ЯВА Х
Пузир, Золотницький, Соня i Калинович.
Соня. Годi вам про дiла балакать! Ходiм до нас.
Золотницький. Дорога Софiя Терентьйовна, я тут обстреливав позицiю; i бомбами, i гранатами, i шрапнеллю сипав — не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте вiзьмемо його в перехресний вогонь.
Соня. Догадуюсь. Ви за нас з татком говорили, i, певно, тато не згоджується? Я вже бачу.
Пузир. Нiзащо в свiтi! Це ти мене, дочко, хочеш у труну покласти!
Соня. Хiба моє щастя для вас, тату, труна? Я цього не знала.
Пузир. Так знай! Щастя, якого тобi заманулось, — менi труна. Тебе сватає Чоботенко, я вже тобi говорив.
Соня. Тодi я промовчала, а тепер скажу вам, що я за нього не пiду!
Пузир. Та ти ж його ще не бачила, подивися перше: з лиця хоч воду пий, Бова Королевич! Росту (показує сажень) — о; плечi (розводе руками скiльки можна) — е!
Золотницький. А голова (показує кулак) — о! Софiя Терентьйовна вибрала собi людину в подружжя, а ти їй раїш першерона! Навiщо тобi Чоботенко? У тебе, слава богу, є чим копи возить.
Пузир. Ви не туди стрiляєте! Чоботенко хорошого роду, хазяїн, з дiда мiлiонер. Я не хочу зятя з вiтру, бiдного приймака.
Калинович. Ви мене ображаєте!
Пузир. I ви мене ображаєте!
Калинович. Чим?
Пузир. Тим, що осмiлились сватать мою дочку.
Калинович. Не всi люде дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь, Терентiй Гаврилович. Я люблю Софiю Терентьйовну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лiчу вас далеко бiднiщим вiд себе, i будьте певнi, що у приймаки я до вас не пiду нiколи! Вiддайте все ваше добро, всi вашi мiлiони старцям, а я вiзьму Софiю Терентьйовну без приданого.
Пузир. Що ви говорите? Я сорок лiт недоїдав, недопивав, недосипав, кровiю моєю окипiла кожна копiйка, а тепер взять i вiддать усе моє добро старцям! Опам’ятайтесь! Для чого ж я працював? Хiба отаке розумний скаже! Перехрестiться! «Вiддайте старцям»! Ха-ха! Чув я про таких багачiв, котрим нема чого роздавать, так вони хочуть, щоб всi з ними порiвнялись. Нi! Так не буде. Ви не з того тiста, до якого ми привикли.
Соня. Тату, багатство душi не має i не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрiй натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно буде при вас, мене ж вiддайте отак, як я стою, за Iвана Миколайовича, i ми будемо щасливi! Чого ж ще треба?
Пузир. Щаслива, щаслива! Ти щоб тiлько була щаслива? Ти? А я? Я?! Щоб здох вiд муки, яку ти менi робиш! Собi, йому i всiм, усiм ти добра i щастя зичиш, а батьковi? Батьковi? Зла, муки, смертi? Нi, так не буде: скорiще вогонь розiллється водою, нiж я дам своє благословення на такий шлюб. (Вийшов).
ЯВА XI
Золотницький, Соня, Калинович.
Золотницький. Дика, страшенна сила — нiчого з ним не зробиш без боротьби.
Калинович. Краще було б не зачiпать цього питання сьогодня, на iменини!
Соня. Я цього не ждала i тепер стою нiма, не знаю, що сказать.
Калинович (До Золотницького). Порадьте!
Золотницький. Тут сам Соломон розвiв би руками! Феноген! А ви йдiть, я попробую з ним по-своєму сам побалакать.
Входе Феноген.
Калинович (до Сонi). Ходiм! (Пiшли).
ЯВА XII
Феноген i Золотницький.
Золотницький. Iди, Феноген, i попроси сюди Терентiя Гавриловича. Скажи, що я зараз їду i хочу з ним попрощатись.
Феноген. Як же то можна! Без обiда поїдете?
Золотницький. Так вийшло.
Феноген (iдучи, про себе). Погане щось вийшло!
ЯВА XIII
Золотницький сам. Потiм Феноген i Пузир.
Золотницький. Коли Терешко забере собi що в голову, вiн не може переносить супереки! Третiровать його треба, тодi вiн помнякшає!
Входе Феноген.
Золотницький. Ну?
Феноген. Зараз вийдуть.
