Шенгенська історія. Литовський роман

Розділ 31. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Недільні плани поїхати в Паневежис довелося відкласти. Сухий морозний день, який обіцяв приємну автомобільну прогулянку під зимовим сонцем, несподівано почався з сумної новини: помер Барсас.

Рената та Вітас уже взувалися в коридорі, коли двері з вулиці прочинилися, і в проймі зупинився, дивлячись на них відчужено, дід Йонас із баняком, в якому він завжди варив їжу для собаки. Над баняком ще здіймалася пара. У коридорі запахло сумішшю вареної картоплі, пшона і кісткового бульйона.

– Мій пес здох, – видихнув Йонас розгублено.

Потім опустив погляд на баняк, який тримав за вушка двома руками в теплих рукавицях. Позадкував, вийшов на поріг і поставив його там. Повернувся в коридор, уже зачинивши за собою двері.

– А ви куди? – спитав, дивлячись на Ренату.

– Я ж тобі казала, в Паневежис. Вітасу показати та закупитися. Там крамниць більше.

– Так, – Йонас кивнув. – Ну, їдьте! А я його закопаю.

Рената та Вітас перезирнулися.

– Та ми можемо й іншим разом поїхати, – невпевнено сказав Вітас.

– Авжеж, – підхопила Рената. – У будній день навіть буде краще! Може, і ветлікарню там подивимося! – Вона кинула погляд на Вітаса.

Хлопець засмучено похитав головою.

– Далася тобі ця ветлікарня! – зронив він неголосно.

– А хіба тобі нецікаво? Ти ж ветеринар! – зашепотіла Рената і тут же зніяковіла, помітивши на собі дивний замислений погляд діда.

– Ви так балакаєте, ніби вже сто років разом живете і набридли одне одному, – сказав він без злості. – Можете їхати, я впораюся!

– Ні, – рішучіше сказав Вітас. – Я допоможу. Земля ж мерзла.

Біля шести поздовжніх могильних горбочків, у продовження цього сумного білого ряду застукали дві лопати рискалями по мерзлій землі. Лопата Йонаса стукала нечасто, він зупинявся, робив паузи, а потім із силою опускав її у землю, і лопата дзвеніла у відповідь, ударившись і відбивши від вже очищеної від снігу поверхні кілька земляних крижинок. Лопата Вітаса стукала по землі частіше. І саме лопата Вітаса пробила перший земний лід і увійшла під його холодний панцир у м’яку, завмерлу на зиму землю. Промерзлий шар не перевищував кількох сантиметрів. Далі копати було легко, і майбутня могила Барсаса поглиблювалася на очах.

Дід Йонас втомився, зупинився, встромив рискаль лопати в лід під ногами і обіперся на її держак.

– Бачиш, мій останній собака мене покинув, – сказав він, спостерігаючи за Вітасом, котрий продовжував працювати.

Парубок кивнув. Кинув на старого повний співчуття погляд.

– Годі! Не людина ж! – зупинив його через кілька хвилин Йонас. – Стривай, я зараз!

Він зайшов у будинок. Повернувся звідти зі шматком теплої шинельної тканини.

– Допоможи! – попросив, зупинившись біля Барсаса, що лежав на снігу перед будкою.

Переклали вони на розстелений шматок тканини мертвого собаку. Йонас закутав його.

– Тепер не замерзне, – промовив дідуган із сумом у голосі. Здійняв погляд на Вітаса. Той усе збагнув.

Узявшись удвох за краї згортка, чоловіки підняли загорнутого в шинельну шмату Барсаса й опустили на дно неглибокої могилки. Потім засипали її.

– Треба буде додати землі, коли потеплішає, – сказав Вітас.

Дід кивнув.

– Пішли, пом’янемо! – скомандував він.

Перед тим як зайти на половину діда Йонаса, Вітас зазирнув до себе і застав Ренату за пранням – у ванній кімнаті щодуху гула пральна машина.

– Ну все, закопали! – доповів Ренаті Вітас. – Я піду у нього посиджу трохи!

Посидіти у Йонаса Вітасу особливо і не вдалося – старий налив собі і хлопцю по чарці зубрівки, випили, а потім дід вирішив лягти відпочити.

