Вітіко

Сильвестр витер полою сльози і проказав:

– Мій сину, це все-таки гріх. Навіть коли милосердя Господнє поведе через вашого обранця країну на вершину спасіння, кара все-таки спаде на голови кривоприсяжників.

– Станеться те, що має статися, – відказав Здик, – а кожен може бути покараний тільки за те, де він прогрішив.

– Таж так, – кивнув головою Сильвестр і підвівся, щоб вийти з зали. Чимало священиків обступили його і провели до дверей.

Вітіко підвівся й вийшов крізь двері, в які був заходив, у передпокій. Там він таки побачив священика, що привів його в залу і чекав тепер. Далі вони пішли разом.

Вони вже йшли по коридору, як із бічного хідника вийшов єпископ Сильвестр зі своїми священиками. Вітіко відступив і хотів пропустити старого. Але єпископ зупинився коло юнака і сказав:

– Моя добра і люба дитино, їдь до князя й повідом йому, що тут сталося, і скажи йому, що я позбувся всіх посад і невдовзі приїду.

Сказавши, єпископ зробив пальцями знак, немов благословивши, і пішов зі своїми священиками далі. Вітіко зі своїм проводирем ішов за ним трохи позаду.

На подвір’ї, куди вони вийшли, вже зібралося чимало людей. Люди стояли майже впритул одне до одного. Почасти вони прийшли з міста, а почасти повиходили з замкових приміщень. Посеред двору сидів верхи на коні Начерат у білих шатах, його обступили друзі та інші люди, бажаючи йому щастя. Син Начерата в розкішному вбранні сидів на коні поряд із батьком. Там були Велислав, Каста, Сміл з обома синами, військовий проводир Бен, а також чимало слуг, які тримали коней для своїх панів, і багато хто вже сідав верхи. Від брами крізь юрбу, сидячи верхи на білому коні, до Начерата пропихався молодий і гарний, вбраний у каштанові шати чорнявий Одолен, син Стрижа. Були там і русявий Дрслав, чорноволосий Богдан, гінкий Пржедбор, Мілота, Немой, Юрик, Бартоломеус, а червона пір’їна Домаслава височіла над головами решти вершників. Русявий, вбраний у зелене, Кохан верхи на чорному коні шукав собі дороги крізь юрбу до брами, за ним їхав Мілгост. Нагорі в одному вікні замку стояв єпископ Здик, поряд із ним священик Даниїл, абат із Бржевнова та інші. В усіх вікнах тиснулися люди. Там можна було побачити й чимало вродливих жінок. Дівчата та жінки з простолюду стояли на подвір’ї. Лунали радісні вигуки, вряди-годи вигукували ім’я нового князя, бажали йому щастя і благословили його. З одних дверей на подвір’я вийшов старий Болеміл. Навколо нього купчилося чимало молодих хлопців, які скидалися на його синів та онуків, в отакому супроводі він і пішов до брами.

На Вітіко ніхто не звертав уваги. Зі своїм священиком він ішов уздовж муру до виходу. Звідти він заквапився до міста. По дорозі йому траплялися люди, які спішили у Вишеград. Інші люди йшли або їхали верхи після заїзду в місто. Вітіко ще раз побачив єпископа Сильвестра, що зі своїми священиками повільно йшов до Праги. Вітіко в гурті кількох людей проминув його.

Дійшовши до заїзду, Вітіко розпрощався зі священиком, який супроводив його, подякував йому й попросив сказати превелебному єпископові Сильвестру, що він уже не може зайти до нього, бо повинен негайно їхати до хворого князя. Священик пішов, і Вітіко зайшов до заїзду. Там оглянув коня, попросив щось поїсти, а коли і він, і кінь покріпилися, знову накинув шубу на свій шкіряний обладунок, загорнув ноги, взяв дротик, сів верхи і виїхав із міста.

Вітіко їхав на північ, наближаючись широкою дугою до замку Гости. Він дозволяв собі зупинятися тільки для того, щоб кінь міг поїсти та відпочити. Перепочинки на ніч робив лише такі короткі, які давали йому змогу робити знання дороги і пора року. Дев’ятого дня місяця лютого він добувся до Гости і одразу пішов до князя.

– Ти привіз новини? – запитав князь.

– Так, – відповів Вітіко. – Четвертого дня місяця лютого на велелюдному з’їзді у Вишеграді, де були присутні багато високих і низьких панів обох земель, князем Богемії і Моравії обрано в разі твоєї смерті Владислава, сина твого покійного брата Владислава.

