Острів кохання

ЗАСПІВ

Про любов сказано все, але не всіма. Це – моє слово про кохання, його пошуки. Острів кохання – земля обітована, на яку кожен прагне потрапити. Для жінок – то сенс життя. Острів любові – один у житті. Його не можна замінити. Куди б не заносили хвилі океану долі й вири течій, ти прагнутимеш повернутися на свій острів – райський куточок і сховище від випробувань.

Це – історія Анни, яка шукає свій острів кохання. Чи знайде вона його? Це – життєпис її життєвих випробувань у бурхливій течії океану життя. Долю не оминути, навіть якщо намагатися. Долю не змінити, навіть якщо протистояти її рішенням. Долю не втратити, навіть якщо здається, що шансів потрапити на свій острів уже немає. Як складеться доля Анни? Прочитайте і спробуйте знайти відповідь.

Ця книга – сучасна повість про кохання. Про кохання чоловіка і жінки. Про любов до дітей, батьків і життя. Про вічні й неминущі цінності. Те, що написане тут, близьке кожній людині, незалежно від її статків, політичних уподобань. Це прості рецепти щастя, так потрібні кожному з нас. Скористайтеся ними, і ви відкриєте нові обрії життя.

Ваша Анна Шила

Кажуть, що справжнє кохання буває лише один раз у житті, все інше – його копії.

Жіноча мудрість

Розділ 1
ВІЧНІСТЬ

Пара орлів кружляє над ущелиною Курталіот. Повільно злітаючи то вище над скелями, то знижуючись до самого каньйону. Можна безкінечно спостерігати за їхнім польотом вірності одне одному. Кохання, народжене серед вічних гір, має шанс стати таким же вічним і величним, як прекрасні скелі, які не зважають на час. Орли паруються на все життя. І це – символ справжньої любові та відданості двох закоханих сердець.

Гори з цікавістю стежать, як серпантином шаленим вихором летить сріблястий спортивний автомобіль. Водій, здається, аж занадто зухвало заходить в усі закручені повороти, які стають усе небезпечнішими. Сміливий спорткар стрімко рухається рівнесеньким асфальтом і невимушено долає кожен новий віраж. Стрічні автомобілі злякано поступаються, ледве почувши гучний рев двигуна і, побачивши круглі фари, лишаються далеко позаду. А спортивний автомобіль мчить упевнено і зухвало. На цьому гірському серпантині господарем почувається він, а не маленькі орендовані «фіати» й «форди», які їдуть обережно й уважно.

Швидкість зростає. Адреналін переповнює увесь гарячий від стрімкості простір, досягаючи своєї максимальної концентрації. Гори нависають нижче й нижче над трасою, уважно стежачи за дикою гонитвою вітру й людини. А потім злякано відсахуються. Спортивний «Порш 911» заносить на повороті, лунає пронизливий вереск спаленої гуми. Гальма не встигають спрацювати. Ущелину розриває металевий скрегіт і звуки впалого на самісіньке дно каміння. На мить автомобіль зупиняється над самим урвищем, судомно хапаючись колесами за узбіччя, яке по-зрадницьки висковзує, зриваючи спортивні покришки.

Для Анни все відбувається, як в уповільненому фільмі. Ще мить тому вона насолоджувалася швидкою їздою гірськими серпантинами з коханим чоловіком. А потім, відволікшись лише на мить, Жульєн утратив керування. Анна ще дихає, сухими вустами хапаючи присмак спаленої гуми, який перемішується з пахощами гірського різнотрав’я. Востаннє дивиться на вже непритомного Жульєна. Його сині очі закриті, а повіки непорушні. Голова неприродно звисає на груди. Руки безвільно, наче батоги, впали донизу.