Вітасу не хотілося йти від діда, але довелося. У коридорі він одягнув куртку і черевики і знову вийшов надвір. Постояв біля порожньої собачої буди, підійшов до комори – двері були зачинені. Прогулявся до ближнього лісу, вслухаючись, як потріскує під ногами снігова кірка.

На небі сяяло сонце. Світило легко, прохолодно та байдуже.

Вітас задер голову і дивився на світило кілька хвилин, дивуючись, що зовсім воно не яскраве й очам від цього перегляду нітрохи не боляче. Сонце немов також було вкрите крижаною кіркою, що не пропускала сонячне тепло вниз до людей.

Утомившись дивитися вгору, Вітас вирішив пройтися до найближчого покинутого хутора. Але коли дійшов до будинку та комори, то допетрав, що покинутим це господарство називати не слід. Усі двері були зачинені на новенькі навісні замки. І хоча жодних слідів на снігу подвір’я та навколо дверей Вітас не побачив, але з поваги до людей, котрі навісили замки, подався геть від чужої землі.

Коли сутінки почали фарбувати відступаючий день, Вітас відчув голод і повернувся в будинок.

– Нудно тут у вас… – вирвалося у юнака, коли зайшов до кімнати.

– Може, й так, – відповіла Рената. – Але нудно буває тільки тоді, коли нема чого робити!

Ці слова прозвучали, як докір. Адже Рената саме розкладала на постеленій поверх столу цераті випрані сорочки Вітаса.

– Це я так, – пішов він назад. – Просто пройшовся. Дід твій саме відпочити приліг.

Зайшов Вітас на кухню, відрізав кусень чорного хліба і змайстрував бутерброд із шинкою.

Рената поставила в правому кутку дошку для прасування, витягнула праску. Хотіла було увіткнути виделку праски в розетку, але побачила, що та зайнята. З неї стирчала стара виделка, від якої дивний грубий дріт тягнувся до «чорної скриньки», що стояла під стіною в сумці.

– Можна твою «чорну скриньку» вимкнути? – В голосі Ренати прозвучали нотки роздратування.

– Взагалі-то вона твоя, – відповів із кухні Вітас і тут же вигулькнув звідти. – Ну, або наша! – виправився він.

Рената нахилилася, висмикнула за шнур виделку з розетки. Ввімкнула праску.

– Чим ти думав, коли її сюди віз? – спитала спересердя.

– Не гнівайся, – попросив Вітас. – А то вона все записує! Це все ж магнітофон!

Рената невдоволено похитала головою й промовчала. Взялася за прасування.

Вітас вийшов із кухні.

– Може, хочеш сам попрасувати? – спитала вона, не витримавши його погляду, який здався їй поблажливим і співчутливим одночасно.

– У мене так не вийде, – м’яко відповів Вітас.

Годині о сьомій вона зварила вермішель і відправила Вітаса покликати дідуся на вечерю.

– Він не відчиняє, – повідомив Вітас, повернувшись із коридора.

Рената сама вирішила покликати старого Йонаса. Гупала з хвилину в двері і, не дочекавшись відповіді, зайшла. Старого в оселі не було. Вона взулась і накинула куртку. Вийшла в морозну темряву. Пройшлася до комори і побачила діда, котрий сидів на винесеному з дому стільці біля могили Барсаса. Дід сидів нерухомо, комір кожуха був піднятий і закривав його сиву голову майже до тімені.

– Ти замерзнеш! – гукнула Рената.

Підбігла до нього, присіла навпочіпки, зазирнула в обличчя.

– Не замерзну! – вперто промовив старий Йонас.

– Слава Богу! – видихнула з полегшенням внучка. – Я злякалася, що ти вже замерз!

– Та я тільки п’ять хвилин, як вийшов, – зізнався дід. – Захотілося відчути, як воно – бути собакою взимку і на холоді…

– Я вечерю спорядила, прийдеш?

Дід похитав головою.

– Посиджу поки тут. Їсти все одно не хочеться.

Повечеряли вони вдвох, а потім Рената попросила Вітаса скласти дідові компанію у дворі.

– Візьми бальзам і чарки, побалакай із ним, а потім заведи у будинок! – попросила вона.

– Ну, ти з мене якогось соціального працівника робиш! – без злості виголосив Вітас, піднявшись з-за столу.

Одягнувся, вийшов із стільцем надвір. Сів поруч із Йонасом, налив дві чарки «Жальгіріса». Одну дідові простягнув.

