Поклик Ктулху

V. Жахіття з тіні

Про жахи Світової війни розповідають багато неймовірних історій, які не з’явилися в пресі. Від одних мені стає моторошно, від інших нудота підступає до горла, від третіх тіпає та спонукає озирнутися в темряві. Однак хоч би якими страшними ці історії були, їх не порівняти з нелюдським, нез’ясованим жахіттям із тіні, про який маю намір розповісти.

1915 року в званні молодшого лейтенанта я служив лікарем канадського полку у Фландрії. Я був одним із багатьох американців, котрі випередили свій уряд у цій гігантській битві. Однак в армії я опинився не з власної волі, а корячись наказу чоловіка, вірним помічником котрого я був, відомого бостонського хірурга, доктора Герберта Веста. Потрапити на війну було його давньою мрією. І коли така нагода випала, він владно зажадав, щоб і я його супроводжував. На той час у мене були причини бажати розлуки, причини, через які спільна з Вестом медична практика ставала для мене все нестерпнішою. Але коли він подався до Оттави і, використавши університетські зв’язки, отримав майорську посаду, я не зміг опиратися рішучості колеги.

Коли кажу, що доктор Вест мріяв опинитися на війні, то не маю на увазі, що йому подобалося воювати або що він турбувався про долю цивілізації. Він усе життя був холодною розумною машиною: світловолосий, худорлявий, із блакитними очима за скельцями окулярів. Упевнений, що він нишком кепкував із рідкісних вибухів мого військового ентузіазму та над моїм обуренням з приводу нейтралітету, що змушує нас діяти. Однак на полях боїв у Фландрії Вест мав свій інтерес, і, щоб отримати бажане, одягнув військовий однострій, хоча хотів від війни зовсім не того, чого прагнуть майже всі. Його вабила особлива галузь медицини, якою він займався таємно і в якій досяг вражаючих, часом лякливих успіхів. Отримати в своє розпорядження якомога більше свіжих трупів із каліцтвами різної тяжкості – ось чого він домагався, не більше і не менше.

Свіжі трупи потрібні були Герберту Весту тому, що він усе життя присвятив оживленню мертвих. Про цю його пристрасть не знала модна клієнтура, якої він швидко набув у Бостоні, але занадто добре знав я, його найближчий приятель і єдиний помічник ще з тих років, коли ми разом вчилися в Архемі на медичному факультеті Міскатонікського університету. Тоді він і почав ставити свої жахливі досліди, спочатку на дрібних тваринах, а потім і на людських трупах, які добував найогиднішим чином. Він впорскував їм у вени живильний розчин, і якщо трупи були достатньо свіжими, то результати експериментів виявлялися вельми вражаючими. Вест довго мізкував над потрібною формулою, позаяк для кожного біологічного виду був потрібен особливий препарат. Коли він згадував про свої невдачі, про огидних тварюк, що ожили в результаті дослідів над недостатньо свіжими трупами, медика охоплював страх. Деякі з цих монстрів залишилися живими – один сидів у божевільні, інші зникли невідомо куди, і коли Вест думав про зустріч із ними – теоретично цілком можливої, але, по суті, абсолютно неймовірної – то в глибині душі сіпався, незважаючи на зовнішній спокій.

Незабаром Вест збагнув, що успіх його дослідів безпосередньо залежить від свіжості використаного матеріалу, і тоді освоїв мерзенне та протиприродне ремесло крадія трупів. У студентські роки і пізніше, за часів нашої роботи в фабричному Болтоні, я ним захоплювався, однак чим зухвалішими ставали його експерименти, тим дужче теребив мене страх. Мені не подобалося, як мій товариш зиркає на живих і здорових людей. Потім був жаский експеримент у підвальній лабораторії, коли я второпав, що чоловік, котрий лежав на операційному столі, потрапив Вестові до рук ще живим.