– Від кого ти маєш цю звістку? – запитав князь.

– Від себе, – відповів Вітіко, – я був присутній на з’їзді.

– Ти був присутній на з’їзді? – здивувався князь. – Як таке стало можливим?

– Я попросив превелебного єпископа Сильвестра посприяти, щоб мене вислухали, – пояснив Вітіко. – Вони вислухали мене і пустили на з’їзд.

– Мені шкода тебе, мій сину, бо я довго не житиму, – зітхнув князь. А за хвилину запитав: – Хто виступав?

– Зната, син Таса, висловив пропозицію, – відповів Вітіко, потім Здик, єпископ Оломоуцький, вихваляв твого небожа, а згодом Начерат, другий син Таса, відрекомендував його в довгій промові, а потім усі гукали його ім’я і вже ніхто більше не виступав і нікого не слухали.

– А що казав єпископ Сильвестр? – запитав князь.

– Він прокляв цей вибір, – мовив Вітіко, – а оскільки вони не відступилися від нього, зрікся своєї посади. Він просив передати, що скоро буде тут.

– А решта? – запитав князь.

– Старий лех Болеміл довго промовляв за тебе, а також жупан Дівіш, – відповів Вітіко.

– А де хрестик? – запитав князь.

– Вітіко поліз у свою шкіряну куртку, дістав червону оксамитову скриньку й подав князеві. Князь узяв її, дістав хрестика, поцілував, знову поклав до скриньки і сховав її до дерев’яної скрині за ліжком.

– Гаразд, – сказав князь і махнув рукою Вітіко, щоб той вийшов, а сам обернувся до стіни і вже не розмовляв. Вітіко вийшов із покою.

Наступного дня князь викликав Вітіко. В покої були ще його дружина Адельгайда, донька угорського князя Альмуса, князева донька Марія, дружина австрійського маркграфа Леопольда, крім того, його найстарший син Владислав, Бореш, каштелян Гости, два священики, двоє богемських панів і лікар.

– Я скликав вас, підступіть ближче, – мовив князь. Коли всі підійшли, він казав далі: – Тобі, Вітіко, я винен велику подяку, моя княгиня подбає про неї. А ви, решта, слухайте. Мій батько, король Вратислав, збудував у Вишеградському замку нову церкву. Він похований у ній. Моя мати Сватава лежить коло нього. Поховайте мене коло них, як я помру. А тепер ідіть.

Того самого дня княгиня Адельгайда через Бореша викликала Вітіко до себе. Бореш завів його у велику комору, де лежали різні речі. Там стояла і Адельгайда з двома жінками. Побачивши Вітіко, вона пішла йому назустріч, подала йому білу руку й мовила:

– Вродливий юначе, ти виконав важливе завдання. Князь високо цінує його. Ми дуже вдячні тобі. Я висловлюю цю подяку добрими і щирими словами. Візьми оце вбрання, візьми оцю зброю, візьми оцю кольчугу і візьми оцю скриньку з золотом, ти ще молодий, воно стане тобі в пригоді. Можеш узяти ці речі, подарунки князя вшановують і значних, і малих. А ще я тобі скажу наступне: лишайся таким, яким ти є тепер.

– Висока пані! – мовив Вітіко. – Я, звичайно, недосвідчений, але буду намагатися вивчити, чого потребує чоловік. Я не заслужив цих подарунків, але приймаю їх як ласку від доброго й бідолашного князя і від вас, ясновельможна княгине, я завжди берегтиму їх зі щирою вдячністю.

Княгиня пучками правої руки поправила Вітіко локони, зобразила хрест на його чолі й махнула, щоб він пішов. Вітіко вклонився і вийшов. Чоловік, що прийшов разом із Борешом, заніс йому подарунки до кімнати.

Наступного ранку маркграфиня Марія поїхала назад в Австрію. Вона мусила їхати, бо її чоловік покинув замок на горі Каленберґ і знову готувався до війни з Баварією, до якої спонукав його єдиноутробний брат німецький король Конрад, що посів місце Генріха Гордого, і яку він сподівався виграти. Марію супроводили чоловіки, що мали гарні лати під шубами, і жінки в зимових уборах. То були австрійські шляхтичі та лицарі і придворні дами Марії. Молодий Владислав і чимало богемських панів приєдналися до супроводу. Вітіко з вікна своєї кімнати дивився на від’їзд гостей.