Анна завжди мріяла залишитися з коханим. У цьому житті. У наступному. Перед очима промайнуло все життя. Ще мить, і все кане у небуття. Автомобіль сповзає у глибину ущелини. Це його останній короткий шлях. Пташки злякано злітають над ними, сполохано тріпочучи крилами. На її груди падають краплі крові, чомусь холодні…

На цьому уривку свого сну Анна завжди прокидалася. Тож і сьогодні, здригаючись, розплющила очі. Холодний піт градом зросив постіль, серце шалено калатало у грудях. Анна підвелася з ліжка. На годиннику – третя ранку.

Останнього разу цей сон наснився Анні досить давно – п’ять років тому, коли вона випадково знайшла вже, здавалося, втрачену назавжди після кількох переїздів коробку «зі спогадами». У ній Анна дбайливо зберігала все, пов’язане з Жульєном. Їхні давні фото; записки одне одному з простими повідомленнями; список продуктів і речей, які мали купити; квитки, на яких назавжди закарбувалися точні дати зустрічей і розлучень. А ще у коробці зберігався перстень, який одного разу Жульєн подарував Анні. І хоча заручини так і не відбулися, серце жінки назавжди залишилося в обіймах коханого.

Перебравши пальцями кожен спогад, Анна вкотре згадала все. Минулого разу довелося довго вгамовуватись від пережитого і пити снодійне. Викинути коробку забракло сил. Тож засунула її подалі, поміж старим взуттям – воно навряд чи знадобиться ще колись. Воліла Анна лише одного: ніколи більше не бачити цей страшний сон. Аж ось – ізнову. Жінка накинула на плечі довгий шовковий білий халат, пішла на кухню, щоб випити склянку води. Ступала обережно, майже беззвучно. Серце калатало під ніжним шовком. Місячне сяйво залило всю кімнату. Поступово Анна вгамувалася. Із кімнат дітей долинали звуки солодкого сну. За кілька тижнів у них – випуск зі школи.

Жінка заглянула до Марка, потім – до Марі. Діти мирно спали. На серці стало легше. Врешті-решт, то був просто сон. Він укотре нагадав про батька її дітей. Та хіба вона його забувала?

Жульєн – її справжнє кохання. І хоча його вже давно не було з нею, зате поруч завжди лишалися Марк і Марі. Син і донька. Продовження прекрасної історії любові, народженої серед гір…

Коли діти трохи підросли, Анні довелося пояснювати, що їхній татко далеко і приїде не скоро. Батьківську увагу натомість замінив дідусь – батько Анни. Він став для малих онуків головним авторитетом. Вродлива і струнка Анна виглядала молодшою за свої роки. Навіть із двома малолітніми дітьми на руках вона часто привертала увагу чоловіцтва. Але відносини ніколи не переростали у щось серйозніше. Мабуть, справа була не в чоловіках, а в самій Анні. Кажуть, справжнє кохання буває лише раз у житті, а все інше – його копії…

Розділ 2
ЖУЛЬЄН

Анна просиділа на кухні з філіжанкою чаю до самого ранку, згадуючи все. Сімнадцять років минуло від часу останньої зустрічі з Жульєном, але пам’яталася кожна мить побачень.

Ота зустріч у середині жовтня наче нічого й не віщувала. Лише давні знайомі. Аж раптом – несподіване повідомлення. Від нього. Номер її телефону не змінився, він сказав, що проїздом у місті. На запрошення випити кави Анна радо відповіла «так». То мала бути, здавалося, звичайна дружня зустріч. Проте Амур мав інші плани. Він уже випустив свої таємні стріли.

Вона під’їхала до ресторану. Він вийшов назустріч у білій сорочці, розпашілий від вина, хоча на вулиці стояв уже холодний листопад. Анна помахала Жульєнові рукою і швидко пішла назустріч. Потягнулася, аби цмокнути у щоку. А він раптом підхопив її на руки і палко поцілував у губи. Анна зашарілася, розсміялася.

А Жульєн не вірив своїм очам і відчуттям. Від їхньої останньої зустрічі спливло уже кілька років. І хоча Жульєн добре пам’ятав Анну, все ж був неабияк подивований її розквітлою красою.

