Цент на двох

– Червень, – суворо повторив він.

Олівія зітхнула, посміхнулась і випила свою каву, її мізинець піднявся високо над іншими пальцями по-справжньому вишуканим способом. До Мерліна прийшла шалена думка, що він хотів би придбати п’ять кілець і накинути на цей палець.

– О боже! – вигукнув він вголос. Незабаром він одягне кільце на один з її пальців.

Його очі різко ковзнули вправо. Компанія з чотирьох людей стала настільки буйною, що метрдотель підійшов до них, щоб їх вгамувати. Кароліна сперечалася з метрдотелем підвищеним тоном, її молодий та мелодичний голос був таким гарним, що здавалося, весь ресторан буде слухати тільки її – цілий ресторан, окрім Олівії Мастерс, яку повністю поглинула її нова таємниця.

– Як справи? – казала Кароліна. Це ж треба, мабуть, найкрасивіший метрдотель у неволі. Занадто шумно? Дуже прикро. Щось із цим треба зробити. Джеральд, – звернулася вона до чоловіка праворуч, – метрдотель каже, що занадто багато шуму. Звертається до нас, щоб це припинилося. Що мені сказати?

– Тс-с, – відповів Джеральд зі сміхом, – тс-с!

І Мерлін почув, як він додав трохи тихіше:

– Буржуазія буде вся переполохана. Це ж місце, де клерки вчать французьку.

Кароліна випросталась з раптовою тривогою.

– Де тут клерки? – закричала вона. – Покажіть мені клерка!

Це, здавалося, дуже звеселило вечірку, бо всі вони, включаючи Кароліну, спалахнули від сміху. Після останнього сумлінного, але відчайдушного нарікання метрдотель по-гальськи знизав плечима і відійшов від них.

Як всі знають, ресторан Пульпата має незмінну респектабельність табльдота. Це не місце для веселощів в загальноприйнятому розумінні. Відвідувач приходить, п’є червоне вино, розмовляє, можливо трохи більше і трохи голосніше, ніж зазвичай, під низькими, задимленими стелями, а потім йде додому. Ресторан закривається о дев’ятій тридцять, точно, як годинник; поліцейському виплачують зароблене і видають додаткову пляшку вина «для місіс», гардеробниця передає чайові в загальну касу, а потім темрява ховає маленькі круглі столи з-під погляду життя. Але сьогодні ввечері у Пульпата було незвичне схвилювання – схвилювання, якого досі не траплялося. Дівчина з рудим, фіолетового відтінку волоссям, вскочила на стіл і почала танцювати на ньому.

– Sacre nom de Dieu! Злізьте звідти! – закричав метрдотель. – Припиніть музику!

Але музиканти вже грали так голосно, що вони цілком мали право удати, що не чують його наказу; колись вони самі були молодими, тому вони грали голосніше і веселіше, ніж будь-коли, а Кароліна танцювала граціозно і бадьоро. Її рожева зі складками сукня кружляла навколо неї, її гнучкі руки кружляли у плавних жестах у наповненому димом повітрі.

Група французів за столом поруч зірвалася на аплодисменти, до яких приєдналися інші, і за мить кімната наповнилася плесканням та криками; половина, що обідала, стояла на ногах, поступово скупчуючись, а на околицях поспішно викликаний власник давав невиразні голосові свідчення свого бажання якомога швидше покінчити з цією справою.

– …Мерлін! – гукнула Олівія, прокинувшись нарешті. – Яке порочне дівчисько! Пішли звідси!

Зачарований Мерлін слабко протестував, що рахунок ще не сплачено.

– Все добре. Поклади на стіл п’ять доларів. Я зневажаю цю дівчину. Я не можу на неї дивитися.

Вона встала і потягнула Мерліна за руку.

Безпорадно, не вимовляючи ані слова, але з відвертим небажанням, Мерлін піднявся, та отупіло пішов за Олівією, в той час, коли вона пробиралася крізь маревний галас, який наближався до своєї найвищої точки й загрожував стати справжнім і незабутнім заворушенням. Покірно він взяв пальто і, спотикаючись, здолав пів дюжини сходинок, діставшись до вологого квітневого повітря надворі. Його вуха все ще дзвеніли звуком легких ніг на столі й сміху навколо, що заполонив весь маленький світ ресторану.

