Життя в рожевому

© Г. В. Горицька, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015

* * *

Подяка тому, без кого ця книжка була б абсолютно інакшою:

Чудновець Олександр Миколайович – голова ради громадської організації «Київське військово-історичне товариство». Дослідник військової історії, який служив у ВМФ на кораблях Балтійського флоту. Ветеран МНС України. Співавтор книжки «Монітор “Смоленськ” (Krakow) три долі».

Усі герої вигадані. Особливо ті, що мають однакові імена й прізвища з відомими громадянами СРСР. Однопрізвищники й однойменні. І таке буває. Тут би доречно поставити смайлик, однак серйозність цієї книжки унеможливлює подібне блюзнірство.

Є дві дороги, що ведуть через цю історію: хронологічно-послідовна, розділи якої розставлено за порядком у змісті, та більш заплутана, у якій я її писала і яку представлено нумерацією розділів у самому тексті. А якою ви підете – обирати вам.

«Як сонцесяйна оздоба звитяжців давньої Русі – заблискотіло на багатоповерхових будівлях світле керамічне облицювання… Зникли з обличчя міста потворні сліди війни, і нові квартали крокують колишніми пустирями… Поглянь же, великий Кобзарю, яка прекрасна молодість у твого рідного краю в сім’ї вольній, новій!».

Українська студія хронікально-документальних фільмів

Київ, 1960 рік

Розділ перший. Новий герой

Богатир сплюнув і процідив крізь зуби своєму корєшу: «Не пресуй. Я жерти хочу». Потім для більшого переконання штовханув того в плече, коли демонстративно перевальцем залишав «Коктейль-хол». Офіціантка крикнула йому навздогін: «А напої!? Виливати?» Вісімнадцятирічний білобрисий велетень, який завдяки парашутному спорту, що ще більше підсилив його природні мужність і статуру, мав на вигляд усі двадцять п’ять із лишком, люто зиркнув на неї: «Ти зовсім здуріла? Ми за „тошнотіками” зганяємо й назад. Одна нога тут, друга там. Тільки спробуй прибрати!» Його корєш (на вигляд вісімнадцять, а насправді начальник цеху авіаційного заводу) тільки й встиг витріщитися своїми великими очима та кілька разів кліпнути.

Ішли швидко, руки в кишенях штанів – позаяк кінець зими видався морозним.

– Ну ти її..! Ай, – корєш хвацько мотнув ліктем, імітуючи хук з правого боку, – сильно вдєлав ту офіціантку!

Роман хмикнув, але промовчав. Він знав. Знав, що цю стару жінку, що працює в «Коктейль-холі» ще з часів повоєння, звати Раїса. Чув її історію від батька, як вона, чистокровна єврейка, в часи фашистської окупації спала з німецьким офіцером, щоб уникнути Бабиного Яру. А ось її дочку розстріляли. І ця Раїса нікого з рідні не має. Про це батько за пізньою вечерею розповідав мамі – Наталі, частуючись коньяком із трофейних чарок (а Роман, як це часто бувало, підслуховував за дверима). На Володимирській усі знають, що вона німецька вівчарка, але вирішено було її не чіпати, і що вона завербована в агентуру: «здає» зальотних іноземців, які приходять у «Коктейль-хол», а інший контингент, крім золотої молоді й кількох емдебешників, чия контора на Володимирській зовсім поруч, туди не заглядає.

Давно це було… Тато Романа був майором МДБ^[1], була красуня-мама – завжди напідпитку, завжди у якомусь неймовірному трофейному спідньому, ледь прикритому оксамитовим халатом, про який батько жартував, що той зняли з убитого німецького генерала. Не життя – казка…

Аж ось. У п’ятдесят третьому батька засудили як ворога народу й відправили до Сибіру. Мама, нарешті, вдяглася, враз постарішала й похмурнішала. І почала мешкати з одноногим, голомозим сусідом. Роман зовні виказував йому свою прихильність, а насправді зневажав його, бо, хоча той і був героєм війни, зовсім не походив на батька. Якийсь тихий, пригнічений, не виступав… Поставити себе не міг. Як мишка…

Роман дуже боявся стати таким, як він. Однак даремно. Йому б це не вдалося. Як в пісні:

 
Там, на шахте угольной,
Паренька приметили,
Руку дружбы подали,
Повели с собой.
Девушки пригожие
Тихой песней встретили,
И в забой направился
Парень молодой.
 