Довгої розлуки наче й не було. Відстань скоротилася за лічені секунди. Він виявився саме таким, як вона його завжди й уявляла собі. Високий, упевнений у собі красень із бісиками в очах. Хто б міг подумати, що колись мимохідь залишений номер її телефону на прохання молодого француза на вечірці французького вина (Du Beaujolais Nouveau ) стане у нагоді через кілька років.

Того веселого вечора молоді французи не зводили поглядів з дівчат-українок. Вино, щастя і молодість поєдналися того вечора. В Інституті французької культури Анна відвідувала мовні курси…

Вона дивилася в очі Жульєна, згадуючи їхню першу зустріч. На ту веселу вечірку її затягла подруга. Анна особливо й не пручалася. І хоча вона не була любителькою вина, того вечора не могла відмовитися від келиха запашного «Божоле Нуво». Молоде вино, дівчата, хлопці-французи…

І ось нова зустріч. Блискавичне тяжіння між Жульєном та Анною було схоже на космічний спалах. За одну мить він став для неї таким близьким і рідним, що Анна відчула кожен прожитий ним день – кожен місяць, усі його перемоги і втрати, злети й падіння. Все це прийшло до неї на якомусь підсвідомому рівні. Увесь вечір Жульєн не випускав руки Анни, розпитував, розглядав.

Їм було що розказати одне одному. Після останньої зустрічі минуло три роки. Як виявилося, Жульєн побував у Росії. Там прожив кілька років. Потім вирішив відкрити власний бізнес у далекій загадковій Азії. На питання Анни, чому саме там, Жульєн відповів просто: «А чом би й ні?»

Цього разу Жульєн навідався до Києва з друзями, аби відсвяткувати день народження одного з них. Французи-чоловіки вподобали Україну, яка приваблювала їх насамперед вродливими жінками і смачною кухнею. Французькі любителі пригод… Розпочали з української кухні: борщ із пампушками, сало з часником, деруни зі сметаною, домашні голубці, кукурудзяні вареники з сиром. Згодом подали печеню у горщиках, а до неї – квашену капусту й солоні огірки. На солодке – пиріжки з калиною і смачна наливка. А на додачу – запальні танці й тости «Будьмо!» В гостинних українських ресторанах компанія щедро сипала грошима направо і наліво. На годиннику була вже майже північ. Але друзі Жульєна й не збиралися зупинятися. Правда, вони вже не кликали їх товариша з собою, бо він не зводив очей з Анни.

Погляд його діяв на неї гіпнотично. Анна вже не пам’ятала ні слів, ні запитань. Чи то погляд Жульєна чи, може, келих французького вина п’янко запаморочив їй голову…

Жінка прийшла до тями лише на шовкових простирадлах, які своїм холодком трохи остудили жар пристрасних обіймів. Тої ночі закохані не спали. Лише під ранок, виснажені та стомлені, затихли на кілька годин.

Ранок був теплим і лагідним. Анна ніжно пригорталася до Жульєна, боячись його розбудити. Вдивлялася в риси його обличчя, ледь торкаючись волосся, оберігала хвилини свого щастя. Але що ж у неї в холодильнику до сніданку? А на сніданок знов були солодкі пристрасті, які бадьорили сильніше, ніж вранішня кава.

Телефон Жульєна розривався від настирливих дзвінків друзів. Але він не відповідав. Анна також геть забула про свою роботу в редакції й заплановані зустрічі. Лише опівдні коханці оговталися. Анна шмигнула на кухню, щоб приготувати щось попоїсти. На щастя, у холодильнику знайшлися молоко та яйця. Тож вона напекла млинців і зварила каву.

Сонячне світло заливало всю кімнату, веселі зайчики падали на зім’яті шовкові простирадла. На душі жінки було так тепло і затишно. Пара зі сміхом накинулась на рум’яні млинці, поїдаючи їх один за одним. Анна додала у каву кориці й підігріла молоко. Теплий після душу Жульєн гаряче поцілував Анну, похвалив її млинці, густо политі домашньою сметаною й кленовим сиропом. Вигукнув: «Я в житті не їв нічого смачнішого! Ç’est très délicieux!»