Золотницький. Що вiн там робить?
Феноген. Якусь комерцiю викладають на щотах. Вони нiколи даремно не сидять.
Золотницький. Скажи, Феноген, щоб мiй екiпаж зараз запрягли.
Феноген. Терентiй Гаврилович вас не пустять. (Вийшов).
Золотницький. Побачимо.
Входе Пузир.
Пузир. Чого ви мене кликали, знову хочете мучить вашим Калиновичем?
Золотницький. Мужик ти був, мужиком ти i будеш!
Пузир. Яким родився, таким i помру!
Золотницький. Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден почепив?
Пузир. Заслужив — i почепив!
Золотницький. Шмаровоз! Хоч би уважив на те, що я сватом; сказав би: подумаю i дам одповiдь, а то як чабан обiйшовся з освiченою людиною. Нога моя не буде у тебе… я зараз їду.
Пузир. Як завгодно. Вiддайте ж менi грошi за халат.
Золотницький. Я вишлю їх на пам’ятник Котляревському, бо ти з губи зробив халяву: обiщав i не вислав.
Пузир. То всi сто карбованцiв?.. Що ви? Нехай бог боронить! Я за десять карбованцiв такий хрест йому поставлю з свого дуба, що за верству буде видко!
Золотницький. Став собi, а я сто карбованцiв вишлю в Полтаву.
Пузир. Пропало сто карбованцiв нi за цапову душу.
Входе Феноген.
Феноген. Конi запряженi в бiгунки i шарабан давно.
Пузир (до Золотницького). Поїдемо ж хоч подивимось копи.
Золотницький. Їдь сам.
Пузир. Як сам, то й сам. (До Феногена). Винеси шапку.
Феноген. Шапка в прихожiй.
Пузир. Так не поїдете?
Золотницький. Iди ти к чорту, мужик!
Пузир. I чого б я сердився, наче Калинович ваш рiдний син.
Золотницький. Щоб ти знав.
Пузир. Як? Незаконний?
Золотницький. Дурак!
Пузир. Оце й ви гiрше мужика: у моїй хатi лаєтесь!
Золотницький. Я не хочу з тобою балакать. Скажи, Феноген, щоб скорiще коней подавали.
Пузир. Так нехай шарабан розпряжуть. Я поїду сам в бiгунках.
Феноген вийшов.
Пузир. Прощайте! (Подає руку).
Золотницький одвернувся.
Пузир. (Здвигнув плечима). Як завгодно. (Вийшов).
ЯВА XIV
Золотницький, а потiм Соня i Калинович.
Золотницький. Уперта шельма, а ще до того роздратований.
Входять Соня i Калинович.
Золотницький. Нi приступу. Треба нам їхать зараз.
Калинович. I я тiєї думки, мiй од’їзд найскорiще заспокоїть тата.
Соня. Без обiда як таки можна?
Золотницький (до Сонi). Що ж робить, оставатись не можна. Послiдня проба не удалась, а ви себе, Софiє Терентьевно, не видавайте.
Соня. Я дуже стривожена. У мене так нерви витягнутi, що я ледве сльози здержую.
Калинович. Чого ж плакать, Софiє Терентьєвно, я думаю, що ваше давнє рiшенiє вiд такого повороту не перемiнилось?
Соня. Не тiлько не перемiнилось, а виросло, окрiпло.
Калинович. I менi бiльше нiчого не треба. Правду кажучи, ми таки самi виннi: дуже раптом насiли на тата, i тепер менi жаль його - вiн правий по-свойому!
Соня. А ми по-своєму!
Калинович. Так, бачите, шанси нерiвнi: поле битви зостанеться за нами; а тато, ображений вкрай, потеряє всi свої мрiї… Його становище далеко гiрше!
Золотницький. Само собою, краще б було i йому, й вам, коли б все сталось по згодi, ну, а коли згоди нема…
Соня. I коли її через два тижнi я не добуду, то приїду в город, i ми повiнчаємось.
Калинович (цiлує її руку). Гнiздечко у мене готове — тихе, приютне, свiтле — i жде голубку; будьте ж спокiйнi!
Входе Феноген.
Феноген. Конi готовi.
Золотницький. Ходiм попрощаємось з мамою.
Соня. Не будемо їй нiчого говорить!
Золотницький. А причину од’їзду придумаємо.
Вийшли.
ЯВА XV
Феноген, а потiм Маюфес.
Феноген. А я таки угадав: цей голодранець свата нашу Соню. Нi, брат, не в тi взувся.
