуже розумнi, як усi кажуть, а я дуже бiдна й проста. Коли б я була багата, я б вам повiрила.

Гострохвостий. Навiщо вам те дороге убрання, коли вашi очi, вашi брови красять вас лучче од Євфросининих золотих сережок. Виходьте до мене тихенько од матерi сюди хоч щовечора. Добре?

Оленка. Як моя мати довiдаються про те, битимуть ломакою так, що я не потраплю, куди втiкати.

Гострохвостий. То скажiть своїй матерi, що я буду сватати вас, що я буду женитись iз вами. (Тихо). Ой, страшна ж її мати! Ще як попаде мене в свої лапи, то витрясе з мене душу. (Оглядається на всi боки).

Оленка. Чи вже ж тому правда? Хiба ж я вам рiвня?

Гострохвостий. Оленко моя! Серце моє! (обнiмає її). Я впаду отут серед шляху перед тобою на колiна, бо я люблю тебе.

Оленка (кладе йому руки на плечi i припадає на плече). Свириде Йвановичу! Я люблю вас, як ще нiкого так не любила.

ВИХIД 4

Оленка, Свирид Iванович i Горпина Корнiївна.

Горпина (шукає когось i придивляється до Оленки i Гострохвостого), Невже ж се моя Оленка обнiмається i цiлується з якимсь волоцюгою! Бач, де вона! А я її жду та жду! (До Оленки). Чи се ж тобi не стид та не сором обнiматись з хлопцями? Та це Свирид Iванович! Та це Гострохвостий.! То це той великорозумний, що дурить отого старого дурного Рябка та й його великорозумну Євфросину! От так-так! Сього я од вас уже не сподiвалась! (Кидається до Оленки). Чого ти тут стоїш iз ним серед улицi? (Присiкується). А ти, поганко! Та в тебе ж ще на губах молоко не обсохло, а тобi вже з хлопцями цiлуватись!

Гострохвостий. От i не обсохло. зовсiм вже обсохло!

Горпина (соваючи кулак пiд самий нiс Оленцi). Постривай же ти, погана дiвчино! Я тобi дома обiрву отi патли на головi! Бери вiдра! Йди додому та зараз лягай спати. Щоб i твого духу тут нiколи не було! Щоб твоя нога тут не була! (Пхає Оленку; Оленка одходить з вiдрами й плаче).

ВИХIД 5

Горпина й Гострохвостий.

Гострохвостий. Менi здається, що пхати й бити дочку свою вам зовсiм не приходиться…

Горпина. Цить, бо я тобi очi видеру! (Показує нiгтi). Нащо ви зводите мою дитину з пуття? Га? Вiн думає, як убрався у рукавички та в шляпу, то вже має право знущатись над нами, бiдними! То це тi великорозумнi, що говорять по-писаному? Ти думаєш, що я така дурна, як Рябко, як Євфросина! Я за свою дочку готова очi видерти, готова тут галасу наробити на всю улицю!

Гострохвостий. Горпино Корнiївно! Бога ради, не кричiть та послухайте, що я маю казати. (Тихо). Оця горлата баба наробить такого крику, що й Євфросина почує. (голосно). Горпино Корнiївно! Се! Се!.. От послухайте мене! (Хоче утекти).

Горпина (доганяє, хапає його руками i кричить). Не пущу! Не втечеш! У мене одна дитина, як одно сонце на небi! Не пущу! Дай менi одвiт, нащо ти зводиш з розуму мою Оленку, коли сватаєш Євфросину? Нащо вам здалася моя Оленка? (Гострохвостий. пручається. Горпина кричить). Не пручайтесь, не пущу! Гвалт! Гвалт! Полiцiя! Полiцiя! Квартальний!

Гострохвостий. Ой, пропав я! Їй-богу, репетує бiсова баба так, що розбудить всю улицю. (голосно). Горпино Корнiївно! Бога ради, не кричiть! Я чесний чоловiк! Я зроблю все, що ви скажете!

Горпина (кричить ще дужче). Полiцiя! В полiцiю його! Я знаю вас, паничикiв! Знаю, як ви обдурюєте та з ума зводите бiдних дiвчат. Ой боже! Певно, вже моя Оленка не вперве вибiгла до сього проклятого брехуна, що вмiє тiльки по-письменному брехати. Ой, згубив же вiн мою єдину дитину! (Плаче).

Гострохвостий. Їй же богу, вперве! Клянусь вам, божусь вам i присягаюсь, Горпино Корнiївно, що вперве! Ви думаєте, що i в мене таки душi немає, що в мене бога нема? Нехай мене покарають Всi печорськi святi, нехай мене покриє лаврський великий дзвiн, коли я брешу!

Горпина. Докажи! Докажи! Бо я не вiрю твоєму одному слову. В твоїх словах нема правди. Твої слова – гнилi яблука! Божися! Присягайся! Iди до церкви, присягни перед богом!

Гострохвостий. Я ще ж таки, борони боже, не вбив чоловiка, щоб йти серед ночi до церкви присягати.

Горпина. Божися, присягайся, бо ти згубив мою дитину, їж святу землю, то я повiрю. На, їж! (Бере жменю землi).

Гострохвостий (смiється). Хiба я вовк, щоб їв землю.

Горпина. Їж! На, їж, то повiрю.

Гострохвостий (регочеться). Чи ви, Горпино Корнiївно, при своєму умi! Батьковi своєму понесiть, нехай покуштує, яка земля на смак.

Горпина. То вiн ще глузує над нами, бiдними сиротами! Зводить з ума мою Оленку, ще й знущається над нами! Полiцiя! Полiцiя! В полiцiю його, сибiрного! В тюрму! В Сибiр його! Там йому мiсце!

Гострохвостий (тихо). От здурiла баба зовсім. Наробить менi шкандалу на всі Кожум’яки, не можна буде завтра й очей людям показати. (Голосно). Не кричiть, бо…

Горпина. Що бо? Га? Що то за бо?… Кричу, бо маю право! Полiцiя! Квартальний! Десяцький! Сюди! В’яжiть його, берiть його!

ВИХIД 6

Горпина, Гострохвостий й Оленка.

Оленка вертається, ставить вiдра, прожогом вибiгає на сцену, ридає i кидається до матерi.

Оленка. Мамо! Не зачiпайте, бо я люблю його! Свирид Йванович любить мене. Мамо! Прошу вас, благаю, не зачiпайте!

Горпина. Щоб я його так пустила, пiймавши на гарячому мiсцi? Нiзащо в свiтi! Нiзащо! Не була б я Горпина Скавичиха, щоб я таки не постановила на своєму. Коли зачiпаєш, то зачiпай чесно, не безчесть мене й моєї дочки, бо ми тобi не iграшка.

Гострохвостий. Ви на мене, Горпино Корнiївно, i се й те, i сяк i так, i сякий i такий, а ви не знаєте, що я хочу сватати Оленку.

Горпина. Дурiть уже дурного Рябка та великорозумну мою небогу Євфросину, а нас, убогих, не пiддурите.

Гострохвостий. Їй-богу, правду говорю вам… Ви менi не вiрите? Ви думаєте, що я нечесно жартую з Оленкою? Вiрте менi, я чоловiк чесний. I божусь, i присягаюсь, що не пiддурюю. Бодай я завтрiшнього дня не дiждав, бодай я завтра повiсився на своїх ремiнних пасах, в своїй хатi, коли ви менi не вiрите. Щоб я вас пiддурював? Я ходжу до Рябка так, як ходять знакомi до знакомих, а женитись не женюсь. Горпино Корнiївно! Чи можна ж рiвняти Оленку до Євфросини? Подумайте ви.

Горпина. О, вже що правда, то правда. Моя Оленка… (До Оленки). Геть одiйди… (До Гострохвостого). Як гляну на базарi на свою Оленку, то нема кращої од неї не то що мiж нашими мiщанками, але мiж тими баринями, що вештаються по базарi. Таки така гарна, хоч води з лиця напийся! I бiс її зна, в кого вона вдалась.

Гострохвостий. Авжеж не в вас… В неї голосок, як у флоровських черничок, а в вас такий бас, як у нашiм шевськiм хорi у Йоньки Шелихвоста, їй-богу!

Горпина. Ну й прирiвняв.

Гострохвостий. Так я незабаром до вас i на заручини.

Горпина. Про мене, й просимо; тiльки, здається, у вас нi за собою, нi перед собою… так, як i в нас. Тiльки й добра, що бритви та язик у ротi, як бритва.

Гострохвостий. Не думайте так, Горпино Корнiївно! В мене, ви самi знаєте, i Оленка знає, своя цилюрня…

Горпина. Мабуть, тiльки що цилюрня. Та вже бог iз вами. Коли вам моя Оленка сподобалась, то й приходьте до мене в гостi. В мене швидко будуть гостi, бо я в четвер iменинниця; обiцялись i напрошувались таки самi мої куми з Кожум’як, з Старого Києва I навiть Печорська. Для кумiв я вже не пожалiю хлiба-солi.