Ото був неймовірний ранок для Анни. Господи, вона геть забула про свою роботу! На телефоні – аж п’ять пропущених викликів, десяток повідомлень. Анна почула, як Жульєн розмовляє французькою зі своїми друзями, домовляючись про зустріч. Час було збиратися. Хоча обом так не хотілося розлучатися. Але на нього чекали друзі, на неї – робота. Увесь день жінка загадково усміхалася. Колеги по роботі з цікавістю поглядали на щасливу і сонячну Анну. Вона ж нічого не розповідала, тихцем читала повідомлення від коханого і мріяла про скоре побачення. Та хіба тоді їй було до роботи? Усі думки – лише про нього, про цю несподівану зустріч.

Вони зарезервували столик на вечерю в одному з популярних ресторанів. Анна втекла з роботи раніше, щоб устиг-нути зібратися. Удома прискіпливо вибирала сукні. Яку ж одягти? Довгу синю або чорну? Чи оцю білу мереживну? Ні, нехай буде проста чорна, яка завжди виручала. Хвилями волосся падало на плечі, а кілька пасом Анна заколола ажурним метеликом, увиразнила вуста яскравою помадою. Високі підбори зробили ноги Анни ще стрункішими. Накинувши біле пальто і вхопивши маленьку сумочку, жінка усміхнулася своєму відображенню у дзеркалі – непогано… Додала кілька крапель парфуму на тонкі зап’ястя. Хутко вибігла.

Таксі вже чекало. Анна приїхала до ресторану першою. Сьогодні компанія вечеряла в одному зі столичних стейк-хаусів. Анна отримала повідомлення від Жульєна: «Будемо за п’ять хвилин». Ідучи до столика, жінка ловила на собі погляди чоловіків-відвідувачів. Маленька чорна сукня ідеально підкреслювала фігуру Анни, довге волосся гойдалося на ходу, метелик виблискував у волоссі, додаючи образові романтичності.

За хвилину у простір ресторану ввірвалися голоси Жульєна та його друзів. І жвава французька відлунням зазвучала у всіх куточках залу. Анна не могла стримати усмішки, бо Жульєн і його друзі виглядали такими щасливими. І хоч жоден із них не заснув минулої ночі, утома ніяк не позначилася на їхніх безтурботних обличчях.

Жульєн підійшов до Анни і ніжно поцілував її у губи. Того вечора пили багато вина, замовляли соковиті стейки. Точилася жвава весела розмова. Поруч Анни сидів найближчий друг Жульєна – Ніколя. Ніколя та Жульєн товаришували ще з дитинства, разом підкорювали холодні та суворі французькі Альпи. Як і більшість друзів, Ніко став професійним тренером та інструктором з альпінізму в містечку біля підніжжя Монблану. А Жульєн був із тих небагатьох, хто наважився вирватися з долини.

Він народився у працьовитій сім’ї француза й німкені, серед гір, на території колишнього герцогства Савойя. Мати Жульєна – вісімнадцятирічна юна бунтарка, втекла від своїх батьків, вийшовши заміж за француза без благословення рідних. Жульєн завжди жив у атмосфері гір. І те, що для будь-кого іншого могло бути небезпечним, для нього стало нормою ще в дитинстві. Жульєн виявився малокерованою дитиною. Його шалено любили батьки, хоча ніколи не мали достатньо часу для його виховання. Вони самі були ще занадто молоді, аби повністю присвятити себе первістку.

