Вітіко

Після цих слів Болеміл повільно, як і підводився, сів на своє місце.

Якийсь час панувала цілковита тиша. Потім у задніх лавах підвівся чоловік середніх літ, що мав каштанове волосся і каштанову бороду й був у чорному вбранні. Він вигукнув:

– Мене звуть Немой, я такої самої думки, як і Болеміл!

Після нього озвався десь посередині старий чоловік у темно-синьому вбранні:

– Я Славибор і думаю, що досвідчений Болеміл сказав слушні слова.

Потім з правого боку зали підвівся чоловік, що зростом переважав усіх, хто доти вставав перед ним. Він був у темно-червоному вбранні, мав пишне чорне волосся і чорну бороду. Він гукнув:

– Я Пржедбор! – А потім заговорив: – Я згоден із тим, що казав Болеміл, але думаю, що зарозумілість і настирливість посланця заслуговують справедливого суду.

Після цього промовця в передньому ряду насилу підвівся старий чоловік із сивим волоссям і сивою бородою, вбраний у темно-зелений одяг. Він сказав:

– Мене звуть Преда, я теж думаю, що ми повинні вчинити суд, навіть якщо й несуворий, над цим молодиком, який стоїть перед нами, бо, якщо ми, зглянувшись на його юні літа, випустимо його, в країні, що дивиться на нас, зменшиться повага до нас, а коли ми поступимось перед його волею, то не шануватимемо наших власних постанов і, можливо, невдовзі самі порушимо їх.

Старий насилу знову сів на своє місце, і тепер позаду нього підвівся молодик у яскраво-зеленому вбранні та з русявими кучерями, що мав на шапці одну довгу білу пір’їну:

– Я Коган! – гукнув він, а потім заговорив: – Як на мене, над посланцем треба вчинити суворий суд.

Після нього озвався чоловік у передньому ряду, що теж був русявий, але в гарному брунатному вбранні, а на чорній шапці він мав одну плямисту пір’їну:

– Моє ім’я Дрслав, і я також кажу, що має відбутися суворий суд.

Після цих двох молодиків посеред зали промовляв старий чоловік у темно-сірій шубі і з сивим волоссям:

– Мене звуть Хотимир, я вважаю, що поради Болеміла досить.

Після слів Хотимира на якийсь час настала тиша. Більше ніхто не підводився, щоб говорити.

Трохи згодом зі свого місця підвівся єпископ із темними очима і каштановою бородою, підійшов до столу і тричі вдарив металевою штабою по дзвону, що дзвінко озвався в усій залі.

Коли всі, почувши цей звук, глянули вперед, він сказав:

– Я Здик, єпископ Оломоуцький і перший голова цих зборів.

Після цих слів почувся схвальний гомін, тож єпископ зачекав, поки настане тиша. Він і далі стояв за столом, повернувся обличчям до зборів і заговорив:

– Після Хотимира настала черга говорити й мені. Але я вже не говоритиму про справу, яку ми розглядаємо, а тільки подав дзвоном знак, що як голова зборів я не говоритиму як їхній учасник. А як голова я кажу: ті, хто виступав досі, розглядали не те, що слід. Вельмиповажний лех Болеміл сказав, що йому здається, ніби нам ще не настала пора говорити, і цим самим він повідомив, що тема обговорень інша. Оскільки превелебний абат із Кладрубів запитав, чи треба вислухати юнака, що прийшов у справах князя Собеслава, і чимало тих, хто присутній тут, дали ствердну відповідь, то порядок такий: той, хто вважає, що, крім питання, чи треба слухати посланця, годилося б поговорити і про інше, нехай виступає, щоб потім ми послухали посланця і люди сказали, що з ним робити. Як я вже сказав, я відмовляюсь від свого слова, аж поки ми вислухаємо юнака.

Сказавши ці слова, єпископ знову пішов на своє місце й сів.

Після нього підвівся Бен, другий голова зборів, підійшов до дзвона і вдарив раз по ньому. А потім викрикнув, стоячи коло столу:

– Я Бен, другий голова зборів, закликаю тих, хто, за словами превелебного єпископа Здика, має промовляти перед тим, як заслухають посланця, щоб вони промовляли.

Не зголосився вже жоден промовець, і збори мовчали. Трохи почекавши, Бен заговорив знову:

– Коли решта промовців зрікаються свого слова, я запитую збори, чи знайдуть вони час вислухати посланця.