Гострохвостий. То буде пир на ввесь мир.

Горпина. Хоч не на ввесь мир, та все-таки буде пир. Приходьте, може, й погодимось, коли у вас язик не такий, як вашi бритви.

Гострохвостий. Добре-добре. (Тихо). Яка ж краса Оленчина. Для її краси варт навiть пану Гострохвостому оцi вiдра занести до хати. (Голосно). Вiзьму ж я вiдра, щоб вам, Оленко, було додому йти легенько. (Бере вiдра на плечi i крекче. Тихо). Ой, обшмульгаю ж я собi плечi! Се надибав лихо кожум’яцьке! Коли б ще яка чортяка не вглядiла та не розбрехала на ввесь Подол, коли ще сама Скавичиха завтра не розбреше на ввесь Київ.

Пiсню на горi ледве чуть.

 
Хлопче молодче, який ти ледащо,
Задумав женитись, сам не знаєш нащо;
Будеш гiрко плакать, долю проклинати,
I кулаками сльози утирати!
 

Пiсня замирає.

Горпина. От таки й Горпина Скавичиха дiждалась, що її дочцi Оленцi такi паничi носять вiдра з водою!

Завiса падає.

ДIЯ ТРЕТЯ

Просторна Горпинина хата. Збоку – дверi в пекарню. Коло груби завiшенi пiчурки; в однiй пiчурцi-здорова макiтра з пирогами, в другiй пiчурцi – пляшки з настойками. День.

ВИХIД 1

Гострохвостий.

Гострохвостий. (входить). Нема нiкого. Що це за диво! Де се вони подiвались? А казала вчора Скавичиха, що в неї буде пир на ввесь мир… Може, збрехала? Але ж я носом чую десь смачнi пироги. (Ходить по хатi й нюхає). Їй же богу, десь пироги пахнуть, та ще й недалечке. (Нюхає кругом стiн). От уже надiлив мене бог своїми дарами: окрiм розуму доброго, маю до того доброго носа. Ой, пироги пахнуть, та не знаю де! (Знаходить пiчурку, одслоняє заслонку). Ось де вони! Повнiсiнька макiтра! Що бог дасть, а вже попробую: не видержу! (Хапає два пироги в обидвi руки i їсть, з пекарнi чуть голос Педорi).

ВИХIД 2

Гострохвостий i Педоря.

Педоря (з пекарнi). А хто там? А кота! А тпрус, псявiро! Простягає пироги. (Вбiгає i розставляє руки).

Гострохвостий. Ти б сказала: кицю, кицю! На тобi пирiжка! А то прискаєш, аж губи бренькають, неначе струни.

Педоря. Що це ви робите? Кого вам треба? Хто ви такий?

Гострохвостий (запихаючись пирогами). Потривай, бо пельку заткнув начинкою… А як тебе звуть?

Педоря. Кого вам треба! Хто ви такий?

Гострохвостий. А як тебе звуть?

Педоря. Як крупи деруть. (Видирає з рук пирога). Оце лишенько! Було шiстдесят пирогiв. Сама хазяйка полiчила. Скажуть, що я поїла… (Кричить у вiкно). Тiтко Горпино, тiтко! Було шiстдесят пирогiв, а теперечки тiльки п’ятдесят вiсiм. Не я винна! Щось вшелепалось у хату та й узяло два пироги. (Гострохвостий бере знов два пироги. Педоря кидається до його, однiмає макiтру). Оце якась московська пеня вшелепалась у хату! Геть же! Не берiть, бо пироги лiченi! Тiтко Горпино! Вже тiльки п’ятдесят шiсть…

Гострохвостий. Та цить! Як-бо тебе звуть? (Моргає й женихається).

Педоря. Та Педоря! Одчепiться од мене та не зачiпайте вирогiв.

Гострохвостий. Негарно тебе звуть, а молодиця з тебе непогана! А признайся, чи багато тiтка Горпина понапiкала та понаварювала?

Педоря. А вам нащо?

Гострохвостий. На те, що треба. Чи й запiканка й варенуха є? Га? Чи не ковтнути трохи, га?

Педоря. Оце вже й бiс його видав так робити. Щось улiзло в хату, поїло пироги, ще й горiлку вип’є, а на моїй шиї все те окошиться. Тiтко Горпино! Та йдiть-бо сюди!

Гострохвостий (п’є горiлку нахильцi з пляшки). Та потривай! Не кричи! Я сам признаюсь. Я свiй чоловiк в сiм домi.

Педоря. Та й своїм не припадає горшки дерти. Полiз по горшках, наче котяка. (Виходить).

ВИХІД 3

Горпина й Гострохвостий.

Горпина (входить). Хто тут улiз у хату? Чого це Педоря репетує? Чи це ви, Свириде Iвановичу?

Гострохвостий. Це я, мамо! Добридень вам в вашiй господi. Поздоровляю вас з сьогоднiшнiм днем, з святими вашими iменинами та й з пирогами. (Кидається до Горпини й цiлується з нею). Дай вам господи щастя й здоров’я, й чого ви тiльки просите в бога!

Горпина. Та годi, годi! Як була я молодиця, цiлували мене в лиця, а тепер… Але ж гарний оцей вражий панич! Як мед з маком! А я вже вас i не сподiвалась; думала, що випустила вас з рук, так i навiки втеряла.

Гострохвостий. Погано робили, коли так думали. А я покинув своє дiло, а до вас таки приблудився, ще й пирогiв ваших покуштував. Тут ваша Педоря незгiрше вас, трохи менi не провалила ганчiркою голови!

Горпина. О, Педоря зубата! Сiдайте ж, будьте ласкавi, коли ви зайшли до мене та ще й з доброю думкою, та побалакаємо любенько.

Гострохвостий. А от я й прийшов. А ви ж менi вчора не вiрили, як я божився, як я присягався! Ви думали, що я похожий на других наших паничiв. Нi, Горпино Корнiївно! Свирид Йванович не з такiвських. Не на те мене розуму багато в головi, щоб дурити дiвчат.

Горпина. То було вчора, а це сьогодня. Коли так, то вибачайте менi, старiй бабi. Я, бачте, чула, як ви увивались коло моєї небоги Євфросини, та вже собi iнакше мiркувала…

Гострохвостий. Горпино Корнiївно! Хiба ж я слiпий? Хiба ж менi баньки бiльма заслiпили? Хiба ж я не бачу, що таке Євфросина, а що таке Оленка? Гай, гай, милий боже! Вже б говорив хтось другий, а не ви, Горпино Корнiївно!

Горпина. Коли ви вже прийшли до мене з чесним словом, то й менi нiчого таїтись перед вами. Якби я була паничем, я б обминала Євфросину десятою улицею. Дарма, що вона менi доводиться небога. Тiльки я в хату до їх, вона вже задере до стелi носа та й нюхає сволоки (передразнює), взявшись у боки:

«Тiтко! Од вас гнилицями тхне». Куди ж пак, який делiкатний носичок причепив господь до пики!

Гострохвостий. О, що носичок, то носичок! Певно, не такий, як у Оленки.

Горпина. Такi носички, як у Євфросини, тiльки коло байдакiв. Мабуть, у тих паничiв баньки на потилицi, що не бачать її носичка. Якби я оцими своїми руками взяла Євфросину, я б їй утерла того носа! Я б її приборкала.

Гострохвостий. Вiрю вам, вiрю, Горпино Корнiївно! (Тихо).

Чи не бiсової ж п’яти баба! А що, як Євфросина скинулась на цю свою тiточку! Але ж розум, але ж панський тон, але ж золото, золото! Ой-ой-ой, мiй милий боже! (Зiтхає. Голосно). А я прийшов до вас, Горпино Корнiївно…

Горпина. Щоб пирогiв наїстись?

Гострохвостий. Борони боже! Що це з вами! Я прийшов сватати Оленку, коли буде ласка ваша. Я знаю, що Оленка не спротивиться.

Горпина. Оленка не спротивиться, а я то, може, спротивлюсь, бо маю свої норови й примхи.

Гострохвостий. То одженiть їх чи свяченою водою, чи кропилом або чим там треба.

Горпина. Еге! Бабськi норови не чоловiчi: не сплоха одженеш i кочергою, не то що кадилом. Чи не дурите ви нас, паничу?

Гострохвостий. Ой, Горпино Корнiївно, Горпино Корнiївно! Чи вже ж вам од бога не грiх? Чи вже ж ви менi й досi не ймете вiри? Але ж ваша дочка Оленка… то ж краса на ввесь Київ. (Тихо). Коли б прийшла, хоч подивився б на тi оченята!

Горпина. Мою Оленку не грiх хвалити своїй матерi. Тiльки, бачте, раз те, що тепер паничi дурять молодих наших мiщанок, а друге те, що в вас, здається, нi перед собою, нi за собою! Еге так?

