Цент на двох

ДЖУЛІ: Залізна Маска та той, хто каже, «ту-ту-ту», коли телефонна лінія зайнята.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви загадкові. Я люблю вас. Ви красива, розумна і доброчесна, і це найрідкісніша з відомих комбінацій.

ДЖУЛІ: Ви історик. Розкажіть мені про роль ванни в історії. Я думаю, що її страшенно недооцінюють.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ванни… Подивимось Що ж, Агамемнона вбили у ванні. І Шарлотта Корде заколола Марата кинджалом у ванні.

ДЖУЛІ: (зітхаючи) Давня давнина! Нічого нового у світі не існує, чи не так? От лише вчора я втрапила на партитуру музичної комедії, якій не менше двадцяти років; а на обкладинці написано: «Шиммі Нормандії».

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не люблю ці сучасні танці. О, Лоїз, я б так хотів, вас побачити. Підійдіть до вікна.

(У водопроводі лунає гучний стук і раптом з відкритих кранів починає литися струмінь. ДЖУЛІ швидко закриває їх).

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (спантеличено) Що, заради всього святого, це було?

ДЖУЛІ: (невинно) Мені теж щось почулося.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це звучало як проточна вода.

ДЖУЛІ: Невже? Дивно. Власне кажучи, я наповнювала акваріум із золотими рибками.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (все ще спантеличено) А що за дивний стукіт?

ДЖУЛІ: Одна з риб клацнула своїми золотими щелепами.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (з раптовою рішучістю) Лоїз, я вас кохаю. Я не людина не від цього світу, і я звик рішуче…

ДЖУЛІ: (зацікавлено) О, як захопливо.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: …рішуче рухатись вперед. Лоїс, я хочу вас.

ДЖУЛІ: (скептично) Та ну! Чого ви насправді хочете, – привернути до себе увагу всього світу і щоб він зачаровано дивився, поки ви не дасте команду «Вільно!»

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Лоїз, я… Лоїз, я…

(Він зупиняється, коли ЛОЇЗ відчиняє двері, заходить і захлопує їх за собою. Вона роздратовано дивиться на ДЖУЛІ, а потім раптом помічає молодого чоловіка за вікном)

ЛОЇЗ: (з жахом) містер Калкінс!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (здивовано) Але ж ви сказали що вдягнені у рожево-біле!

(Кинувши на нього один відчайдушний погляд ЛОЇЗ скрикує, сплескує руками ніби капітулюючи й опускається на підлогу.)

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (у великій тривозі) О Господь милосердний! Вона знепритомніла! Я вже біжу.

(Погляд ДЖУЛІ падає на рушник, який вислизнув з млявої руки ЛОЇЗ)

ДЖУЛІ: У такому випадку я теж біжу.

(Вона кладе руки на борти ванни, щоб піднятися, і поміж глядачами виникає неясний шум, чи то шепіт, чи то приглушені зітхання. Але темінь, як у Беласко, швидко настає і закриває сцену.)

ЗАВІСА

«О, руда відьмо!»

Мерлін Грейнджер був працівником у книгарні «Мунлайт Квіл», яку ви, можливо, відвідували, що розташована недалеко від Ріц-Карлтон на Сорок сьомій вулиці. «Мунлайт Квіл» є, а точніше був, дуже романтичним магазином, що вважався прогресивним з причини постійної темряви, що там панувала. Всередині було дуже багато червоних та помаранчевих плакатів, від екзотичного змісту яких перехоплювало подих, а світло йшло від блискучих віддзеркалюючих палітурок спеціальних видань, не менше ніж від великої приземкуватої лампи, яка мала абажур із багряного атласу та світила цілий день, розгойдуючись над головою. Це була справді «витримана», наче гарне вино, книгарня. Слова «Мунлайт Квіл» були схожі на вишивку, що зміїлася над дверима. Вітрини, здавалося, завжди були наповнені чимось, що ледь-ледь пройшло літературну цензуру; томи з обкладинками глибокого помаранчевого кольору, які пропонували свої назви, написані на маленьких білих паперових квадратах. І над усім панував запах мускусу, яким мудрий та незбагненний містер Мунлайт Квіл наказав окропити все навколо, що наполовину створювало запах магазину цікавинок у дікенсівському Лондоні, а наполовину – кав’ярні на теплих берегах Босфору.

