Філософія грошей

Як зазначалося, з тієї подвійності їхніх ролей – поза і в межах рядів конкретних вартостей – походять численні труднощі як у практичному, так і в теоретичному трактуванні грошей. Оскільки вони виражають співвідношення вартості благ, допомагають вимірювати і вимінювати останні, вони долучаються до світу безпосередньо корисних благ мов певна сила цілком іншого походження – чи то у вигляді схематичного масштабу потойбіч усіляких видів відчутності, чи то у вигляді мінового засобу, який, однак, лише переміщається між цими останніми, наче етер світла між важкими тілами [Ponderabilien]. Але щоб могти виконувати ці послуги, які ґрунтуються на місці грошей поза всіма іншими благами, гроші є початковими, а через те, що вони виконують їх, вони самі, зрештою, постають конкретною або сингулярною вартістю. Тим самим вони сходять до ланцюгів і умов ряду, якому вони водночас все-таки протистоять: у своїй вартості вони стають залежними від пропозиції і попиту, кошти на їх виробництво справляють (хоча і мінімальний) уплив на ці останні, вони постають у різновартісних якостях тощо. Нарахування відсотків є таким вираженням цієї вартості, яке притаманне їй як носію її функцій. Або з іншого погляду: подвійна роль грошей полягає в тому, що вони, з одного боку, вимірюють співвідношення вартості обмінюваних товарів, а, з іншого боку, самі вступають в обмін із ними і таким чином самі репрезентують величину, що підлягає вимірюванню; справді, вони вимірюють себе знову-таки, з одного боку, тими благами, які утворюють їх еквіваленти, з іншого боку, самими грішми; адже, як вище вже наголошувалося, за самі гроші не лише сплачують грішми, що виражають чиста грошова оборудка і відсоткова позика, а гроші однієї країни перетворюються на мірило вартості для грошей іншої країни, як показують коливання валюти. Отже, гроші належать до тих нормувальних уявлень, які самі себе підкоряють нормі, які є ними самими. Всі такі випадки виявляють первинні, хоча і розв’язні ускладнення й циркулярні рухи думки: критянин, який зображує всіх критян брехунами і в такий спосіб, потрапляючи під свою власну аксіому, викриває брехню свого власного висловлювання; песиміст, котрий називає кепським увесь світ, тож його власна теорія також мусить бути такою; скептик, який через принципове заперечення всякої істини не може обстояти навіть істини самого скептицизму тощо. Таким чином гроші, як масштаб і засіб обміну, перебувають над вартісними речами і, позаяк ці послуги спочатку вимагають якогось вартісного носія, а потім надають самому їхньому носієві певної вартості, гроші залучаються поміж ті речі та між ті норми, які походять із них самих.

А оскільки, зрештою, оціненим постають не гроші, простий вираз вартості, а предмети, то зміна ціни означає якесь зрушення їх відношень між собою; самі гроші – завжди розглянуті за цієї їхньою чистою функцією – не зрушилися, а їхнє «більше» або «менше» становить саме те зрушення, абстраговане від його носіїв і оформлене в самостійний вираз. Це місце грошей, вочевидь, є тим самим, що, розглянута як внутрішня якість, називається їхньою безякісністю або неіндивідуальністю. Перебуваючи між індивідуально визначеними речами, в змістовно однаковому відношенні до кожної з них, самі по собі вони мусять бути вповні індиферентними. І тут гроші являють себе лише найвищим щаблем розвитку в рамцях безперервного ряду, одного з логічно складних, проте винятково значливих для нашої картини світу, в якому один член, хоча й утворений цілком за формулою ряду і як вияв його внутрішніх сил, водночас виступає з ряду, у вигляді потенції, що доповнює або опановує, або утворює певну сторону щодо нього. Вихідний пункт ряду складають цілком незамінні вартості, чия своєрідність, звісно, легко згладжується внаслідок аналогії з грошовим збалансуванням. Для більшості того, чим ми володіємо, має місце замінник, принаймні у найширшому сенсі слова, так що сукупна вартість наших засобів для існування залишалася тією самою, якби ми одне втрачали і замість цього здобували інше: евдемоністичну суму можна втримати на тому самому рівні за допомогою дуже