Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Заважали інші важливі справи. Так, наприклад, 19 листопада Мала рада зробила спробу розповсюдити дію «законів» УНР на Південно-Західний та Румунський фронти (тобто на територію сучасної Молдови та Чорноморський флот, що було мотивовано так: ці військові структури «тісно сполучені з командуванням та Військовим секретарством і тому суть одним цілим з територією Республіки»^[234].

«Дайош негайний мир!»

Але що важливіше, за тиждень перед історичною розмовою Порша зі Сталіним, а саме 9 листопада, уряд Винниченка «визнав потрібним негайний мир», хоча і застеріг, що заклик нових господарів Петрограда «приступити до неорганізованих переговорів <…> може потягти за собою новий захват част[ини] України ворожими австро-германськими арміями»^[235].

Що правда – то не гріх. Для послідовної політики неорганізованість – річ смертельно небезпечна. Саме тому 21 листопада Генсекретаріат зробив черговий організований крок, підтриманий того ж самого дня двадцятьма дев’ятьма есерівськими голосами «проти 8 неукраїнців» на надзвичайному засіданні Малої ради.

Учасників засідання, ясна річ, було «не дуже багато», але це не завадило провести ухвалу – «вести переговори про мир від імені Української Народної Республіки і для переговорів про тимчасове замирення вислати своїх представників на Південно-Західний і Румунський фронти; переговори в цій справі переводити з відома і по змозі в порозумінні з союзними державами» (виділено нами. – Д. Я.), які УНР не визнавали і визнавати не збиралися.

Наступного дня на обидва фронти вислали офіційних представників Генсекретаріату з відповідними повноваженнями та інструкціями^[236]. Ну а цілком і повністю «ворожим австро-германським арміям» всю Україну в організованому порядку здали менш ніж за два місяці.

Спеціально уповноваженим саме для цього «делегатам Генсекретаріату» Левицькому та Любинському доручено «зараз же виїхати до Бреста і дано відповідні інструкції, ухваливши резолюцію (див. додаток до журналу)».

Для тих, хто ще не здогадався: укладачі цитованої збірки документів спеціальною приміткою зазначили: «додатку в справі немає»^[237].

Натомість 2 грудня голова уряду УНР de facto обґрунтував суть місії Левицького—Любинського «необхідністю контролювати діяльність більшовиків»! При цьому Винниченко запевнив присутніх: по поверненні до Києва делегація «розкаже всім правду про свою участь в мирних переговорах. Ми умов миру ховати не будемо»^[238]. Ціна цим словам була такою самою, як і всім попереднім, – минуло трохи більше місяця, як українці підписали в Бресті таємну мирову угоду.

ІІІ Універсал: оголошення громадянської війни

Принципово важливий захід, реалізований 7 листопада, – ухвалення так званого III Універсалу Української Центральної Ради.

Нам неодноразово доводилося вказувати і на абсолютно незаконний, нелегітимний характер усіх без винятку таких документів, і на те, що УЦР жодного зі своїх Універсалів, у тому числі і ІІІ, не розглядала і не ухвалювала.

Це абсолютно зрозуміло із протоколу засідання Малої (а не Центральної!) ради від 7 листопада. Відкриваючи те засідання, Грушевський, насамперед, зрікся усіх попередніх урочистих і ділових обіцянок:

«Це, що ми досі вважали прерогативою Української Установчої ради, є тепер конечною потребою, котру ми мусимо задовольнити зараз (виділено нами. – Д. Я.). Після довгих міркувань і сумнівів Генеральний секретаріат прийшов до тої думки, що для того, щоби крайова власть стала справжньою фактичною властю, під нею повинна бути міцна підвалина, і такою підвалиною може бути тільки проголошення Української Народної Республіки, яка буде повноправним тілом в міцній спілці народів Росії…» «За цими словами, – читаємо в протоколі, – вибухає грім оплесків та покликів «Слава!». Овація довго лунає в залі. Всі в захопленні повставали з місць. Тільки гурт представників «меншостей» не поділяє загальної радості і стоїть мовчки і неначе понуро» (виділено нами. – Д. Я.).