З дев’яти до п’яти тридцяти Мерлін Грейнджер запитував знуджених бабусь у чорному та молодих чоловіків із темними колами під очима, чи цікавить їх оцей новомодний автор, або може вони цікавляться першими виданнями? Чи може вони хочуть придбати романи з арабами на обкладинці, чи книгу, яка містить новітні сонети Шекспіра, які через парапсихічний зв’язок надиктовані міс Сатон із Південної Дакоти? Питаючи про це він презирливо фиркав. Власне кажучи, його особистий смак припадав скоріше до цих останніх, але як працівник «Мунлайт Квіл» він мусив у робочий час вдавати розчарованого знавця.

Після того, як у п’ятій тридцять кожного дня він опускав віконниці на вітрині й прощався з таємничим містером Мунілайтом Квілом, пані-клерком міс МакКракен та леді-стенографісткою міс Мастерс, він йшов додому, до Кароліни. Ні, він не вечеряв із Кароліною. Неймовірно, щоб Кароліна вирішила б споживати їжу з бюро, де запонки знаходились небезпечно близько біля домашнього сиру, а кінчик краватки Мерліна ледве не тонув у його склянці молока. Він ніколи не запрошував її до себе на вечерю. Він їв один.

Мерлін зайшов у гастрономічний магазин Брегдорта на Шостій авеню і купив коробку крекерів, тюбик пасти з анчоусів і кілька апельсинів, а ще невелику баночку сосисок і трохи картопляного салату та пляшку безалкогольного напою, – і з цим усім, вміщеним у коричневий пакет, зайшов до своєї кімнати у п’ятдесят-якийсь дім на Західній П’ятдесят восьмій вулиці, з’їв вечерю і побачив Кароліну.

Кароліна була дуже молодою і веселою дівчиною, яка жила зі старшою леді й мала, можливо, дев’ятнадцять років. Вона була немов привид, тому що її не існувало, доки не наставав вечір. Вона матеріалізовувалася, коли в її квартирі близько шостої загорялося світло, а зникала пізніше, близько опівночі. Її квартира виглядала приємною і була розташована у гарній будівлі з білого каменю, навпроти південної сторони Центрального парку. Задня частина квартири дивилася у єдине вікно єдиної кімнати, що займав одинокий містер Грейнджер.

Він називав її Кароліною, тому що вона нагадувала портрет з обкладинки книги з такою назвою, що знаходилася у «Мунлайт Квіл».

Мерлін Грейнджер був худеньким молодиком двадцяти п’яти років, з темним волоссям і без вусів, бороди або чогось подібного, а Кароліна була сліпучою і легкою, з мерехтливою багрянистістю рудих хвиль волосся, і обличчям, що нагадує про поцілунки – таке лице, як ви вважали, належать вашому першому коханню; але коли ви дивитесь на стару фотографію, ви розумієте, що це не так. Вона, як правило, одягалася в рожевий або блакитний колір, але останнім часом іноді вбирала витончену чорну сукню, яка, очевидно, була її особливою гордістю, бо кожен раз, коли її носила, стояла на певному місці біля стіни, де, як Мерлін вважав, було дзеркало. Сиділа вона, як правило, у невеликому кріслі біля вікна, але іноді віддавала належне шезлонгу біля лампи, і часто, відкинувшись назад, палила сигарету, а положення її рук при цьому Мерлін вважав дуже витонченим.

Одного разу вона підійшла до вікна, велично завмерла і дивилася назовні, тому що місяць заблукав і краплями скидав найдивніший блиск в простір між ними, перетворюючи мотив урн та мотузок для білизни в яскравий імпресіонізм срібних діжок та гігантських сіток павутиння. Мерлін сидів біля вікна, їв домашній сир з цукром і молоком, і так швидко потягнувся за віконним шнуром, що іншою рукою скинув сир на коліна. Молоко було холодним, а цукор залишив плями на його штанах, і він був впевнений, що вона все ж таки його бачила.

