Вітіко

– Я запрошую тебе, Вітіко, – промовив Любомир, – побути з нами на службі Божій.

– Звичайно, буду, – відповів Вітіко.

Потім усі, хто був у залі, пішли сходами вниз, вийшли з подвір’я і пройшли між хатами до великої і високої благочинної церкви. В церкві їм приготували місце поблизу від вівтаря, де вони й сіли. В церкві було багато народу, всі молилися. Дехто був у широкому вбранні зі зборками та поясом, поширеному в чеських землях. Інші були у вузькому вбранні з застібками і в штанах, так одягаються в Баварії, а дівчата й жінки мали сукні зі зборками і нагрудники, фартухи і хустки. Деякі жінки були вбрані дуже строкато, інші – майже однобарвно. На головному вівтарі кілька священиків освячували Святі Дари, серед них був і той, який у домі жупана проказував молитви за вечерею. Після служби Божої всі родичі Любомира повернулися до його дому. Священик, що проказував молитви за столом, ішов останнім.

Усі пішли до їдальні. Там на столі стояло молоко, мед, масло і багато інших харчів, кожен брав, що хотів, і снідав.

– Вітіко, – заговорив Любомир, – якщо ти хочеш трохи подивитись, як приходять до нас люди, то ходімо після сніданку до кам’яної зали. А потім мої родичі Кодим і Диш покажуть тобі містечко, аж поки я знову матиму час побути з тобою.

Вітіко після сніданку пішов у кам’яну залу. Там розстелили килими навколо кам’яного столу, накрили сам стіл і кам’яний стілець і поклали килим перед стільцем. Любомир прийшов і сів на стілець перед столом. Чимало його родичів теж посідали на стільці. Потім до зали зайшли люди, у строкатому і однобарвному вбранні, в якому були і в церкві, в бахматому і прилеглому, старі й молоді, чоловіки й жінки, юнаки і дівчата, ба навіть майже діти. Їх вишикували в чергу перед Любомиром, і він розмовляв із ними та вирішував їхні справи. Писар записував, що треба, до течки.

Досить тривалий час поспостерігавши ті розмови, Вітіко з Кодимом і Дишем пішов оглядати замок. Спершу вони зайшли в невелику замкову церкву, потім у молитовну залу, їдальню, у велику залу прийнять, у малу залу прийнять, де вчора Вітіко сидів із Любомиром, у три покої самого Любомира, в покої для ночівлі, в кімнати для замкової залоги, потім у кімнати для челяді. Зайшли до зброярні, де зберігалася зброя для оборони і нападу, кольчуги, щити, шоломи, шкіряна збруя, мечі, списи, луки, стріли, сагайдаки, арбалети тощо. Зайшли до приміщення для катапульт, захисних сіток, плетених щитів та інших допоміжних засобів. Потім оглянули коней та інших тварин у стайнях і комори для зберігання припасів.

Тим часом настав полудень і в їдальні подали обід.

Після обіду Любомир зі своїми родичами і Вітіко поїхали в поля. Там були лани, де росла Любомирова пшениця, поля з житом, ячменем та іншими культурами. Далі тяглися луги, луки і ліс. Вершники вибралися на височину, звідки можна було побачити далекі околиці. Любомир зупинився і сказав Вітіко:

– Бачиш, отам, де стоять дуби, є садиба Хлуми, де живе мій син Мойслав зі своєю родиною, а далі праворуч на великій відстані ми б дійшли до садиби Дуба, де живе мій син Пустимир зі своєю родиною, отам, за тими горами з лісом, стоїть Тржебин, де живе мій третій син Радоста з дружиною та дітьми. Далі в країні живуть мої доньки Марія та Евфемія зі своїми чоловіками та дітьми, а в бік Моравії живе наймолодша зі своєю родиною, її, як і матір, звуть Болеслава.

Повернувши на захід і зробивши велике коло, вершники повернулися до жупного містечка.

Наступного ранку Вітіко оглянув ринок у Дудлебах, де були речі, що їх селяни з довколишніх земель привезли на продаж, і речі, які вони купували, щоб повезти додому. Пополудні Любомирові родичі виїхали на конях на луку і показали свою вправність у їзді верхи та у володінні зброєю.

Вітіко гостював у Любомира п’ять днів. Шостого дня вранці він попрощався. Любомир подарував йому гарного арбалета. Вітіко підвісив його до сідла. Чимало Любомирових родичів мало не цілу годину проводжали Вітіко до лісу, звідки він приїхав. Там вони попрощалися з ним і поскакали назад.