Гострохвостий. А чи ви ж лазили в мої кишенi? А що, як там так i забряжчать карбованцi?

Горпина. Карбованцi чи забряжчать, чи нi, а п’ятаки, може, й забряжчать.

ВИХIД 4

Гострохвостий, Горпина i Оленка.

Горпина. Де це ж ти в гаспида так барилась? Ти не знаєш, що тебе тут дуже треба.

Гострохвостий. (йде назустрiч Оленцi). Мiй вам низенький поклiн i шанування! Де се ви так забарились? (Подає Оленцi руку).

Оленка. Добридень вам.

Гострохвостий. Доброго здоров’ячка, доброго здоров’ячка. Вся моя душа стрепенулась, як зачув я ваш янгольський голосок. Менi здається, що я слухаю найкращих дискантiв у концертi у семiнарiї, як зачую ваш голосок.

Горпина. Та й умiє ж тобi прикласти й приказати – незгiрше, як наша Євфросина. Ще й недавно познакомились з Євфросиною, а вже перейняли од неї язичка…

Гострохвостий. То ще невiдомо, хто од кого перейняв язичка. (Гордо). Вмiємо ми говорити й без вашої Євфросинки. Ми не ходимо по хатах позичати розуму та язика. Маємо доволi й свого.

Оленка. Авжеж. Вже ви, мамо, наговорите: на вербi грушi, а на осицi кислицi.

Горпина. А це що? Це так матерi? Це вже й ти, мабуть, учора позичила язичка у Євфросини? Гляди лишень менi! Ще ти в моїй господi; я ще тобi втру носа…

Гострохвостий. Не встигнете, Горпино Корнiївно, втерти носа, бо я прийшов до вас, Оленко, не з порожнiм ротом, не з пустими словами, а з словом розумним i вченим. Ви менi не йняли вiри вчора ввечерi, а от я i справдив своє слово; бо моє слово, слово Свирида Йвановича, не те, що слово якогось там Йоньки або Йваньки. Я прийшов до вас свататись.

Оленка. То ви покинете Євфросину?

Гострохвостий. Нехай вона сниться кому iншому, тiльки не менi. (Бере Оленку за руку). Я тiльки вас нiколи не покину: (Тихо). Коли б чорт винiс оцю бабу з хати хоч на часок. Коли б хоч обняти її. Якi ж у неї очi! Так i печуть, так i голять, як аглицькi бритви. Хоч трохи пограюсь з гарною дiвчиною.

Оленка. А я думала, що ви глузуєте з мене.

Гострохвостий. Борони боже! Чи то можна? Я без вас не можу жити. Лучче нехай мене винесуть на Щекавику, нiж я маю жити без вас.

Оленка. Ой, яка я щаслива! Я нiколи не була така щаслива в матерi.

Горпина. Оце! А чого ж тобi ще треба було в матерi? Оце так! Ще не встигла винести ноги за мiй порiг, а вже нахваляється.

Гострохвостий. Хоч не винесла ноги за порiг, та швидко зовсiм винесе.

Горпина. Куди ж пак! Стане великою панею!

Гострохвостий. А чом би пак i не панею? Та я вберу Оленку так, що їй позавидує не тiльки що Євфросина, але найбагатiша купчиха! Я почеплю їй на голову такого капелюха з бiлими стрiчками, таку коафюру, що вам i не снилося нiколи.

Оленка. Лучче з червоними стрiчками. Яка там краса в бiлих стрiчках: i сорочка бiла, i капелюх бiлий i стрiчки бiлi.

Гострохвостий. I ваше личко бiле. А яку я вам стругну сукню! З чистого шовку!

Оленка. Я про шовковi сукнi нiколи й не думала! Вони менi нiколи й не снились!

Гострохвостий. Я вам куплю золотi сережки! Я вам ушкварю такi сережки, що перед ними i Євфросининi потемнiють.

Оленка. Я вже звикла думати, що менi не доведеться носити золотих сережок. Мати не справляють i не пускають заробити…

Горпина. Як це ти говориш з матiр’ю? Крутить язиком, неначе в пансiйонi вчилась. Та я тобi…

Оленка. Е, годi, мамо!

Горпина. Цить, бо я тебе отим кошиком! Не пущу я тебе бiльше до Євфросинки. Накадила вона тебе своїм ладаном.

Гострохвостий. Не сердьтесь, Горпино Корнiївно! Не сердьтесь!..

Горпина. Цур тобi, пек тобi! Ти неначе собачої блекоти наїлась. (Виходить).

ВИХIД 5

Гострохвостий i Оленка.

Гострохвостий. (бере Оленку за руку). Оленко! Щастя моє! Чи будете любити мене, виходити до мене щовечора? Бо я без вас не можу жити, не можу дихати, як не бачитиму ваших очей щовечора, як не держатиму вас за оцi ручки щодня, щогодини!

Оленка. Втечу од матерi, а таки буду виходити до вас. Вже менi так осточортiло бiгати по городу з тими кошиками, так гризе мене мати, що менi й свiт немилий. Люди гуляють в недiлю, в празник, а менi нема нi празника, нi недiлi.

Гострохвостий. Дайте, Оленко, ради дня вашого сватання поговоримо про що веселiше. Оленко! Серце моє! Як я вас люблю! Дайте надивитись на вашi брiвки, на ваше личко…

Оленка. Як гляну я на вашi очi, забуваю все своє горе! Я неначе знов народилась на свiт божий! Яка я тепер щаслива, яка щаслива! Як менi легко на душi! Я неначе вперше на вiку одпочила од роботи. (Схиляється на плече Гострохвостому,)

Гострохвостий. (тихо сам до себе). Яка тепла в неї душа! Що то якби до сiєї душi, до сього личка та Євфросинине золото, та Євфросинину крамницю з крамом, та Євфросинин розум, та Євфросининi кучерi! Тут моє кохання… та… (голосно). Красо моя! Серце моє! (Обнiмає Оленку).

ВИХIД 6

Гострохвостий, Оленка й Горпина.

Горпина (входить). Готуй лишень, Оленко, обiд, бо вже куми йдуть справляти день мого святого янгола.

Гострохвостий. (заглядає в вiкно). Йдуть! Мабуть, сам бог їх несе на повiтрi на крилах. Та й чимала ж череда суне!

Горпина. Мене бог не скривдив кумами. Хвалити бога, не цураються мене, простої, мого хлiба й солi.

Гострохвостий. Я й сам не люблю тих, що цураються хлiба й солi; я так ж люблю таких гордих людей, що їм голови постинав би.

ВИХIД 7

Тi самi, гостi й Педоря.

В хату входять мiщанки; деякi з кошиками, деякi убранi в празникову одежу.

Мiщанки. Добридень вам, Горпино Корнiївно! З днем вашого янгола поздоровляємо вас! Дай вам боже, чого ви тiльки забажаєте собi з неба! А вашiй дочцi пошли боже гарного жениха.

Оленка й Гострохвостий осмiхаються.

Горпина. Сiдайте ж, щоб старости сiдали в мене.

Деякi сiдають.

Гострохвостий. (до гостей). Ой кумки мої, голубки мої, цокотушки мої! От пирiжки, так пирiжки у Горпини Корнiївни! Недурно вас тут повнiсiнька хата! Знаєте й ви, де раки зимують!

Одна мiщанка. Та й чи не жартливий же з бiса оцей язикатий панич, та ще й гарний! Не зачiпайте нас, бо як причепимось усi, то мусите нам ставити могорича!

Гострохвостий. А зачiпайте мене! Я дуже люблю, як молодицi мене зачiпають… але тiльки молодi, чорнобривi, такi, що тiльки моргни, та й… гм…

Мiщанки. Хи-хи-хи! Оцей панич наговорить три мiшки гречаної вовни! Хи-хи-хи! Весела мати родила вас, веселий i син вдався.

Горпина (до гостей, що стоять). Але чого ж оце ви стоїте? Сiдайте ж у мене, будьте ласкавi. Сiдайте, кумо! Сiдайте, свахо! Сiдайте, кумасю! Прошу покiрно, кумко!

Гострохвостий. Та й кумiв же в вас. Мабуть, ви перехрестили ввесь Київ.

Горпина (кричить у дверi). Педоре! Педоре! А внось сюди столи! Розставляй столи, та серед хати, щоб нам було просторнiше балакати й пити.

Гострохвостий. От i я поможу. (Бiжить i з Педорею вносять один стiл, потiм другий i ставлять їх серед хати). Та повертайся, Педоре, так прудко, як я! Насилу волоче ноги!

Педоря. За вами похопишся! Не всiм такi нiжки мати, якi бог дав пановi.

Гострохвостий. Але в цiй хатi язики! Зiбрались з усiх Кожум’якiв.

Одна мiщанка. Ще й з Либедi прибули на помiч, хи-хи-хи!