У тиші вони пішли в напрямку П’ятої авеню до автобусної зупинки.

Лише наступного дня вона відповіла йому щодо весілля. Вона вирішила перенести його ближче: набагато краще, щоб вони були одружені першого травня.

III

І вони одружилися, і відбулося це дещо прозаїчно – під люстрою квартири, де жила Олівія зі своєю матір’ю. Після одруження настало деяке піднесення, а потім, поступово, почала зростати втома. На Мерліна покладалася відповідальність за те, щоб він заробляв тридцять доларів на тиждень, яких разом з її двадцятьма вистачало лише на те, щоб вони були поважно гладкими, та докази цього приховували гідним одягом.

Після кількох тижнів катастрофічних і досить принизливих експериментів з ресторанами було вирішено, що вони приєднаються до великої армії споживачів напівфабрикатів, тому він знову повернувся до свого звичного способу життя, коли щовечора він заходив у гастрономічний магазин Брегдорта і купував картопляний салат, шинку скибочками, а іноді в спалаху екстравагантності навіть фаршировані помідори.

Потім він приходив додому, входив в темний передпокій і підіймався на три хиткі сходинки, накриті старовинним килимом з давно стертим малюнком. Коридор мав запах давнини – овочів врожаю 1880 року, меблевої політури, що була в моді, коли «Адам-Єва» Брайан протистояв Уїльяму Мак-Кінлі, портьєрами, які були важче на цілу унцію від пилу, що був зібраний зі зношеного взуття та ворсу з суконь, які давно перетворилися на клаптеві ковдри. Цей запах переслідував його коли він йшов вгору по сходах, посилювався і загострювався на кожному прольоті, де його підкреслювала аура приготовленої їжі, змінюючись на наступному прольоті запахом мертвої рутини мертвих поколінь.

Врешті-решт перед ним опинялися двері його кімнати, яка з непристойною готовністю відчинялась і закривалась з презирливим фирканням після його: «Привіт, дорога! Сьогодні будемо бенкетувати».

Олівія, яка завжди їхала додому автобусом, щоб «отримати ковток повітря», стелила ліжко та розвішувала одяг. Після його вітання вона підходила до нього і дарувала йому швидкий поцілунок, широко розплющивши очі, в той час, як він тримав її вертикально, наче драбину, за обидві руки, ніби вона ось-ось втратить рівновагу, і якщо він відмовиться її підтримувати, вона може впасти прямо на підлогу. Такий поцілунок з’являється на другий рік одруження, замінюючи поцілунок наречених (який в кращому випадку виглядає досить награно, як кажуть ті, хто розуміється на таких речах, і прагне лише скопіювати сцени з фільмів, повних пристрасті).

Потім наставала вечеря, і після цього вони виходили на прогулянку, через два квартали та Центральний парк, а іноді до кінотеатру, де фільми терпляче навчали їх, що усе в житті створено саме для них, і що якісь грандіозні, чудові та прекрасні речі невдовзі трапляться саме з ними, якщо вони будуть слухняними, підкорятися своїм законним начальникам і триматися трохи далі від зайвих задоволень.

Саме таким був кожен їхній день протягом трьох років. Потім в їхньому житті настали зміни: Олівія народила дитину, і це сприяло тому, що Мерлін отримав новий приплив матеріальних ресурсів.

На третьому тижні післяпологового ув’язнення Олівії, після години нервових репетицій, він зайшов до кабінету містера Мунлайта Квіла і зажадав величезного підвищення зарплати.

– Я працюю тут десять років, – сказав він, – з того часу, як мені виповнилось дев’ятнадцять. Я завжди намагався робити все можливе в інтересах бізнесу.

Містер Мунлайт Квіл відповів, що він подумає над цим.

Наступного ранку, на велике захоплення Мерліна, він оголосив, що збирається втілити в життя крок, який дуже довго планував, а саме – звільнитись від активної роботи в книгарні, обмежившись періодичними візитами, і залишити Мерліна за менеджера із зарплатою в п’ятдесят доларів на тиждень і десятою часткою доходу від бізнесу. Коли старий закінчив, щоки Мерліна світилися, а очі сповнилися сліз. Він схопив руку свого роботодавця і бурхливо потиснув її, кажучи знову і знову:

– Дуже дякую вам, сер. Це дуже мило з вашого боку. Дуже, дуже дякую вам.

