Вітіко

Трохи згодом озвався Вольф:

– Якщо ви завжди дивитесь у бік Богемії, то було б краще, якби ми пішли на Унчин, або Гогенштайн по-нашому, або навіть на Блекенштайн, звідки можна побачити набагато більші простори тієї країни. Блекенштайн вищий за оці скелі, і з нього можна побачити якнайбільшу частину Богемії.

Вітіко ще якийсь час дивився в той бік, а потім проказав:

– Ходімо на Унчин.

Хлопці спустилися зі скелі і пройшли невелику відстань на північ. Там стояла десь така сама скеля, ото й був Унчин. Хлопці піднялися десь такою самою дерев’яною драбиною нагору. Вітіко побачив перед собою вищі та дальші гори Богемії, ніж зі скелі Трьох Сідал, побачив і нові лісисті схили, але далі в глиб країни вже нічого не бачив.

– Ходімо на Блекенштайн, – промовив він.

Хлопці спустилися і пішли в східному напрямі. Йшли крізь низькорослі ялиці, через коріння, болота, каміння і кущі жерепу. Години за дві дійшли до височини й вибрались на неї. Зупинились на гребені, й Вольф сказав:

– Ми на Блекенштайні.

Звідти Вітіко і Вольф бачили широкі й далекі простори на схід і на північ, але там були тільки ліси. В багатьох місцях видніла річка Влтава, тьмяно полискуючи в сяєві небес. Вітіко заціпенів і прикипів очима до Влтави.

Вольф показав рукою ліворуч і мовив:

– Отам угорі, де круто загинається ліс, ми б побачили, якби не було лісу, гору з багатим камінням. Там є камені, в яких знаходять золото. Золото спливає з водою і у Влтаву, де воно є серед піску, і його можна вимити звідти. Там тепер на горі збудували хатинки й хочуть видобувати багате каміння. Далі внизу ми б побачили Вімперк, якби не отой зубчастий лісистий гребінь. А просто отут унизу – долина Єлені, де з озера витікає струмок. А потім він тече вниз, але через густий ліс його не видно. А отам, прямо, – Горні Плана. Якби не ліс перед нами, ми б побачили там далі ліс святого Хоми, а ще далі вже немає нічого, крім неба.

Під час пояснень провідника Вітіко стояв і дивився на край, який простирався внизу перед ним, а потім обернувся, щоб іти.

– А отут близенько є ще Чорне озеро, – розповідав далі Вольф.

Хлопці від місця, де стояли, пішли ще трохи на схід і водночас униз. Невдовзі вони опинились на верхньому краї прямовисного урвища, що нижчав із протилежного боку, а під їхніми ногами між скелями і лісами лежало, немов у норі, темне озеро. Ліс обступав його з усіх боків, а на його поверхні не видніло нічого живого. На березі під прямовисними скелями валялися повалені вітром дерева. Юний вершник ступив на кам’яний виступ, що нависав над озером, і довго дивився вниз. Надивившись, розвернувся і приготувався йти далі.

Хлопці пішли тепер від краю урвища на південь, якраз у тому напрямі, де мав стояти дім, до якого хотіли повернутись. За годину вже вийшли на широку стежку, а невдовзі побачили край поля, де стояв дім Генріха.

Вітіко, коли вони вже підходили до дому через лани, хотів дати винагороду своєму провідникові. Але той відмовився:

– Від вас я не візьму нічого.

– Якщо ти відмовляєшся від усіх грошей, тоді ти ніколи не матимеш коня, – зауважив Вітіко.

– Ви лише подумайте, що сьогодні ми ходили з вами разом, – мовив Вольф, – і мені цього досить.

– Я думатиму ще й про те, – додав Вітіко, – що ти дуже добрий провідник.

– А я – про те, що ви так добре ходите по лісу, як мало хто здатний.

– Я навчився, – відказав Вітіко.

Тим часом вони вже підійшли до будинку. Вітіко віддав провідникові палицю і сказав:

– Красно дякую тобі, Вольфе, я ніколи не забуду, яким відданим був ти мені сьогодні.

– Отак найкраще, – всміхнувся Вольф.

Сказавши ці слова, він узяв палицю й пішов за ріг будинку. Вітіко зайшов у залізні двері й пішов у залу. Там були Генріх із дружиною й Берта, а крім того, ще й дівчина з ясно-жовтими косами, яка співала разом із Бертою. Вітіко запропонували стілець. Він сів. Служниця принесла вино і хліб.

