Хазяїн

ЯВА II

Тi ж i Феноген (на ганку).

Феноген. Що за гвалт, чого вам, iдоли, треба?

Дем’ян (з гурту). Сам ти iдол!

Феноген. Ану, вийди сюди, хто то смiливий обзивається?

Дем’ян (з гурту). Вченi. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу, то, може, розм’якнеш.

Петро (до гурту). Та цитьте!.. Дiло є до хазяїна. Викличте хазяїна.

Фелоген. Що за бунт, чого вам треба?

Всi. Хазяїна!

Феноген. Та не кричiть так, бодай вам зацiпило! Хазяїн в городi.

Петро. Ну то хазяйка, може, є?

Феноген. Хазяйка у вас на кухнi є.

Петро. Нам панi-хазяйку викличте.

Феноген. А бодай ви не дiждали, щоб я для вас панi-хазяйку тривожив, вони у нас хворi.

Дем’ян (з гурту). Бреше, старий пес!

Феноген. Щастя твоє, що я не чую добре, що ти там варнякаєш!

Дем’ян (з гурту). Бодай же тобi так заклало, щоб ти й зозулi не почув!

Феноген. Виходь сюди! Виходь! Я тобi покажу, як такi слова говорить…

Петро. Якi слова? То вам почулось, ви ж глухi, дядюшка?

Дем’ян (з гурту). Глухий, як «дай», а «на» вiн добре чує!

Феноген. Гайда на роботу!

Всi. Хазяйку давай!!

ЯВА III

Тi ж, Марiя Iвановна i Соня.

Марiя Iвановна. Що тут таке?

Феноген. Бунт! Гей, Харитон, махай за Лiхтаренком!

Петро. Цитьте всi! (Виходе вперед). Нiякого бунту, панi хазяйко, ми не робимо, а тiлько просьба до хазяїна, а як хазяїна нема, то до вас. Гляньте, яким хлiбом нас годують, гляньте, який борщ нам дають!

Соня (взявши хлiб). Боже мiй! Мамо, невже це хлiб? I такий хлiб у нас люде їдять?

Марiя Iвановна. Я не знаю, доню, перший раз бачу. Менi до цього нема дiла!

Петро. Згляньтесь, панi i панно! Хiба це хлiб? Це потембос! Пополам з половою, поки свiжий, то такий глевкий, що тiлько коники лiпить, в горло не лiзе, залiпляє пельку; а зачерствiє, тодi такий твердий, як цегла, — i собака не вкусе.

Дем’ян. Таким хлiбом можна з пушки-маркели стрiлять у неприятеля!

Соня. Мамо!

Марiя Iвановна. Я не знаю…

Соня (до Феногена). I ви, Феноген, не знаєте, i нiхто не знає? Чого ж ви мовчите?

Феноген. Це не ваше дiло, Софiє Терентьєвно!

Соня. Як не моє дiло? Як ви смiєте так казать? У мене все тiло труситься вiд жаху, що у нас таким хлiбом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлiбом годувать робочих; зараз менi йдiть i велiть, щоб хлiб був хороший. Я сама буду ходить на кухню… Я не знаю, як його зробить, щоб вiн був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!

Всi. Спасибi вам, панночко!

Петро. Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирiвець зварять, посолять, замнуть пшоном — i готово! Анi бурячка, анi картоплi в ньому нема.

Соня. Я все зроблю, щоб вас годували краще!

Всi. Спасибi!

Iдуть.

З гурту: «Добра душа, а старий чорт язика прикусив».

Вийшли.

ЯВА IV

Феноген, Марiя Iвановна i Соня.

Соня (до Феногена). Зараз прикажiть, щоб назавтра i хлiб був хороший… Мамо, що йому треба, щоб вiн був хороший?

Марiя Iвановна. Треба сiять. Це несiяний, i зерно було нечисте.

Соня (до Феногена). Щоб чистили, щоб сiяли i в борщ щоб картоплю i буряки клали!

Феноген. Як тато приїде, то ви йому скажете, — я не смiю перемiнять його приказу.

Соня. Неправда, неправда! Я не вiрю, щоб тато приказував так людей годувати! Мамо! Скажiть ви своє слово!