Гірське містечко жило своїм життям: спортивні розваги, нічні вечірки і шаленство молодості. Батьки Жульєна періодично відправляли його у школу для важких підлітків, що розташовувалася в сусідньому містечку. Щоправда, навчання відчутно вплинуло на хлопчика. Жульєн став розумнішим, зміцнів. У ньому поєднувалися холодність гір і палке серце. Він знав гори як свої п’ять пальців, катався по «чорних трасах» і займався альпінізмом. Тренування займали увесь вільний час хлопця…

Традиційно в маленькому гірському містечку можна стати лижним інструктором або екскурсоводом. А ще – відкрити ресторан чи нічний клуб (як це зробили його батьки). Згодом Жульєн почав допомагати у сімейній справі – працював у гардеробі, спостерігаючи за відвідувачами. Незважаючи на свій юний вік, хлопець із відповідальністю ставився до своєї роботи. Особливо після того випадку, коли в гардеробі зникла шуба однієї поважної дами. Куди вона поділася і чи існувала взагалі, – ніхто так і не дізнався (позаяк відеокамер спостереження на той час не було). Однак пристойному ресторану довелося розрахуватися за втрату повністю. Такі закони хороших ресторанів у горах.

Життя в маленькому гірському містечку має як свої переваги, так і вади. З одного боку – людина живе в передбачуваному світі, де все розплановано і просто. З іншого боку, у пошуках чогось нового людина втрачає відчуття простору і розгублюється від різноманіття вибору, часто стаючи на хибний шлях.

Жульєн рано залишив батьківський дім. Але гори назавжди лишилися в його серці. І куди б не заводили юного бунтаря життєвий шлях і незвичайні проекти, він завжди повертався у свої рідні Альпи – набратися сил та енергії, щоб знову кинутись у щось нове й авантюрне.

Не довчившись в університеті в Шотландії, куди його відправили батьки, Жульєн подав документи до Міжнародної школи бізнесу в Ліоні, яку закінчив із відзнакою. Проте не зупинився на досягнутому і вступив до університету Західної Бретані, де вибрав факультет економіки та бізнесу.

Шукаючи роботу, знайшов вакансію в одній французькій компанії у Санкт-Петербурзі. Не вагаючись, надіслав своє резюме. Жульєн вивчав російську мову, ще спілкуючись з туристами з Росії. Це стало йому у нагоді.

Згодом знайшов роботу в Москві. Велике місто не любить слабких і неповоротких, однак Жульєн був зроблений з іншого тіста. Симпатичного француза із синіми очима московське життя почало крутити у столичній круговерті. Для Жульєна відкрилися двері фешенебельних ресторанів і нічних клубів. Московські вродливиці з цікавістю поглядали на молодого красеня, який розмовляв російською злегка грасуючи. А Жульєн із цікавістю досліджував місто та вивчав його звичаї. За кілька років він пристойно вивчив мову, став частим гостем у розважальних закладах. Не обійшлося й без любовних пригод. Не одна красуня прагнула підкорити серце Жульєна. Проте жодній з них це так і не вдалося.

У Києві Жульєн почувався вільно і впевнено. Адже ніхто з його друзів не володів ні російською, ні українською. Вечір був у розпалі. Червоне вино лилося рікою, але французам до цього не звикати. Жоден не мав навіть легких ознак сп’яніння. Здорові молоді серця качали кров по артеріях, змішуючи її з вином. Анна тішилася з того, що була єдиною жінкою в цій компанії. Давно не відчувала вона стільки уваги водночас. Однак, коли хтось із друзів клав руку на її плече, його охолоджували сині очі Жульєна.

Вечір добігав кінця. Молоді французи продовжили розважатися у нічному місті. А Жульєн другу ніч поспіль залишався із Анною. Він попрощався з друзями. Наступного дня вони поверталися до Франції.

А Жульєн мав летіти до Бірми, де розпочинав свій новий проект із ресторанного бізнесу. Анна зачаровано слухала розповідь Жульєна про нову країну і нових людей. Ніколи раніше Анна не чула про Бірму. Жульєн вважав, що знайомство з цією країною не стало випадковістю. Як і їхня зустріч теж не була випадковою. Так вважала й Анна. Вона вірила у те, що хоч у кожного свій шлях і призначення, приходить й зоряний час для двох. Може, це і є їхня доля.