різних елементів. Щоправда, цієї взаємозамінності позбавлені певні речі, і то – на чому тут лежить вага – не лише через ту міру щастя, яку нам не могло надавати так само жодне інше володіння, а в силу того, що відчуття вартості пов’язано саме з цим індивідуальним утворенням, а не з почуттям щастя, що спільне для нього й інших утворень. Тільки хибний реалізм понять, який оперує із загальним поняттям як із повноцінним представником одиничної дійсності, запевняє нас, що вартості речей ми відчуваємо за допомогою редукції до якогось загального знаменника вартості, за допомогою скерування до якогось осередку вартості, в якому вони являють себе лише кількісно вищими або нижчими, але в остаточній інстанції однорідними вартостями. Радше досить часто ми оцінюємо індивідуальне, бо воліємо саме цього і нічого іншого, якому ми надаємо, мабуть, такої самої або вищої величини значення щастя для нас. Витончені способи відчуття дуже точно відрізняють міру почуття щастя, яку нам дає певне володіння, але через яку воно стає порівнюваним і обмінним з іншими, від його специфічних визначеностей, що лежать потойбіч його евдемоністичних наслідків, визначеностей, внаслідок яких те володіння для нас так само вартісне і тому може бути тепер цілком незаступним. Із невеликою модифікацією, втім дуже показово це проступає тоді, коли особисті збудження або переживання наділили предмет, сам по собі нерідкісний і заступний [fungibeln], незамінністю для нас. Через втрату такого предмета нас за жодних обставин не може втішати вповні однаковий екземпляр того самого роду – але набагато більше може це якийсь предмет [ein Gut], який належить зовсім іншим якісним і почуттєвим комплексам, яке взагалі не нагадує про нього і відхиляє будь-яке порівняння з ним! Ця індивідуальна форма вартості заперечується в тій самій мірі, в якій об’єкти стають обмінними, так що гроші, носій і вираз взаємозамінності як такої, є найбільш неіндивідуальним утворенням нашого практичного світу. Оскільки речі вимінюються на гроші – не так у натуральному обміні! – вони поділяють цю неіндивідуальність, і недолік тієї специфічної вартості в певній речі не можна виразити чіткіше, ніж так, що її місце заповнює її грошовий еквівалент, не відчуваючи тут якоїсь прогалини. Гроші – це не тільки абсолютно заступний предмет, яким, отже, може бути без розрізнення замінена будь-яка величина через довільні інші частини, а вони так би мовити уособлюють цю заступність [Fungibilität] речей. Обидва полюси, між якими перебувають всі вартості взагалі, суть такі: з одного боку, безумовно індивідуальне, чиє значення для нас полягає не в якійсь загальній величині вартості, що точно так само репрезентована в якомусь іншому об’єкті та місце якої в рамцях нашої системи вартостей не заповнюване нічим іншим; з іншого боку, безумовно заступне; між обома ними рухаються речі з різними ступенями замінності, визначеної згідно з тим, якою мірою вони взагалі замінні, і згідно з тим, якою величиною багатоманітності інших об’єктів вони замінні. Це можна зобразити і так, що в будь-якій речі розрізняють аспект її незамінності й аспект її замінності. Про більшість речей можна сказати – з приводу чого нас, звичайно, часто уводить в оману, з одного боку, перемінність практичних відносин, а, з протилежного – обмеженість і впертість, – що кожен предмет поділяє обидві визначеності; навіть продажне за гроші і замінне на гроші при стараннішому вчуванні [Hinfühlen] все-таки часто мають такі предметні якості, чиї нюанси вартості вповні не можуть бути замінені жодним іншим володінням. Тільки межі нашого практичного світу відзначаються тими явищами, в яких кожна з цих визначеностей нескінченно мала: з одного боку, надзвичайно мізерні за числом вартості, від яких залежить збереження нашого «Я» в його індивідуальній цілості, отже, при яких не йдеться про взаємозамінність; з іншого боку, гроші – абстрагована із речей їх взаємозамінність, – чия абсолютна неіндивідуальність пов’язана з тим, що вони виражають відношення між індивідуальнішим, і то таке, яке завжди залишається тим самим при нескінченній зміні цього індивідуальнішого.