Майже всі підвелися на знак згоди.

Тепер Бен звернувся до Вітіко і мовив:

– Молодий вершнику, шляхетні пани держави, що прибули на з’їзд, хочуть вислухати тебе, говори.

Вітіко, що й далі стояв на своєму місці, вклонився, випростався й заговорив:

– Високі й могутні панове! Я син цієї країни. Ми маємо на півдні невеличкий маєток у Пржиці, ще один маленький у лісі в Плані і ще менший у Митіні. Мій рід за прадавніх часів був досить могутнім у великому лісі. Але, хай там є, тепер ми не могутні. Я народився в країні двадцять два роки тому. Мій батько невдовзі помер. Моя мати жила зі мною то в Баварії, то в нашому маєтку. Коли я навчився їздити верхи і володіти зброєю, я поїхав із Баварії через мою батьківщину до Праги, щоб служити Собеславу, князю нашої країни. Відтоді вже минуло півтора року. Я опинився серед людей, які служили в кінноті. Коли торік відбувався похід нашого народу в союзі з німецьким королем Конрадом проти Саксонії і я розвідав один шлях, по якому наше військо могло краще просуватись, я бачив князя, і він похвалив мене. Коли князь захворів, я поїхав у замок Госту, щоб дізнатись, як тяжко він страждає. Минулого місяця князь покликав мене до покою, де він лежав хворий, і сказав, що я повинен поїхати до Праги, там має відбутися з’їзд у Вишеграді, де будуть радитись, що буде після його смерті. Я мав дізнатися, що кажуть на з’їзді і що збираються робити, і привезти йому докладні звістки. На знак того, що я промовляю не від себе самого, він дав мені хрестика, завдяки якому мені мали повірити.

Вітіко розстебнувся, витягнув скриньку, дістав хрестика, ступив кілька кроків уперед і подав його єпископу Здику.

Той оглянув хрестика й передав його єпископу Сильвестру. Єпископ Сильвестр передав його в руки абатів і священиків, які сиділи збоку від нього. Від них хрестик перейшов до решти священиків, а від них – до світських панів. Чоловік у широкому пурпуровому вбранні докладно оглянув його, а потім дав іншим людям. Ті, хто вже оглянув хрестика, передавали його далі, тож він мало-помалу просувався в глиб зали. Потім хрестик знову передали наперед у руки єпископа Здика. Здик віддав його Вітіко, що відступив на своє місце й поклав його до скриньки, а скриньку заховав у своєму одязі.

Після оглядин хрестика на вільний простір у передній частині зали вийшов один священик, що сидів збоку від єпископів та абатів, і крикнув:

– Я Даниїл, син Маґнуса, підпорядкований велебному старшому священикові Праги Оттону, а водночас разом із ним – і превелебному єпископові Сильвестру. Зі схвалення цих високих духовних осіб я прошу вельможних панів дозволити мені розповісти про цей хрестик.

Коли після його слів ущух гомін у залі, він став розповідати:

– Знак, який показав посланець, належить нашому ясновельможному князеві Собеславу. Це хрестик, якого він носив, відколи примирився зі своїм умирущим братом Владиславом. Цього хрестика освятив єпископ Майнгард. Я тоді стояв на службі Божій поряд зі своїм батьком і цілував хрестик. На ньому на щирому золоті написано ім’я Ісуса й початкові літери імен Владислава і Собеслава коло його ступень. Про освячення хреста зроблено запис у книзі єпископської церкви, і мої превелебні духовні пастирі, оскільки всі вже оглянули хрестик, уповноважили мене скласти свідчення.

Священик замовк, а єпископ Здик додав:

– Я також упізнав хрестик і знаю, що князь носив його.

Потім у першому ряду підвівся літній чоловік у темно-фіалковому плащі та з лискучим сивим волоссям і заговорив:

– Я Дівіш, колишній слуга і жупан князя, і знаю, що досі він тримав цього хрестика коло себе.

Тепер уже підвівся єпископ Сильвестр і вигукнув:

– Я Сильвестр, обраний єпископ Празький! – Потім став говорити: – Я розмовляв із юнаком, який стоїть перед нами, й він розповів мені подробиці, завдяки яким я пересвідчився, що князь сам поклав йому хрестика до рук.