– Сподіваюся, ви добре прогулялись і мій провідник дбав про вас, – мовив Генріх.

– Я добре прогулявся, а ваш провідник неоціненний, – похвалив слугу Вітіко.

– А тепер почастуйтеся трохи і спочиньте, – припросила Вюльфгільта.

– Шановна пані, я таки почастуюсь, – відповів Вітіко, – а от із відпочинком я не згоден. Подоланий шлях був не такий важкий, щоб потребувати відпочинку, а час змушує мене піти до мого притулку й подбати про коня.

Вітіко взяв трохи хліба й поїв, потім випив келих вина. Одразу підвівся і сказав Генріхові:

– А тепер я дякую вам за гостинне прийняття і, якщо трапиться нагода, прийму вас не менш гостинно.

– Я ще трохи проведу вас, – підвівся Генріх.

– А вам, шановна пані, – звернувся Вітіко до Вюльфгільти, – я кажу спасибі за вашу турботу і працю.

– Господь, Вітіко, благословив ваше перебування в нас, і нехай він дасть вам щастя і честь, – побажала жінка.

Потім Вітіко звернувся до Берти:

– Бувайте здорові, Берто, і будьте веселі та радісні!

– І ви, Вітіко, – сказала дівчина. – Щасливої подорожі!

– Можливо, я ще коли-небудь почую, як ви співаєте, як навідаюсь іншого разу, – мовив Вітіко.

– Можливо, якщо ви думаєте і співаєте так, як ліс, – заявила дівчина.

– Це мене тішить, – усміхнувся Вітіко, – бо, хоч і не вмію співати, я думаю так, як ліс.

Потім уклонився Труді й мовив:

– Бувайте здорові, і дякую вам за спів, який я почув усупереч вашій волі.

– Бувайте здорові! – зашарілася дівчина.

Після цих слів Вітіко приготувався вийти з зали. Глянув ще на Бертин вінок.

Генріх пішов із Вітіко по дорозі, а потім далі аж до червоної каплиці. Там він сказав:

– А тепер ми розстанемось. Щасливої вам дороги, а коли знову потрапите в ці краї й побачите білий дім, відвідайте його.

– Якщо небу буде вгодно, я не промину, – відповів Вітіко.

– А ми по-дружньому приймемо вас, коли будемо тут, – пообіцяв Генріх.

– Ще раз дякую, – подякував Вітіко.

– З Богом! – попрощався Генріх.

Вони розлучилися, Генріх пішов на північ, Вітіко – на південь. Широкий шлях закінчувався разом із лукою, і Вітіко пішов далі вузенькою стежкою, що привела його до Міхелю. Зайшовши в дім вугляра, він одразу подався до свого коня. Потім усі повечеряли, як і вчора, а згодом Вітіко ліг спочивати в тому самому ліжку.

Наступного ранку, ще до сходу сонця, Вітіко вже сидів у нижньому вбранні за столом у кімнаті вугляра. Сам вугляр чистив його одяг. Вітіко вряди-годи виходив у дерев’яних черевиках вугляра до стайні, де дбав про коня, потім одягся і поїв разом з усією родиною юшку з молока та борошна.

– А тепер я дякую вам, добрі люди, за ваше дружнє прийняття, – мовив Вітіко.

– Коли ваша мати знову пошле до вас мого батька, – попросив вугляр, – то розкажіть йому, що ми приймали вас тут.

– Розповім, – пообіцяв Вітіко.

– Від Міхелю далі йде гірська стежка, – розповідав вугляр. – За чотири години повільної їзди ви будете в Айґені. В першому домі з червоними балками вас чекатиме дядько Флоріан. Він подбає про вас і вашого коня і проведе вас до Фримбурка.

– Добре, – кивнув головою Вітіко, погладив дітей по щоках і дав кожному блискучий пфеніг. Потім попросив привести коня. Вугляр привів коня під двері.

– Щоб вам судились справді великі справи! – побажала жінка.

– Як захоче Господь, – відповів Вітіко й подав їй руку. Потім подав руку й чоловікові. Перевірив збрую на коні й мовив: – Дякую вам ще раз! – і поїхав.

– Їдьте з Богом! – крикнули люди.

Вітіко поїхав до Міхелю, перейшов брід і поїхав далі гірською стежкою на схід.