Десь опівдні Вітіко добувся до Крумлова. Там він спочивав дві години. Потім їхав одну годину вздовж Влтави проти течії на південь. Далі повернув на захід і виїхав на видовжену височину. Опинившись нагорі, побачив на пласкій вершині перед собою велику садибу, огороджену грубим чотирикутним муром. Навколо садиби стояли хати і хижі. Брама в мурі садиби була відчинена, і Вітіко заїхав на подвір’я. До нього підійшов чоловік у високих складчастих шкіряних чоботях, штанах із грубого сірого сукна і суконній свиті з застібками. На голові він мав чорну повстяну шапку з червоною прямою півнячою пір’їною. Він звернувся до вершника:

– Ти Вітіко, що промовляв у Вишеграді, чого ти хочеш?

– Якщо ти Діт із Ветржні, що в лютому голосував у Вишеграді, – мовив Вітіко, – і якщо ця садиба – Ветржня, то я, Вітіко, хотів би переночувати одну ніч і скористатися один день твоєю гостинністю.

– Я справді Діт із Ветржні, що голосував тоді, – відповів чоловік, – а це моя садиба Ветржня, і я подбаю про те, чого ти просиш. – Потім підійшов і взяв коня за вузду, показуючи Вітіко, що можна спішитися.

Вітіко спішився, і Діт повів коня, поряд з яким ішов і Вітіко, за вузду до стайні і там із допомогою Вітіко доглянув його. Потім повів Вітіко до просторої світлиці з побіленими вапном стінами, де стояли великий стіл, лави і стільці з буку. В світлиці Діт підійшов до великого дзвона і вдарив по ньому. Зайшов слуга, і господар повідомив йому:

– У нас гість.

Слуга пішов і, повернувшись невдовзі, поставив на стіл житній хліб, сіль і пиво.

– Ласкаво прошу до мого дому, – припросив Діт.

Після цих слів Вітіко відрізав собі скибку хліба, посолив і заходився їсти. Потім випив трохи пива.

Діт тепер ударив по дзвону двічі. Невдовзі до світлиці зайшла молода жінка. Її чорні коси були зв’язані у вузол, на грудях синіла жилетка, нижче йшла спідниця зі зборками і білий фартух. На ногах видніли червоні чобітки.

– Елізабет, – мовив Діт до жінки, – цей чоловік – Вітіко, що з волі князя Собеслава їздив на з’їзд у Вишеград, він буде нашим гостем так довго, як захоче, привітай його і приготуй дубову кімнату і частування. Вітіко, ця жінка – моя дружина.

– Вітаю тебе, – проказала Елізабет до Вітіко, – мій чоловік розповідав мені, що ти родом з тієї частини країни, де ми живемо. Прийми нашу приязнь, яку ми можемо запропонувати тобі в нашому домі.

– Я приймаю її з великою вдячністю, – вклонився Вітіко, – і пропоную й вам гостинність у моєму домі в Плані або Пржиці.

– Цілком може бути, що я прийму її, якщо коли-небудь завітаю до тебе, – сказав Діт, – бо ти теж був прихильний до покійного князя Собеслава і хотів би бачити великим князем його сина Владислава.

Елізабет після цих слів вийшла з кімнати. А Вітіко сказав Дітові:

– Я поїхав до Собеслава і служив йому, бо він був законним і справедливим князем, і я б і далі служив йому, якби він із ласки Божої ще жив. Щодо наступності, то я ані виборець, ані суддя в цих питаннях, але мої думки кажуть мені, що слова старого леха Болеміла цілком можуть бути правдою. Якщо в Садскій князь Собеслав і водночас пани нашої країни призначили наступником Владислава, сина князя Собеслава, він був законним наступником. Другий Владислав завдяки тільки вашому виборові, але без участі князя був незаконний. Та оскільки потім князь Собеслав перед скликаними свідками сказав своєму синові: «Скорися йому», що я сам чув коло його ліжка з його вуст, цей другий Владислав став законним князем.

– Як виявилось, – вигукнув Діт, – ніхто не наважився суперечити йому. Прихильники Собеслава і його сина спокійно розійшлися. Великі лехи стоять коло князя, багато дрібних опинились у його почті, князь має владу і боронитиме наших прав.

– Я не дуже добре знаю ці речі, – зітхнув Вітіко.