– Для зігріву! – сказав.

Старий чарку взяв. Випив одним ковтком, крякнув і повернув. Недовго думаючи, Вітас наповнив її ще раз, а свою також одним ковтком осушив.

– Ви тут усе життя прожили? – спитав, простягаючи другу чарку.

Дід кивнув. Узяв чарку, але до рота не доніс. Затримав у руці.

– Так, – сказав старий. – Від початку й до кінця.

– І як? Як тут жилося? – Вітас намагався розговорити діда.

– Жилося, – відповів той. – Спочатку добре, потім гірше, а потім, коли дружина померла, тоскно було, та Рената сумувати не давала.

– А її батьки? – обережно спитав Вітас. – Вона про них згадувати не любить…

– А що вона може про них сказати, якщо їх і не пам’ятає майже! Тільки по світлинах… Вони поїхали за кордон, коли їй років із шість було. Сказали, що на три місяці. Грошей заробити. Батько її там і похований, за кордоном. А мати, – дід Йонас зробив паузу, випив чарку бальзаму і простягнув порожню Вітасу, – а мати згинула. Також, мабуть, померла.

Вітас випив свій бальзам і знову наповнив чарки.

– І що, ви її не шукали? – здивувався хлопець.

Старий Йонас заперечливо похитав головою.

Помивши посуд, Рената занепокоїлася. Одяглася. Знову вийшла надвір.

– Ви тут ночувати зібралися? – спитала сердито у двох підпилих чоловіків.

– Забирай його додому, – запропонував Йонас.

– Ні, ви обидва підете, – твердо сказала вона.

Так твердо, що і дід, і Вітас заворушилися, піднялися зі стільців, аж захрумтіла сніжна кірка під їхніми ногами. Позаду, слідом за ними, несла на поріг будинку два стільці Рената: один старий і легкий, з кухні – Йонаса, а другий важчий і новіший – зі своєї кімнати.

– Я пляшку й чарки там забув! – зупинився раптом Вітас.

– Ніхто за ніч не вип’є, – викрикнула неголосно Рената. Нотки роздратування прозвучали в її голосі вже явно.

І Вітас слухняно продовжив путь. Короткий зимовий путь до порога будинку, в якому тепер жив.

Розділ 32. Земля Заксен

Якби Бог, котрий сотворив землю, був німцем, то і земля була б квадратна. Всі кути були б прямими, і було б набагато легше та зрозуміліше нею пересуватися.

Якби Бог, котрий сотворив землю, був німцем, то в землі було б набагато більше залізної руди та вугілля. Й усі ці мінеральні багатства лежали б на зручній глибині та біля дороги, якою до них можна було б під’їхати. Якби Бог, котрий сотворив землю, був німцем, то і всі люди, що заселили землю, також були б німцями. Бог-німець не став би заселяти землю французами чи греками. Навіщо воно йому?!

Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би створив німця та доручив би йому підготувати креслення майбутньої землі з докладним описом усієї необхідної для існування землі інфраструктури. Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би попросив свого заступника-німця для створення Литви виділити половину якогось зручного для проживання континенту, де жилося б не спекотно, і не холодно, де земля охоче годувала би своїми корисними солями всіляку їстівну рослинність, де тварин і птахів було б набагато більше, ніж людей, де не було б гір, але чергувалися б ліси із річками та озерами.

Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би обов’язково створив французів і попросив їх займатися виноробством, створив би поляків і попросив би їх робити найсмачнішу горілку та найсмачнішу ковбасу в світі, створив би чехів і попросив би їх обмотати весь світ своїми звукопередавальними дротами, аби всі в світі мали доступ до музики та до радіоновин. Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би ніколи не зміг вирішити: кому можна довірити писати новини для такого всесвітнього дротового радіо.

Але Бог, котрий сотворив землю, не був ні німцем, ні литовцем, не був ні французом, ні голландцем. І тому Бог створив литовців, німців, французів і голландців і сказав їм, аби вони самі свої країни облаштовували з його найвищого веління.

І подалися вони будувати свої королівства, відволікаючись іноді на розмноження, а іноді, після епідемії чуми чи холери, після кожної з яких знову доводилося відволікатися на розмноження, щоб було кому ці королівства будувати.