«Робітнича газета». Джерело: http://irbis-nbuv.gov.ua/

Результат голосування (сухою мовою протоколу) такий: «присутніми під час голосування були 47 членів Малої ради. Не було чоловік 5–6. За Універсал було подано 42 голоси (всі українці та євреї) – проти ніхто; утримались 5: меншовики Кононенко та Балабанов, російські есери Скловський і Сараджев та представник Польського демократичного централу В. Рудницький»^[239].

З радощів центральний орган УСДРП, «Робітнича газета», негайно вмістила на своїх шпальтах текст такого-от змісту: «Прокладаємо шлях до федерації! Цією своєю роботою ми рятуємо єдність Російської держави, зміцнюємо єдність всього пролетаріату Росії і міць російської революції», хоча «в середовищі українських соціалістів не було чіткої уяви, як саме мав реалізовуватися автономістсько-федеративний принцип державного устрою у майбутній Росії». Ще б пак: «більшість українських політиків, яка була вихована на драгомановських принципах соціалізму, не бачила існування України як самостійної держави поза межами російської державності»!^[240]

Крім того, навіть в українському політичному середовищі, зокрема в лавах УПСФ, «єдності в оцінках III Універсалу <…> не було, С. Шелухін на засіданні російсько-української мирної конференції в 1918 р. сказав, що цей “історичний документ” “було складено політично незрілими людьми”».

О. Саліковський (1866–1925 рр.). Суспільне надбання

Ще один коментатор, Олександр Саліковський, у січні 1919 р. документ оцінив загалом позитивно, але відзначив, що соціальна та аграрна частини документа «сприяли посиленню анархії в Україні»^[241]. Останній висновок міністр внутрішніх справ УНР в 1920 р. зробив на підставі того, що укладачі Універсалу не забули заразом записати до документа і пункт про фактичну конфіскацію усієї земельної власності у новопосталій «державі» – надалі це називалося «перехід землі у розпорядження земельних комітетів без викупу». Це, згідно з роз’ясненням Генсекретаріату від 16 листопада, означало: «право власності переходить до народу Української Республіки, а значить від дня оголошення Універсалу дотеперішнім власникам забороняється землю продавати, купувати, заставляти, дарувати чи передавати кому-небудь у власність якими-будь способами»^[242]. Нічого, крім сум’яття, насамперед серед селян, така норма не внесла і внести не могла.

Але найважливіший негативний незворотний наслідок цього акта – «аграрний терор і руїна в сільському господарстві України», які «виникли внаслідок проголошення III Універсалом ідеї примусової соціалізації землі»^[243]. Це оцінка видатного фахівця, громадського та політичного діяча Мацієвича.

Його сучасниця, вже цитована нами Суровцева, яка в той час працювала в Ніжинському земстві, пригадувала: «Ясно, земля – народу. <…> але як її ділити, було абсолютно неясно <…> Як ділити? Усім чи безземельним? Як бути, коли хто з самих селян має більше, ніж намічалося на душу? І яка має бути норма, чи однакова по всій Україні, чи по місцевостях в залежності від урожайності землі? Було безліч таких запитань, не кажучи вже, що ні мені, ні моїм товаришам відповідь була невідома, мабуть, і в самій Центральній Раді не існувало остаточного розв’язання земельного питання. Практично ж його плутала ще справа Установчих зборів, до скликання яких все мало відкладатися. Установчих зборів ми так і не діждалися, а Центральна Рада взяла на себе розв’язання земельного закону вже аж на самому передодні гетьманського перевороту»^[244].