Дивлячись праворуч, він бачив довгий лісовий покрив широкої гори, ліворуч бачив ліс зі скелею Трьох Сідал, Блекенштайн і дальші гори на сході. Міхель дзюрчав поряд із вершником, то близесенько коло нього, то вже десь далеко. Траплялися пагорки, і тоді Вітіко був змушений пускати коня ступою.

Він їхав повз гостроверху, вкриту лісом гору, яку називали Чорною горою, через пагорб, який назвали горою святої Гульдріки, а потім проминав по ліву руку від себе великий ліс, який називали Хохфіхт.

На шляху Вітіко ще до полудня ліси поділила долина, з’явилися луки і лани, і він під’їхав до хати, що стояла край стежки. Хата була дерев’яна, а її крокви, пофарбовані в червоний колір, далеко відступали від стін. Вітіко зупинився. З хати вийшов чоловік у сірому вбранні з сивою бородою.

– Це таки Айґен? – запитав Вітіко.

– Так, а я Флоріан, дядько Марґарити, дружини вугляра Матіаса, – відповів чоловік.

– А я той, кого ти чекав, – мовив Вітіко, спішився і за вказівкою старого повів коня до клуні. Там кінь отримав свій полуденний харч, пообідав і Вітіко за дощаним столом перед домом господаря.

Вітіко пробув там дві години, потім загнуздав коня, заплатив за гостину і поїхав далі в супроводі старого, що з довгою палицею йшов попереду нього в шкіряній шапці, грубих штанах і великих чоботях.

Неподалік від дому, де спочивав Вітіко, вони побачили ще кілька дерев’яних хатин із луками та ланами. Потім дорога знову повернула в ліс.

Ще дві години подорожні йшли вздовж Міхеля. Інколи по дорозі траплялася хижка зі шматком викорчуваного лісу, або осідок вугляра, або ділянка вирубаного лісу з хижкою лісорубів, або навіть хатинка з тартаком. Коли вони підійшли до гори, яку називали горою святого Освальда, і провідник Вітіко повернув до великого лісу, що всякчас тягнувся по ліву руку від них, вони зайшли в густий ліс, де не було жодної вільної від дерев латочки. Мандрівка в тому лісі тривала понад дві години, стежка вела подорожніх у північно-східному напрямі і завжди трохи вгору. Поміж грубезними і вологими стовбурами ялиць, крони яких пропускали вкрай мало світла, землю вкривало почасти каміння, почасти чагарники, почасти зелені тіньовитривалі рослини. Жодне з тих дерев ще ніколи не рубала людська рука, бо до цього не спонукала потреба в деревині, проте чимало дерев попа́дало від старості або ж були уражені блискавками, інших ушкоджень не було видно, бо навіть вітри не могли проникнути в глиб тих лісів.

Коли сонце схилилося до заходу, обидва подорожні вийшли на гребінь лісів, і там простерлася вільна від дерев місцевість. Не було навіть кущів, тільки низенька трава і великі гранітні брили. Вітіко їхав угору стежкою поміж камінням, аж поки виїхав на височину, а потім на пагорб, що височів над верхівками всіх дерев, які росли нижче. Там він зненацька зупинився, і його очі мали змогу оглядати широкі і далекі простори. Він глянув на південь, на Баварію, що синіла своїми лісами, луками і відкритими місцями аж до ще синіших Альп, де чимало гірських лук полискували снігом. На сході він бачив Австрію з синіми луками, лісами і полями, там правив молодий Леопольд. Вітіко оглядав величезний край, а коло його ніг стелився ліс, у якому він виїхав на вершину, а також інші ліси. А коли Вітіко повернувся на північ, ліс, на гребені якого він стояв, тягнувся далі не менш густий і неозорий, ніж той, по якому він їхав нагору. А нижче текла Влтава, але видніли вже не короткі відтинки, як учора, а довгі звиви, що тяглися від лісів на верховинах униз у долини. По той бік річки лежала Богемія, вкрита гарними лісами, і знову лісами, а потім рівнинами, де чергувалися ліси і поля, що давали поживу людям. Вітіко бачив ліс, у якому він стояв учора, ліс, у якому було Чорне озеро, а далі знову сутеніли ліси. Та й на схід тягнулись ліси і ліси.

– Тут мала б стояти королівська фортеця, – мовив Вітіко.

– Так, а міг би жити і якийсь високий пан, – додав Флоріан.

