Хазяїн

ЯВА IV

Феноген i Пузир.

Пузир. Погано… Чув?!

Феноген. Чув.

Пузир. Так i ти чув? Вiд кого?

Феноген. Та що ви, бог з вами! При менi говорила женщина, та щоб не чув — хiба я глухий?!

Пузир. Нi, бач, я подумав, що ти вiд кого другого чув. А як ти думаєш: чи це правда, чи тiлько поголоска?

Феноген. Менi здається, що це з заздрощiв мелють язиками. Петро Тимофiєвич багатiє не по дням, а по часам, люде заздрять i плещуть!

Пузир. А звiдкiля б же вона взяла?

Феноген. З базарю… Чого тiльки на базарi не плещуть… (Глянув у вiкно). О, пан Золотницький!

Пузир. Петро Петрович! От спасибi йому, це велика честь для мене!

Феноген. А з ним той, як би його… учитель гiмназiї — Калинович.

Пузир. Iз Петром Петровичем в однiм екiпажi?

Феноген. Еге.

Пузир. От вже за це я не вхвалив Петра Петровича: колись там, ще студентом, каже, Калинович дiтей у нього учив, а тепер возиться з ним, як приятель! 1 чого тому Калиновичевi вiд мене треба? Увадився до нас, як свиня в моркву.

Феноген. Глядiть, чи не до Сонi!

Пузир. Отакої! Де ж таке? Рiвнялась свиня до коня, та шерсть не така. Вони пройдуть в гостину, там їх Соня прийме, а ти клич економiв — нехай iдуть сюди.

Феноген вийшов.

ЯВА V

Пузир (один). Чи не чули вони… Калинович сьогодня з города, вiн повинен знать правду про Петра. (Важко переводе дух.) Ху ти, господи, як мене перетривожила ця звiстка, аж в грудях здавило. Погано… погано. Ще чого доброго i я вскочу. Згарячу не придумаєш, що його робити. Перше всього, треба заспокоїться. Ху ти, господи…

Входять економи.

ЯВА VI

Зеленський, Лiхтаренко, Куртц i ще чоловiка три.

Лiхтаренко (з пiдносом, на которiм хлiб i вiнки з колосся). Поздоровляємо з iменинами, з наградою i з обжинками разом.

Пузир (приймає пiднос). Спасибi, спасибi. Сiдайте.

Сiли. Мовчать.

Пузир. А нiхто з вас вчора не був у городi?

Економи переглянулись. Мовчать.

Лiхтаренко. Нi.

Пузир. Я думав, може, хто чув якi цiкавi новинки го-родськi.

Мовчать.

Пузир. А скiлько у нас поставили кiп усього хлiба?

Лiхтаренко. В близьких трьох економiях двадцять двi тисячi кiп однiєї пшеницi; а другий хлiб ще не злiчили.

Зеленський. Завтра скажемо.

Пузир. Поїду зараз подивлюся копи. Слава богу, урожай хороший, аж дух радується!

Лiхтаренко. А вчора посадили…

Пузир (схоплюється). Посадили! Хто тобi казав?

Лiхтаренко. Нiхто нiчого не казав. Посадили, кажу, у мене двадцять п’ять кабанiв у саж для вiдкорму.

Зеленський. I я двадцять посадив.

Пузир. Ага! (Смiється). Добре, добре, бо вже скоро i буряки треба копать. Починайте цей рiк ранiше, а то не управимось: сила буряка.

Лiхтаренко. Я за свої не боюся. Тепер мануйлiвцi в наших руках!

Пузир. Хiба вже надiли взяв в аренду?

Лiхтаренко. Аякже, взяв!

Пузир. Митець! Чом же ти не говориш?

Лiхтаренко. Навмисне приберiг приятну звiстку на сьогодня. I надiли взяв на десять лiт, i казенна оброчна стаття за нами!

Пузир. Оце ти мене повеселив… А що, пане Зеленський?!

Зеленський. Та чи буде з того користь?

Лiхтаренко. Буде!

Зеленський. Побачимо.

Пузир. А почому взяв?

Лiхтаренко. Казенна по вiсiм карбованцiв, а надiли двадцять п’ять карбованцiв десятина в год.

Пузир (цмока губами). Овва! Оце вже на Лiхтаренка не похоже!

Лiхтаренко. Не полохайтесь, бо i я, вибачайте, скажу: це вже на Терентiя Гавриловича не похоже. Ми маємо пiд боком безземельних робочих, — яку цiну дамо, за таку й пiдуть! Нiкуди ж дiтись, бо тут i дома, i замужем. От вам в десять лiт певного бариша п’ятнадцять тисяч тiлько на одних робочих, а земля сама себе окупе!