Тоді йому вперше вдалося відновити у трупа раціональне мислення, але цей успіх, куплений за настільки жахливу ціну, остаточно занапастив його. Про методи, які він застосовував у наступні п’ять років, не наважуюся розповісти. Я не пішов від нього лише через страх, і став свідком сцен, які людський язик неспроможний описати. Я став боятися Герберта Веста набагато більше за те, що він робив. Тоді мені й спало на гадку, що природне бажання вченого продовжити людське життя непомітно виродилося у нього в похмуру кровожерливу цікавість, в таємну пристрасть до цвинтарних ефектів. Любов до науки вилилася в жорстоку та збочену пристрасть до всього потворного та неприродного. Він незворушно насолоджувався видовищем найогидніших монстрів, здатних налякати будь-яку здорову людину. За блідим обличчям інтелектуала ховався витончений Бодлер фізичного експерименту, млявий Геліогабал⁴ могил.

Вест відважно зустрічав небезпеку, з холодним серцем скоював злочини. Він став одержимим, переконавшись, що може повернути людський розум до життя, і кинувся завойовувати нові світи, експериментуючи з оживлянням окремих частин людського організму. У нього з’явилися надзвичайно сміливі ідеї про незалежні життєві властивості клітин і нервових тканин, ізольованих від природної фізіологічної системи. Результати не забарилися: використавши ембріони якоїсь огидної тропічної рептилії, він отримав невмирущу тканину, життя якої підтримувалося за допомогою штучного харчування. Він несамовито шукав відповідь на два біологічних запитання: по-перше, чи можливий хоч якийсь прояв свідомості або розумна дія без участі головного мозку, винятково як результат функціонування спинного мозку та кількох нервових центрів; по-друге, чи існує безтілесний, невловимий зв’язок між окремими частинами колись єдиного живого організму. Вся ця дослідницька робота вимагала величезної кількості свіжо патраної людської плоті – ось навіщо Герберт Вест подався на війну.

Фантастична, невимовна подія сталася опівночі, наприкінці березня 1915 року, в польовому шпиталі неподалік від Сент-Елуа. Я досі не можу позбутися відчуття, що все це мені наснилося в страшному, хворобливому сні. У східному крилі зведеної наспіх будівлі, що нагадувала стодолу, розмістилася лабораторія Веста, яку він отримав нібито для того, щоб розробляти нові радикальні методи лікування безнадійно важких каліцтв. Там, у оточенні вкритих запеченою кров’ю трупів, він працював, немов м’ясар – я ніколи не міг звикнути до того, з якою легкістю він відтинав і сортував різні частини тіла. Часом він і справді творив для солдатів дива хірургії, але головні його успіхи мали не настільки публічний і доброчинний характер. У його лабораторії лунали найроз-маїтіші звуки, дивні навіть посеред цієї кривавої вакханалії. Там часто звучали револьверні постріли, звичні на полі борні, але цілком недоречні в медичному закладі. Піддослідним доктора Веста не доводилося розраховувати на довге життя або широку аудиторію. Крім людської тканини, він використовував матеріал, отриманий від ембріонів рептилії, які культивував із надзвичайним успіхом. За допомогою цього матеріалу Вест навчився підтримувати життя в окремо взятих частинах людського організму – ось чим займався тепер мій товариш. У темному закутку лабораторії, над пальником химерної форми, що виконувала роль інкубатора, він тримав величезний закритий казан із клітинною тканиною рептилій, яка, огидно надимаючись і булькаючи, росла, як на дріжджах.