– Цей ліс набагато більший, густіший і непрохідніший, – зауважив Вітіко, – ніж ліс коло будинку Генріха під Трьома Сідалами, і тут він широкий, вільний і пишний.

– Тут колись уже щось було, – мовив Флоріан, – не житло, а якась свята споруда, місце для молитви. Тут на найвищому місці в хатині з ялицевих колод стояв для вшанування образ святого апостола Хоми. Це було ще за тих давніх часів, коли в Лісовому краї панувало ще багато християнських володарів. Тут жив могутній рід. А потім люди почали справляти тризни, які тоді ще були поширені в Богемії, святу будівлю розібрали, або ж спалили, або ж вона сама звелася нанівець, і тільки це місце ще досі називають вершиною Хоми.

– А кому належить земля, на якій ми тепер стоїмо?

– Князю Собеславу з Богемії, – відповів Флоріан. – Він може порядкувати нею або подарувати її, як йому заманеться.

– А в чиїй країні живеш ти? – запитав Вітіко.

– Я людина князя Собеслава, – відповів Флоріан. – У Рихнові внизу навпроти гори Освальда стоїть моя лісова хижка з лукою і худобою. Ми на далекі гони не маємо сусідів і мусимо довго йти, щоб дійти до Міхелю. Проте ми не маємо над собою ніякого пана, крім князя, ми належимо до жупи Дудлеби, яка міститься за сім годин ходу звідси на річці Мальше в тому напрямі, в який ви завжди дивитесь.

– Так, я дивлюся в тому напрямі, – мовив Вітіко, – але ходімо далі.

Він спрямував свого коня на стежку по той бік пагорба вниз.

Подорожні знову зайшли в ліс, що був не менш гарний і густий, ніж той, крізь який вони виходили на гору.

Коли минула година і вже почало сутеніти, вони дійшли до річки.

– Це Влтава, – пояснив Флоріан.

– Вітаю тебе, темна водо, що я так довго не бачив тебе! – промовив Вітіко.

Вітіко і Флоріан перейшли Влтаву по місточку і підійшли на тому боці до невисокого й довгого пагорба.

– Це Фримбурк, – повідомив Флоріан, – і тут ми заночуємо.

Вони вийшли на пагорб, де стелились луки і невеличкі лани, і побачили чимало хат. Усі вони були рубані й мали широкі покрівлі. Одна, проте, була з каменю і мала масивну круглу кам’яну арку воріт. Флоріан повів вершника до того дому, господар вийшов до них і завів усередину.

У домі з круглою кам’яною аркою воріт Вітіко, старий і кінь розмістилися на ніч.

Коли зійшло сонце, Вітіко й Флоріан уже ладналися до дальшої подорожі. Вітіко попросив Флоріана провести його до краю лісу, і той погодився. Вітіко сказав, що хотів би їхати вздовж Влтави, і тому вони знову повернулися до місточка й пішли стежкою вздовж берега на схід. Дві години вони пробиралися тим густим і мокрим низьколіссям. Потім дійшли до місця, де на березі річки здіймалися круті скелі. Влтава клекотіла і вирувала серед порогів. Флоріан і вершник видерлися на скелі, потім знову пішли лісом, але по рівній місцевості. За годину вони дійшли до місця, де Влтава вже не текла на схід, а повертала на північ. А ще за годину дійшли до місця свого полудневого спочинку. На березі Влтави стояло багато хат. До однієї з них і зайшли подорожні. Вітіко побачив, що Влтава тут робить коло і одразу позаду нього видніє довга петля. На тому круглому закруті з північного боку височіли кам’яні виступи, які потім тяглися вздовж петлі. Вітіко сказав, що на тих виступах можна збудувати фортецю, яка буде добре захищена водою. Він пильно оглядав те місце.

Спочивши дві години, подорожні знову рушили на північ уздовж Влтави. Вкриті лісом гори дедалі меншали та дрібнішали, чимало їх із північного боку були пологі. За чотири години подорожні дійшли до місця свого нічного спочинку.

– Це Крумлов, – пояснив Флоріан, – і тут була б фортеця ще краща, ніж на Рожмберку, отому кам’яному виступі, який ви так довго оглядали. Влтава тут робить кільце, потім зовні від першого – друге кільце в зворотному напрямі, а потім ще одне, найбільше, знову в протилежному напрямі, і якраз на ньому стоїть скеля.

Флоріан повів вершника до однієї хати, що стояла в Крумлові.

