Поклик Ктулху
TextIII. Шість пострілів у місячному сяйві
Дивно шість разів поспіль гатити з револьвера, коли вистачило би й одного пострілу, але в житті Герберта Веста траплялося багато дивацтв. Наприклад, не так уже й часто молодому лікарю, випускнику університету, доводиться приховувати причини, якими він керується при виборі будинку та роботи, проте з Гербертом Вестом було саме так. Коли ми, отримавши дипломи, стали заробляти на життя лікарською практикою, то нікому не зізнавалися, що оселилися тут тому, що будинок наш стояв у задуп’ї, неподалік від цвинтаря для бідноти.
Така замкненість майже завжди має причину, так було і в нашому випадку. Наші вимоги диктувала справа нашого життя, явно непопулярна в середовищі. Ми були лікарями лише на вигляд, насправді ж переслідували велику та страшну мету. Герберт Вест присвятив себе дослідженню темних і заборонених царин невідомого. Він мав намір відкрити таємницю життя та навчитися оживляти холодний цвинтарний прах. Для дослідів такого штибу потрібен не зовсім звичайний матеріал, а точніше – свіжі людські трупи, а щоб поповнювати запас цієї «сировини», треба було оселитися ближче до місця неформальних поховань, не привертаючи при цьому нічиєї уваги.
Ми з Вестом познайомилися на медичному факультеті, де, крім мене, ніхто не схвалював його пекельних дослідів. Згодом я став йому вірним помічником. Ось чому, закінчивши університет, ми вирішили триматися разом. Знайти хорошу вакансію відразу для двох лікарів було нелегко, але нарешті, не без допомоги факультету, нам удалося отримати місце в Болтоні – фабричному містечку неподалік від Архе-ма. Болтонська ткацька фабрика – найбільша в долині Мі-скатоніку, а її різномовні робітники вважаються у місцевих лікарів небажаними пацієнтами. Ми вибирали собі житло дуже прискіпливо і нарешті зупинилися на доволі непоказній будівлі в самому кінці Понд-стрит. П’ять будиночків по сусідству були порожніми, а кладовище для бідноти починалося відразу ж за лугом, в який із півночі вклинювалася вузька смужка достатньо густого лісу. Відстань до кладовища була дещо більша, ніж нам хотілося, але ми не дуже переймалися цим, позаяк між нашим будинком і темним джерелом об’єктів наших дослідів не траплялося жодних інших споруд. Прогулянка до кладовища була трохи задовгою, зате ми безперешкодно могли перетягувати до себе наші «трофеї».
Як не дивно, із самого початку у нас виявилося багато роботи – вельми багато, щоб потішити більшість ліка-рів-початківців, і забагато для вчених, чиї справжні інтереси ховаються зовсім в іншій галузі. Робітники фабрики вирізнялися достатньо норовливою вдачею, і незліченні бійки, під час яких подекуди бралися за ножі, додавали нам клопотів. Адже по-справжньому нас займала лише наша лабораторія з довгим столом під яскравими електричними лампами, яку ми таємно обладнали у льоху. Там у досвітні години ми часто упорскували приготований Вестом розчин у вену нашим нерухомим жертвам, яких волочили з кладовища для бідноти. Вест несамовито шукав розчин, здатний відновити рухові функції людини, перервані так званою смертю, однак на його шляху поставали найнесподіваніші перешкоди. Щоразу нам доводилося застосовувати новий розчин: те, що годилося для морської свинки, не надавалося для людини, до того ж різні об’єкти по-різному реагували на один і той самий розчин. Ми мали відчайдушну потребу в бездоганно свіжих трупах, адже навіть незначний розпад клітин мозку міг призвести до небажаних наслідків. Однак нам ніяк не вдавалося роздобути по-справжньому свіжий труп – таємні досліди Веста, які він проводив у студентські роки з тілами сумнівної якості, закінчилися вельми невесело. Випадки неповного або недостатнього оживляння, про які ми згадували з жахом, лякали нас незмірно більше за повну невдачу. Після жаскої події в покинутому будинку на Мідов-гілл над нами нависла смертельна загроза; навіть зі світлим волоссям, блакитноокий незворушний Вест, вчений сухар, здавалося, цілком позбавлений емоцій, не міг позбутися моторошного відчуття, ніби хтось чигає за ним по п ятах. У нього з явилася манія переслідування – не лише через розхитані нерви, але й унаслідок того, без сумніву, тривожного факту, що щонайменше один із наших піддослідних був живий: маю на увазі кровожерного людожера в оббитій повстю камері Сефтонської божевільні. Але залишався й ще один – наш перший піддослідний, про долю якого ми нічого не знали.