Ця придатність грошей заміщати будь-яку спеціально визначену господарську вартість – бо їхня сутність пов’язана не з ними, а лише з їх відношенням, в яке може вступати кожна довільна вартість – підтримує безперервність господарського ряду подій. Цей ряд живе мов у ендосмосі та екзосмосі: у виробництві й споживанні благ. Проте це становить лише його матеріал і все ще залишає відкритим питання про безперервність або перервність його форми. Кожне споживання спочатку робить якусь прогалину в сталості певної господарської лінії, а його відношення до виробництва замало врегульоване і забагато полишене на долю випадку, щоб утримувати у неперервності хід цієї лінії. Її можна уявити як ідеальну лінію, яка проводиться через конкретні об’єкти, скажімо, порівнювальну з напрямком променю світла в його відношенні до часток етеру, що коливаються. В плин, що омиває різко відмежовані одна від одної зовнішні речі, скеровує їхні вартісні значення одне в одне, тепер вступають гроші для урівноваження того загрозливого порушення. Віддаючи гроші за певний предмет, який я волію споживати, я вміщаю їх у прогалину руху вартості, яка виникає або, радше, виникла б через моє споживання. Примітивні форми зміни майна, пограбування і подарунок, за своєю ідеєю не допускають цього доповнення безперервності, з ними щоразу призупиняється так би мовити логічний взаємозв’язок у тій ідеальній лінії господарської течії. Тільки обмін еквівалентів спроможний встановити цей взаємозв’язок згідно з принципом, а згідно з фактом – тільки гроші, які можуть нівелювати будь-яку нерівність, що не підлягає усуненню в натуральному обміні, і, будучи заступником, заповнюють розрив [Hiatus] тієї лінії, який виникає через вилучення споживаного об’єкта. Втім це реальне місце всередині господарського ряду вони можуть здобувати, вочевидь, лише завдяки своєму ідеальному місцю поза ним. Адже гроші, либонь, не могли б урівноважувати всякий одиничний об’єкт і бути містком між довільно різними об’єктами, якби вони самі були «одиничним» об’єктом; у тіх відношеннях, у формі яких здійснюється безперервність господарства, гроші можуть вступати з абсолютною достатністю у вигляді доповнення і заміни тільки в силу того, що вони, як конкретна вартість, є нічим іншим, як утіленим у відчутну субстанцію відношенням самих господарських вартостей.

Далі, цей сенс грошей емпірично виявляється як константність вартості, яка, вочевидь, пов’язана з їх заступністю та безякісністю і в якій зазвичай убачають одну з найприкметніших і найдоцільніших властивостей грошей. Довжина рядів господарських акцій, без якої справа не дійшла б до безперервності, органічного взаємозв’язку і внутрішньої плідності господарства, залежить від стабільності вартості грошей [Geldwert], бо лише ця стабільність уможливлює далекоглядні обчислення, багаточленні справи, довгострокові кредити. Доки увага звернута на цінові коливання одиничного об’єкта, не можна визначити, чи змінюється його вартість, а вартість грошей залишається стабільною, чи справи стоять навпаки; константність грошової вартості випливає тільки тоді як об’єктивний факт, коли підвищенням цін якогось товару або сфери товарів відповідають зменшення цін інших товарів. Загальне підвищення всіх цін на товари означало б зниження грошової вартості; щойно відбувається перше, таким чином порушена константність грошової вартості. Це взагалі можливо лише через те, що гроші, крім свого чисто функціонального характеру як виразу співвідношення вартості конкретних речей, містять певні якості, які спеціалізують їх, перетворюють на предмет ринку, піддають їх певним кон’юнктурам, кількісним зрушенням, власним рухам, отже, витісняють їх з їхнього абсолютного місця, яке вони посідають як вираз відношень, на місце відносності, тож вони, коротко кажучи, більше не є якимось відношенням, а мають відношення. Лише в тій мірі, в якій гроші, зостаючись вірними своїй чистій сутності, уникли всього того, вони володіють константністю вартості, яка, отже, пов’язана з тим, що цінові коливання означають не зміни їхнього відношення до речей, а тільки змінні відношення речей між собою; а ці останні знов-таки включають те, що підвищенню однієї речі відповідає зниження іншої. Таким чином, наскільки гроші дійсно володіють сутнісною для них властивістю стабільності вартості, вони завдячують їй своїм завданням у чистій абстрактності виражати в собі – самою лише своєю величиною – господарські відношення речей, або ті відношення, через які речі стають господарсько вартісними речами, не вступаючи при цьому в ці відношення. Тому і функція грошей тим нагальніша, чим