Я від Янiки

Яніка Мерило
Я від Яніки

© Яніка Мерило, 2020

© В. С. Мурич, переклад, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

© А. К. Панченко, фото для обкладинки, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Яніка знає, як зробити Україну європейською державою. Вона розповідає про свій шлях до мети, не приховуючи поразок і радіючи перемогам, і я радий, що частину цього шляху, пов’язану з роботою, ми пройшли разом, а друзями цей шлях продовжуємо. «Я від Яніки» – книга, сповнена оптимізму й надії, навіть коли складно.

Володимир Омелян, міністр інфраструктури (2016–2019)

Яніка дивним чином вміє об’єднувати людей і досягати результатів. Її емпатія, доброта, креативність і неймовірна допитливість роблять її ідеальним партнером, про якого тільки може мріяти архітектор.

Мануела Гатто, директорка Zaha Hadid Architects

Ви тримаєте в руках не просто книгу, а захоплюючу історію життя успішної бізнесвумен і леді-лідера, яка, пройшовши непростий шлях, стала тригером змін і трансформацій у різних сферах життєдіяльності декількох міст і навіть країн. Яніка Мерило повертає нас своєю книгою до подій недавнього минулого, змушує задуматися над важливими моментами історії й надихає на подальший цифровий розвиток і рух вперед.

Юрій Гусєв, голова Херсонської обласної державної адміністрації, заступник міністра оборони України (2015–2016)

Відмінна книга про початок шляху. Рекомендую!

Давид Арахамія, Голова депутатської фракції «Слуга Народу»

Яніка – це справжній друг Покрова. Вона допомогла реалізувати проєкти, про які ми навіть не знали, не могли уявити, що вони у нас будуть. На всіх етапах реалізації Яніка була поруч, і це залишається незмінним – разом йти до кінця, до позитивного результату, до перемоги. При цьому все, що вона робить, – не для реклами, не для картинки – це щиро і від душі. Те, що сьогодні велика рідкість.

Олександр Шаповал, мер Покрова

Яніка – ідеальне доповнення будь-якої організації, що відкриває нові двері. Дуже мало таких людей, які за одну ніч створять презентацію для важливих зустрічей разом із ринковим аналізом і її впевнено презентують. Нескінченні перельоти, відрядження з ночівлею, це вимагає особливої витривалості. На додаток до всього, вона ростить дитину і пише вірші.

Урмас Сиирумаа, засновник фонду US Invest і президент Олімпійського Комітету Естонії

Дитинство в атмосфері трьох мов, життя на дві країни, теологія, IT, космос, електронний уряд, інвестиції, журналістика, державні реформи, допомога ветеранам АТО і глибока віра в те, що правильне бачення передує правильній реальності. Неймовірна історія жінки, розказана нею, на самому початку цієї історії.

Рекомендується всім, хто й досі вірить у те, що стать зумовлює професію, а великі державні зміни – заняття виключно для чоловіків.

Ольга Руднєва, директорка Фонду Олени Пінчук

Є різні історії. Одні наповнені фактами, цифрами і подіями. Інші – емоціями, персонажами і яскравими моментами. Книга Яніки – це мікс першого і другого. Але в будь-якому випадку, це вкрай цікаве читання, яке захоплює з перших сторінок.

Борислав Береза, народний депутат України VIII скликання

Коли Яніка приєдналася до Arvopaperi, вона була двадцятирічною програмісткою. Спочатку вона зачарувала красою і вмінням комунікувати, а з часом – професіоналізмом і працездатністю. Завдяки допомозі Яніки народилися найкращі у сфері інвестицій медіа, онлайн-сайт і форум, на якому були присутні всі зацікавлені в інвестуванні. А Яніка стала таємничою зіркою фінського світу інвестування.

