Життя в рожевому

– Тільки не кажи, що й сексом ніколи до цього не займалася, – почав жартувати Роман і розреготався, однак перехопив погляд Люсі й раптом вкляк. Потім враз посерйознішав: – Так. Усе зрозуміло. Ото я дурбецало… Дев’ятого травня біля постаменту колишнього пам’ятника Сталіну. Я тоді вже точно повернуся з відрядження. Підемо в «Жабу» й танцюватимемо там фокстрот так, що підошви з твоїх модних туфельок повідлітають, затямила?

– Затямила, – ледве дихаючи відповіла дівчина. – А якщо не прийдеш?

– Значить, передумав! – таки не стримався і розсміявся юнак.

– Зрозуміла, – потупивши погляд, серйозно проказала дівчина.

– Тю!.. Люсю, ну ти чого?! Жартую я, затямила!? Жартую! – і Роман струсанув дівчину за плечі. – Тільки не починай ревіти. Все ж добре. Ти чого? Ти ж дівчина моєї мрії…

Люся зовсім по-дитячому витерла шмарклі рукавом свого модного дорогого пальта пастельного відтінку і краєчком ока побачила, як у подвір’я на Липках заїжджає столичне таксі із шашечками:

– Затямила, – потім уважно подивилась у вічі юнакові: – А що то за вислів такий? Сам придумав?

– Який? – не зрозумів Роман.

– Дівчина мрії. Твоєї мрії, – уточнила Люся.

– Та нє… – розсміявся Роман. – То фільм так німецький називається. Нещодавно по блату опівночі на додатковому сеансі в «Жовтні» пощастило подивитися.

– А-а… – протягнула Люся, сідаючи в таксі. Вона щосили намагалася приховати розчарування.

– Та постривай! – знову наздогнав Роман і нахилився над причиненим вікном. – Ось, на, тримай. Сім карбованців. З головою вистачить до твоїх «баклажанників». У суботу, дев’ятого травня – не забудь!

Розділ другий. Життя в рожевих окулярах

 
На вікні узори,
Квіти на вікні.
Десь сніги, як море,
В білій далині.
Облетіли клени
листячком давно.
Рік новий до мене
Загляда в вікно.
Далі неозорі,
Як заводів дим…
Комунізму зорі
На вікні моїм.
 

В. Сосюра

Починався зимовий вечірник тільки-но народженого тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Сніг падав розмірено і тонко. Немов Дуня сипала просо із сита на дощечку, щоб потім розкачати по ній тісто і зліпити з нього пиріг. Виходила така собі прокладка між казковим і реальністю. Між сьогоденням і тим, що або вже було, або, найшвидше, існувало лишень в уяві й творах якогось казкаря-утопіста, який волів нічого не бачити, або, хоча б, у рожевих окулярах. Імовірно, він писав про стаханівський рух, запеклість і затятість солдатів без належної зброї на передовій у перший місяць Вітчизняної. Ну тобто зовсім необов’язково щось вигадував. Лише прикрашав і видозмінював, немов у кривому дзеркалі Снігової королеви. Писав здебільшого про нові шати Голого короля, і тим королем були всі «братні» народи, яких запевняли, що те вбрання їм личить.

* * *

Учора я дізналася, що Едіт Піаф на останньому своєму концерті знепритомніла на сцені «Емпайр-Рум»^[14]. Дуня, здається, тоді щось почала причитати, коли почула це, пораючись на кухні. Щось на кшталт, що це через те, що вчора на Стрітення Господнє було вітряно і похмуро, а це вкрай погана прикмета, от тепер і маємо всілякі біди… Батько, який нерухомо сидів на потертому старому дивані, нічого не говорив. Він був таким же далеким від французької співачки, як і від нас після смерті мами.

По всіх радіостанціях після цього випадку, що трапився наприкінці лютого, миттєво прокотилася, ніби по небу кометою, її пісня La vie en rose, щоб счезнути з ефіру радіомовлення УРСР після цього назавжди. І моє тринадцятирічне життя десь таким і було – життям у рожевих окулярах. Це дослівний переклад назви цієї пісні.