об’ємніше і жвавіше відбуваються зміни господарських вартостей. Там, де вартості товарів зафіксовані досить визначено і надовго, є підстави вимінювати їх in natura^[14]. Гроші відповідають станові переміни їхніх взаємних відношень вартості, бо вони пропонують абсолютно правильне і гнучке вираження для будь-якої зміни цих відношень. Те, що господарська вартість певної речі полягає у визначеному в усіх аспектах міновому відношенні до всіх інших речей, найбільше відчувається, вочевидь, через змінність цих відношень, оскільки будь-яке часткове зрушення зазвичай вимагає наступних рухів зрівноваження і в такий спосіб завжди наново сприяє усвідомленню відносності в рамцях цілого. Позаяк гроші є нічим іншим, як виразом цієї відносності, ми розуміємо наголошений в іншому місці факт, що потреба в грошах певним чином пов’язана із коливанням цін, а натуральний обмін – із їхньою фіксованістю.

Так визначений чистий сенс грошей і теоретично, і практично ясніше проступає, певна річ, тільки зі сформованим грошовим господарством; носій, в якому цей сенс виявляє себе тільки в поступовому розвитку, початково утримує гроші ще в ряді самих об’єктів, просте відношення яких вони, власне, призначені символізувати. Для середньовічної теорії вартість постає чимось об’єктивним: теорія велить продавцеві, мовляв, він повинен вимагати «справедливу» ціну за свої товари, і намагається принагідно зафіксувати її за допомогою цінових такс [Preistaxen]; потойбіч відносин покупців і продавців речі самій по собі і для себе притаманна її вартість як властивість її ізольованої природи, разом із якою вона вступає в акт обміну. Це уявлення про вартість – відповідно до субстанційно-абсолютистської картини світу цієї епохи – є особливо природне при натурально-господарських відносинах. Ділянка землі за виконану службу, одна коза за пару взуття, клейнод за двадцять панахид – це були ті речі, з якими настільки безпосередньо пов’язувалися певні інтенсивності відчуття вартості, що їхні вартості могли видаватися об’єктивно відповідними одна одній. Чим безпосередніше відбувається обмін і в чим простіших відносинах – тож і не множинність порівняльних відношень диктує об’єктові його місце, – тим швидше вартість може виявлятися властивою визначеністю об’єкта. Однозначна певність, з якою здійснювали в такий спосіб обмін, відображувалася в тому уявленні, ніби воно утворилося в силу об’єктивної якості самих речей. Тільки поява одиничного об’єкта в багаточленному виробництві та в рухах обміну, що сягають всебічно, дає збагнути, що його господарське значення потрібно шукати в його відношенні до інших об’єктів, і так обопільно; проте це збігається з поширенням грошового господарства. Те, що сенс господарського об’єкта як такого полягає в цій відносності і те, що сенс грошей сходить до того, щоб дедалі чистіше перетворити себе на вираз цієї відносності – обидва ці моменти стають ближчими свідомості тільки у взаємодії. Середньовіччя допускає безпосереднє відношення між об’єктом і грошовою ціною, тобто таке відношення, яке трималося на самій по собі сущій вартості будь-якого з них і яке внаслідок цього могло і, отже, також повинно було бути приведено до об’єктивної «правильності». Помилка цього субстанціалістського погляду в методичному плані така сама, як і коли хотіли стверджувати безпосередній зв’язок між індивідуумом і змістом якого-небудь права, і то в такий спосіб, що сутність цієї людини, якою вона є сама по собі і для себе та незважаючи на те, що перебуває поза нею, має якусь «справедливу» претензію на це повноваження – як, скажімо, це відбувалося в індивідуалістичному уявленні «прав людини». В дійсності право все-таки є лише якимось відношенням між людьми і здійснює себе лише в інтересах, об’єктах або у всевладді, які ми називаємо правовим змістом, «правом» у вузькому сенсі слова, і які самі по собі і для себе взагалі не мають жодного визначуваного, в них самих помітного «справедливого» або «несправедливого» відношення до індивідуума. Тільки якщо те відношення існує і закріпилося в норми, ці останні, ніби охоплюючи заразом одиничну людину й одиничний зміст, із самих себе можуть характеризувати як справедливе повноваження того відношення розпоряджатися цими нормами. Так, звісно, може бути якась справедлива грошова ціна для якогось товару; проте лише як вираз певного, зрівноваженого в усіх аспектах мінового відношення між цим товаром та іншими товарами, а не як наслідок змістовної сутності товару для себе і грошової суми для себе, які, радше, зовсім незв’язно протистоять одне одному, потойбіч справедливого і несправедливого.

