– Братство вважає за можливе запропонувати вам… – Авраал виразно вигнув брову. – Запропонувати вам деякі умови співпраці.
Обличчя мисливця на драконів, як і раніше було кам'яним. Він не зовсім розумів, до чого хилить старий.
– Ви вмієте здивувати. – Швидко уточнив Адвар. – А яка буде оплата?
– Золото циганів. – Розсміявся Авраал.
– Як щодо додаткових умов? – З тією ж холоднокровністю продовжував Адвар.
– Я вас слухаю!
Адвар піднявся зі стільця і почав ходити по кабінету – десять кроків до стіни і назад. Думки в його голові кружляли. В житті кожного мисливця рано чи пізно настане момент, коли доля підсовує велику здобич. На мить він уявив, як його караван, навантажений золотом, повертається додому.
– Пастка? Та і біс з нею! Один раз живемо. Під цю справу можна зібрати всіх своїх людей. Заробити цілий стан. – Адвар обірвав течію своїх думок, рішуче труснув кучерями і почав загинати пальці.
– Перше – в індусів міцні щити. Мені потрібні стріли і списи.
– Ви їх отримаєте. – З легкістю погоджувався Авраал.
– Друге – кілька возів з їжею, я не хочу шукати їжу в джунглях.
– Скільки завгодно.
– Третє – коней.
Старий все так само кивав на знак згоди.
– Я б хотів, щоб у договір був внесений ще один пункт.
– Складіть список. Четверта умова буде?
Різко зупинившись, Адвар зробив крок до столу, сперся обома руками на край, нахилився, дивлячись прямо в очі Авраала, і окремо вимовив:
– Четверте – Ваш перстень.
– Візьміть. – Пробурмотів батько Авраал і, знявши з пальця кільце, шпурнув його на стіл. – Все за списком вам дадуть. Я забезпечу вас всім необхідним, і пам'ятаєте, – голос Авраала зміцнів, – всі наші домовленості ви зобов'язані зберігати в таємниці. Інакше…
– Можете не пояснювати. – Вчасно зупинив його мисливець. – Я ще не з'їхав з глузду, щоб нажити собі ворога в обличчі Братства.
Адвар випрямився, двома пальцями взяв перстень та помилувався його красою. В темній кімнаті складно було розгледіти всі деталі. Він засунув його в кишеню на грудях і поплескав по ньому.
– Адвар, вас проводять. Всього доброго та удачі!
Ледве двері за мисливцем закрилися, як в протилежному кутку, з темряви зробив крок Агіас. Його суворе і владне обличчя було напружено.
– Ти все чув, Агіас? – Тихо запитав Авраал.
– Кожне слово. Він клюнув. – Стримано сказав кантрі чернець.
– Це було не важко. – Досить, усміхнувся Авраал. – Я досі можу керувати людьми.
– Мене турбує один момент.
– Дітар?
Агіас кивнув.
– Я теж його чекаю.
– Дозорці приносять тривожні звістки. Індуси заворушилися. Якщо вони почнуть прорив до того, як…? – Чернець був стривожений.
– Агіас, у мене сьогодні напрочуд гарний настрій. – Несподівано посміхнувся Авраал. – А коли в мене гарний настрій, мені на думку спадають чудові ідеї.
– А, якщо в мисливців вийде дістатися до золота циганів?
– Зараз вони знаходитимуться між нами і ними, а коли прийде час, ми зробимо індусам подарунок. Несподіваний сюрприз у вигляді одного самовпевненого мисливця на драконів і трьох сотень шибеників на додаток. Думаю, Міланос буде щасливий, дізнатися, хто забрав з-під його носа золото. – І відкинувшись назад, Авраал досить розсміявся. Агіас теж посміхнувся.
– Це і в правду відмінна думка. – Погодився чернець зі старим. – А, якщо за зло платити добром?
– Плати за зло по справедливості, а за добро плати добром.
Глава 50
"Страх втрати іноді більше за її цінність".
Заповідь П'ятдесята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Дітар і брати – близнюки Орхан і Осман, залишилися недалеко від тих місць, де стояла армія Ашоки, яка зараз попрямовувала додому. Вперше, за довгий час вони були по-справжньому вільні. Ніяких більше стражників, ніяких режимів і ніяких стін. Вони ночували просто неба і живилися скромно. Дітару потрібен був час відновитися. Переважно, його можна було спостерігати сидячим на траві з схрещеними ногами, складеними в замок руками і закритими очима. Він роздумував про різні речі, пов'язані з його життям, і про життя в цілому:
– Одна війна залишилася за спиною, а скільки їх попереду?