Саме так. Не «дивитися на життя через рожеві окуляри», а саме життя прикидалося райдужним і безтурботним. Найшвидше, через мій юний вік. Хоча я і потім уміла примусити своє життя носити задля мене рожеві окуляри. І воно дивилося на мене через них, а я регулярно зневірювалася, істерила, вкотре йшла і поверталася до Олексія. Він був моїм наріжним каменем. Тією точкою біфуркації, від якої я відштовхувалася стільки разів, а потім, мов той м’ячик йо-йо на гумці, поверталася до нього – своєї відправної точки, і все починалося спочатку. Замкнене коло з мого персонального пекла. А втім, життя мені все те пробачало стільки разів…

Імовірно, ті окуляри були з якогось чарівного плексигласу, що активно популяризували тоді, в «космічних» шістдесятих, як модний і надсучасний матеріал. Однак насправді ті окуляри були індульгенцією моєї мами – перед розстрілом єдине, чого вона попросила в зоряних небес над собою, падаючи на сибірський незайманий сніг, аби її дитя було щасливим. Завжди. Попри все.

І я завжди щаслива, мамочко. Це щось усередині мене, і навіть коли я вкрай нещасна, то я відаю… знаю, що те все скороминуче, і знову стаю щасливою. Попри все. Щось є в мені таке… невмируще. Немов частинку мене зроблено з атома Фенікса. Справжньої казкової птахи, що відроджується і переживає. Дивно… в українській мові дієслово «переживати» означає дві протилежні, як на мою думку, дії: нервувати, перейматися й перемогти, здолати емоційно: «пережити ворогів», жити довше за ворогів. Пережити… Так, ніби перший стан для українців завжди означатиме в перспективі й другий, доконаний стан перемоги.

Так ось, я все пережила, мамочка, і все ще переживу. Все те, що ще на мене чатує. А доки я у своєму тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятому, і єдине про що я шкодую, що тебе зі мною немає.

* * *

Батько, побачивши, як я піднесено наспівую весь час під ту мелодію Едіт, дістав десь її платівку, і я постійно крутила La vie еn rose. Хоча баба Дуня полюбляла «Бесаме мучо», яку написала Консуело Веласкес. Та платівка в нас уже давно була.

Батько якось попросив: «Слухай тихіше», на що я зауважила, що чула її по державному радіо. Батько хмикнув, мовляв, помилка зовнішньої розвідки. «А як же «Бесаме мучо»? Вона ж також іноземна?» – не вгамовувалась я. «То мексиканська співачка», – піднявши пальця догори уточнив батько. Я не стала перепитувати його, що він мав на увазі, але після цього довго про це думала. І справді, звідки взявся цей французький шансон на наших теренах? Та ще й всього на один день? Так, ніби радянські спецслужби дізналися про кончину Едіт швидше за самого Бога й дозволили собі таку індульгенцію – популяризувати серед радянських громадян буржуазну занепадницьку музику, бо ж все одно незабаром помре, то який від неї негативний зиск? Так, я не помилилася, саме зиск. Коліщатка радянської влади, маленькі нишпорки та людоїди в законі – радянські спецслужби, всюди шукали зиск. Це нам, сірій масі, втовкмачували про стаханівський рух, зорану цілину, самовіддану і, головне – майже неоплачувану роботу на шахтах і заводах… А верхівка все робила за чітким, раціональним планом. Іноді дещо уособлено егоістичному якогось із вождів, однак в жодному разі не позбавленому раціо. Трохи більше раціо, панове (себто – товариші)! Трохи менше безглуздих, нікому непотрібних емоцій. Вони доречні лишень у ліжку. Із законною дружиною або панянкою фертильного віку, яка неодмінно після статевого акту має привести в цей світ здорову і роботящу одиницю радянського суспільства – маленьку червону людину, щоб та гарувала на заводах, шахтах, учрєждєніях, товариші. Ну прямо тобі якась ортодоксальна релігія. Мормони, чи що?

Усе має бути виваженим. Навіщо зайвий раз займатись акробатикою в ліжку? Збережіть сили для законної праці! Вранці почнете, після того сміховинного дриґання під ранкову фізкультуру по радіо. Ймовірно саме тому професійного спорту в Радянському Союзі не існувало. Зайве витрачання енергії м’язів. Краще їдьте на якийсь там БАМ, чи що, і збудуйте, ну збудуйте вже щось корисне!