Що стосується матеріалу для наших дослідів, то в Бол-тоні нам щастило набагато більше, ніж в Архемі. Не минуло й тижня, як у наших руках опинилася жертва нещасного випадку, яку ми викопали вночі, після похорону, і, впорснувши розчин, змусили розплющити очі. Вираз обличчя у піддослідного був на диво осмисленим, але незабаром дія препарату вичерпалася. У трупа не вистачало руки, якби він був цілий і неушкоджений, можливо, результати виявилися б кращими. Потім до січня ми роздобули ще трьох. З першим нас спіткала повна невдача, у другого чітко спостерігалася м’язова діяльність, третій викинув моторошну штукенцію: підвівся і гортанно заголосив. Потім удача нас зрадила – число поховань скоротилося, а ті, кого все ж ховали, вмирали від важких недуг або серйозних каліцтв. Ми пильно стежили за всіма смертями, щоразу з’ясовуючи їхню причину.
Однієї березневої ночі до наших рук потрапив труп не з кладовища для бідноти. У Болтоні, де панував пуританський дух, бокс перебував під забороною, і, як це здебільшого буває в таких випадках, серед фабричних робітників стали проводити таємні, нашвидкуруч організовані бої, в яких іноді брали участь другорозрядні професіонали. Наприкінці зими якраз і відбувся такий поєдинок, результат якого виявився дуже невтішним – до нас серед ночі з’явилися двійко переляканих на смерть поляків, котрі плутано стали благати нас таємно оглянути потерпілого, котрий перебував у вкрай важкому становищі. Пішовши за ними, ми опинилися в занедбаній стодолі, де поріділа зграя принишклих чужинців витріщалася на нерухоме чорне тіло, розпростерте на підлозі.
Бій проводили між Кідом О’Браєном – незграбою із дивним для ірландця гачкуватим носом, котрий тремтів від страху, і Баком Робінсоном на прізвисько Гарлемський Дим. Негр опинився в нокауті, і, як показав побіжний огляд, уже не мав шансів із нього вийти. Це був потворний, схожий на горилу чолов’яга, з ненормально довгими руками, які так і кортіло назвати передніми лапами, а також обличчям, що викликає в пам’яті незбагненні таємниці Конґо та дріботіння тамтамів під місяцем. Либонь, за життя його тіло здавалося ще огиднішим – у світі існує безліч потворних речей. Жалюгідна юрба навколо заціпеніла від страху, ніхто з присутніх не знав, яке покарання їм загрожує за законом, якщо шило випнеться з лантуха. Тому вони зазнали величезного полегшення, коли Вест, незважаючи на тремтіння, що мимоволі охопило й мене, запропонував тихцем позбутися тіла – я дуже добре второпав, із якою метою.