Входе Маюфес.
Маюфес. Здоровенькi були!
Феноген. А, Григорiй Мойсєйович.
Чоломкаються.
Маюфес. Що це у вас з iменин так рано гостi розїжджаються, чи не дiзналися про дiло?
Феноген. Яке дiло?
Маюфес. Я ж вам писав, що Петро Тимофеевич в острозi, а тепер слiдователь по важним дiлам посадив у острог таких хазяїнiв, як Зенделевич i Петренко!
Феноген. Ой, i Петренка посадив?
Маюфес. Положим. Петренко дав двiстi тисяч залогу, а Зенделевич сидить. Я думаю, що доберуться i до Терен-тiя Гавриловича.
Феноген. А хазяїн же при чiм?
Маюфес. Дванадцять тисяч овець взявся сховать вiд кредиторiв.
Феноген. А хто ж це докаже? Купив.
Маюфес. Ну, коли менi заплатять, я можу мовчать, але грошi за проданi вiвцi по книгам Михайлова не показанi, — треба заплатить шiстдесят-сiмдесят тисяч!
Феноген. Заплатить — i край.
Маюфес. А поки там що — погано. Якби другий слiдователь, а то, страшний чоловiк… Вiн хоче всiх залякать; поки заплатить, поки все виявиться — пожалуйте в острог.
Феноген. От тобi й маєш! Невже ж Терентiя Гавриловича можуть у острог?
Маюфес. Можуть. Погане дiло. Я приїхав навмисне побалакать. А де ж Терентiй Гаврилович?
Феноген. Поїхав копи оглядать. А наше дiло як?
Маюфес. Давайте розписку, що в случае покупки iмєнiя ви менi платите п’ятсот рублiв, i я вас повезу в iмєнiє. Ай iмєнiє, ай iмєнiє! Ето што-нiбудь особенного!
Вбiгає Парубок.
ЯВА XVI
Парубок, Феноген i Маюфес, а потiм Марiя Iвановна i Соня.
Парубок. Феноген Петрович, нещастя!
Феноген. Що там таке, хто-небудь повiсився знову?
Парубок. Хазяїн пробi кричать. Упали i не можуть пiднятись. Побiжу рятувать.
Феноген. На килим! Берiть тi носилки, що гнiй виносять з конюшнi, i бiгом туди, я зараз.
Парубок вийшов.
Феноген. (У дверi). Марiя Iвановна, Софiя Терентьевна! (До Маюфеса). Зайдiть, будь ласка, у контору, я вас покличу.
Маюфес. Можна. (Пiшов).
Феноген. О господи, що за феральний день!
Входять Марiя Iвановна i Софiя Терентьевна.
Марiя Iвановна. Що тут сталось?
Соня. Де тато?
Феноген. Поїхали копи оглядать та на царинi, кажуть, упали, не можуть встать. Люде побiгли вже туди, а я зараз послав носилки и сам пiду.
Марiя Iвановна. О господи, що це таке?
Соня (до Феногена). Мерщiй iдiть i ви до татка!
Феноген пiшов, i Марiя Iвановна за ним.
Соня. Треба зараз у город послать за лiкарем. Може, ногу зламав. Напишу Iвану Миколайовичу записку, щоб зараз лiкар приїхав. (У дверi). Мишка! Скажи, щоб запрягли шарабан.
Входе Марiя Iвановна.
Марiя Iвановна. Не видно!.. О господи! Що з ним трапилось, хоч би довiдатись… Що ти там, доню, пишеш?
Соня. Послать треба за лiкарем, а поки виявиться, що там, та поки конi запряжуть, записка буде готова; тут кожна хвилина дорога, може, перелом, нехай бог боронить.
Входе Феноген.
Соня. Ну, що?
Феноген. Несуть. Стогнуть тяжко!
Марiя Iвановна. Що з ним, що? Не чув?
Феноген. Вони поїхали полюбоватись на копи i отут, зараз за ровом, побачили бiля кiп чиїхсь гусей, що смикали копу; прудко пiд’їхали до гусей, схопились з бiгункiв i погналися за гусьми, та спiткнулись через ритвину i сильно упали.
Чуть стогiн: «Ой, ой!»
Соня (до Феногена). Нате записку, зараз за лiкарем.
Феноген вийшов. Входить Пузир, опираючись на двох робiтникiв.
ЯВА XVII
Пузир, Марiя Iвановна i Соня, а потiм Феноген. Марiя Iвановна i Соня помагають Пузиревi.