Короткої прощальної ночі закохані майже не спали, даруючи одне одному ніжні пестощі. Урешті Жульєн знесилено задрімав, а вона так і не закрила очей ні на хвильку. Вдивлялась у таке вже рідне обличчя…

Близько шостої ранку Анна поцілувала Жульєна у теплі повіки. Прийшов час збиратися на літак. Дорогою Жульєн ніжно стискав руку Анни у своїй, пригортаючи жінку до себе. Вона засипала його питаннями про Бірму, про подальші плани. Для неї все це стало відкриттям – його шлях. Європейська бізнес-освіта, робота в Росії. Спочатку Санкт-Петербург, а потім – Москва. І тепер така далека і незвичайна Бірма.

Жульєн довго не міг відпустити Анну зі своїх обіймів в аеропорту.

– Чекатиму на тебе в Янгоні. Приїзди, як зможеш, – прошепотів він. Ще раз обійняв Анну, палко поцілував:

– Ну все, йди, бо я спізнюся на літак…

Анна, не оглядаючись, побігла до машини, хоча все єство її тяглося до Жульєна.

Розділ 3
АННА

Кінець року виявився важким і холодним. Усі готувалися до Нового року і Різдва. Подарунки, ялинки. Шалені затори і черги у місті. Друзі не впізнавали Анну, для якої Новий рік завжди був особливим святом. Але цього разу вона відмовлялася від усіх запрошень на вечірки. Ігнорувала всіх. Не забувала лише про батьків і бабусю, для них з особливою увагою готувала маленькі подарунки.

Мама допитливо поглядала на Анну, вбачаючи в її поведінці дивні зміни та перепади настрою. Батько (професор одного з провідних навчальних закладів і винятково мудра людина) лише перезирався з матір’ю, та у жіночі справи не втручався. Але матуся одного вечора, дочекавшись доньку в гості, закрила двері на кухні й поставила перед нею запашний імбирний чай.

Анна сподівалася, що хтось зайде до кімнати і таким чином урятує її. Мати ж не поспішала, до чаю відкрила ще й коробку з трюфельним шоколадом. Спочатку поцікавилася, як справи у редакції. Вона знала, що Анна давно мріяла знайти нову роботу, нові цікаві проекти.

– Доню… – почала мати. – Ми з татом вирішили, що з нового року ти можеш звільнитися, якщо бажаєш. Ти здобула вже достатньо досвіду, щоб пошукати щось більш престижне і цікаве. До речі, я нещодавно побачила інформацію, що в редакції французького журналу Vogue є вакансії…

Анна ледве не пролила чай на білу скатертину, скрикнула: «Мамо! Вони мені вже телефонували, а я двічі їм відмовляла! Я боялася, що ви з татком мене не зрозумієте…»

– Твій Vogue телефонував уже й батьку, – у відповідь розсміялася мати.

– Боже, мамо! Тату?! Vogue? – Анна застрибала, як підліток! – Я згодна! Згодна! – радо скрикнула вона.

Журнал Vogue – улюблене видання, яким Анна зачитувалася до нестями. Вона скуповувала всі випуски, де тільки могла. Полиці її кімнати були заставлені виданнями цього журналу. Ще минулого року головний редактор Vouge знайшла особистий блог Анни в інтернеті, який вона вела французькою мовою, і запросила на зустріч. Анна погодилася і того ж дня отримала пропозицію до співпраці. Радіючи, вона повідомила батьків, які зустріли її новину стримано. Батько, шанований науковець і професор філології, був проти гламурного несерйозного видання. Він сподівався, що донька за його прикладом обере шлях науки.

Її робота у редакції літературного часопису відповідала його уявленням про кар’єру доньки. І хоча платня мізерна, а статті щодо досягнень науки скупі, все ж батько вважав цю посаду більш відповідною для доньки. Анна покірно погодилася з батьком, але тайкома все ж таки співпрацювала з Vogue (використовуючи псевдонім). Хоча її довго переконували прийняти їхню пропозицію.