І трохи менше сліз, ми вас просимо, трохи менше. Згадайте видатних співвітчизників, що поклали за вас голови в бою. Героїчність віталася в усіх проявах. Бажання виділятися й хотіти більше, ніж у сусіда, так само засуджувалося. Хоча це якось не стосувалося радянської верхівки. Ті були іншою кастою.

А ось звичайним громадянам – зась…

У п’ятдесят сьомому на екрани виходить муві «Летять журавлі». Надзвичайно пронизливе. В кінотеатрах на нього аншлаги. Люди плачуть, переглядаючи цей фільм, і навіть дотепна іронія, такий собі глум над системою пробачається. Закривають очі.

– А мы вчера брата провожали и мама так плакала…

– А Вы?

– Я тоже.

– От профкома или по-домашнему?

Не вирізає цей діалог цензура, ні. Йде певна Відлига. Або – певний натяк на відлигу. Зворушливий обман, коли громадян ніби підштовхують відкриватися індивідуально, ставати особистостями, а потім знову хвилею починають карати за їхню ж індивідуальність. А потім із полегкістю обтесують їхню вдачу та інакшість – мовляв, слава Богові, виявили вчасно. Заздалегідь. Доки цей сучок недотесаний не натворив ділов.

* * *

Наступного року після прем’єри цей фільм здобуває Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю. Після такого тріумфу Тетяну Самойлову, яка зіграла головну роль у цьому муві, запрошують до Голлівуду. Їй пропонують роль Анни Кареніної, де партнером акторки мав стати Жерар Філіп. І що ви думаєте? Вітчизна пишається нею і напучує: «Звичайно їдь, квітко. Це ж такий успіх, такий шанс…»? Звісно ні, вітчизна вкотре поводиться, як ревнива мачуха. Де юре керівники Держкіно (а де факто – спецслужби) не дають їй згоди на участь у голлівудському фільмі. Вона ще зіграє одну-дві ролі в кіно за все своє життя. Талановита Самойлова з таким пломенистим поглядом, що й справді мачусі страшно – а якщо не повернеться до своєї батьківщини? До заводів-фабрик-шахт-лагерів? Адже можуть і звабити буржуазним добробутом. Та й кому то всьо потрібно? Хутра, шампань, пальми, що втикаються своїми столітніми гривами в синє небо Каліфорнії? Фу. Таке доступне лишень міфічним гіперборейцям із ЦК. І то на якихось ялтинських дачах, що тільки віддалено нагадують американську мрію. А товариш Самойлова – вона ж проста актрисулька з ленінградської родини акторів, то куди їй до небожителів?

Кастова система Радянського Союзу не дозволяла перескакувань. То тільки в книжках, кіно й інших жанрах фікшену.

Казка мала бути реальнішою. Адже діти – ще той матеріал. Нестабільний. Як ртуть. З ним не варто жартувати. Краще про сироту, що замерзає в лісі, шукаючи проліски для королеви. (Трактувати слід було так, я гадаю: якщо владі заманеться щось таке, що звичайним розумом пересічного громадянина не зрозуміти, роби. Бо влада краще знається на цьому.) Краще про бездарний і майже самовбивчий героїзм Мальчиша-Кібальчиша. Не зовсім казка, (хоча за задумом автора Гайдара – то казка, звісно), однак віковий контингент той самий^[15].

Ми саме ставили в школі «Дванадцять місяців» Маршака, і я мала грати юну королеву. Мої емоції й хейтерів навколо мене (діти вміють ненавидіти й робити боляче, як ніхто; кристально чисті у своєму абсолюті емоцій, допоки не пізнають власний біль) докорінно різнились. Я, власне, пишалася, що вчителька російської літератури й словесності мені довірила цю роль. Адже на мені буде вилискувати справжнісінька маленька корона з фольги, і моя сукня буде найкращою з усіх убрань акторів! Пам’ятаю, як Дуня побивалася, з чого б її пошити і, врешті-решт, порізала на неї тюль фіранок і ще десь дістала якісь куці залишки темно-синього, як ніч, оксамиту. Тоді цей дивний матеріал, що приємно пестив мою дитячу долоню густим ворсом, я бачила вперше. Гадаю, Дуня його випросила в нашої сусідки – дружини генерала і за сумісництвом директорки сусідньої школи – Віри Ігнатівни. Директорка та була незлобливою і навіть (о, диво!) не дуже зверхньою, досить приємною, і нашій зубожілій родині симпатизувала.