Горпина. Чого це ти, Оленко, стоїш, неначе привезена невiстка! Застеляй столи та подавай пляшки та чарки. Вже мої кумочки та й заскучали.

Гострохвостий. Ой-ой! (Зiтхає). Ще й як заскучали без чарочки!

Горпина. Як я буду йти замiж, то вiзьму вас собi за свата.

Гострохвостий. Еге! Добре! За сваху! А я вам подам решетом води, як ви будете сидiти на посадi.

Горпина (вдаривши кулак об кулак). Отже ж нiяк не переговориш оцього панича, їй-богу, не переговориш.

Гострохвостий. То покличте на помiч з десять кумiв, то, може, й переговорите. Педоре! А де ж пироги! Ке сюди пироги! Та чи всi, бо я й знаю, скiльки їх усiх у макiтрi: п’ятдесят, ще й шiсть.

Мiщанки. Ха-ха-ха! їй-богу, знає, скiльки пирогiв у макiтрi!

Педоря. Та тут панич лазили, як кiт, по горшках.

Горпина. Геть собi, йди до печi. Ще й вона! Вип’ємо ж по чарцi за живих й за мертвих! (Наливає й п’є). Щоб живим жити й не вмирати, а помершим, коли померли… ет… (махає порожньою чаркою).

Гострохвостий. Бодай не встали…

Всi. Ой, хто видав так говорити! Це з великого розуму та в голову заходите! Оце так!

Горпина. Глядiть лишень, ви, великорозумнi! Говорiть, та не проговорюйтесь! Мертвi лежать на Щекавицi та нiкому не шкодять, а живi часом дуже й дуже шкодять.

Гострохвостий. (наливає чарку). Про мене, вип’ємо й за здоров’я мертвих. Пошли, боже, з неба, чого нам треба! Помершим чарка, а нам горiлка! (Випиває).

Горпина ходить кругом стола i наливає всiм

Мiщанки випивають i приказують.

Одна мiщанка. Даруй же, господи, цей празник проводити, будущого року дiждати.

Друга мiщанка. Щоб ми дiждали в доброму здоров’ї пити за куму й на будущий рiк, як тепер п’ємо живенькi та здоровенькi.

Гострохвостий. (наливає й приказує до чарки). А звiдкiль ти? – З Ромна! – А бiлет є? – Нема. – В тюрму шельму! (Разом вливає чарку в рот. До однiєї мiщанки). Чого ж ви сидите та не кидаєте в тюрму безбiлетних бродяг?

Мiщанка. Я не лихого роду.

ВИХIД 8

Тi самi й бублейниця Марта.

Марта (входить з кошиком на руцi). Добридень вам, Горпино Корнiївно! Ой, вибачайте менi, кумцю-голубцю! Бiгала з бубликами та трохи не пробiгала ваших святих iменин. Насилу згадала!

Гострохвостий. А таки не пробiгала, згадала.

Бублейниця. Авжеж! Чи то можна поминути хату моєї дорогої кумоньки. (Цiлується тричi з Горпиною). Поздоровляю ж вас, моє серце, з вашими iменинами. Дай вам боже з неба, чого вам треба, чого тiльки ви просите в бога. Добридень вам, Оленко! (Цiлується). Добридень вам, сусiдки! (Цiлується з гiстьми).

Гострохвостий. А зо мною i не можна цiлуватись? Коли цiлуєтесь, то цiлуйтесь зо всiма пiдряд.

Бублейниця. Хiба ж ви кума, щоб з вами цiлуватись? А я оце забiгала до сусiди та випила по чарцi, а це з гостей та знов у гостi!

Горпина. То й добре! Сiдайте ж, будьте ласкавi!

Бублейниця. Еге! Де вже там сидiти! Менi аж танцювати хочеться, так весело було в сусiди!

Всi. То й танцюй, а ми подивимось!

Бублейниця (приспiвує).

 
Уберусь я, молоденька, в новенькi сап’янцi,
Та винесу бублички на базар уранцi.
Бублички гарячi,
Бублички свiжi,
Бублички з маком,
Бублички з таком,
Бублички з яйцями!
 

Горпина (з чаркою). От люблю за веселий звичай! От люблю! (Цiлується). Сiдайте ж.

ВИХIД 9

Тi самi й башмачниця.

Башмачниця Орина (входить з кошиком). Добридень вам, iмениннице! Поздоровляю з iменинами! А я оце йду в лавку з черевиками та згадала, що в сiй хатi сьогоднi горiлочку п’ють, та й забiгла на часок. Нате й мене, нате й мiй глек на капусту!

Горпина. Спасибi, моє серце! Спасибi, що згадала мене, стареньку куму.

Гострохвостий. Iще кума! Мабуть, у вас на Всiм свiтi нема людей, та все куми. Вашими кумами можна на Днiпрi греблю загатити й Чорторию закидати.

Горпина. А бодай вам язик усох, не казавши лихого слова.

Гострохвостий. Нехай всохне; чорт його бери!

Башмачниця. Ой, як у вас весело та людно!

(Спiває).

 
Дивiтеся, чоловiки,
Якi в мене черевики.
Це ж менi панотець покупив,
Щоб хороший молодець полюбив.
А панчохи панiматка дала,
Щоб я гарна молодичка була.
Гоп, чук, чуки, чуки!
Гарнi в мене черевики,
Бо я панського роду,
Не ходила боса зроду!
Полюбив мене дяк
Чорти батька зна як!
Купив менi черевички,
Закаблучки не так.
Черевички невеличкi,
За цiлого п’ятака,
А щоб же я, молоденька,
Вибивала тропака.
Гоп, чук, чуки, чуки!
Гарнi в мене черевики,
Бо я панського роду,
Не ходила боса зродуi
 

(Пританцьовує).

Горпина. Ой веселi ж мої iменини! (Бере чарку в руки). Даруй же. боже, щоб мої iменини щороку були такi веселi. Кумо Меропiє, чом ти не п’єш? Вже й видно, що печерська кума, бо вся в чорному, мов черниця. Чи не присвятили тебе печерськi ченцi? Випий-бо, кумцю!

Меропiя (бере чарку й одходить на перед сцени, Тихо). Ой лишечко моє! Ой грiх мiй! Як же тут на Подолi грiшно живуть! Що ж то скаже отець Модестiй, як, борони боже, – довiдається про це грiховне гульбище?

Горпина. Випивай-бо, кумо Меропiє! Не шепоти так довго над чаркою, бо чарку нетерплячка бере: хоче в другi руки.

Меропiя. Ой, боюся грiха! Спокушають мене куми.

Горпина. А ви, кумочко Магдалино, чого сумуєте? Чи не скучили за своїм Печерським? Випийте, прошу вас. (Подає чарку).

Магдалина (виходить на перед сцени з другого боку). Ой боже мiй! Согрiшила я, багато нагрiшила!.. Що ж то скаже преподобний отець Пахомiй, як довiдається про се грiховне зборище!

Меропiя (тихо). Що ж то скаже отець Модестiй! Та вiн же накладе на мене покуту на мiсяць, як тiльки признаюсь! Хiба не признаюсь: сама закаюсь пити…

Магдалина (тихо). Ой отче Пахомiє! Помолись за мене, грiшну, бо не видержу. Куми спокушають, як тi чорти. Вип’ю та й признаюсь Пахомiю. Що бог дасть, те й буде.

Горпина. Та пийте-бо, ви, черницi печорськi! Що ви там нашiптуєте?

Меропiя й Магдалина. Та вже нiгде дiтись! Треба випити.

Горпина (тягне набiк бублейницю). Чи знаєте, серце кумасю, що я сьогодня два празники справляю: iменини й заручини. Отой красунь, то жених моєї Оленки. Тiльки, серце кумо, не кажiть нiкому, бо, може, ще з того сватання весiлля не буде. (Цiлується).

Бублейниця. Нiкому, нiкому й слова не скажу. Хiба ж я дурна чи навiсна! Борони боже!

Горпина одходить.

Бублейниця кличе башмачницю набiк.

Бублейниця (тихо). Чи ти знаєш новину? Оцей гарний та язикатий панич сьогодня заручився з Оленкою. Тiльки нiкому, нiкому не кажи. Борони тебе боже! Такий приказ, бач.

Башмачниця. Не скажу, не скажу нiкому. Побий мене хрест святий, коли скажу. (Башмачниця кличе Магдалину). Ой, серце кумо, що я чула!

Магдалина. А що? Скажи, кумо, скажи!

Башмачниця. Оцей панич сьогодня заручився з Оленкою, тiльки нiкому не кажи, щоб нiхто не знав. Чуєш?

Магдалина. Оце! Чи я дурна, чи я мала, щоб рознесла, як сорока, на хвостi! Тiльки ти та я знатимемо, а бiльш нiхто, анi душа. (Кличе Меропiю). Чи ви, кумо, знаєте, за що це ми п’ємо могорич?