Ельяс Репо, керівник і головний редактор Arvopaperi

Яніка – це нереальна енергетика. Вона здатна зарядити ідеями навіть заморочених адмінів. Ми наживо познайомилися на зустрічі разом із Євгеном Уткіним і одразу пішли в тематику IT і змін в країні. Говорячи про скасування довідок, захисту IT-бізнесу і створення цифрових сервісів, мимоволі перша асоціація – Яніка. І це, справді, велика щоденна праця, яка змінює Україну на краще.

Олексій Гриценко, підприємець, один із засновників Автомайдану

– Слухай, давай я підійду до того депутата ось у цьому? – і молодий депутат тієї ж фракції гордо зняв піджак.

А під ним – футболка з великим написом «Я вiд Янiки».

Я засміялася:

– Не треба. Тільки я «вiд Янiки».

Розділ 1
Створення мого маленького світу

«Дівчино, а ви тут часто?»

Хоча навряд чи він так запитав. У нього відмінне почуття гумору і досить креативне мислення. Вища філософська освіта і вища художня, все-таки.

А вона тут, справді, бувала часто. Моя мама влітку підробляла гідом, і саме Казанський собор був тим місцем, куди вона постійно возила туристів, щоб показати всю красу Пітера. Так вони і познайомилися: у той день тато отримав диплом у пітерському університеті і йшов додому з пакетом продуктів повз лавочку, на якій сиділа незнайомка.

Далі моя доля була вирішена. Після доленосної лавочки пройшло кілька років вокзальних перонів в Пітері і Тарту, сотні листів і десятки дзвінків «вічного 07».

Сімдесят друга! Чекаю, затамувавши подих!

Не може бути, повторіть, я впевнений – вдома!

А, ось уже відповіли… Ну, здрастуй, – це я!

В. Висоцький

Хто зміг би протистояти моїй юній мамі? І тато вирішив переїхати в Тарту – маленьке зелене університетське містечко в Естонії. Точніше, переїхати, залишивши собі в Пітері крихітну майстерню від Спілки художників «на горищі», біля самого Литейного.

Почувши «майстерня», дехто, мабуть, уявляє високі білі стіни і стелі, багато повітря й величезні картини на стінах. Усе було з точністю до навпаки. Крихітна майстерня, хоча і в прекрасному місці, у самісінькому центрі Пітера, але не на першому, а на останньому поверсі, куди не доходив ліфт навіть у ті моменти, коли працював. Великі залізні двері царських часів пам’ятали, напевно, всю історію останніх століть від останнього царя до першого художника-авангардиста, і ліфт самостійно вирішував, як часто і куди йому їхати. «Кого я тільки не пережив, і вас переживу». А міг взагалі нікуди не доїжджати, як це сталося з татом в одну новорічну ніч, яку він там і провів, поки наступного дня на роботу не вийшли чергові і зі свят не повернулися сусіди, які прийшли на допомогу. Зазвичай тріск ліфта було чути навіть у майстерні, і з того часу я боюсь ліфтів.

Але коли день був хороший і ліфт доїжджав на пів поверху нижче сходового майданчика, треба було відкрити двоє старих дверей, щоб, пригинаючись, увійти до майстерні. Сама майстерня, напевно, була площею метрів двадцять – з маленькою кухнею і ще меншим туалетом. Милися на кухні, і воду підігрівали на плитці в каструлях. Боже, як я любила цю майстерню, дворики старого Пітера, білі ночі, розведення мостів і знайомі станції метро! Я не була там із 2014 року.

Узимку, на канікули, а іноді й на довгі вихідні, ми їздили до Пітера, влітку – завжди до Кам’янця-Подільського і в Чабани біля Києва. Туди мене привозили після закінчення навчального року та залишали з тіткою в Чабанах або в бабусі-дідуся в Кам’янець-Подільському на ціле літо.

Батько народився в Ізяславі, біля Кам’янця, під час війни. Але незабаром молода сім’я переїхала в сам Кам’янець, тут дідусь пропрацював головним бухгалтером на різних заводах усе життя. Цим він змінив сімейну традицію, яка почалася ще з 1200 року родинною лінією священиків.