Пузир. Нi, що не кажи, а таки прорвався! Я думав, що ти вiзьмеш дешевше!

Лiхтаренко. Не можна було нiяким способом: разiв десять мусив напиватись з мужиками, музику наймав, сам танцював, насилу витанцював! Одних розходiв на пiдкуп несогласних та на угощенiє — п’ятсот сорок вiсiм рублiв тридцять дев’ять копiйок.

Пузир. Ой-ой-ой! Такi розходи!

Лiхтаренко. Та одступного за казенну землю з другими розходами чотириста п’ятдесят два рублi. Я щот noкажу… А розкиньте на десять лiт, то й вийде по однiй копiйцi на десятину; коли ж невигодно, можна вiд надiлiв одказатись — єсть такий пункт. А як я винен, що не спитав, то розходи верну назад. Що робить?

Пузир. Оце вигадав! Посватав у мужикiв землю, танцював на заручинах — i не повiнчатись? Вiнчаю! Тепер мужики нехай танцюють у нас на роботi по злоту в день! А ти маєш з чистої прибилi п’ять процентiв вiд надiльної аренди.

Лiхтаренко. Спасибi… З шкури вилiзу, то i менi перепаде чимало!

Пузир. Заробиш — матимеш!.. Оце, бувши на земському собранiї, я дiзнався, що туди пiд Херсон кругом голод. Кормiв нема. Мужики продають по пiвтора карбованця коняку, по сiмдесят п’ять копiйок вiвцю. У нас же кормiв сила, одного сiна триста скирт. Так завтра ви, Карло Карлович, i Феноген вiзьмiть з собою шiсть чабанiв i поїдете на ярмарки i по селах, скуповуйте всiх овець! Вигодно: на руб — два буде баришу!!!

Куртц. Овса — сiмдесят п’ять копiйок?! Етi — да. Бєдний мушiчок.

Пузир. Я не куплю — другi куплять.

Куртц. Етi — да!

Пузир. А що то у вас, Карло Карлович, в руках?

Куртц знiмає платок з вещi.

Пузир. Баранчик?

Куртц. Чушiло! У менья хлєб — нет, у менья — овса! I я поздравляйт хазяїн баранчик, чушiло! Етi — да… Сосун баранчик! Чушiло моя работа. Парижська виставка — мiндаль можна получал. Етi — да! Будiть стоял сто лет. Етi немножко комфор присипал, i мол, етi — нєт, етi — нiкогда! Етi — да! Антик чушiло?

Пузир (розглядає). Чудово! Як живе — i очi дивляться! Спасибi!

Лихтаренко. Карло Карлович не тiлько шахмейстер, а ще й чучiлмейстер.

Куртц. Етi-да! Куртц — спецiалiста чушiло. Я iмейт мiндаль за роботу чушiлов.

Пузир. Чудово, чудово! Однеси, Феноген, у мою кiмнату. Вибачайте, там мене гостi ждуть, та й у вас, певно, у кожного дiло є? (Пiшов).

ЯВА VII

Тi ж, без Пузиря.

Феноген несе чучело. Куртц ного придержує i показує на шию чучела.

Куртц. Модель моя, мiндаль, етi — да!

Лiхтаренко. I у вас мендаль, i у чучала мендаль.

Всi смiються.

Куртц. Ну, етi менья зовсєм не смешивает! У менья мендаль — етi — да, а у чушiло — етi — нєт; у чушiло етi модель.

Лiхтаренко (до Фєногена). Краще здiймiть, бо хазяїн як побачить, то подумає, що Карло Карлович в насмiшку над ним причепив баранчиковi на шию орден.

Всi смiються.

Феноген. I справдi. (Пiшов).

Куртц. Етi… етi… Лiхтаренкi… Етi… маленькiй мальшiк! Етi — да. Серiозов етi — нєт, розсудов етi — нiкогда, насмєшiвал — етi да! Фi! Паскудство… Етi… етi большой мушiк, етi зубоскаль! (Вийшов).

Всi смiються i виходять за Куртцом.

ЯВА VIII

Феноген i Лiхтаренко.

Лiхтаренко (оглянувшись). Заробив дещо (дає грошi), нате й вам. А може, й ви що заробили, то давайте менi.

Феноген. Де там я зароблю? Побий мене бог, гнидiю отут! Колись бувало…

Лiхтаренко. От поїдете овець купувать, то пiдживетесь.

Феноген. Трудненько буде через Куртца… А це ж вiд кого ви взяли i за вiщо?