Щоправда, шахтою став йому цех авіазаводу. В МДБ його ніхто не чекав і, як він сподівався, після закінчення школи розмови з ним не проводили. Себто ніхто його не вербував. Роман, хай там як, був недурним. У школі вчився на відмінно, не так, як його старший брат, і збирався вступати на фізмат до КПІ (ну прям тобі «гамлетівська» історія – співмешканця мами ненавидів таємно, а в його виш милився, та ще й на суміжну дисципліну). Однак, як то кажуть і нині в селі: «Людина припускає, а Бог вирішує».

Чи це була випадковість? Хто зна… Відтоді, як батька під білі рученьки забрали, Роман став вельми некерованим підлітком.

На випускному напився – побився – зламав руку завучу (Може, це карма? Його ж батько зламав зап’ясток блатарю на етапі!) – відділок міліції – затримання. Затримано. Все… Вам може здаватися що це жарт, шановні, однак, далекого п’ятдесят восьмого з такою біографією було складнувато вступити на фізмат, навіть якщо в тебе були одні п’ятірки, бездоганна репутація і знайомства. Мамин цивільний чоловік намагався (Роман був у курсі) якось залагодити ту ситуацію. Однак навіть його авторитету забракло. Декан тільки розвів руками: «Якби хоч місяць після міліційного відділку минув перед іспитами, а так – не можемо. Пробач. Ідеолог не пропустить».

Однак парубок довго не бідкався – якось він в одну мить змужнів, коли ще тата посадили – наступного тижня, як вступна кампанія добігла кінця, він пішов до авіаційного. На родинній нараді було вирішено всім казати, що не поступив, бо спізнився на іспит. Цією брехнею вирішили замаскувати ще більшу примху долі. На заводі його товариш, власне, саме цей корєш, який, відсапуючись, зараз ледь поспішав за Романом, прилаштував його слюсарем.

З корєшом Роман познайомився влітку п’ятдесят восьмого на аеродромі під Києвом, яким курував тоді ДТСААФ^[2]. Членство в ньому – то була мрія кожного другого сміливого комсомольця й навіть комсомолки. Проводилися авіазмагання. Всі хлопці з класу, задерши голову й висолопивши язики, немов молоді гончі собаки, стежили, не відриваючи погляд, за піруетами «кукурудзників», і як ті над полями робили свої «мертві петлі». А Роман – ні. Його захопили парашутисти – не міг відірвати від них очей. І як ті приземлялися, незграбно, але ж з якою достойністю і посмішками переможців, згрібаючи за собою великі сірі куполи!.. Корєш виявився досаафівцем, себто в товаристві сприяння армії, авіації і флоту (всі тоді послуговувалися російською абревіатурою ДОСААФ). Трохи кульгавий і кволий, той одразу пояснив Роману – народжений у люті часи голоду під німецькою окупацією. «Окей» – кивнув тоді Роман, а корєш йому посміхнувся своїми бездонними очиськами й запитав: «Стрибнути хочеш?» Так і потоваришували.

* * *

– Та не переймайся ти за коктейлі! – кинув Роман тому. – Ми ща спустимося до Бессарабки за пиріжками з лівером і назад. Я голодний як вовк!

– А якщо коктейлі умикнуть? – корєша сяйнула думка, і він, як умурований, зупинився на самій середині дороги.

– Та годі… Ну ти чого? – посіпав Роман того за рукав: автівки на бруківці вже збиралися стартувати. – Ми за їдлом і миттю назад! Там ще сьогодні гратимуть київські джазмени. Ось побачиш – буде весело!

– Київські джазмени? – перепитав товариш Романа й вмить розвернувся, щоб чимдуж бігти назад. – Вибачай, я ще тих не зустрічав, друг! До чорта лівер! До чорта пиріжки! Чекатиму на тебе в «Коктейль-холі», нумо!

– Тьху ти… – з пересердя кинув на бруківку свого бриля Роман і віддихався. Машини ще сигналили йому з іншого боку пішохідного переходу. – Ну то й пий свої коктейлі!..

І парубок почимчикував вниз до Хрещатика, безтурботно насвистуючи собі щось під ніс і роззираючись навкруги. Новорічні брязкальця з ліхтарів і над хрещатицьким шосе вже познімали. За прикраси був лапатий сніг, який щільно підсвічувала столична ілюмінація. Перехожих було мало, як-не-як, прохолодно, і день не святковий. Просто собі кінець неділі, першого лютого.