– Ми знаємо, що попереду битва буде довгою. Але завжди пам'ятаємо, що, незалежно від того, які перешкоди нас зустрічатимуть, ніщо не зможе стати на шляху Братства. Брати тренувалися володінню зброєю. Два ченці посеред великого поля розмахували мечами. Орхан завжди отримував ногою в живіт, тому що не міг засвоїти один прийом. Його брат сміявся.
– Що з тобою? Ти хоч пам'ятаєш, як меч тримати? – Підбурював Осман.
– Довгий твій язик тебе в могилу зведе, братик!
Вони обоє сміялися. День був дуже теплим і сонячним, відчуття легкості і простору їм дуже подобалося. Босі ступні торкалися ніжної трави, яка покірливо схилялася. Крок за кроком брати рухалися, то атакуючи, то відбиваючи удари. М'язи напружувалися, по венах пульсувала кров, серце билося сильно і впевнено, а легені жадібно вдихали кожен ковток повітря. Все це надавало особливого настрою.
– Ну, ще раз! – Осман атакував брата.
Легкими, короткими кроками він наближався до свого, опустивши меч нижче грудей. Орхан вирішив атакувати, стиснувши рукоять, він понісся назустріч. Мечі зіткнулися, кінець клинка Османа прагнув прямо до серця, але Орхан відбив удар і з правого боку завдав нового братові. Той був спокійний і впевнений в своїх рухах. Бачачи відстань, на якій знаходився його супротивник, він встиг передбачити, як близько пройде меч. Один крок назад, прогин спини і удар Орхана промайнув мимо.
– Очі потрібні не лише, щоб дівчаток роздивлятися, Орхан. – Сміявся його брат. – Дивися, де ти і де я, рухайся, не стій стовпом.
– Вже краще дивитися на дівчат, чим на твою пику. Ти сам стеж у обидва ока, а то залишишся з діркою в животі.
Він накинувся на Османа, заніс меч над головою. Клинок заблищав на сонці, і лезо зверху опускалося на голову Орхана. Стрибок назустріч Османові, і той впав на землю, відлетівши на метр або два. Потужний удар ногою в живіт втихомирив запал ледачого братика. Він це робив не зі зла, він любив брата і хотів йому допомогти стати сильніше. Підійшовши, він протягнув руку.
– Відпочив? Вставай, ще не вечір, встигнеш ще поніжитися на травичці!
Осман не ображався, він з посмішкою взяв руку і звівся на ноги.
– Так, це було спритно. Вважай, що тобі повезло!
Вони обоє вибухнули сміхом.
Орхан дуже любив ходити в таверну і витрачати їх заощадження, а Осман постійно шукав спосіб заробити більше, оскільки мав великі плани на майбутнє. Осман хотів відкрити свою школу бойового мистецтва, але Орхан не розділяв цих інтересів. Йому було цікавіше витрачати купу золота в тавернах, гуляти з панночками і вплутуватися в бійки. Алкоголь і бої на мечах несумісні, можливо, тому він був хороший в першому і поганий в другому.
Недалеко від того місця, де вони влаштували собі стоянку, було маленьке селище, яке сформовано переважно торговцями, що проїжджають мимо. Там часто щось купували або продавали, а потім залишалися на ночівлю. Невелике містечко будувалося навколо торгової площі, на яку приїжджали люди за товаром. Пагорби оточували місцевість і оберігали поселення від недругів або розбійників. Натомість, варвари вміло нападали на торговців, які слідували шляхом через це селище.
Ченці теж приходили сюди. Осман роздивлявся торгові прилавки зі зброєю, насолоджуючись майстерністю викованих клинків.
– Гарний меч – це половина перемоги. – Часто говорив він. Ходячи з ряду в ряд, від одного торговця до іншого, і з кожним заводив бесіду.
– З якої сталі ця зброя? – Запитував Осман. – Скільки хочете за цей?
Торговці відповідали на всі його питання, але він так нічого і не купував. Грошей на це в нього не було. Орхан же проводив час в місцевих закладах і спілкувався з людьми про життя і пригоди.
– Він був дуже здоровим, як два мої зрости. Мчавши на мене своїм лобом, він хотів мене докінчити. Але я був на чеку, і встиг схопити його за бивень і завалити на бік. – Розповідав Орхан. – Цей слон пошкодував, що зв'язався зі мною.