Іноді у неї були відвідувачі – чоловіки в смокінгах, які стояли й вклонялися, тримаючи капелюхи й пальта в руках, в той час, коли розмовляли з Кароліною; потім вклонившись ще раз, вони йшли з нею з освітленого простору, очевидно, супроводжуючи її на вечірку або на бал. Інші молоді люди приходили, сиділи й курили сигарети, і, здавалося, намагалися щось розповісти Кароліні – вона сиділа або у маленькому кріслі, уважно спостерігаючи за ними, або у шезлонгу біля лампи, виглядаючи при цьому дуже мило і справді непереборно чарівно.

Мерлін любив цих відвідувачів. Когось із чоловіків він схвалював. Інших він лише терпів. Були один чи два чоловіки, яких він ненавидів, – особливо того, хто приходив найчастіше, – чоловіка з чорним волоссям, з чорною козлиною борідкою і темною душею, який здавався Мерліну розпливчасто знайомим, але він ніколи не міг сказати точно, звідки насправді його знає.

Життя Мерліна не було «пов’язане з цим вигаданим романом»; це не були «найщасливіші години його дня». Він ніколи не з’явився вчасно, щоб врятувати Кароліну з їхніх «пазурів»; ні, він навіть не одружився з нею. Сталося щось набагато більш дивне, і саме про це піде мова нижче.

Почалося це одного жовтневого полудня, коли вона жваво зайшла у вишуканий інтер’єр «Мунлайт Квіл».

Був темний полудень, збирався дощ, наче перед кінцем світу, і все відбувалося в особливо похмурому сірому тоні, який трапляється лише у Нью-Йорку пополудні. По вулицях віяв вітер, ганяючи шматки газет та інше сміття; маленькі вогники починали світитись крізь усі вікна, і це виглядало настільки самотньо, що ставало шкода верхівок хмарочосів, загублених там у темно-зеленому та сірому небі, і відчувалося, що саме зараз напевно фарс повинен закінчитися, зараз всі будівлі зруйнуються, як карткові будинки, і перетворяться у пильні цинічні купи, поховавши під собою усі ті мільйони людей, яких заносило та виносило з них.

Принаймні такі роздуми гнітили душу Мерліна Грейнджера, коли він стояв біля вікна, складаючи дюжину книжок назад на полиці після візиту дами у горностаєвому манто, яка налетіла неначе шалений ураган. Він дивився у вікно, сповнений найжахливіших думок – він думав про ранні романи Г. Уеллса, книгу «Буття», про те, як Томас Едісон заявив, що через тридцять років на острові не буде житлових будинків, а лише великий і бурхливий базар. А коли він поставив останню книгу потрібною стороною вгору і повернувся – до магазину впевненою ходою зайшла Кароліна.

Вона була одягнена у стильний, але досить простий прогулянковий костюм – він згадав це, коли думав про цей візит пізніше. Її картата спідниця була плісирована складками; її жакет мав м’який відтінок жовтого; її черевики та гетри були коричневого кольору, а капелюшок – маленький і оздоблений – доповнював її, як верх дуже дорогої та красивої коробки, повної цукерок.

Мерлін, затамувавши подих від здивування, нервово просунувся до неї.

– Добрий день…, – сказав він, а потім зупинився, – чому, він не знав, за винятком того, що йому стало зрозуміло, що в його житті відбудеться щось дуже незвичайне, і що для цього не потрібно буде ніякого оздоблення, окрім тиші, та належної кількості уваги в очікуванні.

І в ту хвилину, до того, як все почало відбуватися, у нього було відчуття, що секунда, коли у нього перехопило дихання, розтягнулася у часі: і він побачив крізь скляну перегородку, яка обмежувала маленький кабінет, недоброзичливу конічну голову свого роботодавця містера Мунлайт Квіла, який нахилився над листуванням. Він побачив міс Мак-Кракен та міс Мастерс, як дві плями волосся, що звисали над купами паперів; він побачив багряну лампу над головою, і з приємним задоволенням помітив, як справді приємно і романтично вона виглядає у книгарні.

А потім це сталося, а точніше – почало відбуватися. Кароліна схопила томик віршів, що лежав вільно на купі, розгублено помахала ним стрункою білою рукою і раптом легким жестом підкинула вгору до стелі, де він зник в багряній лампі, оселившись там, і його було видно крізь підсвічений атлас як темний випираючий прямокутник. Це їй сподобалось – вона спалахнула молодим заразливим сміхом, і Мерлін виявив, що він теж відразу із задоволенням до нього приєднався.