Марiя Iвановна. Я не знаю, дочко, я до економiї не мiшаюсь.

Соня. Мамо, голубко, треба мiшатись, бо люде нас прокленуть! У нас стiлько всякого хлiба, як води в морi, i весь хлiб люде заробляють, вони повиннi їсти за свою працю найкращий хлiб! Адже ж так, мамо?!

Марiя Iвановна. Так, дочко, тiлько я не знаю… А от i тато приїхав!

Феноген (про себе). От вiн тобi, щеня, покаже хлiб! (Iде назустрiч).

ЯВА V

Пузир несе покупку. Феноген, поцiлувавши його в руку, бере покупку. У Пузиря борода пiдстрижена i видно на шиї орден.

Марiя Iвановна. Не говори, дочко, про хлiб, може, тато з дороги гнiвний, а ми виберем час i скажем йому.

Соня. Не можу, мамо, ждать! Треба зараз говорить, щоб люде завтра їли i добрий хлiб, i кращий борщ!

Пузир. Здоровi були! Грiєтесь на сонечку, ну й я посидю з вами.

Соня (цiлує його в руку). Як вам їздилось, таточку?

Пузир. Нiчого, добре.

Марiя Iвановна. Що це ти зробив?

Пузир. А що?

Марiя Iвановна. Бороду пiдрiзав, чи що?

Соня. I справдi… Для чого ви, таточку, пiдрiзали бороду?

Пузир. Для чого пiдрiзав? Ха-ха-ха! Хiба ви нiчого не бачите?

Соня i Марiя Iвановна. Нi, нiчого!

Пузир. Ото слiпi! Так гляньте сюди. (Показує на шию). Що це?

Марiя Iвановна. Хрест!

Пузир. Хрест! Та який хрест?

Соня. Орден.

Пузир. Станiслава второй степенi на шию!

Феноген (пiдходе). Дозвольте поцiлувать!

Пузир. Цiлуй!

Феноген цiлує орден.

Пузир. Получив награду за приют.

Марiя Iвановна i Соня. Поздоровляємо! Поздоровляємо! (Цiлують).

Марiя Iвановна. А все ж таки я не розумiю: для чого ти бороду попортив?

Пузир. Нiколи ти не догадаєшся, все тобi треба в рот покласти. Орден на шию — розумiєш?

Марiя Iвановна. Розумiю i бачу, що на шиї…

Пузир. Тепер i ти бачиш, i всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, i нiхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося пiдрiзать трохи бороду. Розумiєш?

Марiя Iвановна. Тепер розумiю: щоб видно було орден!

Пузир. Так. Ну, а як вам здається: личить менi орден?

Марiя Iвановна. Боже, як гарно: зовсiм другий чоловiк!

Феноген. Так наче iсправник!

Пузир. Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки). Це тобi, доню, на плаття купив. Будучи оце в городi, зайшов по дiлу в магазин до Петра Тимофiевича… От де торговля так торговля: людей, людей — протиснутись не можiш… п’ять магазинiв, гуртовий склад — i скрiзь повно купця.

Марiя Iвановна. Щасливий Петька!

Пузир. Еге… I в магазинi зустрiвся я, знаєте, ненароком з начальницею гiмназiї, купувала своїй дочцi на плаття i причепилися, щоб i я тобi купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонiчки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща, й найрозумнiша, каже, моя воспитаниця!

Марiя Iвановна. А як же не краща, коли по скiнченню дали золоту мендаль!

Пузир. Петрушка!

Входе хлопець.

Пузир. Вiзьми i вiднеси в кiмнату. Ми потiм роздивимось.

Хлопець бере у Феногена покупку i пальто та несе у хату.

Соня. Спасибi, тату! (Цiлує його).

Пузир (гладить її по головi). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?

Феноген. Все благополучно.

Пузир. Слава богу!

Соня. Нi, тату, не все благополучно!

Пузир. А що ж тут сталось?

Соня (подає йому хлiб). Гляньте!

Пузир (розглядає). Хлiб!

Соня. I таким хлiбом, тату, у нас робочих годують!

Пузир. Скрiзь у хазяйнiв, по всiх iкономiях, дочко, однаковий — отакий, як бачиш!