«Зустріч»

Насправді зовсім Роман не був таким грізним і дорослим, яким удавав себе. Глибоко всередині свого м’язистого юного тіла він ховав тендітну душу. Однак сховок той був десь далеко, за нотами цинізму та грудою різкості, що межувала з грубістю. «Київські джазмени… – подумав парубок. – Та що там „Коктейль-хол” і їхні недолугі музики – як на сільському весіллі, їй-бо! А мені ж платівку Бенні Гудмена нещодавно на точці біля оперного театру пощастило придбати. Один із моїх улюблених виконавців. Три карбованці не пошкодував. А міг би… Міг би піти в ресторан „Динамо”, та що там! У „Прагу” на їхню фірмову страву – „Київську котлету”. Ну, може, без гарніру. Нічьо… Але ні. Все ж таки. Платівка Гудмена…»

Роман замріяно зітхнув, майже досягнувши того місця на розі Хрещатика й бульвару Шевченка, де до опівночі працювала легендарна «булочна», куди всі ходили за «французькими» булочками й «тошнотіками» – себто дешевими пиріжками за п’ять копійок, що їх продавали всього в кількох місцях у центрі й що так полюбилися київській молоді, за що й здобули таке назвисько. Ледь чутно Роман наспівував пісню Гудмена, яку завчив напам’ять:

 
When the music goes around
Everybody’s goes go to town
But here is one thing you should know
Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah
Everybody go!
 

Уже було далеко за восьму. Навколо, здавалося, нікого не було, хоча й ходили туди-сюди безліч киян у сніжній заметілі, що посилювалась і все сильніше замітала Хрещатик, від чого здавалося, ніби то не зустрічні перехожі виринають, а – каравели в тумані. Роман, зовні такий маскулінний, красивий і нахабний, внутрішньо все ж таки був ранимим і покаліченим історією з батьком. Тому від поглядів молодих дівчат він ніяковів, а напоказ він їх демонстративно ігнорував. Тож шансів познайомитись у нього цього морозного київського вечора було вкрай небагато, хоча панянки й озиралися йому вслід, однак час був не такий, щоб жіноча стать проявляла активність, тому Роману, так би мовити, не доводилося відбиватись. І тому ніхто не зачіпав зовні сурового, а насправді в стєльку простого парня на вулиці, і йому ні до кого не було діла. Аж раптом він почув досить упевнений, хоча і не претензійний фальцет:

 
Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah
Now you’re singin with a swing
Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah
Now you’re singin with a swing
 

«Та щоб його!» – від несподіванки юнак вилаявся. Із заметілі виринула повненька брюнетка, що проспівала продовження його пісні й розсміялася:

– А що так? Не очікував?

– Не очікував. Думав, мої завивання ніхто не чує, – щиро зізнався парубок і розвів руками.

– А я нещодавно втридорога купила платівку Бені Гудмена…

– Навпроти оперного?

– Ну звісно. Не в державних же «Нотах», – підморгнула незнайомка.

– Я також там купив! Видно, кілька одночасно «викинули» фарцовщики… Треба було поторгуватися…

– То я і без тебе зрозуміла, дурбецало! – знову розсміялася дівчина. – Як тільки твій недолугий спів почула. Ну добре. Пока. Бувай здоровий!

Дівчина розвернулась і вже збиралася йти геть, як Роман несподівано для самого себе схопив її за рукав дублянки:

– А хочеш «французький»…

– Круасан? – перебила невгамовна дівчина.

– Що це?.. Не знаю такого…

– Ай! Не сприймай серйозно. То так наші французькі булочки в Парижі називають.

– А-а… – протягнув Роман. – То хочеш?

– Ну звісно ж, – стенула плечима дівчина. – Чого ти гадаєш я тут стовбичу посеред ночі? – І знову залилася сміхом.

– А ти нічого так, – до Романа почали поступово повертатися нотки цинізму і задиркуватості, що, здавалося, його покинули від такої раптової ескапади незнайомки. – Маєш почуття…

– Самоіронії? Гумору? – знову не дала договорити брюнетка. – Але, чур, ти купляєш. У мене грошей катма. Я тільки співати можу. – Вона схрестила руки на грудях і вдавано почала задирати кирпатого носа, а потім голосно розсміялась.