Те, що значення грошей: репрезентувати в собі господарську відносність об’єктів (від чого відгалужуються їхні практичні функції), не наявне у вигляді готової дійсності, а на кшталт усіх історичних утворень лишень поступово прояснює своє явище до чистоти поняття, яке ми мислимо як їхнє покликання [Beruf] і їхнє місце немов у царстві ідей, – це знаходить свою подібність у тому, що про всі товари можна сказати, мовляв, у певному сенсі вони є грішми. Будь-який предмет b, що обмінюється на a, і його теперішнім власником – на c, в цьому аспекті, потойбіч його речових якостей, відіграє роль грошей: він становить вираз того факту, що b, a і c обмінні один на одного, і тієї міри, в якій вони є такими. Відбувається це з незліченною кількістю предметів, і ми справді помічаємо, що чим далі ми повертаємося до розвитку культури, тим більше число цілком різноманітних об’єктів у досконаліший або рудиментарніший спосіб виконують функцію грошей. Доки предмети ще вимірюються один одним in natura^[15], тобто вимінюються один на один, їхні суб’єктивні та їхні господарсько-об’єктивні якості, їхнє абсолютне та їхнє відносне значення ще перебувають у нероз’єднаному стані; вони перестають або можуть переставати бути грішми в тій самій мірі, в якій гроші перестають бути споживчими товарами. Гроші дедалі більше перетворюються на вираз господарської вартості, бо сама вона є тільки-но відносністю речей як обмінних одна на одну, але зі свого боку ця відносність в об’єктах, що перетворюються на гроші, більше і більше опановує інші їхні якості, поки вони не стануть, зрештою, нічим іншим, як посталою у вигляді субстанції самою відносністю.

Якщо шлях до грошей виходить із натурального обміну, то (ще в рамках цього останнього) його напрямок обраний тільки тоді, коли один єдиний об’єкт міняють не на інший єдиний об’єкт, а на множинність інших об’єктів. Якщо корову віддають за раба, вбрання – за талісман, човен – за зброю, то процес зважування вартості ще вповні не порушений, він не відбувається через редукцію об’єктів до якогось загального знаменника, ніби його однакові кратні тільки й могли обчислити ті об’єкти. Якщо тим часом отару баранів приймають за будинок, десять обтесаних колод – за прикрасу, три міри напою – за поміч у праці, то єдність цих комплексів (баран, колода, міра напою) становить той спільний масштаб, чиє кратне, по-різному оформлене, має місце як в одному, так і в іншому міновому об’єкті. При неподільних предметах відчуття вартості психологічно не так легко залишає чітко окреслену єдність одиничного. Однак щойно починається торгівля з приводу того, чи не варта прикраса, либонь, дванадцяти або, можливо, і восьми колод, то і вартість прикраси, попри її зовнішню нерозкладність, вимірюється вартістю однієї колоди, і, здається, її можливо скласти із восьмикратного, дванадцятикратного і, врешті, десятикратного цієї колоди. Тим самим вартість обох мінових предметів стає співмірною одна одній у цілком іншому сенсі, ніж коли такий розклад певного мінового об’єкта не увиразнював за вартістю обох їх у силу однієї й тієї ж єдності. В обміні на гроші ця комбінація доведена тільки до її найвищої форми, гроші становлять такий подільний міновий об’єкт, чия єдність виявляється сумірною для вартості будь-якого абияк неподільного еквівалентного об’єкта і тим самим полегшує (або і припускає) відокремлення абстрактної вартості в ньому від її прив’язаності до його конкретно-спеціального змісту. Взаємна відносність господарських об’єктів, що її психологічно важче впізнати при обміні неподільними одиницями – бо тут кожен об’єкт так би мовити володіє в собі цільною вартістю, – більше проступає через зведення до якогось спільного знаменника вартості, тож найбільше – до грошей.