– Тепер усе гаразд, – заспокоїв його Діт, – і ніхто не повинен перешкоджати нам порядкувати і зміцнитися у своїх маєтностях, які дісталися нам від наших батьків. Але навіщо ми говоримо про ці речі, в яких уже нічого не зміниш. Якщо ти мій гість, ходімо оглянемо садибу, де ти перебуваєш, і всі мої маєтності.

Обидва чоловіки вийшли з кімнати, і Діт повів Вітіко оглядати свою садибу. Спершу вони пішли до стайні. Там стояли коні, на яких можна було їхати на лови і навіть на війну. Були гарні, менш гарні і такі, які вирізнялися лише своєю витривалістю. Робочих коней, здається, не було. Потім ішов ряд волів для господарчих робіт на землях садиби й невеличкі тварини для праці на гірських схилах. У вузьких стійлах стояли корови, бик і телята. Далі під пласкою стелею тягнувся хлів для свиней. Вівці містилися в просторих кошарах із великими світлими вікнами, в окремому загоні стояли кози. Кури і голуби мали окреме подвір’я зі своїм входом. Гуси і качки мали свій вигін зі ставком. Діт повів Вітіко в клуні, де зберігалися сіно, збіжжя в снопах, потім у комору, де купами лежало насипане зерно. Потім обидва подались у повітку, де стояли терези, плуги, борони та інше рільницьке знаряддя, в кімнату з інструментами, майстерню і оглянули кімнати слуг та служниць.

– Велику частину цієї землі викорчував ще мій прадід, – пояснював Діт, – ми володіємо нею за правом первородства, і передаємо далі, коли народжується перший син. Молодші сини та доньки отримують трохи добра для свого господарства, і ми сподіваємося, що так буде й далі. Ми повинні намагатися збільшити свій маєток, щоб зросли наші володіння і сила. А твої родичі живуть далеко звідси?

– Ми маємо у Горній Плані будинок із землями, – відповів Вітіко. – У Пржиці маємо більше, і наші предки жили ще й там, де тепер у Митині коло Фримбурка про них і не згадують.

– Це той дім, де живе Гульдрик?

– Так, – підтвердив Вітіко. – Ти знаєш його?

– Знаю, – відповів Діт, – але досі думав, що він із чужого краю. Вітіко, ти повинен закріпитися на одному місці і розростатися, здобувати повагу своїх сусідів і прагнути стати лехом.

Вітіко нічого не відповів на цю пораду, а коли вони йшли по подвір’ю, до них підійшла Елізабет і сказала, що все впорядковане, кімната для Вітіко вже готова, а в світлиці вже чекає вечеря. Тож чоловіки пішли туди, дарма що сонце ще було на небі, а на подвір’ї лунко бамкав дзвін. У світлиці, куди вони зайшли, вже зібралося трохи людей, решта прийшли пізніше. Там було й п’ятеро дітей, троє хлопчиків і двоє дівчаток. Діт погукав дітей, поставив їх перед Вітіко й мовив:

– Це мої сини за віком: Діт, Вольф і Ебергард.

Хлопчики була вбрані в жовтуватий грубий суконний одяг.

Потім Діт погукав дівчат, теж поставив їх перед Вітіко і сказав:

– А це мої доньки Софія і Геліха.

Дівчатка зі зібраними на голові косами були вдягнені в червоні жилетки, чорні спідниці зі зборками і білі фартушки.

Потім усі сіли за широкий буковий стіл. На верхньому краї сіли Діт і Елізабет, між ними Вітіко. Далі сіли діти. Нижче сиділи інші люди, звичайні слуги та служниці. На столі стояли житній хліб, ячмінний хліб і пиво. На верхньому краї столу поставили копчену та смажену шинку і квашену капусту, на нижньому краї – юшку зі шматками копченої свинини, фрикадельками і квашену капусту.

Коли вечеря скінчилася, Діт без скіпки, бо надворі ще був білий день, завів Вітіко до його кімнати. То була наріжна кімната навпроти лісу. Як і велика світлиця, вона мала побілені стіни, міцне дубове ліжко, де постелили Вітіко, та інші меблі з твердого дуба. Діт попрощався, Вітіко взяв двері на дубовий засув і приготувався до ночі. Коли вже смеркло, вмостився на ліжку спати.