Без труднощів у справі підготовки такого епохального документа, сказати правду, не обійшлося. На це вказав і Микола Галаган. На засіданні УЦР (яке він датує 2 листопада і якого, як ми вже знаємо, не було і бути не могло, а було засідання МР 7 листопада), «лінія розділу йшла в головних рисах між українською більшістю членів Центральної Ради і неукраїнською меншістю. <…> Найбільш неприємно-уїдливими «общерусскими» патріотами були два жиди, Балабанов, що заступав російських соціал-демократів, і Скловський, заступник російських соціал-революціонерів. Вони намагалися зі всіх сил перешкодити тому, щоби Центральна Рада виступила в питанні перемир’я й миру від імені Української Народної Республіки як незалежної держави (виділено нами. – Д. Я.), та щоб Україна не заключила миру «коштом» Росії. Вони взагалі були проти того, щоб будь-який мир заключав хтось інший, ніж загальновизнаний російський уряд, якого тоді не було, і невідомо було, чи він коли-небудь створиться. Большевицьку Раду народних комісарів представники національних меншостей у Центральній Раді взагалі не вважали за уряд, а скоріше за яких узурпаторів, насильників і бандитів. Серед українських партій був погляд, що ту раду народних комісарів можна вважати за уряд Великоросії. Отже, в кожному разі в Центральній Раді ніхто не вважав її за всеросійський уряд (виділено нами. – Д. Я.)». Певний дисонанс вносили також і українські соціалісти-федералісти, перед якими примарою (виділено нами. – Д. Я.) стояв грізний образ Антанти; їхня позиція в цьому питанні та взагалі їхня поведінка аж надто явно й очевидно показувала, що українські соціалісти-федералісти в той час були ще сильно пересякнені загальноросійською ідеологією і що вони ще не рішались стати на становище одвертої оборони української державної самостійності»^[245].

Констатація

Саме в цей день, 7 листопада 1917 р., «одверті оборонці української державної самостійності» започаткували епоху кривавого «чорного переділу», який охопив більшу частину території сучасної України (за винятком Буковини та Північної Галичини). Кривава бійня, війна без правил, війна всіх проти всіх тривала тут рівно три роки. Припинилася вона тільки внаслідок вичерпання ресурсів для її продовження – у багатьох селах та повітах України не залишилося чоловіків старших 15 і молодших 60 років.

Саме впродовж цих останніх днів жовтня та першої декади листопада Українська Центральна Рада та утворені нею інституції свідомо заклали на найближче майбутнє підвалини принципово нерозв’язуваних мирними (а як з’ясувалося згодом, і збройними) методами конфліктів по соціальній, політичній, національній, зовнішньополітичній лініях, зокрема:

1) Усередині УНР:

– «місто – село»;

– у селі – поміж трьома основними групами селян («бідняків», «середняків», «куркулів») та всіх їх – проти поміщиків;

– у місті – поміж українською та єврейською політичними спільнотами, з одного боку, польською та російською, з другого;

– всередині умовного українського політичного табору: поміж націонал-соціалістами – з одного боку, залишками демократичних політичних сил – з другого, радикальними самостійниками – з третього;

– у місті та селі – поміж єврейською громадою – з одного боку, українською – з другого, російською – з третього.

2) Зовні УНР:

– Київ – Петроград;

– УНР – Антанта;

– УНР – Румунія;

– УНР – Польща;

– УНР – «білий» політичний рух;

– українські націонал-соціалісти – українські та російські інтернаціонал-соціалісти (більшовики).

Саме ці конфлікти, які практично миттєво перетворилися на всеосяжну громадянську війну, війну «всіх проти всіх», фальсифікатори історії нашого народу називали та продовжують називати «національно-визвольними змаганнями українського народу», або «Українською революцією 1917–1920/21 рр.».

До початку війни тоді, в листопаді 1917 р., залишалися лічені дні…

Інтернаціоналізація громадянської війни

Тим часом у Києві за урочистими вигуками забули зважити на те, що загалом у славних лавах Малої ради налічувалося 105 членів та 8 кандидатів, отже, голосів 47 її членів для ухвалення будь-якого рішення було явно не досить.