Лiхтаренко. I охота допитувати. Даю — берiть. Така умова.

Феноген. Правда! I де ти такий узявся?

Лiхтаренко. Чортзна-що розпитуєте. А ви де взялись? Пiдходящий грунт — от i родять такi люде, як ми з вами.

Феноген. Куди менi протiв тебе.

Лiхтаренко. Ну, ну, не прикидайтесь сиротою. Ви вже он помiщик, п’ятсот десятин будете мать.

Феноген. Тю, бий тебе сила божа! Вiдкiля ти знаєш?

Лiхтаренко. Я все знаю. Що ж, поможи боже купить. Ну, прощайте! А орден з чучала зняли?

Феноген (смiється). Зняв.

Лiхтаренко. У хазяїна на шиї орден, а вiн взяв причепив мендаль вiвцi!

Феноген i Лiхтаренко смiються. Лiхтаренко вийшов.

ЯВА IХ

Феноген, а потiм Пузир i Золотницький.

Феноген (один. Лiчить грошi). Як в аптецi виважив — з копiйками, сто сорок вiсiм рублiв тридцять дев’ять копiйок. А скiлько ж Лiхтаренковi досталось? От промiтний чоловiк! Прослуживши з таким iдолом при великiй комерцiї тридцять п’ять лiт, можна б було i тисячу десятин купить! Змiй, а не чоловiк: скрiзь здере i всiх спокусить.

Входять Пузир i Золотницький.

Пузир. То нi ви, нi Калинович в городi, кажете, не були, то нiяких городських новинок i не знаєте?

Золотницький. Я ж тобi вже казав, що не чув нiчого. Та що тебе так цiкавить у городi, скажи?

Пузир. Особого нiчого, так собi.

Феноген цiлує Золотницького в руку.

Золотницький. Здоров, здоров, Феноген, з iменинником тебе. (Дає йому в руку).

Феноген. Спасибi. (Iде). От щасливий день! Дають i дають. (Вийшов).

Пузир. I що за охота розбещувать отак людей? «З iменинником» i зараз — тиць в руку грошi. А через вас i я мушу щось подарувать. (Про себе). Наказанiє боже з цими панами — портять людей!

Золотницький. А хiба ти ще нiчого не подарував? Ай-ай-ай! Тридцять п’ять лiт чоловiк служить, права рука…

Пузир. Та я ще поспiю, ще подарую; тiлько для чого портить людей!

Золотницький. Феноген!

Пузир. Навiщо ви його кличете?

Входе Феноген.

Золотницький. Ну, даруй же вiрного слугу!

Пузир. Я думав — увечерi, а вам хочеться таки зараз. (Набiк). Наказанiє боже з цими панами! (До Фєногена). Маєш вiд мене, Феногенушка, одного валаха; хотiв тобi на добранiч про це сказать, так Петру Петровичу хочеться зараз.

Феноген (цiлує Пузиря в руку). Господь воздасть вам сторицею. От щасливий день — дають i дають!.. (Вийшов).

Золотницький. От це по-хазяйськи.

Пузир. Ет, баловство!

Золотницький. Всього, брат, з собою не забереш… Так, кажеш, двадцять двi тисячi кiп пшеницi? Добрий урожай! А я ще не знаю, скiлько у мене. Хотiлось би подивитись твої копи!

Пузир. Поїдемо подивимось! Тут i верстви немає.

Золотницький. Поїдемо!

Пузир. Чудесно! Перед вашим приїздом я сам хотiв їхать.

Золотницький. О, а це що? Халат? I який розкiшний — диво! Певно, дочка примусила справить?

Пузир. Простiсенько купив сам.

Золотницький (розглядає). Та воно й видко, що сам: Софiя Терентьевна овець та бурякiв на халат би не посадила.

Пузир. А що, хiба вам не до вподоби?

Золотницький. Як можна, чудово! Вiвцi i буряки — символи хазяйства! Оригiнальний смак! Хоч на виставку! Може б, ти менi продав цей халат?

Пузир. Купiть.

Золотницький. Невже продаси?

Пузир. Чого ж, все продається.

Золотницький. Скiлько?

Пузир. Сто.

Золотницький. А багато заробиш?

Пузир. По-хазяйськи.

Золотницький. Ну (б’є руку Пузиря), халат мiй. Феноген!

Пузир. Носiть на здоров’я. Я собi куплю у татар бухарський.

Входе Феноген.

Золотницький. Вiзьми халат i вiддай мойому Дмитрiю. Нехай гарненько обгорне в плед i запре в екiпажну скриню. (Одходить i дивиться у вiкно).

Феноген (до Пузиря). Як?!