Раніше ми бачили, що тільки відносність створює вартість об’єктів в об’єктивному сенсі, бо тільки вона ставить речі на певну дистанцію до суб’єкта. І для обох цих визначень гроші являють собою апогей і утілення, наново доводячи цим свій взаємозв’язок. Позаяк гроші ніколи не можуть споживатися безпосередньо (винятки, що мають бути викладені пізніше, заперечують їхню властиву сутність!), самі вони уникають будь-якого суб’єктивного відношення; потойбічне суб’єкта, що взагалі репрезентує господарські відносини [Verkehr], упредметнене в них, а тому вони і сформували в собі щодо усяких їхніх змістів найбільш доцільні узанції [sachlichsten Usancen], найбільш логічні, суто математичні норми, абсолютну свободу відносно особистісного. Позаяк вони суто засіб для властиво засвоюваних об’єктів, за своєю внутрішньою сутністю вони перебувають на неусувній дистанції до бажаючого і споживаючого «Я»; а оскільки вони суть неодмінний засіб, що переміщається між цим «Я» і об’єктами, вони і їх відсувають на дистанцію до нас; правда, вони знову скасовують її, але, роблячи це і передаючи ті об’єкти суб’єктивному використанню, вони якраз позбавляють їх об’єктивно господарського космосу. Відстань, яка віддалила суб’єктивне й об’єктивне з їхньої початкової єдності, так би мовити тілесно постала в грошах – тимчасом як, з іншого боку, їхній сенс, домірно вище розглянутій кореляції дистанції й близькості, полягає в тому, щоб наближувати до нас іще недосяжне. Взаємозамінність, в силу якої взагалі тільки й існують господарські вартості, бо вони через неї дістають свого об’єктивного буття-одне-для-одного [Füreinandersein], і вона в одному акті все ж об’єднує віддалення виміняного і наближення обміняного, здобула в грошах не лише свого технічно найбільш завершеного засобу, а власного, конкретного існування, що зосереджує в собі всі значення тих вартостей.

Філософське значення грошей ось таке: в рамках практичного світу вони є найбільш вирішальною зримістю, найбільш виразною дійсністю формули загального буття, згідно з якою речі знаходять свій сенс одна в одній, і ця взаємність відношень, в яких вони перебувають, означає їхнє буття [Sein] й їхню сутність [Sosein].