Я саме вчила роль. «По-ми-ло-вать… Каз-нить… Лучше напишу „казнить”» – это короче»^[16]. Коли почула по радіо про Едіт Піаф.

* * *

Якась дикторка повчально зазначила, що в популярної співачки була єдина дитина – дочка Марсель, яка в тридцять четвертому занедужала на «іспанку» і померла. І тоді я почала уявляти себе нею… Цією дівчинкою. Думала про Едіт Піаф, як про свою маму. Бо тебе я не пізнала. А та, хоч і далека, майже до казковості – співачка, була ближчою мені за тебе, мамочко. Уявляла, що б ми робили з нею в Парижі, або деінде. Та де завгодно…

Тітка Дуня не могла мені замінити маму, а батько весь час був такий відчужений у моєму ранньому дитинстві, що я чимдуж потерпала від браку простого людського тепла, що називається «любов’ю». Дуня давила мене своїм піклуванням й іноді, дуже зрідка – казками та небилицями, якимись історіями про себе й батька, коли вони ще були малими. Однак тоді в моєму уявленні існував інший концепт батьківської любові. І я почала уявляти себе все більше і більше дочкою Едіт.

Пізніше я довго думала, чи покохала б тебе, якби в мене була повноцінна родина? Якби в дитинстві я отримала вдосталь уваги й тепла, турботи й любові? Звісно… мені нема на що нарікати. В мене була двоюрідна бабуся – тітка батька Дуня і, власне, сам тато. Однак… Гадаю, я б уже давно полишила цей ментальний зв’язок, розірвала його і пішла своєю дорогою далі, якби в мене була мама.

Або Зворотний бік місяця

«…ясно одне: в шістдесятих роках космос побачить Людину. І немає сумніву в тому, що то буде наша, радянська людина, яка здійснює план комуністичного семиріччя».

Л. Вишеславський

Літературна газета № 1(1618)

01.01.1960

Коли ти дивишся на мене, в мені ніби вибухає воднева бомба. Й досі вибухає. Я так і не змогла перебороти тебе. Чи я старалася чимдуж? Важко сказати… Коли в сімдесят другому ти, немов чорт із табакерки, якимось чином опинився в Берліні незадовго після того, як я потрапила сюди, я повірила у фатум. Усе має своє значення в цьому світі. І ми не владні, не здатні, та просто не спроможні щось змінити. Навіть коли нам здається, що ми керуємо своєю долею. Щось вище за нас вирішує, кому з ким і на яких умовах, іноді досить непаритетних, бути. Тому сенс до спротиву втрачається. Він мінімальний. Хіба що для заспокоєння своєї совісті – мовляв, я ж старався. А вийшло як завжди…

Однак я все пам’ятаю. Досі все пам’ятаю. Кожне твоє слово, кожен погляд і порух твоєї душі назустріч до мене. Мені здається, я навіть перебільшую. Хм, звісно що так. Гіпертрофую своє значення для тебе шляхом перебільшення всього того сказаного і зробленого між нами.

Жінки взагалі завжди все перебільшують. А чоловіки применшують.

Так природою склалося, і в наші не такі вже й патріархальні сімдесяті, коли жінки чого тільки не робили. І асфальт закатували, і на шахтах ми гарували пліч-о-пліч із «сильною статтю». Та й на каторжних роботах по таборах… Горіли, «фітилили», мов ті свічки. Радянські одиниці – не люди. Без гендерних ознак. Усе вимірювалося знайомствами й благонадійністю.

Що ж…

Однак психологічно ми були такі самі, як і решта чоловіків і жінок до нас і після нас, у цій країні й інших по всьому світу. Бо природу-матінку не обманеш ніякими каторжними роботами. Ми так само народжували (це я про жінок), а в наших чоловіків так само, як і в інших, було завдання прогодувати й забезпечити родину.

* * *

Рік промайнув, немов один день, і вже стоїть лютий холод місяця лютого року шістдесятого. Нове десятиріччя.