Меропiя. Мабуть, за душу покiйного Скавики Горпина справляє поминки.

Магдалина. Де там поминки! Отой панич посватав сьогодня Оленку.

Меропiя. Ой господи! А я думала, що це разом з iменинами й поминки, бо як прийшла в хату, то нiби ладаном запахло.

Магдалина. Та то, кумо, од вашої одежi пахне ладаном на всю хату; нiкому ж не кажiть.

Меропiя (сумно). Про мене там! За всi. голови! Байдуже менi! (Меропiя шепче на вухо сусiдi, сусiда другiй кумi i т. д).

Горпина. Що це ми сидимо, пхаємось коло стола, наче овечки! Сядьмо, куми, долi!

Бублейниця. I я затого не всиджу на стiльцi, аж коливаюсь. Педоре! Давай килима! Сядьмо, куми, долi на килимi, щоб було не високо падати, бо Меропiя вже коливається, як жид з богомiллям коло вiкна.

Педоря стелить килим долi.

Бублейниця бере стiльчик, ставить серед килима.

Бублейниця. Ви, свята iмениннице, сiдайте посерединi на стiльчику, а ми сядемо долi кругом вас.

Горпину садовлять на стiльчику.

Всi сiдають кругом неї.

Гострохвостий скидає сюртука й собi сiдає.

Бублейниця. Ви, Горпино Корнiївно, наше сонце, а ми вашi яснi зорi.

Гострохвостий. Бувають усякi зорi. Яснi зорi, та не всi..

Всi. Ви, iмениннице, наше ясне сонце, а ми вашi зорi.

Гострохвостий. А мене ж куди приткнете? Нехай я буду хоч мiсяцем.

Всi. Вам на небi нема мiсця.

Гострохвостий. Ой не вгадали! Не вам те знати!

Горпина (з чаркою в руцi). Куми мої, любi мої! Заспiвайте менi, прославте мене, свою куму, Горпину Скавичиху. Нехай я трохи заплачу.

Всi (спiвають).

 
I лiд трiщить, i комар пищить,
А то кум до куми порося тащить.
Кумцю, голубцю! Звари менi порося,
Звари менi порося, щоб i юшка була!
I юшечка, i петрушечка.
Кума моя, люба моя, моя душечка!
 

Горпина. Ой, не спiвайте, не завдавайте жалю, бо я вже плачу. (Втирає сльози). Так мене розжалобили, так розжалобили! (Тягне Меропiю до себе й цiлує її). Спасибi вам, що ви мене не забуваєте та не цураєтесь мого хлiба-солi. Поки жива на свiтi, не забуду вас; буду за вас щоранку, щовечора молитись богу, подам за вас часточку в Братському монастирi.

Меропiя. Помолiться, Горпино Корнiївно, за мене, грiшницю; вже ж я сьогодня нагрiшила, так нагрiшила (складає руки до бога), що не знаю, чи й простить менi отець Модестiй.

Гострохвостий. I за мене не забудьте подати чарочку, бо й я так нагрiшив, так нагрiшив! Не знаю, чи простить мене… гм… не знаю, й хто там прощає.

Горпина. А хто видав передражнювати? Хто видав кривитись? Глядiть лишень, бо я вас так поскубу за чуба!

Гострохвостий. То й скубiть, та скубiть добре, – бо є за вiщо поскубти. Патли добрi.

Горпина. Розтривожили ви мене пiснями. Плачу я, що мене моя рiдня цурається, небога Євфросинка мене цурається; не бажають вони менi щастя-долi, коли не прийшли покуштувати моєї хлiба-солi. Ой господи! Ота менi Євфросинка… Та що й казати… коли вона менi небога. Грiх менi осуждати, та ще й свою родину.

Меропiя й Магдалина. Ой господи! Який-то тепер свiт настав: брат встає на брата, сестра на сестру.

Горпина. Небога Євфросинка на рiдну тiтку. Нехай уже бог скарає її за мене, смиренну рабу божу.

Всi. Нехай уже її господь покарає, коли вона така.

Горпина. Нехай її курка вбрикне. Вона менi не небога, а я їй не тiтка однинi й довiку. Анахтема! Анахтема! Анахтема!

Всi. Анахтема! Анахтема! Анахтема!

Горпина. Оце згадала таке смутне та й засмутилася!

Бублейниця. I треба було згадувати в такий день! Коли б у мене така небога, то я б на неї пху! Та й годi.

Горпина. То й я на неї пху!

Всi. Пху-пху-пху на неї, сатану, та й будьмо знов веселi! Цур їй, пек їй, коли вона одцуралась од роду.

Бублейниця. Є i в мене, признатись, така родичка, та… не хочеться тiльки розказувати, та ще й при людях. А!.. аж язик свербить…

Всi. Та кажи, кажи! Нащо жалувати таких псяюх.

Бублейниця. Та розказала б, та, як-то кажуть, стiни слухають.

Гострохвостий. Педоре! Вiзьми кочергу та повигонь стiни з хати.

Башмачниця. Я вже знаю, про кого мова мовиться. Це в наше вiкно камiнь ударив.

Бублейниця. Не знаю, може, в ваше. На злодiєвi шапка горить. Що ж робити, коли ваш рiд такий удався, бо то з вашого кодла.

Башмачниця. З нашого кодла? А яке ж наше кодло? (Схвачується з мiсця).

Бублейниця. Та таке ж…

Башмачниця. Та яке ж? Кажи!

Бублейниця. Не чiпляйся, Орино, бо й скажу. Так i крикну на всю хату. (Встає з мiсця).

Башмачниця. Про мене, крикни не то що на всю хату, i на всю улицю, бо я тебе не боюсь, бо я тебе не злякаюсь.

Бублейниця. Ба злякаєшся, як скажу, бо вже твiй рiд отут менi сидить у печiнках. То ваше кодло! Такi ви всi., не тiльки ваша Степанидка.

Башмачниця. То ми всi такi? То й я така?

Бублейниця. Та й ти така. I твоя мати була така!

Башмачниця. Та й моя мати була така? Яка ж була моя мати?

Бублейниця. Хiба ж не знаємо, яка була твоя мати? Та твою ж матiр били жиди на улицi патинками по мордi. Твоя мати в острозi сидiла.

Башмачниця (кидається до бублейницi), Мою матiр жиди били патинками? Моя мати в острозi сидiла? Хто бачив? Хто докаже?

Бублейниця. Я докажу!

Башмачниця. Ба не докажеш!

Бублейниця. Ба докажу!

Башмачниця. Ба брешеш, не докажеш.

Бублейниця. (наближається). Ба не брешу, бо докажу! Бреши сама з собаками.

Башмачниця. Ой, люди добрi! Хто чув, хто бачив, щоб моя мати сидiла в острозi? (Пiдходить до кожної мiщанки й питає). Ти бачила, як сидiла моя мати в острозi?

Мiщанка. Нi.

Башмачниця. (до другої мiщанки). А ти докажеш?

Мiщанка. Нi!

Башмачниця. (до третьої). А ти докажеш?

Мiщанка. Нi, не докажу!

Башмачниця. (до Горпини). А ви докажете?

Горпина. Нi, не докажу!

Башмачниця. (питає усiх i обертається до бублейницi з кулаками). Що ж ти менi кажеш, що моя мати сидiла в острозi, коли нiхто не докаже? Що ж ти, сяка-така, обговорюєш мою матiр i всю нашу рiдню?

Бублейниця. Присягаюсь i божусь, падаю на колiна до братської богородицi (падає на колiна), що твоя мати сидiла в острозi, що твою матiр били жиди патинками по мордi.

Башмачниця. Падаю на колiна (стає на колiна), присягаюсь i божусь, що ти брешеш, що ти набрехала на мою матiр. Брешеш, брешеш, брешеш, сибiрна!

Тим часом Гострохвостий виходить з хати i приводить катеринщика.

Катеринка грає й перебиває лайку.

Всi. Де це музики взялися? Хто це найняв?

Гострохвостий. Це я, це я найняв, щоб Горпинi Корнiївнi веселiшi були iменини. Як маємо лаятись, давайте лучче гуляти!

Всi. (схвачуються). Давайте лучче гуляти або танцювати!

Горпина. Авжеж танцювати веселiше, нiж лаятись. Розступiться, куми мої милi! Горпина Корнiївна гуляє.

Всi розступаються на обидва боки.

Бублейниця й Башмачниця розходяться на обидва боки й показують одна другiй кулаки.

Горпина (розставивши руки). Дайте мiсце, кумки мої, голубки мої! Горпина Скавичиха гуляє! (Починає танцювати з башмачницею).

Магдалина (пiдiймає руки вгору). Ой, що ж то скаже завтра отець Пахомiй!

Меропiя (з другого боку, спереду сцени). Ой, що ж то завтра скаже отець Модестiй!

В танець виступають декотрi мiщанки.