Повз лавку, на якій сидів, оповитий дивними думками, мандрівник із дерев’яною ногою, прочимчикувала гладка білявка, штовхаючи поперед себе візочок із дитиною. Невідомий Кукутісу малюк муркотів, а мама дивилася на дорогу попереду візочка, споглядала строго та монотонно. Її погляд відбивав своєю нерухомістю нерухомість її думки. Нерухомість думки робить рухи людини ритмічно одноманітними та правильними в геометричному сенсі. Це Кукутісу було відомо давно, ще з часів війни. Тоді ті, хто постійно думав, частіше висували голову з шанців і тому й вмирали частіше. А ті, у кого думка виявлялася нерухомою, так і сиділи нерухомо і з ровів не визирали. Тому і вижило їх більше, хоча багато хто й стали каліками.

Алея в цьому парку була ретельно очищена від снігу. І лавки вздовж алеї також. Але тільки одна жінка гуляла по парку зі своєю дитиною, і тільки лише він, Кукутіс, сидів на лаві. Винна, звісно, зима. Або, може, винні газети?! Кукутіс кинув погляд на газету, що лежала поруч на лавці, яку щойно читав. На німецьку газету, в якій перші кілька сторінок були присвячені добрим або трохи дивним новинам про них, німців, а наступні дві – дивним або недобрим новинам про інших: про страйк французів, про невдоволених греків, про кровожерливих ісламістів і про те, як в Америці акула відкусила руку студентові Гарварду.

Кукутіс ще встиг подумки пожаліти цього однорукого студента, але жалість якось аж надто миттєво перетворилася в упевненість, що цей студент обов’язково стане видатним ученим, адже чим менше у людини кінцівок, тим більше вона метикує головою! Та й найвидатніші вчені, котрі найкраще тямлять світобудову, вони ж узагалі паралізовані і живуть в інвалідних візочках. Тут Кукутісу і його власна нога згадалася. Та нога, з якою він уже багато літ тому попрощався. Згадалося, як довго він звикав без неї жити, а тоді довго звикав до дерев’яної ноги, й як багато тоді міркував. Про все думав: про світ, про війну, про Європу та смерть, про Литву та любов. І як тільки став на одну ногу коротшим, одразу ж думки його стали незмірно довшими, чіткішими, просто бери їх гамузом і в книжку записуй!

Кукутіс ніколи в житті не брав у руки газету зумисне. Щоразу газета потрапляла йому в руки випадково, і щоразу він потім досадував, що почав це читати чи переглядати. Вперше пережив таке, коли якась газетка – до речі, також німецькою – залетіла до нього в рів завдяки вітру. Вітер, мабуть, вирвав її з рук якогось офіцера і поніс обвугленою війною землею над вирвами, траншеями та бліндажами.

У тій газеті писалося про подвиги і про близьку перемогу. Але писалося німецькою, а поруч із Кукутісом у шанцях сиділи канадські солдати. Хтось курив, хтось писав листа на коліні, підклавши військовий планшет. А Кукутіс читав німецьку газету і дійшов до сторінки солдатських анекдотів. Спочатку навіть зрадів, подумавши, що зараз витлумачить канадцям німецькі солдатські анекдоти і вони разом посміються. Але німецький солдатський гумор не викликав навіть найменшої посмішки. І тоді наслинив Кукутіс пальця і висунув його з рову, щоб перевірити напрямок і силу вітру. Вітер дув у тил. «Гаразд, – подумав Кукутіс, – нехай там читають!» І підкинув газетку догори. Вітер її підхопив і відразу ж підняв на кілька метрів над землею. Тут же пролунав постріл, і газета сіпнулася, вражена кулею, але що їй, газетці, від кулі?! Нічого. Сіпнулася і далі за вітром полетіла. А німці їй навздогін ще кілька куль послали. А потім бабахнули з гармати.

Обірвав свої спогади Кукутіс. Не любив він про цей гарматний постріл згадувати. Все намагався виманити зі своєї пам’яті щось раніше, щось довоєнне, з дитинства. Але дитинство, якщо і згадувалося Кукутісу, то здавалося чужим, а не його власним. Може, тому, що не збереглося в Кукутіса своєї дитячої фотографії. Не збереглося, але й не було ніколи. Не збереглося і світлини батьків, що коли задуматися, було чимось незбагненним. Адже і самих батьків Кукутіс не пам’ятав, а тому іноді виникав у його думках сумнів: а чи були у нього взагалі батьки? І тоді на допомогу приходила пам’ять, витягала з далекого минулого голос матері, котра кличе батька вечеряти: «Марцеліусе, де ти? Іди за стіл!»