Над оголеним від снігу ландшафтом яскраво світив місяць, але ми, одягнувши мерця та підхопивши з обох боків під руки, потягнули його безлюдними вулицями, як тієї жаскої ночі в Архемі. До будинку підійшли ззаду, з боку пустиря, відчинили двері, спустили труп сходами у льох і підготували його для звичних наших дослідів. Хоча ми й розрахували час так, аби не зіткнутися з патрулем, нас мучив забобонний страх перед поліцією. Наші зусилля скінчилися пшиком. Незважаючи на страхітливий вигляд, мрець не реагував на жодні розчини, які ми вводили в його чорну руку. Втім, ці розчини були приготовані для білих. Тому з наближенням світанку ми, остерігаючись викриття, вчинили з ним точно так само, як і з іншими трупами – відтягнули через поле до лісу біля цвинтаря та кинули в могилу, наспіх викопану в мерзлій землі. Могила була не надто глибокою, проте нічим не гіршою за ту, яку ми спорудили для його попередника – того, що сидів на столі і верещав. При світлі потаємних ліхтарів ми ретельно засипали могилу листям і сухими гілками, будучи впевнені, що в темному густому лісі поліції її годі й шукати.
Наступного дня я тремтів в очікуванні обшуку, адже від пацієнтів ми дізналися, що містом поширилися чутки про підпільний бій, що скінчився смертю одного з боксерів. У Веста з’явилося додаткове джерело для неспокою: один із його візитів як лікаря закінчився дуже сумно. Вдень його викликали до італійки, котра впала в шал через те, що її син, п’ятирічний хлопчик, пішов із дому рано-вранці та не повернувся до обіду. При цьому у неї розвинулися симптоми, дуже небезпечні при хворому серці. З її боку було нерозумно так побиватися, адже малюк і раніше зникав із дому, але італійські селяни дуже забобонні, і налякали жінку не факти, а лихі передчуття. Близько сьомої години вечора вона врізала дуба, а знавіснілий від горя чоловік влаштував дику сцену, намагаючись убити Веста за те, що той не зумів врятувати його дружину. Італієць вихопив стилет, але друзі втримали його за руки, і медик покинув будинок під дикі вигуки, звинувачення та погрози. Цей індивід, як на зло, зовсім забув про дитину, яка не повернулася додому й уночі. Хтось із друзів сім’ї запропонував вирушити на пошуки до лісу, проте всі були зайняті померлою італійкою й її несамовитим чоловіком. Весту довелося пережити величезну нервову напругу. Йому невідступно допікали думки про поліцію та навіженого італійця.
Ми подалися спати близько одинадцятої години вечора, але мені заснути не вдалося. У Болтоні була напрочуд відповідальна, як для маленького містечка, поліція, й я похмуро міркував про те, яка каша завариться, якщо правда про вчорашній випадок вигулькне назовні. Це означало б кінець усім нашим дослідженням укупі з перспективою опинитися за ґратами. Чутки про боксерський поєдинок, що линули по місту, мене не тішили. Після того як годинник вдарив третю, місяць став світити мені прямо в вічі, але я перевернувся на другий бік, полінувавшись піднятися й опустити фіранку. Потім почулася якась метушня біля задніх дверей. Я продовжував лежати в якомусь заціпенінні, поки не пролунав тихий стукіт у двері. Вест був у халаті та капцях, а в руках тримав револьвер і електричний ліхтарик. Побачивши зброю, я збагнув, що він думає не стільки про поліцію, скільки про шаленого італійця.
– Нам краще піти вдвох, – прошепотів він. – Треба поглянути, хто там. Може, це просто пацієнт, адже іноді ці бовдури ломляться в задні двері.
Ми навшпиньках спустилися сходами, охоплені страхом, який певною мірою був виправданий, а частково навіяний таємничістю глибокої ночі. Хтось, як і раніше, навіть гучніше, тарабанив у двері. Я обережно відсунув засув і відчинив їх. Як тільки місяць освітив постать, що стояла на ґанку, Вест зробив дивну річ. Забувши про те, що звуки пострілів можуть привернути увагу сусідів і навести на слід грізну поліцію (на щастя, наш будинок стояв віддалік, і цього не сталося), мій колега раптово розрядив у нічного гостя весь барабан револьвера.