Дивно. Мені тоді заледве виповнилось чотирнадцять, а я вже встигла пожити в буремних війною сорокових, потім якихось непевних, немов лишень натяк на нормальне життя – п’ятдесятих, і ось – на тобі – починалося нове десятиріччя. І я майже фізично відчула якісь зміни. Щось суттєво нове в нашому становищі – пішачків своєї великої, багатонаціональної країни.

Ну, по-перше, мешканців нашого п’ятиповерхового цегляного будинку, наполовину збудованого ще полоненими німцями, нарешті, розселили. Це відбувалось якось поступово, потроху, майже непомітно аж до сьогодні, коли родина Габзовських отримала другу кімнату в комуналці. Святкували цю подію всім подвір’ям, бо інакше просто не могло бути – радісні виклики Галини Григорівни чули всі. Про такий голос тоді казали «і мертвого з могили підніме».

Падав темно-сизий вельон надвечір’я. Корка тонкого льоду, що вкривав білий сніг, ніби віддзеркалювала потойбічну синяву неба і далеких зірок. Посеред двору була розвішена чиясь постільна, трохи сірувата від віку, білизна. Вона колихалася, немов прибулець із космосу, від легкого вітру. Всі вже чекали з нетерпінням весни, першої трави, пролісків (або хоча б їх зображення на листівках із великою червоною вісімкою, адже Восьме березня ось-ось, якихось два тижні, як має нагрянути). А сніг лежав незворушно. Ввечері брав такий морозець, ніби хрещенські морози. Це було дуже наразі. Адже хлопці саме збиралися грати посеред двору в хокей і чухали макітри, радячись, що робити з тими простирадлами посеред імпровізованого хокейного поля.

Аж ось вийшла Галина Григорівна і, лаючись, що ті зашкарубли від морозів, замість того, щоб висохнути, почала їх знімати з мотузок. Простирадла ламались і ніяк не піддавалися під дебелими руками жінки. Вона хмурила свої брови і несамовито робила свою справу. Її було не спинити. Вже весь двір знав: якщо Галина Григорівна береться за якусь справу, то ніколи не зупиниться, доки не закінчить. І заважати їй – то табу. Раптом, коли молода жінка вже майже закінчила, вибіг Микола Ахтимонович. Розхристаний, без шапки-ушанки, що була частиною його військової форми зв’язківця, але ще в мундирі: «Гальо-Гальо! Нам другу кімнату дали!» Білявка зойкнула і на мить полишила ті простирадла. Потім розсердилася на свою миттєву слабкість: «Ай, Миколо, а йди мені допомагати! Скільки можна стовбичити ото?!» Молодий стрункий капітан підбіг до дружини, обійняв її і почав кружляти подвір’ям. Білизна, немов індіанські вігвами, стовбичила на товстому білосніжному покривалі снігу. «Миколо, таки дали!? Та як же це? – не вірила жінка і заливчасто сміялася в обіймах чоловіка. – А яку, Миколо? Це ж мені треба буде з роботи знов звільнятись? А далеко?» Чоловік також заливчасто розсміявся: «Гальо, цю й дали, що лишили сусіди. А може, й всіх розселять найближчим часом».

Цю сцену спостерігав увесь двір. Було далеко за сьому вечора, і всі сусіди вже повернулися з роботи. Я разом із «хокеїстами» спостерігала, як Віра Ігнатівна, та сама директорка школи і за сумісництвом – найкраща подруга Галини Григорівни, від якої мені дісталися кусники оксамиту, звісила з четвертого поверху свої чималі перса в не по-зимовому тонкій ситцевій блузці й прокричала: «Галино Григорівно, вітаю! Тепер із роботи повернеться Василь Павлович, і ви йдіть до нас! З цукерками!»

«Ага! – відповіла директорка дитячого садка й почала квапити свого чоловіка. «Хутчіше, Миколо, та збирай ти вже ці кляті простирадла!» «Добре, а як? – огризнувся Микола Ахтимонович, явно відчуваючи свою важливість після розширення житлоплощі й воліючи це продемонструвати дружині. – Вони ж не складаються, а ламаються». «Та ну його! – не слухала запальна жінка. – Якось уже збирай це все до купи! В кімнаті розкладемо!»

«Ет, Гальо! Нічого ти не розумієш! У якій кімнаті? Сусіди то виїхали, а речі свої в найкращому разі за тиждень заберуть!»