Звісно, Роман ні до якого корєша в «Коктейль-хол» того вечора не повернувся. Незнайомку, що раптово виринула до нього з лютневої хуртовини, звали Люся. Роман купив і французькі булочки, і «тошнотіки», і пиво та ще й газованої води. Люся від пива на відріз відмовилася, мовляв, живе з дядьком, той деспот і тиран. Якщо унюхає – приб’є. Вона була такою веселою і вертлявою, що це повністю компенсувало дещо зайву її вагу. Однак Роман навіть не помічав цього. Він усе дивився в Люсині очі, а вона говорила й говорила…

– А ти знаєш, до речі, що Бені Гудмен, подейкують… Ой, подейкують звісно, може й не правда… – і Люся закотила очі, очікуючи, коли Роман сам почне випитувати у неї про що йдеться.

І таки майже відразу нетерпляче він запитав:

– Та що? Кажи вже!

– Та ніби він сам із Білої Церкви. Єврей. Але батьки емігрували ще до революції, чи щось таке… Ох, чує моє серце, приїде він якось у Радянський Союз із концертами. Ось побачиш.

– Аякже! Перелізе через залізну завісу! – розреготався Роман і ледь не бовкнув, що іншого відомого американця Джона Стейнбека його батько якось «розробляв» на пляжі Труханового острова, коли той заявився з туром по радянських республіках^[3]. Але прикусив язика й таки промовчав.

– Не віриш?! – не вгамовувалася дівчина. – Та в мене чуйка на такі афери. Приїде, ось побачиш! Уже, кажуть, домовлявся з керівництвом нашої країни, аби його пустили. Ну ще рік-другий…

Роман розсміявся:

– А ти затята. Нумо так! Парі: якщо приїде, з мене його нова платівка, але підеш на концерт зі мною. Пообіцяй!

– А де дістанеш?

– Та щось придумаю… – набундючився, немов індик, хлопець.

– Дивись мені… – хитро блиснули зубки дівчини, біліші навіть за цнотливий сніг, що вже не падав, а просто валив із сірого нічного неба. – А то потім віддуватимешся. Обов’язково приїде! Згода!

Обидва розреготались і почали кружляти, присипані снігом, немов вкриті одним спільним вельоном під тією сніжною завірюхою.

Ну як тут Роману було не закохатися, скажіть мені? Вони неквапно йшли крізь заметіль, навіть не помічаючи її, від Бессарабки до площі Сталіна^[4]. Вже і пиріжки всі з’їли, і французькі булочки. Люся почала морозно кутати у свою вовняну хустину долоні – тонка шкіра рукавичок не вберігала від морозу. Коли вони дійшли до того місця, де ще не так давно стояв пам’ятник Сталіну, що демонтували після розгромного ХХ з’їзду КПРС, дівчина зовсім зіщулилася й похмурнішала. Потім задумливо, ніби звертаючись до себе, промовила:

– От мій дядько ніби й критикує на людях Сталіна, бо нині так заведено, а коли хильне зайвого, завжди його хвалить і каже, що ми б не виграли війну без усіх тих жертв, що він спонукав нас офірувати. – А потім подивилася по-дорослому на Романа і додала: – Але всі йдуть: і погані, і хороші, рано чи пізно. Мої батьки пішли так давно, що я не пам’ятаю маминих очей.

І принишкла. Роман зітхнув і обійняв її за плечі. Про себе подумав: «Така смішна й балаболка, а які глибокі думки виказує. Всі ми, коли знімаємо маски, маємо що сказати. Всі мають якийсь свій біль за пазухою…» Роман вже було подумав, чи не розказати Люсі про батька? І про те, як не вступив до політехнічного через бійку із завучем? Про парашути й небо з висоти пташиного польоту? Про джаз, який він обожнює, і про маминого співмешканця, який, може, вже й не такий поганий, проте все одно Роман його зневажає і зневажатиме до кінця свого життя. Бо батько… бо мати… Раптом Люся знову подивилася на нього своїми бездонними карими очима:

– А знаєш, не зважай… То мої думки вголос. У мене шок через те, що Едіт Піаф сьогодні знепритомніла на своїх американських гастролях. А я її люблю слухати. Ну як люблю… – поправила себе дівчина. – Коли дядько на роботі, іноді слухаю. Бо так він би не схвалив такої музики вдома…

– Що за одна? – безжурно запитав Роман.