Соня. Нехай другi годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлiбом грiх годувать людей, тату!

Пузир. Робочого чоловiка не можна, моя дитино, нагодувать инчим, бiлiщим хлiбом: вiн буде раз у раз голодний. Робочий чоловiк, мужик, не любить бiлого хлiба, бо вiн i не смашний, i не тревний. Оце самий настоящий хлiб для робочих! Питательний, як кажуть лiкарi!

Соня. Та це не хлiб, тату, це кiрпич!

Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хлiба треба? (Хоче одламать — не ламається, хоче одкусить — не вкусе).

Соня. Бачите: нi вламать, нi вкусить!

Пузир. Треба розмочить!

Соня. Тату, мiй лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлiбом. Недурно казали в гiмназiї, що у нас людей годують гiрше, нiж свиней; насмiхались, я плакала i запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, i вся моя душа тремтить! Тату, рiдний мiй, коли ви любите мене, шануєте себе, то велiть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать i бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрiзь судять, проклинають, менi нiщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!

Пузир. Ну, годi, годi! Заспокойся. Я звелю, щоб харчi були кращi. Iди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдiть удвох…

Соня i Марiя Iвановна пiшли в палiсадник i зникли в саду.

ЯВА VI

Пузир i Феноген.

Феноген. Поки ще казенного назначать, а ми вже дiждалися свого iнспектора… Бiда!

Пузир. Лiхтаренко таки дуже вигадує на хлiбовi. По вiдомостi, певно, показує чистий, а дає — бач який. Справдi не вкусиш! Та й не час тепер таким хлiбом годувать: ще покидають робочi, возись тодi з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хлiб можна давать тiлько з першого сентября, як обробимось: тодi половина строкових не ви-держе, повтiкає, а жалування зостанеться в кишенi… Отак, скажи йому, розумнi хазяїни роблять! Перекажи зараз Лiхтаренковi, щоб такий хлiб давав тодi, як доробимось, а тепер нехай годує краще i в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили менi дитину!..

Феноген. Ага! А я казав: Соня — це вам не Катя! Та мовчала до смертi, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!

Пузир. У мене вдалась!

Феноген. Нi, не те… гiмназiя, золота мендаль… От i вийшов iнспектор!

Пузир. Ну, нiчого бурчать! Роби, що велю!

Феноген. З такою нiчого не зробиш. Не пiде вона за Чобота, а пiде за кого схоче.

Пузир. Не твоє дiло!

Феноген (iдучи). Гiмназiя, золота мендаль — от i дiждались, нажили iнспектора!

ЯВА VII

Пузир (сам). Нема вже у мене того духу, що колись: постарiв, полохливий став. От приняв вiд Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени чистої прибилi двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злоснi! Не такий же й Петро, щоб ускочить, — це iдол в комерцiї, а тривожусь… Постарiв, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наослiп, штурмом кришив направо i налiво, плював на все i знать не хотiв людського поговору, а тепер такий пустяк — тривожить! Знову, дочка тiлько сказала, що над нею смiялися в гiмназiї, i мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене бiльш, нiж я думав… Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав мiж люде виходить, i треба оглядатись, що люде скажуть. I без людей погано, i з людьми погано… Не можна инакше (помацав орден): кавалер! (Пiшов).

ЯВА VIII

В палiсаднику показуються Марiя Iвановна i Соня. Соня з лiйкою.

Соня. Я заспокоїлась, мамо; буду поливать квiтки, полоть грядочки, а ви йдiть - одпочиньте.

Марiя Iвановна. Дитино моя кохана! Вiд розмови з тобою я бадьорнiща стала, нiж зранку. Ти така смiлива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодiю. I я така була, доню, не думай собi! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собi хазяїни, з середнiм достатком, а тепер — де воно й набралось? Правда, тридцять п’ять лiт працювали, сильно працювали. Ми, дочко, нiколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти инакше дивишся… може, й твоя правда! Пiду ж я справдi, поки до обiда — дещо перегляну (пiшла), поштопаю, полатаю.