Гострохвостий в однiй сорочцi садить гопака.

Завiса падає.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Свiтлиця Рябкова.

Сидiр Свиридович сидить коло стола й позiхає, хрестячи за кожним разом рота.

Вечiр.

ВИХIД 1

Сидiр Свиридович i Євдокiя Корнiївна.

Сидiр Свиридович (позiхає й хрестить рота). Ой господи, помилуй мене, грiшного раба свого! (Знов позiхає й хрестить рота). Пху, чого це я так позiхаю?

Євдокiя Корнiївна (позiхає й хрестить рота). Оце! Ти позiхаєш, а я за тобою!

Сидiр Свиридович (позiхає й хрестить рота). Пху на тебе, сатано! Позiхнув так, що трохи не роздерся.

Євдокiя Корнiївна (позiхає й хрестить рота). Пху! Не позiхай-бо, бо й я рот собi роздеру.

Сидiр Свиридович. Оце, не позiхай та не позiхай, бо й вона позiхає!

Євдокiя Корнiївна. То затуляв би рота, а то так негарно дивитись… що й…

Сидiр Свиридович. Ати думаєш, що менi гарно дивитись, як ти роззявиш свою вершу?

Євдокiя Корнiївна. От i вершу… З которого це часу стала верша з мого рота?

Сидiр Свиридович. Та хiба ж вже й не час! Що то тi жiнки за мудрий народ! До смертi збирала б губи на оборочку.

Євдокiя Корнiївна. Пху! Пху! Аж треба одплюнутись, таке верзеш. Чи не вередуєш ти оце знов?

Сидiр Свиридович. Нечиста його мати знає, може, й вередую. Здається, хочеться чи чаю, чи горiлки.

Євдокiя Корнiївна. Про мене, пий чай, тiльки не пий горiлки, бо Євфросинка буде сердитись, як побачить.

Сидiр Свиридович. Ой, не пити менi хочеться; здається – їсти, та не знаю, чи солодкого, чи кислого; чи хвигiв, чи солоних огiркiв? Як тобi здається?

Євдокiя Корнiївна. А як же менi про те знати? Хiба в мене твiй рот?

Сидiр Свиридович. Що б ти тепер їла, чи солодке, чи кисле? Чи хвиги, чи солонi огiрки?

Євдокiя Корнiївна. Я б їла хвиги.

Сидiр Свиридович. Чортзна-чого їй хочеться. Хвигiв схотiлось, наче малiй дитинi.

Євдокiя Корнiївна. Чи то ж менi? Та то ж тобi!

ВИХIД 2

Тi самi й башмачниця.

Башмачниця (вбiгає з кошиком). Добривечiр вам, Сидоре Свиридовичу, i вам, Євдокiє Корнiївно! Як же вам можна не бути на iменинах у Горпини Корнiївни!

Сидiр Свиридович. Як же пiти, коли Євфросина шапку сховала! Якби пак увечерi, то можна б i без шапки, а то вдень.

Євдокiя Корнiївна. Схаменись, старий! Що ти верзеш? Не пiшли, бо чогось послабли усi.

Сидiр Свиридович. Еге! Чогось справдi у нас роти послабли: й самi не розберуть, чого хотять. (Позiхає). Ой, це неспроста щось.

Башмачниця. Мабуть, наслано. Було й менi таке торiк пiсля iменин Горпини Корнiївни. Цiлий день так позiхала, що мусила кликати шептуху.

Євдокiя Корнiївна. Сiдайте ж та розкажiть, як там було в сестри? Що їли, що пили, хто був, хто що робив?

Башмачниця. Були на обiдi пироги, була локшина з гускою, печена курка, печене порося, шулики, ще й катеринка на закуску. Так нагулялись, так натанцювались! Але не сяду, бо забiгла до вас по дорозi. Там був i Гострохвостий: таки добре витрусив кишенi на горiлку та на музики. Чи ви знаєте, що Оленка вже засватана за Гострохвостого?

Євдокiя Корнiївна. Чи вже ж? За Гострохвостого?

Сидiр Свиридович. Брехня!

Башмачниця. Вибачайте-бо, Сидоре Свиридовичу: хто бреше, тому легше. Пропили ми навiки Оленку! Гострохвостий найняв катеринку та аж сiртука й жилетку скинув, так вибивав тропака. Ой боже мiй, як колiна й литки болять, наче хто ломакою побив! Прощайте, серце! (Цiлується з хазяйкою). Та нiкому, та нiкому, нiкому не кажiть, бо такий приказ. Я оце тiльки вам i кажу. (Виходить i на порозi збiгається з бублейницею). Ой лишенько! Оце трохи з нiг не звалила! (Виходить).

ВИХІД 3

Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович i бублейниця.

Бублейниця. Бий тебе сила божа! Трохи менi носа не розбила своєю мордою. Добривечiр вам, кумо! (Цiлується). Чи живi, чи здоровi? А вас не було на iменинах у Горпини Корнiївни, а ми пили сватання! Чи ви знаєте, що Оленка засватана за Гострохвостого, тiльки нiкому, нiкому не кажiть, бо такий приказ, щоб нiхто не знав. Прощайте! Так загулялась, так загулялась, аж очiпок з голови злазить. (Поправляє очiпок i виходить. На порозi збiгається з Меропiєю). Ой! Оце! Аж забилась об вас!

ВИХIД 4

Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович i Меропiя.

Меропiя. Оце! Аж тiм’ям об дверi вдарилась. (Входить). Господи, Iсусе Христе, сине божий, помилуй нас!

Сидiр Свиридович (басом). А-мi-нь.

Меропiя. Добривечiр вам! Як вас господь милує?

Євдокiя Корнiївна. Вашими молитвами ще ворушимось до котрого часу. Сiдайте, прошу вас!

Меропiя. Спасибi вам, нiколи. Далеко дибати додому. Коли б ви, Євдокiє Корнiївно, знали, як я сьогодня нагрiшила у Горпини Корнiївни; так нагрiшила, що насилу несу свої прегрiшення на Печерське.

Сидiр Свиридович. То вкиньте ту в’язку грiхiв у канаву, нехай там потоне у безднi. Чи варто ж нести таку нечисть аж на Печерське!

Меропiя. Якби ж пак можна було… Так нас приймала Горпина Корнiївна, так частувала, так припрошувала, що я одмагалась, одмагалась та й… (Маха руками).

Сидiр Свиридович. Та й нагрiшили повне сито й решето.

Меропiя. Та ще й як приймала нас! Бо Оленку засватали. Гострохвостий засватався. Гарного зятя матиме Горпина Корнiївна! (Заточується). Прощайте! Зоставайтесь собi дома. (Виходить i не потрапляє в дверi та в вiкно, пiдiйма ногу). Оце як високо поробили пороги! (Знаходить дверi й виходить).

ВИХIД 5

Сидiр Свиридович i Євдокiя Корнiївна.

Сидiр Свиридович (вдаривши об поли руками). От тобi й жених! Коли не брешуть оцi сороки.

Євдокiя Корнiївна (вдаривши об поли руками). От тобi й Гострохвостий! Та, мабуть, i не брешуть, бо аж втрьох одно говорили.

Сидiр Свиридович. Авжеж утрьох трудно брехати, не те що одному. От тобi втеряли розумного чоловiка! Де ж тепер достанеш такого розумного зятя?

Євдокiя Корнiївна (з плачем, взявшись за голову). Ой бiдна моя голiвонька! Що ж то станеться з нашою Євфросинкою? Де ж тепер у свiтi знайти такого жениха для нашої Євфросини?

Сидiр Свиридович хапається за голову. Обоє бiгають по хатi.

ВИХIД 6

Сидiр Свиридович, Євдокiя Корнiївна i Євфросина.

Євфросина (виходить з кiмнати). Що це з вами сталося? Чого це ви так бiдкаєтесь?

Сидiр Свиридович. Де ж пак не бiдкатись?

Євдокiя Корнiївна. Де ж пак не бiдкатись! Коли б ти знала… та не хочу казати… Кажи вже ти! (До Сидора Свиридовича).

Сидiр Свиридович. Кажи вже ти, бо в мене язик став, як колода: нiяк не повернеться.

Євфросина. Кажiть-бо, не мучте мене! Яке там нещастя сталося? Певно, щось таке, що доброго слова не варто.

Сидiр Свиридович. Де ж там не варто, коли варто. Ой боже мiй!

Євдокiя Корнiївна. Тут забiгали до нас аж три куми Горпини Корнiївни та казали, що на iменинах у Горпини Корнiївни був Гострохвостий…

Євфросина. Був Гострохвостий! А як вiн смiв там бути, не спитавшись мене? Потривай же, мосьє Гострохвостий! Я ж тобi виварю воду!

Сидiр Свиридович. Еге, вивариш воду, коли вiн уже посватав Оленку.