Після духовних пастирів уже ніхто не висловлювався із приводу проміжного питання про хрестик.

Потім Бен запитав збори, чи повинен посланець говорити далі.

Збори озвалися схвальним гомоном, тож Вітіко знову заговорив:

– Коли князь дав мені це доручення, я запитав його, чи він, дізнавшись про все, вживатиме якихось ворожих заходів проти тих, хто діятиме супроти нього. Князь відповів, що він лише хоче знати, що діється, а потім помре. Тоді я сказав, що піду, і ось я тут. Я ніякий не розвідник, бо не прагну дізнатися щось потай і просив превелебного єпископа Сильвестра посприяти, щоб я мав змогу послухати високі збори. Я ні з ким не розмовляв про це завдання, а якби мене запитали, не відповідав би. Я ніякий не посланець, бо князь не посилав мене на з’їзд, я тут сам по собі і смиренно прошу з’їзд дозволити мені послухати постанови, щоб я не приніс князеві чогось неправдивого або перекрученого. Сам я не маю ніякого значення, хіба що як клаптик паперу, на якому чиясь висока рука написала рядок і який люди знаходять і поважають. Якщо збори терпітимуть тут мою присутність, я лишуся, а якщо виведуть мене, я піду, ні з ким не розмовлятиму і повідомлю князеві про перебіг подій, хіба що мене тут затримають і вживуть проти мене суворих заходів.

Сказавши, Вітіко знову вклонився і стояв мовчки.

– Це відданий хлопець! – гукнув чийсь голос у задніх рядах.

– Сміливий чоловік! – гукнув ще один голос посеред зали.

Єпископ Здик підійшов до дзвона і тричі вдарив по ньому. Вже ніхто не вигукував, але дехто гримотів мечем. Зрештою гамір ущух і єпископ звернувся до зборів:

– Порядок має бути таким, що промови і звернення мають іти по черзі, як записано. А тепер я запитую другого голову зборів, чи хоче він запитати юнака про що-небудь.

Сказавши, єпископ знову сів на своє місце, а Бен підвівся, обернувся до Вітіко й запитав:

– Твоє ім’я Вітіко?

– Вітіко, – підтвердив юнак.

– А яке ім’я мав твій батько? – запитав далі Бен.

– Мого батька звали Вок, – відповів Вітіко.

– Що ж, Вітіко, сину Вока, – мовив Бен, – я військовий проводир Бен, другий голова цих зборів, запитую тебе: князь Собеслав послав тебе на наш з’їзд?

– Мене не послали на з’їзд, – заперечив Вітіко.

– Тоді чому ти стоїш тут перед нами? – запитав Бен.

– Я стою сам по собі з проханням, яке вже висловив, – відповів Вітіко.

– А князь сам тобі дав золотого хрестика, якого ти показував? – запитав Бен.

– Своєю рукою він вклав його в мою руку, – пояснював Вітіко, – то мав бути лише знак, що я маю доручення від нього.

– А чому князь не послав на збори якого-небудь леха нашої держави? – запитав далі Бен. – Чому не наполягав, щоб хто-небудь із цих зборів привіз йому звістку, а послав тебе, майже хлопця?

– Не знаю, – відповів Вітіко. – Він сказав: «Ти маєш чесне обличчя, ти виконаєш моє доручення».

Після цієї відповіді Бен мовчав і якийсь час вагався. Збори теж мовчали. Потім озвався Болеміл:

– Запитуй далі!

– Вітіко, – запитав Бен, – а коли тобі дозволять лишитися, ти теж захочеш говорити?

– Я б цього не робив, якщо до мене не звернуться з запитанням, – відповів Вітіко. – Я не учасник зборів, тож і запитував, чи можна мені слухати, а не говорити.

– Я більше не запитую, – кинув Бен і пішов на своє місце.

Тільки-но він сів, знову, як і тоді, коли заходив Вітіко, зала загомоніла, бо сусіди або ж чоловіки, які сиділи неподалік один від одного, стали обговорювати питання.

Той гомін тривав якийсь час, аж поки ударом у дзвін дали знак і в залі стало тихіше, а єпископ Дзик підвівся і мовив:

– Тепер настала черга нарад, що нам робити з посланцем.