Наш відвідувач виявився не італійцем і не поліціянтом. На тлі сяйливого місяця чорнів потворний гігантський силует, який може привидітися хіба що в жаскому сні: синяво-чорний привид зі скляними очима, забруднений кров’ю, з присохлим до тіла листям і грудками землі. У блискучих зубах він тримав щось біле, подовгасте, з крихітними пальчиками на кінці.
IV. Зойк мерця
Почувши лемент мерця, я став відчувати перед доктором Гербертом Вестом смертельний жах, який із кожним роком мордував мене все потужніше. Немає нічого дивного в тому, що людина, почувши зойк мерця, відчуває страх – ця подія непересічна і не надто приємна. Однак я вже звик до таких вибриків, і налякали мене надзвичайні обставини. І, звісно, не сам мрець.
Зацікавлення Герберта Веста, колегою та помічником котрого я був, виходили далеко за рамки звичайних дій провінційного лікаря. Ось чому, почавши практику в Болтоні, він оселився в будинку, що стоїть віддалік, поруч із кладовищем для бідноти. По суті, єдиною всепоглинаючою пристрастю Веста було таємне дослідження феномену життя та смерті, а головною метою – оживлення мерців за допомогою активних розчинів. Для цих страшних експериментів постійно були потрібні свіжі людські трупи – дуже свіжі, бо навіть незначний розпад тканин безнадійно ушкоджував структуру мозку, й обов’язково людські, бо, як з’ясувалося, для різних біологічних видів надавалися різні розчини. Ми винищили безліч морських свинок і кроликів, але цей шлях вів у нікуди. Весту ніяк не вдавалося домогтися повного успіху через те, що трупи, з якими він експериментував, були недостатньо свіжими. Йому потрібні були тіла, з яких життя зникло зовсім нещодавно, тіла з неушкодженими клітинами, здатні, сприйнявши зовнішній імпульс, повернутися до форми руху, що називається життям. Спочатку у нас була надія, що за допомогою регулярних ін’єкцій ми зможемо продовжувати це друге штучне життя вічно, проте з часом виявили, що наш розчин не діє на живі об’єкти – штучно привести в рух можна було лише мертвий організм, але бездоганно свіжий.
Вест приступив до своїх жахливих досліджень в Архе-мі, коли ще був студентом медичного факультету Міскато-нікського університету. На той час він уже не сумнівався в тому, що життя має механістичну природу. За сімнадцять років, що минули з того часу, Вест анітрохи не змінився; він залишився тим самим невисоким, чисто виголеним блондином в окулярах, з тихим голосом і стриманими манерами, і лише блиск холодних блакитних очей часом видавав фанатизм його натури, який під впливом страшних дослідів рік за роком лише зростав. Ми пережили з ним чимало справді моторошних хвилин: під дією оживляючих розчинів холодний прах оживав і здійснював позбавлені сенсу, дикі та нелюдські вчинки.
Один із наших піддослідних несамовито заволав; інший схопився, побив нас обох мало не до смерті, а опісля гнав у повній нестямі містом, поки його не запроторили до божевільні; третій, огидний африканський монстр, вибрався з тісної могили та припхався до нас додому – Весту довелося його пристрелити. Через те, що тіла, з якими ми проводили досліди, були недостатньо свіжими, нам не вдавалося запалити в них хоча б іскру розуму, ми мимоволі будили до життя огидних чудовиськ. Мізкувати про те, що один, а можливо, двоє з цих монстрів живі, було не надто приємно – ці думки переслідували нас невідступно, поки Вест не зник за жахливих обставин. На той час, коли в лабораторії, в льоху нашого будинку, пролунав несамовитий зойк, бажання роздобути зовсім свіжий труп домінувало у Веста над страхом, перетворившись на справжню манію. Часом мені здавалося, що він жадібно споглядає на кожну людину, котра пашіла здоров’ям.