Тієї незабутньої ночі в нашому розпорядженні опинився чудовий об’єкт: труп чоловіка, дуже міцного фізично і водночас наділеного блискучим розумом, що свідчило про наявність чутливої нервової системи. Доля зіграла з ним злий жарт, бо саме він клопотався про присвоєння Весту військового звання. Мало того, колись таємно він вивчав теорію реанімації під керівництвом самого Веста. Майора сера Еріка Морленда Клефен-Лі, кавалера ордена «За бездоганну службу», найкращого хірурга нашої дивізії, терміново відрядили до Сент-Елуа після того, як командування отримало інформацію, які тут відбувалися важкі бої. Він вилетів на аероплані, за штурвалом якого сидів відважний лейтенант Рональд Гілл, але безпосередньо над місцем призначення аероплан збили. Ми з жахом стежили за його падінням. Від Гілла майже нічого не залишилося, але труп великого хірурга майже не постраждав, якщо не брати до уваги наполовину відірваної голови. Вест жадібно оглядав мертве тіло чоловіка, котрий колись був його приятелем і колегою. Я аж тремтів, коли спостерігав за тим, як він, відрізавши голову, помістив її в пекельний казан із пульсуючою тканиною рептилій, аби зберегти для майбутніх дослідів, і підійшов до тіла без голови, що лежало на операційному столі. Вест додав до нього нової крові, з’єднав вени, артерії та нерви на обрубку шиї та затягнув страшну рану шматком чужої шкіри, яку взяв у невпізнаного трупа в офіцерському мундирі. Я знав, чого він прагне: переконатися, чи не з’являться в цьому високо-організованому тілі без голови хоч якісь ознаки розумової діяльності, якою відзначався сер Ерік Морленд Клефен-Лі. За злою іронією долі німі останки чоловіка, котрий колись вивчав теорію реанімації, тепер мали самі послужити на славу науки.

Перед моїми очима і зараз стоїть страшна картина: в мертвотному світлі електричної лампи Герберт Вест вводить оживляючий розчин у руку безголового тіла. Подробиці цієї сцени я описати не в силі, бо дух божевілля витав у кімнаті, заваленій розсортованими частинами трупів, із липкою від крові підлогою, майже по коліно усипаній обрізками людської плоті, де в далекому темному закутку над тремтячим блакитно-зеленим полум’ям варилося, пухло та надималося мерзенне місиво з тканини рептилій. Об’єкт, який лежав на операційному столі, мав чудову нервову систему, Вест добре це знав і тому багато чекав від нього. Коли кінцівки трупа легко затремтіли, в очах мого приятеля спалахнув гарячковий інтерес. Мені здається, він чекав підтвердження своєї теорії, згідно з якою свідомість, розум та інші складові особистості здатні існувати незалежно від головного мозку. Герберт Вест заперечував існування об’єднуючого, головного центру, який називають духом. Він стверджував, що людина – це механізм, який складається з нервової матерії, кожна частина якого має більшу або меншу самостійність. І ось усього один блискучий експеримент мав викрити таємницю життя, довівши її до рівня міфу. Незабаром нерухомим тілом пробіг дрож, ми з жахом та відразою спостерігали, як воно, судомно скорчившись і неспокійно рухаючи руками та ногами, стало повільно підійматися. Потім безголовий труп у розпачі простягнув руки – сумнівів бути не могло, це був жест осмисленого відчаю, що блискуче підтверджує теорії Веста. Мабуть, нерви майора згадали останні миті його життя – відчайдушну спробу вибратися з літака, що падає.

Що було далі, я ніколи не дізнаюся. Можливо, у мене була галюцинація, викликана потужним вибухом німецького снаряда, що втрапив у нашу будівлю прямим попаданням – хто стане це заперечувати, якщо з-під уламків вибралися лише ми з Вестом? Мій колега, до того, як зникнути, любив патякати на цю тему, але іноді йому ставало незатишно: дивно, що у нас обох була одна і та сама галюцинація. По суті, сталася проста річ, однак вона загрожувала жахливими наслідками. Огидно нишпорячи навколо себе руками, труп підвівся, і ми почули звук. Занадто жахливий, щоб назвати його голосом. Але найжахливішим був не тембр і не сенс почутого. Це була проста фраза: «Стрибай, Рональде, заради Бога, стрибай!» Весь жах крився в джерелі звуку. Бо він лунав із величезного казана в проклятому закутку, де метушилися чорні тіні.