– Він там залишився! – весело закричала вона. – Він справді залишився?

Для обох ця подія здавалася вершиною блискучого абсурду. Їх сміх змішався, наповнив книгарню, і Мерлін був радий дізнатись, що її голос є глибоким і сповненим чаклунства.

– Спробуйте інший, – раптом запропонував він, – спробуйте червоний.

При цьому її сміх посилився і їй довелося спиратися руками на стопку, щоб утриматись.

– Спробуйте інший, – вона ледве зуміла вимовити між спазмами радості. – О боже, спробуйте інший!

– Спробуйте дві.

– Так, спробуйте дві. О, я задихнусь, якщо не перестану сміятися. Ось, поїхали.

За словами розпочалася дія, вона підхопила червону книгу і послала її плавною гіперболою до стелі, де вона опустилася в лампу поруч із першою. Минуло кілька хвилин, перш ніж будь-хто з них зміг би зробити більше, ніж хитатися туди-сюди в безпорадному сміху; але потім за взаємною згодою вони зайнялися спортом заново, і ця думка виникла у них в унісон. Мерлін схопив велике, спеціальне видання французького класика і жбурнув його вгору. Аплодуючи власній влучності, він взяв бестселера в одну руку та книгу про окуляри в іншу, і, затамувавши подих, дивився як Кароліна робила свій кидок. Після цього справа пішла швидко і шалено – іноді вони чергувались, і, спостерігаючи, він виявляв, наскільки вона гнучка в кожному русі; іноді хтось із них робив кидок за кидком, підбираючи найближчу книгу, відсилаючи її, і тоді ледь вистачало часу, щоб прослідкувати її політ, перш ніж потягнутись за іншою. Протягом трьох хвилин вони звільнили трохи місця на столі, і лампа з багряного атласу настільки розпухла від книжок, що ледь не лопнула.

– Дурна гра, баскетбол, – зневажливо крикнула вона, коли наступна книжка полишала її руку. – Дівчатка з середньої школи грають у жахливих штанцях.

– Ідіотська, – погодився він.

Вона зробила паузу в акті підкидання книг і несподівано поклала наступну на стіл.

– Я думаю, що тепер у нас є місце де присісти, – сказала вона серйозно.

Це було дійсно так; вони очистили достатньо місця для двох. Мерлін зі слабким відтінком переживання глянув за скляну перегородку містера Мунлайт Квіла, але три голови все ще серйозно гнулися над своєю роботою, і було видно, що вони не бачили, що відбувається в магазині. Тож, коли Кароліна поклала руки на стіл і вмостилася на ньому, Мерлін спокійно наслідував їй, і вони сиділи пліч-о-пліч, дуже щиро дивлячись один на одного.

– Мені потрібно було вас побачити, – почала вона з досить патетичним виразом у карих очах.

– Я знаю.

– Це було останнього разу, – продовжувала вона, і її голос трохи тремтів, хоч вона і намагався тримати його стійким. – Я злякалася. Мені не подобається, що ви їсте за комодом. Я так боюся, що ви проковтнете запонку.

– Одного разу так і сталося… майже, – зізнався він неохоче. – Але це насправді не так просто, знаєте. Я маю на увазі, що можна проковтнути плоску частину досить легко, а іншу частину теж – окремо, але для цілої запонки доведеться мати спеціально влаштоване горло.

Він сам себе здивував дотепною доцільністю своїх зауважень. Слова, здавалося, вперше у житті самі приходили до нього, вимагаючи, щоб він їх обов’язково вжив, збираючись у ретельно влаштовані загони та взводи, нібито підготовлені для нього пунктуальними ад’ютантами у вигляді цілих параграфів.

– Це мене і налякало, – сказала вона. – Я знала, що потрібно мати спеціально влаштоване горло, і, принаймні, я впевнена, що у вас його немає.

Він відверто кивнув.

– Дійсно немає. Це коштує великих грошей, на жаль, набагато більше грошей, ніж я маю.

Він не відчував сорому, сказавши це – скоріше захоплення від того, що визнав це. Він знав, що нічого з того, що він може сказати чи зробити, не буде поза її розумінням; щонайменше через його бідність та практичну неможливість коли-небудь позбутися її.