Тож після десяти років чесної роботи в магазині йому нарешті пощастило. Озираючись назад, він бачив свій власний прогрес до цієї вершини щастя вже не як суворе і завжди сіре десятиліття турбот, невдалого ентузіазму та провальних мрій – роки, коли місячне світло в тумані тьмяніло, а молодість на обличчі Олівії згасала, але як славний і переможний підйом через перешкоди, які він рішуче подолав непереможною силою волі. Оптимістичний самообман, що вберіг його від нещастя, тепер бачився у золотих шатах суворої рішучості. Пів дюжини разів він думав про те, щоб полишити «Мунлайт Квіл» і злетіти до нових висот, але через власну слабкість він залишився там і надалі. Як не дивно, він зараз подумав, що це були часи, коли він проявляв величезну наполегливість, і «вирішив» боротися до перемоги саме там, де знаходився.

У будь-якому разі, давайте зараз не будемо засмучувати Мерліна, який отримав новий і чудовий погляд на себе самого. Йому вдалося. У тридцять років він досяг важливої посади. Того вечора він, щасливо усміхнений, вийшов з магазину, вклав усе до останнього пенні в найкращі делікатеси, які міг запропонувати гастрономічний магазин Брегдорта, і пішов додому з чудовими новинами та чотирма гігантськими паперовими пакетами. Ця подія зовсім не була зіпсована тим, що Олівія занадто погано себе почувала, щоб їсти, що його самого трохи нудило після чотирьох фаршированих помідорів, і що більша частина їжі швидко зіпсувалася в розмороженому холодильнику вже на наступний день. Вперше з того часу, як пройшов перший тиждень його шлюбу, Мерлін Грейнджер проводив життя під безхмарно спокійним небом.

Хлопчика охрестили Артуром, і життя стало гідним, значущим і, нарешті, зосередженим. Мерлін та Олівія відійшли на дещо другорядне місце у власному всесвіті; але те, що вони втратили в особистості, вони повернули собі через якусь первісну гордість. Заміський будинок не трапився, але місяць у пансіонаті «Есбері Парк» кожного літа заповнював прогалину; і під час двотижневої відпустки Мерліна ця подорож наповнювала повітря справжніми веселощами – особливо коли дитина засинала у великій кімнаті з умовними вікнами на море, а Мерлін прогулювався з Олівією у натовпі по дощатому настилу пляжу, димлячи сигарою і намагаючись виглядати як людина з доходом у двадцять тисяч на рік.

Вже з деяким занепокоєнням Мерлін зустрів тридцять один рік, тридцять два, а потім майже з поспіхом він перейшов у той вік, коли довге, старанне та ретельне промивання може зібрати лише жменьку дорогоцінного золотого піску молодості: йому виповнилось тридцять п’ять. І одного разу на П’ятій авеню він побачив Кароліну.

Була неділя, сяючий, квітучий, великодній ранок. Вулиця була переповнена ліліями, святковими костюмами та гарними квітневими капелюшками. Опівдні великі церкви випускали людей зі своїх нутрощів – церква св. Симона, церква св. Хільди, церква Послання Святих Апостолів відчинили свої двері, наче широкі роти, поки люди, що випливали з них, щасливо сміялися, зустрічаючи один одного, прогулювались і розмовляли, або ж махали білими букетами водіям, що їх очікували.

Перед церквою Послання Святих Апостолів стояло дванадцять членів її приходу, виконуючи освячений часом звичай роздавати великодні яйця тим, хто цього року вперше прийшов на службу. Навколо них із захопленням вилися дві дюжини чудово доглянутих дітей дуже багатих батьків – благопристойні й виховані, що сяяли, як блискучі коштовності на пальцях їхніх матерів. Сентиментальність вимагає описати й дітей бідняків? Так, але ж діти багатих – чистенькі, пахучі, виплекані країною, і, головне, з голосами м’якими й тихими.