Євфросина. Оленку? Посватав Гострохвостий? Ха! Ха! Ха! Оцьому диву я нiколи не пойму вiри! Ха! Ха! Ха! Ха!

Сидiр Свиридович. Добре ха-ха-ха, коли вже й могорич пили, а може, вже й заручини були. Тут аж три сороки прилiтали та брехали… трохи не побились отам, на порозi.

Євфросина. Коли б сюди прилетiло сто сорок i сто ворон з ними, то я б не пойняла їм вiри. Гострохвостий i Оленка! Гострохвостий посватав Оленку! Ха! Ха! Ха! (Iстерично регочеться).

Сидiр Свиридович. Ха! Ха! Ха! А справдi, трохи смiшно!

Євдокiя Корнiївна. Євфросинко! Як ти страшно смiєшся! Боже мiй! Перестань! Не смiйся! А ти, старий, чого скалиш зуби? На кутнi засмiєшся! Не смiйся!

Сидiр Свиридович. Не смiйся, коли смiшно. Ха-ха-ха! (Смiється).

Євфросина. Ха-ха-ха! От би послухати, як Гострохвостий говорив там з Оленкою! I об чiм вiн говорив з нею? А вона, мабуть, тiльки очима клiпала, слухаючи його. Ха-ха-ха! Неправда тому, неправда! (Падає на канапу й задумується). А що як правда! Оленка гарна… А що як правда! Не дурно вiн тодi так поглядав на Оленку, так чiплявся до неї. Вже вiн не дурно забрiв до тiтки в гостi. Постiй же, мосьє Гострохвостий! Попаду я тебе на свої зуби!

Сидiр Свиридович. Не журися, серце Євфросино! Хоч Гострохвостий i гарний, i розумний, кат його не взяв, але не тiльки свiту, що в вiкнi.

Євфросина. Ой боже мiй, ще й допiкають.

Євдокiя Корнiївна i Сидiр Свиридович. Оце, боже мiй!

Євфросина (встає й ходить по хатi). Ой, не допiкайте менi, дайте менi спокiй, йдiть собi до кiмнати.

Євдокiя Корнiївна виходить у пекарню, Сидiр Свиридович виходить до кiмнати.

ВИХIД 7

Євфросина сама. Ходить по кiмнатi й думає.

Євфросина. Чи вже оце Оленка причарувала його своїми чорними очима? Вже не розумом, не язиком вона приворожила його… Чи вже ж у неї очi темнiшi, брови чорнiшi, лице бiлiше, нiж у мене? (Дивиться в дзеркало). Оленка гарна, нiгде правди дiти: брови, як оксамит, як шовковi шнурочки, очi блискучi… Ой серце моє, серце моє! Нащо ж вiн приворожив моє серце своїми чорними кучерями, тими карими очима, тими розумними солодкими словами… (Падає на канапу й плаче. Схоплюється з канапи).

Покинув мене для простої мiщанки, для перекупки, для дочки Горпини Скавичихи. Постiй же ти, Свириде Йвановичу! Не подарую тобi цього! Вмру – не подарую! (Бiгає по хатi). Я тобi оддячу, не тепер, то в четвер. Я тобi докажу, хто я i що я! Я тобi докажу, що я – Євфросина Рябкова, а не якась Оленка Скавичiвна. (Бiгає по хатi).

ВИХIД 8

Євфросина i Євдокiя Корнiївна.

Євдокiя Корнiївна (виглядає з пекарнi). Євфросино! Євфросинко! Гострохвостий йде! Їй-богу, йде! Химка прийшла з льоху та й бачила, що вiн ввiйшов у нашу хвiртку. (Виходить).

ВИХIД 9

Євфросина сама.

Євфросина. Iде! (Тривожно). Що ж менi робити, як iз ним говорити! Чи стоячи, чи сидячи, чи лежачи? Ага!! Прийму я його лежачи, як прийняла колись наша мадам у пансiйонi свого вусатого копитана. Я, на моє щастя, все чисто бачила у дiрочку. Вiн прийшов, а вона вхопила книжку, лягла собi на диванi та й читає, та й читає, i не дивиться на його. Потривай же, мосьє Гострохвостий! Виварю я тобi воду. (Хапає книжку й лягає на диванi).

ВИХІД 10

Євфросина й Гострохвостий.

Гострохвостий. Добривечiр, Євфросино Сидоровно!

Євфросина мовчить i читає.

Гострохвостий. Добривечiр вам! Низенько кланяюсь вам, Євфросино Сидоровно, аж до сирої землi! Що це ви читаєте? Певно, щось дуже, дуже цiкаве, коли й не можете одiрватись. (Сiдає коло Євфросини й заглядає у книжку). Єруслан Лазаревич! Мабуть, дуже вчена, дуже розумна книжка, коли ви не можете одiрватись! (Заглядає в книжку). Дуже вчена, дуже ласа рiч! (Встає й ходить по хатi). Як же ваше здоров’я, ваше драгоцiнне здоров’я, Євфросино Сидоровно!

Євфросина мовчить i перегортує листки.

Гострохвостий (знов сiдає й заглядає в книжку). «Прекрасный Еруслан Лазаревич»… Дуже вчена рiч. (Встає й заглядає в кiмнату, в пекарню й кашляє. Тихо). Е! Щось тут та є! Читає та читає, й слова не промовить до мене! Чи не знає вона, що я оце гуляв у Горпини та й дурив стару вiдьму, нiби я хочу сватати Оленку? Але хто ж оце принiс сюди звiстку? Не сама ж Горпина або сорока на хвостi! (голосно). Євфросино Сидоровно! Чи не сердитесь ви чого на мене? Чи не обидив я вас чим, бувши у вас в гостях?

Євфросина схоплюється й ходить по хатi.

Гострохвостий встає, падає на канапу й затуляє очi руками.

Євфросина. Химко! Химко! Йди сюди та накури в хатi пахощами, бо так i тхне на всю хату гнилими кислицями, неначе тiтка Горпина тiльки що вийшла з хати. Пхе! Пхе!

Гострохвостий. (встає й ходить слiдком за Євфросиною). Вам щось наговорили на мене, просто таки набрехали на мене. Правда, Євфросино Сидоровно? Клянуся вам, божуся; не вiрте тому: все те брехня.

Євфросина. Рада б не вiрити, та треба вiрити.

Гострохвостий. Ви заговорили до мене! Який я щасливий, що почув ваш срiбний голосочок, Євфросино Сидоровно! За одно ласкаве слово дякую вам. (Кланяється).

Євфросина. Не дякуйте, бо нема за вiщо. Менi не дуже потрiбно вашої дяки. Обiйдемось.

Гострохвостий. Ой Євфросино Сидоровно! Я б оддав половину свого вiку, щоб тiльки знати, за що ви караєте мене так тяжко! (Сiдає на стiльцi й затуляє очi долонями).

Євфросина. Отак. Виплачтесь на похмiлля. В Оленки пили, а до мене прийшли похмелятись.

Гострохвостий. Хто вам набрехав, що я пив у Горпини Корнiївни?

Євфросина. Менi нiхто не брехав, ми з такiвських, що все знаємо. Пхе! Як од вас тхне на всю хату; зовсiм так, як од моєї тiтки Горпини. (Одмахується хусточкою). Химко! Химко! Давай сюди курева.

ВИХIД 11

Тi самi й Химка.

Химка (дме в покришку). Оце схотiлося вам того курева! Кахи! Кахи! Таке добре, аж у горлi душить! (Тихо). Це все примхи! Хочеться їй цього курева, неначе велика панi! (Голосно).Чи годi, чи ще?

Євфросина. Кури ще, поки не викуриш злого духа.

Химка. Та вже так накадила, що всi чорти повтiкали б з хати, якби тiльки були, не проти ночi згадуючи.

Євфросина. Коли не всiх викурила, то викуриш, може, хоч одного. Пхе! Пхе! Насилу перемогло тiтчин дух.

Химка виходить.

ВИХIД 12

Євфросина й Гострохвостий.

Євфросина. Чи добре ж вам там гулялось, Свириде Йвановичу? Мабуть, було що їсти, пити й по колiнця в вiвсi бродити.

Гострохвостий. Ат, мусив зайти, коли стара затягла. Посидiв трохи, побалакав… Та хiба ж ви не знаєте, яке там балакання. Мiщанки попились, почали спiвати, потiм почали плакати, потiм почали лаятись. Насилу-силу втiк та оце прийшов до вас, щоб одвести трохи душу.

Євфросина. Сюди б то принесли свою душу… А може, ви покинули свою душу в тiтки?

Гострохвостий. Ви жартуєте, Євфросино Сидоровно. Їй-богу, жартуєте. Я своєї душi не покину будлi-де. Хiба покинув би її там, де буде ваша душа, Євфросино Сидоровно, там – i бiльше нiгде.