Бен підвівся і оголосив:

– Першим записався до слова Здик, превелебний єпископ Оломоуцький.

Бен сів, а єпископ Здик вийшов трохи вперед на вільний простір, обернувся до зборів і заговорив:

– Любі вірні та розважливі люди! На сьогоднішніх дуже важливих зборах виникла одна перешкода, хоча було б краще, якби її не було. Оскільки ця перешкода й досі тут, я зі своїм невеликим розумом і доброю волею запропоную постанову, яку ви можете або схвалити, або відкинути. Дозвольте мені сказати спершу про те, що дає нам радість. Чеський народ жалів нашого князя Собеслава, коли він ще малим хлопчиком був змушений утікати зі своїм старшим братом Борживоєм; чеський народ любив його, бо він замолоду воював як добрий лицар, помилявся, але виправляв свої помилки; чеський народ дуже радів, коли він примирився зі своїм братом, великодушним Владиславом на його смертному одрі; чеський народ був удячний, коли після смерті Владислава він зійшов на князівський престол, і ви всі воювали разом із ним і допомогли йому перемогти під Хлумецом, коли Оттон Чорний із допомогою німецького короля Лотара хотів відібрати в нього князівський престол. Коли була викрита змова Мирослава і Стрежимира, що готували замах на Собеслава, і він повернувся до Праги, його зустріли бамканням дзвонів, зеленим гіллям і радістю, бо народ, як уже минула небезпека, співав і танцював. Князь Собеслав уклав мир з усіма могутніми князями, а подбавши про дружбу з ними, полегшив тягар народу, добре опорядив усі служби, збудував фортеці, спорудив кам’яниці в Празі і так добре опорядив замок, за мурами якого ми провадимо тепер раду, що він ще ніколи не був таким гарним; князь жив помірковано, в його келиху вже не було п’янких напоїв, він нагромадив скарб для наступника і переймався тепер захистом кордону від Польщі, звідки могла прийти небезпека. Наш обов’язок – ставитись до нього з удячністю і повагою, тож нумо доведімо це, вирішивши питання про теперішню перешкоду з удячністю і справедливістю, бо тільки так і можна вирішити його. А тепер я повинен сказати про сумне. Ясновельможний князь Собеслав захворів, лікар сказав, що невдовзі він відійде, князь уже не матиме змоги виховати до зрілості свого сина, визначеного наступника, щоб той син твердо взяв обидві землі в свої руки і міг керувати ними. Ми співчуваємо князеві, тож нумо вирішувати питання про цю перешкоду зі співчуттям, бо тільки так його можна вирішити. Цей молодик прийшов сюди з волі князя Собеслава. Князь не міг послати на ці збори жодного леха чи якогось іншого належного посланця, бо він не скликав цей з’їзд, і він не міг чекати, поки котрийсь із панів держави принесе звістку, бо його підганяє час і він дізнався б про справи тільки тоді, коли вони вже давно минули. Молодий вершник мав дізнатися, що відбувається, й повідомити князю. Князь щиро признався, що хоче тільки знати, що відбувається, а потім помре, і молодий вершник щиро, не прагнучи з’ясувати з допомогою підступів, постав перед нами, просячи, щоб ми дозволили йому вислухати наші постанови. Тож вирішуймо це питання по щирості, бо тільки так і можна вирішити його. Князь послав юнака, ще майже хлопчика, бо ж вірить у його чесність, він не довіряє всім звісткам про нас, які доходять до нього іншими шляхами, і не довіряє нашим зборам. Отже, ми повинні засвідчити князеві, що й у думці не маємо нічого лихого проти нього, а також те, що цієї тяжкої пори, коли він має покинути нас, ми зібралися разом, прагнучи посприяти тому, щоб добробут країни не був ані порушений, ані втрачений. Сам князь, якби був присутній, мав би думати так, як і ми, бо ж він уже не може виховати свого сина і наступника, і навіть майбутній князь, якщо його оберуть на цьому з’їзді, не захотів би підніматися до своєї князівської гідності з ночі й таємниці, а хотів би неприховано й справедливо. Послати вісника до князя ми не можемо, бо князь не довірятиме йому або ж може померти ще до того, як усе скінчиться. Тож визнаймо чоловіка, якого прислав князь, за посланця й пустімо його на наш з’їзд, як свідка переговорів, щоб він розповів про них і підніс нас перед князем. Щоправда, князь не послав його до нас, але він тут із волі князя, тож відкинути його означало б відкинути самого князя. Цей молодик не належить до шляхтичів нашої держави, але князь ушанував його, давши йому таке важливе доручення, він добре вихований, як свідчать його мова і поведінка, бо вони такі, як у шляхтичів нашої країни. Навіть перед тими, хто з далеких країв спрямовує на нас свої очі, ми анітрохи не втратимо поваги, прийнявши цього юнака, а набудемо сили, бо наші дії не бояться світла гласності. Так, я благав би Бога, щоб ми могли засідати просто неба і всі, хто живе в Богемії та Моравії, підступили сюди і мали змогу чути, про що ми говоримо, і бачити, що ми робимо. Отак кажу я, бо хотів би дбати про всіх, хто живе в Богемії та Моравії, і в своїх молитвах я всякчас закликаю Господа, щоб при теперішній зміні влади не сталося ані лиха, ані проливу крові, як траплялося під час попередніх змін влади з такими тяжкими муками і страхіттями.