У липні 1910 року нам нарешті всміхнулася удача. Того літа я гостював у батьків в Іллінойсі, а повернувшись до Болтона, застав Веста в напрочуд піднесеному настрої. Схоже, йому вдалося, збуджено повідомив він, вирішити проблему збереження трупів, застосувавши цілком новий підхід – штучну консервацію. Я знав, що він давно працює над абсолютно новою, напрочуд незвичною сумішшю для бальзамування, і тому не здивувався його успіхам, проте поки той не пояснив мені всі тонкощі справи, я ніяк не міг збагнути, для чого йому взагалі знадобилося бальзамування, позаяк трупи, з якими ми експериментували, втрачали свіжість ще до того, як опинялися у нашій лабораторії. Тепер я втямив, що Вест готував бальзамувальний розчин не стільки для теперішнього, скільки для майбутнього використання, сподіваючись на долю, яка знову пошле нам свіжий, не торкнутий тліном труп, як багато років тому в Болтоні вона подарувала нам тіло негра, котрий загинув у боксерській дуелі. Нарешті фортуна зглянулася над нами: в таємній лабораторії, влаштованій у пивниці, спочивав труп без найменших ознак розкладання. Результати оживляння Вест передбачити не брався. Цьому експерименту призначалося стати поворотним пунктом нашого дослідження, тому Вест вирішив зберегти труп до мого повернення, щоб, наслідуючи усталену традицію, ми вкупі спостерігали за тим, що відбувається.
Вест розповів мені, звідки взявся труп. Два тижні тому цей кремезний, добре одягнений чоловік, зійшовши з потяга, попрямував до Болтона, де у нього були якісь справи на ткацькій фабриці. Шлях до міста виявився неблизьким, і коли незнайомець зупинився біля нашого будинку, щоб спитати дорогу, у нього стався серцевий напад. Він відмовився прийняти ліки і за хвилину впав мертвим біля нашого ґанку. Як і слід було очікувати, Вест сприйняв цю смерть, як дарунок неба. Незнайомець устиг повідомити, що в Болтоні його ніхто не знає, а вміст його кишень свідчив про те, що покійник, Роберт Левітт із Сент-Луїсу, – самотній, отже, шукати його ніхто не стане. Якщо експеримент не вдасться, міркував Вест, ніхто про нього й не дізнається. Ми ховали піддослідних у гущавині лісу, неподалік від цвинтаря для бідноти. А якщо вдасться, то відразу ж станемо знаменитими. Тому мій приятель, не гаючи часу, впорснув у зап’ястя мерця рідину, яка мала б зберегти тіло свіжим до мого приїзду. Веста, здавалося, не надто хвилювало те, що причиною раптової смерті незнайомця стало слабке серце, хоча, на мою думку, ця обставина могла поставити під сумнів успіх усього експерименту. Мій товариш вірив у свою мрію: він розпалить у мертвому тілі іскру розуму, повернувши цього разу до життя не монстра, а нормальну людину.
Отже, в ніч на 18 липня 1910 року ми з Вестом стояли в нашій підпільній лабораторії, вибалушившись на німе біле тіло, залите сліпучим світлом дугової лампи. Розчин для бальзамування подіяв чудово. Не виявивши на щільній плоті слідів трупного розкладу, хоча тіло й пролежало в льоху два тижні, я не втримався і поцікавився у Веста, чи справді наш піддослідний мертвий? Він одразу ж запевнив мене в цьому, нагадавши, що оживляючий розчин діє лише в тих випадках, коли всі життєві процеси в організмі згасли цілком. Коли мій приятель перейшов до підготовчого етапу, мене вразила надзвичайна складність нового експерименту, тому не дивно, що Вест заборонив мені навіть торкатися тіла. Спочатку він ввів ліки в зап’ясток, у безпосередній близькості від того місця, куди впорснув розчин для бальзамування два тижні тому. Це, як він пояснив, робиться для того, щоб нейтралізувати рідину та повернути організм до початкового стану, інакше розчин для оживлення не подіє. Дещо пізніше, коли бліді кінцівки незнайомця, легко затремтівши, змінили свою барву, Вест квапливо накинув на його спотворене обличчя щось на кшталт подушки і тримав доти, доки тіло не перестало сіпатися.