Хлопці стояли непорушно. Ніхто не смів перечити голосистій директорці дитячого садка номер двісті шістдесят сім, що розташовувався прямісінько всередині нашого подвір’я по вулиці Іваново-Вознесенська п’ять^[17]. А коли, нарешті, хокейне поле було звільнено від вігвамів білизни, якось неохоче приступили до гри. Старший, Максим, у лижній шапці свого брата-спортсмена навіть крізь зуби процідив: «А нам ще навесні квартиру віддали. Жиріємо, пацани. Двір стає заможним». І, скориставшись секундним зволіканням, доки інші думали, що йому на це відказати, закинув шайбу в пусті ворота.

Я взагалі вийшла з гри. Подивилася на зорі, що, ніби в рамці даху нашого будинку, сяяли над нами. Сніг блискотів. Каркаючи, пролетіли кілька ворон. Чомусь згадалася «Снігова королева» Андерсена і його вчений ворон. Доки хлопці знічев’я все ж таки почали гру, я вперіщилась у вікна під’їзду, у якому проживала родина Бугаєнків, себто Віра Ігнатівна з чоловіком і малим сином – Борею.

Галина Григорівна і Микола Ахтимонович швидко підіймалися сходами на третій поверх. На четвертому рух зупинився, і їх поглинуло світло квартири друзів. Я зітхнула. В нас із тіткою Дунею і батьком була своя, хоча й маленька, квартирка в цьому самому будинку на околиці Києва із самого початку забудови Соцміста. Однак ані тітка, ані розжалуваний батько, який після війни був позбавлений усіх нагород, не дуже раділи власній житлоплощі й особливо Дуня, що постійно згадувала квартиру в центрі столиці УРСР. Іноді зітхала, іноді прицмокувала. Мовляв, там, на Карла Лібкнехта, ох не так нам би жилося, ох не так… Батько був завжди мовчазний і нічого не відказував їй. А я іноді думала: «Хоч би мама була жива. Можна було б де завгодно жити», але вголос цього ніколи не промовляла.

* * *

По-друге, жити стало краще. Я до кінця цього не відчувала, але в телевізорі вічно повторювали, що СРСР переживає період розквіту, і рівень життя захмарно підвищився. Мені навіть іноді ставало соромно: якщо той рівень нашого життя аж такий високий, то чого ж я цього не відчуваю? Я запитально дивилася навсібіч, намагаючись знайти тому підтвердження, але знаходила тільки поодинокі випадки, як то тридцять четверта квартира Габзовських, у якій, нарешті, і друга кімната відійшла до них, і Галина Григорівна все мріяла про третю, щоб у цій квартирі жила тільки її родина.

Що лишилося поза моєю обізнаністю та навіть інших сусідів (незважаючи на її голосистість), так це те, що Галина Григорівна ходила «вибивати» житлоплощу в райвиконком заледве не щотижня ще з далекого п’ятдесят сьомого, коли її хворобливій дочці виповнилося два роки, а її молодша сестра втекла від мачухи з Павелок і переїхала до Києва – тож Галина Григорівна могла не хвилюватися за Наталю. Залишала її на Марусю і йшла «стукатися у двері». Вона це так називала чоловікові. І вона це достобісу вміла робити: що фігурально, що буквально.

Спочатку в неї нічого не виходило. Але жінка була не з тих, хто здається. Вже за два роки вона товаришувала і з Іваніцею – начальником квартирного відділу в райвиконкомі, і з Митрофановим – своїм безпосереднім шефом – начальником районного відділу освіти. Ті бідкалися, що нічого зробити не можуть, однак у кімнаті Габзовських у квартирі номер тридцять чотири регулярно залюбки чаювали. Аж ось сусідня кімната звільнилась, і Іваніца, якого вже потроху починало дратувати, як настирно Галина Гигорівна вибиває собі зайві метри, їй натякнув: «Захоплюйте житлоплощу самовільно. Так легше буде щось придумати».

І ось, нарешті, отримали довгоочікуваний ордер! Запальна і язиката завідувачка дитячого садочка, Галина Григорівна ще довго докорятиме чоловікові (якщо бути точною – все подальше спільне життя). Мовляв, ти під столом ховався, коли я кімнату вибивала. Але наразі – свято. Кімнату дали! Не треба більше вчотирьох – вона, молодий капітан, малолітня дочка і молодша сестра – жити у двадцяти п’яти метрах. Ура!