Єпископ замовк, і пролунав чийсь голос:

– Наш єпископ не менш справедливий чоловік, ніж святий Адальберт!

Але єпископ, ще стоячи на своєму місці, повідомив:

– Як голова цих зборів я заявляю, що порядок зборів не слід порушувати, а як єпископ стверджую, що на святого Адальберта можна дивитися тільки як на взірець, проте дорівнятися до нього неможливо.

Після цих слів єпископ покинув вільний простір і знову пішов на своє місце.

– Дозвольте говорити наступному промовцеві! – гукнув чийсь голос.

– Превелебний єпископ добре сказав! – похвалив інший голос.

– Неоціненні слова! – пролунав третій голос, і в залі піднявся схвальний гомін.

Єпископ Здик підвівся, підійшов до дзвона і тричі вдарив по ньому, нічого не кажучи. Він стояв коло дзвона, аж поки в залі запанувала тиша. Потім знову пішов на своє місце.

Натомість підвівся Бен і оголосив:

– Другий промовець – священик Даниїл.

Бен сів, священик Даниїл вийшов наперед і заговорив перед зборами:

– Вельможні, що зібрались отут! Якби я знав, що казатиме переді мною превелебний єпископ Здик, я б не записувався для промови і навіть тепер я б зрікся своїх слів, якби не мав додати ще дещо, що лежить глибоко в основі високого значення його слів, тож саме тому він і не згадував про це. Якщо припустити, ніби наш високий і ясновельможний князь Собеслав, незважаючи на свої слова, все-таки схильний ужити яких-небудь ворожих дій супроти наших зборів і ніби внаслідок звістки, яку князь отримає про нас, ця ворожість, як вважає дехто, посилиться, вона, звичайно, стала б дуже велика, якби князь дізнався, що ми прогнали, ув’язнили або скривдили молодика, якому він дав доручення. А якщо дехто тут плекає думку, ніби князь може не схвалити наших найкращих постанов, бо його розум затьмарений хворобою, цілком могло б бути, що після такої прикрої оказії князь унаслідок свого хворого розуму міг би ухвалити надто поквапні постанови і виникло б саме те лихо, якого ми намагаємось уникнути. А якщо ми пустимо до себе цього посланця, князь чекатиме його відповіді, і ми виграємо час, а князь утратить час. Крім того, може статися, що князь не тільки тоді, якби міг бути присутній тут, побачив би, як сказав превелебний єпископ Здик, учинене тут добро, а й тоді, коли йому розкажуть про нього, погодився б із ним, незважаючи на пелену хвороби, і тоді все залагодилося б і скінчилося добром. Тож я й кажу, наскільки мій розум дає мені змогу бачити, що не тільки великодушність наших зборів, як уже розповів переді мною превелебний єпископ, а й розум вимагає, щоб ми допустили цього юнака, який стоїть перед нами, і він слухав перебіг наших обговорень.

Скінчивши промову, священик Даниїл знову пішов на своє місце. Аж тут вигукнув молодий Мілгост:

– Високий статус нашого з’їзду не повинен зазнати шкоди від розуму і не повинен боятися ворожості. Буде ворожість чи ні, байдуже: тільки сила і влада наших зборів повинні стояти над усім, що є.