Десь опівдні того самого дня прибув абат з Острова, трохи згодом приїхало багато богемських панів: старий Дівіш, Боржебор, старий Любомир, Вшебор і Хотимир.

Пополудні приїхав єпископ Сильвестр. Із ним були Оттон, старший священик Праги, Гуґо, старший священик Вишеграду, абат з Кладрубів, Даниїл і кілька священиків. Єпископ пішов до кімнати хворого. Князь, побачивши його, заговорив:

– Сильвестре, товаришу моїх юних літ, відпусти мені мої гріхи, якщо Господь зможе простити їх мені.

Єпископ став перед ліжком навколішки на ослінчик і проказав коротку молитву. Потім удалися до приготувань, щоб князь прийняв увечері від єпископа останнє причастя.

Наступного дня, дванадцятого дня місяця лютого, князь попросив, щоб усі його родичі, а також пани і священики, присутні в замку, і Вітіко прийшли до нього. Коли всі зібралися, князь махнув рукою, щоб його син Владислав підступив ближче, і заговорив:

– Мій первородний сину Владиславе! Німецький король Конрад дав тобі у володіння Богемію та Моравію, а пани обох земель на з’їзді в Садскій визнали тебе. А тепер вони у Вишеграді обрали князем про випадок моєї смерті твого двоюрідного брата Владислава, сина мого покійного брата князя Владислава. Скорися йому і слухай його, щоб не сталося гріхів, які були за моєї молодості. Начерат не переможе Владислава. Ви почули мої слова, ти, Вітіко, ще молодий, і збережеш їх на багато років, а Адельгайда перекаже їх решті моїх дітей, коли вони виростуть. А тепер можете йти.

Люди один за одним повиходили з покою.

Тринадцятого дня місяця лютого приїхало ще багато панів із Богемії та Моравії.

Чотирнадцятого дня місяця лютого князь уже не розмовляв, він дививсь у незавішене вікно на схід, де жило ще багато галузок його роду, а коли в тому напрямі простяглися пополудневі тіні, його руки під ведмежою шкурою заворушилися, князь намагався скласти їх. Єпископ подав князеві срібного хреста, щоб той тримав його. До покою заходило дедалі більше людей. Лікар пильнував коло князя, священики стиха бурмотіли молитви, і, день ще не згас, як князь кілька разів глибоко вдихнув, потім повіки йому опустилися, риси обличчя застигли. Лікар подав рукою знак, що вже кінець.

– Сталося, – мовив єпископ. – Він отримає велику винагороду за те добро, яке вчинив, і простять йому те мале, де він грішив. А от проти нього грішили дуже багато.

Адельгайда підійшла до великого хреста Спасителя, що стояв у покої, стала навколішки і обіруч обняла його. Її обличчя зблідло, як у небіжчика, а очі запали ще глибше, ніж у нього. Владислав стояв біліший за побілену стіну. Решту дітей вивели до іншої кімнати.

Вітіко пішов, подався до своєї кімнати і дозволив потоку сліз ринути зі своїх синіх очей.

Тільки-но князь склепив повіки, з брами виїхав посланець. Начерат мав у замку людей наготові, а в усіх селах між замком Гостою і Прагою мав запасних коней.

Отож сімнадцятого дня місяця лютого Владислав, син князя Владислава, зійшов на престол князя Богемії.

Натомість Владислав, син князя Собеслава, втік до Моравії.

Тепер до замку Гости зібралися значні люди обох земель: Начерат, Здик, Сміл з обома синами, військовий проводир Бен, Домаслав, Славібор, Немой, Зната, Мілота, Собен, Бенеда та інші. З навколишніх жуп посходилися жупани, а з Праги прибуло багато високих і низьких людей.

Вісник, якого єпископ Здик посилав до князя, не встиг доїхати до його смерті.

Після попередніх готувань, пишно оздоблене золотом, чорним оксамитом і самоцвітами тіло померлого князя повезли до Праги на прикрашених конях у супроводі тих, хто був у фортеці, й тих, хто приєднався по дорозі. Новий князь, коли вони доїхали до Праги, вийшов назустріч їм і з усіма своїми радниками, воїнами, священиками, заможними міщанами і панами, які приїхали здалеку, а також простолюдом провів тіло до церкви Святого Віта, а потім до церкви у Вишеграді і, нарешті, до останнього місця спочинку, де Собеслава поховали коло його батька Вратислава і матері Сватави.