Хтось вірив йому, а хтось ні, але його історії приковували увагу багатьох, і це було єдиною розвагою для них у ті дні. Поки брати байдикували, Дітар шукав особливі трави, і робив з них відвар. Дивно, але буквально два-три дні і результат був відчутним. Трави прискорюють процес відновлення. Запах у цього відвару був жахливим, і брати часто скаржилися на це, але бачачи, що Дітар нестримно набуває колишньої форми, втихомирили своє невдоволення.
Одного дня на торговій площі сталася суперечка. Торговець намагався відправити свій караван на захід, але його люди відмовлялися їхати у дорогу. Вони казали йому про розбійників, які зробили частішими свої напади.
– Розбійники були завжди, і ви завжди ходили цим шляхом. – Умовляв їх торговець.
– То було тоді, а тепер усе інакше. Кажуть, що їх стало більше, і тепер вони грабують частіше.
– А може, ви просто хочете більше грошей. Я вам мало сплачую?
– Якщо в тебе є зайві гроші, найми людей для охорони, і нехай йдуть з нами.
Торговець замислився над цим. Втратити людей і товар було просто немислимо, але, щоб протистояти натовпу розбійників, потрібна була охорона. Золота, щоб найняти двадцять чоловік у нього не було, але де знайти двох – трьох чоловік, які будуть як армія?
– Добре. – Погодився він зі своїми людьми. – Якщо ви такі боягузи, я найму людей для вашого захисту.
– От як знайдеш, тоді і клич. – Вони пішли і залишили торговця в роздумах.
Торговця звали – Дан, і він заробляв на життя тим, що скуповував різний товар, в основному тканини і посуд, і відправляв в сусідню провінцію, щоб продати. Дан міг довгий час нічого не купувати і нічого не продавати, кажучи, що ще не час. Терпіння і холоднокровність дозволяли йому чекати вигідного моменту, і купувати товар за такою низькою ціною, що, продавши його, він тут же ставав багачем. Гроші до нього приходили легко, і він також легко з ними розлучався.
Витрачати їх у цьому невеликому поселенні було особливо ніде і він, як і багато хто, витрачав їх у тавернах на випивку і жінок. В одному такому місці він почув історію про ченців, які не мали рівних у бою, і якраз влаштувалися в цих краях. Недовго думаючи він почав розшукувати їх. Дан сказав, що хоче найняти їх на роботу, і попросив кожного знайомого передати це загадковим воїнам. Наступного дня вже в кожному кутку гуділа новина про те, що Дан, хоче дати роботу ченцям, і шукає їх.
Коли Дітар знову прийшов на ринок за травами, ця новина не змогла пройти повз його вуха. Старий торговець лікарськими травами відразу йому все розповів.
– Синок. – Звертався до Дітара старий. – Ти ніби заробіток шукав?
– Так, і досі шукаю. – Відповів чернець.
– Ти його шукав, а він сам тебе знайшов. – Засміявся чоловік.
– У вас є для мене якась справа?
– В мене немає, але один господар шукав тебе. Ім'я його Дан, він багатий торговець. Ти зможеш зайти в таверну і передати, що ти той, кого він шукає.
– Цікаво. Яку роботу він може мені запропонувати?
– Я всього не знаю. Знаю тільки те, що йому потрібна охорона для каравану.
– На роль вартового я цілком підійду. Спасибі, батько.
Дітар подякував старому і пішов в те місце, куди порадив йому продавець трав. Ця таверна була близько, і її було легко знайти. Зайшовши в середину, він запитав місцевого:
– Мені потрібна людина на ім'я Дан, він мене шукає.
Він нічого не відповів, лише через плече Дітара гучним свистом кликнув когось. Чоловік середнього віку, що сидів за столом, встав і попрямував до ченця. Це і був Дан. Він був не високий, з опуклим животом і довгими вусами. Довгий халат його волочився по підлозі. Підійшовши до Дітара, він заговорив першим.
– Вітаю тебе. Я шукаю воїнів, які могли б супроводжувати мій караван. За це я сплачую хороші гроші.
– Гроші може і хороші, але в якій кількості ти платиш? – Запитав Дітар.
Чоловік дістав з кишені мішок, набитий монетами, і сказав:
– Я готовий віддати половину цього мішка.
Це була хороша сума, але Дітар щось запідозрив:
– Плата гідна. – Сказав чернець. – Але чи гідна робота? Якщо твоєму каравану потрібний захист, то хотілося б дізнатися від кого захищатися.