Сьогоднішня новина стала для неї найкращим різдвяним подарунком.

Анна побігла до батька, який працював у своєму кабінеті:

– Татусю! Я така щаслива… Я тебе обожнюю!

А той вдавано серйозно відповів, що, незважаючи на свою нову роботу, Анна має пообіцяти йому захистити дисертацію на серйозну наукову тему. Донька розцілувала батька в обидві щоки. Затим Анна помчала до бабусі.

– Бабусю! Це неймовірна новина! Я мріяла про цю роботу з дитинства…

Мати зачекала, поки Анна вгамується, й уважно глянула доньці в очі:

– А що іще нового у тебе, доню?

Анна відвела погляд.

– Усе по-старому, мамо. Все добре, – відповіла Анна.

– Може, щось нове в особистому житті? – стримано спитала мати.

– Мамо … – досадливо прошепотіла донька.

Анна уникала розмов про особисте життя. Вона добре розуміла, що батьки чекали на онуків. Але перша закоханість не завершилася очікуваним весіллям. Те, про що мріяли батьки, не реалізувалося. Батьки були тактовні, але все ж таки мати час від часу заводила розмову на «діткливу» тему. Адже життя непомітно спливало. Лише бабуся ніколи не квапила улюблену онуку. Так буває: у людей запізно, а у Бога – саме вчасно…

В університеті (на один курс раніше від Анни) навчався Андрій – високий кароокий красень. Вони познайомилися в університеті, але, як виявилося, їхні батьки зналися ще зі студентських років. Андрій став частим гостем у їхній родині. Хлопець писав вірші й пісні, організовував музичні вечори, а на останньому курсі, випадково взявши до рук гітару, вже не випускав її зі своїх обіймів.

Минали студентські дні, перше кохання Анни міцніло з кожним днем. Батьки тішилися думками, що після університету діти поберуться. Маріїнський парк часто бачив красиву пару, яка приходила туди майже кожного дня будь-якої пори року. Міст для закоханих із маленькими замочками на перилах. Прогулюючись, Андрій та Анна гадали, де саме вони залишать свій маленький секрет вічного щастя й любові. (Чи то так здавалося Анні?)

Однак після захисту диплома Андрій раптом віддалився. Дівчині залишався ще рік навчання. Далі вона планувала аспірантуру (бо так хотів батько).

Андрій між тим винайняв студію і проводив там увесь вільний час. Писав пісні, музику до них, улаштовував прослуховування для співаків та співачок. Часто залишався у студії на всю ніч. Там уже були і його робота, і домівка.

Анна ж зосереджувалася на навчанні, розуміючи, що Андрій чомусь віддаляється. Почастішали томливі вихідні, коли Анна та Андрій взагалі не зустрічалися. Батьки стурбовано розпитували дівчину, але вона лише знизувала плечима. Юнак дуже змінився, почав багато курити. У музичній студії Андрія Анна мимохідь знаходила пляшки з-під алкоголю. Андрій невдало відмахувався, мовляв, їх приносять музи. Юнак мріяв про славу і популярність. Його пісні вже звучали по радіо. Андрія це дуже тішило і спонукало працювати ще більше.

Нарешті Анна отримала свій червоний диплом. Натомість пропозиції руки і серця від Андрія так і не надійшло. Та й сама Анна вже не була певна, що хоче з ним одружитися…

Остання крапка була поставлена того вечора, коли Андрій відмовився від заздалегідь запланованого візиту в театр. Анна чекала на нього. Проте коханий зателефонував і повідомив, що не прийде. У нього начебто різко змінилися плани, і треба було їхати на важливу зустріч. Анна кинула слухавку, спіймала таксі й поїхала прямо до нього в студію.

Усередині горіло світло, було чутно музику. Анна натиснула на дзвінок – ніхто не відповів. Вона почала несамовито грюкати у двері.