Кам’янець для мене рідне місто, де в одній із хрущовок на третьому поверсі й у дворах навколо них я провела багато років свого дитинства. Якщо батьки сперечалися з приводу того, де саме я навчилася розмовляти російською: слухаючи їхні розмови вдома, у дворах Таллінна і Чабанів чи постійно бігаючи в Пітері на Кузнечний ринок (це теорія мами), то з українською завжди було все очевидно – я навчилася від батька.

З мовами від мого народження у нас все було і складно, і просто. Просто, тому що тато вирішив одразу почати розмовляти зі мною винятково українською і не можу згадати жодного випадку, коли ми б спілкувалися російською. Інакше було б якось дивовижно й незвично. З мамою тато розмовляв російською, хоча мама, слухаючи нас, трохи навчилася й української. Сорок років потому, працюючи гостьовим лектором в університеті Івана Франка у Львові, мама дуже шкодувала, що тоді не навчилася вільно розмовляти українською. А з мамою ми спілкувалися естонською.

Ось так і вийшло, що я виросла в сім’ї, де було постійно три мови й суміш різних культур і світосприйняття.

Із журналів я читала «Барвінок», вечорами ми слухали програму «Время», святкували з салютами Новий рік, я обов’язково читала Лесю Українку та історію України, ходила до естонської школи і не відчувала жодних протиріч.

І що ж зрештою вийшло? Я виросла в оточенні трьох мов, і потім освоювати нові, фінську й англійську, було, напевно, простіше, хоча працювати над ними довелося постійно, як і досі я працюю над удосконаленням української мови та термінології. Одна справа розмовляти вдома з татом, інша – прямі телеефіри. Сама потім переслуховую їх та роблю висновки, а іноді це робить педагог з української, виділяючи помилки. Для мене володіти чистою й красивою мовою – це елементарна повага до мови, до себе і до моєї країни.

Постійні подорожі тоді стали нормою, і я почала відчувати, що немає нічого страшного, коли ти опиняєшся в новій країні і знову «на валізах» – це звичайне життя. Однак, не так просто було, коли я з мамою в одинадцять років переїхала до Фінляндії. Це був переїзд до нової країни, і довелося одночасно вчитися у двох школах – і в Естонії, і у Фінляндії.

Пізніше я жила в різних країнах і містах, і тоді вже досить просто освоювалася. Щоправда, з часом було вже важче розлучатися з місцями й містами. До 20 років я, в основному, прожила в Естонії, потім – п’ять років у Фінляндії, ще п’ять – в різних країнах, у тому числі в Штатах під час IT-буму, а з 2007-го постійно живу десь між Україною й Естонією.

І немає жодної «кризи ідентичності». Я естонка й українка, і не бачу в цьому протиріч, так само як і не бачу причин аналізувати «а хто я більше?». Абсурдне питання. Не вимірювала. А в дитинстві, коли мене запитували: «А ти хто?», натякаючи на те, що я «естонка-українка», я безневинно відповідала – «Я Яніка». Мій тато українець, мама естонка, і я не бачу необхідності визначатися на процентному співвідношенні чи щось ускладнювати.

Розділ 2
Розлучення батьків, бабуся й дідусь і кімнати, сповнені світлом

Коли мені було одинадцять, батьки вирішили розлучитися. Нехай це залишиться їхнім особистим життям, але справа була в різних характерах і темпераментах. Батько, або «тато», дуже любив маму, і, хоча мама потім вийшла заміж, а тато одружився, а потім ще раз розлучився, вона залишилася його любов’ю на все життя. І тепло, і сумно.

Не знаю, що стало останньою краплею, але мама взяла мене й поїхала на рік до Фінляндії, а тато приїхав в порожню квартиру. Вона дуже боялася, що він відвезе мене в Україну, а він, напевно, і не думав, що може нас втратити. Просто вони були такі. Складно було.