Уранці ще до сходу сонця Вітіко вибрався на стелю і озирнув усе навколо. Потім спустився, підготував коня і поїхав разом із проводирем далі.

Порослі лісом гори дедалі нижчали, Влтава ще не раз петляла, а подорожні за три години ходу вийшли на безлісну рівнину.

Вітіко повернув коня і глянув назад на ліс. Потім подякував провідникові й винагородив його. Провідник пішов на південь назад у ліс, а Вітіко поїхав верхи далі на північ.

2
Вони були безтурботні й веселі

За три години їзди в північному напрямі Вітіко добувся до містечка Чинова, що був центром жупи. Аж раптом почув ззаду сміх і тупіт копит. Обернувся й побачив, як позаду їде кілька гарних вершників. Повернув коня на край шляху і їхав ступою й далі, давши вершникам змогу обігнати себе. З ним уже порівнявся перший вершник, юнак у яскраво-червоному вбранні на білому винохідці. Замість проминути Вітіко він притримав коня й проказав:

– Ти, самотній вершнику, певне, їдеш завоювати Богемське князівство!

Вітіко зупинив свого коня, поставив його впоперек дороги і глянув на незнайомця. Той теж зупинився і витримав його оглядини. То був молодий і гарний чоловік із білявим волоссям і синіми очима. На голові він мав чорну шапку, на якій стирчала орлина пір’їна. В стременах видніли важкі шкіряні чоботи, а на червоній перев’язі через плече висів ріг. Його одяг був брудний, закурений і заляпаний болотом, по якому він, напевне, їхав. Поки Вітіко дивився, над’їхала решта вершників. Усі були молоді і в гарному барвистому вбранні. Більшість були в червонястому або червоно-брунатному, інші в зеленому. Всі мали пір’їни на шапках: чаплині, півнячі й т. ін. Чимало мали мисливські роги, всі були з мечами, а дехто мав один, а то й декілька мисливських дротиків. Їхній одяг теж був брудний, як і в чоловіка в яскраво-червоному вбранні. Їх було кільканадцять чоловік.

– Якщо йдеться про завоювання Богемії, – відповів Вітіко, – тобі це вдасться набагато краще, ніж мені, бо ж у тебе такий почет, а я сам.

– Наші коники негодящі, щоб скакати на них, – відказав чоловік, – наш одяг благенька мішура, яку й палиця роздере, натомість твій сірий виноходець, на якому ти їдеш ступою, дебелий і дужий, твоє вбрання годі пробити, і ти міг би легко взяти фортецю Госту, яку тепер так поквапно вибудовує князь.

– Якби я міг узяти фортецю Госту, і багатий Вишеград, і всю Богемію, – заперечив Вітіко, – я б цього не робив, поки живе Собеслав, про довгі роки якого я повинен просити Господа, але, бачу, твоєму серцю було б любо правити тут, бо ти звернувся до мене зі словами, які тобі втовкмачив якийсь пройдисвіт.

– Послухай, сину мудрого Начерата, – мовив чоловік у червоному вбранні, обернувшись до одного з супутників, які під’їхали ближче, – оцей чоловік вважає, ніби тут ми всі, за винятком його, бажаємо взяти на себе тягар урядування в замку Крживоклат, або запанувати на з’їзді наших земель у Садскій, сидіти у Вишеграді чи деінде і дослухатися до думок та порад досвідчених старих людей і бути підпорядкованими їм замість жити на вільному повітрі, дати змогу володарювати розумним головам і перейматися радощами, які дав нам Бог у світі: веселою їздою верхи, полюванням, келихом і дівчатами, нехай то навіть буде сама вродлива австрійка Ґертруда, сестра честолюбного молодого маркграфа Леопольда, якому тепер наш славетний князь, що йому ми бажаємо вічне життя на цій землі, хоче віддати в дружини богемську княжну Марію, свою доньку. А ти, Одолене, сину Стрижижа, і Велиславе, невже ми не найкращі й не наймолодші, щоб обрати найгарніших дівчат, ніж отой хлопець, Вратислав із Брно, який років п’ять чи шість тому привіз собі князівну з Русі, яка була вродливіша за всіх смертних людей?

– Ти жартуєш отак, – виснував Вітіко, – то, певне, тобі хотілося б бути першим, тільки ти не можеш.

– А ти так завзято захищатимеш від мене князя Собеслава? – запитав червоний вершник.