VI. Ім’я їм леґіон

Після того як рік тому доктор Герберт Вест зник, бостон-ська поліція не раз мене допитувала. Вони підозрювали, ніби я щось приховую, а можливо, навіть дещо гірше. Але я не міг сказати їм правди – вони все одно мені не повірили б. Звісно, вони знали, що діяльність Веста виходила за загальноприйняті межі. Він проводив свої моторошні експерименти з оживляння мертвих тіл так давно і настільки широко, що про повну секретність не могло бути й мови. І все ж остання катастрофа, від якої я досі не можу оговтатися, настільки багата елементами пекельної фантазії, що навіть сумніваюся в реальності побаченого.

Я був найближчим приятелем і вірним помічником Веста. Ми зустрілися давно, ще на медичному факультеті, і з перших же днів я брав участь у його жахливих дослідженнях. Він наполегливо намагався вдосконалити розчин, який вводили у вену нещодавно померлої людини, щоб повернути її до життя. Для цих дослідів нам було потрібно багато свіжих трупів, і добували ми їх доволі незвичними способами. Іноді наші експерименти закінчувалися реально жахливо: моторошні грудки мертвої плоті Вест будив до нудотного, сліпого, несвідомого життя. Зазвичай результати наших дослідів бували саме такими. Пробудити розум можна лише у зовсім свіжого трупа, поки ще не почався розпад клітин мозку.

Потреба в бездоганно свіжих трупах і згубила Веста. Дістати їх було ніде, і він зазіхнув на життя здорового, сповненого сил чоловіка. Боротьба, шприц – і потужний алкалоїд перетворив бідолаху в надзвичайно свіжий труп. Успіх експерименту був вражаючим, але недовгим. Вест вийшов із нього зі спустошеною, огрубілою душею та важким поглядом, який він, траплялося, зупиняв на особливо кремезних людях із особливо чутливим мозком. Згодом я став смертельно боятися Веста: він точно так само став глипати й на мене. Здавалося, люди не помічали цих поглядів, проте помітили мій страх, який і слугував підставою для найбезглуздіших підозр після того, як Вест зник.

Насправді Вест боявся ще більше за мене. Через свої огидні експерименти він був змушений провадити життя самітника, лякаючись кожної тіні. Часом він остерігався поліції, а інколи відчував підсвідомий невиразний страх перед страшними створіннями, в яких вдихнув хворобливе життя, але не встиг його відібрати. Зазвичай Вест завершував свої досліди пострілом із револьвера, але в певних випадках виявився недостатньо спритним. Наш перший піддослідний залишив на своїй могилі сліди кігтів. Професор із Архема став людожером, але його спіймали та запроторили в Сефтонську божевільню, де той аж шістнадцять років бився головою об стіни. Про інші, можливо, уцілілі об’єкти наших дослідів балакати складніше: в останні роки наукові зацікавлення Веста переродилися в нездорову химерну манію, й усю свою неабияку майстерність мій приятель використав на пожвавлення окремих частин людського тіла, він інколи приєднував їх до чужорідної органічної тканини. Згодом пристрасть Веста набула цілковито потворної форми, і про більшість його експериментів неможливо навіть затнутися у пресі. Світова війна, на якій ми обоє служили хірургами, лише посилила цю пристрасть.

Коли кажу, що страх Веста перед своїми витворами був невиразним, то насамперед хочу підкреслити складну природу цього почуття. Частково його страх викликало просто знання про існування безіменних монстрів, а частково – усвідомлення небезпеки, яку вони могли б становити для нього за певних умов. Те, що вони зникли, надавало ситуації особливої гостроти: якщо не брати до уваги бідолахи в божевільні, Вест нічого не знав про долю своїх креатур. До цього додавався ще більш невизначений страх: абсолютно фантастичне відчуття, пережите нами в ході незвичайного експерименту 1915 року, коли ми служили в канадській армії. У розпал жорстокої битви Вест оживив сера Еріка Морленда Клефен-Лі, нашого колегу, кавалера ордена «За бездоганну службу». Той знав про досліди Веста і був здатен їх повторити. Щоб вивчити можливість квазі-розумного життя в тілі, Вест відрізав трупові голову. За кілька секунд до того, як будівлю, в якій ми працювали, стер із лиця землі німецький снаряд, безголове тіло вчинило кілька осмислених рухів. Але найнеймовірніше полягало в тому, що ми обоє чітко чули страшні виразні звуки, які виголосила відрізана голова, що лежала в темному закутку лабораторії. Німецький снаряд був до нас частково милостивий. Однак Вест так ніколи і не дізнався, чи лише ми вціліли після обстрілу. Інколи він висував різні гіпотези про те, як може повестися безголовий хірург, котрий освоїв мистецтво оживляння трупів.