Наступного ранку, ще вдосвіта, Вітіко доглянув свого коня. Потім поснідав у великій світлиці молочним супом із борошном і білим хлібом. Згодом Діт повів його по кімнатах дому. Майже всі були такі, як і велика світлиця, в них жили Діт, його родина і гості. В більшості кімнат меблі були з бука, в деяких були кращі меблі з дуба. В одному просторому підвалі зберігалася зброя і катапульти для захисту садиби. Над тим підвалом містилася висока надбудова, до якої можна було потрапити знизу. Діт і Вітіко піднялися нагору. Там, немов у вартівні, можна було бачити все навколо.

– Бачиш, – мовив Діт, – на тій дорозі, якою ти вчора їхав від Влтави до моєї садиби, я побачив тебе і пішов до брами тобі назустріч.

– А ота скеля – це скеля Крумлова? – запитав Вітіко.

– Так, – відповів Діт.

– Там мав би стояти за́мок, – зауважив Вітіко.

– Якби я мав змогу, я б уже збудував його там, – сказав Діт.

– Може, збудує колись хто-небудь із твого роду, – припустив Вітіко.

– Або з якогось іншого, хтозна, – стенув плечима Діт.

Подивившись якийсь час на ущелину, що тяглася в бік Крумлова, Діт повернувся на захід і мовив:

– Отам наші поля, луки і луги. Бачиш, де-не-де ще стоять скелі та дерева поміж лук і навіть серед збіжжя. Не було змоги прибрати все, тут має працювати час. Найнижчі вологі ґрунти ми лишили під луки, далі йдуть лани, а отам вище вгорі, під лісом, луги. Ми можемо розширювати свої землі далі на південь і будемо розширюватись. – Потім показав рукою на схід і мовив: – Там мало що можна додати, щоб мати ще кращий захист.

Вітіко глянув і побачив будинок під лісом із могутніми ялицями, що звідти круто спускався до Влтави.

Потім Діт повів Вітіко на мур навколо садиби й показав, як можна обороняти дім.

Згодом крізь широку браму Діт і Вітіко вийшли за межі садиби і оглядали поля. Проминали багато хат, де жили Дітові люди, а також хати людей, які мали земельні ділянки поблизу від садиби. Опівдні знову повернулися до садиби. Пополудні відвідали багато місць, де працювали люди.

Вітіко попросив Діта, щоб той наступного дня дав йому провідника, який проведе його аж до Митини до дому Гульдрика. Діт пообіцяв.

Наступного ранку Вітіко попрощався з Дітом та Елізабет і сів на подвір’ї на свого коня. Там уже чекав провідник, що сидів на одному конику з-поміж тих, яких Вітіко бачив у стайні.

Вітіко з провідником поїхали землями Діта на південь, аж поки добулися до лісу. А в лісі й далі їхали на південь.

За дві години вони виїхали на галявину, де лежали стовбури зрубаних дерев, а в кількох місцях горіли вогнища, щоб спалити зайвий хмиз, серед якого паслося багато волів, корів і кіз; стояло там і кілька рубаних хат із корою поміж колод, а чоловіки, жінки і діти з пилками, сокирами, кирками і мотиками розчищали землю. Всі чоловіки були в сірому грубому вузькому суконному вбранні, поширеному в південних частинах Лісового краю, а жінки були вдягнені в короткі спідниці зі зборками і мали хустки на головах.

– Це Светлик, – пояснив провідник. – Люди рубають дерево для будівництва нової дерев’яної церкви, щоб вона стояла посередині цих розкиданих хат.

Обидва чоловіки спішилися і погодували коней, провідник узяв зерно ще з Ветржні. Потім попили води з джерела. Вітіко об’їхав галявину навколо, придивився до праці, поговорив із людьми. Відпочивши годину, вершники знову поїхали лісом на південь.

Їдучи й цього разу десь дві години, вони знову виїхали на галявину, але цю, мабуть, розчистили вже багато років тому. Тут теж стояли де-не-де будинки, стелилися луки, лани і пасовиська.

– Це Митина, – пояснив провідник, – а ота біла кам’яниця, на широкій покрівлі якої ви теж бачите камінь, – дім Гульдрика. Ви вже не помилитесь.

– А ти не їдеш зі мною туди? – запитав Вітіко провідника.

– Ні, – відповів він, – я сьогодні повинен повернутися додому і тому їду назад. Я погодую свого коня вже в Светлику, та й сам щось поїм зі своїх припасів.