Хоча діячі вітчизняного національно-соціалістичного руху і не такими правилами нехтували, і не такі закони порушували – то яке значення мали процедурні дурниці на тлі історичного значення події, яка щойно відбулася! Аби сумнівів щодо цього ні у кого не залишилося, 10 листопада МР двадцятьма сімома голосами (!) затвердила нову форму судочинства на підвідомчій території: «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки», відкинувши при цьому альтернативні пропозиції на кшталт «іменем українського народу» або «іменем народів Української Республіки»^[246].

11 листопада Мала рада, а точніше – те, що від неї залишилося, – заклала політичні передумови для ще однієї кривавої, безглуздої війни. Того дня ухвалили створити «комісію для вироблення протесту проти насильного (виділено нами. – Д. Я.) приєднання Полісся, Холмщини, частини Волині до Польщі та проти наміру зробить те саме зі Східною Галичиною та Буковиною»^[247]. Такий протест виготовили й ухвалили 14 листопада, визнавши «недопустимим насильницьке відірвання від території Української Народної Республіки окупованих Австрією і Германією українських земель Холмщини, Підлясся і Волині»^[248].

Як можна відірвати хоч якісь частини від «території» ніким не визнаної держави, укладачі документа не пояснили. Не пояснюють цього і сучасні фахівці. Так, один з найавторитетніших, Віктор Матвієнко лише констатував: це питання «швидко стало каменем спотикання» у налагодженні двосторонніх відносин між двома країнами, тобто УНР і Польщею, проголошеною, до речі, лише через рік, у листопаді 1918 р. Як це не дивно, але шанований дослідник висловив незадоволення брутальними, імперіалістичними, антиправовими, абсолютно незаконними претензіями націонал-соціалістичного Києва до сусідів, вважаючи їх надто поміркованими. На його думку, УЦР фактично «завалила» питання про захист «українських інтересів» в «прутсько-дністровському межиріччі»; спроби Скоропадського 1918 р. виправити ситуацію, – як указує він, – зазнали невдачі^[249].

Цікаво відзначити, що радівські діячі не «завалили» надзвичайно актуальне, а головне – як ніколи своєчасне для молодої «держави» питання – про створення в Палестині «національного єврейського осередка». Попри абсолютно слушні зауваження лідера Об’єднаної єврейської соціалістичної партії Макса Шаца (Аніна, 1875–1975 рр.)), який «доводив, що Мала рада не повинна приймати… резолюцію, бо… євреї не мають жодного права на Палестину, бо перше ніж там була єврейська держава, край цей належав хананеянам; потім прийшли євреї і силою вигнали хананеян з їхньої землі, через якийсь час євреїв силою вигнав з Палестини другий народ». І взагалі, «повстаючи проти цього (британського. – Д. Я.) імперіалізму, а також боронячи національні права арабів, промовець закликав Малу раду відкинути резолюцію». Тим не менше шестеро учасників засідання проголосували «за», троє – «проти», шістнадцятеро утримались^[250].

Де в цей вікопомний момент були майже дев’яносто членів МР, назавжди залишиться таємницею.

Націонал-соціалістичний Київ та «організація» нової центральної влади

Загальне уявлення про відносини між УНР та її найближчими сусідами дає цитоване дослідження В. Матвієнка. Дослідник установив: після лютого 1917 р. і до Брестської угоди Україна «за рівнем розвитку державотворчих процесів випереджала інші регіони колишньої імперії (на нашу думку, за винятком Польщі, Фінляндії та країн Балтії. – Д. Я.) й виступала провідною силою перебудови постімперського простору на федеративних (з проголошенням УНР 7 листопада 1917 р. – конфедеративних, у сучасному розумінні цього терміна) засадах»; «Саме Україна, – вказує він, – об’єктивно мала стати осередком формування нової структури міжнародних відносин від Балтики до Кавказу з огляду на її геополітичне становище та відсутність анексіоністських намірів щодо своїх сусідів»^[251].