Єпископ Здик щосили вдарив по дзвону й крикнув:

– Ти вже висловив свою думку з цього питання, тепер не твоя черга промовляти, тож я попереджаю тебе, Мілгосте, щоб ти не порушував порядку зборів!

– До порядку, до порядку! – загукали численні голоси.

Молодик сів, а єпископ Здик знову пішов на своє місце.

Потім підвівся похилий літами чоловік у темному вбранні, що сидів у другому ряду:

– Я Любомир і записаний у черзі на слово після велебного священика Даниїла. Після всього сказаного я мав би зректися свого слова, натомість стверджую тепер, що людяність – адже ми зібралися тут, щоб уберегти від лиха наш бідолашний край – вимагає від нас уникати за цих непевних часів сварок і розбрату. Немає ніякого значення, хто слухає: честь зборів залежить від їхніх дій, а не від присутності чи відсутності якогось хлопця.

Після цих слів Любомир знову сів, і тепер заговорив, підвівшись, чоловік середніх літ у зеленому вбранні з чорною пір’їною на шапці:

– Мене звуть Юрик, і я кажу, що наші збори такі високі, що можуть ухвалювати свої постанови на очах усього світу.

Після Юрика підвівся і сказав своє слово літній чоловік у бурому вбранні, з сивим волоссям і зеленою пір’їною на чорній шапці:

– Я Вшебор і я кажу: наш обов’язок полягає передусім у повазі до тяжких страждань нашого князя, бо ми й досі його піддані.

Після його слів у залі знявся схвальний гомін, а потім у першому ряду підвівся військовий проводир Сміл:

– Я Сміл і керую тепер тільки словами: сила кожних зборів полягає в їхній поміркованості, а небезпека – в зухвалості, і ця небезпека виникає тоді, коли окремі люди, які не мають ні влади, ні авторитету, прагнуть домогтися їх із допомогою наших зборів.

Після Сміла посеред зали підвівся літній чоловік у темно-червоному оксамитовому вбранні і сказав:

– Я Божебор і зрікаюся свого слова.

Тепер у правій половині зали підвівся чоловік із чорним волоссям, чорною бородою і чорними очима. Він був у червоно-каштановому вбранні і мав біляву пір’їну на чорній шапці.

– Мене звуть Бартоломеус, – сказав він, – і я зрікаюся свого слова, бо превелебний єпископ Здик уже сказав його.

Після цих двох чоловіків чийсь голос вигукнув:

– Не забувайте сказаного про покарання і суд над посланцем!

– Не забувайте про суд! – гукнув ще чийсь голос.

– І покарання! – знову гукнув перший голос.

– Покарання, покарання! – закричали численні голоси.

Здик на те вдарив по дзвону й мовив:

– Дотримуйтесь порядку! Ті, хто проти Вітіко, вже висловились. Ті, хто за Вітіко, теж висловились. Якщо записався ще хтось, хай говорить. Бене, оголоси.

Бен підвівся і мовив:

– Прошу тих, хто ще записаний, говорити.

Ніхто не підвівся.

Тоді Бен запитав:

– Є ще записані, що хочуть виступати?

Відповіді не було.

Тоді Бен заговорив утретє:

– Отже, виступи про князевого посланця скінчилися.

Бен сів, і тепер до дзвона підійшов Здик, тричі вдарив по ньому, а коли всі вже дивилися на нього, заговорив:

– Оскільки виступи з приводу перешкоди, яка сталася на нашому з’їзді, скінчилися, я закликаю з’їзд ухвалити постанову. Я кажу: кожен, хто дотримується моєї думки, що задля миру і порятунку країни цього посланця можна допустити, нехай підтвердить це, подавши знак: підведеться зі свого місця.

Здик і далі стояв коло дзвона і дивився на збори.

Єпископ Сильвестр підвівся і випростався. Підвелися абат із Кладрубів, абат із Бржевнова, абат із Вілемова, абат із Сазави, Оттон, старший священик Праги, Гуґо, старший священик Вишеграду, священик Даниїл та інші священики, старий Любомир, старий Вшебор, військовий проводир Сміл, Дівіш, старий жупан із сивим і білим, мов сніг, волоссям; військовий проводир Бен, а після нього ще багато інших чоловіків, Юрик, Бартоломеус, Божебор і знову багато інших чоловіків, зокрема й численні молодики в останніх рядах: Велислав і син Начерата, а також Каста, що в лісі коло Чинова мав на шапці смугасту соколину пір’їну. Зрештою більша частина зборів стояла коло своїх місць, і Здик, єпископ Оломоуцький, вигукнув:

– Я закликаю всіх глянути навколо й пересвідчитись, що більша частина зборів погодилася з моєю пропозицією. Писар запише це на пергаменті.