До основних фактів психічного світу належить те, що співвідношення між багатьма елементами існування ми утілюємо в особливі утворення; останні, звичайно, являють собою також субстанційні сутності для самих себе, але їхнє значення для нас вони мають лиш у вигляді зримості певного співвідношення, яке вільніше або тісніше прив’язано до них. Так, обручка, проте і кожен лист, кожна застава, як і кожна уніформа службовців постає символом або носієм звичаєвого або інтелектуального, юридичного або політичного стосунку між людьми, ба, кожен сакраментальний предмет є субстанційним відношенням між людиною і її Богом; телеграфні дроти, що сполучують країни, є такими субстанціями не менше, ніж військова зброя, яка виражає їхню сварку, субстанціями, які навряд чи мають якесь значення для одиничної людини як такої, однак мають певний сенс лише в тих відносинах між людьми і людськими групами, які кристалізувалися в них. Звісно, уявлення стосунку або відношення вже може важити за абстракцію, оскільки реальні лише ті елементи, чиї взаємно спричинені стани ми таким чином об’єднуємо у властиві поняття; тільки метафізичне заглиблення, що його має на меті пізнання в своєму емпіричному спрямуванні, однак понад своїх емпіричних меж, можливо, усуває цю подвійність, бо воно більше взагалі не залишає існувати жодних субстанційних елементів, а кожен із них розчиняє у взаємодіях і процесах, носії яких підвладні ті й самі долі. Втім, практична свідомість знайшла форму для об’єднання процесів відношення або взаємодії, в яких відбувається перебіг дійсності, із субстанційним існуванням, в яке практика мусить вбирати якраз те абстрактне відношення. Така проекція самих лише відношень на особливі сфери становить одне з найбільших звершень духу, позаяк у ньому дух хоча й утілюється, але лише для перетворення тілесного на вмістище [Gefäβ] духовного і тим самим для надання цьому останньому повнішої і життєвішої дієвості. Здатність до таких утворень святкувала свій найвищий тріумф разом із грошима. Адже найчистіша взаємодія знайшла в них найчистішу репрезентацію, вони є відчутністю найабстрактнішого, одиничним утворенням, яке здебільшого має свій сенс у надодиничності [Übereinzelheit]; і таким є адекватний вираз для ставлення людини до світу, що його вона може схоплювати завжди лише в конкретному і сингулярному, проте дійсно схоплює його лише в тому разі, якщо це сингулярне для неї перетворюється на тіло живого, духовного процесу, який усяке одиничне переплітає одне з одним і так тільки й творить із нього дійсність. Це їхнє значення не змінилося б, навіть якби предмети господарства володіли відносністю своєї вартості не від початку, а тільки у вигляді певної мети розвитку. Бо поняття, за допомогою якого ми визначаємо сутність певного явища, часто-густо ми можемо черпати зовсім не з нього самого, а лише із більш розвинених і чистих явищ. Сутність мови ми не запозичуємо із перших звуків белькотання дитини; у дефініції тваринного життя нас не збиватиме з пантелику те, якщо вона дуже недосконало здійснена в перехідних від рослин істотах; тільки за найвищими явищами психічного життя ми часто розпізнаємо сенс його нижчих явищ, попри те, що ми взагалі не можемо, мабуть, засвідчити його в самих цих останніх; навіть чисте поняття ряду явища [Erscheinungsreihe] часто постає тим ідеалом, який ніде цілком не здійснений у самому ряді, однак через те, що ряд прагне до цього, він дійсно пояснює його сенс і вміст. Отже, таке значення грошей: у собі репрезентувати відносність бажаних речей, через яку вони перетворюються на господарські вартості – не заперечене тим, що вони мають іще інші сторони, що применшують і роблять незрозумілим його. Якщо господарська вартість полягає у міновому відношенні об’єктів відповідно до нашої суб’єктивної реакції на них, то якраз їхня господарська відносність поступово розвивається тільки з іншого їхнього значення та в їхньому сукупному образі, або ж сукупній вартості, вповні ніколи не може опанувати його. Вартість, яка долучається до речей через їхню взаємозамінність, або така метаморфоза їхньої вартості, внаслідок якої вартість перетворюється на господарську, хоча і дедалі чистіше й сильніше проступає в речах разом із екстенсивним та інтенсивним зростанням господарства – той факт, який Маркс виражає як вилучання споживацької вартості на користь мінової вартості в суспільстві, що виробляє товари, – але цей розвиток, здається, ніколи не може дійти до свого завершення. Лише гроші, згідно зі своїм чистим поняттям, досягли цієї крайньої точки, вони є нічим іншим, як чистою формою взаємозамінності [Tauschbarkeit], вони утілюють той елемент або ту функцію в речах, через яку речі є господарськими, яка означає хоча і не їхню тотальність, але, мабуть, тотальність грошей. Наскільки ж історичне здійснення грошей репрезентує цю їх ідею, і чи не тяжіють вони в тому здійсненні разом із певною частиною своєї сутності до якогось іншого центру – це мають зобразити дослідження наступної глави.