Тепер можна було братися до оживляння. Блідий від хвилювання Вест побіжно оглянув цілком мертве тіло, залишився задоволений побаченим, а потім упорснув у ліву руку трупа точно відміряну частку еліксиру життя, приготованого напередодні винятково уважно – тепер, на відміну від наших перших студентських дослідів, ми вже не просувалися наосліп. Важко передати, з яким хвилюванням ми, затамувавши подих, стежили за цим бездоганно свіжим об’єктом – адже мали право чекати від нього розумних слів, а можливо, навіть і розповідей про те, що йому відкрилося за межами незбагненної безодні. Вест, будучи матеріалістом, не вірив в існування душі. Всі прояви свідомості він пояснював тілесними явищами і, певна річ, не чекав жодної сповіді про страшні таємниці неймовірних глибин, що чекають нас за порогом смерті. Теоретично я багато в чому з ним погоджувався, але водночас і зберігав залишки примітивної віри своїх пращурів. Ось чому я споглядав на нерухоме тіло з певним пієтетом і страхом. До того ж я не міг забути той страшний, нелюдський зойк, що пролунав тієї ночі, коли ми ставили наш перший експеримент в покинутому заміському будиночку в Архемі.
Незабаром з’явилися перші ознаки успіху. Мертвотно-бліді щоки залив слабкий рум’янець, і поступово теплий відтінок поширився по всьому обличчю, вкритому надзвичайно густою русявою щетиною. Вест, котрий тримав руку на пульсі незнайомця, багатозначно кивнув, і майже відразу ж дзеркальце над ротом піддослідного помутніло. Потім нерухомим досі тілом пробігла судома, груди стали здійматися й опускатися, склеплені повіки сіпнулися, відкрилися, і на мене поглянули сірі спокійні очі – очі живої людини, однак наразі без будь-яких проявів свідомості або хоча б цікавості. Піддавшись дивній фантазії, я взявся нашіптувати в рожевіюче вухо запитання про інші світи, пам’ять про які, можливо, ще жила в душі того, хто лежав перед нами. Панічний жах, який я незабаром відчув, витіснив їх із моєї пам’яті, але одне, останнє запитання, пам’ятаю й досі: «Де ви були?». Я й зараз не можу сказати, чи отримав відповідь, бо з гарно окреслених губ не зірвалося ні звуку, але тієї миті я був упевнений, що по вустах, які безгучно ворушилися, мені вдалося вгадати слова «тільки-но», хоча їхній сенс і значення я не второпав. Ще раз повторю, що тієї миті мене переповнювала гордість, бо велика мета, як мені здавалося, була досягнута, вперше повернута до життя людина розбірливо промовила слова, підказані розумом. Перемога уявлялася безсумнівною: розчин подіяв, нехай і на час, повернувши бездиханному тілу життя та розум. Але радість миттю змінилася панічним жахом – не перед мерцем, який раптом озвався, а перед тим, із ким мене багато років пов’язували професійні пута.
Коли наш піддослідний – нещодавній бездоганно свіжий труп прийшов до тями, його зіниці при згадці про останні хвилини земного життя розширилися від жаху, нещасний став відчайдушно махати в повітрі руками та ногами, далебі, вирішивши дорого продати своє життя, і перш ніж знову, тепер уже назавжди, зануритися в небуття, вигукнув слова, які досі звучать у моєму хворому мозку:
– На допомогу! Рятуйте! Геть від мене, білявий нелюде! Прибери свій клятий шприц!