Останніми роками Вест жив у розкішному будинку біля одного з найстаріших кладовищ Бостона. Він вибрав це місце із символічних і естетичних міркувань: велика частина поховань належала до колоніального періоду, отже не становила інтересу для вченого, котрий досліджує цілком свіжі трупи. У підвальній лабораторії, яку таємно будували чужоземні робітники, стояла велика електрична піч, за допомогою якої мій товариш міг легко та шпарко позбуватися трупів або окремих частин людського тіла, ніби заради жарту з’єднаних із чужорідною тканиною – похмурих свідчень блюзнірських розваг власника будинку. Копаючи цей льох, робітники натрапили на давній підземний хід, який, без сумніву, провадив до старого кладовища, однак не міг сполучатися з жодним із відомих гробівців, позаяк розташовувався занадто глибоко. Провівши деякі підрахунки, Вест дійшов висновку, що хід веде в таємну камеру, розташовану під гробівцем Аверіллів, останнім похованням, датованим 1768 роком. Я разом із ним оглядав поїдені часом вологі стіни, що оголилися під ударами лопат і мотик, і вже смакував похмуре задоволення, яке обіцяє нам розкриття давніх могильних таємниць, проте вперше в житті страх узяв гору у Веста над природною цікавістю, і мій товариш проявив слабкість, наказавши затулити отвір і затинькувати стіну. Аж до бісівської ночі, коли настав розв’язок, ця стіна залишалася незайманою.

Згадуючи про слабкість Веста, мушу зауважити, що вона стосувалася лише його душевного стану і зовні ніяк не проявлялася. Він був таким, як і раніше: спокійним, стриманим, світловолосим, худорлявим, за скельцями окулярів так само поблискували блакитні очі, і весь його юнацький вигляд, незважаючи на страхи, що допікали Весту, з роками ніяк не змінився. Він здавався спокійним навіть тоді, коли згадував про сліди кігтів на могилі й озирався назад, коли згадував про кровожерливого маніяка, котрий гриз зубами сефтон-ські ґрати. Час розплати настав, коли ми одного вечора сиділи в нашому спільному кабінеті, і Вест, недбало зиркаючи на мене, читав газету. Гортаючи м’яті сторінки, він наткнувся на дивний заголовок – і немов безіменний гігантський кіготь наздогнав його шістнадцять років по тому. У Сефтонській божевільні, за п’ятдесят миль від Бостона, сталося щось жахливе та незбагненне. Цей випадок перепудив усю округу та загнав у глухий кут поліцію. Вдосвіта кілька людей мовчки увійшли в приміщення, й їхній ватажок розбудив охоронців. Грізний на вигляд військовий промовляв, не розтуляючи губ. Його голос, що нагадував белькотіння черевомовця, здавалося, лунав із великої чорної скрині, яку той тримав у руках.

Коли військовий опинився в холі, і на його безпристрасне, сліпучо гарне обличчя впало світло, то наглядач ледь утримався на ногах: він побачив воскову маску з очима з кольорового скла. Схоже, цей чоловік колись пережив жахливу катастрофу. За ним по п’ятах човгав огидний велетень із синюшним обличчям, половина якого поїла якась невідома хвороба. Військовий зажадав ключа від палати, де тримали людожера, доправленого сюди з Архема шістнадцять років тому. Отримавши відмову, він подав своїм спільникам знак, і ті взялися трощити все навколо. Лиходії били та роздирали зубами всіх, хто не встиг накивати п’ятами. Убивши чотирьох санітарів, вони врешті-решт звільнили монстра. Свідки події, у котрих стало душевних сил згадувати про неї без істерики, стверджують, що нападниками командував чоловік із восковим обличчям, і діяли вони не як живі люди, а як автомати. Коли допомога нарешті надійшла, лиходії встигли сховатися, прихопивши із собою шаленця-людожера.