– Французька співачка. Її La vie en rose – мабуть, найпрекрасніша пісня. Гімн тому, що все минеться, а краса лишиться, і треба тільки побачити цю красу.

– Оце ти гарно сказала. А мені можна послухати ту платівку?

– Звісно! Якщо хочеш – наступного разу можемо в мене послухати, а потім на джаз-концерт до Будинку офіцерів гайнути. В мене квитки є.

– То ти мене запрошуєш на побачення? – хитро всміхнувся собі у вуса Роман.

Щічки дівчини від зніяковіння та холоду стали буряковими. Однак вона швидко знайшлася, що сказати:

– Ну як хочеш. Моя справа – запропонувати. Надумаєш – за півтора місяця ось на цьому самому місці. А ні – то й ні. Бувай здоровий!

Люся розвернулася і швидко покрокувала в бік Хрещатика. Цього разу Роман не став її зупиняти, бо точно знав, де буде шістнадцятого березня.

«Перше побачення»

До останнього Роман зважував: «Іти чи не йти? І навіщо вона здалася мені така вертлява і глумлива?..» Тому до зустрічі з Люсею юнак почав готуватися заздалегідь.

За два тижні до обумовленої дати потурбувався, щоб на заводі не поставили у другу зміну, адже то був понеділок – робочий день, як-не-як. Усіх попередив, що йде на джаз-концерт. Робітники підприємства з нього кепкували, особливо корєш:

– Незабаром досаафівські збори. Змагання в центральному аероклубі… А ти з дівчам вирішив якшаться. Тьху!.. Та в тебе такі фанатки будуть – закачаєшся. Ось уяви: весь ти такий блискучий, на татовому трофейному Харлеї…

Однак Роман ураз «увімкнув» альфа-самця й просичав крізь зуби:

– Не лізь.

На цьому насмішки вмить припинились.

За тиждень Роман випрасував свою найкращу сорочку, у якій, власне, збирався піти на вступні іспити, на які так і не потрапив, і та чекала зіркового часу в шафі, дбайливо розвішена на окремих «плечиках».

І ось настав довгоочікуваний вечір березневого понеділка тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Звісно, щось пішло не так – адже, коли до чогось довго готуєшся…

Середина березня по погоді не дуже й відрізнялася від лютого, і юнак переживав, що його руда авіаторна дублянка, яку майже примусила вдягнути мама (через що вони не на жарт полаялися), залишить сліди на білосніжній сорочці. Проходячи повз Жовтневу лікарню^[5] він вилаявся: «Чорти б її!..», бо сонце, що вже сідало, так припекло, що десь біля Бессарабки юнак уже остаточно спітнів. До того ж він хвилювався, що прийде невчасно, тому піддав кроку. Коли вже був на площі Сталіна, довелось констатувати, що прийшов на пів години раніше. Знов вилаявся. Мокра, мов хлющ, спина потроху замерзала, адже сонце зайшло за будинки, і різко похолодало.

Роман враз згадав, що в ресторані «Київ» хліб дають безкоштовно, якщо замовити собі чаю, і тим часто користуються голодні студенти. Тож, чекаючи на Люсю, він забіг до ресторану, що був саме неподалік, аби віддерти від змокрілої спини осточортілу дублянку й заодно пообідати: мама-то налаяла, але обідом не нагодувала.

А вже в самому ресторані, що був вельми популярним, замість того, аби нашвидкуруч перекусити й швидше вискочити на вулицю в очікуванні дівчини, затримався. Я ж кажу: все пішло якось не так…

У центральному залі хтось його окликнув:

– Ти диви, кого я бачу! Сам аеропланерист власною персоною…

– Та я парашутист, а не аеропланерист, – усміхнувся Роман, побачивши за столиком колишнього однокласника.

– Один чорт, – лаконічно констатував білобрисий нахабний парубок, який уже був напідпитку. – Це доля! Я ж про тебе – ні слухом ні духом після тієї епічної бійки на випускному… Та сідай, старий, сідай… Розкажи, чим все тоді закінчилось?