Пузир. Продав за сто карбованцiв.

Феноген (бере халат, до Пузиря тихо). Бачите, а ви менi не вiрили, що халат варт сто карбованцiв.

Пузир (так само до Феногена). Учись: за пiвгодини заробив руб на руб, та ще мало запросив. Такi люде, коли їм заманеться якої дурницi, утроє платять!

Феноген (про себе). Добре заробив! Бiдна Марiя Iвановна, даремно турбувалась, даремно радiла.

Пузир. А я й забув, скажи, Феноген, щоб менi запрягли бурого в бiгунки i пару в шарабан, ми поїдемо на копи дивитись.

Феноген вийшов.

Золотницький. Чудовi квiтки, клумби! Все переродилось, i ти сам переродився: сьогодня на вид ти вже не просто хазяїн, а настоящий обиватель.

Пузир. Все дочка чепурить!

Золотницький. А знаєш, Терентiй Гаврилович, дочка твоя дорога дитина.

Пузир. Аякже: золоту медаль получила!

Золотницький. Просвiта, брат, велика сила! Признаюсь тобi, що перше я заїздив до тебе тiлько по дiлу, тепер менi приятно буть у тебе i без дiла.

Пузир. А що ж тут, справдi, так перемiнилось?

Золотницький. Не те повiтря: книги, газети, пiанiно, освiчена молода людина, та ще до всього артистка: гра, спiва! О! Ти, брат, цього не розумiєш!

Пузир. Ну, це вже даремно! Я сам любив i люблю спiв. У мене був чабан…

Золотницький. А, бог з ним, що там твiй чабан!

Пузир. Е, бог з ним… Тiлько те гарно, що вам до вподоби… А якби ви почули, як той чабан, бувало, заведе «Ой з-за гори, з-за лиману»!

Золотницький. Ну, а Калинович як спiва?

Пузир. Чув. I цей спiває гарно.

З другої кiмнати чутно «Гетьмани, гетьмани» або iншу, можна и не спiвать, як нема кому.

Золотницький. Оперний голос! Талановитий, розумний, енергiчний молодий чоловiк Калинович! Таких молодих людей мало. Слухай, Терентiй Гаврилович: от жених для твоєї Сонi, пара, якої пошукать по бiлому свiту.

Пузир. Отакої! Голодрабець? У Сонi є жених — Чоботенко, мiлiонер.

Золотницький. Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Вiн же безграмотний баран. Хiба ж Чоботенко до пари Сонi? Бог зна що викладуєш! Чоботенко у твоєї дочки гайдуком повинен служить, а не чоловiком їй бути.

Пузир. Я вас, Петро Петрович, шаную, поважаю, але немало дивуюсь: вискiпали якогось учителишку i носитесь з ним…

Золотницький. Не учителишка, а учитель гiмназiї. Чудак ти, Терентiй Гаврилович, єй-богу, чудак! Ну навiщо тобi багатий зять, коли ти сам багатий? Пора вже тобi шукать того, чого у тебе бракує.

Пузир. Я так i роблю: шукаю, де б бiльше купить землi, бо скiлько б чоловiк її не мав — все бракує.

Золотницький. Добре. Ну, а скажи менi: тобi приятно мать орден? Приятно, кажи, не угинайся!

Пузир. Я й не криюсь. Заслужив — i носю.

Золотницький. Так. Ну, а якби тобi дали один орден з широкою червоною стрiчкою через плече, а збоку звiзда. То це було б ще приятнiще?

Пузир. Ха! Широка, кажете, червона стрiчка i звiзда на боцi — бачив… Не криюсь: ще приятнiще. Що ж з того?

Золотницький. А коли б до всього цього тебе возвели в генерали: ваше превосходительство! Га? Ще було б приятнiще?

Пузир. Я не розумiю, для чого ви все це говорите?

Золотницький. А от для чого. Нi ти, нi твiй Чоботенко нiколи такої честi не добудете: звiзди вам збоку не носить, генералами вам не буть, хоч би ви всi свої добра i маєтки за таку честь вiддали, а Калинович…

Пузир. Буде генералом, з звiздою? Ха-ха-ха! О, бодай вас.

Золотницький. Та ти, брат, не смiйся! Ви з Чоботенком зостанетесь навiки чабанами та буряковими генералами, а Калинович може бути професором, директором гiмназiї, от i ти, i твiй Чоботенко будете говорить йому — «ваше превосходительство».

Пузир. Чи буде вiн генералом, чи нi — я не знаю; а чим вiн є — я бачу i дочки своєї за нього не вiддам!

Входе Соня i Калинович.