Quotes from the book «Хмари», page 2

"Це одно i єдине джерело, звiдкiль поллється свiт на Україну: просвiтнiсть та наука. Люди через те недобрi й лиходiйнi, що не тямлять нiчого, нiчого не знають про те, що вчиняють, казав ще Сократ. Як тiльки в їх буде знання, вони втямлять, що то єсть добро, краса, правда й доброчинок. I вони тодi одвернуться од усього злочинного i привернуться до правди, краси, добра й доброчинку. Це свята правда! Усе лихо в свiтi сталось од нетямучостi. Люди коять лихо знезнавки. Знання й просвiтнiсть - це однi й єдинi золотi ключi, котрими ми одчинимо свiтлий рай для нашого краю, рай, повний зелених садкiв, повний збиткiв усякого добра, повний щастя й радощiв, де не буде нi старця, нi бiдноти, де всiм буде добре, скрiзь буде мирнота й спокiй, i не буде нi зависностi, нi ненависностi, не буде людей зависних, не буде нiякiсiнького ворогування, бо настане золотий час рiвностi, знання й просвiтностi".

Зiбрались тi сумнi хмари з усiх усюдiв i давно вже заступили нам ясне прозоре нєбо i кинули тiнь та мряку на рiдний край. I хто розжене тi сумнi хмари? I звiдкiль поллється свiт на наш край? Народнi маси, тiльки що визволенi од панщини, темнi i непросвiтнi. Просвiченi верстви байдужнi до долi рiдного краю, позбиванi з пантелику, а часом виявляють себе й шкiдливими. Iсторiя заплутала ще гiрше ту плутанину. Сусiднi народи нашкодили нам своїм безглуздим вмикуванням в нашi справи та ще гiрше поплутали їх…

Життя - це якась мрякувата безодня, поцяцькована подекуди й поплямована одлиєкам щастя та радощiв. I як розплутать i постерегти ту плутанину живого суспiльного житiя й його давнi пережитки? I скiльки треба задля цього досвiду, науки, кмiчення над живим життям!"

- Хiба ж чорти є на свiтi?

Є лихi люди, гiршi од чортiв, а чортiв нема, бо я їх не бачив, якi вони на масть! А коли вони є, то, мабуть, дуже дурнi.

Він почував, що нове почуття міцно й швидко ніби пригорнулось до його серця й гріло його новим надзвичайним вогнем.

Дашкович дуже любив чистоту, здається, по природi. Його столик був застелений скатертю, його лiжко стояло прибране й застелене. Часто вiн брав лiнiйку i вигладжував нею скарбове бiле з синiми берегами одiяло так, що на лiжку не було i складочки. Вiн сiдав i лягав на лiжко дуже обережно i дуже не любив, як хто стороннiй товкся на його постелi. Воздвиженський смiявся з того i не раз по виходi з хати Дашковича перевертав все на його лiжку догори дном. Вертаючись додому, Дашкович заставав на постiлi нiби слiд землетрясiння i звав за це Воздвиженського туляком-подляком.

Тільки небо та земля були такі чудові, як і за давніх часів; так само сяяли зорі на небі і в повітрі віяло теплом і пахло квітками й тополями... Тільки гори київські стояли так само, як і в той давній козацькій час; так само заглядали в широкий Дніпро, як за давніх минувших часів...

Воздвиженський взяв білет, йому вийшов Гегель. Він почав розказувати його систему, дуже темну, і почав збиватись.

— Годі, годі! — промовив митрополит. — А розкажи, як учив Гегель про Христа і християнство?

Воздвиженський почав розказувати, що Гегель мав філософію за найвищий ступінь абсолютної ідеї, що релігію він ставив нижче, а Христа мав за чоловіка, котрий перший на світі зрозумів собі тосамість бога з чоловіком, і почав знов збиватись.

— Ну, чого ж ти плутаєшся? — сміявся митрополит. — Адже ж Гегель був єретик?

— Єретик, ваше високопреосвященство, — потакав Воздвиженський.

— Значить, він був дурень!

— Був дурень, ваше високопреосвященство.

— От і добре! За це одно я тобі запишу найбільший бал. — І митрополит насправді записав йому найбільший бал.

— А молитву Христову знаєш? — питав далі митрополит.

— Знаю.

— От це найвища філософія! А ваші німці — Гегелі, Канти, Шеллінги — все то єретики, все то легкодуми! — промовив митрополит, обертаючись до професора філософії.

— Гегель був останній філософ ідеального прямування, — знов почав одвічати Воздвиженський.

— Останній, — перервав його митрополит, — ну, слава тобі господи, що останній, і коли б їх уже більше й не було. І чи вмер уже?

— Вмер...

— Вічний покой його душі, коли вона того заслужить, — промовив митрополит, засміявшись, і за ним засміялася вся конференція, а за нею і всі студенти.

— Наші московські святі боролися ще більше і полатали боки самому сатані! — сказав енергічно Воздвиженський, которого національне чуття було трохи зобижено. — Святий ваш Київ, святий Єрусалим, а наша Москва ще святіша. Думаєте, що в вас мощей більше! Та в нас мощей такого, що хоч греблю ними гати! — говорив уже сердито Воздвиженський і трохи вже не загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його ліктем під бік.

Академія випускала тоді з семінарії професорів, котрі були темні, як темна ніч, і нічому не вчили, бо й самі нічого не тямили — тільки з горя горілку пили. Од темноти, од п'янства, од бідності вони сходили з ума, дуріли, бігали по вулицях в одних сорочках, тонули темної ночі де-небудь в калюжах, у канавах.