– Марно сперечатися про всякий дріб’язок, – сказав Вітіко, – але я б захищав його до останньої краплі крові, бо він затверджений згідно з правом, добрий чоловік і справедливо урядує.

– Тобто якогось поганого князя ти б повалив? – запитав червоний вершник.

– Якби я й міг повалити поганого князя, і то сам, – відповів Вітіко, – я б не робив цього, якщо він урядує згідно з правом, бо міг б прийти ще гірший і несправедливіший, але поганому я б не служив.

– Якщо ти каменотес або вчений, що повільно їде до Праги, – мовив червоний вершник, – то князь цілком міг би скористатися твоєю доброю службою, бо хоче перетворити дерев’яну Прагу в кам’яну, прокласти вулиці під шнурок, обтесати купу каміння, яким він хоче вимостити підлогу у Вишеграді, а також панелі для церковних вікон, а ще й збирати книжки.

Після цих слів Вітіко швидко подав свого коня назад, щоб опинитись за межами гурту вершників. Зупинився і крикнув:

– Якщо ви приїхали глузувати з чоловіка і його коня, які ніколи не ображали вас, то ваша дія ганебна, бо ж вас дванадцять, а то й тринадцять проти одного, але якщо ви все-таки вмієте шанувати честь, щоб хтось один з-поміж вас відповідав за ваші слова проти одного, то я тут, пошліть кого-небудь, щоб я став проти нього. А якщо ви хочете ображати мене, або поранити, або вбити, то робіть; я краще побачу, як ллється тут моя кров як невідомого чоловіка, ніж зазнаю ганьби та дізнаюся, що слов’янська гостинність не шанує чужинця, що їде в країну.

Сказавши, Вітіко дістав меч, опустив вістря донизу і стояв разом зі своїм конем.

– Як він так швидко подав коня назад? – дивувався червоний вершник.

– Я Одолен, син Стржижа, – сказав серед гурту чоловік у зеленому вбранні й повернув голову свого коня до Вітіко, – і ні від кого в цьому світі не потерплю спротиву.

– Я Велислав, – вигукнув чоловік у брунатному вбранні й теж повернувся до Вітіко, – і не потерплю ніякої погрози!

– А я Каста! Я Бен! Я син Начерата! – гукнули три голоси.

– Ох, – заговорив червоний вершник, – якщо тут має бути бійка, то я, звичайно, мав би бути тим, хто братиме в ній участь, бо саме я звернув слова проти цього упертюха. Дивіться, як пташечка настовбурчує пір’я, а ще навіть пушку не має на підборідді і скидається на дівчину. Ану, відступіть, а ти, шкіряний, підходь, ми не заподіємо тобі лиха. Я прошу в тебе вибачення за слова, з якими я звернувся до тебе. Ти більше не почуєш таких. Ми веселі хлопці і кажемо один одному грубі слова, які не мають значення. Якщо ти ще глибше заїдеш у країну давніх чехів, то побачиш багато таких, як ми.

– Ви не повинні казати таких слів, – застеріг Вітіко.

– Казати чи не казати, – мовив червоний вершник, – так уже сталося, тож повір мені.

– Якщо ти кажеш, що й у думці не мав нічого поганого проти мене, і обіцяєш більше не казати ніяких лихих слів проти мене, то я віритиму тобі, якщо й твої товариші мають таку саму думку.

– Вони мають таку саму думку, – запевнив червоний вершник. – А тепер підійди і їдь з нами так довго, як тобі до вподоби.

– Я їду тільки ступою, – попередив Вітіко.

– Він уже видає закони, – мовив червоний вершник, – і ми дотримаємось їх і проїдемо з тобою якусь відстань ступою.

– Тож іди до нас! – гукнув хтось із гурту.

– Іди! – докинув ще хтось.

Водночас ті, хто загрозливо ставав проти Вітіко, повернули своїх коней, і всі зрушили та посунулись, немов щоб дати йому місце і по-дружньому прийняти його.

Вітіко вклав меча в піхви і повільно поїхав поміж ними. Аж тут утворилась вуличка аж до червоного вершника. Той кивнув Вітіко, і Вітіко під’їхав до нього.

– Ну, – мовив червоний вершник, – якщо ти хочеш їхати по праву руку від мене, то їдь. Одолен потім може їхати по праву руку від тебе, де даватиме змогу шлях, щоб ти був посередині. А ти, Велиславе, Касто, Мікуле, Радміле та інші, їдьте за нами. А ви, сини Сміла, що так полюбляєте мчати вперед, вам не зашкодить, якщо ваші коні не так тяжко сапатимуть.