Роман зітхнув і сів на вільний стілець за круглим столом. Йому відразу налили в маленьку чарочку міцної білої, і Роман знічев’я вилив її до рота, не закусуючи. Компанія зібралася чималенька і тільки чоловіча. «Хлопці, а тепер усім наливай!» – розпорядився колишній однокласник Романа, і всі, як за командою, знову розлили горілку в маленькі чарочки та одним духом випили. За сусіднім столом на них якось недобре подивилася літня пара, а жінка у великих пластикових перлах на воловій шиї і в красивій вовняній сукні винного кольору навіть зацокала язиком.

– Ти давай… не дуже там. Ага? – пошепки звернувся до білобрисого один з учасників застілля. – Якщо патруль прийде – нам усім хана.

– Фє… – награно скривився, кепкуючи білобрисий. – Анатолій, ну що за зеківський сленг, га? Ми ж фанати «Динамо», а не якісь там працівники заводу «Більшовик». Та й у нас блат є – твій батько адміністратор, не хухри-мухри.

Анатолій по-переможному блиснув очима й відрізав:

– Я, кстаті, саме на «Більшовику» відпрацював один рік, доки не поступив.

– Ладно-ладно… Здаюся, – Білобрисий на знак примирення підняв руки, а потім проказав до Романа, пояснюючи: – Ми – фанати «Динамо». Святкуємо, бо дістали квитки на квітневий матч із ленінградським «Зенітом», що відбудеться за місяць. Перший тур чемпіонату з футболу, не просто собі якийсь пересічний матч. У тебе ж старший ніби футболіст? Він піде вболівати?

– Нєа. Так, захоплювався, давно футбол закинув, – із сумом протягнув уже трохи п’яний Роман. – Тепер українськими віршами захоплюється. І ще невідомо, яке з цих хобі більш травмонебезпечне…

– Життя… – іронічно констатував білобрисий і знову запропонував: – Випиймо!

Усі знову дружно перехилили чарки.

– А тепер, друже, розкажи чим що ти робиш і яким вітром тебе занесло до нашого клубу фанатів «Динамо»?

Товариші білобрисого тільки похитали головами на це зауваження, а Роман усміхнувся і, слово за слово, почав розповідати, чим закінчилася бійка із завучем на випускному, і як усе було зі вступними, і навіть про свій авіаційний завод. Хлопці виявилися сердешними. Романа пригостили ще й вином, київською котлетою та борщем.

З ресторану юнак вийшов уже навіть не трохи напідпитку, а п’яний і хоробрий, тому й вирішив цього разу не пасувати перед кпинами дівчини. Люся вже чекала на нього посеред площі, і було видно, що помітно хвилюється. Роман про себе зазначив, що дівчина також готувалася до зустрічі: на ній були нарядні туфельки (теж трохи не по погоді), костюм ніжно-бузкового кольору зі спідниці та якоїсь фантазійної чи то блузи, чи то м’якого піджака і світле пальто. «Ух ти яка!» – Роман не витримав і присвиснув, досить фривольно обійнявши Люсю за талію. Дівчина знову зайшлася маковим цвітом на всю щоку:

– Ай, відчепися! Я на тебе пів години чекаю! Могла б вже й піти… – а потім, подумавши, ще й додала: – То я не для тебе звісно, так вирядилася. Вчора святкували іменини тітки. До такої оказії я собі й змайструвала цей елегантний костюм.

І Люся крутнулась, немов модель Київського будинку моди, а за тим люто вп’ялась очима в Романа:

– А тебе, дурбецало, взагалі дочекалася тільки тому, що не хотіла ввечері сама йти до Будинку офіцерів. Ось! – на одному диханні випалила розлючена дівчина й склала руки на грудях, уже готуючись йти геть.

– А-а… Ну тепер зрозуміло! – кепкуючи знизав плечима Роман і розсміявся: – Липки – то ж такий небезпечний район, що тебе, таку красиву, мабуть, викрадуть патрулі.

Люся гнівно стукнула підбором об асфальт і рушила геть. Юнак враз протверезів і кинувся її наздогін:

– Та почекай!.. А ти й справді прекрасна в цьому костюмі… В мене аж перехопило дух. Люсю, ну пробач мені…

Роман склав долоні дашком і скорчив жалісливу гримасу. Було видно, що Люся думала набундючитись, однак веселий настрій юнака примусив її пирскнути від сміху.

– А ти легкий на вдачу і гарний, – віддихалася, нарешті, Люся після затяжного приступу сміху. – Я аж ледь не сконала! Диви, аж плачу від сміху.