Мала би, але не стала. Причина проста: таку політичну інтенцію провідні кола українського національно-соціалістичного руху ані в Києві, ані в Петрограді, ані в Берліні, ані у Відні навіть не розглядали – принаймні ніяких даних про це за останні 90 років виявлено не було.

Поза тим, на думку В. Матвієнка, федералістська позиція керівництва УЦР «не дозволила Києву визнати більшовицький Раднарком у якості загальноросійської влади, а вимога сформування загальноросійського соціалістичного уряду з представників самоврядних регіонів призвела до прямо протилежного наслідку – збройного конфлікту з ленінським урядом і запрошення німецько-австрійських військ для порятунку УНР від більшовицької агресії». «…З усіх національних та обласних урядів лише Новочеркаськ, – інформує дослідник, – позитивно відгукнувся на ноту Генерального секретаріату від 25 листопада 1917 р. про формування загальноросійського однородно-соціалістичного уряду на федеративних засадах», але «<…> до початку XX ст. українці Кубані не мали міцних зв’язків із Наддніпрянщиною, тому не ототожнювали себе у національному відношенні з «малоросами», чи «українцями», історичної батьківщини»^[252].

Тепер звернімося до документів. Як свідчать протоколи засідань Малої ради, старт процесу з київського боку дав Грушевський особисто. Того дня він повідомив: «на порядку стоїть справа організації центральної влади в Росії», оскільки «народи Росії заінтересовані в тому, щоб така власть була утворена», але «очевидно, їм самим прийдеться заходжуватись коло цієї справи»^[253]. Винниченко роз’яснив: «Секретаріат пропонує свій метод»: «щоб з’єднати уряд в одне ціле, треба єднати його не з центру, що розвалюється, а з тих окраїн, що ще здорові».

Саме створений ними «однородно-соціалістичний уряд», на думку вождя українських соціал-демократів та його прихильників, може і повинен «негайно приступити до переговорів про мир»^[254]. У цьому сенсі, як зазначив згодом Галаган, «<…> становище провідних українських чинників в питанні про створення загальноросійського уряду вже цілком означилось. Центральна Рада, відбиваючи настрій переважної більшості української революційної демократії, стала на становищі, що цей уряд мав бути створений на основі принципу федерації, а склад його мав бути однородно-соціалістичний з участю в нім усіх соціалістичних партій (від большевиків до народних соціалістів включно)»^[255]. Ця позиція була офіційно підтверджена в Заяві Генерального секретаріату про відношення до Ради народних комісарів Росії 30 листопада^[256].

Полум’яний марксист Винниченко та його національна, соціалістична та «робітнича» партія забули при цьому сформулювати і для себе, і для людей відповіді на два простих питання. Перше: як утворити «однородно-соціалістичний», а людською мовою кажучи – «радикально-лівацький», уряд із тими «окраїнами» (наприклад, Фінляндією або Кубанню), де ультраліваків пробільшовицького ґатунку або не було, або де їх майже ніхто не підтримував? Друге: як можна створити «однорідний» та ще й «соціалістичний» уряд із представників «окраїн», якісно відмінних, несумісних, наприклад, за своєю соціальною структурою? Адже і донський, і кубанський устрій з давніх-давен був не чим іншим, як «вузькостановою демократією»^[257], і змінити цей порядок речей не зміг, за абсолютною неможливістю, навіть романовський режим.

Натомість устрій новопроголошеної УНР інакше як «охлократичним» назвати не можна. А «охлократія» і «демократія», нехай і «вузькостанова», – політичні системи принципово несумісні. І відомо це стало не в 1917 р., а тисячі за дві років до того, нехай навіть і з недосконалих, як за сучасними мірками, розвідок Платона та Арістотеля.

А що ці мислителі, судячи з того, що ми знаємо на 2020 р., для Винниченка авторитетами не були, надамо слово іншим. Більш гідним, тим більше, що голова ГС сам їх такими визнав.