Кароліна опустила погляд на наручний годинник і з тихим зойком ковзнула зі столу на ноги.

– Вже п’ята година, – скрикнула вона, – а я і не помітила. Я маю бути в «Рітц» в п’ять тридцять. Якщо поспішу, я точно встигну, можу присягнутися.

За взаємною згодою вони знову приступили до роботи. Кароліна розпочала справу, захопивши книгу про комах і відправивши її у політ, нарешті, пробивши скляну перегородку, за якою розміщувався містер Мунлайт Квіл. Власник підняв недобрий погляд, змів зі свого столу кілька шматочків скла і повернувся до праці зі своїми листами. Міс Мак-Кракен удала, що нічого не чула, і лише міс Мастерс здригнулася і трохи злякано скрикнула, перш ніж знову схилилася до над своїми паперами.

Але для Мерліна та Кароліни це не мало жодного значення. В об’єднаному буйному пориві вони кидали книжку за книжкою в усіх напрямках, поки іноді три або чотири не опинялися в повітрі відразу, стукаючи по полицях, розбиваючи скло картин на стінах, падаючи у купи порваними на підлогу. Пощастило, що жоден клієнт не зайшов у цей час, бо, безумовно, він ніколи більше б не відвідав цей магазин – шум був занадто приголомшливим, шум розбиття, розриву та виривання сторінок, перемішаний раз у раз з брязкотом скла, швидким дихання двох кидачів і переривчастими спалахами сміху, до якого обидва періодично вдавались.

У п’ять тридцять Кароліна кинула останню книгу у лампу і таким чином дала остаточний поштовх вантажу, який вона вже несла. Ослаблений атлас порвався і скинув увесь вантаж одним величезним сплеском білого і та різноманітного кольору на вже засмічену підлогу. Потім з полегшенням зітхнувши, дівчина звернулася до Мерліна і простягла руку.

– До побачення, – сказала вона просто.

– Ви вже йдете?

Він знав, що так і є. Його питання було просто хитрістю, затягуванням часу, щоб затримати її та витягнути ще на мить те сліпуче світло, яке він черпав з її присутності, щоб продовжити величезне задоволення рисами її обличчя, яке нагадувало про поцілунки й було схоже на обличчя дівчини, яку він знав ще в 1910 році. На хвилину він стиснув її ніжну руку – потім вона посміхнулася і забрала її, і, перш ніж він зміг відкрити двері, вона зробила це сама і вийшла в каламутні та зловісні сутінки. що нависли саме над Сорок сьомою вулицею.

Я б дуже хотів розказати вам, що Мерлін, побачивши, як краса ставиться до мудрості віків, зайшов у маленьку конторку містера Мунлайта Квіла, щоб назавжди розпрощатися там зі своєю роботою, вийшовши звідти на вулицю набагато більш витонченим, шляхетним і більш іронічним чоловіком. Але правда набагато буденніша.

Мерлін Грейнджер підвівся й оглянув крах книжкової крамниці – розірвані томи, порвані атласні залишки колись прекрасної багряної лампи, кристалічний розсип битого скла, який райдужним пилом лежав по всьому інтер’єру, а потім пішов у кут, де зберігалася мітла, і почав прибирати та поправляти, відновлюючи, наскільки він міг, крамницю до її колишнього стану. Він виявив, що хоча деякі книжки були мало пошкоджені, більшість з них зазнали пошкоджень різного масштабу. У деяких були відірвані палітурки, в інших вирвані сторінки, деякі були просто надірвані, що, як відомо усім необережним користувачам книг, робить книгу негідною до повернення за попередню ціну.

Однак, до шостої години він досить багато зробив, щоб відшкодувати пошкодження. Він повернув книги на їхні оригінальні місця, підмів підлогу і вкрутив нові лампочки в патрони. Сам багряний атлас був безнадійно зіпсований, і Мерлін з певним побоюванням думав, що гроші для його заміни вирахують з його зарплати. Отже, о шостій, зробивши все можливе, він продерся через вітрину, щоб опустити віконниці. Делікатно крокуючи назад, він побачив, як містер Мунлайт Квіл підіймається зі свого столу, надягає пальто і капелюха та заходить у магазин. Він загадково кивнув Мерліну і пішов до дверей. Поклавши руку на ручку двері він зупинився, обернувся, і голосом, який цікаво поєднував лють та невпевненість, промовив: «Якщо ця дівчина знову завітає сюди, скажіть їй, щоб вона поводилася пристойно».