Тож жити ставало все краще і краще? Чи як там, ніби мантру, повторювали з маленького ящика, який нещодавно з’явився і в нашій вітальні? Принаймні, жити ставало веселіше. Народ, що трохи оговтався від війни і навіть призабув, як то воно було, вимагав уже не лише хліба, а й розваг.

З’явилися на вулицях спортсмени. Це був певний тип молоді, якій уже не треба йти на фронт і шукати окраєць хліба в повоєнний період. Це був надлишок. І люди нарешті могли собі дозволити цей надлишок. Суцільна кристалічна необхідність відпала, і в цьому крилися найважливіші зміни.

Річковий вокзал прикрасили прекрасними мозаїками, ну майже фресками, тих таки спортсменів, і ті фрески навіть не мали ідеологічного характеру.

* * *

Не забували й про культурно-мистецькі заходи. Театральне життя буяло різнобарв’ям. Вкотре ішов безсмертний балет Чайковського «Лебедине озеро», у якому партію Одетти-Оділії блискуче виконувала народна артистка УРСР Олена Потапова. Як не дивно, в минулому, 1959 році, її відпустили на гастролі в США і Канаду. І, як не дивно, вона не лише повернулася назад до Радянського Союзу, а й отримала звання народної.

Усі театри активно готувалися до Декади української літератури й мистецтва в Москві. Багато говорили про прем’єру комічної опери Сандлера «В степах України» за однойменною комедією Корнійчука. Вона прогриміла від Одеського театру опери та балету до Київського й назад. І її в першу чергу збиралися показувати московській публіці.

Минулого року в Київському театрі Івана Франка своїм «соціалістичним реалізмом» хизувалася вистава «Грані алмаза». «Розкривати героїчний пафос нашого щоденного трудового життя, показувати високе у звичайному, „буденному” – одне з головних завдань мистецтва»^[18]. Щоправда, здається вистава не потрапила на Декаду української літератури й мистецтва. Забракло їй не так ідеологічної, як методичної чистоти. Преса її постійно критикувала за занадту еклектичність і безглузде новаторство. Цим вона мене неабияк заінтригувала, і я вмовила Дуню сходити на неї.

Література також не відставала і мислила семирічними масштабами. «Ми повинні взяти зобов’язання: за семирічку жодної поганої, холодної, фальшивої книжки! Як беруть зобов’язання сталевари, будівельники, доярки, ланкові, шахтарі», – зазначив Павло Загребельний у своїй статті в січневій «Літературній газеті» шістдесятого року.

Кіно розвивалося чи не найяскравіше. І хоча війна давно скінчилася, кінорозповіді про подвиги не давали спокою фантазії кіномитців.

Героями фільму «Спрага» Одеської кіностудії стали радянські моряки та розвідники. «Не тільки за темою, а й за своєю ідеєю, життєстверджувальним духом, картина „Спрага” стоїть близько до таких кінотворів, як „Подвиг розвідника”, „Молода гвардія”»,^[19] – писали наввипередки газети.

Усе вертілося в певному замкненому колі з поодинокими відхиленнями, однак прославлялося в періодиці як надсучасне і вкрай актуальне. А також пафосне (любили журналісти ще з часів повоєння оте слівце), ідеологічне і реалістичне. Повний набір.

* * *

Тому навіть дивно, що наші космічні технології, крокуючи в ногу з побоюваннями сенатора Маккарті щодо «червоної загрози», таки не загинули разом із його печінкою від цирозу в п’ятдесят сьомому, а дали й справді досить відчутний поштовх до освоєння космосу^[20].

Так називана Науково-технічна революція дала якісний стрибок у структурі й динаміці розвитку продуктивних сил. Протягом п’ятдесятих і далі, охопивши всю декаду шістдесятих, відбувається корінна перебудова технічних основ матеріального виробництва на основі перетворення науки на провідний чинник виробництва. У Києві з’являється кілька станцій метро – на той час ну майже машина телепортації.