Вітіко був присутній на похороні. Його ноги ще ступали по рештках ялицевих гілок, які використовували під час свята зішестя на князівський престол, а очі ще бачили сліди на снігу, де товкся простолюд, якому кидали монети.

Коли минули врочистості з приводу зішестя на престол Владислава і похорону Собеслава, з Праги виїхали троє вісників.

Перший їхав до овдовілої княгині Адельгайди, щоб привітати її й висловити співчуття з боку князя.

Другий поїхав до найстаршого сина Собеслава в Моравію, щоб він, якщо хоче, повернувся в Богемію, його приймуть із приязню та любов’ю і щедро забезпечать.

Третій вісник поїхав із високими панами в їхніх найкращих уборах і довгою вервечкою коней, які везли одяг, золото і самоцвіти в замок на горі Каленберґ коло Відня, щоб для богемського князя посватати в Леопольда, маркграфа Австрійського, його сестру Ґертруду.

Вітіко викликали до князя. Він мав їхати до нього у Вишеград. Коли Вітіко завели в кімнату до Владислава, князь сидів у каштановому вбранні на дерев’яному стільці за дерев’яним столом. Навколо нього сиділо чимало його друзів у пишних уборах. Князь був дуже поважний і блідий.

– Вітіко, – мовив він, – сядь на один із тих стільців.

Вітіко сів.

– Бачиш, – казав далі, всміхаючись, князь, – те, що приписав мені жартівник, таки справдилось!

– Ти не пам’ятатимеш моїх слів із лихою думкою, – зауважив Вітіко.

– Я пам’ятатиму їх із доброю думкою, – поправив його князь. – Наша дружба, що почалася коло Чинова, повинна тривати далі. Вітіко, мій дядько звернув на тебе увагу, я хочу вчинити так само.

– Високий пане, – заперечив Вітіко, – я прошу тебе, щоб ти мені тепер ще дозволив іти своїм шляхом.

– Отже, ти вважаєш мене за лихого князя, якому не хочеш служити, як ти й казав тоді, – мовив князь.

– Ні, – знову заперечив Вітіко, – я б тільки хотів зібратися з думками.

– Тож нехай буде так, як є, – погодився князь.

– Високий пане, якщо мені можна говорити, – сказав тепер син Начерата, – я б сказав, що він тепер зовсім інший, ніж тоді, як я думав про нього коло Чинова. Він стоїть навпроти тебе, і його, мабуть, треба ув’язнити, а коли провина його ще тяжча, то й покарати. Прихильники Собеслава затяті й заміряються на владу. Є Болеміл зі своїми численними синами та онуками, крім того, Дівіш і його прихильники, лихий Любомир, могутній у Дудлебах, потім Вшебор, Боржебор та інші. Вони занапастять тебе, коли ти не дослухаєшся до нашої поради, а ми ж вірні тобі.

Цієї миті в двері зайшов Начерат у дуже гарному білому вбранні. Він тихесенько сказав кілька слів князеві й вийшов.

– Вітіко, – озвався князь, – іди своїм шляхом. Я накажу, щоб тебе ніхто не ображав і не кривдив.

Вітіко підвівся зі свого стільця, вклонився і вийшов. На своєму сивому коні він поїхав до Сильвестра, що, зрікшись своєї посади, знову жив у монастирі в Сазаві, де раніше він був абатом. Вітіко подякував йому, а потім знову поїхав на південь країни.

4
Майоріли корогви

На шостий день після зішестя на престол князя Владислава в Празі відбулися вибори єпископа, бо Сильвестр наполягав на своїй відмові від посади. Єпископом Богемії обрали Оттона, старшого священика Праги, і одне посольство поїхало до святого отця в Рим, а друге в Обергіртен до архієпископа Майнцького, під чиєю патерицею перебувала й Богемія.

З Праги мало-помалу роз’їхалися люди.

Ще раніше виїхав Лех Болеміл зі своїми синами, онуками та почтом на захід Богемії, Дівіш – у свою жупу в Жатец, Немой – у Нетоліце, Хотимир – у Дечин на північ, Ктибор – в Усті, Любомир зі своїми людьми – в жупу Дудлеби, а Здик знову подався на свою єпископську кафедру в Оломоуц.