ГРУДЕНЬ

Спроби творення націонал-соціалістичної федерації

Уже на початку грудня уповноважені Генерального секретаріату та голови УЦР Є. Онацький та М. Галаган для виконання відповідного доручення персонально Грушевського та Генсекретаріату як колективного органу, вступили в переговори про утворення загальноросійського федеративного уряду із Південно-Східним союзом, який об’єднував автономні утворення Кубані та Області Всевеликого війська Донського.

Місія Євгена Онацького

Перший безпосередній учасник процесу – Євген Дометійович Онацький, 24 роки, студент історико-філософського факультету Університету Св. Володимира, український есер, у 1917 р. завідувач секретаріату УЦР, залишив нам у спадок такі відомості.

Є. Онацький (1892–1979 рр.). Суспільне надбання

Останнього жовтневого дня 1917 р. він відбув в офіційне відрядження для проведення переговорів з політичним керівництвом Області війська Донського. У своєму «Отчете о переговорах по поручению Центральной Рады с представителями казачьих войск в Екатеринославе и Новочеркасске. Ноябрь 1917 г.» він (подаємо мовою оригіналу) писав:

«31 октября с. г. выехал я по поручению Президиума Центральной Рады в Екатеринодар с специальною миссиею выяснить, насколько казачество стоит на почве действительной федерации и хочет полной свободы внутреннего управления в каждой из областей будущей Федеративной России, или же оно, как писали в газетах и как заявляли некоторые члены общеказачьего фронтового съезда, намерено заводить свой порядок не только в областях казачьих, но и поза ними, в частности на Украине.

По дороге из газет узнал я, что Объединенное Правительство, как его называли, находится в Новочеркасске. Известив об этом телеграммою Центральную Раду, я повернул в Новочеркасск.

Первый день прошел в подыскании квартиры и знакомстве с городом и его настроениями. Насколько мог судить по отдельным разговорам, по заметкам местных газет, настроение для Центральной Рады было довольно неблагоприятно.

В «Вольному Доні» за 3 листопада поміщено було офіціальний рапорт козачьего комісара, який заставлено було з’їздом в Київі (прізвище нерозбірливе. – Д. Я.) з 2-го листопаду, в котрому говорилося, що вся влада перейшла до рук Центральної Ради, котра під час повстання гарнізону в Київі поводилась «двусмысленно». На слідуючий день в тім же «Вольнім Доні» з’явилося интерв’ю з членом з’їзду Бондаренко, в котрому також говорилося про «двусмысленное поведение» Рады, а также что Центр. Рада уклонялась от решительных действий. Считая своим долгом Члена Центр. Рады подобных выражений в официальных органах Донского Правительства, я написал письмо в редакцию «Вольного Дону», в котором осветил в должной мере политику Центральной Рады, разсказал об образовании Краевого Комитета, о политике Штаба Киевского Округа, разгром Совета Солд. Депутатов и т. д.

Однако редактор заявил мне, что письмо, возможно, не будет напечатано. На мой протест с указанием на то, что письмо является официальным опровержением официального лица, я получил ответ, что теперь такое время, когда и официальные письма могут не быть напечатаны. В дальнейшей беседе обнаружилась крайняя неосведомленность, или (нрзб. – Д. Я.) осведомленность известного порядка Редакции в украинском вопросе.

Митрофан Богаєвський (1881–1918 рр.), у 1917 р. голова Військового Кругу. Суспільне надбання

Первый мой визит в почти официальное учреждение донского Правительства произвел довольно неприятное впечатление.

Отсюда я направился к помощнику наказного атамана войска Донского Богаевскому, который, как мне было известно, был условно (нрзб. – Д. Я.) избран от Донского войска в состав Правительства Юго-Восточной Федерации.