– Марцеліус… – ніжно прошепотів Кукутіс, зрадівши несподівано теплим спогадам.

– Можна? – спитав раптом у Кукутіса безхатченко, котрий невідомо звідки взявся перед ним. Спитав німецькою з балканським акцентом і вказав поглядом на газету.

Кукутіс кивнув. Волоцюга взяв газету і потупцяв очищеною від снігу алеєю парку. Дійшов до наступної лавки, постелив на неї кілька сторінок газети, сів згори і, розгорнувши сторінки, що залишилися в руках, заглибився із серйозним виглядом у читання.

Розділ 33. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей

Коли Клаудіюс прокинувся, вікно спальні із зовнішнього боку все ще було затулене нічною темрявою. А прокинувся він через холод. Присунувся до Інґриди, обійняв і відразу ж відчув її ніжне тепло. Але насолодитися ним не встиг, позаяк раптом, крізь сон, вона щось невдоволено буркнула і відсунулася на свій краєчок ліжка.

Клаудіюс підвівся, одягнув важкий махровий халат, знайдений тут же, в спальні, першого ж дня. Ступнями вліз у пухнасті зсередини капці. Спустився на перший поверх і відразу ж подався на кухоньку, до монетоприймача-вмикача опалення. Під стіною, на залізній коробці вмикача, викладені стовпчиком, лежало кілька однофунтових монет. Клаудіюс кинув в отвір одну, другу. Другий фунт «відмовився» падати всередину. Своїм ребром він визирав із щілини. І звичного клацання, що зазвичай супроводжувало монети, які опускаються (це сигналізувало про відновлення опалювального процесу), Клаудіюс не почув. Узяв виделку, спробував просунути монету всередину. Не вдалося. Тоді Клаудіюс нетерпляче вдарив п’ястуком по всій залізній коробці і фунт нарешті провалився в нутрощі апарата. Почулося клацання, що заспокоїло Клаудіюса. Він повернувся в спальню, заліз із головою під важку ковдру. Задрімав.

– Цей Артур набагато приємніший за самого господаря, – сказав Клаудіюс за сніданком, згадуючи вчорашній вечір.

Уже три вечори поспіль на зв’язок по скайпу з ними виходив не пан Кравець, загальмований і завжди грубувато-зарозумілий, а молодик років тридцяти, схожий на неформала: із сережкою у вусі та з підкрученими догори кінчиками акуратних вусів. Його звали Артур. Він усміхався під час розмови. Питав, яка погода. Просив сфотографувати чагарники й алеї з різних точок, але особливо з боку головного в’їзду на територію. Казав, що пан Кравець хотів показати знімки ландшафтному дизайнеру. Питав, чи бували вони з Інґридою в Москві. Жартував. І головне: він опинявся на зв’язку відразу, як тільки вони запускали скайп. Рівно о десятій вечора.

– Мабуть, син, – припустила Інґрида, намазуючи на трохи підгорілий тост арахісове масло.

Клаудіюс нахилився до лічильника опалення та спробував опустити в монетоприймач ще один фунт. Монета не ввійшла. Погляд Клаудіюса опустився на наклейку збоку металевої коробки.

– О! Тут є телефон фірми обслуговування! – з полегшенням промовив він і повернувся за столик.

Фірма, яка обслуговувала лічильник, відгукнулася швидко, і вже за кілька годин із білого «форда-фієсти», що зупинився перед ворітьми, виліз хлопець років двадцяти в синьому комбінезоні з пластиковою валізкою.

– А чого у вас так жарко? – здивувався він, увійшовши в будиночок.

Одразу ж завернув на кухню, сів до коробки лічильника, виклав інструменти та маленький ключик.

Здивований Клаудіюс подивився на кімнатний градусник, що висів на кухонній стіні, – 20 градусів за Цельсієм. Піднявся нагору.

– Уявляєш, він заявив, що у нас спекотно! – сказав він Інґриді, котра застеляла ліжко.

– Це, мабуть, порівняно з вулицею, – дівчина кинула погляд на вікно, за яким сяяло сонце. На продив сухий день немов кликав на прогулянку.