Натомість інші люди знову їхали до Праги. Серед них були молоді сини панів, найманці, ремісники, різноманітні митці, вчені, блазні, співці, гравці на козі, євреї, шльондри, міняйли тощо.

Владислав ще заповнював посади. Він лишив людей, які служили за Собеслава, на їхніх посадах. Найближчими до нього були його брати Дипольд та Генріх і старий лех Начерат.

Невдовзі після вибору єпископа Владислав зі своїм почтом молодиків поїхав у замок Госту. В замку Адельгайда, вдова Собеслава, звеліла завісити покій, де помер князь Собеслав, темними тканинами; ліжко з ведмежою ковдрою і скриня, з якої покійний князь діставав хрестика для єпископа Сильвестра, і дерев’яний стілець, на якому вона сиділа, доглядаючи князя, й далі стояли в покої. Хрест, який Адельгайда обняла після смерті Собеслава, прибили в простінку й поставили перед ним ослінчик. Коло задньої стіни покою княгині поставили ліжко, де вона спала вночі. Владислав, під’їхавши до замкових мурів, послав до Адельгайди чоловіка запитати, чи можна йому прийти до неї. Вдова переказала через того чоловіка, що чекає князя. Князь зайшов до фортеці з двома друзями – Велиславом та Одоленом, – і його провели до темної кімнати. Коли він зайшов, Адельгайда підвелася, обоє вклонилися одне одному, служниця подала князеві дерев’яний стілець, обоє сіли, і вдова запитала:

– Чого ти хочеш, мій ясновельможний родичу?

– Ясновельможна тітко, я приїхав, – відповів Владислав, – щоб власними вустами висловити своє співчуття з приводу тяжкої втрати, якої ти зазнала внаслідок смерті твого чоловіка славетного князя Собеслава, і власною персоною запропонувати тобі захист із боку моєї влади, а також запевнити, що я дбатиму про твої потреби і потреби твоїх дітей, ти зажди матимеш змогу жити в будь-якому місці країни, ти маєш вільний вибір.

– Мій любий і добрий небоже, – відповіла Адельгайда, – ти вже в перші дні свого володарювання прислав мені вияв співчуття, і я через твого посланця подякувала тобі, а тепер ти прийшов сам висловити своє співчуття, і я теж сама висловлюю тобі свою вдячність. Ти любив мого чоловіка, він знав про це і теж любив тебе. Він мав іншу думку про тебе, ніж твої ближні, і його думка була й моєю думкою. Добре, що так склалося. А оскільки людина має думати й про земне, і то не для себе, а для своїх дітей, я дякую тобі за твою пропозицію дбати про мене й відхиляю її, бо нашого майна досить для мене і моїх малих дітей, уживай свою владу на те, щоб жоден шляхтич твоєї країни не зашкодив їй. Вибір мого житла нехай припадає на цей замок, я не бажаю ніякого іншого.

– Нехай буде по волі твоїй, – кивнув Владислав, – і, поки Господь дає мені владу, я захищатиму тебе. Я допомагатиму виховувати твоїх малих дітей для піднесення нашого роду, а з більших Марія вже в добрих руках Леопольда, маркграфа Австрійського, і буде через його сестру Ґертруду ще тісніше пов’язана зі мною і з країною, а твого сина Владислава я запрошу з Моравії в Богемію, щоб виділити йому майно, як і личить молодій галузці священного дерева роду Пржемисла. Лишайся зі своїми дітьми в цьому замку, поки в країні мир, і так довго, як хочеш, ти ж бо бережеш пам’ять про Собеслава.

– Ця пам’ять не зміниться ніколи, – промовила Адельгайда.

– У цьому домі твоє серце не одужає, – зауважив Владислав.

– Але мені тут найкраще, – відказала Адельгайда.

– Тож нехай буде так, – погодився Владислав.

– Нехай, – зітхнула Адельгайда, – і нехай не зникне моя довіра до твоїх слів.

– Я візьму цю довіру з собою в дорогу як радість, – усміхнувся Владислав.

– А тепер накажи своїм людям, – запропонувала Адельгайда, – зайти в замок, щоб їх почастували. Тут ще є припаси з часів Собеслава. Бореш подбає.

– Я не вестиму своїх людей у замок, щоб вони не заважали тобі, – відмовився Владислав. – У нас є свої припаси на в’ючних конях і ми можемо споживати їх де завгодно. Бореш лишиться твоїм каштеляном, тільки в питаннях розбудови цього замку та його безпеки він повинен слухатися мене.