Богаевский производит чрезвычайно симпатичное впечатление как человек своею простотою и прямотою, но как политик, он, возможно, может быть одним из наших врагов, как противник Федерации. Правда, в ответ на мое замечание, что мне известны его отрицательные взгляды на федеративное строительство, Богаевский с живостью заметил, что он далеко не враг федерации, скорее, напротив, но он думает, что понятие федерации должно еще отстояться, что оно слишком неглубоко еще проникло в народ и т. д. Если кого можно назвать противником федерации, то это Каледин, который, действительно, далеко не сторонник ея. На мой вопрос, как мыслит Донское Козачество свои отношения к Украине, Богаевский сказал, что по его убеждению, Козачеству с Украиной безусловно по дороге, но, применяя современную формулу, «постольку-поскольку», по дороге настолько, насколько Украина задалась целью спасения России и борьбы с большевизмом. В этом нам несомненно по дороге, но не дальше…

Для того же, чтобы мы могли итти («слитно»? – Д. Я.) рука об руку, между нами все должно быть ясно, совершенно ясно, чтобы не было никаких недомолвок. И он выразил убеждение, что в дальнейших наших беседах все будет совершенно ясно и почвы для недоразумений не останется… (И это тем более, что донцы, которые составляют чуть ли не половину («всіх»? – Д. Я.) казачьих войск, хотят играть решающее значение и решения будут приниматься ими если не все, то в большинстве (нрзб. – Д. Я.).

К сожалению, принужден вскоре выехать из Новочеркасска и не мог более вести беседы по этому поводу.

От Богаевского я узнал, что правительство Юго-Восточной Федерации еще не сорганизовано, что прислали своих представителей только войска Терека, Донское, Астраханское да Кубанское (временно) и Калмыки, что представители войск Оренбургского и Уральского находятся в пути, а Кубань и Горцы еще не выбрали, а Макаренко временно избран от Кубани, уехал в день нашего разговора.

Тем не менее я решил поговорить с теми членами Правительства, которые находились в Новочеркасске, и вечером отправился во Дворец Атамана, где они помещались. Здесь я увидел представителей Астраханского войска и Калмыков, с которыми я почувствовал себя в родной федералистической атмосфере. Моя миссия вызвала их удивление, так как по их мнению, тут и со мной никаких быть не может (так у тексті. – Д. Я.). Беседы наши, конечно, (нрзб.) они меня предупредили, должны носить совершенно («честный»? «частный»? – нрзб. – Д. Я.) характер, и если я некоторыя их мнения считаю нужным здесь привести, то это только потому, что они по малочисленности членов Правительства тоже имеют значительный удельный вес.

Меня спрашивали, как мы думаем поступать с будущим Петроградским Правительством, признавать его или не признавать, подчеркивая, что они представляют свои отношения только как договорныя. Из того обмена мнениями, который произошел между нами дальше, я вполне убедился в полной проникновенности их федеративной идеей. Вместе с ними я отправился в Донское Областное Правительство, где, к удивлению своему, встретил самый радушный прием и самые ясные федералистичные представления. Меня принимали как посла дружественной соседней державы. По случаю моего приезда произошло (нрзб. – Д. Я.) первое заседание Членов Объединенного Правительства, в котором приняли участие, кроме приехавших со мною Членов Правительства представители Донцов Харламов и Епифанов и представитель Терского войска Вертепов.

Приглашенный на это заседание, я изложил причины и цель моего приезда, и в ответ услышал от Вертепова заявление, что цель моего приезда является для козачества даже обидной, а со стороны Центральной Рады даже не совсем обдуманным поступком. Козачество имеет документы, исторические договоры, в которых оно заявило свое отношение к идее федерации и тем областям и народам, которыя проводят эту идею в жизнь. И сомневаться в федерализме козачества, основываясь на каких-то случайных фактах и заявлениях отдельных лиц, – на его взгляд довольно неосторожно. Сочувственные возгласы остальных членов собрания показало, что Вертепов выразил общую всем им мысль. Что мне оставалось делать? Заявить о том, что Центр. Рада, посылая меня, предвидела этот ответ, и только поэтому и послала, если бы Центр. Рада думала иначе, она бы никого не послала к козакам. Но позиция Съезда в Киеве, заявления казалось бы ответственных перед козачеством лиц и газетные известия заставили Центр. Раду искать официальные заявления авторитет. лиц, которыя могли бы успокоить встревоженные народные массы. Козачество стало на определенно федеративную почву. Правда, некоторые представители козачества и даже пользующиеся большой популярностью лица как напр., в Войске Донском Каледин, все еще стоят открыто против федерации, а другие, как Богаевский, принимают федерацию с массой всевозможных оговорок, – но огромное большинство стоит на определенно федералистической точке зрения, идя в этом, быть может, даже неожиданно для самих себя слишком далеко.