– Тож дякую тобі і виконуй своє доручення, – мовив Вітіко й дав провідникові винагороду. Той узяв її, повернув коня і знову подався в ліс.

Вітіко поїхав вузенькою стежкою, що відходила від шляху і вела до білої кам’яниці. Там він спішився, з дому вийшов літній чоловік із пишним сивим волоссям. Підійшов до Вітіко, придивився до нього й раптом вигукнув:

– Тож на небі таки почули мою молитву і мої очі бачать тут Вітіко, що від нього піде спасіння!

– Гульдрику, що ти верзеш! – обурився Вітіко. – Я тільки прошу пустити мене на ніч.

– Якоб тепер у лісі, а Реґіна доглядає капусту, – проказав старий, – але я допоможу вам.

Обидва чоловіки завели коня до стайні, де їм довелося перевести корову, щоб кінь мав окреме стійло. Вітіко, накривши коня, як звичайно, мовив:

– Що ж, веди мене до світлиці.

– До світлиці, до світлиці, – повторив старий, – тоді йди за мною.

Старий повів Вітіко до світлиці, що була наріжною кімнатою з чотирма вікнами, побіленими стінами і давніми буковими меблями. Поряд із нею була ще кімнатка з одним вікном.

– А тепер я ще маю принести вам щось поїсти, – промовив старий.

– Неси, Гульдрику, – кивнув головою Вітіко.

Старий пішов і приніс у зеленому глечику молоко, буханець білого хліба, ніж і рогову ложку. Поставив молоко на стіл, поряд поклав хліб, ніж і ложку. Вітіко сів на стілець перед столом, порізав скибку хліба в молоко і їв роговою ложкою. Гульдрик стояв перед ним. Він був у дуже грубому світло-сірому суконному вбранні. Його свита була набагато коротша й ширша, ніж звичайно, і ледве закривала тулуб. Свита була на застібках. Штани були бахматі, немов унаслідок віку старого стали йому завеликі; чоботи були коротші, ніж звичайно, з грубої шкіри й підбиті на підошвах грубими залізними цвяхами. А на голові, навіть коли виходив до Вітіко, Гульдрик не мав ніякої шапчини.

– Для мене це радість, – казав старий, дивлячись Вітіко в обличчя, – бо тепер наближається справдження. Ви не були тут від самого дитинства.

– Якось не склалося, – промовив Вітіко.

– Ви були колись у Фримбурку, – мовив Гульдрик.

– Тоді я мав їхати до Праги, – сказав Вітіко.

– Я чув про це від Флоріана, – розповідав старий. – Які ж великі та гарні ви виросли за п’ять років, відколи я вас не бачив.

– Гульдрику, я тебе одразу впізнав, а от дім уже не міг пригадати з часів свого дитинства.

– Тепер ви тут, і тепер усе буде по-іншому, – запевняв Гульдрик. – Ваша мати ще п’ять років тому, коли я був коло вас, мала б пустити вас зі мною, і в такому разі можна було б почати ще тоді.

– Я лишуся коло тебе, але ненадовго, – мовив Вітіко.

– Тепер це байдуже, бо ж ви таки заїхали сюди і відбувся початок, – радів Гульдрик. – Ви можете тепер жити в Плані, як і досі, або піти ще куди-небудь, це вже нічого не змінить, доля вже йде своїм шляхом.

– Тепер нам треба піти глянути на коня, – сказав Вітіко, відкладаючи ложку.

– Авжеж, – погодився Гульдрик.

Обидва чоловіки зі світлиці знову пішли до стайні, і Вітіко став далі доглядати коня. Потім попросив:

– А тепер покажи мені, що тут є в тебе.

– Що ж, тут є чотири корови, – розповідав Гульдрик, – там двоє телят, а порожнє стійло належить двом бикам, із якими Якоб поїхав у ліс. А тепер ідіть зі мною до овець.

Вітіко і Гульдрик пішли тепер до кошари, де в одному загоні було дванадцять овець, а в другому – чотири кози і цап. Потім Гульдрик показав Вітіко хлів із чотирма свиньми і повів у клуню, де лишилося тільки трохи торішнього сіна.