Після слів єпископа всі, хто підвівся, знову посідали на свої місця. А сам єпископ Здик обернувся до Вітіко і сказав:

– Посланцю ясновельможного князя Собеслава! Ти допущений як слухач на наш з’їзд.

Після цих слів єпископа юнакові Вітіко принесли в залу стілець. Здик знову пішов на своє місце.

Вітіко шанобливо вклонився, пішов до стільця, який принесли йому, й сів.

Після цього обговорення в роботі з’їзду настала довга перерва. Люди підводились, розмовляли, знайомились, заходили і виходили, ба навіть де-не-де вже випивали щось. Із задніх рядів до Вітіко підійшов Велислав, подав йому руку й запитав:

– Ти ще пам’ятаєш мене?

– Ти Велислав, – відповів Вітіко.

– Так, – відповів Велислав, – можливо, ми дотримуємось протилежних думок, але сьогодні ти знову такий, як коло Чинова, і це тішить мене.

– Не знаю, чи наші думки протилежні, – зауважив Вітіко, – бо я ніякої думки не маю, а тільки чекаю, що станеться.

Підійшов до Вітіко й син Начерата. Він був одягнений у небесно-блакитний оксамит і знову мав білу пір’їну на чорній шапці, як і коло Чинова. Він сказав Вітіко:

– Я ж казав тобі, що ми знову зустрінемось. А ти затятий, Вітіко, і не поступаєшся.

– А ти поступаєшся?

– Коли змушують обставини, це робить кожна людина, – мовив син Начерата.

– Тільки для одних цей примус легший, ніж для інших, – зауважив Вітіко.

Підійшов і Каста:

– Вітаю, тебе, Вітіко!

– Я вже не пам’ятаю тебе, – признався Вітіко.

– Я Каста, – сказав чоловік, – я був коло Чинова в кавалькаді надто далеко позаду, щоб ти міг запам’ятати мене. А тобі сьогодні пощастило.

– Тут тільки про діло йдеться, – мовив Вітіко.

Після перепочинку знову тричі вдарили в дзвін, потім зачинили двері, розсілися на свої місця, запанувала тиша, Здик повільно вийшов наперед, обернувся обличчям до зборів, дививсь на них якусь мить, а потім заговорив:

– Любі, поважні та вірні! Настала мить, коли ми маємо вирішувати велике питання про спокій і добробут нашої країни. Нехай благословення найвищого проводиря військ спаде на голови, які будуть вирішувати, що справедливе і спасенне для країни. Наш ясновельможний, шляхетний і обачний князь Собеслав, що п’ятнадцять років правив у Богемії та Моравії, так тяжко захворів, що невдовзі покине цей світ. Лікарі кажуть, що незабаром його вже не стане. Вельмишановний лех Болеміл виразно нагадав нам, що в недавні минулі часи, коли відбувалася зміна володарів, виникали такі тяжкі нещастя, що тепер ми повинні палко намагатись уникнути їх. Але роки панування останніх двох князів – доброго Владислава і розумного та справедливого Собеслава – довели не тільки потребу уникати лиха при переході влади, а й необхідність навіть під час тривалого існування незмінної влади захищати від лихих намірів окремих осіб ті зерна щастя, які сходять і ростуть у країні під захистом володарів. Тим численним, хто приїхав сюди з різних частин країни і присутній тільки на сьогоднішньому останньому засіданні, я кажу: протягом небезпечної хвороби князя і окремі люди, і цілі гурти влаштовували зустрічі, присвячені цій темі. Визнано, що сварки при переході та утвердженні влади виникають тільки тоді, коли кожен із супротивників має багато прихильників, які підтримують його. Тому й вирішено з’ясувати, котрому представникові улюбленого роду святого Пржемисла засвідчує свою прихильність більшість панів наших обох земель і чи їхнє число таке велике, що їхній супротивник нічого не зможе вдіяти проти них, щоб потім князь, обраний цією більшістю, зійшов на князівський престол і кількістю своїх прихильників відлякував від спротиву, а в роки свого врядування помножував завдяки їм добро в країні, яке служить усім побожним. Досі існують ще численні галузки роду Пржемисла. Є Конрад зі Зноймо, син Лютольда, сина Конрада, є Вратислав із Брно, син Ульріха, сина Конрада, цей Конрад був братом короля Вратислава; є Оттон, що втік у Русь, син Оттона Чорного, сина Оттона Гарного, що був братом короля Вратислава. Крім того, є онуки великого короля Вратислава, передусім від його сина Борживоя: онуки Спітигнев, Леопольд, Болеслав, Альбрехт; потім від його сина Владислава Лагідного, що панував перед теперішнім князем: онуки Владислав, Дипольд і Генріх; потім від його сина Собеслава, нашого теперішнього ясновельможного князя: хлопці Владислав, Собеслав, Ульріх і Вацлав. Я назвав не всі галузки, бо ж ви знаєте їх. Два роки тому двадцять дев’ятого дня місяця червня наш ясновельможний князь Собеслав скликав з’їзд у Садскій, де високі й низькі пани Богемії і Моравії на вимогу князя визнали його найстаршого сина Владислава його наступником на князівському престолі. Тепер треба з’ясувати, чи всі, а якщо не всі, то як багато людей і далі прихильні до сина Собеслава, юнака, якому виповнився лише двадцять один рік, а чи вони дотримуються думки, що передчасна смерть князя так змінила ситуацію, що треба дійти якоїсь іншої постанови. В цій залі зібралося так багато чоловіків, ба навіть майже всі, з Богемії та Моравії, чиє слово має вагу серед народів, які живуть у цих землях, що справді можна виробити належну остаточну постанову про владу і пишноту володаря. Нехай князівський престол буде міцно утверджений великою одностайністю. Як голова цих зборів я закликаю тих, хто записався подати свій голос із приводу даної ситуації, виступити і сказати, що, на їхню думку, треба робити даної миті. Те, що тут відбувається, має велике і вирішальне значення, тож від нинішньої миті залежить, чи зі стін цієї зали вийде і утвердиться на довгі роки щастя країни, а чи одразу почнеться неозоре і плутане лихо. Я закінчив свій вступ до предмета обговорень.

Після цих слів у рядах пролунали крики:

– Дуже добре сказано! Слушно! Чиста правда!

Лунали й інші нерозбірливі схвальні вигуки. Здик пішов на своє місце й сів.

Коли знову запанувала тиша, підвівся Бен і вигукнув:

– Тим, хто записався, пора вже висловити згідно з визначеним порядком свою думку про це питання.

Бен знову сів.

Якийсь час стояла тиша і ніхто не підводився. Потім серед зали підвівся чоловік, що мав на собі чорну ведмежу шубу, а на чорній шапці – синю пір’їну. Він гукнув:

– Я Ровно з півдня Богемії і був на з’їзді в Садскій. Там вияв волі був не вільний. Великі почули обіцянки, а ми, малі, боялися влади. Я не можу обстоювати Владислава, сина ясновельможного князя Собеслава.

Після нього підвівся чоловік у грубому чорному верхньому одязі і з півнячою пір’їною на ведмежій шапці. Він крикнув:

– Я Діт із Ветржні на півдні Богемії і згоден зі своїм земляком Ровно.

Після цих земляків із півдня підвівся Мілгост:

– Тепер настала таки моя черга промовляти, і я кажу: ганьба, що чоловіки, які мають дружин і дітей, сестер та наречених і зброю в руках, сидять у своїх садибах, служать якомусь панові, дають йому своє добро, коли він вимагає, і проливають свою кров, щоб він знову наказував їм і підпорядковував своїй волі. Високі й низькі пани Богемії і Моравії повинні панувати, бо вони й становлять країну. Я вимагаю, щоб збори, засідаючи в цій залі, виробили принципи, які зобов’яжуть майбутнього князя і скують його нашою владою, щоб він, зійшовши на престол, міг виконувати тільки нашу волю задля добра обох земель, не зазіхав на нашу владу і не міг нас знищити, як учинив Сватоплук із вршами. Отак я кажу і не відступлю від своїх слів.