– Тоді, моя люба Агнесо, принеси три келихи вина для трьох чоловіків, – звеліла Адельгайда.

Одна з жінок, які були коло Адельгайди, вийшла з кімнати і принесла на таці три срібні келихи з вином. Адельгайда взяла найгарніший келих, відпила з нього й подала Владиславу. Він підніс його до вуст і випив вино. Два інші келихи подали Велиславу та Одолену, і вони теж випили.

– Ну, тепер ти вже почастувала нас у своєму домі, – мовив Владислав, – і ми прощаємось. Дозволь мені, ясновельможна родичко.

Владислав підступив і поцілував Адельгайду в чоло. Потім став перед нею, та вона підняла вгору руки, поклала йому на голову і теж поцілувала його в чоло.

– Нехай Господь освятить усі твої дії, – промовила Адельгайда.

– Нехай твоя молитва лише забезпечить, що найкращі дійдуть до своєї мети, – відповів Владислав. Потім ще раз узяв Адельгайду за руку і обернувся, щоб іти. Тримаючись за руку князя, вона пішла поряд із ним аж до дверей. Потім обоє вклонилися, пустили руки, Владислав вийшов, Адельгайда повернулася в кімнату.

Від Гости Владислав зі своїми людьми знову поїхав до Праги. Прибувши до міста, послав вісників до панів Юрика, Богуслава і Здеслава. Коли всі троє приїхали до нього, сказав їм:

– Приготуйтеся ви, троє, і їдьте до міста Києва, там ви знайдете чоловіка з роду нашого святого Пржемисла. Це Оттон, син Оттона Чорного, сина Оттона Гарного, що був братом короля Вратислава. Після битви під Хлумецом, у якій його батько загинув від вояків Собеслава, він утік і вже не повернувся. Скажіть йому: Владислав, князь Богемії і Моравії, переказує тобі своє вітання і звелів сказати: Оломоуцьке князівство належало твоєму дідові Оттонові, належало твоєму батькові Оттонові й належатиме тобі, третьому Оттонові. Їдь із нами і йди до князя Владислава, щоб він передав тобі твою землю. Я накажу приготувати листи, які ви маєте передати тому чоловікові. Тим часом оберіть собі супровід і впорядкуйте свої справи.

Троє чоловіків пообіцяли виконати все і вийшли з покою.

Потім князь послав посланців до панів Богдана, Сезими і Звеста. Вони прибули, і князь сказав їм:

– Вас, чоловіки, я прошу поїхати до Моравії до міста Зноймо. Там у князя Конрада живе первородний син покійного князя Собеслава на ймення Владислав. Скажіть йому: Владислав, князь Богемії та Моравії, переказує тобі з любов’ю та приязню, що, оскільки першим послам, які запросили тебе до Богемії, ти відповів, що охоче б приїхав, він просить тебе, щоб ти не погребував супроводом цих людей по дорозі до Праги, бо ж він тобі як брат, він дасть тобі те, чого вимагає твій статус і походження, і ти уславиш будь-яке місце, де захочеш оселитися. А якщо ти не приїдеш до нього разом із його людьми, він із жалем побачить, що ти неприязно ставишся до нього. Приготуйтеся, а потім візьмете листи, які напишуть йому.

Князь відпустив тих панів, і вони вийшли. А вже обравши собі супровід, спорядившись і отримавши листи, поїхали в Зноймо.

Місяць березень уже наближався до кінця, і в Богемію приїхала Ґертруда, наречена Владислава, сестра Леопольда, маркграфа Австрійського. З нею приїхав численний почет дам і панів. Там були Хунрад фон Ашпарн, Бруно фон Пузінберґ, Вернгард фон Брун, Гадмар і Альберо фон Хунрінґ, Генріх фон Ґундрамсдорф, Мархард фон Гінтберґ, Генріх фон Містельбах, Гартунґ фон Руенеґ і Вольфтріґіль фон Штайн. Князь вислав їй назустріч таке саме число людей, поїхали Начерат, Сміл, Бен, Зната, Мілота, Бартоломеус, Вецел, Дрслав, Домаслав і Стибор. Вони вирядились в усю пишноту, яку давало змогу забезпечити їхнє багатство, чекали процесію на кордоні й провели її до Праги. Там відбулися заручини, а потім князь Владислав і княгиня Ґертруда одразу поїхали у Вюрцбурґ, щоб сьомого дня місяця квітня зустрітися в тому місті з німецьким королем Конрадом, єдинокровним братом Ґертруди.