Чи залишаються після цього шрами, не мені судити, але я досі чомусь боюся, що коли хтось піде, він уже не повернеться. Навіть коли кохана людина вночі встає попити води, я одразу прокидаюся. Не знаю, можливо, це пов’язано з пам’яттю про тата, що залишився сам самотою в порожній квартирі.

Потім мама познайомилася з вітчимом, і він став одним із найрідніших членів нашої сім’ї. Вони разом уже майже двадцять років. Батько поїхав назад до Пітера, вважаючи, що йому як художнику там простіше, ніж у маленькому Тарту. Моя мама зараз вже вийшла на пенсію – вона все життя пропрацювала в Тартуському університеті доцентом, вивчаючи вимираючі фінно-угорські мови, точніше вотську.

Мій перший крок був в Тарту, перше кохання – в Чабанах, перший зуб випав десь під Усть-Лугою в подорожах з мамою до вотів, а «Касабланку» я полюбила у Фінляндії.

Коли ми з мамою переїхали до Фінляндії, мені було одинадцять років. Я, по суті, майже не говорила фінською, знала тільки ті слова, яких мама мене навчила під час прогулянок за містом або які чула по телебаченню.

Ми переїхали в Турку – зелене студентське містечко, схоже на Тарту, – і мене відправили до школи біля будинку. До того часу я не розмовляла фінською, але тут довелося почати: адже уроки проводилися саме цією мовою. До того ж, незабаром треба було здавати іспити й у Фінляндії, і в Естонії. Зрештою, у тому ж році я закінчила школу в двох країнах й освоїла базу фінської мови, зокрема переглядаючи (і прослуховуючи) фільми англійською, читаючи і переписуючи субтитри фінською. Із першого класу я навчалася у спеціалізованій мовній школі, англійська у мене була значно кращою, і це стало виходом – вчити другу іноземну через краще знайому першу іноземну. Я, напевно, кілька сотень разів переглянула «У джазі тільки дівчата» і «Касабланку». І досі люблю ці фільми, навіть пам’ятаю багато діалогів і цитат; ну і «Zorro», а ще, треба зізнатися, мультик «Чіп і Дейл». Дівчинка з дитинством у Радянському Союзі після «їжачків у тумані» потрапила до Фінляндії…

Цей рік у Фінляндії я пам’ятаю майже як учорашній день. Великі порожні кімнати і тріск підлоги, від якого я кожного разу здригалася. Сік, який розбавляли водою, щоб економити, і купони, які вирізали з газет: там писали, де сьогодні продукти дешевші. Не кажучи вже про те, як смачно я навчилася готувати смажений і панірований оселедець. До речі, звичка дивитися в магазині «що сьогодні дешевше» і, виходячи з цього, готувати, залишилась і донині – хоча, можливо, вже й не особливо потрібна. Але мама, яка залишила все татові, після повернення з Фінляндії на зароблені гроші купила гарну квартиру в новобудові поблизу лісу. Від школи це був, напевно, найбільш віддалений будинок міста, і я вставала о 6:30, щоб сісти на автобус о 7:05 і з пересадкою встигнути на уроки о 7:45. Вставала і снідала я сама, і не прокинутися з першим дзвінком будильника означало гарантовано спізнитися на уроки. Мені зараз здається, що я рідко запізнювалася, і це точно навчило почуттю відповідальності. Проте за будинком був прекрасний ліс, де вітчим мене навчив кататися на лижах, а потім допоміг опанувати й гірськолижний спорт на тих небагатьох гірках, а точніше пагорбах, які можна знайти в Естонії.

Після смерті матері вітчима квартиру у лісі замінили на білий будинок початку минулого століття з високими стелями й верандою. Колись тут був кінотеатр, але в радянські часи побудували стіни й розділили будинок на кілька квартир. Коли мої купили будинок, вони прибрали зайві стіни, і він знову став світлим, сповненим повітря і простору. Будинок, де завжди з задоволенням зустрічають друзів.

Дідусь помер, коли я приїхала до Естонії здавати іспити. У нього був швидко прогресуючий рак крові, і він не хотів, щоб я приходила до лікарні і бачила його слабким і безпорадним.