– Нічого особливого. Мої люди злякалися зграю розбійників і тому мені потрібен хтось вправний для їх спокою.
– Зграя розбійників не велика біда.
Торговець злегка посміхнувся. Угода вийшла дуже вигідною. Такі воїни і за такою ціною. Вони впораються з будь-якими розбійниками і впевненість в тому, що товар буде в безпеці гарантована. Розповівши це, чернець міг попросити більш високу плату, але не зробив цього. Дітар розумів, що справа не зовсім чиста, але це був єдиний варіант заробітку, щоб потім покинути це місце і попрямувати у бік Монастиря.
– Добре. – Сказав чернець. – Я згоден. Нас буде троє. Як закінчимо – залишиш нам коней.
Дан зробив схвальний кивок головою.
– Коли ти збираєшся відправляти свій караван?
– Раз ти згоден, то не бачу сенсу зволікати. Я сьогодні ж накажу людям все вантажити, і завтра вирушайте.
– Тоді чекай нас завтра на світанку.
Їх розмова закінчилася і обоє відправилися готуватися до походу. Дітар думав, чи вистачить йому сил, щоб битися з розбійниками, оскільки рани ще нагадували про себе. Але він був вартовим Білокам'яного селища, і роль захисника йому була близька. Ще з вечора, він зібрав свої речі і наточив свій меч. Цієї ночі він спав мало, за пару годин до світанку він вже був на ногах і будив близнюків.
– Збирайтеся Орхан і Осман. – Штовхнув він ногою в бік, тіло. – Ми йдемо через дві години.
Брати розплющили очі і потягнулися.
– На нас хтось знову напав? – Запитав сонним голосом Осман.
– Не зовсім. Нам запропонували дуже вигідну роботу. Ми повертаємося додому.
Брати зраділи, почувши таку новину.
– Слова "вигідна робота" мені подобаються, а ось "додому", не дуже. – Як завжди відбувся жартами Орхан.
Осман оцінив жарт брата гучним сміхом.
– Чи не цього ми чекали? – Запитав він.
В такому піднесеному і веселому настрої вони збирали свої речі та їжу, що залишилася. Дітар використав останню порцію своєї мазі, і втер її в те місце, де нещодавно була зяюча рана. За п'ять днів все затягнулося. Він був впевнений, що зможе битися, і чекав з нетерпінням можливості це перевірити.
Місяць сховався за небосхилом і поступився ранішньому сяйву сонця. Потік світла розтікся по земній гладі, заглядаючи в кожен куточок. Звіри і птахи прокидалися, тиша ночі змінилася на звуки ранішньої природи. На торговій площі було вже шумно. Індуси бігали з мішками, верблюди гидливо спостерігали за тим, як на них нагромаджували важку поклажу. Дан керував процесом.
– Обережно з цим. Це крихкий товар! – Кричав він. – Це ти не туди поніс, поклади його тут.
Ченці прибули вчасно і чекали відправлення. Через кілька хвилин всі були зібрані і люди повистрибували на своїх коней та верблюдів. Дан віддав останні вказівки, і караван вирушив у свою дорогу на схід. Він підійшов до своєї людини, яка, очевидно, була його правою рукою і передав йому мішок з монетами, та щось шепнув на вухо. Той кивнув головою і сховав мішок до кишені. Десять верблюдів, навантажених різними товарами, помічники купця і троє ченців, все це повинно було прибути в Уджайн через чотири дні. Якщо, звичайно, на шляху їм не зустрінуться розбійники.
Покинувши місто і його околиці, група рухалася на схід повільним, але впевненим кроком. Ченці їхали верхи на своїх конях. Орхан опускав ніс і іноді засинав. Він трохи не падав з сідла, зісковзуючи вниз. Коли це відбувалося, він різко прокидався і хапався руками за поводи, що допомагало йому втриматися на коні. Його брат просто дивився на всі боки і вивчав місцевість. Вздовж дороги росла висока трава, серед якої зрідка виднілися дикі квіти. Високі дерева, сукупність яких утворювала ліс, в ньому мешкали різні тварини. Безхмарне блакитне небо, що покривало землю, тягнулося над головою. Іноді можна було помітити антилоп, що пасуться вдалині і мавп, що скачуть з гілки на гілку. Дітар їхав поряд з торговцями і слухав їх розмову.
– Нарешті знайшлася робота, за яку добре заплатять. Ці розбійники – велика проблема. – Говорив один з них.