– Доведеться їхати трохи ступою! – гукнув хтось позаду.

Отож Вітіко став по праву руку від червоного вершника, а той, кого він назвав Одоленем, став знову-таки по праву руку від Вітіко, і кавалькада рушила, як і казав червоний вершник. Коли вже поїхали, він запитав:

– Ну, шкіряний, скажи, хто ти, звідки їдеш і куди прямуєш у такому вбранні?

– Цього я вам не скажу, – мовив Вітіко, – бо я не знаю, хто ви і які ваші наміри.

– З тобою ніколи кінця не дійдеш, – усміхнувся червоний вершник, – тепер ми вже повинні покаятись і сказати, хто ми. А потім ти або скажеш, хто ти, або й не скажеш. Той, хто їде по праву руку від тебе, – це Одолен, син Стржижа. Він хоче змінити увесь світ, отож було б шкода, якби ти проткнув йому зелений жилет чи серце, а він хотів убити тебе, бо ти кинув нам виклик. Було б шкода й тебе, твою молоду кров.

Вітіко глянув на чоловіка по праву руку від себе. Той їхав на чорному коні. Мав гарне смагляве обличчя, чорне волосся і очі. Був у зеленому вбранні, чорній шапці з чаплиною пір’їною, мав меч і мисливський ріг.

– Ну, шкіряний, – мовив він, – невже я справді схожий на розбійника, який прагне вбивати людей, що їздять отак самотою?

– Ні, – відповів Вітіко, – але ти міг би бути надто поквапним.

– Він такий і є, – докинув червоний вершник. – А тепер глянь на того, хто їде позаду мене, – розповідав він далі. – Це Велислав, він завжди каже, що вірний, проте не знає кому, він ще такий молодий, що навіть не почав бути вірним. Тож озирнись на нього.

Вітіко озирнувся. Велислав їхав на рудому коні, мав каштанове волосся і очі, брунатне вбрання, пір’їну шуліки на чорній шапці, меч і ріг.

– Що ж, я підозр не викликаю, – сказав він Вітіко.

– Так, – погодився той.

– А тепер, шкіряний вершнику, глянь просто назад, – казав далі червоний вершник, – це син Начерата, він завжди син Начерата і завжди буде сином Начерата.

– Таж озирнися! – гукнув чоловік позаду Вітіко.

Вітіко крутнувся трохи на коні й побачив чоловіка, що гукав. Він їхав на гнідому коні й був дуже гарним юнаком із білявим волоссям, синіми очима і рожевим обличчям. Одягнений у червоно-брунатне вбрання й чорну шапку з білою пір’їною, він мав меч і ріг.

– Я не загрожую нікому, – запевнив він Вітіко.

– Хіба що всім гарним дівчатам! – усміхнувся червоний вершник.

– Я міг би підтримувати шляхетну дружбу і з лицарем, наприклад, із цим шкіряним вершником, – мовив юнак.

– Може, а може, й ні, я тим часом ще не можу сказати, – стенув плечима Вітіко.

– А тепер іде другий ряд позаду нас, – пояснював далі червоний вершник. – Це Бен, його ще звуть Полководець, але він не полководець. Правда, Бене, ти ж не полководець чехів? – гукнув він назад товаришеві.

– Я скоро буду ним, – відповів той.

Вітіко озирнувся. Той чоловік їхав на вороному коні, мав світле волосся, зелене вбрання, чорну пір’їну на чорній шапці, меч і ріг.

– Того, що праворуч від Бена, звуть Каста, – розповідав червоний вершник. – Ти тільки глянь на нього, він завжди піде на смерть задля своїх друзів. Касто, ти помреш за нас усіх! – гукнув червоний вершник.

– А ви всі за мене! – відповів Каста.

Каста їхав на вороному коні, мав русяве волосся, сіру пір’їну на чорній шапці, ріг і меч.

– А ті двоє позаду їх – сини Сміла, великого полководця князя Собеслава, – знову заговорив червоний вершник, – вони завжди прагнуть робити одну роботу, мають однакових коней та вбрання і ще повинні признатися нам, чи їхні любки мають однакові очі. Ти бодай глянь на них, мій шкіряний.

Вітіко озирнувся і тільки побачив, що обидва вдягнені в зелене, мають червоні пір’їни на чорних шапках і кожен їде на буланому коні.