Маленькому Артуру – дитині представників середнього класу, виповнилося п’ять. Непримітний, непомітний, з носом, який назавжди змарнував надію на грецьку бездоганність, він міцно тримався за теплу липку руку своєї матері, а з іншого боку, у натовпі, що розходився додому, рухався Мерлін. На П’ятдесят третій вулиці, де стояло дві церкви, затори були найбільшими й найщільнішими, тому їхнє просування стало настільки неспішним, що навіть маленький Артур не мав ані найменших труднощів, щоб рухатись разом з усіма.

Раптом Мерлін помітив, як відкритий автомобіль найглибшого багряного кольору, з гарною нікелевою обробкою, повільно ковзає вздовж бордюру і зупиняється. У ньому сиділа Кароліна.

Вона була одягнена в чорну обтислу сукню з корсажем з орхідей на талії й високі рукавички лавандового кольору. Мерлін здригнувся, а потім боязко втупився в неї. Вперше за вісім років від свого одруження він знову зустрів цю дівчину. Але дівчини вже не було. Її фігура була стрункою, як ніколи, або, можливо, не зовсім стрункою, бо певна хлоп’яча підступність, якийсь нахабний підлітковий вік пішов шляхом першого цвітіння її щік. Але вона була гарна, сповнена гідності й чарівними лініями двадцяти дев’яти років. Вона сиділа в машині з такою ідеальною доречністю і самовладанням, що змусила його, затамувавши подих, спостерігати за нею.

Раптом вона усміхнулася – усмішкою колишньою та яскравою, як сама Пасха та її квіті, більш м’якою, ніж будь-коли, але не тією – повною сяйва і вічних обітниць – першою усмішкою тоді у книгарні дев’ять років тому. Це була холодніша усмішка, розчарована і сумна. Але вона була досить м’якою, щоб змусити декількох молодих чоловіків у вишуканих костюмах зняти високі капелюхи з набріоліненого волосся й збаламучених, підійти, кланяючись, до борту її автомобіля, де її лавандові рукавички ніжно торкалися їхніх сірих. До цих двох приєднався ще один, а потім ще два, поки навколо машини не утворився натовп, який швидко розростався. Мерлін почув, як молодий чоловік поруч говорив своєму, можливо, досить привабливому супутнику:

«Пробач мені на мить, я маю з кимось поговорити. Іди прямо. Я наздожену».

Протягом трьох хвилин кожен сантиметр автомобіля, спереду, ззаду та збоку, був зайнятий людьми – чоловіками, кожен з яких намагався скласти речення, досить розумне, щоб знайти шлях до Кароліни через потік розмови. На щастя для Мерліна з одягом маленького Артура саме в цей момент щось трапилось, і Олівія поспіхом відвела його убік до якоїсь будівлі для проведення деяких невідкладних ремонтних робіт, тож Мерлін міг безперешкодно спостерігати за салонною бесідою на вулиці.

Натовп продовжував розростатися. Утворився ряд позаду першого, потім ще два за цим. Посередині, орхідеєю, що підіймається з чорного букета, сиділа Кароліна на троні своєї машини, що зникла у натовпі, киваючи, вимовляючи вітання і посміхаючись з таким справжнім щастям, що, раптом, нова естафета джентльменів залишила своїх дружин і компаньйонів і направилась до неї.

Натовп, що вже нагадував фалангу, почав збільшуватися коштом просто цікавих; чоловіки різного віку, які, можливо, не знали Кароліну, наштовхувались і танули в колі чимраз більшого діаметра, поки дама в автомобілі не стала центром величезної імпровізованої аудиторії.

Навколо неї були обличчя – чисто поголені, з вусиками, старі, молоді, невизначеного віку, а тепер звідусіль стали з’явилися і жінки. Натовп швидко поширився до протилежного бордюру, і, коли церква святого Антонія випустила на вулицю своїх парафіян, він перелився на тротуар і розбивався о залізну огорожу будинку якогось мільйонера через вулицю. Автомобілі, що швидко рухалися, були змушені зупинятися, і миттю нагромадились по три, п’ять і шість на межі натовпу, автобуси – найповільніші черепахи дорожнього руху, занурилися в затор, а їхні пасажири в дикому хвилюванні й штовханині підіймалися до країв дахів, намагаючись заглянутив центр натовпу, який у цей час навряд чи було видно з його краю.