– Кури та інше птаство на подвір’ї і взагалі всюди, – пояснював Гульдрик. – Підвал із молоком, яйцями та іншими харчами я покажу, коли Реґіна повернеться додому. Ключ у неї. В молочній комірчині завжди є тільки невеликий припас. Із дверей клуні ви бачите моріжок коло хати і дві вишні з дуже смачними ягодами, а отам, понад домом Адама, поле, яке належить нам. Отам, де лежить каміння, росте капуста на полі, а ген там, праворуч, коло кущів, де ростуть горобини, тягнеться смужка лук, а там, де шлях від лісу йде вниз і видніє темна пляма, ми цього року посадили овес, під пагорбом теж є трохи вівса. Завтра я поведу вас до всього, а то ще й сьогодні, та от тільки тепер немає нікого коня глядіти.

– Тож лишімо на завтра, – мовив Вітіко.

– Завтра теж є багато часу, – погодився Гульдрик.

Обидва чоловіки знову пішли в житлову частину кам’яниці, і Гульдрик показав Вітіко кімнатки, де жили він, слуга і служниця. Потім показав ще комори з припасами.

– Ми щороку посилаємо трохи харчів із маєтку, – розповідав старий, – дарма що він тепер уже не такий, як був. Ми посилаємо вашій матері в Ландсгут сімдесят чудових козячих сирів, кружало коров’ячого сиру і добре борошно.

– Це для неї велика радість, – мовив Вітіко.

– Решту ми посилаємо в Пржиц, – додав Гульдрик.

– Дуже добре, – похвалив Вітіко.

– Воно є так, як може бути, – підсумував Гульдрик, – а тепер починається наступне.

Трохи згодом Вітіко і Гульдрик закінчили доглядати коня.

У дім повернувся слуга з дровами і запросив їх на місце, не дуже далеке від дому. Потім прийшла стара служниця Реґіна і принесла у великій пілці зв’язане капустяне листя, яке додавали коровам до паші. Служницю представили Вітіко, вона привітала його, він теж привітав її. Реґіна пішла далі поратись по господарству.

Вітіко тепер якийсь час походжав сам серед безладно розкиданих осель Митини. Ввечері Реґіна приготувала Вітіко вечерю з копченої свинини і капусти, і він, коли вся денна праця вже скінчилася, пішов спочивати на ліжку в своїй кімнаті.

Наступного дня, попоравши вранішню роботу й поснідавши, слуги вивели Вітіко надвір, і Гульдрик показав йому частину лук і ланів, які належали до будинку. Якоб і Реґіна йшли позаду, з нагоди приїзду Вітіко вони влаштували собі вихідний день. Вітіко до всього пильно придивлявся і розпитував про все.

Коли всі повернулися до світлиці, Гульдрик, сидячи на стільці поблизу Вітіко, тим часом як Реґіна, склавши руки на колінах, сиділа трохи далі, а слуга стоячи дослухався до розмови, сказав:

– Оце той маєток, який ви і ваша мати маєте тут у лісі, він дає небагато, але однаково дає щось, як я вже розповідав вам. Ваш батько часто бував там, ваша мати також, а одного разу з ними були дві дівчини, що їхали на винохідцях. Ми постелили їм гарне ліжко в кімнаті. Ваш батько інколи несподівано приїздив із Пржица і лягав у соломі, або на сіні, або там, де він був. Останнього разу він ночував у кімнаті, тоді ми вбили ведмедя в Нагловському лісі. А тепер ви тут, як і пророчили вам.

– Для цього не треба ніяких пророцтв, – заперечив Вітіко. – Таж можна було подумати, що я коли-небудь приїду, і ще не раз відвідаю цей дім, як матиму змогу.

– Авжеж, справді, – мовив Гульдрик. – Тут викорчували ліс, де-не-де збудували поганенькі хати і назвали це місце Митиною, обробили латки поля, на яких мало що росте, і тут ще є луки, пасовиська і вирубки, які належать іншим людям, хоч і нам належить частина, взимку тут довго лежить глибокий сніг, а те, що тут родить, дає поганенькі врожаї.

– Та земля завжди так родить, – мовив Вітіко, – хтось має щось одне, а другий – щось інше.

– Авжеж, так і є, справді, – зітхнув Гульдрик.

Коли всі трохи відпочили, стара Реґіна показала Вітіко комору з маслом і молоком, грудка масла плавала в холодній джерельній воді, що протікала крізь ночви, молоко стояло в горщиках, далі лежала купка яєць, трохи далі була комора з сирами. Потім служниця назвала Вітіко корів і телят, показала йому птаство на подвір’ї, розповіла, як звуть тварин. Решту дня Вітіко, Гульдрик і Якоб ходили по лісу, що належав до дому, і двоє слуг хвалилися господареві добрим станом ялиць, ялин, буків та інших дерев, які росли там, крім того, показали ручай із форелями, що протікав у лісі. І ліс, і ручай були добре доглянуті.