ЯВА IX

Соня (сама). Боже, як важко було на душi! А от тiлько перший ступiнь зробила — i легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слiдкувать, буду на кухню ходить, буду з татком скрiзь їздить, щоб усе бачить, щоб усе знать — як воно робиться… Таке велике хазяйство i все менi достанеться однiй, а я не знаю нiчого, не знаю, де тут зло, i не можу нiчого зробить доброго… Ой боже мiй! Це ж Iван Миколайович!

ЯВА Х

Соня i Калинович.

Соня. Iван Миколайович! От спасибi! Яким вiтром?

Калинович. Пiвденним, теплим! Доброго здоров’я та боже поможи!

Соня. Спасибi! Сьогодня табель, здається?

Калинович. I празник для мого серця! Як же поживаєте, сiльська обивателько?

Сiдають на ослiн.

Соня. Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить i як робить… I тiлько сьогодня випадково наскочила на стежку, i стало радiсно! Тепер радiсть моя ще виросла стократ, бо бачу вас, мiй дорогий учителю, i можу з вами подiлитись своєю радiстю.

Калинович. I я радiю, що бачу вас в такiм яснiм настрою. Ну, а пiсля цеї передмови розкажiть, яке ви найшли тут дiло?

Соня. Знаєте, Iван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде i так прудко крутиться, що мимо мене пролiтали, мов у снi, самi тяжкi вражiння, i я навiть не могла розiбратись нi в чiм, а тiлько серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло — несила, бо нiчого добре не розумiю! Тепер попала на стежку. I от, перше всього, взяла собi задачу: слiдкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далi, я увiйду i в саму суть!

Калинович. I суть задавить вас! Вона далеко страшнiша, нiж те невидиме колесо, що так лякало вас! Скажу вам, що тепер єсть iнтелiгентнi, чеснi хазяїни, сильнi духом, котрi борються з старою закваскою в хазяйствi, бажаючи постановити правдивi вiдносини мiж хазяїном i робiтником, але не знаю, чи їм це удасться! Таких борцiв ще мало, — правда, тiлько не вам ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвiку у коренi лежить неправда! Краще ходiм поруч зо мною на корисну працю в школi. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощi переборем — на те є битi шляхи — i будемо мiж молоддю насаждать iдеали кращого життя! Будущина в руках нового поколiння, i чим бiльше вийде з школи людей з чесним i правдивим поглядом на свої обов’язки перед спiльною громадою, тим скорiше виросте серед людей найбiльша сума справедливостi!.. Простiть мене, Софiє Терентьєвно: я забув, що ви вже не воспитаниця, i читаю сам лекцiї…

Соня. О, ви воскрешаєте у моїй пам’ятi днi першого знакомства… Я прийняла всi нашi iдеали i жажду, i шукаю, де менi їх до життя прикласти… А от i шлях ви показали, i поведете слiпу…

Калинович. А поки ми пiдемо своїм шляхом, добре i те, що ви задумали робити. Тiлько я не думаю, щоб вам це удалось. Тато не привик до тих iдеалiв, якi ви будете кому у вiчi тикать; у вас щохвилини буде непорозумiння, сварка… Ну, що робить? Це переходний ступiнь; ви ж, певно, казали татовi й мамi про наше власне дiло? Що вони?

Соня. Мама зна i рада, а татовi ще не казали. На татовi iменини ви приїдете i самi побалакаєте. Та ще захопiть Золотницького, — тато буде рад. Петро Петрович має на тата вплив… А тiлько ви не бiйтесь нiчого: я вас не зрадю — от моя рука!

Калинович (цiлує руку). Рука сильна, i опертись на неї можна. А як тато не згодиться?

Соня. Тодi я приїду в город i ми повiнчаємось, та й годi!

Калинович. Браво, рiшенiє радикальне!

Соня. Ходiм же поки що у хату. Я вам заграю, ви заспiваєте, а тато любе спiв.

Калинович. Ходiм.

Iдуть.

Калинович. Я буду так спiвать, щоб ти… щоб ви…

Соня. Ну, ну, вже не поправляйся, говори «ти», для мене це приятно.

Калинович. Щоб ти у кожнiй нотi чула моє до тебе щире кохання!..

Соня. Отак саме i я буду акомпанiровать. А старi нашi будуть таять! Музика до всякого серця i до всякої душi однаково говорить своїм улесливим, чарiвним язиком!

Пiшли.