Тиснява стала приголомшливою. Жодна модна аудиторія на футбольному матчі Йель – Прінстон, ані спітнілі вболівальники на світових серіях з бейсболу не йшли у жодне порівняти з цією свитою, яка розмовляла, дивилася, сміялась і хизувалась перед дамою в чорному та лавандовому. Це було приголомшливо; це було жахливо. За чверть милі вниз по кварталу напівбожевільний полісмен телефонував до своєї дільниці; на цьому ж розі переляканий цивільний розбив скло пожежної тривоги та відправив шалений сигнал усім пожежним машинам міста; у квартирі на верхньому поверсі одного з високих будинків істерична стара покоївка телефонувала по черзі спеціальному агенту з дотримання сухого закону, уповноваженому по боротьбі з більшовизмом та у пологове відділення лікарні Бельвю.

Шум посилювався. Прибула перша пожежна машина, наповнюючи недільне повітря димом, ляскотом та високими гучними сигналами, що відлунням відбивалися від стін. Вирішивши, що у місті трапилось якесь жахливе лихо, два схвильовані диякони негайно почали служити спеціальні служби й наказали розпочати дзвонити у великі дзвони церкви святої Хільди та церкви святого Антонія, до яких відразу приєдналися ревниві дзвони у святого Симона та Церкви Послань святих Апостолів. Навіть далеко на Гудзоні та на Іст Рівер залунали звуки метушні – пороми, буксири та океанські лайнери включили сирени та свистки, які, інколи різноманітні, інколи повторювані, пливли меланхолійною каденцією через усе місто від Ріверсайд-Драйв до сірих водних просторів нижнього Іст-Сайду…

У центрі всього цього божевілля у своєму автомобілі сиділа дама в чорному та лавандовому, приємно спілкуючись спочатку з одним, а потім з іншим з тих чоловіків у багатих костюмах, яким найпершим пощастило знайти свій шлях до відстані, що сприяє особистій розмові. Через деякий час вона озирнулася навколо, і в її погляді читалося наростальне роздратування. Вона позіхнула і запитала найближчого до неї чоловіка, чи не може він кудись збігати й дістати для неї склянку води. Чоловік вибачився у деякому збентеженні. Він не міг поворухнути рукою чи ногою. Він навіть не міг почухати власне вухо….

При перших звуках гудків від річки, що зависли у повітрі, Олівія застебнула останню шпильку в комбінезоні маленького Артура і підняла очі. Мерлін побачив, як вона починає, повільно ціпеніти, наче ліпнина, що поступово твердіє, а потім видихнула з подивом і невдоволенням.

– Та жінка! – раптом скрикнула вона. – О!

Вона блиснула на Мерліна поглядом, який поєднував докір і біль, і без жодного слова взяла маленького Артура однією рукою, схопила чоловіка другою, і з дивовижною швидкістю проклала собі дорогу крізь натовп. Люди, якимось чином поступалися перед нею; якимось чином їй вдалося утримати сина та чоловіка; якимось чином їй вдалося вибратись за два квартали вгору на відкритий простір трохи пом’ятою та розпатланою, і, не уповільнюючи темпу, звернути на бокову вулицю. Потім, нарешті, коли заворушення перетворилося в нечіткий та далекий гул, вона сповільнила темп і поставила маленького Артура на ноги.

– І навіть в пасхальну неділю! Хіба вона не достатньо зганьбилася?

Це був її єдиний коментар. Вона сказала це Артуру, оскільки, здавалося, зверталася зі своїми зауваженнями до Артура протягом решти дня. З якоїсь цікавої та езотеричної причини вона жодного разу не подивилася на свого чоловіка протягом усієї втечі.