Клаудіюс повернувся на кухню. Бічна стінка коробки лічильника була знята. На підлозі біля ніг майстра стояла коробка-скарбничка, і окремо на підлозі валявся з десяток однофунтових монет. А майстер тим часом вставляв всередину лічильника іншу, порожню скарбничку.

– Забилася! – зауважив він, озирнувшись на Клаудіюса.

Потім п’ять монет із підлоги сховав у кишеню комбінезона, а решту поклав стовпчиком на кришку апарата.

– Даруйте, як вас звати? – спитав Клаудіюс.

– Хосе, – назвався хлопець.

– Хосе, а чому ви сказали, що у нас занадто жарко?

– Ну, у них, в англійців, звичайна температура в будинку взимку градусів 15–16. Вони ж завжди економлять. Заодно й загартовуються!

– І що, значна економія? – поцікавився Клаудіюс.

– Ну, в такому будиночку, – хлопець озирнувся, провів поглядом по стінах, – якщо опустити температуру до 15 градусів, то фунтів п’ятдесят за місяць збережете!

Надворі сяяло сонце. Термометр із зовнішнього боку дверей показував плюс вісім. Безхмарне небо годувало погляд радістю.

– Чого смієшся? – по-доброму спитала Інґрида, глипнувши на Клаудіюса, котрий мружився на сонці.

– Я щасливий! – відповів він. – І зима тут сонячна, і палац ти організувала! Усе класно! Дякую, люба!

Він обійняв Інґриду, поцілував у вуста, в носик.

– Обережно, фотоапарат зламаєш! Забув, що нам треба алеї відзняти?!

І рушили вони гуляти по ввіреній їм території. Садівник і економка, молоді та вродливі. Фотографували й один одне на тлі особняка, і маленький будиночок із червоної цегли, в якому мешкали, фотографували алеї та сліди колишніх клумб, фотографували недоглянутий і «подірявлений» подекуди чагарниковий лабіринт, за яким, як здалося Інґриді, не доглядали вже років із десять.

– Ти знаєш, як тільки ми пошлемо ці фотки Артуру, нас звільнять! Через тебе! – цілком серйозно заявила Інґрида, коли вони, повернувшись у будиночок, сіли на кухні пити чай.

– Чому?

– Тебе десять днів тому взяли сюди садівником! За світлинами видно, що ти всі ці дні байдикував!

– А сміття? – запротестував Клаудіюс. – Ти бачила, скільки я його вигріб?!

Інґрида задумалася.

– Знаєш, треба буде інші світлини зробити! Візьми лопату та фотоапарат, піди обкопай кілька дерев і сфотографуй так, аби й лопату було видно! Просто увіткни її поруч! Кілька клумб перекопай, тільки так, аби було зрозуміло, що там буде!

– А ти допоможеш? – спитав хлопець.

– Ні, через двадцять хвилин я буду по скайпу з Барборою балакати! Цікаво, як вони там?! Перейшли на жаб і равликів, чи ще тримаються?

Як тільки Клаудіюс узяв до рук садову лопату, то відразу відчув себе маленьким гномиком у величезному парку. Сонце, як і раніше, сяяло на безхмарному небі. Легкий вітерець ворушив тонкими гілками алейних туй. У кишені куртки лежала камера.

А він думав про інше: про дорогий фотоапарат, знайдений ним у коморі в валізі. Під фотоапаратом там лежав одяг – джинси та чисті сорочки. Чийсь одяг лежав просто на полицях комори. Може, того ж господаря валізи з фотоапаратом? А може, когось іншого?

Земля по краях клумби виявилася м’якою та піддатливою. Клаудіюс заганяв лопату на піврискаля і перевертав вивернуте з поверхні земляне груддя догори дриґом.

«Дивно, – думав він, знову згадуючи про валізу та чужі речі. – Якщо тут до нас уже жив якийсь садівник, то чому все таке занедбане?! Чи він просто сидів у будинку і нічого не робив, поки його не вигнали? І виганяли так, що навіть зібрати речі не дали? Дуже навіть може бути! Цей Ахмед – що йому накаже господар, те і зробить! Отож треба трудитися!»

І Клаудіюс запрацював лопатою спритніше та швидше, тільки заганяв тепер лопату на третину рискаля, щоб швидше клумбу перекопати.