Відбувається трансформація індустріального суспільства в постіндустріальне. Завдяки науковій революції старі наукові уявлення заміщаються частково або повністю новими, з’являються нові теоретичні передумови, методи, матеріальні засоби, оцінки й інтерпретації, погано або повністю несумісні зі старими уявленнями.

І це все на тлі рок-н-ролу на Заході, музичні платівки з яким дістаються «з-під поли» і продовженням у нас традиції Кукриніксів – смішними карикатурами на політичні теми в періодиці, що нищівно викривають швидше моральну відсталість радянського суспільства, ніж Заходу.

Також ми й далі «запозичували» технології у висміюваного Заходу і навіть для своїх найкарколомніших технічних досягнень використовували техніку, що в повоєнний період називали «трофейною».

Так, якимось очкастим і завумним науковим співробітником із руками, що тряслися від неймовірного хвилювання, було отримано сигнал із космосу з першими знімками зворотного боку Місяця в Симеїзькій обсерваторії восени п’ятдесят дев’ятого. Того року Радянський Союз запустив автоматичну міжпланетну станцію (АМС) «Луна-3», а приблизно через три доби, 7 жовтня, між 6:30 і 7:10 за московським часом, станція виконала фотографування невидимої частини Місяця і передала знімки телевізійним каналом на Землю. Для фотографування застосували «трофейну» американську кіноплівку завширшки в 35 мм, яку отримали з американських розвідувальних аеростатів із фотоапаратурою у 1950-х роках, що було виявлено радянськими військами. Ось так.

Запозичення. Привласнення. Паразитування і розмноження. Проте не всього, звісно. Інакше ніяка ідеологія б не допомогла. Особливо в умовах відлиги. Хрущовська відлига.

Секс і рок-н-рол. І навіть нова мода. Навіть у нас нова мода. Адже, нарешті, з’явився акрил. І ця новація текстильної промисловості, що дала поштовх розробці Київським будинком моделей наднових концептуальних модних тенденцій, створила небачений до цього попит на штучні матеріали. Пересічна радянська людина сама не зчулася, як трохи наблизилася до постіндустріального суспільства. Все відбувалося органічно. Немов перший секс третьокурсниці з таким ще юним і наївним – її колишнім викладачем.

* * *

Це сталося майже за сім років по тому, в кінці грудня шістдесят сьомого. Тоді був такий лютий мороз, що доки я зі свого педінституту бігла по скрипучому снігу додому, аби не запізнитися на святкування власного Дня народження (баба Дуня гостей запросила на сьому годину, нівелюючи те, що остання пара у мене закінчувалась о пів на сьому), то було тяжко вдихати повітря. Здавалося, ніби замість кисню в мої легені потрапляють скалки льоду і впиваються в альвеоли, розриваючи їх своїми гострими лезами кристалів.

Віддихалась я тільки в під’їзді. Там завжди стояв запах плісняви, який нагадував мені про метро. В шістдесят п’ятому було введено в експлуатацію другу чергу станцій метро, і мені вже не потрібно було «на перекладних» добиратися на навчання. Час, що я витрачала, аби потрапити до інституту, скоротився втричі. Я, мов та королева, сідала на щойно добудованій станції «Дарниця» і виходила на розкішній, мов палац, станції «Університет», від якої до педагогічного було рукою сягнути.

Як я і очікувала, всі гості вже зібралися. Тільки-но відчинивши дерматинові скрипучі двері своїм ключем, я відразу почула галас і дзенькіт бокалів. «На винуватицю святкування, як бачиш, ми не дочекались, – іронічно проказав усміхнений батько, розціловуючи мене в обидві щоки. – Роздягайся і приєднуйся до застілля. Там повна кімната гостей. Навіть твій колишній викладач прийшов». Тато подався до вбиральні, а я миттю відчула, як моє серце шалено калатається, немов літак, що потрапив у бовтанку. Я припала до дзеркала на комоді й безпомічно спостерігала, як мої щоки починають чимдуж палати. Тим часом батько повернувся до коридору: «А ти що це? Ще не роздягнулась?» «Та я це… З морозу ніяк не можу отямитися…» «А я тобі казав: ну її цю моду. Бери хустку, а то захворієш, і що з того, що в тебе гарна зачіска?… – Батько з осудом похитав головою. – Нумо. Ходи вже до гостей». Той мій день народження, мені так здається, був найкращим.