Євфросина. Чи гарно прибралася Оленка на той бал? Мабуть, надiла шовкову сукню, убралася в золото та в срiбло, натягла кринолiн отакелецький (показує), розпустила коафюру на головi, як гору. Ото шкода, що менi не довелось подивитись на Оленчин убiр.

Гострохвостий. Що це ви, Євфросино Сидоровно! Хiба ж ви не знаєте Оленки! Їй-богу, жартуєте! Хе-хе-хе!

Євфросина (з злiстю). Але правда, що вона гарна? Яке в неї бiле личко, неначе хто обсипав борошном. Якi в неї блискучi великi очi. А брови! Чи правда моя, Свириде Йвановичу?

Гострохвостий (важко зiтхає. Тихо). Ой правда, правда! Де вже не правда! Ой очi, очi! А щiчки! (Голосно). Як ви гостро жартуєте, Євфросино Сидоровно. Але Оленка зовсiм не така, як ви малюєте; то ваш язик такий гарний, що з-пiд нього виходить якось все гарно. Ой Євфросино Сидоровно! (Встає й наближається до неї). Як послухаю вашої розмови, то аж поздоровшаю.

Євфросина. Одначе слухали цiлий день, аж сiртук i жилетку скинули з себе… Химко! Курева! Аж катеринку на радощах мусили найняти, аж пiввiдра сивухи мусили купити. Химко! Курева! Ха-ха-ха!

Гострохвостий. (тихо). Чи не бiсовi п’янi мiщанки! Певно, вже котрась забiгала сюди i все дочиста розбрехала. (Голосно). Цьому всьому неправда! Вам хтось набрехав, щоб нас посварити, щоб нас розвести. Я вам докажу, що я тут нi в чому не винен…

Євфросина. Куди ж пак! Докажу, що нi в чому не винен! Ха-ха-ха! Химко! Давай курева!

Гострохвостий. Не вiрте!

Євфросина. Вiрю!

Гострохвостий. Ба не вiрте!

Євфросина. Ба вiрю! Бо як ви були в нас, то говорили до мене облесливими словами, а очима поглядали скоса на Оленку. Я все постерегла. Я постерегла, що нема правди на вашому язицi. (Бiгає по хатi).

Гострохвостий. (слiдком за нею). Ба не постерегли, бо я на Оленку не дивився скоса. Я на вас дивився й хочу дивитись, i бiльш нi на кого.

Євфросина. Я серджусь на вас! Я палаю огнем! Ой гаряче менi, ой душно менi! Води! Води!

Гострохвостий. Боже мiй! Бодай покорчило язики тим проклятим брехухам, що набрехали на мене та розтривожили вас. (Бере пляшку з водою, наливає води).,

Євфросина. Не дам над собою кепкувати. Ви думаєте, що менi треба вас, що в мене в паничах недостача? Та я вийду на ганок та тiльки свисну, то назбiгається їх повнiсiнький двiр. Євфросина Сидоровна не на те вчилась в пансiйонi, щоб дати водити себе за нiс. Ой душно менi! Ой горю, ой палаю! (Бiгає по хатi).

Євдокiя Корнiївна i Сидiр Свиридович вбiгають в хату.

ВИХIД 13

Євфросина й Гострохвостий, Євдокiя Корнiївна i Сидiр Свиридович.

Євдокiя Корнiївна. Євфросино! Що це з тобою? Чого тобi душно?

Сидiр Свиридович. Що тут за галас? Хто тут наробив галасу?

Євдокiя Корнiївна. Що тут таке дiється, що аж до крику доходить? Що з тобою, Євфросино? Чого це ти така червона? Чого це ти так страшно розгорiлася?

Сидiр Свиридович. Така червона, як жар. Борони боже чого! Що це з вами, Євфросино Сидоровно?

Євфросина. Чого вам треба? Що вам до того, чого я розчервонiлась? Дайте менi покiй!

Сидiр Свиридович. Де вже, дайте покiй. Люди молодi. Борони боже чого: до напастi недалеко.

Євфросина. Ви, тату, йшли б босi в кiмнату спочивати; нащо вам знати, чого я розгорiлась? Ви нас не розумiєте, то й не питайте.

Сидiр Свиридович. То й не питатиму, а то швидко старий стану.

Євфросина. Йшли б, мамо, в пекарню!

Сидiр Свиридович. Ходiм, стара! Це, бач, у них не по-нашому: не так, як колись у нас було; пам’ятаєш? Це в них по-модному, по-теперiшньому. (Позiхає). От як свiт мiняється, та й мода мiняється. (Виходить до кiмнати. Євдокiя Корнiївна виходить в пекарню).

ВИХIД 14

Євфросина й Гострохвостий.

Гострохвостий. Заспокойтесь, Євфросино Сидоровно! Прошу вас, благаю, заспокойтесь! (Тихо). Оце бiда! Ще як розсердиться та прожене мене з хати, то прощавайте мої надiї на Рябкове срiбло-золото! Ох! А тут Волько та Берко пристають з векселями за довги. (Голосно). Сядьте та поговоримо тихенько та любенько.

Євфросина. Про мене… говорiть що хочете, бо я втомилась. (Сiдає на канапi).

Гострохвостий. Чи вже ж ви, Євфросино Сидоровно, думаєте, що я й справдi люблю Оленку? Чи можна ж менi, Свиридовi Йвановичу, любити мiщаночку, що з кошиком ганяє по городу та кричить: «Сюди яблучок, сюди солодких». Пхе! Цього нiколи, нiколи не може бути.

Євфросина. Менi здається, що не може.

Гострохвостий. А чи правда ж тому, щоб я таку дiвчину взяв собi за жiнку? Чи такої менi треба жiнки! Я знаюсь з неабиякими людьми. В мене бувають вченi люди, в мене бувають усi митрополичi баси.

Євфросина. I справдi!

Гострохвостий. Побий мене хрест святий, коли брешу; до мене ходить в гостi сам Тарас, семiнарський солiст. Часом до пiвночi гуляємо та спiваємо. Ну, скажiть же, чи можна ж менi мати таку жiнку, як Оленка? Чи вона ж дотепна поговорити з ученими людьми, прийняти їх? Менi треба такої жiнки, як ви, Євфросино Сидоровно!

З дверей кiмнати виглядає голова Рябкова, з дверей пекарнi висовується голова Євдокiї Корнiївни, а з-за неї виглядає Химка, сп’явшись навшпиньки.

Рябко, вглядiвши жiнчину й Химчину голови, мотає головою й киває рукою, щоб вони поховались. Жiнка свариться на його.

Євфросина. Тiльки такої, як я? Спасибi вам за честь, коли ви так думаєте; ми не гонимось за такою честю.

Гострохвостий. Ви мене не розумiєте, Євфросино Сидоровно! Я не хотiв би iншої жiнки, окрiм вас. Ви – й бiльше нiхто! Або ви, або нiхто!

Євфросина (тихо). Чом же це вiн не стає передо мною навколiшки, як той вусатий копитан перед мадамою?

Гострохвостий. Ви не вiрите? (Приступає). Ви не вiрите? Так знайте ж, що я бiльше нiкого не любив, не люблю й не любитиму, окрiм вас. Як побачив я вашу, таку заввишки, як дзвiниця, коафюру на головi, то трохи не вмер на мiсцi. Як почув я вашу вчену розмову, то й поклав, що для моєї компанiї треба такої жiнки, як ви.

Євфросина (тихо). Оце менi трохи подобається. (Голосно).

Може… не знаю. (Кокетливо).

З дверей знов виглядають голови Сидора Свиридовича й Євдокiї Корнiївни.

Вони обоє сваряться одне на другого й кивають головами.

Гострохвостий (падає навколiшки перед Євфросиною).

Євфросино Сидоровно! Без вас менi не жити на свiтi! Якби я так часто ходив до Братського монастиря, як часто ходжу попiд вашими вiкнами, я б давно уже присвятився. Вiрте менi, що говорю правду!

Євфросина. Якби пак можна було заглянути в вашу душу та подивитись в ваше серце!

Гострохвостий. То там ви побачили б, що золотими слов’янськими буквами написано: Євфросина Сидоровна Рябкова. Ой, якби золотий ключ од вашого серця та лежав в моєї душi в кишенi, який би я був щасливий! А! Я б щогодини одмикав би ваше серце та все дивився на його! Я б не їв, я б не пив, я б не курив три днi, тиждень, та все заглядав би в ваше серце. Євфросино Сидоровно! Що ж ви скажете? (Бере її за руку).

З-за дверей Рябко i його жiнка радiсно кивають одно другому.

Євфросина. Я… я… дайте менi трохи подумати! (Затуляє очi й лоб долонею). Я так стривожена, так стривожена; так якось все сталось несподiвано, негада-но! Я… Я даю вам свою руку (подає руку), але треба попереду спитати батька-матерi! Вибачайте менi, що я вас на часочок покину. (Виходить у кiмнату. Мати йде з пекарнi слiдком за нею в кiмнату).