З цим він відчинив двері, заглушивши покірне «так, сер» від Мерліна, і вийшов.

Мерлін просто стояв якусь мить, розсудливо вирішивши не хвилюватися про те, що на цю мить є лише можливим майбутнім, а потім він зайшов у заднє приміщення магазину та запропонував міс Мастерс пообідати з ним у французькому ресторані Пульпата, де все ще можна було замовити червоне вино під час обіду, попри зусилля федерального уряду. Міс Мастерс погодилася.

– Вино змушує мене почуватися трохи шокованою, – сказала вона.

Мерлін розсміявся про себе, порівнявши її з Кароліною, а точніше не порівнявши. Бо ніякого порівняння просто не могло бути.

II

Містер Мунлайт Квіл, не дивлячись на всю свою загадковість, екзотичність та воістину східний темперамент, був все ж рішучою людиною. І саме з рішучістю він підійшов до розв’язання проблеми свого розгромленого магазину. Якби він не зробив витрат, що дорівнювали б початковій вартості всього магазину, – крок, на який з певних приватних причин він не хотів йти, – йому було б неможливо далі продовжувати справу з «Мунлайт Квіл», як раніше. Існувало лише одне рішення. Він негайно перетворив свій заклад із книгарні, що торгувала новинками, у букіністичну книгарню. Пошкоджені книги були переоцінені і їх вартість знизилася від двадцяти п’яти до п’ятдесяти відсотків. Назві над дверима, що вилася зміїною вишивкою і колись світилася так нахабно яскраво, було дозволено потемніти й придбати невимовно розпливчастий колір старої фарби, а також, маючи сильну схильність до церемоніалу, власник навіть зайшов так далеко, що придбав дві фески з червоного фетру, – одну для себе та одну для свого помічника Мерліна Грейнджера. На додаток, він дав своїй борідці можливість відрости, допоки вона не стала нагадувати пір’я з хвоста старого горобця, і замінив свій франтуватий діловий костюм на одіяння з блискучої тканини.

Насправді протягом року після катастрофічного візиту Кароліни до книгарні, єдиною особою, що зберегла хоч якусь подобу актуальної сучасності, була Міс Мастерс. Міс Мак-Кракен пішла слідами містера Мунлайта Квіла і перетворилася у нестерпну нечупару.

Мерлін теж від почуття, що являло собою поєднання лояльності та недбайливості, дозволив своїй зовнішності набути вигляду занедбаного саду. Він прийняв червону фетрову феску як символ свого занепаду. З часів своєї юності він був відомий як «модник», починаючи з дня закінчення технічного училища у Нью-Йорку, де його знали як відвертого поціновувача доброго стану одягу, волосся, зубів і навіть брів, і де він навчився корисного мистецтва складання чистих шкарпеток носок до носка і п’яти до п’яти в конкретній шухляді своєї шафи, яка була відома як шухляда для шкарпеток.

Ці речі, як він відчував, допомогли йому завоювати своє місце серед величної пишності «Мунлайт Квіл». Через це він не став виробником «скринь, корисних для зберігання речей», чому він затамувавши подих був змушений навчатися в технічному училищі, і не продавав їх усім, хто мав необхідність у таких скринях, – цілком можливо, власникам похоронних бюро. Проте, коли прогресивна «Мунлайт Квіл» стала антикварною «Мунлайт Квіл», він вважав за краще поринути разом з нею, і тому дозволив своїм костюмам невпорядковано збирати пил з повітря, і став нерозбірливо кидати шкарпетки в шухляду для сорочок, шухляду для спідньої білизни і навіть взагалі повз шухляди. Не рідко у його новій недбайливості ставалося так, що він відправляв до пральні чистий одяг, якого він жодного разу не вдягав, – така собі звичайна ексцентричність збіднілих парубків. І це все відбувалося у присутності його улюблених журналів, які в той час були ущент наповнені статтями успішних авторів, спрямованими проти жахливого нахабства приречених на бідність, зокрема такого, як купівля придатних для носіння сорочок та м’яса доброї якості, і того, що вони віддавали перевагу серйозним інвестиціям в ювелірні прикраси, а не вкладам у поважні банки під чотири відсотки.