«Його більше нема», – просто сказала бабуся й зачинила двері до кімнати, де я гралася з подружками. Як зараз пам’ятаю, як стало тихо – тоді немов зникли звуки і навіть повітря.

Так я його й запам’ятала: темноволосим, радісним і працьовитим – він присвятив своє життя сільському господарству. Пам’ятаю, як він стояв у світлій кухні на першому поверсі «хрущовки» посеред парків, де я постійно перелазила через балкон, щоб стрибати по гаражах або лазити по деревах.

«Наша лисичка прийшла», – сміявся дідусь, укладаючи в гриль нову курку, коли з коридору лунав мій голос. Як багато було світла й любові. І як тихо стало в той день, коли він пішов…

Бабуся померла, коли я вже вчилася в університеті і жила своїм життям. Вона хворіла, напевно, на хворобу Альцгеймера або на щось схоже – коли поступово зникає пам’ять, не вдається впізнавати близьких чи картинки з минулого. Ти бачиш, як людина віддаляється, не розуміючи, що відбувається. Спочатку її покинула довгострокова пам’ять, а згодом і дідусь зник, потім поступово і ми стали тими незнайомими людьми, які до неї приходили. Їй, напевно, було складно…

Ми не розуміли, що бабуся не виходить в місто не тому, що не хоче, а тому, що боїться. Боїться своєї розгубленості, того, що вже не завжди розуміє, куди йти, і все більше віддаляється від звичайного і звичного життя. Навіть на сьогоднішній день не існує ліків, які б вилікували цю хворобу, є тільки ті, що сповільнюють відхід. Я й досі докоряю собі, що ми не зрозуміли цього раніше. Хоча що могла помітити двадцятирічна дівчинка, яка живе в іншому місті, якщо навіть моя мама не помічала…

Я досі уві сні бачу бабусю. Вона нічого не говорить, але вона завжди в кімнаті мого дитинства, де багато світла, і я розумію, що вона хоче сказати: «Відпусти, не край серце». І в її словах так само багато світла, як було в моєму дитинстві – і я прокидаюся в сльозах.

Розділ 3
Дев’яності. Молодий стартапер і найприбутковіший бізнес

Напевно, вперше моя підприємницька жилка проявилася приблизно через рік після розлучення батьків – у будь-якому разі, так мені пригадується. Значить, мені було, плюс-мінус, дванадцять років. Якось вийшло, що мій тато зайнявся приватним бізнесом, що тільки-но почав відроджуватися в молодій Естонії, яка тільки-но відновила свою незалежність. Точніше, на бізнес, думаю, його наштовхнула моя суперактивна мама, якій і тоді ніхто не міг сказати: «Ні».

Вона перекладала в Тартуському театрі «Ванемуйне» роботу іноземних хореографів і якось налагодила дружбу з продавцями програм і квитків. Ви ж пам’ятаєте, що в ті роки вони разом із гардеробниками були головними. І саме вони пустили маму до театру продавати наліпки. Гномики, Снігуроньки, Червоні капелюшки, усе, як годиться. Точніше, мама сама не продавала, а приносила татові наліпки, які він малював і друкував у підвальній майстерні. Разом із програмами у дівчат років 70 можна було купити і прекрасних гномиків або Снігуроньку. Я й досі пам’ятаю запах цих наклейок. Йшли перші роки незалежності з валютними магазинами, жуйками «Турбо» і наклейками з гномами.

Звучить, можливо, і не переконливо, але ці гномики дозволили мені купити цілі полиці нових книг, і батьки, напевно, теж щось придбали. Але якось поступово період гномиків пройшов і настав період «Шансу» – настільної гри, яку тато намалював, друкував у Пітері і продавав у Росії та Естонії. Настала епоха молодої республіки з безготівковими коштами й першими Nintendo. Пам’ятаю, як в ЦУМі за продані татові ігри давали талони, на суму яких я могла вибрати чимало усілякого дивного товару.