Отак минув день.

Увечері всі сиділи не коло скіпки, бо ж літні сутінки дуже довгі, а без ніякого світла й розмовляли. Коли вже споночіло, розійшлися спати.

Наступного дня Вітіко оглянув усі роботи в домі і взяв участь у них. Увечері, коли сутеніло, всі знову сиділи у світлиці.

Третього дня, коли, з’ївши форелей, яких наловив Якоб, усі знову сиділи у вечірніх сутінках, Реґіна латала стару спідницю, Якоб плів мотузку, а Вітіко поїв, скільки треба, молока, масла та меду і потім відсунув їх, раптом озвався Гульдрик:

– Уже є всі ознаки, і таки справдиться те, про що казали старі люди, що воно буде правдою, і таки правда, що це, як вони казали, має статися.

– Ну, і що ж вони казали? – запитав Вітіко.

– Та ви й так це знаєте, – відповів Гульдрик.

– Ні, не знаю, – заперечив Вітіко.

– Таж вони мали б сказати вам те, що стосується вас, – наполягав Гульдрик.

– Мене? – здивувався Вітіко.

– Авжеж, – мовив Гульдрик. – За давніх часів, коли ще панували Тор і Фрея і Перун і Лада і ще були божки та віли, тут зовсім не було лісу, далеко навкруги не було лісу, а стелилися тільки гарні поля, садки, луки та гаї і тут жив мирний народ, звідси аж до моря. Ліси росли там, де тепер стоїть сонце, а тут віяли лагідні вітерці.

– Я про таке ще ніколи не чув, – дивувався Вітіко.

– Це мені розповідав ще мій прадід, а йому розповідав знову-таки його прадід, бо в нас чоловіки доживають до дуже похилих літ, – пояснював Гульдрик, – і так аж до того прадіда, який жив тоді, коли це все було так. А земля, Вітіко, належала вашому роду, він мав різні замки і жив то в одному, то в другому. А там, де тепер ці будинки, теж стояв пишний замок. І так тривало тисячу років. Потім прийшли чужоземні войовники і створили велику державу, прогнавши попереду себе інші народи, спустошивши землю і знищивши людей. Оскільки тут усе зруйнували дощенту, то виріс ліс, наче ніколи й не було по-іншому, і прийшло зимове повітря і злиденна рослинність. Потім через якийсь довгий час від ваших предків, які на той час жили далеко звідси, один потомок на ймення Вітіко разом із людьми з Рима прийшов сюди, приніс нову віру й відвоював у народу, що тоді загарбав собі землю, Лісовий край і знову збудував замки і запанував тут, і його нащадки теж панували, бо ж було пророцтво, що завжди якийсь Вітіко рятуватиме рід. Вони збудували мисливську хатку, і там, де стоїть та хатка, щоправда, вже немає давнього пишного замку, але стоїть бодай мисливська хатка. Вони справляли свята і тішилися насолодами, аж поки знову прийшло лихо, знову все було зруйноване і знову виріс ліс, який довелося викорчувати, щоб збудувати цей дім. А тепер ви, Вітіко, прийшли, як і сказано в пророцтві: прийде найбагатший пан роду і їстиме молоко та мед на буковому столі там, де стоятимуть золоті і срібні столи.

– Дива, – промовив Вітіко.

– Ви знову прийшли, Вітіко, – казав далі старий, – рід відродиться, бо ж сказано так, і мої очі ще побачать це.

– Нехай Господь дасть тобі многії літа, – побажав Вітіко.

– Життя швидко минає, – мовив Гульдрик, – але я ще потримаю вам стремено, коли ви заїдете десь тут до свого замку.

– Коли заїду, то потримаєш, – кивнув головою Вітіко.

– І ще побачу ваших численних нащадків, – казав далі старий.

– Поки що я сам, – зауважив Вітіко, – і зачекаймо, що буде далі.

– Буде, буде, – запевняв Гульдрик.

Він підвівся і приязно подивився юнакові в обличчя. Вітіко у своєму шкіряному обладунку сидів на буковому стільці. Стара служниця Реґіна опустила руки на коліна, Якоб припинив працювати, і обоє дивилися на старого.

Вітіко підвівся.

– Високий пане, дозвольте провести вас у вашу кімнату, – запропонував Гульдрик.