Це справді був дивний стан справ, прикрий для багатьох гідних і богобоязливих людей. Вперше в історії республіки майже будь-який негр на північ від Джорджії міг отримати здачу з доларової банкноти. Але оскільки в цей час цент швидко наближався до купівельної спроможності китайського убу і ставав такою річчю, яку ви лише час від часу випадково отримували після сплати безалкогольного напою, та міг використовуватися лише для з’ясування вашої точної ваги, це, мабуть, не було таким вже дивним явищем, як може здаватися, на перший погляд. Однак, для Мерліна Грейнджера це був занадто дивний стан речей, щоб спонукати його здійснити той крок, який він здійснив – небезпечний, майже мимовільний крок, запропонувавши міс Мастерс «руку та серце». Більш дивно, що вона прийняла його пропозицію.

Це було в суботу ввечері в ресторані Пульпата, і пропозиція виникла за пляшкою води вартістю в 1,75 долара, що була розведена вином.

– Вино змушує мене почуватися трохи шокованою, а вас? – весело запитала міс Мастерс.

– Так, – відповів Мерлін розгублено. А потім, після тривалої й значущої паузи: – Міс Мастерс… Олівія, я хочу вам щось сказати, якщо ви вислухаєте мене.

Шок міс Мастерс (яка здогадувалась, що відбувається) зростав, поки не стало здаватися, що незабаром вона зазнає удару електричним струмом від власних нервових реакцій. Але її «так, Мерлін» прозвучало без жодних ознак або проблисків внутрішнього хвилювання.

Мерлін ковтнув повітря, яке випадково виявилося в його роті.

– У мене немає грошей, – сказав він тоном серйозної заяви. – У мене зовсім немає грошей…

Їх очі зустрілися, злилися та стали туманними, мрійливими й красивими.

– Олівіє, – сказав він їй, – я тебе кохаю.

– Я теж тебе люблю, Мерлін, – відповіла вона просто. Може візьмемо ще одну пляшку вина?

– Так, – вигукнув він, і його серце швидко забилося. – Ти маєш на увазі…

– Щоб випити за наше заручення, – сміливо перервала вона. – Нехай воно буде недовгим!

– Ні! – ледь не закричав він, зі злістю опустивши кулак на стіл. – Нехай воно триватиме вічно!

– Що?

– Я маю на увазі… о, я бачу, що ти маєш на увазі. Ти маєш рацію. Нехай воно буде недовгим. – Він засміявся і додав: – Я помилився.

Після того, як було подане вино, вони детально обговорили цю справу.

– Спочатку нам доведеться зайняти маленьку квартиру, – сказав він, – і мені здається…, боже, я знаю, що в будинку, де я живу, є саме така – одна велика кімната, невелика кухня з гардеробною і можна користатися ванною кімнатою на цьому ж поверсі.

Вона радісно плескала в долоні, і він подумав, наскільки вона гарна насправді, тобто верхня частина її обличчя, а от від носа донизу воно виглядало дещо неприродно. Вона продовжувала захоплено:

– І як тільки ми зможемо собі це дозволити, ми візьмемо справжню велику квартиру з ліфтом та консьєржкою.

– А після цього – будиночок за містом… і машина.

– Я не можу собі уявити нічого гарнішого. Ти можеш?

Мерлін на мить замовк. Він думав, що йому доведеться відмовитися від своєї кімнати на четвертому поверсі. Але це вже не мало значення. За останні півтора року, насправді з моменту відвідування Кароліною «Мунлайт Квіл», він більше її не бачив. За тиждень після цього візиту її світильники більше не засвічувались – темрява, що зайняла простір, здавалося, сліпо втупилася у його незавішене вікно, що завмерло в очікуванні. Потім нарешті світло з’явилося, але замість Кароліни та її відвідувачів воно висвітило звичайну родину – маленького чоловіка зі щетинистими вусиками й жінку з повними грудьми, яка проводила вечори, погладжуючи себе по стегнах та розкладаючи пасьянси. Через два дні Мерлін остаточно опустив завісу на своєму вікні.