Владислав, повернувшись, поїхав із почтом по своїх замках. Приїхав у перший, оглянув, дав розпорядження. Потім у другий, теж оглянув і розпорядився, і так далі.

А Вітіко, попрощавшись із Сильвестром, поїхав на південь через містечка Добріш, Пісек і Нетоліце, аж поки добувся до великого лісу, що на півдні й на заході відокремлює Богемію від Баварії. Тепер на гіллі й на землі між стовбурами лежав сніг і часто дуже довго панувала зимова тиша. Вітіко заїхав у ліс і їхав по ньому. Подекуди він брав провідників. Опівдні третього дня, їдучи поміж дерев, Вітіко вибрався пологим схилом на рівну загострену, але безлісну гору, на вершині якої стояв червоний хрест. Вітіко проминув гору й під’їхав на південному схилі до церкви з високими вікнами, на червоно-бурій ґонтовій покрівлі її дзвіниці снігу вже не було. Навколо церкви на невеликій відстані від неї тягнувся мур. Від церкви земля полого опускалася на південь, і на тому схилі видніли два ряди хат і хижок. Позаду них і між ними ще росли лісові дерева. Далеко внизу простерлася гола долина, а по той бік долини здіймалася лісова стіна, вища та могутніша за всі ті, які досі доводилося проїздити Вітіко. На південь від тієї стіни мали бути ліси та луки, по яких Вітіко приїхав два роки тому, коли попрощався з Генріхом і його родиною.

Вітіко під’їхав до муру навколо церкви, а потім заїхав поміж хат. Трохи далі на схід від місця, де вже кінчалися хати, стояла кам’яниця. Вітіко відхилився від напряму свого руху й поїхав вузькою сніговою стежкою, яка тягнулася перед ним до кам’яниці. Доїхавши, заїхав у відчинену браму в мурі, що стояв перед будинком, на подвір’я. Його формували сама кам’яниця, брама, мурована клуня, мурована комора й мурований хлів. На подвір’ї Вітіко спішився. З кам’яниці вийшов літній чоловік. Побачивши його, Вітіко крикнув:

– Бувай здоровий, Мартине!

– Вітіко, це ви! – гукнув старий чоловік. – Господи, яка радість! Тепер слід одразу подбати про коня.

Обидва повели коня в стайню, розсідлали та розгнуздали його, прив’язали недоуздком і накрили грубою вовняною попоною, щоб тварина остигала повільно. Потім добре зачинили двері стайні й пішли до будинку.

– Давно вас тут не було, Вітіко! – мовив старий.

Вітіко скинув грубий вовняний плащ, зняв із голови шкіряний шолом, поклав його на стіл і сам сів на стілець.

– Так, це я, – сказав Вітіко, – і довгенько поживу тут.

– Для мене це велика радість, – усміхнувся старий, – але як ви зможете жити взимку в лісі?

– Узимку, а може, й довше, – відповів Вітіко.

– Ну, тоді треба підготувати дім, – кивнув головою старий, пішов до дверей кімнати, прочинив їх і гукнув: – Люсіє! Люсіє!

Зайшла служниця, вбрана в коротку темну сукню зі зборками, білий фартух і білу хустку на голові. Запитала, чого старий хоче.

– Син господині цього дому житиме тут і взимку, і влітку, а можливо, ще й довше, – пояснив він. – Ти повинна зварити йому їсти, розпалити в печі й належно опорядити дім.

– Зараз розпалю, – відповіла дівчина, – поставлю страву на плиту, а коли все закипить, піду до Доротеїної Агати, щоб вона разом із сестрою допомогла мені прибрати в домі.

– Гаразд, роби, – мовив старий, і служниця вийшла зі світлиці. Потім старий звернувся до Вітіко: – Ми вже поїли, тож вам треба трохи почекати, поки вам приготують щось нове.

– Чекати не важко, – кинув Вітіко.

– А вас довго не було в цьому вашому домі, – зауважив старий.

– Що ж, тепер я вже тут, – сказав Вітіко.

– Нехай вам тут добре живеться, – побажав старий.