– Дуже сподіваюся, ми їх не зустрінемо, а якщо і зустрінемо, то у нас є охоронці. – Посміхнувся інший.
– Так, вони забезпечать охорону нам і нашому товару. Адже ці магічні штучки дуже важливі.
Дітар все слухав бесіду і краще розумів, що відбувається.
– Не такий вже і простий цей Дан, не лише тканинами торгує. – Думав чернець. – Магічні предмети – цікавий товар, але не простий. І розбійники мабуть не така і дрібниця, якщо про них так часто кажуть.
Розмова тривала:
– Ми зможемо добре заробити на продажі цих магічних брязкалець Гільдії торговців.
– Так, і найкраще в цьому те, що не треба ділити прибуток з цим Даном. Його товар нам грошей не приносить, а про наш товар йому знати не обов'язково.
– І ми за раз зробимо дві справи. Відвозимо добро цього скнари, і заразом продаємо свій товар.
– Хмм. – Замислився Дітар. – Так торговець і не в курсі того, чим займаються його люди за його спиною. Як би нам не потрапити у великі неприємності через цей товар.
Перші три дні пройшли на диво тихо і нудно, караван рухався непоспішаючи, двічі на день, влаштовуючи зупинки, щоб поїсти самим, і нагодувати та напоїти худобу. Ночували хто як. В кого були намети, ті ховалися в них від нічного вітру, ті, в кого було тільки ковдри, лягали біля багаття і засинали під зірками. Ченці спали по черзі, хтось завжди повинен був охороняти табір. Свою роботу вони виконували відмінно, їх зброя завжди була при них, а очі пильнували. На третю ніч була черга Османа.
Поки його брат спав міцним сном, він ходив поблизу, дивлячись на нічне небо.
– Ми повертаємося в Монастир. Завтра ввечері ми вже будемо на місці, і все пройшло легко. – Думав він. – Хотілося б, звичайно пригод, але і спокійна робота теж добре.
Він дістав свій меч і почав відпрацьовувати різні прийоми. Він був чудовим бійцем, і азарт битви його сильно надихав. Дітар не спав. Він був впевнений, що ця подорож не пройде гладко. Те, що розбійники ще не напали, означало тільки одне, що вони вже зовсім швидко зроблять це.
З одного боку він хотів запобігти нападу, а з іншого прискорити його. З такими думками його свідомість відійшла до сну і прокинулася лише з першими променями світла, що били в очі.
Наступний день почався як завжди. Ченці розбудили всіх дуже рано, і торговці стали збирати свої пожитки і пакувати свої хустки та ковдри в мішки. Був влаштований невеликий сніданок і відразу після цього шлях був продовжений. Залишалося лише півдня шляху, може трохи більше.
Загін верблюдів і наїзників слідував по своїй стежці до місця призначення. Помічники Дана, вже потирали долоні від передчуття прибутку. Караван просувався по лісовій місцевості, і ченці були на чеку, оскільки такі дерева могли служити відмінним прикриттям для розбійників. Але на подив крім мавп, їм ніхто не попадався на очі. Ліс закінчувався і стежка, яка виводила із гущавини, йшла до кам'яної скелі. Великі валуни розкинулися серед поля, високі та порослі мохом. Дорога вела крізь цю кам'янисту фортецю.
Дорога була вузька, метра три завширшки, але з часом вона стала просторіша і привела їх на велику кам'яну галявину. Не встигли вони вийти на неї, як перед ними з'явився озброєний натовп. І товар, і купці, і ченці потрапили в засідку. Загін розбійників взяв у кільце весь караван.
– Ти знаєш що робити?
– Краще вам не висовуватися, зараз час моєї роботи. – Відповів Дітар.
Перед ченцем і його двома друзями стояли двадцять чоловік, і ватажок почав розмову:
– Віддавайте все, що у вас є, або помрете.
– А що, якщо в нас нічого для вас немає? – Запитав їх Осман.
– Якщо у вас немає нічого, то ми заберемо ваші життя.
Торговці були сильно злякані. Вони тільки дивилися, то на ченців, то на грабіжників.
– Ти можеш підійти і взяти моє життя, але я не впевнений в тому, що в тебе вийде.
В розбійників закінчувалося терпіння. Залишати в живих вони все одно нікого не планували.
– Та хто ви такі? – Крикнув ватажок банди, розуміючи, що зараз все йде не по його плану. – Вам жити набридло?