– То краще плач від сміху, Люсю. І тільки від сміху, – проказав щасливий парубок, і вони, взявшись під ручку, попрямували вверх вулицею Кірова^[6] до Будинку офіцерів.

* * *

– Концерт прекрасний! – з удаваним захватом проспівала дівчина, розпрямляючи на собі цупку тканину модного, пастельного пальта й ніяково посміхаючись.

Сонце вже давно сховалося за обрій, коли вони перейшли пішохідний перехід і опинилися в Радянському парку^[7], який добре підсвічували ліхтарі. Роман тільки хитро посміхнувся, але промовчав. Деякий час ішли мовчки, потім Люся не витримала:

– Ну пробач мені! Я не знала, що то буде репертуар із філармонії! В останню хвилину програму змінили…»

Роман уже на правах свого обійняв її за плечі, чим, варто зазначити, зловживав увесь вечір, і посміхнувся. Потім його сяйнуло:

– Ходімо до мене! Я мешкаю в кількох кроках звідси! Нормальну музику послухаємо. Бені Гудмена… – Роман запнувся, а потім додав: – Мама вчителює в другу зміну.

– Ну, ні!.. – дівчина запротестувала. – Саме тому й не піду. Ми, хочеш сказати, наодинці будемо? Та за кого ти мене маєш?!

– Знову завелася! – не витримав і крикнув парубок. – Ну чого ти в мене така запальна, Люся! Ну хочеш – поїдемо до тебе? Ти де живеш?

– Далеченько… – зізналась дівчина й махнула рукою кудись у незрозумілому напрямку. – По Брест-Литовському шосе^[8] майже в самий кінець.

– То ти що, з «баклажанників»? Приватний сектор? Куренівка? – Розсміявся Роман. – Ось і маєш: перш ніж пропонувати відвести з танців додому, спочатку запитай дівчину, чи вона з твого села.

– Ха-ха. Ну от прямо дуже смішно, – набундючилась Люся. – Ти часом не в цирку мешкаєш? Тут недалечко, буквально за рогом?

– Ет, Люсю, відстала ти від життя! Цирк Крутікова на Карла Маркса^[9] ще німці зруйнували^[10]! Я дивлюсь, ти й справді зі свого села до Києва зрідка приїздиш! – І Роман зайшовся реготом від дотепності свого жарту.

Дівчина враз відсторонилась і відійшла від нього в затінок алеї парку. Роман хотів було щось сказати, але вона його перервала:

– Будь ласка, помовчімо, гаразд?

І Люся враз посерйознішала, як тоді, коли вони місяць тому опинилися біля постаменту пам’ятника Сталіну. Врешті вона підійшла до огорожі, що відділяла міський парк від Дніпровських круч:

– Он, бачиш, там, на іншому березі – Дарниця. Себто Аварійне селище, або як його називають офіційно – Соцмісто. І всі, хто нині там живе, байдуже як себе називає, вважає, що він не в Києві мешкає, а ледь не в самій Чернігівській губернії. А біля самого Дніпра – піски лівого берега. Їх також невдовзі забудують. І зведуть там новий район для нових киян^[11]. Народ переїжджатиме, бо квартирний облік видаватиме житло в «хрущовках» для нових киян. А своє житло краще за горища, підвали, дебаркадери, де й досі після війни мешкають… Мій дядько каже, що меру Давидову^[12] вдасться, себто він зуміє за допомогою компартії в один Київ об’єднати не лише ваш центр, забудований здебільшого «царськими» будинками, а і Дарницю, і навіть село Троєщину, і ніхто, чуєш, ніхто не буде знущатися з «баклажанників», соцмістечка робітників заводів чи будь-кого іншого, чуєш?

– Люсю, та ти чого? Навіть якщо ти за місяць картоплю саджатимеш – я приїду тобі допомогти. Обіцяю, – глитнув слину присоромлений юнак.

– Гаразд. Я ж розумію, що ти просто жартуєш, – примирливо тихо відказала усміхнена дівчина, явно тріумфуючи.

– Та я залюбки заїду допомогти, тим паче, що твоя садиба з картоплею десь дорогою до мого центрального аеродрому, – розсміявся хлопець.

* * *

У квартирі по вулиці Лібкнехта і справді нікого не було, хоча Роман до останнього в цьому не був упевнений. «Ну гаразд, – думав про себе, доки вів Люсю в гості. – Якщо виявиться, що мама вдома, то будуть оглядини. Ну або просто скажу, що привів подругу послухати платівки».