– Так, як тут є, буде добре й для мене, – мовив Вітіко, потім підвівся, відстебнув меч від пояса, поклав на стіл і додав: – Тут він мені, звісно, не знадобиться. – Згодом зняв із рук хутряні рукавиці й поклав коло меча. Знову сів на стілець і докинув: – Отже, я тепер тут.

Старий теж сів на стілець трохи поодаль від Вітіко й не запитував, звідки приїхав юний вершник. Вітіко теж нічого не казав, і отак вони сиділи якийсь час мовчки. Зрештою Вітіко заговорив знову:

– Нам треба далі подбати про коня.

Чоловіки підвелися й пішли до стайні. Вітіко помацав тварину рукою, чи добре вона охолола. Потім насипав їй у жолоб чистого вівса. Старий поклав чистої соломи про випадок, якщо кінь потім захоче лягти і спочити. Трохи згодом приніс йому ще й води. Потім чоловіки ще кілька разів навідувались до коня, аж поки остаточно подбали про нього.

Минула десь година після приїзду Вітіко, і в світлицю зайшла служниця з білим обрусом, зняла меч, шолом і рукавиці зі столу на лаву і накрила стіл обрусом. Потім поклала перед Вітіко дерев’яну тарілку і столовий прибор. Згодом принесла хліб, варену і копчену свинину, квашену капусту, галушки з житнього борошна і пиво.

Вітіко їв страви, поки втамував голод, і пив пиво, поки втамував спрагу. Потім зі столу прибрали.

Люсія відчинила двері, які вели в кімнату поряд зі світлицею. Прийшли ще дві дівчини з водою в шапличках, зі жмутками соломи та піском і почали терти підлогу. Впоравшись із цією роботою, відчинили вікна, щоб холодне зимове повітря висушило підлогу. Потім до каркаса, зробленого з ялицевих брусів і дощок, поприв’язували свіжу чисту солому, накрили її зверху полотном, а на полотно поклали солом’яний матрац і вовняні укривала та хутра, готуючи Вітіко місце ночівлі. Після цього зачинили вікна, посипали суху підлогу білим піском, запалили в грубці вогонь із ялицевих полін. Коли кімната нагрілася, туди перенесли плащ Вітіко, його меч, шолом і рукавиці, частину тих речей поклали на лаву, а частину – на скриню, що стояла в кімнаті. Зрештою вже й Вітіко запросили зайти до кімнати.

Вітіко перейшов до кімнати, а дівчата тепер заходилися терти підлогу у світлиці і прибирати в ній, протирати лаву, інші лави навколо печі, стільці та стіл. Як вони вже скінчили роботу, посипали підлогу піском, нагріли світлицю і прибрали свої причандалля, старий відчинив двері кімнати, вивів Вітіко і сказав, що обидва покої будуть його житлом, поки йому до вподоби жити в цьому домі.

Старий ще говорив, як до світлиці зайшов чоловік у короткому баранячому кожусі, в баранячій шапці і з сокирою на плечі. Старий сказав йому:

– Цей молодий вершник – син нашої господині, він житиме тут у домі, поки вважатиме за слушне.

Потім старий звернувся до Вітіко:

– Це слуга Раймунд. Він був у лісі, де колов дерево, а тепер повернувся, бо вже сутеніє. Отже, ми троє доглядаємо будинок: я, слуга Раймунд і служниця Люсія. Поденниці, яких ми наймаємо, допомагають тільки під час великих робіт.

– А де живете ви, якщо відступили мені для життя простору світлицю цього дому, та ще й кімнату? – запитав Вітіко.

– У будинку ще вдосталь місця, – відповів старий. – Може, ви не знаєте, але ми ніколи не живемо у світлиці та кімнаті, я живу в покоїку, що навпроти світлиці, його вікно виходить на подвір’я, Люсія спить у кімнаті коло кухні, а слуга – у дерев’яній загородці в стайні. А є й інші місця.

– Якось пристосуємось, – мовив Вітіко.

– Ми служитимемо вам в усьому, чого ви потребуєте, – запевнив старий.

– Мартине, я багато не вимагатиму, – махнув рукою Вітіко, – і допомагатиму вам, де зможу, у вашій роботі.

– Це було б неправильно і несправедливо, – заперечив Мартин.

– Авжеж, неправильно! – підтримав його слуга.

– Та не сперечаймося, – мовив Вітіко, – якось воно буде.

– Так, так, – погодилась прислуга.

Потім слуга подав Вітіко руку і вийшов із кімнати.