IV

Роки – від тридцяти п’яти до шістдесяти п’яти обертаються перед пасивним розумом як незрозуміла карусель. Справді, це карусель з незадоволеними й розбитими вітром кониками, які були пофарбовані спочатку в пастельні кольори, але потім кольори стали тьмяними, сірими та коричневими, а постійне вертіння стало нестерпно запаморочливим, зовсім не таким, як веселі катання у дитинстві чи підлітковому віці, і вже точно і безумовно не схоже на динамічні американські гірки юності. Для більшості чоловіків і жінок ці тридцять років сприймаються поступовим відходом від життя, відступом від лінії фронту – спочатку з багатьма притулками, безліччю розваг та молодості, до межі, де їх менше, де ми знижуємо свої амбіції до однієї амбіції, наші відпочинки до одного відпочинку, наших друзів до небагатьох з них, кого ми ще можемо терпіти; нарешті, опинившись в самотньому, спустошеному укріпленому пункті, який насправді не такий вже й укріплений, де снаряди мерзотно свистять, але ми цього майже не чуємо, оскільки то перелякані, то втомлені сидимо, чекаючи смерті.

У свої сорок Мерлін нічим не відрізнявся від себе в тридцять п’ять; трохи більший живіт, сивина біля вух, та більш явна відсутність бадьорості в його ході. Його сорок п’ять відрізнялися від сорока схожим чином, якщо не згадати легку глухоту в лівому вусі. Але в п’ятдесят п’ять процес перетворився на хімічну реакцію величезної швидкості. З кожним роком він все більше ставав «старим» у своїй сім’ї – майже «старезним», як була впевнена його дружина. У цей час він вже був повноцінним власником книгарні. Таємничий містер Мунлайт Квіл помер десь п’ять років тому, не переживши свою дружину, заповівши йому магазин і весь склад товарів, і там Мерлін все ще проводив свої дні, до цього часу вивчивши назви майже усього, що людство написало протягом трьох тисячі років. Живий каталог, авторитет щодо тиснення та палітурок, фоліантів та перших видань, він міг дати точний опис щодо тисячі авторів, яких він ніколи не міг зрозуміти й напевно ніколи не читав.

В шістдесят п’ять у нього з’явилося старече тремтіння. Він надбав меланхолійні звички старого чоловіка, які так часто зображують в інших старих у стандартних комедіях вікторіанських часів. Він витрачав величезні проміжки часу на пошуки загублених окулярів. Він допікав свою дружину, і вона відповідала йому тим самим. Три-чотири рази на рік він розповідав ті ж самі жарти за сімейним столом і давав синові дивні, неможливі вказівки щодо його поведінки в житті. Психічно та фізично він був настільки цілком відмінний від Мерліна Грейнджера у двадцять п’ять років, що здавалося недоречним, що він повинен досі мати те саме ім’я.

Він все ще працював у книгарні, найнявши молодого помічника, якого, звичайно, вважав дуже лінивим, і нову молоду секретарку міс Гафні. Міс Мак-Кракен, стародавня і незворушна, як і він сам, все ще вела облік. Молодий Артур торгував облігаціями на Уолл-стріт, як, здавалося, в той час робили всі юнаки. Все це, звичайно, було саме так, як і повинно бути. Нехай старий Мерлін здобуває усю магію, яку може, зі своїх книг – місце молодого короля Артура перебувало у світі цифр.

Одного дня, о четвертій годині, коли Мерлін у своїх капцях на м’якій підошві безшумно ковзнув до передньої частини магазину, керований новою звичкою, якої він, чесно кажучи, трохи соромився, а саме – шпигувати за молодим клерком, він, напружуючи зів’ялий зір, випадково визирнув через вітрину, щоб роздивитися вулицю. Лімузин – великий, привабливий, дивовижний, підкотив до бордюру, і шофер, вийшовши й провівши якусь розмову з людьми в салоні машини, розгублено обернувся і попрямував до входу в «Мунлайт Квіл». Він відчинив двері, прослизнув всередину і, невпевнено поглянувши на старого у фесці, звернувся до нього глухим, похмурим голосом, ніби його слова доносилися крізь туман.

– Чи ви…чи у вас продаються завдання?

Мерлін кивнув.

– Підручники знаходяться в задній частині магазину.

Шофер зняв кепку та почухав коротко стрижену кучеряву голову.

– Та, ні. Те що треба, то детектив.

Він вказав великим пальцем назад у напрямку лімузина.

– Вона бачила це в газеті. Перше завдання.

Інтерес Мерліна посилився. Тут, можливо, був великий продаж.

– А, видання. Так, ми рекламували кілька перших видань, але… детективи, я не пригадую… Яка була назва?