І саме гра Nintendo, куплена за «Шанси», зіграла важливу роль у моєму найприбутковішому бізнесі. Коли тато черговий раз поїхав до Пітера, він залишив у коридорі ключі від підвалу, що виявилося фатальною помилкою. Юна завзята душа потрапила до підвалу і виявила сотні ігор у великих стосиках. І народилася чудова ідея монетизації.

Товар є – потрібен канал збуту. Школа. Добре, якщо є канал збуту, потрібен маркетинг. Шкільне радіо. Хто має доступ до шкільного радіо? Правильно – керівник бібліотеки. І як його мотивувати? Взяти в долю. Ще потрібна логістика. Завдяки Nintendo це теж можна вирішити.

Ось так і вийшло, що у свої дванадцять я створила перший і досі найприбутковіший стартап. Домовилася з хлопчиками, що вони будуть носити ігри до школи, а за послугу доставки зможуть пограти на моєму Nintendo. Керівник бібліотеки буде оголошувати на шкільному радіо, що в бібліотеці продаються ігри, і за це отримуватиме половину прибутку. Бізнес ішов прекрасно, і хлопчикам набридло стільки грати в Nintendo. Розуміння важливості маркетингу і вміння ділитися прибутком в дванадцять років мене досі дивує. Зрозуміло, що весь оборот був прибутком, адже прямих витрат не було. Скільки я встигла заробити – не знаю, але батьки говорили, що я ще рік не просила у них кишенькових грошей. Неправильне фінансове рішення, погоджуюся. Частину заробленого я точно витратила на книги, на що зазвичай і витрачала всі кишенькові гроші.

Як я на таке наважилася? Ігор у тата було безліч, на грі було і моє ім’я, і він завжди дозволяв брати, скільки захочу.

Тато дізнався двадцять років потому – я випадково проговорилася. Він довго і гордо сміявся, а потім запитав, чи я торгувала в університетах. Ні, це була вже не я – у мене і так попит перевищував пропозицію.

Розділ 4
Дівчина в IT, порушення «харчових ланцюжків» і перша робота

Не пам’ятаю, коли або чому я стала цікавитися комп’ютерами, але пам’ятаю, що мама для своєї дисертації купила комп’ютер вже в 90-му році. Мені було років десять, і ми з мамою користувалися ним за графіком. Іноді вона і вночі вставала, щоб продовжити свій час. До речі, це була єдина річ, яку мама забрала з собою під час розлучення.

Комп’ютери тоді були, скоріше, рідкістю, інтернет ще не був доступний звичайним користувачам. Ішов перший рік дев’яностих. Насправді це був настільки безінтернетний час, що сучасним дітям, напевно, він здався б епохою, яка настала одразу після того, як вимерли динозаври, і безпосередньо перед середньовіччям, коли телевізор дивилися ще при свічках. Чесно кажучи, я пам’ятаю і дискети, і тетріс, DOS і потім dial-up. Синій екран та ігри, де видно пікселі. Напевно, це вже мало хто пам’ятає.

Термінали з інтернетом були доступні тільки в комп’ютерному класі фізфаку, а сам клас чомусь був доступним для всіх. Це стало моїм улюбленим місцем, сюди можна було прийти після школи і залишатися до закриття. Звідти всі мої друзі й соратники. Клуби я не любила, ніколи туди не ходила, навіть вино навчилася пити запізно, у свої двадцять, не кажучи вже про інше. До речі, інше, міцніше, так і не навчилася пити, не люблю. Відмінницею я точно не була, але зрештою на випускній грамоті було більше п’ятірок, ніж четвірок. Чи має це зараз значення? Навряд чи. Мені вже тоді було складно вчити предмети, які я не розуміла, навіщо треба вчити. Любила історію й літературу, хоча шкільна програма того часу робила все, щоб убити любов до книг.