Пузир. Ой, ой! Тихо! Ой! Мабуть, щось всерединi порвалось. Ой, ой! Як дихну, неначе ножем рiже по животу, ой!!
Соня. Я посилаю зараз за лiкарем, тату!
Пузир. Не треба. Фельшара краще… Ой… фельшара, лiкаря не треба.
Садять на диван. Входе Феноген. До Сонi тихо: «Послав». Робiтники вийшли.
Пузир. Феноген, ой! Я бачив, що у двiр їхав Маюфес, де вiн?
Феноген. Тут.
Пузир. Посадили?
Феноген. Не питав.
Пузир. Поклич… Покли… ой! Поклич!
Феноген. Хоч одпочиньте.
Соня. Таточку, нехай потiм, вам важко говорить.
Пузир. Поклич!
Феноген (iде). Що його робить? Григорiй Моисеевич ще гiрше розтривоже… Треба самому сказать. (Вертається.)
Пузир (через сльози). Чого ж не йдеш? Не муч, клич!
Феноген (про себе). Що буде, то буде - однаково, скажу… Та я сам все знаю!
Пузир. Говори… Посадили?
Феноген. Посадили!
Пузир. О-о-о!
Марiя Iвановна. Боже мiй! Що з тобою?
Пузир. Ох, погано!
Завiса.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Кiмната та ж.
ЯВА I
Соня, Фенoген, Марiя Iвановна i Пузир.
Соня (одчинивши обидвi половини дверей, стоїть на порозi. Пiсля паузи). Помалу, помалу…
Марiя Iвановна i Феноген ведуть Пузиря пiд руки i садовлять у крiсло, обложивши подушками.
Соня. Таточку, голубчику, краще б ви лежали. Лiкар говорив, що вам потрiбен спокiй, щоб вас нiщо анi крапельки не тривожило!
Пузир. Хазяйство, дочко, не можна лежать.
Соня. Здоров’я дорожче хазяйства.
Пузир. Менi легше.
Соня. То й добре, а як розтривожите себе дiлами, то знову буде гiрше.
Пузир. Поки не зроблю всiх розпорядкiв по хазяйству, то ще гiрше тривожусь… Я не довго… Побалакаю об важнiм дiлi i ляжу. Доню! Напиши Петру Петровичу, щоб приїхав. Вiн сердиться на мене, а ти напиши: при смертi, хоче помириться.
Соня. Я вже, тату, написала.
Пузир. Хiба ти думаєш, що я справдi помру?
Марiя Iвановна. Господь з тобою… Нiхто не думає. Що ж з нами, сиротами, станеться, а з хазяйством? Краще нехай я помру.
Пузир. Годi, стара! Я так спитав. Я й сам знаю, що не вмру. Рано ще, рано — хазяйство не пускає.
Соня. Я, тату, i сама нiчого такого не думала, а просто догадалась, що вам би хотiлось бачитись з Петром Петровичем, i написала.
Пузир. Iди сюди.
Соня пiдходить. Пузир гладить її по головi.
Пузир. Розумна головка. Я не вмру, не бiйтеся — чого я буду умирать? Завтра або пiслязавтра поїду з Феногеном вiвцi куповать… Феноген! Поклич Маюфеса.
Феноген вийшов.
Пузир. Капосна хвороба причалила мене до лiжка, а тепер кормiв нема, можна купить по сiмдесят п’ять копiйок… вiвцю… ох…
Марiя Iвановна. Бог з ними, старий, з тими вiвцями!
Пузир. Що ти тямиш! Феноген купив три тисячi по карбованцю, а Куртца й досi нема… Вони переплачують… Я б купив по сiмдесят п’ять копiйок!
Марiя Iвановна. Бог дасть, поправишся, тодi й сам поїдеш та й купиш, скiлько хочеш.
Пузир. Пропустимо гарячий час, i Чобiт все скупить; а коли ти дiждешся, щоб вiвця була сiмдесят п’ять копiйок? При такiй цiнi два карбованцi чистої пользи на штуцi.
Марiя Iвановна. А може; й на той рiк буде недород.
Соня. Ох, як тяжко слухать таку розмову i мовчать.
Пузир. Ой!!
Соня. Лягли б ви краще, тату.
Входе Маюфес.
Пузир. От побалакаю з чоловiком i ляжу. А ви йдiть.
Марiя Iвановна. Ходiм, дочко!
Вийшли.