– Я забув. Про злочин.

– Про злочин? У нас… ну ми маємо «Злочини сім’ї Борджіа» – сап’янова палітурка, Лондон 1769, прекрасний…

– Ні, – перебив його шофер, – там був один хлопець, який скоїв ці злочини. Вона дізналася з оголошення у газеті, що у вас у продажу є ця книга.

Він відкинув кілька можливих назв з виглядом знавця.

– Сильвер Бондар, – раптом оголосив він після невеликої паузи.

– Що? – перепитав Мерлін, не підозрюючи, про що саме йдеться.

– Сильвер Бондар. Це був той хлопець, який скоїв злочини.

– Сильвер Бондар?

– Сильвер Бондар. Може пірат якийсь.

Мерлін почухав коротку сиву щетину на щоках.

– Слухайте, містере, – продовжував потенційний покупець, – якщо ви хочете врятувати мене від жахливого прочухана, спробуйте подумати. Старенька божеволіє, якщо все не проходить гладко.

Але міркування Мерліна на предмет «Сильвера Бондара» були такими ж марними, як і його старанні пошуки на полицях, і через п’ять хвилин дуже пригнічений візничий був змушений повернутися до своєї господині. Крізь скляну вітрину Мерлін міг побачити видимі символи грандіозного заворушення, яке тривало в інтер’єрі лімузина. Шофер робив відчайдушні, зворушливі жести, виражаючи свою невинуватість, але вочевидь безрезультатно, тому що коли він обернувся і заліз на водійське сидіння, вираз його обличчя був трохи пригнічений.

Тоді двері лімузина відчинилися і назовні вийшов блідий і стрункий молодий чоловік років двадцяти, одягнений за останньою модою, з легкою тростиною в руках. Він увійшов до магазину, пройшов повз Мерліна, дістав сигарету і запалив. Мерлін підійшов до нього.

– Чим я можу допомогти вам, сер?

– Друже, – холодно сказав молодий чоловік, – є кілька речей. Спершу ви можете дозволити мені викурити цю сигарету, уникаючи уваги тієї старої в лімузині, яка, так сталося, є моєю бабусею. Якщо вона дізнається, що я курю до повноліття, це коштуватиме мені п’ять тисяч доларів. Друге – ви повинні знайти перше видання «Злочин Сільвестра Бонарда», яке ви рекламували минулої неділі в Times. Моя бабуся, здається, хоче позбавити вас його.

Детектив! Чийсь злочин! Сильвер Бондар! Все було ясно. Зі слабкою недовірливою посмішкою, ніби кажучи, що він би міг насолодитися цим, якби життя допомогло йому надбати звичку насолоджуватися хоч чимось, Мерлін попрямував до задньої частини магазину, де зберігалися його скарби, щоб добути одну з останніх інвестицій, яка дісталася йому досить дешево при продажу великої колекції.

Коли він повернувся з книгою, молодий чоловік затягувався сигаретою і з величезним задоволенням видував цілі клуби диму.

– Боже мій! – сказав він. – Вона тримає мене біля себе весь день, змушуючи виконувати ідіотичні доручення, і це моя перша затяжка за шість годин. Куди котиться увесь цей світ, я питаю, у якому мізерна старенька, котрій вже час знову переходити на молоко, має можливість диктувати чоловікові вказівки щодо його особистих звичок? Я не бажаю терпіти над собою ніякого диктату. Дайте глянути книжку.

Мерлін обережно передав йому книгу, і молодий чоловік, відкривши її з необережністю, що миттєво змусило серце книготорговця здригнутися, пробіг по сторінках великим пальцем.

– І що, ніяких ілюстрацій, чи не так? – прокоментував він. – Ну, друже, чого вона варта? Кажіть! Ми готові дати вам справедливу ціну, хоча я не знаю з якої причини.

– Сто доларів, – насупився Мерлін.

Молодий чоловік здивовано свиснув.

– Отакої! Давайте так. Ви не з селюками якимось маєте справу. Я з міських, і моя бабуся – жінка, яка також виросла в місті, хоча, треба визнати, щоб підтримувати її у належному стані знадобиться спеціальне асигнування. Я пропоную вам двадцять п’ять доларів, і дозвольте сказати, що це досить щедро. У нас є книги, лежать на горищі разом з моїми старими іграшками, і вони були написані до того, як народився старий, який написав це.