– Гульдрику, здоров’я тобі й на добраніч, – побажав Вітіко.

– Як буде на те ласка Божа, – промовив старий.

Усі вийшли зі світлиці й розійшлися по своїх спальнях.

Вітіко ще на один день лишився в домі.

Наступного дня він попрощався й попросив, щоб слуга пішов із ним до Фримбурка, а звідти повів його коня вгору вздовж Влтави до заїзду в Дольні Вітавіце і чекав його там, бо він сам вийде пішки на гребінь лісу святого Хоми, а звідти піде до заїзду. Але Гульдрик заперечив, сказав, що він сам повинен вести коня, а слуга міг би йти поряд із ним.

Вітіко погодився й виїхав із Митини. Старий у своєму вбранні, до якого додав тепер сіру повстяну шапку з короткою синьою голубиною пір’їною, йшов на кілька кроків позаду за конем, а слуга Якоб ішов на кілька кроків позаду за старим. У Фримбурку вони по кладці перейшли Влтаву. На тому боці Вітіко спішився і дав вузду в руки Гульдрика. Старий у супроводі слуги повів коня вузенькою стежечкою в лісі вздовж річки вгору, а Вітіко пішов ліворуч і почав підніматися на широку вершину лісу святого Хоми.

Вітіко за годину з невеликим дійшов по дорозі, якою він колись спускався вниз із провідником Флоріаном, до гребеня гори і дуже скоро знайшов галявину, де стояли стовпи святого апостола Хоми. Там Вітіко зупинився і дивився вниз на Баварію, де тепер воювали Леопольд і прихильники Генріха Гордого. Перед Вітіко видніла східна частина Баварії, де текли річки Дунай, Траун і Енс, й простиралася аж до Альп, де вже починалася Штірійська марка. Потім глянув на Богемію, де тепер відбулася така важлива зміна володаря. Вітіко бачив під собою синюватий ліс, пронизаний ясною смугою Влтави, потім глянув у північно-східному напрямі на Бланско як на останню лісову вершину на тлі неба, а в північно-західному напрямі він добачив серед темних лісів блідувату ялівцеву гору, яка височіла коло Плани, а від тієї гори на захід – синю стіну, яка ховала темне озеро і скелю Трьох Сідал. Місце, де стояв Вітіко, було найвищим місцем у лісі. Потім вузенькою стежкою по лісу святого Хоми він пішов навскіс у північно-західному напрямі знову вниз до Влтави й дійшов до місця, яке мало назву Дольні Вітавіце, саме там був дерев’яний заїзд, про який розповідав Ровно.

У заїзді Вітіко побачив Гульдрика, слугу Якоба і свого коня. Подбавши про коня і пообідавши зі своїми людьми, Вітіко попрощався з ними, Гульдрик зі слугою пішов в’ючною стежкою вздовж Влтави до Фримбурка, а звідти назад до Митини. Вітіко з заїзду поїхав кладкою через Влтаву, а потім на північ повз нову Кутову вирубку, згодом на захід через Чорне болото, далі через густі ліси й пополудні добувся до Горньої Плани.

Слуги Вітіко по-дружньому прийняли свого господаря, Раймунд заніс гарний арбалет до кімнати.

Вітіко скинув шкіряний обладунок, одягнув лісове вбрання і жив, як і раніше. Але тепер частіше вправлявся з конем, їздячи клусом та вчвал по нерівній місцевості з чагарниками та іншими перешкодами.

Наприкінці вересня до Вітіко прийшов чоловік із костуром мандрівника і сказав, що він прибув із замку Гости. Він належав до замкової прислуги, але, постарівши, тужив за своєю батьківщиною, тож Бореш відпустив його і він покинув замок. Його батьківщина була в Лісовому краї, тож Бореш і переказав через нього вістку Вітіко.

– Яку вістку? – запитав Вітіко.

– Померла княгиня Адельгайда, – відповів чоловік.

– Померла княгиня Адельгайда! – вигукнув Вітіко, зірвавшись на ноги. – Померла княгиня Адельгайда!

– Так, – кивнув головою чоловік.

– Як це могло статися? – запитав Вітіко.

– Ми не знаємо, – відказав чоловік. – Ясновельможна княгиня жила в покої, де помер князь, дбала там про дітей, спала там, завжди була там, ні на що не хворіла, тільки сивішала всякчас, і п’ятнадцятого дня місяця вересня померла.