Хто у свої шкільні роки хоче читати або зрозуміє «Іліаду» або «Одіссею», або навіть «Старий і море» Хемінгуея? Зараз я, до речі, Хемінгуея дуже люблю. Майже все, крім «Старого і моря». І моя любов не пройшла, тому що багато читаючи, я розуміла – є ще стільки реально цікавого. Хоча іншим у шкільний час здавалося, що простіше здатися… Єдине, що я пам’ятаю зі шкільної літератури, – це монолог Гамлета англійською. Повністю. Така у нас була сувора вчителька англійської літератури. А оскільки школа була спеціалізованою, з поглибленим вивченням мов, то деякі предмети також викладали англійською.

У наш час постійно обговорюється вплив батьків на вибір професії, але у мене точно в генофонді не було запрограмовано, що я стану IT-шницею. За часів мого далекого дитинства про професію «айтішник» навіть не чули, от і не було її в жодному генофонді. Так, звичайно, були інженери й адміністратори систем, але не було в нинішньому розумінні програміста в той далекий 1979 рік, коли я народилася. А мама забрала комп’ютер із собою під час розлучення, швидше, для зручності, ніж із глибокої любові до інженерії.

Мій батько – художник, він точно не заперечував. У той час для нього комп’ютер був зайвою річчю на столі, яка забирала місце у фарб й ескізів. Коли через 20 років він купив ноутбук і став користуватися електронною поштою, а ще через п’ять років після винаходу WhatsApp і месенджерів став користуватися й ними, я відчула, що тепер офіційно настав справжній прорив технологій. Я тата дуже люблю, але це правда.

Із впливом вітчима складніше визначитися. Він закінчив факультет астрофізики, але з початку вільного ринку працював в одній із найбільших IT-компаній Естонії, яка займалася збиранням комп’ютерів під своїм брендом, Astrodata. Софт не писали, тільки комплектація комп’ютерів. Вітчим часто мене брав із собою на виїзні заходи компанії, і це були вихідні з реально крутими людьми. Саме людьми, не просто фахівцями.

Мій перший підробіток влітку був саме в його компанії – тоді я у свої сімнадцять років приїхала в Таллінн підтримати хвору маму вітчима. Хтось зі співробітників Astrodata теж захворів, я його тимчасово заміняла й зуміла переконати керівника, що створювати домашні інтернет-сторінки для компаній – це майбутнє. Зараз це, напевно, звучить смішно, але насправді в 1996 році мало в кого були взагалі домашні сторінки, і я намагалася переконувати великі туристичні компанії й роздрібних постачальників, що «за цим справді майбутнє».

«Навіщо? Адже в нас «Жовті сторінки» в товстих довідниках. Ось ми в томі 3 на 655 сторінці», – було типовою відповіддю. Крутий маркетинг.

До цього часу, звичайно, у мене вже була своя домашня сторінка, я вміла їх створювати, і швидко зрозуміла, що переконувати купити інновації нудніше, ніж самій писати код і створювати таку сторінку. Врешті-решт, декілька років я пропрацювала в Olivetti програмістом інтернет-банків, що було реально круто – бо це означало поїздки до Італії, у маленьке містечко Івреа, у містечко співробітників Olivetti, де було так нудно, що раз на рік там змінювали напрямок руху, щоб хоч якось оживити містечко хоча б на кілька днів. Але для мене ці робочі поїздки, коли для нас світ тільки відкривався, були просто чудовими.

Тож, коли зараз запитують: «Як ти потрапила в IT?», я не знаю, що відповідати. Просто так усе склалося. Хоча, коли писала книгу, я у мами навіть запитала, чи пам’ятає вона ці переломні моменти.

«Це у будь-якому випадку сталося б, незалежно від окремих факторів», – просто відповіла вона.

Спасибі, що в моїх батьків не було свого бачення мого майбутнього, не було й амбіцій, ким я обов’язково повинна стати. Ні балериною, хоча з раннього дитинства я довго займалася художньою гімнастикою й балетом, ні філологом, як мама. У них навіть якось на думку не спадало, що треба визначати мій вибір або долю.