На этих днях мне пришлось побывать в Новочеркасске – столице Донского Козачества, воображаемом центре всевозможных контрреволюций: корниловщины и т. д.

Пришлось побывать как раз в то время, когда газеты плели очередные вымыслы о съезде в Новочеркасске деятелей предполагаемой контрреволюции (одне прізвище нрзб. – Д. Я.), Милюковых, Корниловых и т. д. и т. д.; о походах козаков на Харьков, Москву и т. д. В это время я находился в Новочеркасске и наблюдал жизнь Донского Козачества на месте. Что говорить, настроение определенно противобольшевистское, и если бы большевизм проявился в козачьих областях, то козаки, кажется, ничего и никого не пожалели бы, чтобы его совершенно искоренить. Это чувствуется. «В этом отношении мы ни перед чем не остановимся, говорил мне Богаевский, помощник Наказного Атамана, и мы ко всему готовы. На днях ожидается выступление в Ростове-на-Дону, и у нас за городом приготовлены тяжелыя батареи, направленныя на город. Пусть попробуют». В голове чувствовалось, что действительно, «пусть только попробуют»!

Атаманський палац в м. Новочеркаськ. Сучасний вигляд. Суспільне надбання

О Богаевском стоит отдельно сказать несколько слов. Это человек, с которым, мне кажется, приятно иметь дело и другу и врагу. Человек чрезвычайно простой и открытый, он (цей абзац перекреслений і недописаний. – Д. Я.).

Но ясно уже и другое, – козаки решительно отказываются спасать отечество от «внутренних врагов» в своих областях. Об этом определенно говорили мне как Богаевский, так и в особенности члены формирующегося теперь Правительства Юго-Восточной Федерации. Убежденные федералисты (в бытность мою в Новочеркасске принимали уже участие в этом Правительстве представители Донцов, Терцев, Астраханцев и Калмыков, – Оренбуржцы, и Уральцы находились в пути к Новочеркасску, Кубанцы и Горцы еще своих представителей не послали), они все решительно стояли на той точке зрения, что народы из частей будущей Федеративной Российской Республики должны и теперь иметь полную свободу своей внутренней жизни. Более того, когда я на основании известного мне поведения некоторых членов Общеказачьего Фронтового Съезда в Киеве и его общего (частина тексту відсутня. – Д. Я.) <…> я позволил себе усомниться, что идея… глубоко проникла в казачьи массы и… козачество может не удержаться на этой позиции и примется по старому наводить порядок в областях Российской Республики, один из Членов Правительства заявил, что мое сомнение по существу является чрезвычайно оскорбительным, что козачество имеет исторические документы, подписанные полномочными лицами от лица всего козачества, в которых они заявляли, что они твердо стали на федеративную точку зрения и что они будут всячески содействовать проведению этой идеи в других областях. Такова их позиция и с нея они не сойдут. И я вам советую, сказал он мне на прощанье, уезжайте из Новочеркасска с чистым сердцем и с твердым решением строить свои выводы не на основе отдельных фактов и эпизодов, не на основании поведения отдельных лиц, а на основании документов или заявлений, исходящих от лиц казачеством уполномоченных, каковы войсковое правительство и в особенности Объединенное правительство Юго-Восточной Федерации. Только на такой почве мы избегнем досадных недоразумений и неприятных разговоров».