– А ще далі ззаду їдуть Мікул, Радміл та інші, – пояснював червоний вершник, – тепер немає сенсу озиратися на них, а якби ми замість кавалькади знову зібралися в гурт, ти, можливо, ближче поглянув би на них і побачив би, чи вони подобаються тобі.

Вітіко помітив, що всі ті чоловіки вдягнені однаково: не дуже широкий верхній одяг із поясом, тугі штани і шкіряні чоботи з коротким грубим шипом ззаду. Всі були в дуже вузьких шапках, позаду яких волосся спускалося на шию, а потім було зрізане навскіс.

– Що ж, шкіряний, я тобі вже трохи розповів, – мовив червоний вершник, – ми аж ніяк не відмовчуємось, а от ти прибув із країни Офір або з країни цариці Савської і туди ж і їдеш у такому вбранні.

– Я обрав собі такий обладунок, який вважав за добрий, – відказав Вітіко.

– І ти візьмешся за великі справи, – припустив червоний вершник.

– Ти, може, теж, – відповів Вітіко.

– Ти, певне, вже бачиш, – пояснював червоний вершник, – що ми не хотіли образити тебе, битися з тобою чи вбити тебе, коли глузували з тебе й жартували. Ми налаштовані на багато важливих справ, на завоювання не тільки Богемії, а й таких дрібних країн, як Австрія, Баварія, Саксонія, Німеччина і цілий світ, а саме: світ задоволень. Ми королі та управителі того господаря, що володіє всіма країнами. І навіть земля йому замала, навіть на зорі й небо він прагне поширити свою владу. Хтось сидить у горах Карконоше і має там своїх людей, хтось у горах коло Саксонії і має там своїх людей, хтось у Баварському лісі і має там своїх людей, хтось на благословенній луці коло Ельби і має там своїх, і всі вони такі, як ми.

– Одяг, у якому ви ходите, я бачив і в інших країнах, – мовив Вітіко.

– Не тільки одяг, а й звичаї і традиції та все інше поширені в усьому світі, і ми живемо з усім світом, ми не можемо сидіти за нашою дубовою колодою, щоб вона затінювала нас. Звісно, старі люди розказують, що наш народ колись жив відрубно, був собі сам по собі і не прагнув пориватися назовні, любив пісні й танці, шанував гостинність і обробляв землю. Розум вважали за найбільшу цінність, а присуд, який вирішував суперечку, правив за найдорожчу прикрасу. Тож найвища влада в нашій країні належала не військовому проводу, а судочинцям. Крок вимагав влади в народу, бо його розум був вищий від усіх і він усім міг порадити й допомогти. Напади ззовні просто відбивали. Князь Само в давноминулі часи знищив військо франкського короля Даґоберта в триденній битві під Тоґастбурґом, а військо Людовіка Німецького, що прагнув поневолити чехів, зазнало нечуваної нищівної поразки. А ми не знаємо ані місця битви, ані ім’я чоловіка, що був проводирем нашого народу. Кажуть, тоді були добрі часи, але хтозна, як воно все відбувалося. Старі люди завжди хвалять минувшину і давні часи. Роки, які ближче до нас, були тут у країні теж досить буремні. Чому той чоловік не зберіг краще своє ім’я і чому я не повинен мати змоги шукати і знищувати лихого сусіду, що завдає мук і погрожує, в його країні і чому я не можу нести в серце чужих народів ім’я мого проводиря, щоб його шанували й боялися?

– Ми зі славою понесемо ім’я нашого народу в найдальші країни, – мовив Вітіко.

– Що ж, якщо ти нестимеш корогву, тоді ми всі, що тут є, підемо з тобою в будь-яке військо володаря! – вигукнув червоний вершник.

– Я не нестиму корогви, – заперечив Вітіко, – який-небудь славетний князь Богемії сам скаже, кому її нести.

– Може, твій Собеслав? – запитав червоний вершник.

– Може, Собеслав, а може, той, хто буде після нього, – відказав Вітіко.

– Чому він випустив короля Лотара, коли оточив і розбив його під Хлумецом, і задовольнився тим, що лишився князем Богемії?

– Він знає, – відповів Вітіко, – і знає, чому обстоює німців, але це не завадить йому колись зі славою повести наш народ за кордон.

– Тож ти їдеш не з країни цариці Савської чи країни Офір, а належиш, як чую з твоїх слів, до нашого народу, – виснував червоний вершник.