Далі все розвивалося досить швидко.

– Послухай, – Люся знову з пустунки-хохотунки на мить перетворилась на серйозну дівчину. – Це зі мною вперше, і я тебе обрала, гаразд? Сама не знаю чому. Просто ось обрала і все. А тепер… Ох…

– Мовчи, дівчина моє мрії, – прошепотів Роман, – я все розумію.

– Та нічого ти… – однак парубок не дав договорити Люсі, поцілувавши її у вуста.

За пів години по тому таки прийшла мама зі школи. Трохи втомлена і з клунком продуктів.

– Я вдома!

Діти, себто Люся і Роман, почали швидко вдягатися, але Наталя зачула якесь незвичне шарудіння й невдовзі двері кімнати розчинилися навстіж.

– Слухаєте джаз? – незворушно запитала втомлена і, вже немолода, Наталя згадала, як вони з батьком Романа робили те саме, доки сини були деінде.

– Так, джаз, мамо… – промимрив Роман, приходячи до тями й зиркаючи краєм ока на Люсю, яка, як завжди, була червона й косила кудись убік, застібаючи останні ґудзики на своїй чи то блузці, чи то піджаку.

– Даремно, – стенула плечима Наталя й хмикнула. – Як то кажуть: «Сегодня ты танцуешь джаз, а завтра Родину продашь!»

– Дуже доречно, мамо, от прям дуже! – аж підскочив Роман, який, нарешті, опанував себе. – Це Люся. Чаю нам зробиш?

– Ну, чаю так чаю, – усміхнулася Наталя, звичним рухом втомлено знімаючи черевики в коридорі й вішаючи зимове пальто на вішак. – Я сьогодні отримала зарплату й відразу побігла до кондитерської на Карла Маркса^[13]. Тому, власне, так пізно вдома (за цими словами Наталя зиркнула на сина). Накупляла цукерок. Отже, є «Алеко», «Тузик» і «Шоколадний ведмедик». Ви будете цукерки, Люсю?

– Залюбки, – тихо проказала дівчина й попрямувала за Наталею на кухню. – Я вам допоможу.

Побачивши кухню, дівчина не стрималась і присвиснула:

– Ух ти! Ви професорка, чи хто?

– Став чайник, – усміхнулася Наталя, не образилась. – Мій чоловік на цю квартиру накинув око, так би мовити, ще до війни. Ти розумієш, Люсю?

– Ще б пак. Справді розумію, – відказала дівчина, навіть не знітившись, запалюючи газову конфорку й наливаючи воду в чайник. – Можете не пояснювати.

– Тож… Іронія долі… Чоловік, звісно, не професор…

– Партійний? – перебила дівчина.

– Був у партії. Якщо ти про це. Але ми давно не бачилися…

Діалог перервав Роман:

– Можна чаю?

– Який ти галасний… – з ніжністю подивилася Наталя на свого молодшого.

– Так, – підтвердила Люся, заварюючи чай.

– То не моя чашка, – зауважив Роман. – А ви вже, бачу порозумілися?

– Усе заради тебе, синку, – втомлено і без іронії відказала Наталя. – Як успіхи на заводі?

– Їду у відрядження. Проводитимуть випробування нового Ан-24, – відказав Роман із повним ротом печива. – Повернуся до початку травня. Випробування засекречені. Так що вам – по великому секрету.

Наталя подивилася на Люсю, мовляв, «дитина»… Дівчина зрозуміла той погляд і тільки кивнула. Потім звернулася до Романа:

– Шкода. Пропустиш мій день народження наступного тижня. Я торт уже замовила. Ну, я піду?

– Стривай. Ми викличемо таксі, – сказала Наталя, а потім додала, звертаючись до сина: – Ти коли назад?

– До Дня Перемоги точно вже буду в Києві.

* * *

На внутрішньому подвір’ї Роман роззирнувся навсібіч, щоб пересвідчитися, що за ними ніхто не стежить, і взасос пристрасно поцілував Люсю. Та миттю почала вириватися:

– Ти чого?!

– Тобто, «чого»? Та ми щойно кохались, а тепер ти не даєш себе по дорослому поцілувати? – розсміявся юнак.

– Я так ніколи не цілувалась… – зізналася дівчина.