Прочитавши повідомлення в газеті, Вест заціпенів і просидів так аж до опівночі. Тоді бамкнув дверний дзвіночок, від чого господар узагалі закляк. Слуги спали на горішньому поверсі, тому відчиняти двері пішов я. Я вже казав поліції, що на вулиці не було ні підводи, ні машини. Перед дверима стояли кілька людей, дуже дивних на вигляд. Вони внесли до холу велику прямокутну скриню та поставили її на підлогу, а один із прибульців цілком неприродним голосом прохрипів: «Терміновий вантаж – доставку оплачено». Легко підстрибуючи, вони один за одним вийшли на вулицю, і поки я споглядав їм услід, мені на гадку спала доволі дивна думка: що вони прямують до старого цвинтаря, до якого примикала задня стіна нашого будинку. Коли я зачинив за ними двері, Вест вийшов і поглянув на скриню. Та була десь футів два в довжину, на віці зазначалося повне ім’я й адреса Веста. Трохи нижче виднівся напис: «Від Еріка Морленда Клефен-Лі, Сент-Елуа, Фландрія». Шість років тому у Фландрії в наш шпиталь вцілив німецький снаряд, і під уламками залишилися безголове тіло доктора Клефен-Лі та його відрізана голова, яка, можливо, щось торочила.

Вест здавався цілком спокійним, хоча справи його були – хоч із моста та в воду. «Це кінець… давай спалимо… цю штукенцію». Ми віднесли скриню до лабораторії, прислухаючись дорогою. Подробиць я не пригадаю… уявіть мій стан… але це мерзотний наклеп, що я спалив Веста. Ми з ним удвох запхали скриню до печі, навіть не поглянувши, що там усередині, зачинили дверцята й увімкнули струм. Причому зі скрині не почулося жодного звуку.

Вест першим помітив, що від стіни в місці, замурованому цеглою, відвалився тиньк. Я кинувся до дверей, але товариш зупинив мене. Потім у стіні з’явився маленький чорний отвір, повіяло цвинтарним холодом, і в повітрі поширився запах тліну. Запанувала мертва тиша. Електрика згасла, і в потойбічному світлі я побачив юрбу істот, що мовчки чвалали, й яких міг породити лише хворий розум або пекло. Їхні обриси були людськими, наполовину людськими, частково людськими і зовсім нелюдськими – натовп був до свинства різношерстим. Неквапливо, камінь за каменем, вони розбирали вікову стіну. Коли отвір став достатньо широким, істоти одна за одною проникли до лабораторії. На чолі загону прямував військовий із восковою головою. Відразу за ним – чудовисько з божевільними очима, яке й схопило Герберта Веста. Останній не пручався і не зронив ні звуку. Тоді ці мерзенні тварюки накинулися на нього і прямо у мене на очах роздерли на шматки, які забрали із собою до огидної підземної оселі. Голову Веста ніс їхній ватажок із восковою головою і в однострої канадського офіцера. Тоді я помітив, що в блакитних очах за скельцями окулярів уперше спалахнуло непідробне почуття.

…Вранці слуги знайшли мене, непритомного, на підлозі. Вест зник безслідно. У печі виявили попіл невідомого походження. Мене допитували детективи, але що я міг їм сказати? Вони не вбачають жодного зв’язку між Сефтонською трагедією та зникненням Веста. Не вірять в існування істот, які принесли скриню. Я розповів їм про підземний хід, але вони реготали та вказували на неушкоджений затинькований мур. Тому я не став їм більше нічого казати. Вони вважають мене божевільним або вбивцею – можливо, я й з’їхав із глузду. Але винні в цьому кляті мерці, які не зронили жодного звуку.