Наразі музика стихла. Двері відчинилися, і перед Анною постав Андрій – розстебнута на грудях сорочка, цигарка в зубах і келих вина у руці. Позаду визирали дівчата – брюнетка і блондинка. Дівчата були одягнуті, як на пляжі…

– А… Це ти… У нас тут прослуховування, – пробелькотів він.

Анна зайшла досередини. На столі – відкоркована пляшка з вином і тарілка з бутербродами. Довгоногі красуні недбало пускали кільця диму зі своїх нафарбованих губ. Андрій, хилитаючись, підійшов до столу. Анна поглянула в його зіниці й нічого там не побачила. Андрія вже не існувало. Перед нею стояла зовсім інша людина. З-за лаштунків вийшов ще й друг Андрія. Він витер рукою носа й потягнув повітря:

– Приєднаєшся, Аню? Ти ж доросла дівчинка… Спробуй… а враження – просто неперевершені. А який під нього секс – просто ульот…

Андрій кинувся до товариша з кулаками, дівчата на дивані почали верещати. Анна просичала крізь зуби:

– Облиш його…

Не пам’ятала, як вибігла зі студії. Наразі усе в голові змішалося. Перший поцілунок із ним, прогулянки Маріїнським парком, чарівні зорі, гарячі обійми на морозному повітрі, мрії про майбутнє.

Згадала (а тепер і зрозуміла) дивну поведінку Андрія, перепади його настрою, запалі щоки та інколи незвично шалений погляд.

Дівчина викликала таксі й поїхала у Маріїнський. Парк здивовано зустрів її, бо цього разу вона була сама. Анна довго гуляла алеями. Промовляла до себе і до дерев, розповідаючи їм свою історію, яка завершилася у тому ж місці, де й почалася.

Буяло літо, але несподівано Анна побачила дерево, майже без листя. Усе його зелене вбрання чомусь лежало на землі. Воно так різнилося від інших кучерявих побратимів.

Наступного дня зателефонував Андрій. Анна не брала слухавку, але телефон не змовкав. Через якийсь час Андрій уже стукав у двері.

– Ти все неправильно зрозуміла, Аню! Це просто гра, це ніяка не звичка, Аню!

– Я сподіваюсь… – ледве видихнула з грудей.

Сльози градом полилися з її очей. Вона так і не відчинила дверей. Навіщо? Все скінчено, і їхні дороги вже ніколи не зійдуться. Невблаганно швидко котилися донизу у купі зі сльозами втрачені мрії…

Анна довгий час нічого не розповідала батькам про те, що сталося. Засмучені батьки про щось здогадувалися. Анна за порадою батька влаштувалася на роботу в редакцію «Літературного часопису».

Згодом Анна дізналася, що Андрій одружився з якоюсь юною співачкою. Потім так само швидко розлучився, десь за півроку. Його музична кар’єра була схожа на хвилі: то падала на самісіньке дно, то злітала вгору.

Анна заглибилася у роботу. Життя продовжувало свій плин.

…

Мати спіймала замріяний погляд доньки. Та посміхнулася їй у відповідь.

– Тож як його звати, доню?

– Мамо! Звідки ти це взяла?

– Материнське серце не обдуриш. Будуть свої діти – зрозумієш…

Анна довірилася й розповіла матері про Жульєна, про їхню зустріч і дві фантастичні ночі. Про його плани, проект у Азії і запрошення приїхати. На подив, мати радила їхати якомога швидше, пообіцявши допомогти придбати квитки. Єдиною перешкодою було діждатись офіційного запрошення від Жульєна.

Адже Бірма лише кілька років тому відкрила свої простори для туристів. Тож потрапити до неї було нелегко. Для отримання візи необхідні були запрошення та гарантії приймаючої сторони. А Жульєн мовчав, уже кілька днів не виходив на зв’язок.

Анна не знаходила собі місця. Аж ось нарешті він прислав повідомлення, що мав дуже багато роботи і невирішених питань, і що запрошення він обов’язково підготує.