Мерлін не міг уявити собі нічого гарнішого, ніж будувати своє життя з Олівією. Буде котедж у передмісті, котедж, пофарбований у синій колір, лише на один клас нижче, ніж котеджі з білою ліпниною і зеленим дахом. У траві навколо котеджу будуть розкидані іржаві садові інструменти, стоятиме розбита зелена лавка та плетена дитяча коляска зліва. А навколо трави, дитячої коляски та самого котеджу, навколо всього його світу були б обіймаючи руки Олівії, трохи міцніші, ніж руки «нео-олівійського» періоду, котрий настане, коли її щоки почнуть тремтіти під час ходи, так злегка, від занадто інтенсивного масажу обличчя. Зараз він чув її голос, зовсім зблизька:

«Я знала, що ти збираєшся сказати це сьогодні ввечері, Мерлін.

Я помітила…»

Вона помітила… Аж раптом він задумався, скільки всього вона ще могла помітити. Чи могла вона помітити, що дівчина, яка прийшла на вечірку у супроводі трьох чоловіків і сіла за сусідній стіл, була Кароліна? Чи могла вона це помітити? Чи могла вона помітити, що спиртні напої, що принесли із собою ті чоловіки, були набагато міцніші, ніж червоні чорнила Пульпата, розбавлені втричі?

Мерлін дивився, затамувавши подих, напівчуючи крізь ефір, наповнений іншими розмовами, тихий, ніжний монолог Олівії, який звучав так, наче вона була наполегливою медоносною бджолою, що висмоктувала всю солодкість зі своєї пам’ятної години. Мерлін дослухався до дзвону шматочків льоду та тонкого приязного сміху всіх чотирьох, – і сміх Кароліни, який він так добре пам’ятав, його розворушив, підняв, та владно покликав його серце до її столику, куди воно слухняно пішло. Він міг бачити її досить чітко, і йому здавалося, що якщо за останні півтора року вона і змінилася, то лише трохи. Можливо причина була у тому, як падало світло, бо її щоки трохи запали, а очі стали менш яскравими, бо може вона більше плакала в цей час? Але тіні, як і раніше, були дуже густими в її рудому волоссі; її рот все ще натякав на поцілунки, як і профіль, який іноді спадав йому в очі перед рядами книг, коли в книгарні були сутінки, а багряна лампа вже не сяяла.

І вона пила. Потрійний рум’янець у її щоках змішався з молодістю, вином та прекрасною косметикою – це він міг сказати напевне. Вона жартувала з молодим чоловіком, що сидів зліва від неї та з дорідним чоловіком, що сидів праворуч, і навіть зі старим навпроти неї, бо останній час від часу вимовляв разючі та м’які докірні заперечення іншого покоління. Мерлін почув слова пісні, яку вона періодично наспівувала…

Пальцями клацни, та дивись уважно,

Як прийшов вже – на місток ступай відважно…

Дорідний чоловік наповнив її келих яскравим бурштином. Офіціант після кількох подорожей до їх столу і безлічі безпорадних поглядів на Кароліну, яка веселилася, ставлячи безглузді питання щодо соковитості цієї чи іншої страви, нарешті зумів отримати щось подібне до замовлення і поспішив зникнути…

Олівія говорила до Мерліна…

– Коли ж тоді? – запитала вона, її голос трохи затьмарився від розчарування. Він зрозумів, що тільки що відповів «ні» на якесь питання, яке вона йому задала.

– О, ну колись.

– Невже тобі… байдуже?

Досить виражена болісність у її запитанні повернула його погляд до неї.

– Якнайшвидше, люба, – відповів він з дивовижною ніжністю. – Через два місяці – у червні.

– Так скоро? – Її радісне збудження цілком забрало її подих.

– О так, я вважаю, нехай буде червень. Нема жодної потреби чекати.

Олівія почала удавати, що два місяці справді занадто короткий час, щоб вона підготувалася. Хіба він не поганий хлопчик! Хіба він не занадто нетерплячий! Ну, вона б показала йому, що він не повинен бути з нею занадто швидким. Дійсно, він був такий наполегливий, що вона точно ще не визначилась, чи взагалі варто виходити за нього заміж.