Мерлін напружився, виражаючи суворий і педантичний жах.

– Бабуся дала вам двадцять п’ять доларів, щоб придбати це?

– Ні. Вона дала мені п’ятдесят, але вона очікує решту. Я добре знаю цю стару.

– Так передайте їй, – з гідністю вимовив Мерлін, – що вона позбавила себе дуже вигідного придбання.

– Ми дамо вам сорок, – закликав молодий чоловік. – Погоджуйтесь, будьте розумним і не намагайтеся нас пограбувати…

Мерлін розвернувся, тримаючи дорогоцінний том під пахвою і збираючись повернути його в спеціальний ящик у своєму кабінеті, коли його раптом зупинили. З нечуваною пишністю вхідні двері скоріше розчахнулися, ніж відчинилися, і впустили в темний інтер’єр шляхетний привід з чорного шовку та хутра, який швидко направився до нього. Сигарета вистрибнула з пальців міського юнака, і він затамував подих, не зумівши утримати ненавмисне «чорт!». Але саме на Мерліна це з’явлення, здавалося, мало найвидатніший і неперевершений ефект – настільки сильний ефект, що найбільший скарб його магазину вислизнув з його руки й приєднався до сигарети на підлозі. Перед ним стояла Кароліна.

Вона була старою жінкою, такою, що дивовижно збереглася, надзвичайно красивою, надзвичайно стрункою, але все ж старою. Її волосся було м’яким, з гарною сивиною, вишукано укладеним і прикрашеним; на її обличчі, трохи нарум’яненому у стилі дами з вищого світу, було видно павутиння зморшок біля очей, а дві глибші лінії з’єднували її ніс з куточками рота. Її погляд був тьмяний, недоброзичливий і роздратований.

Але це без усякого сумніву була Кароліна: риси Кароліни, хоча і зів’яли з часом, фігура Кароліни, хоч крихка і заклякла, манера триматися Кароліни, безпомилково складена з чудової зухвалості та вартій заздрості самовпевненості, і, головне, голос Кароліни, ламкий і тремтячий, але з тією нотою, яка все ще могла примусити шоферів побажати керувати вантажівками з пральні й спричиняла падіння сигарет з пальців онуків.

Вона зупинилася і принюхалася. Її очі знайшли сигарету на підлозі.

– Що це таке? – вигукнула вона. Слова не були питанням – вони були цілою літанією підозри, звинувачення, доказів та вироку. Їй ледве знадобилася мить. – Встань! – сказала вона онуку. – Встань і видуй увесь цей нікотин з легенів!

Молодий чоловік з трепетом дивився на неї.

– Дмухай! – наказала вона.

Він слабенько стиснув губи й подув у повітря.

– Дмухай! – повторила вона, більш безперечно, ніж раніше.

Він знову подув, безпорадно і смішно.

– Ти розумієш, – стрімко продовжувала вона, – що втратив п’ять тисяч доларів за п’ять хвилин?

Мерлін на мить очікував, що юнак впаде благально на коліна, але таке вже було благородство людського характеру, що він залишався стояти, – навіть ще раз видихнув повітря, частково від нервозності, частково, без сумніву, з якоюсь невиразною надією знову повернути її прихильність до себе.

– Молодий віслюк! – закричала Кароліна. – Ще раз, ще один єдиний раз, і ти підеш з коледжу і відправишся працювати.

Ця загроза мала настільки надзвичайний вплив на молодого чоловіка, що він зблід ще більше, ніж був від природи. Але Кароліна ще не скінчила.

– Ти думаєш, я не знаю, що ти й твої брати, як і твій дурнуватий батько, думаєте про мене? Так ось, я знаю. Ви думаєте, що я старезна. Ви думаєте, що я вже ніяка. Так ось ні! – Вона вдарила себе кулаком у груди, ніби доводячи, що все це – маса м’язів і сухожиль. – І у мене залишиться більше мізків, ніж у всіх вас разом узятих, навіть коли ви покладете мене на стіл у вітальні якимось сонячним днем.