Відповіддю йому був постріл з лука прямо в око. Він впав намертво. Орхан навіть не дав йому договорити. Він дуже добре володів луком, навіть краще за свого брата і бойового друга Дітара. Орхан, ще в Тигровому селищі почав проявляти чудеса володіння луком, а ось у рукопашному бою рівних не було його братові Осману. Бандити не стали чекати і кинулися на караван. Але стріли досягали їх швидше. Не встигли озирнутися, як їх число скоротилося до тринадцяти. Дітар різав бандитів.
Дивлячись на те, як він рухався, складно було сказати, що зовсім нещодавно він лежав з раною в грудях. Розбійників ставало все менше і менше. Двоє, все ж дісталися до своєї мети. Один з помічників Дана, вже лежав на землі і був придавлений величезним бандитом. Він кричав, і з його рота слина стікала на обличчя бідного хлопця. З того ж рота потекла кров. Торговець виявився не так простий, і, витягнувши з чобота свій ніж, встромив його в легеню нападаючому.
Розбійники не намагалися забрати товар Дана, вони мітили до мішків торговців, в яких були магічні предмети. Бандити знали, хто і що перевозить. Все виглядало дуже дивно і вказувало на те, що хтось їх проінформував.
Головорізів залишилося п'ять, вони намагалися втекти, але закінчити бій з ченцями можна було тільки в двох випадках: вбити або померти. Розбійник встиг крикнути фразу одному з торговців, яка дуже притягнула увагу Дітара :
– Ми так не домовлялися.
Це був один з помічників Дана. Він був з ними весь цей час і здавався тихим і сором'язливим хлопцем. Йому було років двадцять, не більше, всі йому довіряли. Торговець тікав у метушні, разом з мішками.
– Ось так поворот. – Подумав чернець.
Брати добили останнього бандита, і всі зітхнули з полегшенням. Дітар повідомив про те, що дізнався, головному торговцеві.
– Твій друг пішов разом з двома мішками. – Сказав чернець, і витер долонею піт із лоба.
– Ви повинні повернути наш товар, ви були найняті охороняти його, а зараз він вкрадений. – Він почав лаятися. – Повернути! Чуєш мене!
– Що було в мішках? – Наполегливо перепитав Дітар.
– Нічого. Тебе це не стосується!
– Якщо ви хочете його повернути, то скажіть, що пропало. – Продовжував Дітар.
Торговцеві не подобався такий результат подій, але нічого поробити він не міг, тому мовчки схиливши голову, заліз на свого верблюда.Трупи розбійників залишилися на дорозі.
– Нехай ті, хто їхатимуть за нами, бачать, що банди більше немає. – Думали ченці.
Караван знову вирушив у дорогу, і до ночі вони вже були в Уджайні.
Дітар підійшов до невдоволеного торгівця.
– Караван ваш дійшов до місця. Всі цілі. Пора б вже і розплатитися з нами.
– Не зовсім. – Відповідав він. – Однієї нашої людини немає. Він пропав, а договір був, що ви захищатимете всіх.
– Той хлопець, пішов сам, і я не впевнений, що він "твоя" людина.
Торговець ще більше дратувався. Сперечатися з ченцями було марно, а погрожувати їм було безумством. Він дістав з кишені мішок з монетами і, засунувши руку в нього, витягнув жменю.
– Будь по-твоєму. – Протягнув монети торговець. – Ось твоя платня.
Дітар бачив, що його намагаються обдурити. В руці було далеко не половина монет, і така зухвала брехня йому дуже не сподобалася.
– Ви не знаєте коли треба зупинитися. Якщо ви не граєте за правилами, то і я не буду. З глека можна налити тільки те, що в ньому є, не чекайте від людей прояву тих якостей, яких в них немає.
Він схопив торгівця за край сорочки, і наблизився на стільки, що відчув його тремтіння:
– Що було в тих мішках?
Він поклав монети назад в мішечок до іншого золота, і все своє багатство протягнув Дітару. Такою була його відповідь. Орхан вихопив весь мішок з монетами, який торговець тримав у лівій руці і сказав :
– Досить на сьогодні.
– Це надто багато за трьох найманців, за ці гроші можна найняти половину армії. – Пробубнів собі під ніс торгаш, відходячи у бік.
– Ти платиш нам не за те, скільки було нас, а за те скількох ми вбили.
Осман закінчив їх діалог:
– Коней я вже взяв.
– Угода закінчена. Нам треба повертатися в Монастир. – Дітар розгорнувся і разом з близнюками поскакав у інший бік.
Вони вирушили на базар, щоб оновити зброю, залишивши невдоволених торгівців позаду.